CC BY
35
Л1НГВОДИДАКТИКА
Елеонора ПАЛИХАТА
ВЗАбМОЗВ'ЯЗОК М1Ж МОНОЛОГ1ЧНИМ I Д1АЛОГ1ЧНИМ МОВЛЕННЯМ НА УРОКАХ ВИВЧЕННЯ Р1ДНО1 МОВИ
Монолог i дiалог як форми усного мовлення лсно мiж собою пов'язанi. Монолог спрямований до спiврозмовника чи стврозмовнишв, вiн мiстить у собi елементи, що характеризують дiалог. I навпаки, складником дiалогiчного мовлення е монолог. Проблеми взаемозв'язку монологу й даалогу в програмi середньо! загальноосвпньо! школи з рвдно! мови не ввдображено, але в практицi навчання укра!нсько! мови цi двi форми мовлення займають важливе мiсце i е вiчно актуальними для послуговування великого колективу людей, соцiуму, що характеризуеться спшьшстю соцiального, економiчного й культурного життя.
Мета статтi полягае у виробленш теоретичних засад навчання усного мовлення у ■псному взаемозв'язку монологу й дiалогу.
Пiд термiном '^алог" потрiбно розумiти як сам процес мовленнево! дiяльностi (даалогування), так i його результат — дiалогiчний текст. Дiалогування — це "процес мовленнево! взаемоди, який передбачае обмiн реплiками" [13, 6-7], iнакше цей процес називаеться репл^ванням. М. Бахтш зазначае, що "ютина не народжуеться й не знаходиться в головi окремо! людини, вона народжуеться мiж людьми, як разом шукають iстину, у процес !х дiалогiчного спiлкування" [3, 126]. Поняття "дiалогiчне спiлкування" i "дiалогiчне мовлення" мають тотожне значення, оск1льки являють собою комунiкативний акт, у якому вiдбуваеться змiна ролей слухача i мовця. Однак мовщ обмiнюються висловлюваннями так, що з допомогою !хньо! послвдовно-часово! низки реплiк створюються дiалогiчнi тексти (далоги) для досягнення певно! мовленнево! мети.
Монолопчне мовлення — це письмове або усне висловлювання однiе! людини з метою поввдомлення, впливу або стимулювання до дi!, це розгорнене мовлення, звернене до себе або до шших, яке тдпорядковане однiй тем^ мае певнi задум i композищю. Монолог готують завчасно: пiдбирають матерiал i будують, вiдповiдно до складеного плану. Монолог мало залежить ввд ситуацiй та умов, вiн не тдтримуеться i не керуеться питаннями чи зауваженнями спiврозмовникiв. Дотримуемося думки, що монолопчне мовлення е складшшим ввд дiалогiчного. Хоч iз цим твердженням згоднi не всi науковщ, як1 дослiджують усне мовлення. Дiалогiчне мовлення i порiвняльна характеристика монолопчного й дiалогiчного мовлення вимагають детального, досконалого до^дження укра!нськими мовознавцями.
Дiалог як розмова двох або дешлькох осiб мае свою будову, сво! iндивiдуальнi структурнi елементи. Важливою вимогою розгляду рiзних синтаксичних явищ (у тому чи^ й компонентiв дiалогiчного мовлення) е насамперед аналiз !х не iзольовано, а в умовах реального i типового буття. 1з цього приводу академiк В.Виноградов [4, 169] зазначав, що живi структурш типи речень розмовного, переважно дiалогiчного мовлення, потрiбно розглядати "не з погляду !х передбачувано! формально! недостатносп чи неповноти, а з власних специфiчних для них структурних властивостей i функцш". Аналiзуючи синтаксичну структуру зв'язного мовлення, ввдомий росiйський мовознавець М.Поспелов зауважував, що потрiбно виходити "не безпосередньо з речення, яке не виявляе у зв'язному мовленш достатньо! самостшност1, а зi складного синтаксичного ц1лого як синтаксично! одинищ, бiльш незалежно! вiд контексту зв'язного мовлення, який !! оточуе" [9, 41]. Складне синтаксичне цiле (складну синтаксичну еднiсть, надфразову еднiсть) вважають одиницею монолопчного мовлення, осшльки монолог, який передае шформащю, завершений змют, являе собою текст. Виходячи '4з методичних
мiркувань, — констатуе В.Мельничайко [7, 10], — такий пiдхiд можна визнати доцiльним, адже навчати учшв доводиться передусiм зв'язного монологiчного мовлення".
Оск1льки метою нашого дослiдження е навчання учшв дiалогiчного мовлення, то й дотримуемося поглядiв тих дослвднишв, як1 доводять про рiвноправнiсть двох титв тексту — монологiчного й дiалогiчного. Адже вони однаковою мiрою характеризуються загальними закономiрностями текстоутворення, що визначають природу будь-якого тексту, вiдрiзняються мiж собою як iз погляду структури, що лежить в основi ситуаци мовлення, так i з погляду закономiрностей текстоутворення, як1 в них дшть.
В.Скалк1н [13, 13] мае з цього приводу думку, що дiалог як продукт скоординовано! усномовленнево! дiяльностi двох (трьох i бiльше) спiврозмовникiв, — це "зв'язний текст, якому властивi всi основт характеристики надфразово! едностi". Дiалогiчному тексту, як i монологiчному, властивi так загальновизнанi ознаки: цiлiснiсть, зв'язнiсть, структурна оргашзащя, завершенiсть. У число параметрiв усного дiалогiчного тексту можуть бути включеш: 1) характер тематики (одна тема, система тем, деюлька рiзноманiтних тем); 2) к1льк1сть створювачiв тексту ^алог, трилог, полiлог); 3) функцюнально-стильовий реестр (розмовний, офiцiйно-дiловий тощо); 4) стутнь пiдготовки спiврозмовникiв до мовленневого акту (наявшсть готових думок i фактiв, володiння темою); 5) лшгвютичш характеристики (нормативнiсть мовлення, склад словникового запасу, штонацшне оформлення); 5) ситуатившсть (ступiнь опори мовцiв на немовш канали зв'язку у процесi !х мовленневого контакту i вiдображення ще! особливоси спiлкування в текстi); 6) глибина й деталiзацiя комушкативно! розробки теми (чи тем), що обговорювалася протягом мовленневого контакту; 7) надлишковють (рихлють) тексту.
Членування дiалогiчного тексту на окремi комунiкативно замкненi одинищ е загальновизнаним постулатом теори дiалогу. Критери видiлення дiалогiчних одиниць до цього часу служать предметом досить жвавих дискусiй i суперечок. У робот "1локутивне вимушення в структурi дiалогу" О.Баранов i Г.Крейдлiн зробили спробу побудувати статичну модель дiалогу, в основу яко! покладена мовленнева взаемодiя учасник1в комушкаци [1]. У цш моделi, на наш погляд, усуваються труднощ^ пов'язанi з видшенням мiнiмальних дiалогiчних одиниць, як1 називаються дiалогiчними едностями. Тому й дотримуемося думки про те, що далопчний текст складаеться з дiалогiчних едностей (одиниць дiалогiчного мовлення), що являють собою ввдносно автономнi, переважно пари реплш, усерединi яких спостерiгаеться особливо лсний смисло-лiнгвальний зв'язок.
Дiалогiчне мовлення в науковш лiтературi iнтерпретуеться у двох видах тексту: мшротексп i макротекстi.
Мiкротекст ототожнюеться з дiалогiчною еднiстю, яка у своему складi мiстить переважно бiльше, нiж двi реплiки. Пiд мiкротекстом розумiють — "корегентну послiдовнiсть двох, трьох, чотирьох реплiк, як1 вiдповiдно утворюють дво-три-чотиричленну дiалогiчну еднiсть. У бiльшостi випадшв мiкротекст мiстить двi реплiки, що належать двом спiврозмовникам — комушкантам" [8, 8]. У рамках цього мшротексту "розiгруеться драма" — формулювання комунiкативного завдання, штенци i !х розв'язання.
Макротекст, у свою чергу, охоплюе так зване '^алопчне цше, що являе собою скрiплення дешлькох дiалогiчних едностей" [6, 35]. Макротекст ототожнюеться з дiалогом або, шакше кажучи, дiалогiчним текстом.
Важливим рушшним чинником дiалогiчного тексту та й дiалогiчно! едносп е комунiкативна Штенщя. У психологи [10, 145] тд штенщею, що походить вiд лат. МвМго — прагнення, розумiеться "спрямування свiдомостi, мислення на певний предмет". Мовленнева штенщя — це бажання мовця висловити свою думку. Мовленнева штенщя е важливою для досягнення комунiкативноl мети, побудови дiалогiчного тексту. 1нформащя для дiалогiчного спiлкування може мати рiзне джерело, зокрема, це: 1) досягнення поставлено! мети; 2) подiя у житп спiврозмовникiв, мшро- чи макросоцiуму, яка потребуе обговорення; 3) бажання поспiлкуватися без особливо! мети; 4) необхвдшсть, потреба постлкуватися за умови вiдповiдно! ситуацi! тощо; 5) реакщя на реплiку, промовлену однiею з осiб тощо.
Комуткативна iнтенцiя (комунiкативне завдання, комунiкативна цшьова настанова) — "релевантна ознака дiалогiчно! едност1" [12 15]. Вона виражаеться найбiльш яскраво запитальною
шщативною реплiкою, хоч виступае також i реплiками: повiдомлення, оголошення, поздоровлення, побажання, iншими. Пошук, запит шформаци як комунiкативна iнтенцiя, що здшснюеться в питальних реплiках, "стимулюе комуткацш, вимагае заповнення iнформацiйноï лакуни, забезпечуючи тим самим комунiкативну цiлiснiсть двох сумгжних реплш" [12, 15].
Макротекст охоплюе так зване '^алопчне цше, що являе собою скрiплення дешлькох дiалогiчних едностей" [6, 35]. Макротекст у нашому дослiдженнi iнакше називаеться далог або дiалогiчний текст. Вш складаеться з дiалогiчних едностей, а дiалогiчна еднiсть, у свою чергу, — з реплiк.
Мовознавцi характеризують репл^ таким чином:
1) дiалогiчна реплiка е одиницею мовною, яка мае своï характернi ознаки, що належать ш як компоненту складно! мовноï побудови";
2) реплiка в дiалогiчному мовленнi — це кожне окреме висловлювання осiб, що беруть участь у дiалозi;
3) ввдповвдь, заперечення, зауваження на слова стврозмовника.
Якщо розглянути синтаксичну будову дiалогу (дiалогiчного тексту), то можна побачити, що реплiки являють собою неоднорвдну картину. Однi вiдносно самостiйнi i зв'язок мiж ними переважно смисловий, iншi лсно пов'язанi i взаемозумовлеш, так що ix розглядають як особливе структурно-граматичне об'еднання — дiалогiчну еднiсть.
Ми дотримуемося думки, що дiалогiчнi реплiки — це висловлювання кожного з двох стврозмовнишв, що створюють дiалогiчнi тексти, спрямованi на досягнення комунiкативноï мети. Реплiки е одним iз тих мовних засобiв, як1 якраз i вiдображають специф^ дiалогу. Вони розкривають суть дiалогiчного спiлкування, що розгортаеться завдяки почерговому обмiну висловлюваннями. Як особлива мовна одиниця, дiалогiчна реплiка мае ввдносно формально-граматичне завершения. Вона визначае i багато синтаксичних особливостей дiалогiчного мовлення: короткость, лаконiзм ïï синтаксичних конструкцш, особливостей ix сполучення тощо.
В основi дiалогiчноï едностi знаходиться певна лопчна форма думки (лопчна еднiсть, текстове судження). Логiко-семантична цшсшсть компонентiв дiалогiчноï едностi "характеризуемся не тшьки найбiльш спiльними видами зв'язку — кон'юкцiею, диз'юкцiею, iмплiкацiею, але й усею багатограншстю вiдтiнкiв смислових зв'язшв мiж складовими частинами дiалогiчноï едносл (вiдношення еквiвалентностi, специфiки, частини й цшого, причини тощо" [8, 15].
Бшьшють дiалогiчниx едностей "вказуе на змiну теми (нагадаемо, що едшсть теми належить до числа конституювальних ознак мiнiмальноï дiалогiчноï едносп)" [2, 86]; початок дiалогiчноï едносп здiйснюеться з допомогою виразiв типу: А тепер починай (-те) / розкажи (-жть) / скажи (-жть)...; Слухай (-те); До pe4i (кажучи); Мiж тшим; Ага! (у значенш "згадування"); Вибач (-те).; Перепрошую...Дивись та ш., шнець — показниками ïï шнця: Досить! Все! Ну досить вже! Та добре вже! Може, досить (уже)? Ну добре (вже). Зрозумшо! Ясно! Шнець! Крапка! Назваш мовш елементи, що означають початок i шнець дiалогiчноï едносп, розпочинають або завершують певш вiдрiзки мовлення.
Комушкативна цiлiснiсть — обов'язкова ознака дiалогiчноï едностi. Якщо кожна наступна реплiка продовжуе i доповнюе те, що сказано в попереднш, "i водночас сприяе висвiтленню единоï загальноï теми", [7, 12] — окремi реплiки зiллються в едину цiлiснiсть — дiалогiчний текст, який складаеться з дешлькох дiалогiчниx едностей. М.Михайлов вважае, що комушкативна цшсшсть реалiзуеться у своервднш сxемi розподшення елементiв комунiкативного (актуального) членування. 1шщативна реплiка дiалогiчноï едност1 переважно "мютить лише тематичнi елементи, намiчену рему, а номшащя реми проходить у реагуючш реплiцi" [8, 15]. Ця домiнувальна схема розподiлення компонентiв актуального членування i створюе комушкативну цшсшсть дiалогiчного мовлення.
Граматична когерентнiсть як важлива й характерна ознака дiалогiчноï едност1 властива елiпсису в тих випадках, "коли партнер комушкацп сприймае синтаксичну програму, задану iнiцiативною реплшою, а реагуюча реплiка оформляеться ввдповвдно з морфологiчними характеристиками цiеï програми" [8, 16].
Формально органiзувальною ознакою дiалогу Л.Якубинський назвав реплiкування — чергування реплiк [14, 295].
Розвиток даалогу, його зовшшнш i внутршнш рух реал1зуеться в реплшах-стимулах (стимулювальних реплiках), реплiках-реакцiях (реагувальних реплшах) i реактивно-стимулювальних реплiках, взаемозв'язком яких i досягаеться eднiсть мовленневого потоку, рух розмови.
Стимулювальна реплша "спонукае спiврозмовника до розмови, викликае у нього певну реакцш" [11, 162]. Реагувальш реплiки "виражають згоду, незгоду, уточнения того, що було висловлено в реплщьстимулГ' [11, 162]. Реактивно-стимулювальш реплiки виконують подвшну функцш: 1) реагують на сказане в реплщ-стимулу 2) стимулюють розмову для створення нових реплiк, необхiдних для продовження дiалогу, наприклад:
- По чому мтовки продаете? (Реплша-стимул)
- По п 'ять крейцарiв, паночку. Куттъ, мтли do6pi. (Реплжа реактивно-стимулююча)
- Так, так, — нема що й казати, добрi. А ви eidKU? (Реактивно-стимулюючареплка)
- З Монастирця. (Реактивна реплка)
- Так, так, з Монастирця. А ви часто мтовки продаете? (Реактивно-стимулююча реплжа)
- Hi, не часто. От так раз на тижденъ, у понедыок... (Реплжа-реакщя) (I.Франко)
За обсягом реплши подмються на елштичш, таш, що зб^аються з реченнями (простим, складним) та монолопчш.
Важливою лшгшстичною особливютю е елштичшсть. У дiалогiчному мовленш недостатньо вивчене явище елшсиса (елшса). Термiни "елшсис" i "елшс розглядаються як синонiми. Елшсис — це "стилютична фiгура, яка полягае в тому, що один iз компоненив висловлювання в мовленш не згадуеться, "опускаеться" з метою надання текстовi бшьшо! виразностi, динамiчностi" [12, 404]. Елiптичнiсть потрiбно розглядати як один iз засобiв стягнення висловлювань, який здiйснюеться за рахунок можливих скорочень, а також як стилютичну фiгуру для надання висловлюванню динамiчностi, штонацд живого мовления, художньо! виразностi.
Потреба у швидкому мовленш (запитант, ввдповвд, проханнi, пропозици тощо) примушуе вимовляти окремi елементи висловлювання у виглядi вiдрiзкiв, фрагмент1в для того, щоб швидше сказати заплановане. Фрагментарний характер побудови реплiк-речень зумовлений насамперед самою природою усного даалопчного мовлення. На створення короткого й компактного елшса впливае, перш за все, iмпульсивнiсть та емоцiйнiсть стврозмовниюв. Потрiбно зауважити, що дiалогiчному мовленню властивi емоцiйнi чинники, як1 не належать до внутрiшнього змiсту фрази, але використовуються п!д час висловлювання i е показниками комунiкацil; "вони виходять за рамки не тшьки мовних фактор1в, але й навиь паралiнгвiстичних, — це упевненiсть, грубють, задушевнiсть, презирство, гнiв, радiсть тощо" [5, 40], що демонструють афектний стан мовця.
У результатi елштичносп в синтаксисi усного дiалогiчного мовлення виникае багато незамiщених синтаксичних позицш у тих конструкцiях, як1 в лггературнш мовi мають переважно повну будову. Пiд час усного спшкування мовець постiйно бачить, наск1льки його розумшть, знае, що у випадку нерозумiния його перервуть, i тому не бо1ться бути незрозумiлим. Елштичшсть створюе труднощi для розумiния на лшгвютичному рiвнi синтаксичних квалiфiкацiй реплш-речень дiалогiчного мовлення i на комушкативному рiвнi — для розумiния змюту тими особами, як1 незнайомi з ситуащею спiлкувания.
Якщо у мовленш переважае експресивна функцiя, то з'являються таш структурш одиницi, як1 характеризуються елштичшстю та порушениям синтаксичних зв'язшв: чим менше в елiпсисi лшгвютичного, тим бiльше екстралiнгвiстичного, i навпаки.
Крiм елiптичних, у дiалогiчному мовленш вживаються реплiки-монологи. Вони складаються iз тексту монологiчного характеру — розповвд, роздуму чи опису.
Вибiр способу викладу монологу визначаеться комунiкативною метою висловлювання. Якщо потрiбно що-небудь описати (явище, портрет, предмет тощо), вибираеться такий тип мовлення як опис. Якщо необхiдно розказати про певну подш, ешзод, факт суспiльного життя або iсторil, використовуеться розповiдь. Коли ж треба що-небудь довести, ввдстояти ту чи шшу точку зору, пояснити якийсь процес чи явище, вибирають вiдповiдний тип мовления — роздум.
Опис — це зв'язний текст, який дае словесне зображення основних ознак предмета, явища, особи в уснш чи письмовш формг Найбiльш характерною ознакою опису е те, що в
ньому речення перебувають у ввдношеннях одночасовост (перелiчуються iснуючi на момент описування ознаки, дi!, стану тощо). Темами для описiв можуть бути реч^ тварини, портрет, iнтер'ер, пейзаж, людина, внутрiшнi Г! переживания, ввдтворення подш тощо.
Описи можуть бути виконаш в науковому, художньому i дiловому стилях.
Опис здебiльшого складаеться з трьох частин: у першш передаеться загальне уявлення вiд описуваного предмета, тварин, тощо (назва предмета i його призначення); у другш даеться опис частин, деталей, говориться про окремi ознаки (матерiал, форму, розмiр, колiр); в третш робляться висновки.
Розповвд — це зв'язний текст, усний чи письмовий, який передае поввдомлення його автора переважно про якусь важливу подiю. Речення в розповвд перебувають у вiдношеннi послiдовностi.
Змют розповiдi виражаеться у формi минулого або (з метою художнього осучаснення минуло! подл) теперiшнього часу. Розповвд складаеться з трьох частин: зав'язки, кульмiнацi! та розв'язки. Зав'язка — етзод, яким починаеться розвиток сюжету i вiд якого залежить розвиток наступних подш. Кульмiнацiя — момент тднесення, напруження у розвитку ди. Розв'язка — заключна дiя, що виступае як результат розвитку подш.
Вiдомi такi розповiдi: — про враження вiд картини, — на основi поданого сюжету, — на основi побаченого або почутого тощо.
Розповвд на основi почутого властивi так1 компоненти:
1. Вступ: а) за яких обставин почута розповвд; б) хто розповвдав; в) стисла характеристика оповвдача.
2. Основна частина: а) враження ввд почутого.
3. Заинчення: а) враження вiд почутого; б) власне бажання.
Нерiдко розповвд об'еднуе джерела — конкретний випадок iз життя на основi власного досввду, побачене й почуте.
Опорою для побудови розповвд за даним початком е зачин iз двох-трьох речень. Вiдомi розповiдi за даним зашнченням, на самостшно обрану тему та шшг
Роздум — це зв'язний текст, який характеризуе лопчно послвдовну (як доказ чи пояснення чогось) низку думок, мiркувань, висновив на певну тему. Характерною ознакою роздуму е перебування речень у ввдношеннях причин i наслiдку (чи обгрунтування, пояснення думки, висловлено! в iншому реченнi).
Для правильно! побудови роздуму пропонуються так1 основнi частини:
1. Теза (думка, яка доводиться). 2. Аргументи (доведення). 3. Висновок.
Розрiзняють роздум-доведення, роздум-пояснення, роздум-ствердження, роздум-спростування тощо. Роздуми-доведення — це монолопчш висловлювання, як1 мають за мету довести правдивють чи неправдивють головного ствердження (тези) тексту. Роздуми-доведення будуються за такою схемою: експозищя (шдведення до питання) — питання — вiдповiдь на питання (теза) — доведення тези (аргументи) — висновки. У роздумьпоясненш немае потреби доводити правдивють чи неправдивiсть тези, осшльки заздалегiдь вiдомо, що головне тдтвердження тексту правдиве. Основне завдання пояснення полягае у розкриваннi змюту тези.
При створеннi текстiв-роздумiв указаних видiв потрiбно враховувати так1 правила:
1. Доведення i пояснення будуються за одшею схемою: експозицiя — запитання — вiдповiдь на запитання (теза) — доведення тези-висновку.
2. Шсля тези в доведеннi природнiм е запитання "чому?", пiсля тези в поясненш питання "чому?" е недоречним.
3. Шсля тези в поясненнях використовуються переважно слова i сполучення слiв типу: виявилося...; справа у тому, що...; ось, чому...; ось, наприклад...; про що свгдчать таю факти, як ..."; як з'ясувалося... У текст!-доведенш таш слова i сполучення ^в зразу ж шсля тези не вживаються.
4. Схема роздуму-доведення i роздуму-пояснення на практищ досить часто реалiзуються у скороченому виглядг iнодi опускаеться питання, часто ввдсутш висновки, нерiдко вiдсутия експозицiя. У вех цих випадках !хнш пропуск пояснюеться тим, що роздум е зрозумшим i без
пропущених компонентiв "iдеального" роздуму — ви пропущенi компоненти легко додумуються.
Роздум удосконалюе логiчне мислення, вчить обстоювати ютину, спростовувати хибнi твердження, сприяе формуванню мiцних переконань i активно! життево! позицi!, розширюе кругозiр учшв.
Для прикладу розглянемо дiалогiчний текст, складником яко! е реплiка-монолог у виглядi опису:
— Та не хотыося говорити, але все одно узнаете. Був оце вчора Передерш на наших полях. Оглянув озимину, ту, що тд Лагодiвкою, в третш бригадi. Неважнецька вона. Як аяли восени, то сухо було. А до того ж взимку прихопило морозом. Передерш наполягае, щоб переорали i поаяли кукурудзу. (Реплжа-монолог) —Далася йому та кукурудза взнаки. (1.Цюпа)
Реплiки-монологи е засобом тдвищення динамiзму усного мовлення, його ситуативного напрямку, ефективносп мовленневого висловлювання
Урахування псного зв'язку мiж дiалогiчним i монолопчним мовленням дасть можливють учителевi-словеснику взаемопов'язувати цi вiдомостi на уроках розвитку зв'язного мовлення та вивчення мовного матерiалу пiд час навчання монологу, дiалогу, трилогу i полiлогу учнiв як основно! школи, так i старшо! ланки навчання.
Л1ТЕРАТУРА
1. Баранов А.Н, Крейдлин Г.Е. Иллокутивное вынуждение в структуре диалога // Вопросы языкознания. — 1992. — №2. — С.84-99.
2. Баранов А.Н., Крейдлин Г.Е. Структура диалогического текста: лексические показатели минимальных диалогов //Вопросы языкознания. — 1992. — №3. — С.84-93.
3. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. 4-е изд. — М.: Сов. Россия, 1979. — 318 с.
4. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. — М.: Худож. лит. 1959. — 653 с.
5. Колшанский Г.В. Паралингвистика. — М.: Наука, 1974. — 81 с.
6. Леонова Л.А. О типологии диалогических единств / Проблемы английской филологии и психолингвистики (Сборник статей). — Калинин: Калининский ун-т, 1972. — Вып. 1. — С.72-85.
7. Мельничайко В.Я. Лшгвктика тексту в школьному кури укра!нсько! мови: ПоЫбник для вчш^в. — К.: Радянська школа, 1986. — 168 с.
8. Михайлов Л.М. Грамматика немецкой диалогической речи. — М.: Высшая школа, 1986. — 110 с.
9. Поспелов Н.С. Проблема сложного синтаксического целого в современном русском языке. — Уч. зап. МГУ, вып. 137. — Кн.2. — М., 1948. — С.41.
10. Психология. Словарь / Под ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. — М.: Политиздат, 1990. — 494 с.
11. Пустовалов П.С., Сенкевич М.П. Пособие по развитию речи. — М.: Просвещение, 1987. — 288 с.
12. Русский язык. Энциклопедия. Гл. ред. Ф.П.Филин. — М.: Советская энциклопедия, 1979. — 432 с.
13. Скалкин В.Л. Обучение диалогической речи (на материале английского языка). Пособие для учителей. — К.: Радянська школа, 1989. — 158 с.
14.Якубинский Л.П. О диалогической речи. — В кн.: Русская речь. — Т.1. — Пг, 1923. — 295 с.
Галина Д1ДУК
1ННОВАЦШШ П1ДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ
В ОСНОВН1Й ШКОЛ1
Оволодшня укра!нською мовою як засобу спшкування стае сьогодш життевою необхвдшстю. Основна мета навчання укра!нсько! мови у середшх навчальних закладах — це забезпечення певного рiвня комушкативних знань для вшьного спшкування громадян Укра!ни, формування всесторонньо розвинено! мовно! особистосп.
Цшком зрозумшо, що комушкативна компетенщя, про яку так багато говорять i пишуть науковщ, вчительпрактики, хоч i е прюритетною, та опираеться на мовну (лшгвютичну) компетенцш, котра передбачае не лише засвоення учнями певного словникового запасу, але й вмшня визначати частиномовну приналежшсть слiв, змiнювати !х за правилами парадигми, пов'язувати певним типом синтаксичного зв'язку (узгодження, керування, прилягання), виходячи з нацiонально! специфiки укра!нсько! граматично! системи. Слiд вiдзначити, що
