CC BY
26
УДК 304.444 UDC
DOI: 10.17223/18572685/57/18
ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ культурно!' 1ДЕНТИЧНОСТ1 РУСИН1В УГОРСЬКОТ РУС1 У Х1Х ст.
С.В. Сторожук1, И.М. Гоян2, О.В. Федик3
1 Нацiональний ушверситет 6iopecypciB i природокористування
Украши
Украша, 03041, м. Кж'в, вул. Геро'|'в Оборони, 15 E-mail: sveta0101@ukr.net
2 Прикарпатський нацюнальний yнiверситет iM. В. Стефаника Украша, 76000, м. 1вано-Франювський, вул. Шевченка, 57
E-mail: ivigoian@gmail.com
3 Прикарпатський нацюнальний уыверситет iM. В. Стефаника Украша, 76000, м. 1вано-Франювський, вул. Шевченка, 57
E-mail: oksfedyk@ukr.net
Авторське резюме
У статт висвгтлюються ^зи формування культурно? щентичносп русинiв Угор-ськоТ Рус в XIX ст. та розкриваеться роль приморд^альних зв'язкiв у цьому процесг З щею метою розглядаються особливосп та цивiлiзацiйнi орiентири культуротвор-чо? дiяльностi греко-католицького духовенства першо? половини XIX ст. та висвгглюються причини ÏÏ знецшення широкими народними масами. В ходi дослiдження показано, що примордiальнi зв'язки, основою яких е мова i релiгiя, можуть набувати нездоланний характер i перетворюватися в «дашсть», вкорiнену в людськш пщ-свiдомостi тiльки у вщносно закритих типах суспiльств, тодi як за умови втьного розвитку сптьноти вони зазвичай мають рацiональний i сконструйований характер. На цьому ini пiдкреслюеться, що формування етшчноТ приналежностi русинiв УгорськоТ Русi вщбувалося пiд впливом тих же фаю^в, що й iнших европейських народiв. Перманентна дискримiнацiя за приналежнiсть до схщноТ релiгiйноï тради-ц1Т форсувала необхiднiсть культурного самовизначення не ттьки серед освiченоï духовенства, а й простого люду, яке, завдяки сформованш протягом столгля само-бутнiй релтйно-обрядовм та художнiй традицiï, усвiдомило себе частиною бiльш широкого, в порiвняннi з сiм'ею, сiльською i/або релМйною громадою, культурного спiвтовариства, що мае право на розвиток власноТ самобутньо? культури. Провiдне
ж значення в процес усвщомлення культурно! iдентичностi русинiв УгорськоТ Pyci у XIX ст. зiгрaлa глибока прихильшсть до схiдно-релiгiйноТ традиц^Т, а тому саме ТТ на основi сформувався самобутнiй етнографiчний простiр.
K^40Bi слова: мова, культурна iдентичнiсть, схiдна релiгiйна традицiя, примор-дiальний зв'язок, культурнi маркери, iконопис, мадяризацiя.
ФАКТОРЫ ФОРМИРОВАНИЯ КУЛЬТУРНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ РУСИНОВ УГОРСКОЙ РУСИ
В Х1Х в.
С.В. Сторожук1, И.М. Гоян2, О.В. Федик3
1 Национальный университет биоресурсов и природопользования
Украины
Украина, 03041, г. Киев, ул. ^роев Обороны, 15 E-mail: sveta0101@ukr.net
2 Прикарпатский национальный университет им. В. Стефаника
Украина, 76000, г. Ивано-Франковск, ул. Шевченко, 57 E-mail: ivigoian@gmail.com
3 Прикарпатский национальный университет им. В. Стефаника
Украина, 76000, г. Ивано-Франковск, ул. Шевченко, 57 E-mail: oksfedyk@ukr.net
Авторское резюме
В статье освещаются коллизии формирования культурной идентичности русинов Угорской Руси в XIX в., а также раскрывается роль примордиальных связей в этом процессе. С этой целью рассматриваются особенности и цивилизационные ориентиры культуротворческой деятельности греко-католического духовенства первой половины XIX в., освещаются причины ее обесценивания широкими народными массами. В ходе исследования показано, что примордиальные связи, основой которых являются язык и религия, могут приобретать непреодолимый характер и превращаться в «данность», укорененную в человеческом подсознании только в относительно закрытых типах обществ, в то время как при свободном развитии сообщества они обычно носят рациональный и сконструированный характер. На этом фоне подчеркивается, что формирование этнической принадлежности русинов Угорской Руси происходило под влиянием тех же факторов, что и у других европейских народов. Перманентная дискриминация из-за принадлежности к восточной религиозной традиции форсировала необходимость культурного самоопределения
среди не только образованного духовенства, но и простонародья, которое, благодаря сложившимся в течение века религиозно-обрядовым и художественным устоям, осознало себя частью более широкого, по сравнению с семьей, сельской и / или религиозной общиной, культурного сообщества, которое имеет право на развитие собственной самобытной культуры. Ведущее же значение в процессе осознания культурной идентичности русинов Угорской Руси в XIX в. сыграла их глубокая привязанность к восточной религиозной традиции, на основе которой сформировалось самобытное этнографическое пространство.
Ключевые слова: язык, культурная идентичность, восточная религиозная традиция, примордиальные связи, культурные маркеры, иконопись, мадьяризация.
factors of cultural identity formation in the rusins of ugric rus in the 19th century
S. Storozhuk1, I. Hoian2, O. Fedyk3
1 National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine 15 Heroiv Oborony Street, Kyiv, 0301, Ukraine E-mail: sveta0101@ukr.net
2 Vasyl Stefanyk Pre-Carpathian National University 57 Shevchenko Street, Ivano-Frankivsk, 76018, Ukraine
E-mail: ivigoian@gmail.com
3 Vasyl Stefanyk Pre-Carpathian National University 57 Shevchenko Street, Ivano-Frankivsk, 76018, Ukraine
E-mail: oksfedyk@ukr.net
Abstract
The article highlights the conflicts of the cultural identity formation in the Rusins of Ugric Rus in the 19th century, with the focus on the role of primordial relationships. The authord examines the peculiarities and civilizational guidelines of the Greek-Catholic clergy culture-creating activities in the first half of the 19th century and the reasons for its depreciation by the broad masses. It has been shown that primordial relationships, based on language and religion, may become irrefutable and turn into facts, rooted in the human subconsciousness only in relatively closed societies, while in the free communities, they usually have rational and engineered character. The authors emphasise that the formation of the ethnic identity in the Rusins of Ugric Rus was influenced by the same factors as in other European nations. Permanent discrimination on the basis of belonging to the Eastern Christian religious tradition
necessitated cultural self-determination not only among educated clergy, but populace and plain country folk, who, due to the century-long original religious rituals and artistic traditions, became conscious of themselves as part of a cultural community that was wider than family, village and/or religious community. That cultural community has the right to develop its own authentic original culture. The leading value in understanding the cultural identity of the Rusins of Ugric Rus in the 19th century was their deep attachment to the Eastern religious tradition, which formed a distinctive ethnographic space.
Keywords: language, cultural identity, Eastern-Christian religious tradition, primordial relationships, cultural markers, iconography, magyarization.
Проблема культурно! щентичносп русиыв Закарпаття в умовах глобалiзацiйних змш та передуам глокалiзацií набувае важливого теоретичного та практичного значення. Послаблення Вестфальсько!' системи нацюнальних держав (Смгг 2006: 221) та зростання ролi культурно! щентичносп в процес формування альтернативних щодо нацюнально!' сптьноти сощальних груп, як свщчить чинний укра!'нський досвщ, може зумовити змшу полггичних кордошв рiзних держав, тим самим визначаючи характер мiжнародноí взаемодп та ствпрацк Особливо актуальним це питання е щодо населення Закарпаття - процес формування нацюнально!' щентичносп в цьому регюш, як доводить Павло Чучка, тривав протягом усього ХХ ст. i набув свого завершеного вигляду ттьки у 1991 р., коли на Всеукра'нському референдумi «(92,5 % вщ усього мюцевого населення) без якогось тиску на нього проголосували за незалежну Укра!'ну» (Чучка 2013: 261). Цей юторичний факт, особливо цкавий з огляду на те, що, за даними Всеукра'нського перепису населення 2001 р. (ВПН 2001), в обласл проживало понад 100 нацюнальностей i народностей. Звю-но, переважну бтьшють, а саме близько 81 % вщ усього населення, складають украшу, 12,1 вщсотка становлять угорщ, 2,6 - румуни, 2,5 - роаяни (ВПН 2001).
На наш погляд, наведет статистичш дат е вагомим емтричним свщченням того, що укра'нська нацюнальна щентичшсть населення Закарпаття може поеднуватися i поеднуеться iз неукра'нською (угор-ською, румунською, росшською тощо) етнiчною, або ж етнографiчною (лемки, бойки, гуцули) iдентичнiстю. Така досить однозначна полггична орiентацiя та вщповщно нацiональна визначенiсть населення Закарпаття, на думку П. Чучка, великою мiрою стала можливою завдяки тому, що «сусщш державницькi утворення угорав, полякiв, румунiв та словамв уже давно пройшли процес нацюнально!' консолщацп i владнали майже вс сво!' нaцiонaльно-культурнi проблеми на етшчних
стиках в УкраТнських Карпатах» (Чучка 2013: 212). Даш висновки не викликають сумнiвiв Ь на перший погляд, можуть видатися цтком правомiрними. Помiж тим, не варто забувати, що в умовах глокалЬ зацiТ нацiональна iдентичнiсть все часпше поступаеться локальним формам культурноТ щентичносп, котрi в часи змiни пол^ичноТ та культурноТ кон'юнктури свiту можуть претендувати на пол^ичне самовизначення.
Водночас iз загальноцивiлiзацiйними процесами змiну нацюналь-ноТ iдентичностi русинiв Закарпаття може зумовити реакщя сусiднiх держав на внутршню полiтику УкраТни. В даному контекст доцiльно пригадати тi суспiльнi коливання, ям зумовив закон УкраТни «Про освггу», прийнятий 5 вересня 2017 р. Вш, як цiлком справедливо зауважуе Наталiя Кривда, «не викликав широкого резонансу в украТн-ському сощумЬ проте став одним iз нарiжних каменiв мiжнародноТ полiтики й передуам у стосунках з Угорщиною» (Кривда 2017: 110). Зокрема, дослщниця акцентуе увагу на тому, що офщшш кола цiеТ краТни висловили ноту протесту УкраТнi, проте ^норуе той факт, що в подальшому вони можуть сприяти суспiльнiй мобшзацп не тiльки угорських меншин на боротьбу за власш права, а й закарпатських русишв - вони вщ 1991 р. роблять спроби легiтимiзувати власну iсторично сформовану русинську щентичысть та активiзувати процес полггичного самовизначення.
Нацiональне самовизначення русинiв Закарпаття наразi повшс-тю спростовуеться i контролюеться чинною украТнською владою. Вона вважае, що окремi зрушення у цьому напрямку е мантуляцт репональних елiт в боротьбi за полггичне панування та ресурси. Наскiльки правомiрною е така оцiнка ситуацiТ в краТ, покаже iсторiя, однак навггь за цiеТ умови не варто ^норувати можливiсть активЬ зацiТ процесу самовизначення русиыв Закарпаття. Наше засторога зумовлена передуам тривалою економiчною кризою в УкраТнi, котра призводить до падшня рiвня довiри населення до украТнськоТ влади, що, без сумшву, пiдривае основи нацiональноТ едносп. В таких умовах особливоТ пщтримки набувае мiсцева елiта, яка, у прагненш за полiтичне панування, зазвичай апелюе до локальних цiнностей -спшьно пережитоТ iсторiТ та культурноТ спадщини. Останнi, на думку американського вченого Бернарда Яка, е одними iз засадничих чиннимв формування колективноТ, в т. ч. й нацюнальноТ, едностi (Як 2017: 55), невщдтьним елементом котроТ е демаркацiя з шшими, тобто тими, хто мае вщмшну вiд нашоТ культуру чи цшносп.
Звiсно, вищевказанi зауваження можуть видаватися передчасними, чи навггь необфунтованими. Помiж тим якщо екстраполювати Тх в конкретно-iсторичний вимiр, то варто визнати, що модерна щентич-
ысть русиыв Закарпаття, на вщмшу вщ бiльшостi украшського населення, формувалася у соцюкультурних, економiчних та пол^ичних умовах Австро-Угорсько'| (а не Росшсько'О iMnepiï, що, без сyмнiвy, сприяло розвитку психолопчного та матерiального зв'язку русиыв з австро-угорським iмперським центром та його культурою, водночас супроводжуючись свщомктю власно'1 культурно!' вiдрyбностi. Очевидно, що така ситуащя дае можливiсть говорити про самобyтнiй та самостшний (чи навiть вiдокремлений) характер формування щентичносп русишв, що у подальшому можуть використати полггичы елiти для забезпечення як власних, так i колективних штереав.
Звкно, пiдкреслюючи культурну сaмобyтнiсть та вщокремлеысть iсторичного становлення культурного потенцiaлy русиыв Закарпаття, ми не намагаемося спростувати цтком аргументоваы висновки Олекси Мишанича про те, що окремi представники закарпатсько'1 штел^енцп' Х1Х ст. розрiзняли «Великую Россию» i «Малую Россию», водночас усвщомлюючи свою едысть з галичанами. ОбГрунтовуючи цю думку, дослщник згадуе О. Духновича, О. Павловича, А. Кралиць-кого, Е. Фенцика та iн. громадських та культурних дiячiв цього часу, котрi неодноразово заявляли про те, що русини належать до того ж самого племеы, що й галичани та буковинцк Особливо ж показовими з цього приводу видаються слова О. Духновича: «Свои то за горами -не чужи: Русь едина, мысль одна у вах в души» (Мишанич 2013: 14). Вони, на наш погляд, засвщчують не спльки незламну вiрy у едысть з народом «малоросшським» (або говорячи сучасною мовою «украш-ським»), як з yсiею росiйською культурною традищею. Така позицiя, на наш погляд, цтком зaкономiрнa, адже дiяльнiсть згаданих культурних дiячiв припала на перюд посилення полiтики мадяризацп. Досить невтшною в таких умовах була доля греко-католицько'| церкви, ко-тра в цей час пщпорядковувалася остригомському aрхiепископовi. А це, як доводить Атанасш Пекар, вiдкривaло шлях для виховання змадяризованого ^ру та, вщповщно, насадження мадярсько'1 мен-тaльностi (Пекар 1967: 97). Едино можливим шляхом уникнення асимтяцп' та збереження власноТ, передуам релИйно!' сaмобyтностi в очах тогочасно'| штел^енцп' була орiентaцiя на Роаю як культурний i, що важливше, релiгiйний центр схщнохристиянсько!' релИйноТ традицп', у яко'|, як справедливо зауважував свого часу М. Драгоманов, тогочас-на штел^енщя захщноукрашська штел^енщя шукала заступництва i пiдтримки (Драгоманов 1896: 109-110).
ОбГрунтувати зв'язок з росшською релтйною та культурною традищею та, вщповщно, вберегти власну культурну самобутысть у Х1Х ст., так само, як сьогоды, можна було передуам демонстращею единого комyнiкaтивного простору. Адже, саме сптьысть мови, як
цтком слушно доводить сучасний шмецький вчений Клаус Гансен, е тим культурним фундаментом, який забезпечуе усне спткуван-ня, надаючи речам iмена, присвоюючи Тм сенс та включаючи Тх у зрозумiлий для члешв спiльноти контекст, тим самим формуючи пiдвалини для сприйняття розрiзненого повсякденного життя крiзь призму едносп (Hansen 1995: 62). Таким чином, продовжуе свою думку дослщник, у кожному мовному ствтоварис^ виробляеться свое власне сприйняття реальности що, без сумшву, сприяе згуртованостi та виступае мехашзмом включення i виключення. Зауважимо, що не менш важливе значення для формування культурноТ щентичносп, на думку К. Гансена, вщграе iсторiя, що представлена у виглядi традицiй, iсторичних свят та пам'ятних дшв. Очевидно, що останнi транслюеться еднiстю мови, яка поступово змшюеться у ходi iсторiТ.
Висновки К. Гансена мають високий аналiтичний потенщал i дають можливiсть зрозумiти причини надзвичайно пильноТ уваги захщно-украТнськоТ iнтелiгенцiТ Х1Х ст. до проблем мови. Помiж тим, вони потребують бiльш Грунтовного аналiтичного осмислення в конкрет-но-iсторичному вимiрi. Адже, попри ус спроби О. Духновича та його сподвижнимв показати в той час русинське нарiччя невiддiльною частиною росшськомовного комунiкативного простору не вщповща-ло дiйсностi, а тому й не отримало широкого сусптьного резонансу. В дшсносп русини навiть у своТй лiтературнiй та публiцистичнiй дiяльностi зазвичай користувалися мiсцевим нарiччям (сумшшю мiсцевоТ говiрки та церковнослов'янськоТ мови) або ж угорською мовою. А це дае пщстави припускати, що мова у процес формування колективноТ щентичносп русишв Закарпаття стала тим культурним маркером, який утримав культурну вщрубшсть русинiв вiд впливу великих iмперських центрiв (Австро-УгорськоТ та РосшськоТ iмперiТ), i тим самим забезпечив збереження ушкального та самобутнього культурного простору. Вочевидь, саме це й стало причиною того, що теоретики украТнського нацютворення, розглядаючи кторичш колiзiТ входження Закарпаття у культурний осяг УкраТни, зазвичай уникають питання нащетворчого значення мови, акцентуючи увагу виключно на консолщуючш ролi релiгiТ.
Зосередження уваги дослiдникiв на впливi релейного чинника в ходi розвитку колективноТ щентичносп русишв Закарпаття е цтком рацюнальним з огляду хоча б на те, що саме релтя, а у нашому ви-падку схщнохристиянська релiгiйна традицiя, мала найпомггшший вплив на формування мовно-культурноТ самобутносл русинiв Закарпаття у Х1Х ст. В даному контекстi можна згадати не ттьки вплив церковнослов'янськоТ мови на формування мкцевого русинського нарiччя, а й особливостi обрядовоТ практики, яку, спираючись на те-
оретичы засновки Пола ^ннертона ^оннертон 2013: 134), можна розглядати або ж зааб самопрезентацп' рycинiв як окремо!' сощально!' групи, або ж споаб збереження колективно!' пам'ятi cпiльноти.
Поряд iз заyвагами П. Kоннертона, досить високий пояснювальний потенцiал мають висновки ^форда Гiрца щодо значення релкп' в процеci формyвання колективно!' щентичносп. Зокрема, вчений зосе-реджye yвагy на тому, що релiгiя е первинним сховищем уыверсаль-них сми^в, за допомогою яких кожна людина iнтерпретye cвiй жит-тевий досвщ й органiзовye свою поведiнкy. Ц смисли акyмyлюютьcя y символах, ям поeднyючиcь закладають основи для формyвання cамобyтнiх культурних моделей, якi в подальшомy перетворюють-ся на своерщы кyльтyрнi маркери, якi визначають шдивщуальну i колективну iдентичнicть (Гiрц 2001: 108). При цьому дослщник пщ-креслюе, що вказанi кyльтyрнi маркери кнують у виглядi icторично сформовано!' та успадковано!' cyкyпноcтi уявлень про мкце та роль людини в свт (Гiрц 2001: 104). Ц уявлення втiлюютьcя у цiломy рядi cимволiчних образiв та культурних аклв, якi визначають оcобливоcтi та загальний порядок кнування оcобиcтоcтi та сптьноти. Фактично, у даному випадку мова йде про те, що саме релИя закладае фундамент для формування свггоглядно-ментально!' та, вщповщно, культурно!' своерщносп групи.
Пщкреслюючи важливе значення почуття ментально-культурно!' ед-ноcтi (примордiальних зв'язюв) у процеci формування шдивщуально!' та колективно!' iдентичноcтi, K. Гiрц водночас акцентуе увагу на тому, що ця едысть мае невимовний i примусовий характер, тобто висту-пае «даыстю», що закоршена в людськш пiдcвiдомоcтi (Geertz 1977: 108-110). А це, вщповщно, означае, що ще «до того, як шдивщ стае членом сптьноти чи наци, вш (або вона) вже мае почуття сптьного походження, культурно!' або фiзичноï схожосп або просто близькосп до сво!'х» (Geertz 1977: 14). Причому потреба належати до певно!' чггко визначеноï етнiчноï групи, на думку дослщника, передаеться генетично. Вона сформувалася на раншх cтадiях людcькоï еволюцп', тобто в той час, коли необхщшсть належати до певноï, в першу чергу, родинно!' групи була необхщною умовою виживання.
Звicно, далеко не з уама висновками авторитетного дослщника можна погодитися. Так, примiром, дискусшним е положенням про те, що потреба належати до певно!' чггко визначено!' етычно!' групи передаеться генетично. Сумшвним видаеться також примусовий, наперед визначений характер мови та релт!', що цтком i повшстю засвщчуе полiтика мадяризацiï угорських русиыв. Як вщомо, знання угорсько!' мови та приналежнicть до католицизму у XVIII-XIX ст. вiдкривали широм профеciйнi та оcобиcтi можливоcтi, що й стало причиною ма-
дяризацп значноТ частини карпатських русиыв. Водночас, залишалися i тi, для кого збереження власноТ культурноТ щентичносп залишалося незмiнною особистою цiннiстю. Так, примiром, лiдер нацiонального пробудження на захщноукраТнських землях О. Духнович у перюд шкiльного навчання потерпав вщ шовiнiзму вчителя та учнiв за свою прив'язашсть до церковнослов'янськоТ мови, мкцевого руського говору та схщнохристиянськоТ релiгiйноТ традицiТ. Бажаючи уникнути глузувань, вiн узявся за вивчення угорськоТ мови. Звiсно, 17 опануван-ня вiдкривало для О. Духновича чималi перспективи професiйного розвитку, незмшним наслiдком якого мав стати духовний розрив з культурою предав - мовою, релтею, традицiею (Аристов 1916: 49).
Приклад з життя О. Духновича, на наш погляд, надзвичайно повно розкривае силу i характер примордiальних зав'язмв, ям за умо-ви вiльного розвитку спiльноти можуть видаватися «дашстю», що закорiнена в людськш пiдсвiдомостi. Помiж тим, у дшсносп вони мають рацiональний i сконструйований характер. lсторичнi вщомо-сп свiдчать, що О. Духнович цтком свiдомо i, що цiкаво, у момент глибокоТ кризи iндивiдуальноТ щентичносп обрав власну культурну приналежшсть, а згодом за тим же зразком намагався вщродити колективну щентичысть русишв. Зокрема, розумiючи непересiчне значення мови в процес формування колективноТ щентичносп, вче-ний присвятив чимало наукових та публщистичних праць питанню л^ературноТ мови угорського Прикарпаття. Показово, що частина згаданих праць була написана мкцевим руським нарiччям (спорщ-неним iз церковнослов'янською), а частина - росшською мовою. На думку О. Духновича, а згодом i його сподвижнимв, використання останньоТ у науковш та публiцистичнiй дiяльностi мало засадниче значення для сповтьнення мадяризацiТ не ттьки тогочасноТ захщ-ноукраТнськоТ штел^енцп, а й широких народних мас. Помiж тим, як було вже зазначено, останшм бiльш звичною та рщною залишалася сумiш мiсцевого руського нарiччя та церковнослов'янськоТ - саме вона здавна використовувалася у церковнш обрядовш практицi та дiловодствi мкцевих православних та унiатiв, а також публщистицк
Добре усвiдомлюючи, що збереження традицшних культурних маркерiв, а вщтак й iдентичностi угорських русинiв можливе насам-перед на тлi мови та кторп, легiтимнiсть яких фунтувалася на цiлому спектрi релiгiйно-культурних актв (обрядових дiй), О. Духнович присвятив чималу увагу розвитку освгти та збереженню вщ католицького впливу схщнохристиянськоТ обрядовоТ практики та вщповщного Тй вiровчення. Основнi положення останнього вчений намагався викласти у «Лгтурпчному катехiзисi» (Будапешт, 1851 р.). Насктьки вдалою була ця спроба, наразi сказати надзвичайно складно, адже,
як вщомо, ця робота О. Духновича була дещо спотворена цензурою (Аристов 1916: 51). btîm, на наш погляд, видаеться надзвичайно важ-ливим сам факт написання подiбноï роботи: вона, як свщчить вщома полемка О. Духновича з римським нунщем у Вiднi, була спрямована вщродити та популяризувати сказання святих отщв i вчення Схiдноï церкви (Аристов 1916: 5l) на теренах Закарпаття.
Звкно, наразi немае пiдстав говорити про те, що вщродження православно'! культури потребували широк народы маси, навпаки дiяль-нiсть О. Духновича, так само як й I. Раковського чи шших тогочасних народних просвггниюв, була спрямована на вщродження колективно' пам'ятi тогочасного релИйного клiру. Значна його бiльшiсть отримала непогану освггу у заснованих за правлшня Марiï Терези та Йосипа II навчальних закладах. О^м того, уыатсью священики були прирiвнянi у правах з католицьким ^ром (Субтельний 1991: 197). Це зумови-ло 'хне поступове перетворення в окрему вщ селянства сощальну верству, котра, як справедливо зауважуе I. Лисяк-Рудницький, була зачарована «аристократичними звичаями угорського сусптьства» (Лисяк-Рудницький 1994а: 460). З огляду на це, продовжуе свою думку дослщник, освiчений греко-католицький ^р, у прагненш утвердити свою власну щентичшсть, намагався протиставити угорськiй мовi та культурi рiвну 'м за престижем, росшську. Тим часом як мкцеве руське нарiччя (так само як i обмежена у той час у лггературному вжитку укра'нська), розглядалося як мова «слуг», яка не придатна до лггературного вжитку (Лисяк-Рудницький 1994а: 460).
Цкавкть до росшсько'' мови та культури серед греко-католицького духовенства помггно зросла тсля переможно' ходи росiйськоï армiï пщ час придушення революцiйних заворушень в Угорщин 1848-1849 рр. Попри те, що росшськ вiйська прибули для придушення революцш-них заворушень, у ix рядах було багато демократично орiентованих офiцерiв та солдат. Вони, як свщчили сучасники тогочасних подш, з великою симпатiею ставилися до народних героев, а «ïx патрютизм пiдносили до небес...» (IMiC УРСР 1969: 24). Так, примiром, очевидець тих подш закарпатський письменник I. А. Стьвай неодноразово згадував, що мiж солдатами з Росiï, Украши i населенням Закарпаття швидко встановились дружн вiдносини. «Всi вони (закарпатцк - С.С., И.Г., О.Ф.) твердили одне, що вони втьно розмовляють з москалями i без затруднень розумтть ïx мову... Виходило, що вони однiеï з нами мови i вiри» (IMiC УРСР 1969: 24).
Ймовiрно саме лояльнiсть росшського вiйська до мiсцевого насе-лення у едносп з величчю його переможноï ходи територiею Угорськоï Рус стала головною пiдвалиною для пожвавлення москвофтьства, яке у другiй половит XIX ст., найвиразшше було представлено
I. Раковським, А. Добрянським, О. Митраком та ш. Симпатизували росшськш культура як вже було вказано, й багато провшцшних греко-католицьких священимв, якi в цей час творили окрему вщ селянства привтейовану дiдичну верству, iдентичнiсть котроТ визначалася схiднохристиянським обрядом. Псевдоаристократизм мкцевого духовенства, який, як доводить О. Субтельний, проявився у плазу-ванш перед росiйською та/або угорською культурою, поеднувався iз зневагою до мови i культури «свинопаав» (мiсцевого селянства) (Субтельний 1991: 198).
Цкаво, що захоплення росiйською мовою та культурою, як доводить 1ван Лисяк-Рудницький, зовам не означало, що русофти були близько знайомi з росiйським свггом. Навпаки, це захоплення було пород-жене своерiдною територiальною iзоляцiею i вiдсутнiстю знань про соцiокультурнi та полггичш умови життя в Росп. Окрiм того, мiсцева iнтелiгенцiя, захоплюючись усiм росiйським, частiше за все не була знайома з росшською лггературою та погано володiла росшською мовою. Найчастiше русини у своТй публiцистичнiй дiяльностi вжива-ли неприродну сумш росiйськоТ, церковнослов'янськоТ та мкцевоТ говiрки з великим вкрапленням угорських та ымецьких слiв (Лисяк-Рудницький 1994а: 460). Показовими у даному контекст видаються спомини про Угорську Русь М. Драгоманова, який, характеризуючи тогочасних руських патрютв Закарпаття, акцентував увагу на тому, що вони «живуть думкою i серцем або серед стародавнiх князiв та бояр, або серед далеких архиереТв i генералiв московських, а живого руського народа, з его горем шд боком своТм не бачать, а коли iнодi заговорять до него, то все про мертве i такою мовою, котрою вже шхто не говорить» (Драгоманов 1896: 109-110). Власне, саме цей псевдоаристократичний характер дiяльностi русинських русофшв, на думку М. Драгоманова, став головною причиною ТхньоТ щейноТ слабкостi. Орiентуючись на iмперськi центри, духовенство iстотно послабило своТ зв'язки з простонароддям, для якого освпа, i тим паче будь-яка релтйна пропаганда, нiчого не означала. «На прост обставини життя вистачало простоТ етики, для догматичних тонкостей не було зрозумшня» (Жолтовський 1978: 280). Звкно, вказана обставина давала можливкть багатьом дослщникам говорити про «недорозвинену» нацiональну свiдомiсть русинiв Закарпаття у XIX ст. (Лисяк-Рудницький 1994а: 456), помiж тим, на наш погляд, бтьш правомiрно вести мови про не сформовашсть етнiчноТ свiдомостi угорських русинiв у XIX ст.
Попри те, що нашi висновки, на перший погляд, видаються дещо категоричними, вони повшстю узгоджуються класичною сьогодш дефiнiцiею етносу Е. Смгга, який визначае етнос як «населення, що
мае власну назву, мiфи про сптьне походження, сптьну iсторичнy пам'ять, один або ктька елементiв спiльноï культури, прив'язаысть до бaтькiвщини та усвщомлення своеï едностi (a sense of solidarity) хоча б серед деяких оаб» (Смп, Гaтчiнсон 2000: 215). 1накше кажучи, за Е. Смггом етнос передбачае нaявнiсть власного iменi, мiфy про спiльне походження (common ancestry); сптьну кторичну пам'ять та сптьну культуру та символiчний зв'язок з батьмвщиною та yсвiдомленням свое!' едностi (Смiт, Гaтчiнсон 2000: 215). Показово, що усвщомлення едносп, або етычна свiдомiсть, на думку Е. Смпа, це та ознака, яка виникае разом iз появою штуггивного вiдчyття близькостi та спорщ-неносп на основi сyкyпностi вищезгаданих прикмет i забезпечуе буття етнiчноï сптьноти.
З огляду на зробленi зауваження, цтком доречним видаеться ви-свгтлення тих прикмет, якi могли закласти основи для етшчно!' едностi в угорських русиыв у Х1Х ст. Звкно, першою i надзвичайно важли-вою ознакою буття етносу, як цтком аргументовано доводив Е. Смп е його назва, адже усвщомлення «Ми», так само як i усвщомлення «Я» передбачае iм'я - «Ми - русини», «Ми - украшцЬ», «Ми - бойки» тощо. На перший погляд, вiдповiдь на це питання е очевидною, адже, як свщчать твори багатьох тогочасних духовних лiдерiв, в цей час населення називавало себе русинами. В цьому контекст надзвичайно показовим е вiрш О. Духновича «Я русин був, есьм i буду», який е прямим свщченням наявносп iменi у мкцевого населення угорського Прикарпаття у Х1Х ст. Показово, що русини - це не ттьки самоназва, а й зовшшня категоризащя, адже саме ця назва офщшно використо-вувалася aвстрiйською владою щодо населення Галичини, ^вшчно'| Буковини i Пщкарпатсько!' Рyсi (Закарпаття).
Попри резоншсть yсiх вказаних зауважень, варто зробити одне ктотне уточнення - назва «русини» була поширена серед освiченого населення, яке, завдячуючи схщнохристиянськш обрядовш прaктицi та сyмiшi церковнослов'янсько!' мови з мiсцевим нaрiччям, не ттьки усвщомлювало свою культурну самобутшсть, а й прагнуло залучити цю культуру до загального простору привтейовано!' iмперськоï культури. Помiж тим, саме прагнення стати частиною бтьш широкого культурного простору, зумовлювало свгтоглядний, цiннiсний та соцiaльний розрив мкцево!' iнтелiгенцiï з широкими народними масами. Останш, з огляду на споаб життя, мислення та говiрки, вiдчyвaли свою соцiaль-ну i культурну вщрубшсть вiд культури освiчених верств населення. Чужими мiсцевомy простонароддю були не ттьки духовш запити iмперськоï культури, а й т iдеï, якi розвивало тогочасне греко-като-лицьке духовенство. Звiсно, свiдомiсть тaкоï вiдокремленостi стала зaкономiрним пiдсyмком глибокого со^ального розриву, який став
закономiрним результатом цтого ряду реформ, як були проведенi Марiею Терезою та Йосипом II, частково ж низьким освгтшм, частково надзвичайно низьким рiвнем життя мiсцевого простонароддя.
Очевидно, що, перебуваючи на межi виживання, мкцеве простонароддя у своему сощальному та громадському життi користувалося простими ктинами, легiтимнiсть яких забезпечувалася строком дав-ностi. Все, що витримало ходу i тиск кторп, - прийнятне, вiрне i не потребуе жодних змш. Так, примiром, Герман 1нац Бiдерман акцентуе увагу на глибокш пошанi верховинцiв до священнослужителiв, якi можуть вмiло уникати дражливих питань пов'язаних iз мкцевими забобонами. У протилежному випадку вони швидко втрачають до-вiру прихожан; « не раз траплялося, що навпъ просте вилучення з церкви якогось незграбного зображення, яке однак перебувало там з давшх-давен, здшмало обурення вiруючих й накликало на цього духовного пастиря серйозш неприемносп. А все тому, що верхови-нець, так само, як i iншi украТнцi, цiнить церковну кону тим вище, чим бтьше вона потемше вiд пилу столiть, i любить такi графiчнi зображення» (Бщерман). Цей приклад, на наш погляд, надзвичайно красномовно пщтверджуе свiтоглядний консерватизм та водночас сощальну замкнутiсть життя широких народних мас.
Мабуть саме закритий споаб життя призвiв до того, що простонароддя та теренах УгорськоТ Руа довгий час не творило якоТсь однорiдноТ щентичносп. Так, примiром, австрiйський етнограф та кторик XIX ст. Г.-1. Бщерман доводив, що вщповщно до культурно-ментальних характеристик мiсцеве простонароддя подтяеться на верховинцiв, долинян або блахiв. Окрему культурно-ментальну групу формували деетшзоваы частини протоукраТнського люду, якi сукупно проживали у рiзних частинах Угорщини (Бщерман). Попри обфунтовашсть поглядiв вченого, виокремлеш ним типи мають лише опосередкований стосунок до етнонiмiв i самоназв мiсцевого насе-лення та, вщповщно, не дають можливкть говорити про усвщомлення культурноТ одноманiтностi чи усвщомлення культурно! вщрубносп мiсцевого простонароддя.
Бтьш плiдними для окреслення проблеми усвщомлення культурноТ щентичносп русинiв УгорськоТ Руа у XIX ст. видаються результати дослщження Павла Федаки, який, спираючись на працю Федора По-тушняка, здшснив г'рунтовний i повний аналiз iснуючих тут самоназв. Зокрема, дослщник акцентуе увагу на тому, що наразi класичний у сучаснш етнографiТ подiл закарпатського населення на леммв, бойкiв i гуцулiв, дещо вiдрiзняеться вiд самоподiлу, який часпше за все здiйс-нюеться на основi вiдмiнностей у мовi, одяз^ предметiв матерiальноТ культури. Так, за твердженням дослщника, на заходi УгорськоТ Руа
проживали крайняки i спишаки, як були «подтеы на сотамв, цатамв, сеперямв, бо по-особливому вимовляють поодинокi букви (ц, с, п)» (Федака). Трохи схщыше вiн них проживають лемаки, дaлi долиняни (долiшняни). На захщ вiд Мукачева мешкають дички. Неоднорщни-ми, як доводить П. Федака, були й верховинцк Вони подГляються на верховинських лемaкiв i бляхiв, або лишaкiв (Там само).
Не вдаючись у детaлi сaмоподiлy простонароддя Угорсь^ Рyсi у Х1Х ст., все ж не можна оминути увагою того, що цей самоподГл вщ-буваеться на основi вщмшностей мови, одягу, трaдицiй, домашнього устрою, способу життя тощо, яю, як доводив свого часу I. Лисяк-Рудни-цький, були головними чинниками етнiчноï диференцГацГ| yкрaïнський i росГйських селян (Лисяк-Рудницький 1994b: 474), а тому могли стати вагомим гальмГвним чинником утвердження единого гомогенного культурного простору на теренах Угорськоï Рун.
Очевидно, що розкритий вище самоподт угорських русиыв може бути вагомим свщченням вщсутносп кyльтyрноï гомогенностi мГсце-вого простонароддя, що, звкно, мало сприяе усвщомлення етнiчноï едностi. Так, примГром вгдчуття вгдру6ностг мгж верховинцями i долинянами могло утримуватися завдяки гстотним ментально-куль-турним вгдмгнностям, серед яких передуам варто згадати значно нижчу релiгiйнiсть та зaбобоннiсть долинян стосовно верховинцГв, вгдмгнностг i спосо6г побудови та оздоблення житла: у верховинцГв довгий час домшували 6гднг на оздоблення куры хати у вщносно закритому для зовышых впливгв життя простонароддя. Не останню роль могли вщГгравати й особливосп господарювання: на противагу злиденному життю верховинцГв, основою господарювання яких було скотарство, долиняни перебували у дещо кращому економiчномy становищу - м'який клГмат та родючг землi сприяли розвитку сГльського господарства, а 6гльш заможний споаб життя зумовив вгдкритгсть до зовышых культурних впливгв, в тому числг й yгорськоï культури (Бщерман).
Немае сумнГву, що вГдмГнностГ у мовГ, побутГ, домашньому yстроï та фольклорГ могли Гстотно гальмувати розвиток гомогенного культурного простору русиыв в Угорськш РусГ. Очевидно, що внутрГшня культурна строкатГсть мГсцевого населення не могла сформувати передумов для усвщомлення русинами себе частиною украшського етносу, який в цей час ще перебував в ембрюнальному стаы. ПомГж тим, немае сумыву, що першГ зародки такого усвГдомлення чгтко проявилися саме в цей час i були зумовлеы, з одного боку, погли-бленням полГтики мадяризацГ|, а з Гншого - глибоким консерватизмом мГсцевого населення. Будучи надзвичайно прив'язаним до власних традицш, i насамперед до призвичaеноï до народного свггобачення
та звичаТв схщнохристиянськоТ обрядовоТ практики, воно чинило чи-малий спротив уам тим змiнaм, передусiм релкшним, якi намагалася запровадити держава. ктоты вiдмiнностi в громaдськiй та родиннш обрядовостi, якi привертали увагу етногрaфiв, у часи руйнування ^о-рично сформований традицш та цiнностей, швелювалися, нaтомiсть вирaзнiше усвiдомлювaлaся спорiдненiсть за релкшною ознакою. «Руська вiрa» стала тим фундаментом, на якому формувалася етшчна щентичшсть, сaмототожнiсть русинiв УгорськоТ Русi у XIX ст.
Звкно, з огляду на рiзний рiвень релiгiйностi, пaнуючi забобони i навпъ конфесiйний подiл нaшi висновки можуть видатися сумнiвними i пiддaвaтися рiзкiй критицi. Помiж тим, вона може мати сенс ттьки у випадку, коли, говорячи про релкшшсть, ми кноруемо релiгiйне мистецтво. Попри ус iснуючi культурнi та побутовi вщмшносп, професiйне релiгiйне мистецтво i передуам iконопис, починаючи, як мiнiмум, з кшця XVIII ст., мае ч^ко виокремлений регiонaльнi особливостi. Остaннi, як доводить М. Приймич, великою мiрою були зумовлеш опосередкованим впливом переосмисленоТ на народний лад вiзaнтiйськоТ конописноТ трaдицiТ, котра, починаючи вiд кшця XVIII ст., починае набувати регюнальноТ своерщносп завдяки пильнiй увaзi церковних iерaрхiв до художнiх форм церковного мистецтва (Приймич 2017: 111). Намагаючись задовольнити естетичш запити споживaчiв, майстри з великих конописних осередкiв (Переми-шльський (Польща), Сучава (Румунiя)) дослухалися цих вимог, тим самим закладаючи тло для формування единоТ конописноТ традицп. Нaтомiсть роботи риботицького осередку, майстри котрого здавна забезпечували конами населення Мукaчiвсько! епархп, духовенство визнало не просто «недосконалими», а «непристойними» i такими, що подають поганий приклад людям (Приймич 2017: 64).
Як бачимо, починаючи з кшця XVIII ст. церковна влада починае активно працювати над формування та утвердженням загальноТ ко-нописноТ традицп. Остання, дещо розмивалася поширенням народних кон, писаних народними самоуками. Попри те, що вони ктотно рiз-нилися рiвнем майстерносп народних конописщв-самоуюв, все ж, як свiдчaть збережен до нашого часу зразки, вони повыстю вiдповiдaли загальним тенденцiям розвитку та художшм формам закарпатського конопису. В цьому контекстi показовим прикладом можуть стати тюстрацп iз моногрaфiчного дослiдження М. Приймича «Церковне професшне малярство Закарпаття» (Приймич 2017: 112-126), або ж колек^я домaшнiх кон Закарпаття, представлена у приватному музеТ «Замок-музей Радомисль» (Богомолець 2013: 50-51).
З огляду на сказане, маемо достатньо пщстав говорити про те, що саме релкшна культура - церковнослов'янська мова, схщнохри-
стиянська обрядова практика у перюд появи зовшшньоТ загрози (ворога) - отримали найбшьший потенцiал для формування почуття колективноТ eдностi русинiв УгорськоТ Pyci у Х1Х ст. Наше зауваження цшком пiдтверджyeться iсторичними фактами, адже загальновiдомо, що у другш половинi Х1Х ст. набувае небувалоТ сили полiтика мадя-ризацiТ пщ егiдою епископа МyкачiвськоТ греко-католицькоТ епархп Стефана Панковича. Його чiтка та послщовна дiяльнiсть, як доводить Р. Майор, була спрямована на «на культивування у д^ей та молодо незалежно вщ Тх нацiональноТ приналежносп, почуття належностi до "мадярськоТ батьмвщини i мадярськоТ нацiТ" та вщданосп Угорськiй державЬ» (Майор 2013: 326). Попри небyвалi до цього часу зусилля залучити русишв у культурний проспр угорськоТ культури, саме в цей час починаеться вщродження православ'я на теренах УгорськоТ Рус та масовий навернення до нього русишв.
Загалом немае пщстав сумшватися в тому, що формування етшчноТ приналежносп русишв УгорськоТ Рyсi вiдбyвалося тд впливом тих самих чинникiв, що i в iнших европейських народiв. Перманентна дискримiнацiя за приналежнiсть до схщнохристиянськоТ релтйноТ традицiТ зумовила необхщшсть культурного самовизначення не тть-ки серед освiченого духовенства, а й простонароддя, котре завдяки сформованш протягом стол^тя самобyтнiй релiгiйно-обрядовiй та художнш традицiТ yсвiдомило себе частиною ширшоТ у порiвняннi з родиною, стьською та/чи релiгiйною громадою культурноТ сптьноти, яка мае право на розвиток власноТ самобутньоТ культури. Провщ-не ж значення у цьому процес вщграло yсвiдомлення культурноТ iдентичностi русишв УгорськоТ Руа у Х1Х ст. та глибока прив'язашсть рyсинiв до схщнохристиянськоТ релтйноТ традицiТ, на основi якоТ сформувалася самобyтнiй етнографiчний проспр.
Л1ТЕРАТУРА
Аристов 1916 - Аристов Ф.Ф. Карпато-русские писатели: в 3 т. Т. 1: Исследование по неизданным источникам: Издания Галицко-русского общества в Петрограде. М.: Тип. Т-ва Рябушинских, 1916. XVI. 304 с.
Бщерман - Бiдерман Г. Закарпатськ украТнцг тертая Тхнього проживання, Тхн промисли та Тхня iсторiя // Спадщина предкiв: кyльтyрно-iсторичний портал. URL: http://spadok.org.ua/zakarpattya/zakarpatski-ukra-ntsi-terytoriya-chnogo-prozhyvannya-chni-promysLy-ta-chnya-istoriya (останнiй перегляд: 31.07.2019).
Богомолець 2013 - Богомолець О. Замок-музей Радомисль на шляху Ко-ролiв. Via Regia. КиТв: [б. в.], 2013. 128 с.
ВПН 2001 - ВсеукраТнський перепис населення 2001 року. Закарпатська область // Державний комггет статистики УкраТни. URL: http://2001.ukrcensus. gov.ua/regions/reg_zakar (останнiй перегляд: 31.07.2019).
При, 2001 - При, К. 1нтерпретацГя культур: Вибран есе. КиТв: Дух i ЛГтера, 2001. 542 с.
Драгоманов 1896 - Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Его юбилей, смерть, автобюграфГя, спис творГв / Зладив i видав М. Павлик коштом украшав. ЛьвГв: з друк. В. Манецкого, шд управою В. Годака, 1896. 480 с.
Жолтовський 1978 - Жолтовський П. Украшський живопис XVII-XVIII ст. Кшв: Наукова думка, 1978. 327 с.
1МГС УРСР 1969 - 1сторГя мГст i сГл УкрaТнськоТ РСР: в 26 т. Закарпатська область / Ред. кол. тому: В.1. Белоусов (гол. редкол.), Ю.1. Балега, Л.К. Балла та ш. КиТв: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1969. 810 с.
Коннертон 2013 - Коннертон П. Як сусшльства памятають. Кшв: НГка-Центр, 2013. 183 с.
Кривда 2017 - Кривда Н. Украш^ка щентичшсть як свГтоглядний конструкт // Науковий вГсник НУБГП УкрaТни. СерГя: ГуманГтарнГ стyдiТ. 2017. № 0 (274). С. 109-124.
Лисяк-Рудницький 1994а - Лисяк-Рудницький I. Карпатська Украша: народ у пошуках своеï щентичносп // 1сторичш есе: у 2 т. Кшв: Основи, 1994. Т. 1. С. 451-470.
Лисяк-Рудницький 1994b - Лисяк-Рудницький I. Украшський нацюнальний рух напередодн ПершоТ свiтовоТ вшни // Лисяк-Рудницький I. 1сторичнГ есе: у 2 т. Кшв: Основи, 1994. Т. 1. С. 471-485.
Майор 2013 - Майор Р. ПолГтика мадяризацп та ïï вплив на розвиток украинского нацюнального руху в Закарпатт в серединГ XIX - на початку XX ст. // НауковГ пращ Кам'янець-ПодГльського нацюнального унГверситету ГменГ 1вана ОгГенка. 1сторичш науки. 2013. Т. 23. С. 324-343.
Мишанич 2013 - Мишанич О. ПолГтичне русинство: ГсторГя i сучасшсть // УкрaТнui-рyсини: етнолГнгвГстичнГ та етнокультурн процеси в Гсторичному розвитку / Голов. ред. Г. Скрипник. НАН Украши, МАУ, 1МФЕ Гм. М.Т. Рильського. КиТв, 2013. С. 9-62.
Пекар 1967 - Пекар А. Нариси Гсторп церкви Закарпаття. Т. 1: ЕрархГчне оформлення. Рим, 1967. 241 с.
Приймич 2017 - Приймич М. Церковне професшне малярство Закарпаття друго половини XVIII - першоï пол. XX ст.: народна традицт, вГзантшська каношчшсть та впливи захГдноевропеш мистецтва. Ужгород: Карпати, 2017. 508 с., Гл.
Смп" 2006 - CMim Е. Наци та нацюналвм у глобальну епоху. Кшв: НГка-Центр, 2006. 320 с.
Смп; ГатчГнсон 2000 - CMim Е., Гатчiнсон Дж. Що таке етшчшсть // Нацю-налГзм: антологГя / Упоряд. О. Проценко, В. ЛГсовий; лГт. ред. Л. БГлик. КиТв: Смолоскип, 2000. C. 213-119.
Субтельний 1991 - Субтельний О. Украша: ГсторГя / Пер. з англ. Ю. I. Шевчука. Кшв: ЛибГдь, 1991. 512 с.: Гл.
Федака - Федака П. Самоназви закарпатцш // Спадщина предюв: куль-турно-Гсторичний портал. URL: http://spadok.org.ua/zakarpattya/samonazvy-zakarpattsiv (остaннiй перегляд: 31.07.2019).
Чучка 2013 - Чучка П. Нацюнальна свщомГсть закарпатських yкрaТнuiв у
ХХ столЬтк етнолiнгвiстичний i культурночсторичний аспекти // Украшць русини: етнолшгвктичш та етнокультурнi процеси в icrc^4HOMy розвитку / Голов. ред. Г Скрипник. НАН Украши, МАУ, 1МФЕ iM. М. Т. Рильського. Кшв, 2013. С. 212-266.
Як 2017 - Як Б. Национализм и моральная психология сообщества. М.: Изд-во Института Гайдара, 2017. 520 с.
Geertz 1977 - Geertz C. The Interpretation of Cultures. New York: Basic Books, 1977. 480 p.
Hansen 1995 - Hansen K.P. Kultur und Kulturwissenschaft (1. Aufl.). Tübingen/ Basel: UTB GmbH; Auflage, 1995. 304 s.
REFERENCES
Aristov, F.F. (1916) Karpato-russkie pisateli: к 3 t. [Carpatho-Russian writers. In 3 vols]. Vol. 1. Moscow: Tip. T-va Ryabushinskikh.
Biderman, H. (2014) Zakarpats'ki ukraintsi: teritoriya ikhn'ogo prozhivannya, ikhni promisli ta ikhnya istoriya [Transcarpathian Ukrainians: the area of their habitation, their crafts and their history]. [Online] Available from: http://spadok. org.ua/zakarpattya/zakarpatski-ukra-ntsi-terytoriya-chnogo-prozhyvannya-chni-promysly-ta-chnya-istoriya (Accessed: 31st July 2019).
Bogomolets, O.V. (2013) Zamok-muzey Radomisl'na shlyakhu Koroliv. Via Regia [Castle Museum Radomysl on the way of the Kings. Via Regia]. Kyiv: [s.n.].
The State Committee of Statistics, Ukraine (2001) Vseukrains'kiy perepis naselennya 2001 roku. Zakarpats'ka oblast' [All-Ukrainian Population Census 2001. Zakarpatye Region]. [Online] Available from: http://2001.ukrcensus.gov. ua/regions/reg_zakar (Accessed: 31st July 2019).
Girts, K. (2001) Interpretatsiya kul'tur: Vibrani ese [Interpretation of Cultures: Selected Essays]. Kyiv: Dukh i Litera.
Pavlik, M. (1896) Mikhaylo Petrovich Dragomanov (1841-1895). Ego yubiley, smert, avtobiografiya, spis tvoriv [Mikhailo Petrovich Drahomanov (1841-1895). His anniversary, death, autobiography, list of works]. Lviv: V. Manetsky.
Zholtovsky, P. (1978) Ukrains'kiyzhivopisXVII-XVIIIst. [Ukrainian painting of the 16th-18th centuries]. Kyiv: Naukova dumka.
Belousov, V.l. (ed.) (1969) Istoriya mist i sil Ukrains'koi RSR: v26 t. [History of cities and villages of the Ukrainian SSR. In 26 vols]. Kyiv: AS URSR.
Konnerton, P. (2013) Yaksuspil'stva pamyatayut' [How societies are remembered]. Kyiv: Nika-Tsentr.
Krivda, N. (2017) Ukrains'ka identichnist' yak svitoglyadniy konstrukt [Ukrainian identity as a worldview construction]. Naukoviy visnikNUBiP Ukraini. Seriya: Gumanitarni studii. 274. pp. 109-124.
Lisyak-Rudnitsky, l. (1994) Istorychniese [Historical essays]. Vol 1. Kyiv: Osnovi.
Maior, R. (2013). Politika madyarizatsii ta ii vpliv na rozvitok ukrains'kogo natsional'nogo rukhu v Zakarpatti v seredini XIX - na pochatku XX st. [Mag-yarization policy and its influence on the development of the Ukrainian national movement in Transcarpathia in the middle of the nineteenth and early twentieth
centuries.]. Naukovipratsi Kamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu imeni Ivana Ohiienka. Istorychni nauky. 23. рр. 324-343.
Myshanych, O. (2013) PoLitichne rusinstvo: istoriya i suchasnist' [Political Rusinism: History and Modernity] In: Skripnik, G. (ed.) Ukraïntsi-rusini: etnolingvistichni ta etnokul'turni protsesi v istorichnomu rozvitku [Rusinian-Ukrainians: ethno-linguistic and ethno-cultural processes in historical development]. Kyiv: NAS of Ukraine.
Pekar, A. (1967) Narisi istoriï tserkvi Zakarpattya [Essays on the history of the Transcarpathian church]. Vol. 1. Rome: [s.n.].
Pryimych, M. (2017) Tserkovne profesiyne malyarstvo Zakarpattya drugoï polovini XVIII - pershoï pol. XXst.: narodna traditsiya, vizantiys'ka kanonichnist' ta vplivi zakhidnoevropesh mistetstva [Church professional painting of Transcarpathia in the second half of the 18th - the first half of the 20th century: folk tradition, Byzantine canonicality and influences of Western European art]. Uzhhorod: Karpati.
Smith, A. (2006) Natsiïta natsionalizm uglobal'nu epokhu [Nation and nationalism in the global epoch]. Translated from English. Kyiv: Nika-Tsentr.
Smith, A. & Hutchinson, J. (2000) Shcho take etnichnist? [What is ethnicity?]. In: Protsenko, O. & Lisovy, V. (eds) Natsionalizm [Nationalism]. Kyiv: Smoloskyp.
Subtelny, O. (1991) Ukraïna:istoriya [Ukraine: History]. Translated from English by Yu.I. Shevchuk. Kyiv: Libid.
Fedaka, P. (n.d.) Samonazvi zakarpattsiv [Transcarpathian self-titles]. [Online] Available from: http://spadok.org.ua/zakarpattya/samonazvy-zakarpattsiv (Accessed: 31st July 2019).
Chuchka, P. (2013) Natsional'na svidomist' zakarpats'kikh ukraïntsiv u XX stolitti: etnolingvistichniy i kul'turno-istorichniy aspekti [National consciousness of Transcarpathian Ukrainians in the twentieth century: ethnolin-guistic and cultural-historical aspects]. In: Skripnik, G. (ed.) Ukraïntsi-rusini: etnolingvistichni ta etnokul'turni protsesi v istorichnomu rozvitku [Rusinian-Ukrainians: ethno-linguistic and ethno-cultural processes in historical development]. Kyiv: NAS of Ukraine.
Yak, B. (2017) Natsionalizm i moralnaya psikhologiya soobshchestva [Nationalism and moral psychology of the community]. Moscow: The Gaydar Institute.
Geertz, C. (1977) The Interpretation of Cultures. New York: Basic Books.
Hansen, K.P. (1995) Kultur und Kulturwissenschaft.Tübingen/Basel: UTB GmbH.
Сторожук Светлана Владимировна - доктор философских наук, профессор кафедры философии Национального университета биоресурсов и природопользования Украины (Украина).
Сторожук Свплана Володимирiвна - доктор фтософських наук, професор ка-федри фтософи Нацюнального ушверситету бюресурав i природокористування УкраТни (УкраТна).
Svetlana V. Storozhuk - National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine (Ukraine).
E-mail: sveta0101@ukr.net
Гоян Игорь Николаевич - доктор философских наук, профессор, декан философского факультета Прикарпатского национального университета им. В. Стефаника (Украина).
Гоян 1гор Миколайович - доктор фтософських наук, професор кафедри фтософи, соцюлоги та релМезнавства Прикарпатського нацюнального ушверситету iM. В. Стефаника (Украша).
Ihor M. Hoian - Vasyl Stefanyk Pre-Carpathian National University (Ukraine).
E-mail: ivigoian@gmail.com
Федик Оксана Васильевна - кандидат психологических наук, доцент, заместитель декана философского факультета Прикарпатского национального университета им. В. Стефаника (Украина).
Федик Оксана Василiвна - кандидат психолопчних наук, доцент кафедри загальноТ та клМчно! психологи Прикарпатського нацюнального ушверситету iM. В. Стефаника (Украша).
Oksana V. Fedyk - Vasyl Stefanyk Pre-Carpathian National University (Ukraine).
E-mail: oksfedyk@ukr.net
