CC BY
29
1рина СТЕПАНЕНКО
В1ДПОВ1ДАЛЫНЕ СТАВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТ1 ДО ЖИТТЯ: СТРУКТУРНО-ФУНКЦЮНАЛЬНИЙ ВИМ1Р (Стаття I)
Устсиппи дослгджуеться структурно-функцюналь-ний вилир ви)пов1дального ставлення особистостг до життя як складово'г и життевоЧ компетентности Розкриття змкту та шстанцш даного ставлення здшснюеться на тдставг визнання засадничого значения итеративу охорони буття /' збереження людсъкоХ г0ностг, як своегвшсно'г, так /' г0носпи Ъшого (Кожного).
Актуальшсть теми зумовлена тим, що в сучасних умовах спектр рЬномангг-них можливостей ж и ттед! я л ь н о с Т1 та життездшснення, що постають перед людиною \ творяться нею, постшно розширюеться. За таких умов справжньо! мультивере\йност1 стшйв життя, моделей поведшки, способ1в житгедаяльност! проблема самовизначення людини щодо 1хнього вибору надзвичайно заго-стрюеться. Для здшенення такого вибору сучасна людина мае володати висо-ким ступенем життевоТ компетентное!!, невщ'емною складовою яко1 е вщпо-вщальне ставлення до життя — як свого власного, так \ життя у цшому. Вщпо-вщальне ставлення особистосп до життя — запорука не ильки и особистюно! продуктивносп, а й виникнення таких д1алопчних сощальних форм, в яких предметом обговорення та оргашзаци стали б можливосп подальшого ¡сну-вання 1 розвитку людства, життя у цшому.
Специфжа сучасного осмислення феномену вщповщальносп полягае в тому, що вона розглядаеться вже не стшьки як характеристика, котра мае сут-теве значения для виконання певного виду д1яльносп, а швидше як необхщна характеристика людськоТ жипедяльносп в цшому, як найважливший жит-тевий принцип сучасноТ людини, без наявносп якого неможливе самозбе-реження людства (Г. Йонас), неможлива ушверсальна макроетика як етика вщповщальносп (К. — О. Апель), неможлива людська комушкащя (Ю. Габер-мас, Е. Левшас, М. Рщель, П. Рп<ер) тощо. Анаштичш розвщки в сучасному проблемному пол! вщповщальносп показують, що саме комушкативна парадигма, мабуть, найбшып плщнадля осмислення феномену вщповщальносп, оскшьки дозволяе виявити 1 синтетично сполучити його найважлив1пп
BHMipn — особистюний (екзистенцшний), сошально- пол ¡тич ни й (¡нститу-щйний), глобальный (перспективний).
У межах комункативно! фшософп виникае онтолопчний за своею природою «подвшний регулятивний принцип вщповщальносп», який, полягае в тому, що люди в сучасних умовах повинш д1яти так, щоб забезпечити виживання людського роду. Онтолопчно зор1ентований принцип вщповщальносп, на думку Апеля, мае виступати й формою застосування остаточного обГрунтування моральних норм у житгевш практищ та може правит за засновок метаетики — тобто етики вщповщальносп, яка головною своею проблемою вважае ситуащю людини в и загальному вигляди взятуякколективна, глобальна, екзистенцшна ситуащя. Тшьки на цьому шляху, на думку Апеля, можна шукати вщповщь на запитання про те, чи можлива така етична норма, яка б була обов'язковою для кожного шдивща та слугувала б злагод1 й порозумшню людей у вирппенш ними практичних проблем [8, 27]. У такому онтолопчному paKypci принцип вщповщальносп набувае вже не стшьки метаф!зичного, сьальки операцшного значения. У свою чергу, для ефективного здшснення операцшного аналпу принципу вщповщальносп його варто, на нашу думку, розглянути у проблемному пол! мистецтва жити, як складову життево! компетентное^ особистосп, i пцщати структуруванню, що i становить мету дано! робота.
У проблемному пол1 мистецтва жити принцип вщповщальносп може бути розглянутий як вщповщальне ставлення особистосп до свого життя. Важливою теоретико-методолопчною пщетавою для структурно-функц1ональ-ного анал!зу даного ставлення може стати вщповщь на питания, яи, за Апелем, можна сформулювати так: «За що?», «Перед ким?», «Щодо кого?» Я несу вщповщальшеть [1, 55]. Оскшьки йдеться про вщповщальне ставлення до життя, то розм1ркування над цими питаниями доцшьно розпочати з роз-критгя самоцшьносп та самоц1нносп життя як такого.
Самоцшьшсть життя мае декшька BHMipie. Ix можна умовно позначити як косм1чну, cycnmbH0-icT0pn4Hy та ¡ндивщуально-особову цшюшеть життя. Косм1чна цшешетъ житгя означав, що житгя — це косм1чний феномен, yci фор-ми житгя невщривно сполучен1 м1ж собою й кожна з них мае власну струкгурну цшшетъ у межах единого житгевого процесу природа. Людське житгя виступае одн1ею з форм (як вважаеться, вищою з вщомих нам) розвитку природи. Згщно з сучасними уявленнями про житгя на планет! Земля, воно розгортаеться у межах едино! системи геобюценозу, а в останш декшька столггь, коли розум людини перетворився на нову планетарну силу, — у межах ноогеобюценозу.
CycnmbH0-icT0pH4Ha цшюн1сть житгя означае, що життя людства — це единий, поступовий природно-юторичний процес, у межах якого кожне нове поколшня «сто1ть на плечах попереднього» i «прокладае шлях» наступ-ним. Цшюшеть житгя людства визначаеться наявнютю певних родових ознак виду Homo sapiens, сощокультурною цшюшетю суспшьства, взаемним впливом р1зних культур та спадкоемшстю цив1л1зацш. Що стосуеться останн1х характеристик, то вони мають конкретно-юторичний характер i зм1нюються в д1апазош вщ майже непом1тних зв'язк1в на раншх етапах icTopii' людства (що й стало пщетавою теорп «локальних культур») до становления в сучасних умовах людства як единого суб'екта ¡сторичного розвитку.
1ндивщуально-особова цшсшсть життя означав як наявшсть та едшсть у межах життя ¡ндивща певних шдивщуальних (природних) та особових (соцю-культурних) передумов \ рис, так 1 едшсть уах еташв життевого шляху людини, уах форм и жигсодяльностт, наявшсть у межах життя людини особливосп, яку можна описати так: «вчинок народжуе звичку, звичка народжуе характер, характер народжуе долю».
Видшеш риси самоцшьносп життя визначають й якосп його самоцшносп. 1снуе думка, що самошншсть життя, зокремалюдського, можна обГрунтувати лише теолопчними, релшйними засобами. Поважаючи «божественне» обГрунтування самоцшносп життя, ми, одначе, не вважаемо його едино можливим. Так само як твердять, що осьольки життя — це дар Бога, то воно мае безумовну цшшстъ для людини, так само ми можемо вивести цю цшшсть п того, що це дар Природи. Життя це кос\пчний феномен — кос\пчна данють та задашсть людиш — тому й мае для не! самошншсть. Самоцшш й уа форми життя природи, осьольки виступають необхщними елементами единого життевого процесу, а життя людини розгортаеться у межах ноогеобюсфери. Звщси випливають й певш форми вщповщального ставлення людини до життя:
— «косм!чна» вщповщальнють, тобто вщповщальнють за збереження життя на планет! Земля;
— «еколопчна» вщповщальнють, як вщповщальнють за збереження ргзних форм життя;
— «загальнолюдська» вщповщальнють, як вщповщальнють за збереження життя людського роду.
Сощально-юторична цшснють життя вказуе на самоц1нн1сть соц1ально-¡сторичних, нащонально-культурних та цившзацшних форм житгеустрою та життед1яльносп, самоцшн1сть родинних зв'язив, у межах яких вщбуваеться первинне входження у соцюкультурне середовище й реал1зуеться первинний зв'язок поколшь. Звщси постають й певш форми вщповщальносп, так1 як:
— вщповщальне ставлення до юторп, яке передбачае не т1льки збереження юторичних пам'яток чи юторичних форм досвщу, але й таке ставлення до ¡сто-рп, яке не дозволяе «перекроювати» п на потребу дня, свавшьно перефарбо-вувати «бш плями» на «чорш» чи навпаки;
— вщповщальне ставлення до нацюнально! культури, й надбань, що передбачае вивчення, збереження, примноження нацюнально! культури та вщповщальне ставлення до шших культур, яке складаеться як ¡з засвоення надбань шших нащональних культур, так I з критичного !х сприйняття, при якому враховуються особливосп «материнсько!» культури, сумюн1сть форм культурного досвщу ргзних нацш, а також усвщомлення себе як ноая певно! культурно! традицп та як!"! представника у процес1 спшкування з ¡ншими культурами;
— вщповщальне ставлення до цившзацшних надбань, !х засвоення, збереження та примноження; врахування того, що «блага» цившзацп не завжди бувають сприятливими для розвитку культури та збереження житгя (як р1зних його б1олопчних форм, так 1 людського роду), запоб1гання цьому по м1р1 можливосп;
— вщповщальне ставлення до свое! родини, тобто вщчуття едносп з1 своею родиною, знания юторп свого роду та усвщомлення себе як И продов-
жувача; повага та шклування про сво!х близьких — батыав, д1тей, члешв подружжя та шших.
Самоцшшсть \ нд и в!дуал ьно-особового життя визначаеться тим, що воно е певний дар (Богачи Природа). Й людана з моменту народження, незалежно вщ свого бажання, приймае цей дар. Але, водночас, це такий «дарунок», яким людина розпоряджуеться вже самостийно, тобто вона вшьна у своему ставленш до життя. Життя — це дар, який скидаеться не на «прокрустове ложе», а на «головоломку», яку людана змушена виршувати протягом усього свого юнування самостийно. Отже життя и — не певна заданють, а процес шди-вщуально! житгетворчосп. Тому життя кожноТ людани ушкальне й неповторне, що теж надае йому самоцшносп. Самоцшшсть життя особистосп можна визначити, за I. Кантом, так: людина (як \ и життя) не може бути засобом для досягнення будь-яко! мети, навггь найкращоТ, а лише метою.
Звщси випливають наступи 1 форми вщповщального ставлення особистосп до власного життя, яй складають його структуру:
— вцщовщальшсть за вццпукання свого покликання та призначення, власноТ неповторносп та ушкальносп; це так звана трансцендентна вщповь дальшсть — вцщовщальшсть за необхщнють та можливють бути вшьним, тобто бути самим собою;
— вцщовщальшсть за оргашзащю власного життя, процес його проживания; це так звана екзистенцшна вцщовщальшсть за побудування свого жит-тевого шляху та вщношення до нього як цшого — споаб реамзацп трансцен-дентноТ свободи-можливосп;
— вцщовщальшсть за орган!зац!ю комун1кативних стосунюв у процес1 «сп1в-буття» з шшими; це так звана комушкативна вщповщальн1сть, яка визначаеться завданнями, «що випливають з1 сшльного бупя людини як «особи» (у повному значенш цього слова) з ¡ншими людьми — в с1м'1 та на пщпри-емств1, в союзах та професшних спшках, у школ1 та ун1верситет1, в м1сп та держав!, в парта та церквЬ> [5, 82];
— вщповщальн1сть за власш ршення, вчинки та до — це так звана ситуацшна вщповщальнють, яка визначае конкретн1 вщносини особистосп до складових частин й житгевого св1ту — природного, суспшьного, культурного, сощального середовища, власного м1крокосму — у конкретних житгевих ситуац!ях.
Типи та форми вщповщального ставлення особистосп до життя, яи ми ви-дшили вище, утворюють горизонтально-просторову структуру цього вщношення. Але воно мае ще й вертикально-часовий зр1з. Маеться на уваз1 те, що вщповщальнють може бути попередньою та наступною.
Заслуговуе на увагу характеристика попередньо! вщповщальносп, яку дав I. 0.1лын: «Попередня вщповщальшсть — це живе почутгя передстояння та закликаносп, й у той же час — жива воля до досконалосп. Ще не здшснив-ши, вона (людина) вже знае про свою вщповщальнють. I це почуття вщповь дальносп — одразудисципл1нуе й, зосереджуе птанадихае» [3, 305]. Щоб зро-зум1ти фундаментальну значущ1сть ц1е! форми вщповщальносп, достатньо уя-вити соб1 людину, яка береться за якусь справу I не мае попередньо! вщповщальносп: «Хто побажае лжуватися у безвщповщального лжаря? Хто
доручить сво!х дггей безвщповщальному вихователю? Хто побажае приймати молитви та ташства у безвщповщального священика? Який полководець ви-грае битву, яьоцо командуе безвщповщальними офщерами, яьа ведутъ у бш без-вщповщальних солдат?» [3, 306].
Попередня вщповщальнють передбачае:
— спрямовашсть життетворчосп до досконалосп, до «найкращого» ршген-ня, до того, щоб вона була животворчою як для само! особистосп, так 1 для и оточення — шших людей та и життевого с в ¡ту;
— визначення сво!х можливостей, свое! рол1 та обов'язку у збереженш та збагаченш життя;
— передбачення результатов та наслщыв свого втручання у 11, чи шип життев1 процеси та активний вплив на ш процеси з метою збереження та роз-витку позитивних тенденцш та запобнання можливих негативних наслщыв;
— готовнють прийняти на себе санкцп (правов!, моральш, сощально-психолопчш) за спричинення шкоди тим чи шшим формам життя, а також готовнють перенести докори совют! за те, що \иг зробити, та не зробив, за те, що м1г зробити шакше, але не зробив, в\пння використовувати попередн! по-д1бн1 сумлшня при прийнят наступних р1шень.
Наступна вщповщальн1сть чпститься у тому, що людина визнае власне д!яння саме таким, за «попередньо обчпркованим нам!ром», пщтримуе його пщфунтя, мотиви та наслщки, тобто бере вщповщальнють на себе. Це означав визнання того, що я сам даю вщповщь за наслщки свое! д1яльносп, й провина, й заслуга мого д1яння належить саме меш. Тому я готовий нести «розплату» за законом про вщповщальнють, та сприймаю оцшку (самоощнку) власно! даяльносп, п наслщыв саме як таку «розплату».
В сучасних умовах наступна вщповщальнють, як це було показано Г. Йо-насом [4], передуам означае забезпечення вимоги юнування людства \ в май-бутньому. Сформульований таким чином принцип вщповщальносп одержуе подалыыий розвиток в етищ дискурсу К. -О. Апеля, в якого вш набувае дещо нового, комунжативного вим1ру. Дуже важлива, на нашу думку, щея Апеля про те, що «вже з самого початку в пщГрунт! головно! вимоги етики дискурсу — дискурсивно орган1зовано! солщарно! вщповщальносп людей за !хш колек-тивш до, — лежить постулат необхщного зв'язку м1ж ¡мперативом охорони буття та ггдностглюдини \ сощально-емансипативним ¡мперативом прогресу уздшснент гуманность [1,59]. Повнютю в дус! кантово! «Критики утошчного розуму» Апель стверджуе: «кожна спшьнота аргументуючих неминуче, хоча б у вигляда контрфактичного передбачення щеально! комушкативно! спшь-ноти, апелюе до того, в чому полягае непозбутнш момент утопи прогресу, — до конститутивного буття в майбутньому людини як розумноИ ¿стоти» [1, 59—60]. I дал!, з метою зняття звинувачення з1 свого проекту обГрунтування етики в1дповщальносп як етики збереження реально! та воднораз щеально! комушкативно! спшьноти в утошчносп \ тому небезпечносп, Апель пояснюе: «Регулятивнащея, визнавана об'еднавчим началом, не мютить у соб1 — якуто-п1чна держава Платона — наповнено! конкретним зм1стом конструкцп гар-
мошйно1 едносп щастя, доброчесносп та справедливосп у застосуванш до сус-пшьно! оргашзацп людей; вонатакожне общяе, як фшософ1я icTopi'i, спекулятивного меаашзму, появи якоюь ново! людини, котра, за визначенням, мае подолати вщчуження i, разом i3 ним, двозначнють вщкритосп людського буття для добра i зла. Та все ж визначення регул яти в ноТ ще! ¿деалъно! комушка-mueno'i спыъноти зобов'язуе нас до прогресивноТ реаизаци сощальних i по-лгтичних умов, яй, насамперед, роблять можливою дискурсивну оргашзащю колективноТ вщповщальносп за колективш дп в нацюнальних та штернацю-нальних межах» [1, 60].
Абстрагуючись вщ оцшки 3aco6iB обГрунтування зазначено! ще! Апеля, сам його принцип дискурсивно оргашзовано! солщарно! вщповщальносп людей за i'xHi колективш ди ми вважаемо фундаментальним ¡мперативом самозбе-реження i подальшого ¡снування людства. Причому, на нашу думку, мова може йти не ильки про майбутне людини як розумно!, але i як духовно! ¡сто-ти. Така можливють проглядае вже в апел1вськш критищ розумшня ращональ-носп як цшшсно-нейтрального лопчного висновку чи математичного апарату певного ¡нструментального застосування. KpiM того, Апель вважае, що впро-вадження системи морально! вщповщальносп за наслщки колективно! д1яльносп людини як завдання сучасно! етики е неможливе й у межах взаемо-доповнювальних засад комплементарно! системи, де щншсно-нейтральна рац1ональн1сть доповнюеться ¡рращональним вибором останшх акс1оматик ц1нностей. Натом1сть, Апель виходить ¡з розр1знення консенсуально-кому-н1кативно! та стратепчно! рац1ональносп. BiH вважае, що «обидв! форми рацюнальносп е формами взаемоди та — якщо хто хот1в би так вживати це слово — комушкаци М1ж людьми як суб'ектами дш та вчинив. Але лише кон-сенсуально-комуткативнш ращональносп передують правила чи норми, що мають апрюрний характер на вщмшу вщ враховуваних ¡нтерес1в окремо! людини; стратеггчна ж рацюнальнють Грунтуешься виключно на застосуванш тструментально-технгчнограцюнальностг у взаеминахм1ж людьми. I тому вона не може бути (принаймш самостшно) достатшм пщГрунтям для етики» [2,65].
Навгть вже у такому paKypci стае зрозумшим, що етика дискурсу не може грунтуватися на uiHHicHO-HeftTpanbHift рац!ональносп, тобто ращональносп, яка позбавлена духовних засад. Якщо ж у даному контексп пригадати MipKy-вання П. PiKepa про взаемодоповнювальнють у дискурс! процесу аргументаци i «добре зважених переконань» [6, 345], то необхщнють виявлення духовного BHMipy принципу вщповщальносп стане ще бшып очевидною.
Розкриваючи роль «добре зважених переконань», П. PiKep пщкреслюе, що цей «неспростовний партнер» виршуе висхщш позицп, «насл1дком яких е значения, ¡нтерпретацп, ouiHKii, релятивн! щодо багатьох благ, яй виступають ор1ентирами реального праксису (praxis), починаючи з практик i ixHix ¡манент-них благ, проходячи через плани життя, icTopi'i життя, i до понять, яьа людсью ютоти виробляють окремо чи спшьно про те, чим мало б бути довершене життя. Адже про що ми врешп-решт дискутуемо,.. якщо не про найкращий cnoci6 для кожного учасника великих дебапв досягти через ¡нет и ту ц i ал ¡зов а н и х посередшшв довершеного життя спшьно з шшими i для шших у справедпивих
шститущях? Взаемозв'язок, який ми не припиняемо посилювати м1ж деонтолопею \ теолопею, знаходить свш найвищш вираз — 1 найхистиший — у рефлектованш р1вноваз1, \пж етикою аргументацп \ добре зваженими пере-конаннями» [6, 345]. Виходячи з наведених м1ркувань, можна зробити вис-новок, що значения духовних засад принципу вщповщальносп мютиться в тому, що його дискурсивне забезпечення мае ¡манентно утримувати складну даалектику аргументацп та переконань, де аргументами забезпечуе вимоги уш-версашзацп, \нтерперсоналпац п та шститущамзацп й репрезентуе логжо-реф-лективний момент духовносп, а переконання, репрезентуючи цшшсно-смисловий та персональний компонент духовносп, надають дебатам змютов-носп 1 сенсу, а як «добре зважеш переконання» спрямовують духовний розвиток особистосп у напрямку пошуку такого «довершеного житгя спшьно з шшими 1 для шших у справедпивих шститущях», яке б вщповщало ¡мперативу охорони не ильки людського буття, а й людсько! гщносп, засадничено! такими ¡манентними ш цшностя ми - при п исам и, як самоповага та взаемнють, турбота 1 толерантшсть, свобода \ справедливють тощо.
Слщ також враховувати, що комушкативш конфлпсги, через яы неможливе досягнення «розумшня [можливосп] регульовано! згоди, щонане!, якнадемо-кратичну умову покладання цшей та цшностей, мусить ор1ентуватися сусшльна практика» [2, 64], е не тшьки такими, котр1 виникаютъ внаслщок порушень чи недостатньоТ ефективносп процесу аргументацп". Сам процес аргументацп' при всш свой формальшй «правильность може виявитися неспроможним для досягнення консенсусу, якщо наявне з1ткнення ргзних цшшсно-смислових континуум ¡в. Цю проблему Апель характеризуе як напружен! стосунки м1ж унь версашмом консенсусу та стратепчною ор1ентащею на систему обстоювання свок прав 1 вважае, що вона притаманна передуам проблематищ полггично! етики. Неодмшну двозначшстъ уск публ1чних заклиив до полггично! вщповщальносп Апель шюструе зверненням до «рекомендацш [Хайека] в [його] Нобел1вськш промов1 з економки, де зазначалося, що з метою вщновлення р1вноваги людсько! б1осфери та з огляду на перенаселения Земл1 жите л 1 третъого св1ту, яы не можуть сам! соб1 дати ради, змушеш вмирати з голоду. (Це \ е, певною м1рою, вщповщдю стратепчного розуму на нерацюнальш намагання Папи й католиыв третьего свпу виступати проти практики контролю над народжувашспо.)» [2, 67].
Якщо штерпретувати приклад Апеля щодо нашого твердження про принцип вщповщальносп як вимогу збереження житгя людини як духовно! ютоти, то можна зазначити, що з точки зору збереження людини якрозумно! ютоти — Хайек (у тлумаченш Апеля) правий. Але його рекомендащя все ж не гарантуе збереження шшого, н1ж його власний, цшшсно-смислового континууму, не забезпечуе поваги до людсько! гщносп Третьего, а, отже, \ Кожного, тому, вреыт-решт, порушуе принцип «прогресугуманносп», нав1ть принцип канпвського ¡мперативу про неприпустимють застосування людини як засобу для досягнення будь-яко!, навпъ найвищо!, мети (у даному випадку мети самозбереження людства). Таким чином, ми вважаемо за необхщне саму «щеальну спшьноту аргументуючих» розглядати у перспектив! Я—1нший— Третш, де, внаслщок принципу замшносп ролей, Третам може бути Кожний,
а принцип незамшносп ос1б вимагае поваги I турботи про Кожного як осо-бистють ¡з власною цшшсно-смисловою формою буття у свт, тобто ¡з визначеним типом духовность
I, нарепт, ще одне питания, з'ясування якого дуже важливе для визна-чення шляив та засоб1в формування вщповщального ставлення особистосп до життя — питания про те, перед ким/чим ми несемо вщповщальшсть.
Традицшно до шстанцш, перед якими людина «дае» вщповщь, вщносять суспшьство, що зафжсовано у його морально-правовш систем!; родину, себе, свою совгсть. У межах релтйного свпотляду додаеться ще одна, верховна ¡н-станщя — Бог. 1снуе ще ряд шстанцш, уявлення про яй зусцмчаються у р1з-них роздумах над щею проблемою й поступово утверджуються у теорп вщпов1-дальносп в сучаснихумовах. Але перш шживидшити, з'ясуемо пщстави каза-ти саме про тай шстанцц.
На нашу думку, шстанци, перед якими людина «дае вщповщь», визначають-ся предметом вщповщального ставлення, ¡накше кажучи — ми вщповщаемо перед тим, до чого (кого) ми ставимося вщповщально. Виходячи з цього, можна видшити наступш ¡нстанцп нашо! «вщповщЬ.
По-перше, це природа. Природа як Всесв1т (контури ц1е! ¡нстанцп лише починають проступати у свщомосп сучасно! людини) I природа як природне середовище, у якому проходить людське життя. Незалежно вщ того, чи спри-ймае людина природу як ¡нстанщю, перед якою вона вщповщае, чи ш, на прак-тиц! людина несе вщповщь перед природою за свою житгед1яльшсть. Бшьш за те, людство опинилося на меж1 глобально! еколопчно! катастрофи й бачить, що залишилося дуже мало шанс1в та часу, щоб уникнути смертно! кари за свое безвщповщальне ставлення до природного середовища, життя природа. Не тшьки людина як родова ¡стота, але й особиспсть сприймае природу як шстанщю, перед якою вона вщповщае, у тому раз!, коли вщчувае свою при-четн1сть до не!, любить ц як щось рщне та близьке, необх1дне для свого житгя.
По-друге, це людство. Тут маеться на уваз! не ильки той факт, що наслщки д1яльносп кожно! особистосп можутъ мати в сучасних умовах глобальн1 масш-таби, але й те, що, як казав Жан-Поль Сартр, — «Коли ми вибираемо себе, то ми вибираемо уах людей» [7, 324]. 1ншими словами — якщоя вважаю для себе можливим д1яти так, а не ¡накше, якщо я певш риси характеру вважаю можливими та цшними для себе, тобто обираю певний особовий образ себе та свое! житгедаяльносп, то цим я припускаю, що й ва шип можуть бути такими, як я, чи д1яти так, як я. Отже, вибираючи власний образ, споаб власного життя, я й вибираю ус1х людей. Звщси й випливае, що я несу вщповщальшсть за процес свое! житгетворчосп не тшьки перед собою, але й перед ус1м людством.
По-трете, це суспшьство. Розглядаючи суспшьство як шстанщю, перед якою людина несе вщповщальшсть, не слщ ототожнювати суспшьство як громадянське суспшьство, з державою. У певних сферах особистого житгя людина несе вщповщальшсть й перед державою. Але ознакою розвинутого демократичного суспшьства е досить визначена регламентащя контролю з боку держави зажитгям людини, особливо людини як особистосп. Ототожнювання суспшьства та держави як шстанцп, перед якою людина дае вщповщь, — це
прямий шлях до тоталитаризму. 3 шитого боку, й усунення держави з обрпо вщповщального ставлення особистосп до життя — прямий шлях до занепаду, розпаду держави, отже, й занепаду суспшьного життя, життя и громадян. Громадянська вщповщальшсть — одна з важливих форм вщповщального ставлення особистосп до життя, оскшьки останне розгортаеться у конкретному суспшьста, одшею з основних форм забезпечення юнування якого в сучасних умовах е держава. Але особиспсть несе вщповщальшсть перед суспшьством переважно у сфер! громадянського, публ!чного життя — сошально-еконо\пч-ного, суспшьно-поличного, духовно-практичного, духовно-теоретичного тощо. У сфер! власного ¡ндивщуального, особистого, приватного життя люди-на переважно несе вщповщальшсть перед своею родиною, безпосередшм оточенням, самою собою.
По-четверте, це родина. Родина як шстанщя, якш даеться вщповщь, перша й найбшып впливова у житп особистосп. Це знаходить прояв у тому, що процес родинного виховання спираеться на авторитет батьйв, яй оцшю-ють поведшку дитини як гщну чи негщну. Кр1 м того, у межах нашо! культурно! традицп батьки несуть вщповщальшсть за свое шклування про д1тей так само, як пойм дгга несуть вщповщальшсть за свое шклування про батыав. Така взаемна вщп ов ¡дал ьнють пщтримуеться не тшьки силою морально-правових норм, але й силою внутршшх родинних зв'язйв, без яко! будь-яй зовнпш настанови не можуть бути ефективними. Водночас не можнай перебшьшувати значения родинно! ¡нстанцп, родинних зв'языв. 1накше особиспсть може на все життя залишитися ¡нфантильною, повшстю залежною вщ вол! батыав, чи обрати такий житгевий ышях, який зовс1м не вщповщае и хисту та нахилам, чи страждати вщ того, що не виправдала спод1вань свое! родини, тощо.
По-п'яте, особиспсть також несе вщповщальн1сть перед сво!м оточенням, людьми, з якими вона пов'язана у процеа власно! житгед1яльносп, тому що иона д1е не як «робшзон», а як «сп!вдаяч», а п життя розгортаеться як «сшв-бутгя» з шшими.
По-шосте, сама людина виступае своею власною ¡нстанц1ею вщповщаль-носп. Лише усвщомлення особиспстю себе як вихщно!та йнцево! ¡нстанцп, якш надаеться вщповщь, перетворюе ус! попередш ¡нстанцп на ¡нстанцп вдаовщальносп, а не тай, наяй перекладаеться вщповщальн1сть. Адже бу-вае й так, що людина виправдовуе свою неспроможшсть д1яти чи сво! негщн1 ди законами природа, законами суспшьного житгя, державною дощльшстю чи хибшстю родинних настанов. Але щ виправдовування н1чого не варт! перед очима власного суду. Тому що дшсним суб'ектом свое! життетворчосп виступае сама особиспсть, й вреыт-решт, саме вона в1дповщае за те, здшсни-лось и житгя, чи ш, як саме воно здшснилось, дае цю вщповщь сама соб1, нав1ть якщо це вщбуваеться перед обличчям смерт1.
Тшьки наявнють ще! вихщно! та йнцево! ¡нстанцп забезпечуе людиш свободу вибору, свободу приймати ршення, свободу д!яти. Тшьки й наявн1сть дозволяе людиш пщнятися над обставинами власного житгя й вчиняти так, як вона вважае за необхщне, навиъ якщо це суперечить суспшьним, державним чи родинним настановам. Нав1ть у найбшьш несприятливих умовах у людини
залишаеться можливють не дЫти, наприклад, не виконати злочинний наказ, якщо вона вважае його саме таким. Наявнють ще! останньоТ можливосп та ¡снування власноТ ¡нстанцп вщповщальносп дозволило, наприклад, поставити нацистських злочинщв перед судом за !х злочини перед людством.
Глибинною пщставою формування та функцюнування власноТ ¡нстанцп вщповщальносп е совють. Дуже влучно визначив совють В. Франкл як «доморальне» осягнення щнносп, яке передуе будь-якш експлщитнш морам [9, 97]. Совють вщкривае людиш те, що повинноюнувати. Це зааб узгодження «дов!чного» всезагального морального закону з конкретною ситуащею конкретно! людини. Тому «життя по совют! — це завжди абсолютно шдивщуально-особове життя вщповщно до абсолютно конкретно! ситуацп, до усього того, що може визначити наше ушкальне та неповторне буття» [9,98]. Совють завжди враховуе конкретшсть мого особового буття й робить його шдивщуальним.
Совють завжди всередиш нас. Тому ми й не можемо втекти вщ себе, тому ми й можемо д1яти гщно у найважчих обставинах й тодК коли нас шхто не бачить, {ми впевнеш, що про це шхто не довщаеться. Тому й Страшний Суд наступав не у потойб!чному житп, а вш завжди «тут» \ «зараз», з1 мною й при-мушуе мене до вщповщального ставлення до життя.
Отже, ми бачимо, що вщповщальне ставлення до життя П в цшому, \ в уск його проявах) — це багатсмрний та багатогранний феномен, фундаментом якого е вимога продовження буття людини {як розумно!, \ як духовно! ¡стоти. У структур! вщповщального ставлення особистосп до життя можна видшити горизонтально-просторовий (трансцендентну, екзистенщйну, комунжативну, ситуащйну вщповщальн!сть) та вертикально-часовий (попередня та наступна вщповщальн1сть) зр!зи. Зм1стта ¡нстанцп вщповщального ставлення особис-тост! до життя визначаються завданнями, що випливають з1 спшьного бутгя людини як особи з шшими людьми 1, вреши-решт, засадничеш ¡мперативом охорони буття {збереження людсько! гщносп, як свое! власно!, так I гщносп 1ншого (Кожного).
Л1тература:
1. Лпель К.-О. Обгрунтуванпя етики вщповщальносл // Ситниченко Л. А. Першодже-рела комушкативно! фшософп. — К.: Либщь, 1996. — С. 46—60.
2. Апель К.-0. Проблема етично! рацюнальносп // Ситниченко Л. А. Першоджерела комушкативно! фшософп. — К.: Либщь, 1996. — С. 60—67.
3. Ильин И. А. Путь к очевидности // Ильин И. А. Путь к очевидности. — М.: Республика, 1993. - С. 290-403.
4. Йонас Г. Принцип вщповщальносп. У пошуках етики для тсхполопчпоТ цившзацп. Пер. з шм. - К.: Л ¡бра, 2001. - 400 с.
5. Р1дель М. Свобода \ вщповщальшсть // Ситниченко Л. А. Першоджерела комушкативно! фшософц. — К.: Либщь, 1996. - С. 68—83.
6. Ржер П. Сам як ¡нший /Пер. п фр. — К.: Дух 1Л ¡гора, 2000. — 458 с.
7. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А. А Яковлева: Перевод. — М.: Политиздат, 1989. — С. 319-325.
8. Ситниченко Л. А. Першоджерела комушкативнсп фшософи. — К: Либщь, 1996. — 176 с.
9. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ. и нем. /Общ. ред. JI. Я. Тозмана и Д. А. Леонтьева; вст. ст. Д. А. Леонтьева. — М.: Прогресс, 1990. - 367 с.
Ирина Степаненко. Ответственное отношение индивида к жизни: структурно-функциональное измерение (Статья I)
В статье исследуется структурно-функциональное измерение ответственного отношения личности к жизни как составляющая ее жизненной компетентности. Раскрытие содержания и инстанций данного отношения осуществляется на основании признания определяющего значения императива охраны бытия и сохранения человеческого достоинства, как своего собственного, так и достоинства Другого (Каждого).
Iryna Stepanenko. Responsible Attitude of a Personality to Life: Structural and Functional Aspect (Part 1)
The structural and functional aspect of the responsible attitude of a personality to life, as a constituent part of his/her competence, is analyzed in the article. Interpretation of the content and instances of such attitude is conducted due to the acknowledgement of the significance of imperative of being's protection and preservation of man's dignity, both own and other's (Everyone).
