CC BY
7PHILOSOPHICAL SCIENCES
КРАСА ПРИРОДИ В КОНТЕКСТ1 ПАРАДИГМИ "ЛЮДИНА-СВ1Т"
MamsieHKO O.I.
кандидат фшософських наук, доцент доцент кафедри фшософп ДВНЗ «Ужгородський нацюнальний ymieepcumem»
THE BEAUTY OF NATURE IN THE CONTEXT OF THE PARADIGM " MAN AND THE WORLD "
Matviienko O.I.
Candidate of Philosophy Science, Associate Professor of the Department of Philosophy of SHEI "UzhhorodNational University"
АНОТАЦ1Я
У статп ан^зуеться, яку форму приймае ввдношення людини до природи залежно вщ напряму i! онтолопчно! штенцд i розглядаються цi форми (конфпурацп системи "людина - свгг") у свiтлi трьох парадигм, як1 мають мкце в методологiчному арсеналi фшософп природи - споглядально!, перетворюваль-но!, дiяльнiсно!.
ABSTRACT
It analyzed in the article, what form is accepted by attitude of man towards nature depending on direction of her ontological intentions and these forms (system "a man - the world" configurations) are examined in the light of three paradigms which take place in the methodological arsenal of philosophy of nature - contemplative, converting, actionous.
Ключовi слова: краса природи, система "людина--свгг", фiлософiя природи, штенцд, парадигма, спо-глядальна, перетворювальна, дiяльнiсна.
Keywords: beauty of nature, system "a man - the world", philosophy of nature, intentions, paradigm, contemplative, converting, actionous.
Поняття природи при всш його смисловш наси-ченосп та багатозначносп набувае сьогодш нового розумшня i пiдсумовуе полiфонiю iснуючих юторич-них та культурних парадигм осмислення природи. Природа постае зараз перед нами як свГт людини, що не може бути вГдокремлений вiд само! людини, яка дшсно е частиною природного свiту, але й вш постае як частина людини i людського свiту - культури. Тим самим закладаються пiдвалини нового фшософсь-кого свiтобачення, що базуеться на где! фундаментально! едносп людини та природи.
З огляду на це у фглософи та методологи науки досить активно вiдбуваеться перенесення дослгдниць-ких наголосiв з теоретико-вГзуального свiту на реальне буття людини, тобто, залучення до дослiдницького процесу аксюлопчних, етичних та естетичних прин-ципiв, поширення !х не лише на „свгг людини", а й на "св1т природи".
Людина шби "вростае" в об'ективно прекрасне, в природу. Ця !! "спорГднетсть" з природою г пояснюе, чому людина та И життя в кгнцевому рахунку - найви-щий критергй краси. Керуючись цим критерГем, ми принципово безпомилково (часпше за все шту!тивно) визначаемо прекрасне, Г перш за все красу природи. Тому надзвичайно актуальним е розгляд вищеозначе-но! проблеми у свита парадигми "людина-сви".
При цьому виникае гостра потреба рефлекси та осмислення вгдношень „людина-природа". У процеа дослгдження можна видглити два основш напрями естетичних взаемовГдносин людини Г природи:
1. людина - природа, де людина виступае у рол1 перетворювача природи вГдповГдно до законгв краси;
2. природа - людина, де природа виступае надихаючим фактором, пгд впливом якого з'являються на свгт витвори мистецтва, що репрезентують Гдею природи; а також виникають просп почуття естетичного задоволення вгд безпосереднього споглядання природи.
У даних вгдношеннях можна також розрГзнити два рГзновиди Где! краси:
- краса природи, що е естетичною щншстю;
- краса твор1в мистецтва, якГ представляють природу у свт людини та мають естетичну, а також художню щншсть.
Значний внесок у розробку проблеми соща-льно-юторично! Г психолопчно! детермшованост1 сприйняття краси зробили ОЛосев, Д. Овсяншков, О.Потебня, 1.Тен, Ф.Шлегель. Особливосп сприйняття краси Г впливу цього фактора на життедГяль-шсть сощуму зазначеш дослгдники пов'язували передовым Гз конкретно-Гсторичними особливостями Г проблемними вузлами сустльно! свдомостг
З 1980-х роив спостерГгаеться надзвичайна стро-катсть Г багатоман1тн1сть методолопчних щдходгв до вивчення феномена краси та його мюця й ролГ в суст-льствг Основна увага придГляеться аспектам когерен-тносп й взаемозумовленосп краси та творчосп, краси та ютини (М.Гайдеггер, Р.1нгарден, М.Мамардашвш,
М.Мерло-Понп), корелятивно! залежносп м1ж красою, поттикою та владою (Р.Барт, Ж.Бодршяр, Ф.Пваттар1, Б.Гройс, Ж.Дельоз, М.Фуко). Ключовим предметом роздум1в все частше постае тема взае-мозв'язку ноштшх мегатенденц1й та уявлень про красу, картину свиту, становище людини в сустльсга ризику, вщповщальшсть митця перед сучастстю 1 в1ч-шстю (У.Бек К.Прц, Ж.Деррвда, Ф.Джеймсон, У.Еко, П.Козловск1, Ж.-Ф.Лотар, Ж.Рансьер, Ф.Хайек).
В ситуаци, коли людина виступае перетворюю-чою силою по вщношенню до природи, на перший план поряд 1з поняттям краси будуть виходити поняття морально! ощнки, вщповвдальносп за вчинет до. Так1 етичш щнносп як розсудливють 1 пом1рковатсть будуть напряму ствввдноситися з естетичними катего-р1ями гармони та мри.
У випадку, що стосуеться творчого процесу з1 створення витвору мистецтва, вихщною константою буде суб'ективна особливють сприйняття щдиввда, що не завжди керуеться м1ркуваннями моральних ор1ен-тир1в. Кожний окремо взятий художник або ж пред-ставник 1ншо! творчо! спещальносп вшьний у своему вибор1 й тому к1нцевий результат буде залежати, насамперед, ввд його внутрштх особливостей.
Саме поняття „природа" в контексп знань про людину, тобто самоп1знання, набуло ногатах форм осмислення, в яких природа постае вже не стшьки як щось таке, кнування чого мислиться поза людиною, тобто як свгт „сам по собГ, т, тепер природа мислиться через розумшня людини як природного феномена, майбутне якого залежить вщ його суб'ективно зумовлено! поведшки. Спочатку дек1лька слш стосо-вно слова „природа".
Воно належить до розряду тих абстракцш, зна-чення яких видаеться щлком штуиивно зрозумшим 1 ясним, проте ясним настшьки, що забуваеш, що це аб-стракщя. У типовому розумшт слово „природа" е збь рною назвою всього того, що не замислювалося 1 не створювалося людиною, тобто незайманий сшт. Природа - це оргаМчний 1 неоргатчний свгт у всш сукуп-носп 1 зв'язках, що е об'ектом людсько! даяльносп й тзнання, все те, що не створене дальшстю людини, це буття, матер1я. У бшьш грубому тлумаченш цього слова його значення зводиться лише до уявлюваного шерегу об'екпв та явищ, як традицшно вважаються природними: космос, жив1 ютоти, ф1зичш явища, ландшафти, тощо.
Природа як учасник „далогу" з людиною - не просто и „навколишне середовище", але й цшсна ре-альтсть, арена буття. Видшимо метаф1зичш переду-мови певного типу взаемода людини 1 природи. Для цього прослвдкуемо, яку форму приймае ввдношення людини до природи залежно ввд напряму и онтолоп-чно! штенци 1 розглянемо щ форми (конфцурацп сис-теми „людина-сви") у свгш трьох парадигм, як1 ма-ють мюце в методолопчному арсенал фшософи природи - споглядально!, перетворювально!, д1яльтсно!.
Найбшьш прийнятною методолопчною основою може послужити онтолопчний щдхвд, який демонст-руе у сво!х дослвдженнях М. Хайдеггер. Метаф1зика (як загальна онтолопя) традицшно под1ляе суще на р1зш онтолопчш регюни. Наприклад, Н. Гартман
представляе структуру всесвпту у такому вигляд1: Чут-теве. Життя. Душа. Духовний свiт [5, с. 352-353].
Можна помiтити, що людське буття вмщуе всi чотири шари реальност! Це сходить до ведомого ще з античностi уявлення про людину як мшрокосм i пере-гукуеться i3 середньовiчними онтолопчними моделей.
Онтологiчна штенцш, спрямоватсть людини до ■пе! або шшо! областi буття змiнюеться у рiзнi перь оди ктори. Наприклад, Новий час вщкидае все над-природне, потойбiчне i бере до уваги тшьки iманент-ний, даний безпосередньо регюн дшсносп. М. Хайдеггер розрiзняе двi онтологiчнi сфери, яю ним позначаються як „буття" i „суще". Хайдеггер ствер-джуе, що двi з половиною тисячi роюв тому людина почала все бшьш вщдалятися вщ буття i концентрува-тися на сущому. Така онтолопчна орiентацiя у з'ед-наннi з волею до влади, що е властивою фшософсь-кому способу тзнання Заходу, через модерну техтку приводить до шдкорення природи, - тобто, споаб взаемовщношення людини з природою залежить ввд того, на яку сферу реальносп спрямована 11 онтолопчна штенщя. Хайдеггер сполучае напрям онтолопч-ного штересу з практичним вщношенням до природи.
Споглядальна парадигма домшуе в епоху антич-носп. Тут переважае естетичне i теоретичне ставлення до природи.
Прекрасний i впорядкований космос вселяв ста-родавтм благоговiння. Пiфагорiйцi називали Всесвiт „гармотею i числом". Практична установка, яка ввд-поввдае такому переживанню свиту, орiентуе на зве-дення до мшмуму втручання людини у природний порядок.
Традицiйнi суспiльства не прагнуть змiнювати дiйснiсть для задоволення сво1х потреб або приводити 11 у вщповщтсть з власними уявленнями про належне. Навпаки, мудрiсть у тому, повчае Геракшт, щоб гово-рити iстинне i щоб, прислухаючись до природи, пос-тупати згiдно з нею. Одним iз результатiв вслуху-вання у природу е, зпдно переконанням стародав-нiх, витвiр мистецтва. Музикант вчиться у солов'я, архггектор - у ласпвки тощо.
Визначення мистецтва як насл1дування природi е загальним мiсцем античних рефлексiй про худо-жню творчiсть. Митц1 античносп реал1зують сво! тво-рчi намри, використовуючи виразнiсть природних форм. Антична класика мiметична, i, дивлячись на ви-твори того часу, глядач може сказати, що вiн бачить звичнi, впiзнаванi предмети, як1 оточують нас щодня. Мистецтво, таким чином, обмежуеться т1ею сферою сущого, яка безпосередньо дана людиш. Онтологiч-ною передумовою тако1 художньо1 практики виступае ввдсуттсть у античному космосi трансцендентного вимру буття, уявлення про яке дае релшя Старого i Нового завтв.
Навiть платонiвська метафiзика, писав О. Ф. Лосев, не виходить за рамки чуттевого свiту. 1де1 е гра-ничним узагальненням все того ж матерiального життя i не ц1лком позбавляються в1д тшесносп („Гип-пiй б1льший", 301 b). У Гомера краса проливаеться на Одассея у вигляд1 матерiальноl текучосп, Ксенофонт говорить про „т1ло чесноти", античним богам теж на-даються тонк1, „ефiрнi" тiла i т. п. [3, с. 5-6, 329].
Античтсть не виходила за меж1 iманентно! дшс-носп, тому мистецтво вГдтворювало ильки !!. Старо-давнi зображення божества антропоморфнi, оскшьки було вГдсутне уявлення про невимовного, перевищу-ючого свiт Бога, яке мктиться у Писаннi. Античне споглядання не знае реальности що перебувае над свгтом, тому найвищою красою для такого свгтогляду е чуттево-матерiальний одушевлений космос.
Парадигма перетворення заснована на християн-ському свiтоглядi i припускае теоцентричнiсть куль-тури. Онтолопчний iнтерес у l! рамках концентру-еться на трансцендентному бут. ВГдповГдно до тако! установки мистецтво виходить за меж1 видимого свiту i спрямовуеться у „метафiзичнi" регiони сущого. Мистецтво, таким чином, веде людину вГд видимого образу до невидимого i позамежного прототипу. В цьому полягае „анагопчна функц1я" iкони: зводити в1д тшесного i доступного вГдчуттям до суто духовних споглядань.
Природа зображаеться мистецтвом подабного типу зовсiм не так, як ми и бачимо безпосередньо. Як вГдмчае О.В. Буткевич, „вищою", „дстинною", „невидимою" красою залишаеться надчуттева, iрреальна, божественна краса" [4, с. 102].
Людськ фiгури можуть бути неприродно пря-мими або вигнутими, пропорц1йне стввГдношення розмiрiв рiзних частин тша часто не витримуеться, де-монструються так1 фрагменти обличчя, котрi при природному сприйняттi не повинш бути видимими тощо. Про причини порушень „класичних правил" ма-лювання iснуе рiзноманiтна лiтература. С. Трубець-кой, наприклад, пояснюе нем1метичтсть iкони тим, що вона е не портретом, а прообразом грядущого храмового людства, якого ми не бачимо у теперштх грь шних людях [10, с. 15-16]. У той час як доступна для зору природа спотворена ^хом, шона дае уявлення про майбутню просвГтлену i перетворену природу. ЗвГдси вiдомi образотворчi вГдступи в1д безпосеред-ньо! „видимостТ.
З середньовiчних зображень забираються всi на-туралiстичнi деталi та подробиц1, все скороминуще, випадкове i побутове. Тшесне „зтоншуеться", природа та матерiальнi форми цжавлять художников не самi по соб^ а, швидше, як засiб передачi напруженого життя духу. На шэнах наявна „дематерiалiзуюча" тен-денц1я, проте матерГя не зникае зовсiм.
ВсесвГт у ц1лому оц1нюеться як благе i прекрасне. Все створено милосердним i досконалим Богом, з рук Якого не може вийти нiчого злого. 1снування е благом, а небуття - злом.
Природа цГнна i з естетично! точки зору - своею красою, i з етично! - як зааб духовного вдосконалення людини.
Християнство визнае пдтсть природи, телесного, плот! Тло - невГд'емна частина людини. „Таемни-цею душi" називав тiло Фшон Олександрiйський, а св. Павло тшо тлумачив як „храм душ1". Рiзко висту-пав проти нехтування тшом Аврел1й Августин: „Хто звеличуе природу душ1 як вище благо i звинувачуе ть лесну природу як зло, той безсумтвно, i до душi пра-гне по-плотськи, i по-плотськи ж уникае плол, осш-льки подiбнi мiркування народжуються з марноти людсько1, а не Божественно! ютини" [1, с. 30].
_61
Таким чином, природа сама по соб1 е благом Г красою, оскшьки вона створена Богом. Спроби и зм1-нити або вгдкинути можна тлумачити як отр плану Творця, як богоборство. Але, первинний задум Бога був спотворений гргхопадГнням. ЗвГдси мета аскетичного подвигу - повернення природи до того чистого стану, котрий вона мала вгд самого початку. Слад вби-вати не плоть (природу), а збочення природи (гр1х). Парадигма перетворення спрямовуе актившсть людини, перш за все, на власну „природу", на людське тгло. Сама людина, а не навколишнш св1т, е переважним об'ектом активност! Природу, таким чином, потр1бно одухотворити. Отже, практична установка християн-ського свгтобачення - перетворення природи.
Дгяльшсний спос1б взаемодг! природи Г людини пов'язаний Гз секулярним новоевропейським свггогля-дом Г антропоцентричною культурою. Вш об'еднуе етичний та естетичний принципи у процесГ взаемодг! людини Г природи. Включае в себе як безпосереднш процес впливу людини на природу, так Г репрезента-цгю природи за допомогою творгв мистецтва.
Ситуацгя тепер1шньо! еколог1чно! кризи е наоч-ною Глюстрацгею наслгдкГв активного використання утилГтаристського принципу по вгдношенню людини до природи. Вгдсутн1сть цшнюних ор1ентир1в вияви-лась згубним як для людини, так Г для усього живого на Земл!
Становлення та розвиток дгяльн1сних установок людини по вгдношенню до природи вже не може за-довольнитися лише одноб1чтстю незацгкавленого ес-тетичного сприйняття або суто етичними установками в !х вгдГрваностГ вгд чуттево! сфери.
Естетичне, зокрема, пов'язане Гз сприйняттям, переживанням людиною природних форм, а також перетворювальною д1яльн1стю по вГдношенню до природи, яка здгйснюеться за принципом краси. А це в свою чергу приводить до формування у людини роз-судливостГ, вгдповгдальностГ, пом1ркованост1 - якос-тей, яких так катастроф1чно не вистачае нашому сучас-ников1. Саме на цьому грунт1 починають формуватись моральнГсть, спрямован1сть в майбутне, розум1ння прекрасного, духовне зростання людини.
Усвгдомлення ситуацГ!, що склалася, приводить до того, що щнтсна орГентацгя починае виходити на перший план як у сучасних наукових концепцгях, так Г у фглософських спробах осмислення природи. А по-няття естетично! цгнностГ природи безпосереднгм чином пов'язано саме з гдеею краси. Саме у цьому ключ1 проблема потребуе подальшого дослгдження.
1дея краси у своему аспект! загальнозначимо-ст1 виступае як ушверсальна ц1нн1сть. Унгверсаль-н1сть порГвняна з природою як Гз граничним поняттям, коли природа розумГеться як космос, як „все". Факти-чно категорГ! естетично! цгнностГ застосовуються до природи у буденному смислГ. Цю фактичнГсть естетично! цГнностГ, !! „так би мовити об'ективнГсть", можна Гнтерпретувати через процес естетизацг!', який мае певнГ нерухомГ точки, певнГ межГ: квГти, напри-клад, визнаються прекрасними усГма, розрГзняеться лише суб'ективна чуттевГсть, сприйнятливГсть до краси [7, с. 48], наявнГсть яко! абсолютно не зменшуе унГверсального значення естетично! цГнностГ природи як тако!.
Естетична цштсть природи е фундаментом, дже-релом натхнення для творчо! особистоси, а також без-к1нечною скарбницею багатогранних 1 неповторних образ1в.
Великий вплив на розвиток живопису справили роздуми видатного гуманюта епохи Вщродження Альберт! про те, що художник повинен наслвдувати природу: „Необхвдно, щоб ва рухи тша були точно в1дом1 живописцям, як навчаться цьому у природи"; сила впливу мистецтва залежить ввд того, чи змальовував художник з натури. „Тому все, що ми хочемо зобразити, ми будемо запозичувати у при-роди". Поворячи про необхвдшсть застосування ес-тетичного критерш краси до вах сфер життя лю-дини, вш звертаеться до найвищого в його очах авторитету: „Сама природа... безперервено отримуе велику насолоду ввд краси, не говорячи вже про п фарби, як1 вона ввдтворюе в квгтах" [2, с. 50, 60].
Окр1м естетично! щнносп природи як тако! (але й завдяки !й), народжуеться щншсть образ1в природи, втшених у витворах мистецтва, яю мають, окр1м естетично!, також 1 художню цштсть. Таким чином, вста-новлюеться свого роду причинно-наслвдковий зв'язок м1ж естетичним 1 художшм, м1ж нерукотворною природою та !! втшенням у витвор1 мистецтва. Ввдбува-еться так звана штерпретащя природи на мов1 творчо-сп, у процеа яко! людина виступае у рол штерпрета-тора 1 е сполучною ланкою в ланцюз1 „природа -людина - вигар мистецтва". Зрозумшо, результат по-дбно! штерпретаци практично повтстю буде зале-жати ввд суб'ективних особливостей штерпретатора (митця), як1, у свою чергу, значно повязан !з духом часу, традищею, сощальними факторами 1 багатьма шшими об'ективними причинами, що впливають на творч процеси.
Таким чином, свгт творчосп, витвори мистецтва, е репрезентащею тих ввдносин, яю формувалися у лю-дини 1 природи у певний перюд часу. Творче ввдобра-ження природи у р1зних жанрах мистецтва мае цштсть не тшьки у зовшшнш передач!, представленн! природних об'ект!в, але ! в осягненн! внутр!шньо! га-рмон!йност! природи.
Естетика В!дродження внесла в уявлення про га-рмонш та едн!сть св!ту як основу и краси як1сно нов! риси. Пармоншна людина, перетворююча себе та ото-чуючий св!т, знову, як ! в античному св!тобаченн!, стала м!рою речей, але вже не тшьки ! не ст!льки в яюсному розум!нн! м!ри, пропорц!! ! т. !., сюльки в смисл! ввдповвдност! д!яльност! людини ! природи, активно! особистосп та !! мюця у Всесв!т! [4, с. 103].
Новий час бере до уваги т!льки "природний порядок" речей, трансцендентний вим!р буття ввдкида-еться. Ввдповвдно мистецтво замикаеться на !манент-ному, поцейб!чному св!т!. Художник Нового часу зо-бражае все так, як ми безпосередньо бачимо. Межу м!ж середньов!чним ! новим мистецтвом часто вбача-ють у появ! в!дчуття радост! в!д в!дтворення звичай-ного наочного св!ту.
„Вгдкриттям" навколишнього видимого св!ту по-чинаеться нове мистецтво, ним же воно ! завершу-еться. У XIX ст. Стендаль визначае роман як дзеркало, з котрим художник йде по дороз! життя, в!дтворюючи ! блакить небосхилу, ! брудн! калюж!.
При цьому новоевропейське мистецтво, безумо-вно, не е мехатчним подвоенням природи. Проте в!д наслвдування природним формам художники й цього часу не ввдмовляються.
У термшологи В. Воррiнгера можна сказати, що 1хня „художня воля", „художн!й намр" мае форму емпатц та е спрямованим на оточуючий наочний свгл Живописц! одержують творче задоволення, ввдтворю-ючи природу, а глядачi - естетичну насолоду, спогля-даючи !зоморфш зображення. Тому краса в сього-деннi мае суто людське значення, як i мистецтво, тобто тимчасове, тод! як антична i середньовiчна 1дея краси е унiверсальна, була зорiентована не на лю-дину, а на 1дею унiверсально! Людини, яка незалежно в!д часу зможе мати те ж саме бачення безумовно1 краси: вона !нколи була релятивна (концепцiя Bi-тело), але школи не суб'ективна (психологiчна).
Емпапя орiентуе на в!дтворення д!йсност!, дано1 нам у буденному досв!д!. Протилежно направлену художню волю Ворршгер називае абстракцiею. Реал!зо-вуючи абстрактний творчий !мпульс, художник створюе гранично узагальнет, геометричн! форми, в!ддае перевагу необразотворчш орнаментиц! тощо. Абстракц!я в!двертаеться в!д видимого св!ту i знахо-дить вих!д в умовних, схематичних зображеннях. Абстрактна художня воля дом!нуе в арха1чному мистец-тв!, середньов!чч!, модерн!зм! XX ст. 1тал!йське В!д-родження i випливаюче з нього мистецтво Захiдно! Свропи до XIX ст. е розгортанням емпати. У ц!лому ця художня практика натуралютична: об'екти в!дтво-рюються у трьох вим!рюваннях, ф!гури об'емн!, перевага надаеться прям!й перспектив! i тощо.
Оволод!ння природою у мистецтв! корелюе з оволод!нням природою у дшсносп. Практична установка д!яльнiсно! парадигми - п!дкорення природи. Новий час не чекае в!д не1 милостей, а бере вс! блага, як! вважае для себе необхвдними. Весь навколишнш св!т сприймаеться як матер!ал для перетворення, як об'ект, на який направлена активн!сть людини.
Людина утверджуеться у сво1й переваз! над природою, що виражаеться, зокрема, у тез! Г. В. Ф. Гегеля про в!дсуттсть у природ! справжньо! краси. Це розу-м!еться ним так, що краса природи тшьки умовна у пор!внянт !з абсолютною красою, виявленням яко! i е природна краса. „Обширне царство прекрасного" в його естетищ вичерпуеться сферою художньо! тво-рчосп. Краса може з'явитися т!льки штучно - завдяки художнику. Насюльки дух перевершуе природу, наст!-льки вигар мистецтва перевершуе все те, що мае при-родне походження. Це переконання у своему паную-чому положенн! лежить, зг!дно В. Ворр!нгеру, в основ! натуралзму новоевропейського мистецтва [8, с. 209]. Людина того часу одержуе задоволення в!д !зо-морфних зображень, оск!льки усп!шно п!дкоряе природу.
Як справедливо в!дм!чае В.Л.Деркач, у цей перюд у сво!х штенщях людина визначила себе поза природою, а у сво!х можливостях — над нею [6, с. 90].
Розглядаючи проблему краси природи в р!зних аспектах буття, сл!д в!дм!тити також ц!л!сний п!дх!д до розум!ння i осягнення естетики природи, який змушуе пост!йно звертатися до специф!ки, таемниць живого.
Знання i осягнення свгту оргатчно пов'язувалися з такими поняттями як добро i краса. I саме вщчуття гармони, симетри, мiри людина запозичувала у природного довклля. Пзнання природи було перш за все за-собом залучення людини до гармони ойкумени та Космосу.
Орiентацiя на „цшсне знання", поеднання ктин-тсних, естетичних та моральних критерив е важли-вим, крiм усього шшого, в духовному вадношення. Пь знаючи навколишнш свiт, людина осягае мету та сенс свого буття.
Протиставлення буття людини та природного буття породжуе низку нерозв'язних колтзш мис-лення. Як слушно зауважуе з цього приводу М.М.Мойсеев, традицшно мислителi вщдаляли при-родне — все те, що вщбуваеться в Природа незалежно ввд людини i що вiдповiдае i! законам, ввд штучного, тобто всього того, що створене Людиною i тдкоря-еться !! законам — законам i вол1 Людини. I дал1, вбачаючи недоречнiсть такого розподiлу i протиста-влення, вiн ставить запитання: чи не варто нам прийняти шшу точку зору, яка полягае в тому, щоб не протиставляти одне одному, а вивчати штучне та природне з единих позицш розгортання оргашза-цiйних форм матерiального свiту? [9, с. 11]. Ця по-зицiя не е новою, зокрема, варто згадати подабт т-ркування Й.Гердера, О.Богданова, З.Фройда, В.Вер-надського, П.Тейяра де Шардена, К.Юнга тощо. Якщо звертатися до первинних виток1в, можна згадати й античну свiтоглядову традицiю Демокрiта, Ет-кура та Лукрецiя Кара, школи чарвак1в та джайнiв, даосизму тощо.
Варто спещально наголосити, що розумiння людини як природно! iстоти в уах i! проявах, а не тшьки у тiлеснiй, тварнiй основу не е притаманним виключно матерiалiстичному свiтобаченню. Проте, власне поняття „природа" як таке (про це свщчить i його етимологiя) виникло як ввдгук на потребу пояснити константшсть сприйняття речей у мш-ливому свт явищ. У Платона природа — це свгт первнiв, начал або прототитв, незмiнних i вiчних, вiдбитками яких е плинний свгт явищ, те справжне буття, сутшсть, яка лежить за позТрними явищами.
Самосввдомють людини е ексцентричною: вона намагаеться утримати рiвновагу мтж тим фактом, що людина, з одного боку, е тшом, а продукти li дТяль-носп i власне дТяльшсть як процес е фТзичними про-цесами, а з шшого боку, тим, що вона мае тшо, воло-дiе ним, використовуе його як свое знаряддя, а зовш-шню реальнiсть — як свое „зовтшне тшо", його продовження. Вщтак буття людини е подвшним, вона живе й перебувае в природному свт, але разом з тим створюе в ньому свш свгт [6, с. 79].
З чаот давнини природа була i е прикладом для наслiдування, i людина багато зробила для того, щоб ii свГт не порушував „законiв всесвiту". Культура Сходу взагалТ не знала протиставлення людини природа, все було частиною единого цшого. На жаль, у наш час ми не можемо похвалитися такими гуманними орiентирами, оск1льки дТяльнГсть людини набула спо-живацького й руйнтвного характеру.
Виходячи з цього, етична складова у контекстГ обгрунтування естетики природи як практично! фГло-софГ! виходить на перший план особливо в ситуацп пе-ретворюючо! дГяльностГ людини, в результатГ яко! без-посереднГм чином зачГпаються життево важливГ пи-тання Гснування як природи, так Г людини. Поняття морально! оцГнки у даному процесГ завжди буде пов'-язано з категорГями добра Г зла. Саме у дангй ситуац!! краса Г правильнГсть повиннГ злитися воедино, розсуд-ливГсть повинна породити гармонГю, а помГрнГсть -золоте почуття мГри. РуйнацГя в Гм'я краси не може бути доречною, краса може спГввгдноситися тГльки Гз творчим, добрим началом, адже у твореннГ мГститься моральнГсть. Виходячи Гз визнання естетично! цГнно-стГ природи, нормою повинна стати гдея максимально! „вписаностГ" людини Г створеного нею штучного свГту у свГт природний, що од початку часГв формува-вся за принципом краси (про таке досягнення „сродно-стГ" людини Г навколишнього свГту писав ще Г. Сковорода). Такого роду нормативнГсть повинна передба-чати вГдповГдальнГсть за вчиненГ дГ!.
З розвитком людини розвиваються Г !! потреби, постГйно спрямовуються у майбутне, намаганням перетворити свГт Г зробити його кращим. А у своему прагненнГ людина мае потребу в конкретних орГен-тирах, у визначених критерГях, якими е 1стина, Добро Г Краса. 1стина виступае характеристикою цш-сного буття людини. А Гстинне справжне буття - це Гснування, адекватне сво!й сутГ. От чому в екзисте-нцГалГзмГ Гстина визначаеться як воля, воля бути самим собою. Справжне Добро також пов'язане з на-данням людинГ можливостГ бути самою собою, вГ-льно розвивати сво! суттевГ сили. Не можна принести людинГ добро, поневолюючи !!, не можна насильно змусити людину бути щасливою. Акт на-сильного поневолення природи, суспГльства, лю-дини не може бути не тГльки доброчесним, але й красивим.
Краса - це гармонГя, адекватна висвГтленню в зовнГшнГй формГ всГе! глибини справжнього змГсту Г тим самим вГдповГднГсть дГйсностГ сво!й сутГ, тобто Гстина. Краса - не тГльки естетична категорГя, але й унГверсальна характеристика людського буття. Саме вислГв «Краса врятуе свГт» мае на увазГ Красу як буттеву цГннГсть, гармонГю. Сучасне життя породжуе потребу встановити гармонГю мГж людьми, мгж людиною Г природою, людиною Г суспГльством. ГармонГя вгдносин неможлива без включения в не! ес-тетичних основ, оскГльки нГ наука, нГ моральнГсть, якГ також покликанГ нормалГзувати, гармонГзувати життя людей, ще не вичерпують повнГстю всю духовнГсть людського буття.
О тже, цГнностГ - 1стина, Добро Г Краса - абсо-лютнГ, мають божественне походження та основу. При цьому виникае пошук буттевих основ загаль-нолюдсько! системи цГнностей. Система цГнностей всеосяжна, охоплюе життя в усГй його повнотГ, на-сиченостГ, глибинГ, вГдкривае в нГй щось вГчне. Отже, Г справжня духовнГсть повязана з прагненням охопити життя в усГй його повнотГ, вийти за утилГ-тарно обмеженГ рамки повсякденностГ, зустрГтися з вГчнГстю. ДуховнГсть, пов'язана з глибинним усвГдом-ленням свого буття, його змГсту, мети, вищого блага,
виступае основним принципом самотворення особис-тосп та суспшьства, необидною умовою вшьного («Що таке людина?», «Хто я е?»), творчого («Що я маю робити?») 1 вщповвдального («На що я можу спо-даватися?») ставлення до природи, до шдиввдуального та сусп1льного буття.
Сучасне життя породжуе потребу встановити га-рмонш м1ж людьми, м1ж людиною 1 природою, лю-диною 1 сустльством. Гармошя ввдносин неможлива без включення в не! естетичних основ, зокрема краси природи, оскшьки ш наука, ш моральтсть, як також покликаМ нормалзувати, гармошзувати життя людей, ще не вичерпують повтстю всю духовшсть люд-ського буття.
Отже, щдсумовуючи, фактор людського в1дно-шення до навколишнього довкшля 1 впливу на природу потребуе серйозного перегляду, безпосередньо це стосуеться перегляду практичного дальтсного аспекту вщношення „людина-природа". Проте, коли в1-дбуваеться виокремлення таких тишв духовностт, як естетизм, релтйтсть, етизм, феномен духовносп просто зникае. Саме духовшсть постае як п1дгрунтя адекватного свгтосприйняття людини, вщчуття причетно-сп до всього, що вщбуваеться у свт. Можна припус-тити, що невщчуттсть феномена духовного детермшована вщривом „свгтського" його розумшня не тшьки ввд астрального, а й вщ природного контексту. Критер1ем естетично! щнносп конкретних результата людсько! дальноси з перетворення природи
повиннi виступати 3aKOHOMipHOCTi природи, яю е основою Ii краси.
Власне кажучи, поки людина не усввдомить, що ютина, добро i краса - це, як зазначив свого часу Е.В.1льенков, по суп лише три рiзнi способи вира-ження одного й того ж, i не обере це як керiвництво до ди, ii шлях буде вести до прiрви.
Лiтература
1. Августин Аврелiй Ограде Божьем. - М., 1990.
2. Альберти Л.-Б. Десять книг о зодчестве :В 2-х т., М.-Т. I., 1935—1937.
3. Античные риторики. - М., 1978.- С. 352.
4. Буткевич О.В. Красота: Природа. Сущность. Форма. - Ленинград: Художник РСФСР, 1979.- С. 438.
5. Гартман Н. Эстетика: Пер. с нем. - К.: Ника-Центр, 2004.- С. 640.
6. Деркач В. Л. Людина i природа: мiфи сучасно! сввдомосп та проблема збереження довшлля. //Фшософська думка, 2000. - №3.
7. Эстетика природы. - М.: Институт философии РАН, 1994.- С. 230.
8. Зарубежная эстетика и теория литературы 19-20 вв. - М., 1987.
9. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. - М., 1990.- С. 351.
10. Трубецкой Е.Н. Умозрение в красках. -М.:СП Интерпринт, 1990.- С. 44.
ЗМ1НА СВ1ТОГЛЯДУ ЛЮДИНИ В ПРОЦЕС1 УТВОРЕННЯ СУБКУЛЬТУРИ ЗЛОЧИННОГО
СВ1ТУ
Шандра Б.Б.,
кандидат юридичних наук, доцент доцент кафедри фшософИ ДВНЗ «Ужгородський нацюнальний ymiверситет»
Остапець 1.Ю. кандидат фшософських наук, доцент доцент кафедри фшософИ ДВНЗ «Ужгородський нацюнальнийутверситет»
THE CHANGE OF PERSON'S WORLDVIEW IN THE PROCESS OF THE CRIMINAL WORLD
SUBCULTURE FORMATION
Shandra B.B.,
Candidate of Juridical Science, Associate Professor Associate Professor of the Department of Philosophy of SHEI "UzhhorodNational University"
Ostapets I. Y.
Candidate of Philosophy, Associate Professor Associate Professor of the Department of Philosophy of SHEI "UzhhorodNational University"
АНОТАЦ1Я
У статп розглянуп питання щодо змши свгтогляду людини в процес утворення субкультури злочин-ного свиу, виявлена чгтка корелящя мiж злочинами та певними сощальними факторами, такими як: етична i культурна приналежшсть, соцiaльно-економiчний статус, а також !х взаемозв'язок та взaемозaлежнiсть. Автор дослщив та обгрунтував плюси i мiнуси сучасних пiдходiв у вивченш злочинностi. Закцентував увагу на класифжацп дел1нквентно1 поведiнки молодi та обгрунтував причини морально! деформаци людини.
