CC BY
31
УДК 82:39(=161.2'282.2) UDC
DOI: 10.17223/18572685/66/6
Соцiокультурний образ русинiв-руснакiв у TBop4ocTi Олександра Гавроша
Т.М. Шевченко
Одеський нацюнальний унiверситет iM. 1.1. Мечникова УкраТна, 65082, м. Одеса, вул. Дворянська, 2 E-mail: shtn75@ukr.net
Авторське резюме
Мета ще! статт - проанал^зувати засади створення соцiокультурного образу ру-синiв-руснакiв у романi «Блукаючий народ» (2012) укра!нського письменника, жур-налiста О. Гавроша кр^зь призму художньо! свiдомостi автора. Дослiджено засади авторського ментативу про русинську громаду, котра компактно проживае у Сербм, наголошено на письменницьких акцентах ушкальносл нащадюв карпатських пере-селенцiв, яким удалося зберегти й створити особливу етшчну групу в нових для себе умовах. Окреслено дескриптивний дискурс О. Гавроша, простежено особливостi ху-дожнього й документального опису життя сучасно! 15-тисячно! русинсько! громади в Сербм в романкравелоз^ котрий складаеться з окремих есе!в. У статтi наголошено на художшх практиках автора, особливостях вiдтворення менталiтету, зображення побуту, традицш, звича!в, вiрувань, iсторi!, культури, релт! русинiв-руснакiв, котрi оселилися у Сербм понад 270 роюв тому i зберегли власну iдентичнiсть до нашого часу. Проаналiзовано чинники й обставини русинсько! самоiдентифiкацi! з худож-нього погляду, зокрема, наголошено на феномен цього народу, котрий практично не асимтювався з шшими народами бвропи через низку причин: миролюбну вдачу, толерантне ставлення до представникiв шших культур i релiгiй, перевагу звичаевого права тощо. Об'ектом вивчення постали i персонажi твору, презентованi в конкрет-них дiях, вчинках, спрямованих на збереження й примноження традицш i звича!в русинiв. У результат аналiзу представленi художньо iнтерпольованi процеси нацю-нально! i особистiсно! самощентиф^ацм як соцiокультурний феномен.
Ключовi слова: Олександр Гаврош, роман-травелог, есей, русинська громада, щентичшсть, соцiокультурний образ, феномен, авторський ментатив, комушкативна стратегiя.
Социокультурный образ русинов-руснаков в творчестве Александра Гавроша
Т.Н. Шевченко
Одесский национальный университет им. И.И. Мечникова Украина, 65082, г. Одесса, ул. Дворянская, 2 E-mail: shtn75@ukr.net
Авторское резюме
Цель этой статьи - проанализировать принципы создания социокультурного образа русинов-руснаков в романе «Блуждающий народ» (2012) украинского писателя и журналиста А. Гавроша сквозь призму художественного сознания автора. Исследованы особенности авторского ментатива о русинской общине, компактно проживающей в Сербии, отмечены писательские акценты уникальности потомков карпатских переселенцев, которым удалось сохранить и создать особую этническую группу в новых для себя условиях. Определен дескриптивный дискурс А. Гавроша, проанализированы особенности художественного и документального описания жизни современной пятнадцатитысячной русинской общины в Сербии в рома-не-травелоге, состоящем из отдельных эссе. В статье акцентировано внимание на художественных практиках автора, особенностях отображения менталитета, изображении быта, традиций, обычаев, верований, истории, культуры, религии русинов-ру-снаков, поселившихся в Сербии более 270 лет назад и сохранивших собственную идентичность до нашего времени. Проанализированы факторы и обстоятельства русинской самоидентификации с художественной точки зрения, в частности, обстоятельства уникальности этого этноса, который практически не ассимилировался с другими народами Европы по ряду причин: это миролюбивый нрав, толерантное отношение к представителям иных культур и религий, преимущество обычного права и т. п. Объектом изучения стали и персонажи произведения, представленные в конкретных действиях, поступках, направленных на сохранение и преумножение традиций и обычаев русинов. В результате анализа представлены художественно интерполированные процессы национальной и личностной самоидентификации как социокультурный феномен.
Ключевые слова: Александр Гаврош, роман-травелог, эссе, русинская община, идентичность, социокультурный образ, феномен, авторский ментатив, коммуникативная стратегия.
The Sociocultural Image of Rusins-Rusnaks in the Works by Oleksandr Havrosh
T.M. Shevchenko
Odesa I.I. Mechnikov National University 2 Dvorianska Street, Odesa, 65082, Ukraine E-mail: shtn75@ukr.net
Abstract
The article analyzes the principles of creating a socio-cultural image of Rusins-Rusnaks in the novel Wandering People (2012) by Ukrainian writer and journalist O. Havrosh through the prism of the writer's artistic consciousness. The author studies the writer's mentative about the Rusin community, compactly living in Serbia, and the writer's emphasis on the uniqueness of the descendants of Carpathian immigrants, who managed to preserve and create a special ethnic group in new conditions. Outlining O. Havrosh's descriptive discourse in the in the travelogue, which consists of separate essays, the author analyses the specificity of the artistic and documentary description of the life of the contemporary 15,000 Rusin community in Serbia. The article focuses on the writer's artistic practices related to the reproduction of mentality, depiction of life, traditions, customs, beliefs, history, culture, and religion of Rusins-Rusnaks, who settled in Serbia more than 270 years ago and preserved their identity to our time. Having analysed the factors and circumstances of Rusin self-identification, the author emphasizes their uniqueness: being peaceful by nature and showing tolerant attitude to other cultures and religions, they have not assimilated with other European peoples for a number of reasons. The articles tells about the characters of the novel and their specific actions and deeds aimed at preserving and increasing Rusin traditions and customs. The analysis allows speaking about artistically interpolated processes of national and personal self-identification as of a socio-cultural phenomenon.
Keywords: Oleksandr Havrosh, travelogue, essay, Rusin community, identity, sociocultural image, phenomenon, writer's mentative, communicative strategy.
Пашвна тема творчосп Олександра Гавроша - письменника, жур-налкта, публщиста, драматурга - життя народiв Закарпаття як ктори-ко-географiчного краю, цього багатонацюнального, полкультурного середовища, що мае складну ^орт, сповнену трапчних i свгглих сто-рш сптьного буття. Митець широко обiзнаний з традищями, побутом, вiруваннями, кторичними перипе^ями численних народiв колишньоТ ПщкарпатськоТ Руа, що вщображено в його журналктських статтях, подорожых нарисах та есеях, травелогах, п'есах, сценарiях тощо. I в
документальному фiльмi «Маленьк кторп Руського Керестура» про закарпатську дiаспору в Сербií, i в повiстях, присвячених конкретним кторичним дiячам-вихiдцям Закарпаття («Загадковий Духнович», «У пошуках 1вана Сили», «Таемниця ЕрделЬ» тощо), i особливо в збiрцi подорожнiх есеíв «Точка перетину» лунае iдея унiкальностi багато-вiкового толерантного ствкнування представникiв багатьох культур i нацiональностей на однiй територií, що е дуже важливим у часи духовного роз'еднання й перебудови св^у. Так, у передмовi збiрки, в якм представлено «iндивiдуально-авторську есеíстичну транскрипцт теми множинностi й взаемодií в сучаснш Украíнi та у свт в цiлому» [8: 458], щеться про лемкiв, полякiв, словакiв, циган, шмщв, волохiв, гуцулiв, бойкiв як представниюв цiлого. Автор наголошуе на феномен Закарпаття як територп, де пануе «нацюнальне та релiгiйне розма-íття» [4: 4], пiдкреслюючи ушкальний досвiд мирного спiвiснування народiв на цих теренах: «За тисячу ромв тут не було масштабних нацюнальних протистоянь. Ба бiльше: якщо твш сусiд iншоí вiри чи мови мав свято, то в Ц дн теж припиняв роботу, демонструючи повагу до нього» [4: 4].
У спадщин О. Гавроша чимало також е про вихщщв Пщкарпатсько!' Русi, котрi через рiзнi кторичы обставини опинилися за межами Укра-íни, однак зберегли автентичну мову, традицп, культуру. Автор активно цкавиться украíнцями-русинами у Словаччинi, Сербií, Польшу тощо. Це пiдтверджують його публщистичш працi, непоодинокi переклади творiв на бторуську, польську, сербську, словацьку мови тощо.
Нашу увагу привернув твiр «Блукаючий народ» про украшщв-ру-сишв у Сербií. Цей роман-травелог написаний на пщст^ власноí подорожi автора до Воеводини, де живуть русини - переселенц з Карпат. Твiр покликаний вiдтворити менталiтет, показати побут, тради-цií, звичаí, вiрування, кторт, культуру, релiгiю русинiв-руснакiв, котрi оселилися там понад 270 ромв тому. Комушкативна стратегiя автора, окреслена на початку твору («я 1хав за красивою легендою» [3: 5]), перетворюеться насправдi на пошук себе, власноí самоiдентифiкацií з «блукаючим народом», котрий вщкриваеться очiкувано й неочку-вано водночас. I йдеться тут не про традицшне для роману-подорожi окреслення концептiв «свiй» / «чужий», «свш» / «iнший» тощо. 1деться передуам про iдентифiкацiю на рiвнi «наш» / «шакший», тобто нам належний i змiнений, видозмiнений, пересотворений, розчинений, але такий, що зберк первкне пщфунтя, адже, насправдi, точок перетину виявляеться бтьше, нiж автор очкував. Основне завдання книги, яке перед собою поставив автор, - розкрити сутшсть руснацтва як кторико-культурного феномену. Описавши життя 15-тисячноí русин-громади в Сербií, котра, на думку автора, представляе одну з
найстарших украшських дiаспор, наголошено на тому, що нащадкам карпатських переселенцiв удалося зберегти й створити особливу етычну групу в нових умовах. Цей народ мае свою мову, культуру, греко-католицьку церкву у переважно православнш Сербп - i це справдi викликае подив. Митець наголошуе на феномен русинiв, котрим удалося зберегти власну щентичшсть i практично не асимЬ люватися з iншими народами Европи через низку причин: сумирну вдачу, толерантне ставлення до представниюв iнших культур i релiгiй, перевагу звичаевого права тощо.
Вiдчуваеться, що подороже що стала пщфунтям роману, передувала тривала пщготовча робота з вивчення обставин переселення русинiв: опанування iсторичних та етнографiчних джерел, публщистичних праць (М. Врабель, В. Гнатюк, Я. Рамач, С. Франкль, Я. Югас), вивчення фiлологiчних праць, пов'язаних iз русинською мовою та лггерату-рою (О. Дулiченко, Ю. Тамаш), фольклором (О. Тимко), знайомство з творами митщв-представниюв русинсько!' громади (О. Духнович, М. Ковач, Г. Костельник, О. Мгграк, М. Шанта), перегляд сьогочасно!' украшсько!', сербсько!' та русинсько!' преси, зокрема, газети «Недтя», часопиав «Руське слово», журнaлiв «Руснак» i «Шветлосц», дiяльностi видавництва «Руське слово», знайомство з науковою спадщиною виклaдaчiв кафедри русинсько!' мови i лггератури, яка функцiонуе на фiлософському факультет Новосадського унiверситету, перегляд iнших джерел, дотичних до проблематики, цшавоТ украшцям i русинам з обох боюв кордону.
З метою створення всеохопного образу сербських русишв автор подекуди в текст роману вiршi русинською мовою та шшими мовами про русиыв, фрагменти прозових творiв, публщистичних праць, пов'язаних iз обраною проблематикою тощо. Книга написана украшською, однак чимало лексем, висловiв, цших фрaгментiв тексту введено русинською мовою, багато з них - без перекладу. У низц штерв'ю, що постають частиною роману, автор подекуди збер^ае вщпов^ мовою оригiнaлу, лише школи перекладаючи окремi поняття чи вдаючись до коротких комет^в з метою уникнути непорозумiння. Окремi назви есе'|'в, що е роздiлaми твору, презентовано русинською, сербською мовами: «Здраво, Новi Сад! Здраво, Србiя!», «Горуцо, не?», «Чiстi тотi погaрi чi не?», «Русинско народно позориште», «Чао, Србiя! До вiдзеня, руснaцi!»
Назва всього твору - «Блукаючий народ» - метафорична: латин-ським висловом «Gens vaga», що означае «народ, що блукае», О. Гав-рош окреслив головне ество русинського народу, представники якого е нащадками мешканщв Пщкарпатсько!' Русi: народ-переселенець, народ-борець за власну щентичшсть. Цей народ цтком свщомий,
що через низку зовшшшх i внутршшх обставин подекуди стае предметом геополггичних суперечностей. Однак зовшшш обставини буття його цкавлять менше. Його виразники бтьшою мiрою зосере-дженi на внутршшх аспектах збереження власно!' тожсамостi. Тож тi русини, з яким авторовi довелося спiлкуватися кiлька тижнiв i ям потiм постали персонажами роману з документальним пщфунтям, показанi переважно не в пол^ичних протистояннях, а в конкретних дiях, учинках, спрямованих на збереження й примноження традицш i звича'|'в громади.
Композицiйно твiр складаеться з 83 есе'|'в, об'еднаних единою лши ею подорожi до Сербп', насамперед до автономного краю Воеводина, де компактно проживають русини. Основы мкця подорожi, описанi в тексп, - Новий Сад, Дюрдоф, Руський Керестур, Коцур, села в округах Кула та Шид тощо. Не всi з творiв можна назвати подорожнiми есеями, трапляються й такi, котрi можна вщнести до портретних («Су-ботнi бесщи з духовною особою», «Руснацький "Франко"», «Епископ Карпатсько!' Украши»), публiцистичних («Повершть нам кирилицю»), iсторичних («Що було спочатку?», «Хто намалюе кторт?», «Gens Vaga» - «Блукаючий народ», «1сторичний парадокс», «Холера як по-рятунок»), науково-популярних («Професор i його школа», «Кривава сорочка з музею старожитностей»), iсторичних («Руський Керестур: перша кров») тощо. Окрему групу складають есеТ, у яких автор уда-еться до коментування чинних праць про життя русиыв як у наш час, так i сто ромв тому. Вщтак роман, заявлений автором як художнш твiр, насправдi е поеднанням власне художнього, документального, публщистичного та наукового письма. Тут сучасш описи мешканщв Паннонсько!' долини межують з кторично-довщковою iнформацiею, зiбраною з рiзних джерел, а фрагменти штерв'ю з конкретними пред-ставниками громади переплггаються з вiльним переказом чи прямим цитуванням етнографiчних та ^оричних праць минулого про русинiв як переселенщв, доповнюються авторськими ментативами. Так, автор неодноразово звертаеться до наукових розвщок Володимира Гнатюка, зокрема до його «Етнографiчних матерiалiв з Угорсько!' Русi», надру-ковано!' ще 1897 р., намагаючись знайти сптьне й вщмшне в життi русинiв зараз i сто ромв тому, удаючись до пояснень, коментувань, роз'яснень тощо. Наприклад, О. Гаврош цитуе працю В. Гнатюка в есе'| «Ст^чне полотно видатного майстра»: «Хто нин зайде до руснацько!' хати, поговорить iз домашнiми i проведе паралелi iз Тхжми земплин-ськими братами та й iз нашими галичанами з багатьох ст, побачить, що бачванщ, порiвняно з iншими русинами, е европейськими у пов-ному значены цього слова. Ми можемо ттьки прагнути, щоби русини чимшвидше стали рiвними бачванськими у багатст^ та матерiальнiй
культурЬ» [3: 139-140]. Потiм вiн коментуе слова видатного етнографа, котрий фактично один iз перших установив приблизну прикордонну межу в розселенш украТнщв та словакiв, про освiченiсть, виховашсть русинiв, Тх акуратну манеру господарювання, поцiновування краси в оздобленнi осел^ культуру харчування тощо.
Вивчаючи «Блукаючий народ» як зразок роману-травелогу, Н. Розшкевич пише, що його «сюжет розвиваеться двома шляхами: екскурс в ^орт та опис сьогодення украТнщв у Сербп. Двоплановий маршрут (реально^зичний та уявно-метафiзичний) дае можливiсть перетнути рiзносторiчнi часовi шари iнтертекстуального простору для того, щоб вибудувати темпорально об'емний образ "блукаючого народу"» [5: 168] - так автор називае украТнських сербiв, якi одними з перших переселилися з Карпат до ПаннонськоТ рiвнини. Пщтриму-ючи в цтому позицiю дослiдницi щодо таких особливостей розвитку подш, уважаемо все ж за потрiбне уточнити, що сюжетна органiзацiя роману, пщфунтя якого все-таки документальне, складшша i мае двi чiткi лiнiТ розвитку. Так, перший сюжет обертаеться навколо самих русишв-руснамв (автор описуе подорож у 550 км вщ Ужгорода до Нового Саду, повшстю занурюеться в кторт й сучаснiсть людей, ям там проживають, звертаеться до ^оричних екскурсiв, документальних iлюстрацiй сказаного, вкрапляе описи побачених краевидiв i фраг-менти iнтерв'ю з представниками руснацькоТ дiаспори тощо). Другий сюжет, пов'язаний iз самим автором-мандрiвником, який свщомо чи несвiдомо вiдшукуе точки щентифкацп з нащадками великого народу, який не завдяки, а всупереч намагаеться збер^ати мову, розвивае лггературу, iншi види мистецтва в не найкращих для себе умовах тощо. Це пщтверджують численнi одкровення автора в книзi на кшталт «я вражений таким феноменом» [3: 121], «я усвщомлюю, що балканськ нюанси мiжнацiональних стосункiв для мене все ще малозрозумш» [3: 32], «я захоплений рiзними проектами вченого» [3: 259]. Однак набагато частiше трапляються конструкци «наш», «ми», чим пщкрес-люеться близькiсть, дотичнiсть автора до сербських русишв: «ми мовчки стоТмо бiля плити, пiд якою покоТться тiло владики Дiонiзiя» [3: 70], собор став «мкцем зустрiчi багатьох культур, ...двох наших традицiй - староТ руськоТ (руснацькоТ) та нов^ньоТ (украТнськоТ)» [3: 240]. Це пщтверджують i окремi назви есеТв травелогу: «Геопол^ика на двох», «Руська химера Мадярщини», «Руснацький "Франко"», «Чому ГавриТл Костельник став украТнцем?», «Маленька Сербська УкраТна» тощо. Сюжетна лiнiя, пов'язана з гомодiегетичним наратором, вiд iменi якого ведеться оповiдь, цiкава також обставинами власне мандрiвки, перемiщення, фшсацм побаченого (фестивалi, виставки, школи, музеТ, храми, цвинтарi русинiв тощо).
Саме на постшному переплетши двох сюжетних лшш i вибудо-вуеться образ соцюкультурного сприйняття русинiв очима сучасно-го украшського письменника, iнакше можна було б говорити про художнш, шюзшний чи iншi образи. Феномен IX сприйняття постае результатом потрiйноí штенцюнальносп - етнiчноí, художньоí та щеолопчнок Етнiчний модус сприйняття в цьому процес буде пер-винним актом пересотворення реальносп сприймаючою свiдомiстю, а художнш та щеолопчний модуси сприйняття - вторинним i третин-ним. Вщповщно, про об'ективнiсть вiдтвореноí реальносп у роман як художньому творi не йдеться, адже сприйняття вщбуваеться крiзь призму художньоí свiдомостi, тобто побачене наживо стввщносить-ся з його системою цшностей i знань. Однак варто зазначити, образ соцюкультурного сприйняття не е винятково художньо-суб'ективним, адже в роман наведено чимало й документально! шформацп, е вщси-лання до юторичних, етнографiчних, фтолопчних праць, фрагменлв iнтерв'ю тощо. Вщтак роман «Блукаючий народ» синтезуе художне й документальне начало та може розглядатися як пбридне утворення, у якому авторська присутнсть е визначальною (у вiдборi матерiалу, його систематизации в оцiнцi подiй, що вщбуваються), однак створення власного образу - не самоцшь, головне - образ самого русинського народу як ункального феномену в европейськш iсторií: «Я ж згадував перших поселенщв, ям вгрузалися босими ногами у масну землю... Прийшли чорною бiднотою пщ назвою "блукаючий народ", тягнучи вози на своíх плечах. Але й доа, через два з половиною стол^тя, все ще блукають. У пошуках iстини. У пошуках дороги до отчого краю. У пошуках дороги до себе.» [3: 306]. Також тдтвердженням того, що образ сербських русинв - першорядний у твор^ е факт винесення його метафоричного найменування - «блукаючий народ» - у заголовок роману.
З огляду на це, цшком зрозумшою постае креативна компетен^я авторського ментативу, презентована в тексп. Вона в такий споаб охоплена широким контекстом i зумовлена широкою гамою вщчутлв: власною етшчною i культурною приналежшстю, кторичними знання-ми, профеаею журналiста й письменника, побаченим i переосмис-леним, у вiдповiдний споаб систематизованим. Оповiдач не лише шформуе про те, що вiдбувалося з русинами упродовж останшх двох столггь, але й за законами жанру неминуче задае адресатовi певний кут зору на референтнi подií, пропонуе íх iмплiцитну iнтерпретацiю.
Отже, перша сюжетна л^я - основна у творк Образ русинiв-ру-снакiв, як íх сприймае автор-мандрiвник, у роман презентовано за допомогою низки чиннимв: через образи переачних людей, що жи-вуть буденним життям, ведуть вiкaми усталений спосiб життя, самим
своТм еством утверджуючи власне iснування на сербських теренах; через образи видатних представниюв культури, передусiм лiтераторiв, музикантв, iсторикiв, фольклористiв тощо, хто свщомо, цтеспрямова-но зберiгае власну щентичшсть у сербському Воеводинi та околицях; через образи тих, у кого випала нагода взяти штерв'ю або просто подискутувати про минуле й сучасне Сербп та УкраТни, тож ц образи в соцюкультурнш презентацп русишв цiкавi не так по собЬ скiльки експертною думкою, несподiваними рефлексiями, вiдкриттями про етнiчний, мовний, релтйний, освiтнiй складники буття переселенщв з Карпат, iсторичнi чинники Тх переселення, адаптацп, культурноТ та сощальноТ асимiляцiТ тощо. Важливим чинником у створенш образу «блукаючого народу» е кторичш екскурси, вкраплення у тканину тексту довщковоТ, науковоТ та науково-популярноТ iнформацiТ про нащадкiв рутенiв-русинiв-руснакiв, доповнення тексту власноруч зробленими свгглинами. Так, цшком очевидно, що описане в текст роману-подорожi походження етнонiмiв «русин», «руснак», «рутен» [3: 5-6] цшком суголосне позицп дослiдникiв, котрi професшно займаються вивченням iсторичного буття цього народу. Скажiмо, думка О. Гавроша-митця про походження цих понять - це своерщ-не повторення позицп вщомого iсторика С. Суляка, котрий писав: «Рутени - середньовiчна латинська назва руських, а русини - непра-вильне утворення множини вщ однини русин. Самi русини називали себе в одниш русин, а в множиш - руськими, вiру свою - руською, свiй народ i мову - руськими. Другий етнонiм населення КарпатськоТ Русi - руснак. Населення КарпатськоТ Рус здавна проживало у сусiдствi з католиками-поляками. Саме слово "руснак" виникло як протиставлення слову "поляк". Руснаками (русняками) називали русишв Тх сусщи поляки, словаки, чехи» [7: 29-30].
Образ русинського народу, що спершу уявляеться мозаТчним, роз-митим, вибудовуеться у цЫсшсть поетапно. Автора цкавлять щонай-меншi деталi й обставини життя сербських русишв: мовш особливостi, народна музика, хореографiя, розвиток лiтератури, живопису, стан шктьництва, просвiтництва, преси, музейноТ справи, фестивальноТ дiяльностi тощо. Так, наприклад, спткування з викладачем керестур-ськоТ гiмназiТ Владiмiром Бессермiнi дозволило авторовi розповiсти, що лiтературну мову руснаки запровадили вщ безвиходi: на ситуацт наклали вiдбиток iсторичнi обставини приеднання Воеводини до складу Югославського королiвства i обмеженiсть функцiонування церковнослов'янщини, котра перестала задовольняти потреби освгги i культури. Бесiда з танцюристом Ю^аном Малiком стала пiдГрунтям розпов^ про руснацьке хореографiчне мистецтво. Виявилося, що руснаки фактично не мають його як власного виду творчосп, адже пере-
селилися тод^ коли мистецтва танцю як такого не кнувало. Натомкть мають виразн влaснi ознаки у порiвняннi з iншими народами: руснаки танцюють у парЬ тодi як серби стають у коло або лшт Ь тримаючись за руки, обличчям до гостей, рухаються в такт мелодп. Скромш здобутки руснамв у мистецтвi живопису не заважають aвторовi милуватися до-ступними для споглядання полотнами, котрi викликають роздуми. Ска-жiмо, милуючись роботами мкцевого самоука Янка Чижмаря, котрий передуам вiдтворюе на полотнах мiсцевi пейзажу автор пише: «Його зображення Руського Керестура навте незбагненну тугу i смуток. Як сказав би отець Малацко: "Я - руснак, а значить - песимкт". СправдЬ важко бути оптимктом, коли твiй народ зникае на очах» [3: 98]. Детaлi руснацького оздоблення оселЬ одягу, кухы, трaдицiй громади також стають предметом усебiчноí обсервaцií допитливого оповщача. Однак нaйбiльш цiкaвими е авторськ ментативи про етнокультурний мен-талггет русинiв у контекстi культурно-цивiлiзaцiйних виклимв, як-от про сумирну, миролюбну, неконфлктну вдачу русинiв («Руснак звик перед силою вщступати. Вiн брав гору своею гнучмстю, витривaлiстю, невибaгливiстю. I виживав» [3: 165]; «в руснацькому фольклорi не зустрiнете войовничих ноток. Добрi хлiбороби, як правило, поган вояки» [3: 165], природну скромшсть у влaснiй популяризaцií («У руснацькш iсторií мало героíв. Не було в них свого панства чи знатк Хiбa священники та вчителЬ» [3: 114]); прaцьовитiсть, умiння госпо-дарювати («руснаки довго живуть, бо увесь час працюють» [3: 64]); схильшсть до мелaнхолií як «своерщне набуття себе в iсторií» [2: 33] («ось така вона, сучасна руснацька поезiя - сумна, меланхолшна, самозаглиблена. Фтософська. Екзистенцiйно-тужливa. Дуже мало в нш веселого. Зрештою, звщки взятися гумору в народу. Якого щораз дедaлi меншае» [3: 189]), внутршня з'еднaнiсть i згуртовaнiсть («Я не знаю жодного руснака, який би не був ангажований до громадського життя. Почуття сптьноти в нас дуже розвинене, але, на жаль, ттьки локально. Багатьом ближча вузька карпаторусинська орiентaцiя, шж широка загальноукрашська» [3: 272]).
Соцюкультурна презентафя русинiв як спiльноти в ромаш О. Гавроша вiдбувaеться передусiм через вщтворення обрaзiв людей - конкретних носив етнокультури, що передають рiзномaнiтний дос-вiд вiд поколiння до поколшня. Звiсно, автор передусiм зупиняеться не на описах мкт, селищ, природи тощо. Якщо таке й вщбуваеться (наприклад, в описах Руського Керестура), то у вiчi aвторовi впадае передуам те, що стосуеться знову ж таки життя русишв: школи, музеí, виставки, пам'ятки культури. О. Гавроша насамперед цкавлять люди -представники сербських русишв, ям, на його думку, ушкальш своею щентичыстю з укрaíнцями та шшими карпатськими народами. Автора
цкавлять як видатнi русини, 3HaHi у слов'янському та балканському середовищi, так i переачы громадяни. Друга група чисельнша, адже не Bei русини гучно заявляють про себе у свт. Тим не менш i3 по-одиноких голосiв, розчинених у текст, вимальовуеться бiльш-менш цiлiсний образ народу-переселенця, який прагне бути народом, тобто нацюнальною та етнчною еднстю, а не етносом, групою, народнстю тощо. За художньою логiкою автора, його формують фермер Владiмiр Кочш i епископ Юрiй Джуджар, адвокат Симеон Сакач i священик Дарко Рац, викладач пмназм Владiмiр Бессерм^ i режисер ВладЬ мiр Надь, чиновник Желько Ковач i пасiчник Микола Шанта, фiлолог Юлiан Тамаш i журналieт Мирон Жирош тощо. Персоносфера роману покликана охопити якнайширшi верстви населення, презентувати думку представнимв штел^енцп, селянства, духiвництва тощо. Вщтак з конкретно!' долi, eвiтогляду, переконань кожно'| окремо'1 людини вимальовуються загальн проблеми русинського народу, котрi автор хоче донести до читача. Тож у зв'язку з цим варто пщкреслити, що в роман немае персонажiв першого чи другого плану. ^i вони вимальовуються лшшно, адже вei е частиною цтого. Автор не надае перевагу професорам чи фермерам, його однаковою мiрою цiкавлять eучаeнi eербeькi русини i ix далекi предки. Часто думка про того чи шшого представника культури формуеться на пiдставi аналiзу творiв минулого та Тх сучасних iнтерпретаторiв в УкраТ'н та Воеводин. Такою е авторська стратепя: накопичений досвщ про переконання та спосiб життя руeинiв-руeнакiв як предeтавникiв народу покликан вщтворити eкладнieть буття цього маленького народу-переселенця, який у тексп названо «працьовитим», «обережним» i «добрим» [3: 154].
Важливо також вщзначити, що eвiтогляд, eвiтоeприймання i свЬ тосприйняття руeинiв у Сербп', |'х мiркування, задiянieть у диeкуeiяx, |'х бажання заявити про себе ужгородському письменнику в сукуп-ноeтi створюють народне eвiтовiдчуття у eвiдомоeтi митця. Усi вони iдентифiкують себе тою чи тою мiрою з русинами / украшцями, уei вони усвщомлюють eкладнieть цих процеeiв на сербських теренах. Так, викладачка музики Л^я Пашо, мiркуючи про вкрай скромну га-строльну дiяльнieть украшсько-руснацького гурту «Рома», зауважуе: «Нас немае сттьки, щоб мати поeтiйну публку... Ми у вiчнiй боротьбi за збереження свое!' щентичност. Тож про кар'еру чи бiзнес на цiй нивi не може йтися» [3: 112]. А письменник Михайло Ковач, мiркую-чи про власну щентичнсть, констатуе: «Маемо русинв, якi не хочуть бути украшцями, i украшав, ям не хочуть бути русинами. Але пере-важна бiльшieть людей вважають себе русинами-украшцями. Чи не ганьблюся свое!' прадавньо'1 назви, як не соромився свого русинства н 1ван Франко, нi Василь Стефаник, н Ольга Кобилянська, нi Василь
Гренджа-Донський. Bei вони називали себе русинами. Адже стара Русь - ядро слов'янства» [3: 204].
Русинам, що залишили пом^ний слщ в кторп' та куль^ народу, автор присвячуе окремi роздiли. Так, у роздiлi «Руснацький "Франко"» iдеться про Михайла Ковача, вщомого письменника, газетяра, активного громадського дiяча. Портретний есей цього митця створено з урахуванням його творчосп та згадц автора про особисту зуст^ч i3 ним в Ужгородi 1999 р. О. Гаврош порiвняв русинського митця з 1ваном Франком, тодi як самi русини шанобливо називають його «Учителем». Митець усебiчного обдарування, творець у рiзних жанрах, перекладач, «найплодовитiший бачванський лггератор» - таку характеристику надано русинському письменнику в есе'|. Здшснюючи огляд його спадщини, автор з сумом констатуе, що «чуо^ за силою мовленого слова i трапчш за правдою життя оповiдання Михайла Ковача про бачванських руснаюв так i не стали частиною украшського лiтературного дискурсу, хоча вже десять ромв iснують в украшському перекладк Бачкай далi залишаеться невiдкритим островом в океан украшсько!" дiаспори» [3: 205].
В есе'| «Епископ Карпатсько'1 Украши» iдеться про владику Дiонiзiя Нярадi, видатного подвижника русинського народу. Автор детально зупиняеться на бюграфм цього дiяча, розповiдае про обставини його навчання та власну освггню та органiзаторську дiяльнiсть за несприят-ливих обставин угорсько'1 окупацп'. Особливий акцент у творi зроблено на культурна дiяльностi владики, його прагненн постiйно пiдвищувати рiвень освiти священиюв, заснувати греко-католицький тижневик. По-бiжно торкаеться автор обставин його смерти котрi до кiнця не з'ясованк е версiя, що епископа отруТли. «Одне слово, людина епоха. I якщо може надатися якесь порiвняння, то епископ Нярадi був для руснаюв тим, ким для закарпатщв сто рокiв до згаданих подш був епископ Андрiй Бачинський, з якого розпочався "золотий вiк" Срiбноï землi - епоха просвiтництва i культури» [3: 197].
Також автор в окремому творi створюе опуклий образ Гавршла Костельника, називае його «трапчною постаттю». В есеï, спещально присвяченому цьому дiячу мови, лггератури та iсторiï, iдеться про життя та обставини смерт «ерудованоï особистосп iз запальним, гарячим темпераментом» [3: 179], дiяча, «що здобув славу видатного проповщника» [3: 179]. Будучи спершу греко-католиком, змушений був стати протопресвггером Росiйськоï православноï церкви з метою збереження життя i вiрян церкви 1946 р. Спещально наголошено, що вiн займався лiтературною, перекладацькою дiяльнiстю. У творi описано складний життевий шлях людини, котра неодноразово змушена була обирати мiж громадськими iнтересами та особистими вподобан-
нями на користь перших. Найбтьша заслуга Гаври'ла Костельника в тому, що вш написав «Граматику бачванско-рускей бешеди» (1923), де, поряд iз розглядом проблем морфологи' та синтаксису русько'' лггературно'' мови, було чи не вперше в ieторiï ïï iснування кодифЬ ковано графiчну систему та визначено основы принципи орфографп'. Окремi роздiли ще'' працi було присвячено проблемам фонетики, словотворення та лексикологи' русько'' мови.
Вщтвореш образи конкретних представнимв русинського народу потрiбнi авторовi насамперед для того, щоб, по-перше, вiдшукати й озвучити eправжнi причини й обставини збереження власно'' уш-кальноeтi, адже цей доeвiд може бути корисним для шших численних народiв-переeеленцiв у Еврот, i, по-друге, назвати сучасш проблеми цiлieноeтi i повноти дiяльностi руeинiв у Сербп', спричинеш процесами глобалiзацiï, поeтiндуeтрiальними викликами, змшами геополiтич-них управлiнeькиx компетенцш тощо. Так, Н. Розiнкевич, аналiзуючи загальну проблематику роману, називае там причини збереження щентичносп руeнакiв: греко-католицька вiра, мова, кириличне письмо, нацюнальна eвiдомieть, пiдтримка шлюбiв у межах громади тощо. Наприклад, говорячи про демографiчну пол^ику руeинiв у Сербп, вона спещально зазначае, що «руснаки дбають про продовження роду» [6: 65]. Назван вище чинники збереження людського катталу цiлком спушнi, з огляду на роман як художнш i документальний твiр. Вочевидь, до названих обставин збереження власно' щентичност варто додати й особливост етнопсихологп' самого народу, спокон-вiку нацшеного на конeервативнi установки власного iснування. Так, К. Бьор серед шших прикмет консерватизму як пол^ично'' (нацюнально'') доктрини наводить такi: «Консерватор несе службу memoria - службу пам'ят i вщданост цiй пам'ятi, збер^аючи '' вiд забуття. Вiдданieть традищям - хай навiть у бтьш eучаeнiй формi - консерватор вважае своею найважлившою задачею, котру вш у той же час розумiе як eлужiння eуeпiльeтву, у якому вш живе» [1: 14]. Судячи з тексту роману, пщфунтям прихильност вiками уста-леного способу життя стала природна лапдшсть, гнучкieть русишв, невойовнича налаштовашсть на eпiвжиття з шшими народами до переселення i тсля цього, прагнення мирного життя а priori. Ушвер-сальною обставиною виживання русишв у Сербп' як самодостатньо'' сптьноти письменник називае глибинну аполггичшсть предeтавникiв цього народу з давшх-давен: «Вони жили на землЬ не бралися до влади, до уряду, пол^ики. I по них можна сказати, що щасливим е той народ, який переживае драматичш, важм моменти. Щасливий народ, який може записати у лггописЬ що в такий-то рк не трапилося шчого надзвичайного. Вiн просто щасливий, що живий-здоровий,
що бачить, як сходить вранц сонце i як увечерi заходить. Що живе i дае можливiсть жити шшим» [3: 251].
Образ русинсько'| громади був би неповним, якби автор не озвучив передуам сучасш проблеми кнування русинськоï сптьноти у Сербп. Головнi з них такi: нов^ня емiграцiя за кордон, передусiм до Канади; змшаш шлюби внаслiдок словаюзацм, мадяризацiï, сербЬ зацiï тощо; процеси урбашзацп, що спричиняють мiграцiю молодi до мiст, де можливостi кроскультурноï взаемодiï суттево посилюються, натомiсть послаблюеться переживання власноï тотожностi з певною етшчною спiльнотою. Чи не найважлившими проблемами iснування русинiв у Сербп як багатонацiональнiй краïнi названо недостатню увагу до нацменшин у цш державi, малоефективне впровадження передових практик i досвщу нацiональних рад щодо захисту нацю-нальних спiльнот, зумовлену складною пол^ичною ситуацiею в самш краïнi через сепаратистськi настроï та мiжетнiчнi протистояння, що не припиняються до цього часу. Однак докоряе автор i украшськш владЬ котра практично шяк не допомагае свош дiаспорi у Сербiï. Полiтичнi кроки Украши щодо захисту прав нацменшин, як i захисту прав закордонного украшства, митець вважае недостатшми, однак потенщал такоï дiяльностi називае невичерпним. Поодинок акти на рiвнi культурних заходiв, проведених в украïнському Закарпатп та сербському Bоеводинi, автор «Блукаючого народу» вважае радше приемним винятком, ашж традицiею. Так, О. Гаврош чимало розповщае про спiльнi проекти, фестивале лiтературну i мовознавчу ствпрацю, видавничi здобутки тощо. Однак про повноцшну, належну пiдтримку Украïни (економiчну, правову, полiтичну, культурну) русинiв у Сербп не йдеться, тож автор закидае украшським можновладцям бездiяльнiсть у збереженш русинiв як народу (нацменшини): «Я ще довго гортаю книжки, думаючи про цих 15 тисяч людей, "горстку, маленьку щопту", яка дшиться на два протилежш щеолопчш табори... I Украïна теж у цьому винна. Бо майже шяк не дае про себе знати. Важко вiрити в батьмвщину, яка нав^ь не знае про твое кнування. Ба, нав^ь не здогадуеться» [3: 53-54]. Звiсно, вважае автор, роботу держави з представниками дiаспори мае бути переглянуто i визначено новi принципи ствпрацк
Отже, створений образ русишв у романi-травелозi О. Гавроша «Блукаючий народ» постае всебiчним i всеохопним, адже автор наголошуе на сильних та слабких аспектах буття цього народу за сучасних обставин, побачених наживо. Головний соцюкультурний акцент автора - ушкальшсть сербських русишв, котрi майже три стол^тя зберкають свою щентичшсть, будучи вщмежованими вщ кореневого простору. Роман, що поеднуе документальне i художне
начала, спонукае письменника вивести своерщний код збереження й примноження цiеï тожсамосп й надалi, виведений засобами художнього письма: створення правових умов, котрi закршили б статус русинськоï етнiчностi в усiх мiсцях ïx компактного прожи-вання, з огляду на сучасш умови ïx кнування, а не лише iсторичнi обставини; створення й активне поширення шформацшно-змктов-ного поля, включаючи широкий сусптьний дискурс про проблеми й можливосп розвитку русишв; створення й популяризащя нових фiнансово-економiчниx, культурних, освiтнix практик, необхщних для добробуту русинськоï громади; активне використання сучасних шформацшно-комушкативних технологш, вiртуального середовища для вiдтворення етнопсихолот, культури, мови русинiв; пiдтримка розвитку художшх та мовно-освiтнix практик усередин громади i, головне, поза нею; використання сощальних теxнологiй для пщтрим-ки сiмейного виховання, як i технологш адаптацп та iнкультурацiï мiгрантiв та емiгрантiв, котрi приеднуються до русин^ко! громади за сучасних обставин тощо.
Л1ТЕРАТУРА
1. Бер К. Консерватизм: многогранное понятие. Попытка описания и ограничения - поиски следов // Исторические исследования. 2016. № 5. С. 10-28.
2. Будрайтскис И., Галкина А. Революционная меланхолия // Художественный журнал. 2010. № 75/76. С. 33-34.
3. Гаврош О. Блукаючий народ. Кшв: Нора-Друк, 2012. 312 с.
4. Гаврош О. Точка перетину. Кшв: Граш-Т, 2009. 168 с.
5. Розiнкевич Н.В. Украшська мaндрiвнa проза початку XXI столЬтя: тематика, проблематика, поетика: дис. ... канд. фтол. наук. Кшв, 2019. 252 с.
6. Розiнкевич Н. Нацюнальна та громадянська щентичшсть у травело-зi «Блукаючий народ» Олександра Гавроша // Проблема щентичностей у сучаснш украшськш лЬературк вимiри «Коронацп слова / Наук. ред. Н.1. Богданець-Бтоскаленко, О.О. Бровко. Чернiвцi: Видавничий дiм «Бук рек», 2018. С. 56-74.
7. Суляк С. Русины в истории: прошлое и настоящее // Русин. 2007. № 4 (10). С. 29-56.
8. Шевченко Т. ЕсеТстика украшських письменниюв як феномен лЬератури юнця XX - початку XXI ст. Кшв: Видавничий дiм Дмитра Бураго, 2019. 584 с.
REFERENCES
1. Boehr, C. (2016) Conservatism: an opaque and shimmery notion. Outlines of a description of a notion and an enclosure of meaning. Istoricheskie issledo-vaniya - History Studies. 5. pp. 10-28.
2. Budraytskis, Y. & Galkina, A. (2010) Revolyutsionnaya melankholiya [A revolutionary melancholy]. Khudozhestvennyy zhurnal - Moscow Art Magazine. 75/76. pp. 33-34.
3. Havrosh, O. (2012) Blukayuchiynarod [Wandering People]. Kyiv: Nora-Druk.
4. Havrosh, O. (2009) Tochkaperetinu [The Point of Intersection]. Kyiv: Grani-T.
5. Rozinkevich, N.V. (2019) Ukrains'ka mandrivna proza pochatkuXXI stolittya: tematika, problematika, poetika [Ukrainian traveling prose in early 21st century: themes, problems, poetics]. Philology Cand. Diss. Kyiv.
6. Rozinkevich, N. (2018) Natsional'na ta gromadyans'ka identichnist' u travelozi "Blukayuchiy narod" Oleksandra Gavrosha [National and civil identity in the travelogue "Wandering People" by Oleksandr Havrosh]. In: Bogdanets-Biloskalenko, N.I. & Brovko, O.O. (eds) Problema identichnostey u suchasniy ukrains'kiy literaturi: vimiri "Koronatsii slova" [Identity problem in modern Ukrainian literature: Dimensions of "Word Coronation"]. Chernivtsi: Buk rek. pp. 56-74.
7. Sulyak, S. (2007) Rusiny v istorii: proshloe i nastoyashchee [Rusins in history: past and present]. Rusin. 4(10). pp. 29-56.
8. Shevchenko, T. (2019) Eseistika ukrains'kikh pis'mennikiv yak fenomen literaturi kintsya XX - pochatku XXI st. [Essays of Ukrainian writers as a literary phenomenon in the late 20th - early 21st century]. Kyiv: Vidavnichiy dim Dmitra Burago.
Шевченко Татьяна Николаевна - доктор филологических наук, заведующая кафедрой украинской литературы Одесского национального университета им. И.И. Мечникова (Украина).
Шевченко Тетяна МиколаУвна - доктор фтолопчних наук, завщувач кафедри украшсько! лггератури Одеського нацюнального ушверситету iM. 1.1. Мечникова (Украша).
Tetiana M. Shevchenko - Odessa I.I. Mechnikov National University (Ukraine).
E-mail: shtn75@ukr.net
