CC BY
40
УДК: 101
Анна ЛАКТ1ОНОВА СПШЬШ ТА ШДИВЩУАЛЬШ ДМ
Стльт дП не можна редукувати до шдивi-дуальних. Быьш того, шдивiдуальнi дП плiдно анал1зуються так, немовби вони здшснювалися як стльт. Колективна (стльна) рацюнальтсть стогть за стльними дiями i гг не можна звести до суми (чи набору, колекцП) iндивiдуальних. Аналогiя мiж стльними i iндивiдуальними дiями, а також бажаннями, переконаннями, намiрами, е оманли-вою. Стльм дП — не простий набiр iндивiдуальних.
При розглядi мисленневого експерименту про трансплантацт оргатв, ми дiйшли висновку, що в аргументацП колективна i шдивiдуальна рацiональностi е взаемно доповнювальними. Iндивiдуальна рацюнальтсть, сама по собi, е не-повною, а колективна — недостатньою. Рацюнальтсть лежить в основi пояснения вибору дП, а тому i в основi гг реал1заци. В даному розглядiми посилалися на роботи таких авторiв, як Дж. Серль, Дж. Харк, Е. Лорд та т.
Аналiз рацiональностi i дш вписуеться до контексту сучасних дискусш з моральног етстемологп i практичног фыософп (фыософп дН), аналтичног фыософп.
К^^^о^^ слова: iндивiдуальнi дп, стльш дп, iндивiдуальна рацюнальтсть, стльна рацюнальтсть, мисленневий експеримент, дiевцi, моральна етстемо-логiя.
Сучасна аналггична ф1лософ1я залучае рiзноманiтm досл1дження про людську актившсть. Подiбнi розв1дки вщбуваються як в межах теоре-тичних, так i практичних ф1лософських дисциплш. Запропонований далi анал1з - про дп i рацюнальтсть, що стопъ за ними - залучае кон-тексти теорп аргументацп, рацюнального вибору, морально1 етстемологп. Це пов'язано з тим, що людська активнкть е багатогранною i може мати вт1лення i вагу в рiзних змiстовних контекстах на шдивщуальному i сп1лъному ргвнях.
Спiлънi дп не можна редукувати до шдивщуальних. Б1лъш того, ш-дивiдуалънi дц виявляються б1лъш пл1дно проанал1зованими, якщо !х розум1ютъ в контекст1 сп1льних. Теор1я рац1онального вибору дозволяе пояснювати тдивадуальн дц як так1, що могли б бути вчиненими колек-тивно (спшьно).
В сшльних (колективних) д1ях виявляеться спшьна, кооперативна рац1ональн1сть, яку не можна звести до набору (колекцп) шдивщуальних ращональностей.
Аналогiя м1ж колективними i 1ндив1дуальними дiями, так само, як i м1ж колективними i iндивiдуальними бажаннями, переконаннями, на-мiрами видаеться оманливою. Постають наступн1 запитання: чи юнуе пр1рва м1ж колективними i шдивщуальними д1ями; чи вчиняемо ми 1н-див1дуально i сп1льно на р1зних п1дставах, чи лежить в основ! цих п1дстав рiзна рацюнальтсть? Чи е чинною компаративна аналопя м1ж тим, як зд1йснюються шдив1дуальт i сшльт д1!, приймаються р1шення про них, ро биться виб1р? А, можливо, навпаки - замкть редукувати, зводити колективт д1! до 1ндив1дуальних, до набор1в 1ндив1дуальних д1й, варто анал1зувати 1ндив1дуальт ди як дефектш, неповш, не достатньо продуман^ таю, що !м бракуе аргументац1!, в як1й зважали б на координащю з 1ншими д1евцями 1 1ншими д1евими проявами.
В дан1й стати пор1вняльно розглянемо можливкть i особливосп 1н-див1дуальних i сп1льних дш, рацюнальтсть, що сто!ть за такими д1ями. Покажемо вагомкть кожного з цих тип1в д1й, !х взаемодоповнювальний характер, залучивши до критичного анал1зу розробки про ращ1ональ-шсть Дж. Серля (Searle, 1990) та ц1кав1 мисленнев1 експерименти, що про1люструють наш1 постулювання, на основ1 в1домих мисленневих експеримент1в, в контекст1 прикладно! етики, запропонованих Дж. Хардом (Harris, 1986). Разом з тим, зазначена проблематика мае вагу i ак-туальшсть в перспектив1 тако! ц1каво! пор1вняно «ново!» ф1лософсько! дисциплши, як моральна ешстемологш. Отже, метою дано! стати е по-р1вняння 1ндив1дуальних та сп1льних д1й, в1дпов1дно 1ндив1дуально! та сп1льно! рацюнальностей, що стоять за можливостями таких д1й, i впи-сати цю проблематику у контекст морально! ешстемологи, а б1льш широко - практично! ф1лософ1! (ф1лософ1! д1!).
Моральна ешстемолопя е пор1вняно новим напрямом сучасно! ана-лггично! ф1лософ1! i являе собою своер1дний перетин етики (морально! ф1лософ1!) та теор1й шзнання (ешстемологи). В ц1й новш дисциплт останшх декад, йдеться, в першу чергу, про можливкть i природу зна-ння того, що е добрим 1 поганим. Адже под1бне знання е специф1чним, з одного боку, а з 1ншого, е викликом традицшнш ешстемолопчнш про-блематиц i п1дходам (переважно критер1альним) до !! розв'язання. Про-те, зазначена тематика не вичерпуе предметне поле морально! ешстемологи. Адже i в ешстемологи проблема знання не е единою, так само як i в етищ 1нтереси досл1дник1в виходять поза меж суто встановлення доброго i поганого.
В кожн1й з цих дисциплш залучаеться нормативтсть, в1дпов1дно нормативн1сть знання i нормативтсть вчинюв (д1й); обидв1 дисциплши мають нормативний характер. Можна ствердити, що загальним предметом морально! ешстемологи е моральне знання (знання про мораль i
звичаев1сть), а б1льш конкретно встановлення знання про морально 1с-тинне (в1рне, добре, правильне) i хибне.
Окремим ускладненням е той факт, що б1льш1сть основних еп1сте-молоичних i моральних категорт, таких, як знання, обГрунтування, до-брочестсть, мораль, не мають единих, прийнятних для вс1х ф1лософ-ських шкш визначень i тлумачень. I ешстемолопя i етика в класично-му традицшному розумшн перебувають в криз1, пов'язан1й 1з тим, що бшьшкть !х тем виявляються нерозв'язними проблемами. Залишаеться, в кшцевому рахунку, апелювати до звичаевого розум1ння цих понять з точки зору здорового глузду.
Наведемо ц1каву методолоичну концепц1ю морально! епктемологп Аарона З1мермана (Zimmerman, 2010). В1н в1дстоюе встановлення зм1с-тового наповнення морально! епктемологп на основ1 розр1знення р1вн1в досл1джень в !! межах. Нульовий р1вень е р1внем опису наших моральних переконань; перший р1вень - описом р1зних епктемолоичних оц1нок наших моральних переконань; другий р1вень охоплюе оц1нки, що пере-вищують, не вписуються в перший р1вень.
Однею 1з важливих i популярних тем морально! епктемологп е тема морально! перцепц1! (морального сприйняття). Чи здатн1 ми сприймати деяк1 реч1 (наприклад, вчинки, поди, ситуацп) як добр1 чи погаш? Ско-р1ше позитивну в1дпов1дь дають широк1 кола сучасних ф1лософ1в [див. наприклад (Audi, 2013)]. В той самий час, 1нш1 ставлять п1д сумн1в мож-лив1сть морально! перцепцп [див. наприклад (Vayrynen, 2013)].
Д1йсно, ми здатн1 мати 1 маемо певний моральний досв1д, вбачаемо деяк1 д1! в певних контекстах добрими або поганими. Проте, навряд та-кий досв1д е сприйняттям моральних якостей чи то !х репрезентацш. Разом з цим наявн1сть морально! перцепцп виявилась би позитивною з боку епктемолоично! складово! морально! епктемологп. Адже сприй-няття залишаеться прийнятним, над1йним джерелом знання про зо-вн1шн1й св1т. Тому, якщо моральне сприйняття можливе, воно засв1дчу-вало би про наявнкть моральних якостей як таких, незалежних в1д нас (в певному сенс1, наст1льки ж умовному, наск1льки умовним залишаеться зовн1шн1й св1т речей). Моральна перцепц1я не е незалежним еп1стемо-лог1чним джерелом. Те, в який спос1б ми морально сприймали би дещо залежало б, визначалося би, нашою пам'яттю, засвоеними культурними ор1ентирами 1 т. п. Одночасно останне твердження можна направити як закид проти над1йност1 i незалежност1 перцепц1! (в1дчуттевого сприй-няття) як джерела знання в еп1стемолог1!. А також, як закид проти п1д-порядкованост1 звичаевост1 (моральност1) морал1.
Наведений приклад тематики морально! епктемологп засв1дчуе, що дана дисципл1на е альтернативною традицтним еп1стемолог1! i етиц1;
сприяе переосмисленню !х проблематики; ламае межi м1ж ними (а в1д-пов1дно м1ж теоретичною i практичною фшософ^ями); пропонуе онов-ленi тлумачення ix тем i категор1й. В кшцевому рахунку е спод1вання на подолання зусиллями морально! ешстемологи кризи, характерно! для обох Í3 зазначених класичних дисципл1н.
Чому знання мае щншсть, е вагомим, чому ми прагнемо знання? Така постановка питання задае своер1дний вектор усв1домлення природи знання i його змкту Якщо знання важить, то його щнтсть мае бути залу-ченою у пояснення природи знання. Вагом1сть знання розум1еться не концептуально, тобто йдеться не про концепт знання, що за своею мето-долоиею передбачае вагом1сть для застосування i поширення 1нформац1!. Д1йсно, знання, як концепт, важить, адже ми защкавлеш в щентифжацц i розповсюдженнi надшно! шформацп. Концептуально! ц1нност1 знання не достатньо, залишаеться пряме питання - чому знання е щнним?
Класично е визнаним, що сутн1сною ознакою знання е його ктин-шсть, отже знання е ц1нним, оскшьки воно iстинне. 1стинн1сть як озна-ка знання, забезпечуе, зг1дно з найбшьш розповсюдженим п1дходом, його вщповщнють реальностi, а тому е запорукою практично! ефектив-ност1 людських вчинкв. Проте тод1, немае р1зниц1 м1ж знанням i ктин-ним переконанням, адже вчинок на п1дставi такого переконання, в кшцевому рахунку буде не менш ефективним. В такому ракурс! шннкть, вагомкть знання i переконання збпаються. Залишаеться питання, чи е i чому знання е бшьш вагомим анж переконання?
Джерела знання i переконання можуть збпатися, тому на ц1й п1дставi розр1знити !х ц1нн1сть не е слушним.
под16н1 питання були поставлен ще Платоном, зокрема у дiалозi Менон (Платон, 1990). Сучаснi дослщники Джон Греко (Greco, 2010) та Джонатан Кванвп (Kvanvig, 2003) ведуть дискусда з под16них тем.
Останнш налаштований скептично щодо задовiльно! вщповщ на питання про щнн1сть знання (Kvanvig, 2003: с. 184). На думку Греко (Greco, 2010: с. 93), запити Кванвпа часто е перебшьшеними i переплутаними. потр16но розр1зняти питання «чому знання е бшьш вагомим анж переконання?» i «чому знання е бшьш вагомим анж його скидов!?» Дослщ-ник стверджуе, що попереднi упередження, що знання 61льш вагоме анж його складовi не е виправданими, а ц1нн1сть знання можна вдало пояс-нити завдяки застосуванню теорп чеснот в аристотел1вському контекстi.
Разом з тим, Кванвп визнае пов'язанють питань про природу i цш-н1сть знання. Те, що ц1нн1сть знання не перевищуе ц1нн1сть його скла-дових, вбачаеться ним достатшм для того, щоби заперечити особливу вагомiсть знання (Kvanvig, 2003: p. 116). Греко згодний з тим, що ясних пщстав твердити, що знання бшьш вагоме анж його скидов! бракуе,
проте, в1н прагне пiдтримати i пояснити в 1нший спос1б виключну ц1н-н1сть знання (Greco, 2010: p. 96).
BiH пропонуе розумiти знання як устшшсть когнiтивноi здатностi. Знання в якост1 такоi успiшностi виявляеться чеснотою здiйснення (agency). Практична усшштсть е результатом знання, а у випадку переконан-ня, навпъ 1стинного, практична успiшнiсть е випадковою. Успiшнiсть за-безпечуеться когн1тивною здатн1стю, що здiйснюеться у вигляд1 знання.
В «Н1комахов1й етищ» Аристотель (Аристотель, 1983) розр1знюе ви-падков1 досягнення i досягнення, що е зд1йсненням чеснот (здатностей до чеснот). Цшнють вчинку не т1льки в тому, що ним забезпечуеться процвттання д1евця, а е i його внутр1шньою ознакою. Благо виявляеться чеснотливою активнктю.
Якщо взяти за основу наведет м1ркування, видаеться слушним тлума-чити знання як ц1нн1сть в якост1 досв1ду знання. Саме досв1д з набування знання е вагомим, знання як досвщ е перформац1йно щнним. Адже ми набуваемо знання досв1дом, i сам факт цього засвщчуе про його вагом1сть нам. Така вагомють знання не пов'язана з1 знанням як концептом, а е пер-формац1йно притаманною йому ознакою. Переживання досв1ду знання як здшснення власних когн1тивних зд1бностей зд1йснюеться завдяки його власн1й внутр1шн1й ц1нност1. Досв1д знання важить, i може стати подставою твердити про неможлив1сть i неефективн1сть розмежування пропо-зиц1йного знання в1д знання як вм1ння i знання як знайомства, що е тра-диц1йним в класичнш епiстемолог1i. Останне е очевидним в перспектив! сучасноi практичноi фшософп (фшософп дц), 1з середини якоi уможлив-люеться пл1дне переосмислення, зокрема, таких теоретико-шзнавальних проблем, як основна з них - про природу знання.
Якщо аргументащя для навгть того, що можна назвати 1ндив1дуаль-ними д1ями, мае враховувати сп1льне знання, що под1ляють можлив1 учасники сп1льних взаемод1й, як1 потенц1йно залучен1 до сп1льних д1й, - яким стане статус згаданого знання, що сощально приймаеться i по-д1ляеться? Це - просто розповсюджене знання, що забезпечуе звичну впорядкован1сть д1й i речей сп1льносв1ту, чи його статус розповсюджу-еться i мктить власними компонентами п1дстави аргументацп? Тод1 п1д-стави - гол1 стичн (в термшах ращональносп) чи атомютичн (в термь нах звичаевост1)?
Рашональнють тлумачиться по-р1зному в р1зних контекстах. Ращо-нальн1стю характеризують (або ж в1дмовляють у ращональност1, як озна-щ) переконання, р1шення, виб1р, повед1нку, особистостей, сп1льноти i 1н. Чим саме е рашональнють, як визначити цю категор1ю? Чому варто, або ж навпаки - не варто, прагнути ращональност1? Чи може ращональ-нсть бути досконалою, як розр1зняти ступшь i типи ращональност1? Вс
Ш теми мають вагу для ф1лософ1в i науковц1в. Загально рацiональнiсть лежить в основ1 людсько! активност1, конкретно - людських д1й.
Ми наполягаемо на незв1дност1 сп1льно! рац1ональност1 до 1ндив1ду-альних рац1ональностей, анал1з аргументац1! 1ндив1дуальних д1й в тер-м1нах сп1льних видаеться б1льш ефективним. Пояснення рац1онального вибору 1ндив1дуальних д1й варто розбудовувати, беручи до уваги !х 1мп-лщитно зрозум1лу можливкть бути зд1йсненими як колективш, сп1льш.
Згадаемо роботу Серля «Колективш нам1ри i д1!» (Searle, 1990). В1н розр1зняе шту!ц1ю, позначення (notation) i передумову (presupposition) з метою розбудувати загальну теор1ю ди з нам1ром (intentional action).
Увага до 1нтущ1! пов'язуеться автором з тим, що колективна на-вмисна (intentional) поведшка як примпивний феномен не може бути пл1дно пояснена просто як сума 1ндив1дуальних навмисних повед1нок. Позначення «S(p)» вт1люе теор1ю (1нтенцiональнiстi). Позначення «S» означае тип психолоичного стану (а саме штеншю, тобто нам1р), позначення «p» означае пропозиц1йний зм1ст. Цей змкт мктить власн умови зд1йснення, чинность Щ умови передбачаються (are presupposed), тому !х 1мпл1цитно схоплюють як передумови. Вони е тлом (Background) для запод1яння вчинку (д1!). Здатнсть нам1риватися, як 1ндив1дуальна, так i колективна, вимагае перед-штенцюнальне, таке, що передуе нам1ру тло. Таке тло конституюеться ментальними зд1бностями, як1 сам1 по соб1 не е репрезентацшними, вираженими мовними засобами. 1з зазначеного сл1дуе, що функцюнування феномену, репрезентованого позначенням тягне низку феномен1в, що не виражаються даним позначенням.
Наведене виступае достатн1м для р1зноб1чного анал1зу i формулюван-ня Серлем свое! ф1нально! тези (Final Thesis):
позначення (а тому i загальна теор1я)разом з певним концептом iроллю тла (Background) е втыенням колективних намiрiв i diu.
Варто наголосити i погодитися з двома пунктами запропоновано! Серлем штерпретацп: по-перше, це те, що перед-штенцюнальне тло е сутте-вим для розумшня колективно! рацюнальност1; по-друге, це те, що колективш нам1ри i д1! не можна редукувати (звести) до суми щдивщуальних.
Висновки Серля узгоджуються з ц1кавою позицею Лорда Ерола (Lord Errol) (Lord, 2013) з ушверситету Пенсильван1!. Нар1жним пунктом останньо! е розр1знення «вимоги рац1ональност1» у «вузькому» 1 «широкому» смислах. Рац1ональн1сть стосуеться нам1р1в 1 вчинк1в, рац1-ональност1 властивий нормативний характер. Основоположн тези да-ного автора наступш:
Належтсть (повинтсть):
Якщо дiевець переконаний, що йому належить (ought to) вчинити dim ф то вм матите намiр вчинити ф.
Дaне положення виявляeться вимогою, яку можт витлyмaчити як y вузькому, тaк i в широкому смислi. У вузькому смислi виявляeться, що якщо дieвець мae переконaння сaм про себе, що йому потрiбно вчи-нити ф, то для нього буде рaцiонaльним прийняти, що йому нaлежить нaмiривaтися вчинити ф. Тобто, вимога y вузькому смислi, без yßam до нaслiдкy умовного судження втрaчae aкцент нa «нaмiрi», проте, ro^ae сфокyсовaною нa «тлежному» xaрaктерi рaцiонaльнiстi вчинкiв. Тобто, не можт не мaти нaмiрy (без yßam до його змiстy, генези i т.п.), якщо в1н рaцiонaльно тлежний. Вимогa мaти нaмiр обyмовлюeться перекотан-ням дieвця про те, що вш мae зробити.
В широкому смисл1, йдеться про умовне судження в ц1лому i про рa-цiонaльнiсть як тaкy. Рaцiонaльномy дieвцю нaлежить нaмiривaтися до ф, якщо вш переконaний, що йому нaлежить зробити ф. Тезa про нaлеж-нiсть в широкому смислi не тягне спецiaльниx нaстaнов, aле передбaчae iстиннiсть умовного судження, яким вот формyлюeться. Ця iстиннiсть e необумовленою, не зaлежить в1д нiякиx особливж i зaгaльниx рис д1-eвця i обстaвин контексту.
Заciб-Мета:
Якщо дieвець маe намiр вчинити ф i переконання, що для ф вт маe р, то вт маe намiр р.
По^довтсть переконань:
Якщо дieвець маe переконання, щор, то вт не маe переконання, що не-р.
введет тези Серля i Лордa узгоджуються 1з зaгaльними уявлення-ми про рaцiонaльнiсть д1й в трaдиц1йномy смисл1 розумшня цього ф1ло-софського концепту. Рaзом з тим, 1з нaведениx формyлювaнь i уточнень, постae 1нтyïтивно в1дчутним те, що осмисленням рaцiонaльностi д1й брaкye чогось достaтньо очевидного, проте вaжкого для експлiкyвaння. Про1люстрyeмо це нижче мисленнeвим експериментом.
Дж. Хaрiс (J. Harris), в робот1 «Лотерея з виживaння» (Harris, 1986), зaпропонyвaв ряд мисленнeвиx експеримент1в про трaнсплaнтaц1ю оргaнiв i, нa ïx основ1, сформyлювaв ряд морaльниx зaпит1в. Шведемо влaсний мисленнeвий експеримент.
В уявному суспшьств1 кожен готовий принести в жертву сво! оргaни зaдля виживaння тиx xвориx громaдян, кому вони потр1бш. Розвиток медицини нaст1льки високий, що зaбезпечye те, що тaкa пожертвa не стaне шкщливою для здоров'я донорa. В1н не т1льки виживе, a i р1вень його життя не знизиться. Своeю пожертвою в1н збереже i пол1пшить яюсть життя шшого громaдянинa. Виб1р кому чим жертвyвaти нaстyп-ного рaзy здiйснюeться y випaдковий спос1б - лотереeю. Нaголосимо, що кожний не зaперечye i готовий, поклaдaючись m медицину i сп1льну доц1льн1сть, виступити донором.
Умови даного мисленневого експерименту повнктю узгоджуються 1з тим, про що йдеться Серлю 1 Лорду, а саме е !х експлжащями про дц, на-м1ри, рац1ональн1сть, ф1нальною тезою Серля, тезами про належн1сть (у широкому 1 вузькому смисл1), мету-зас1б 1 посл1довн1сть переконань Лорда.
Запропонований описаний мисленневий експеримент (дещо модиф1-кована верс1я експеримент1в Хар1са) - про сп1льн1 колективн дц. Ц1 д1Г постають ц1лком рац1ональними. Зазначене е безсумн1вним, проте сум-н1вним залишаеться, що такий стан справ е прийнятним. Ми штупив-но в1дчуваемо, що дещо, за описаного в експерименл стану, е наст1льки «досконалим», утошчним, що е викривленим, збоченим, 1, навггь, диким. Наприклад, людина, що веде здоровий спос1б життя, вщдае частину свое! печ1нки хрончному алкогол1ку (або частину сво!х легень заядлому кур-цев1), 1 вони вдвох як1сно виживають, продовжують вести звичне життя.
Кожний в рол1 донора вчиняе в1льно 1 ращонально. Його акт пожерт-ви е дощльним на п1дставах спльно!, колективно! ращональност1. Кожний, хто приймае допомогу в1д донора також вчиняе в1льно 1 ращональ-но. Його акт отримання допомоги е доц1льним на шдставах спльно!, колективно! ращональност1. Таю дц е сп1льними, ращональними; кожний залучений до них, 1 донор, 1 той, хто потребуе донорсько! допомоги, вчиняють вшьно 1 ращонально, !м притаманн1 вщповщн1 нам1ри.
В описаних обставинах нашого мисленневого експерименту момент наявност1 нам1ру виявляеться несуттевим, а само собою зрозумшим ме-ханзмом, що веде до спшьних д1й. Нам1ри донора 1 того, хто потребуе його допомоги, притаманн1 !м 1ндив1дуально в контекст1 сп1льно! залу-ченост1 1 вчинення спльно! дц. Отже, тут дц 1 рац1ональн1сть - спшьш, нам1ри - шдивщуальш. Проте, тдивадуальнють нам1р1в не постае сутте-вою, не е достатньою пщставою заперечувати вагом1сть шдивщуально! ращональност1 1 шдивщуальних д1й. Вс1 члени такого уявного суспшь-ства виступають единою спшьнотою в щеальному смисл1: !м очевидна належшсть в термшах мета-зас1б в контекст1 послщовност1 переконань як таких. 1ндивщуально кожен адаптуе так1 переконання, перетворюю-чи !х на зм1сти власних нам1р1в. Отже, чи нгвелюеться вагом1сть шдивь дуальност1 даним мисленневим експериментом?
Наважимося прояснити шту!тивно «вщчутну» дик1сть тако! спшьно-ти, звернувшись до I. Канта. Традищйно щодо фшософсько! системи Канта залишаеться щкавою тема сшввщнесення розуму 1 штущц. Адже велшня розуму реал1зуються в свт феноменв. 1нтелектуальн1 зд1бност1 1 чуттев1сть, 1 вщповщно св1т ноумешв 1 феномешв, сп1ввщнесеш, проте як само, який стосунок перших до останнгх? Розум нормативний 1 регу-люе дц 1 ментальн1 акти, як розум змушуе 1 здшснюе зм1ни в емпрично-му свт? Адже розум поза часом 1 простором 1 причинн1стю, а св1т фено-
мен1в каузально конституйований в час1 1 простора Ця тема пов'язана 1з Кантiвською доктриною схематизму про те, як категорп розуму засто-совуються до об'eктiв досвiду. А саме, 1з питаниям, що можна вважати прикладом ще! (або ж принципу) розуму в досвад (науковому, моральному чи то шституцшному). Якщо ще! реал1зуються в феноменальному свт, то саме людина iнтенцiйно (з навмисним нам1ром) д1е так, щоб !х вт1лити. Разом з тим залишаеться проблемним, як саме ще! i принципи розуму мають бути здшснеш. Така належнiсть е квазьсхематичтстю iдей i стосуеться символ1в, 1деал1в, тип1в моральних закон1в. Квазьсхе-матичшсть полегшуе 1 уможливлюе !х реал1зац1ю: те, як у феноменальному свт, завдяки застосуванню природних механ1зм1в, в1дбуваеться наближення до 1дей 1 принцишв (наприклад те, як монарх1чна держава 1 !! шституцп поступово наближаються до республжансько!).
Одне 1з в1домих формулювань категоричного 1мперативу Канта, за-бороняе людин користуватися шшими людьми, зводити !х до засоб1в для досягнення власних ц1лей, швелювати !х щингсть як таку. В нашому уявному контекст1 донори визнають, е готовими пожертвувати собою добров1льно, а хвор1 користуються цим. Донори св1дом1 1 не заперечу-ють проти цього. Тод1 залишаеться самому тому, хто потребуе допомоги, застосувати власний розум 1 в1дмовитися в1д того, щоб використовувати 1ншого як зас1б для власно! мети - вижити. Категоричний 1мператив за-бороняе тому, хто потребуе, отримувати допомогу в1д донора, користуватися ним. Тобто, 1ндив1дуальна рац1ональн1сть, завдяки автономност1 вол1, веде в такому випадку до в1дмови в1д сп1льно! дп. В1дмова в1д дп е д1ею, адже передбачае св1домий виб1р. Отже, 1ндив1дуальна рацюналь-н1сть, в1дпов1дно виб1р, формування нам1ру 1, в к1нцевому рахунку, д1я е необх1дною (але неповною), а сп1льна (колективна) рацюнальтсть, в1дпов1дно виб1р 1 д1я е недостатньою без вольового, а не автоматичного залучення 1ндив1дуально!.
Тобто, шдивщуальна 1 спльна рацюнальносп е взаемно доповню-вальними, т1льки тод1 !х можна покласти в основу аргументацп для пояс -нення вибору дп. Запропонований мисленневий експеримент унаочнив вихщн положення, на яких ми наполягали у вступнш частит. Окр1м того, варто зазначити, що аргументац1я про сп1льн1 1 1ндив1дуальн1 д1! виявляеться, окр1м 1нших, 1 в контекст1 морально! етстемологп та практично! фшософц (фшософц дп).
Лггература:
1. Аристотель. (1983), Никомахова этика В: Аристотель, Сочинения: В 4-х т. Т.4 / Пер. с древнегреч., общ. ред. А. И. Доватура, М.: Мысль, 830 с., С. 53-293.
2. Платон. (1990), Менон. В: Платон, Собрание сочинений. В4т., М.: Мысль, 19901994, Т. 1, 1990, С. 575-612.
3. Audi, R. (2013), Moral Perception, Princeton: Princeton University Press, 200 p.
4. Greco, J. (2010), Achieving Knowledge. A Virtue-Theoretic Account of Epistemic Normativity, Cambridge: University press, 205 p.
5. Harris, J. (1986), "The Survival Lottery". In: Peter Singer ed., Applied Ethics, Oxford: Oxford University Press, pp. 87-96.
6. Kvanvig, J. (2003), The Value of Knowledge and the Pursuit of Understanding, Cambridge: Cambridge University Press, 232 p.
7. Lord, E. (2013), "The Real Symmetry Problem(s) for Wide-Scope Accounts of Rationality". In: Philosophical Studies (3), P.1-22.
8. Searle, J. (1990), "Collective Intentions and Actions", in Philip R. Cohen and J. Morgan, eds., Intentions in Communication, Cambridge, Mass: MIT Press, pp. 401-16.
9. Vayrynen, P. (2013), The Lewd, the Rude and the Nasty: A Study of Thick Concepts in Ethics, New York: Oxford University Press, 288 p.
10. Zimmerman, A. (2010), Moral Epistemology, London and New York: Routledge Taylor and Francis Group, 246 p.
Анна Лактионова. Совместные и индивидуальные действия
Совместные действия не редуцируемы к индивидуальным. Более того, индивидуальные действия плодотворно анализируются, как если бы они выполнялись в качестве совместных. Коллективная (совместная рациональность) стоит за совместными действиями и не сводится к сумме (или набору, коллекции) индивидуальных. Аналогия между совместными и индивидуальными действиями, как и между желаниями, убеждениями, намерениями, — обманчива. Совместные действия — не простой набор индивидуальных.
Рассмотрев мыслительный эксперимент про трансплантацию органов, мы пришли к выводу, что в аргументации коллективная и индивидуальная рациональности взаимно дополнительны. Индивидуальная рациональность, сама по себе, незавершенная, а коллективная — недостаточная. Рациональность лежит в основе объяснения выбора действия, а поэтому в основе его осуществления. В данном рассмотрении мы ссылались на работы таких авторов аналитической традиции, как Дж. Серль, Дж. Харрис, 6. Лорд и др.
Анализ рациональности и действий вписывается в контекст современных дискуссий по моральной эпистемологии и практической философии (философии действия), аналитической философии.
Ключевые слова: индивидуальные действия, коллективные действия, индивидуальная рациональность, коллективная рациональность, мыслительный эксперимент, субъекты действия, моральная эпистемология.
Anna Laktionova. Collective and Individual Actions
Joint actions are irreducible to individual ones. Moreover, individual actions get beneficial analyses when reasoned as if they were to be performed jointly. Rational choice explanation for individual actions could proceed with paying attention to their possibility of being performed as a collective joint action. Collective
actions demonstrate cooperative rationality, which differs from a simple collection of individual rationalization.
The analogy between collective and individual actions as well as between collective and individual desires, believes and intentions seems to be misleading. Thus, there arise some challenging questions: is there a gap between collective and individual actions; do we act due to different reasons (is there a different rationality involved) when cooperate or is there a comparatively analogy with individual choices for actions; might it be that rather than reduce collective actions to individual ones, the latter can be analyzed as defective, not completely reasoned, lacking in their argumentation involving of coordination with other agents and further actions.
If argumentation even for so-called individual actions should take into account mutual knowledge shared among participants of possible collective action, what would be this status of shared mutual knowledge, is it just common knowledge which provides habitual order of actions and things in the common world, or should we extend its status and how far to include it or its components as reasons into argumentation? Would such reasons be holistic or atomistic?
The author tries to defend irreducibility of joint rationality to individual rationalities and to show benefits of an analyses of individual rationality reasoned as joint. Rational choice explanation for individual actions should proceed with paying attention to their implicitly conceived possibility of being performed as a collective joint action.
Considering a thought experiment about organ transplantation, the author arrives at the conclusion that in argumentation collective and individual rationalities should compliment each other. By itself, individual rationality is incomplete, and collective rationality is insufficient. Rationality provide for the explanation of the choosing of action, and, thus, for performing it.
Key words: individual actions, collective actions, individual rationality, collective rationality, thought experiment, actors, moral epistemology.
Лактюнова Анна Валеривна — кандидат фшософських наук, доцент, докторант кафедри теоретично'1 i практично1фшософп фшософського факультету Кшвського Нащонального уншерситету гмеш Тараса Шевченка.
E-mail: laktionovaanna@yahoo.com
Anna Laktionova — Phd, candidate of philosophical sciences, associate professor, post-doctoral fellow, Department of Theoretical and Practical Philosophy, Faculty of Philosophy, Taras Shevchenko National University of Kyiv.
E-mail: laktionovaanna@yahoo.com
