CC BY
22
УДК 908+929 UDC
DOI: 10.17223/18572685/56/6
1СТОР1Я РУСИН1В В ТВОРЧ1Й СПАДЩИН1 ВОЛОДИМИРА ВЕРНАДСЬКОГО
Р.О. Додонов1, О.С. Александрова2, В.1. Додонова3
КиТвський унiверситет iM. Б. rpiH4eHKa УкраТна, 04212, м. Кшв, вул. Тимошенка, 13-Б *E-mail: [email protected] 2E-mail: [email protected] 3E-mail: [email protected]
Авторське резюме
Стаття розкривае специфiку тдходу академ^а Володимира Вернадского до проблеми збереження культури русишв. На nigcraBi aнaлiзy текст В.1. Вернадсь-кого «Угорська Русь з 1848 р.», «Нотатки, виписки i бiблioгрaфiя про Угорську Русь та угроруав», «Щоденниюв» aкaдeмiкa виявляються обставини його звернення до дано! теми, яка виходить за мeжi його професшних iнтeрeciв. Вернадський постае як послщовний захисник iнтeрeciв малих етноав, протестуючи проти асимтяци закар-патських русишв з боку Австро-Угорщини. Дослщжувати icтoрiю рycинiв вiн почав ще у молодому в!ц|, але штерес до не! не згасав у нього протягом всього життя. Як симпатик ще! пaнcлaвiзмy Вернадський вважае найкращим вaрiaнтoм приеднання рycинiв до Роси. Водночас, використання джерел мocквoфiльcькoгo напрямку при-зводить до появи в текстах Вернадського внутршшх прот^ч щодо використання тoпoнiмiв, eтнoнiмiв, ступеня ототожнення рycинiв з роаянами (великоросами), cпiльнocтi русинсько! та росшсько! мов тощо. За вказаними прoтирiччями криеться пoлiтичнa пoзицiя науковця, схильного до eтнocoцiaльнoгo кoнcтрyкцioнiзмy. Вiн особисто пiдтримyе мocквoфiльcький дискурс русинсько! проблеми, стимулюе до цього iншиx, намагаючись, вочевидь, привернути увагу рociйcькoгo сусптьства до проблем, як вiн вважав, «форпосту руського племеш» в бврош.
Ключовi слова: русини, Укра!на, Роая, aкaдeмiк В.1. Вернадський.
ИСТОРИЯ РУСИНОВ В ТВОРЧЕСКОМ НАСЛЕДИИ ВЛАДИМИРА ВЕРНАДСКОГО
Р.А. Додонов1, Е.С. Александрова2, В.И. Додонова3
Киевский университет им. Б. Гринченко Украина, 04212, г. Киев, ул. Тимошенко, 13-Б ^-mail: [email protected] ^-mail: [email protected] 'Е-mail: [email protected]
Авторское резюме
Статья раскрывает специфику подхода академика Владимира Вернадского к проблеме сохранения культуры русинов. На основе анализа текстов В.И. Вернадского «Угорская Русь с 1848 г.», «Заметки, выписки и библиография об Угорской Руси и угрорусах», «Дневников» академика выясняются обстоятельства его обращения к данной теме, которая выходит за пределы его профессиональных интересов. Вернадский выступает как последовательный защитник интересов малых этносов, протестуя против ассимиляции закарпатских русинов со стороны Австро-Венгрии. Изучать историю русинов он начал еще в молодости, но интерес к ней не угасал у него и в зрелом возрасте. Симпатизируя идее панславизма, Вернадский считает лучшим вариантом присоединение русинов к России. В то же время использование источников москвофильского направления привело к появлению в текстах Вернадского внутренних противоречий относительно употребления топонимов, этнонимов, степени отождествления русинов с русскими (великороссами), общности русинского и русского языков и т. п. За указанными противоречиями кроется политическая позиция ученого, склонного к этносоциальному конструкционизму. Он лично поддерживает москвофильский дискурс русинской проблемы, стимулирует к этому других, пытаясь, очевидно, привлечь внимание российского общества к проблемам, как он считал, «форпоста русского племени» в Европе.
Ключевые слова: русины, Украина, Россия, академик В.И. Вернадский.
RUSIN HISTORY IN THE CREATIVE LEGACY OF VLADIMIR VERNADSKY
R. Dodonov1, О. Aleksandrova2, V. Dodonova3
Borys Grinchenko Kyiv University 13-B Tymoshenko Street, Kiev, 04212, Ukraine *E-mail: [email protected] 2E-mail: [email protected] 3E-mail: [email protected]
Abstract
The article focuses on the specificity of Academician Vladimir Vernadsky's approach to the problem of preserving the Rusin culture. The author analyses "Ugric Rus' since 1848", "Notes, extracts and bibliography of Ugric Rus' and Urgic Rusins", and "Diaries" to investigate the circumstances of Verndasky's addressing the topic beyond his professional interests. Vernadsky acts as a consistent defender of small ethnic groups, protesting against the assimilation of Transcarpathian Rusins with Austria-Hungary. When young, he began to study the history of the Rusins and carried this interest throughout his life. Advocating Pan-Slavism, Vernadsky the accession of Rusins to Russia to be the best option. However, the use of tendentious MoscophiLe sources resulted in internal contradictions in his texts, particularly in terms of toponyms, ethnonyms, the degree of identification of Rusins with Russians (Great Russians), the similarity of Rusin and Russian Languages etc. These contradictions implied a certain political position of a scientist who is inclined to ethnosociaL constructionism. He supported the MoscophiLe discourse of the Rusinian problem, encouraged others to do so, obviously trying to draw attention of the Russian society to the problems of the "outpost of the Russian tribe" in Europe.
Keywords: Rusins, Ukraine, Russia, Academician V. Vernadsky.
Актуальшсть проблеми. Одним з дискусшних питань етжчноТ icropiT, яке поки що не знайшло свого остаточного виршення, е питання про етногенез русишв та визначення мкця даного народу в сгрую^ етносфери (Алимов 2017). Сумш дивергентних i конвер-гентних процеав в етшчнш кторп русишв призвели до сучасних проблем з самощентифкащею, коли русини ототожнюють себе з титульною нащею краТни, в якш вони проживають, - УкраТни, Словаки, Польшу Серби тощо. Як зазначае професор Торонтського ушверситету
Павло МаГочий, «у межах одшеТ етнолшГвктичноТ групи, одного села, а iнодi навiть одноТ ciM'T були люди, якi називали себе по^зному: русинами, лемками, украТнцями, словаками та поляками. Бшьше того, схщнослов'янсьм назви - русин / руснак, лемко, украТнець - дехто вважае синонiмами, а iншi переконанi, що цi термiни взаемно ви-ключаються. 1ншими словами, дехто вважае, що русини - це просто стара кторична назва украТнщв i що лемко - це регюнальна назва украТнщв; iншi переконанi, що iмена лемко чи руснак е регюналь-ними формами для русинiв - народу, який е вщмшним вщ украTнцiв та iнших сусiднiх нацюнальностей» (МаГочий 1995).
Невирiшеним остаточно залишаеться й питання про походження русишв, вщповщь на яке тяжiе або до мiграцiонiзму, або до автох-тонiзму (МаГочТй 1994; Волощук 2014; Алимов 2017). 1снують рiзнi штерпретацп взаемин русинiв з КиТвською Руссю, Московiею та Росiйською iмперiею. Спектр позицш дослiдникiв варiюе вiд про-голошення русинiв субетносом украTнцiв до заклимв визнати Тх повноцiнним четвертим (поряд з роаянами, белорусами, украТнцями) схщнослов'янським народом (Mozgawa 2019). Там ускладнення породжують сьогоднi чимало спекуляцш навколо конкретноТ етно-графiчноT проблеми.
ДискусiT навколо русинiв актуалiзують звернення до наукових доробкiв видатних вчених, ям дослiджували цю проблему в ми-нулому. Одним з безперечних авторителв у свiтовому науковому товарис^ е Володимир 1ванович Вернадський, у творчий спадщиш якого знайшлось iсторичне дослiдження, присвячене взаеминам русишв та угорав у серединi Х1Х ст. Йдеться про статтю «Угорська Русь з 1848 р.» та допомiжнi матерiали до неТ, ям лише декiлька ро-кiв тому стали доступними широкому загалу. Цей доробок знайшов Олег Мазурок у фондi 518 архiву РосiйськоT академп наук в Москвi. Стаття була опублкована в журналi «Карпатська УкраТна» (Мазурок 1996), по^м вона разом з шшими матерiалами увiйшла до збiрки «Володимир Вернадський про Угорську Русь» (Мазурок 2003), нарешт вс цi документи були оприлюдненi у двотомнику «Вибраних праць» вченого, пщготовленого Комiсiею з науковоТ спадщини академка В.1. Вернадського НАН УкраТни разом з Нацюнальною бiблiотекою УкраТни iм. В.1. Вернадського та 1нститутом кторп НАН УкраТни (Вернадский 2011а; Вернадский 2011b).
Отже, метою нашоТ розвщки е аналiз методологiчноT специфки пiдходу В.1. Вернадського до проблеми русишв та з'ясування обставин звернення його до даноТ теми.
Виклад основного матер1алу. 1нтерес академка Вернадського до кторп русинiв може здивувати нефахiвця, адже цей науковець вщо-
мий, насамперед, як природознавець - засновник бюгеохiмп, радю-геологп, кристалографп тощо. Чим була обумовлена зацiкавленiсть Володимира 1вановича такою вузькою темою, яка до того ж лежить далеко вщ основного предмету його дослщжень? Якими обставинами можна пояснити написання згадано'' роботи?
Одразу зазначимо, що iсторiя людства не е зовам чужою для Вернадского. Творча спадщина цього вченого-енциклопедиста настiльки багатогранна i багатоаспектна, що не буде перебтьшенням ствер-джувати, що представник будь-яко'' галузi наукового знання може знайти в його працях ще'|, що i сьогоднi не втратили свое' актуальности. Принаймнi вони заслуговують на увагу та детальний розгляд.
Захоплення iсторiею було у Володимира Вернадського стшким i глибоким. Пристрастю до iсторичних студiй було просякнуте все життя вченого. Як зазначае Геннадш Аксьонов, «кториком i гуманiтарiем у самому широкому смислi був... Вернадський,тим бiльше, що вiн не жив одшею наукою. Його дiяльнiсть заткана у нашу вiтчизняну ^орт» (Аксенов 2010: 6). Ще в харювський перiод свого життя юний Вер-надський серед перших книг здолав «1сторт Росiйську» Татищева, не дивлячись на арха'чну мову цього твору. «Абсолютно захоплювали книги про подорожi i вiдкриття. Так двi областi: iсторiя i природа -час i простiр - назавжди залишаться головними i викликують трохи тзшше коливання: чи поступати на кторичний або на природничий факультет?» (Аксенов 2010: 15).
«Ыльш за все, - писав Вернадський у лисп до дружини Натали £горiвнi 3 ачня 1889 р., - мене захоплюють, з одного боку, питання вторичного життя людства та, з шшого - фтософськ аспекти мате-матичних наук. I я не тшов анi по тш, анi по тiй галузi. Не тшов по iсторичнiй, тому що бажав рашше отримати пiдготовку природничо-iсторичну i потiм перейти на кторт, не пiшов по математичнш, тому що не вiрив i не вiрю у сво' математичнi здiбностi» (Сытник и др. 1984: 117-118). Можливо, саме цi мiркування обумовили вибiр на користь природничого факультету Санкт-Петербурзького ушверситету, сприяли появi Натуралкта, але позбавивши нас 1сторика. Хоч тут доречно буде згадати, що Володимир 1ванович незабаром виправив цю несправедливкть, подарувавши свiтовi свого сина Георгiя Воло-димировича, майбутнього професора Ельського унiверситету (США), автора чисельних робгг з ^ори Росií.
Водночас, Володимир 1ванович i сам залишив слiд в кторичнш науцi. З молодих рокiв вш збирав матерiали з iсторií Схщно!' Евро-пи. В сво'х щоденниках вш зiзнаеться, що у нього «пробуджуеться iнтерес до слов'янства». Пщ час навчання в харкiвськiй пмнази (1873-1876 рр.) вiн збирае вирiзки з газет, робить виписки з журна-
лiв i систематизуе матерiал в OKpeMi папки i3 назвами: «Нотатки про B3aeMHÏ стосунки слов'ян мiж собою та iншими нащями», «Боротьба слов'ян за iснування». У подальшi роки цi папки поповнювалися но-вими матерiалами. Сьогоднi Bei вони зберiгаються в архiвi Росшсько'| академп наук (Ф. 518. Оп. 4. Спр. 219).
У лисп до дружини вщ 1 серпня 1888 р. Володимир 1ванович згадуе: «Справжнш переворот зробило в меш захоплення ieторiею - вiйна сербiв з турками та iн., у всi гiмназичнi роки пieля 1876 року я шчому не навчився, якщо не враховувати величезно^ зараз значною части-ною забуто кшькосл ieторичних фактiв i деяких поглядiв та iдей, ретельно, але по-окремост продуманих» (Сытник и др. 1984: 105).
У батька майбутнього академка професора економки 1вана Ва-сильовича Вернадського була величезна бiблiотека, у т. ч. ieторичноï лiтератури. (Видавав 1ван Васильович i eвiй журнал. У 1881 р. вш опублкував у цьому виданнi зроблений сином переклад статт англiйeького ieторика про стан кооперацп' в Англiï. Ця публкащя стала офiцiйним приводом для цензури заборонити вихщ журналу.) Володимир 1ванович згадував у своему щоденнику (Вернадский 1994: 190), що батько оформив пщписку на моeквофiльeькi часописи «Свгг» i «Слово», в яких, помiж iншим, йшлося про господарське i культурне життя закарпатських русишв. Саме читання цих журналiв i сформува-ло штерес eiмнадцятирiчного Вернадського до iсторiï цього народу.
Безпосередшм поштовхом до початку науково' роботи та збору шформацм про стан русишв Закарпаття стало обурення етнокуль-турною диeкримiнацiею та утисками нацюнальних меншин з боку угорсько' влади, описаних в аношмнш eтаттi «Голос из Угорской Руси» (журнал «Русская мысль». 1880. № 3). Володимира Вернадського глибоко схвилювало звернення русишв до росшсько'| громадськост з проханням дозволити im переселитися на територт Росшсько'| iмперiï - у Крим, европейську частину, навiть Сибiр.
«Это будто вопль отчаяния, - пише вш, - последний возглас человека, оскорбляемого в своем национальном чувстве и решительно отчаявшегося в возможности спасти свой народ и уверившегося в его неминуемой и близкой гибели. Это один из крайних, решительных отзывов о гибели Угорской Руси. Возгласов, постоянно возраставших в последнее время... Это прямое воззвание, мольба к русскому правительству и обществу. И на эту мольбу не обратили внимания, она прошла незамеченной в печати, которую автор "Голоса" просит о поддержке, и, понятно, не обратили на нее внимание и в высших сферах» (Вернадский 1996: 187).
Намагаючись зробити хоч щось у вщповщь на це звернення, мо-лодий дослщник починае писати статтю про участь русишв у подiях
«Весни народiв» 1848 р. та тсля не'. Протягом п'ятi рокiв - з 1880 по 1885-й - Володимир 1ванович збирае i аналiзуе iнформацiю, яка згодом складе ядро роботи пщ назвою «Угорская Русь с 1848 г.». Але доробок цей з невщомих причин не був тодi завершений та, вщповщно, опублкований.
Пiд час навчання у Санкт-Петербурзькому унiверситетi Вернад-ський вщвщуе лекцií з iсторií, фiлософií, полггично' економií. «Вiн iнстинктивно прагне всеохопленосп, але побоюеться поверховостi» (Аксенов 2010: 23). Методолопчш особливостi iсторичних студш В.1. Вернадського були вже описан нами у статтi «Вернадський-кто-рик» (Додонов 2008), тут лише зазначимо, що «непомггна iсторична робота» н на мить не припинялась у думках вченого протягом всього його життя. Час вщ часу Володимир 1ванович згадував про своí папки з матерiалами про iсторiю слов'ян взагалi та iсторiю русинiв зокрема.
У 1889 р. вш працюе над рукописом «Заметки, выписки и библиография об Угорской Руси и угроруссах» (Вернадский 2011а). Ця пщго-товча робота е лише чернеткою для майбутньоí публкацп i не може бути розглянута в якосп повноцiнноí самостiйноí працi. Тим не менш Володимир 1ванович у названих нотатках аналiзуе духовне i культур-не життя закарпатських русиыв, розвиток нацiональноí школи, згадуе про Товариство св. Василiя Великого, видання книг рщною мовою. Вiн знайомиться зi спадщиною Анатолiя Кралицького, етнографа, фольклориста, письменника та перекладача, який чимало зробив для збе-реження русинськоí культури. Окрему увагу В.1. Вернадський придiляе порiвняльному аналiзу русинських приказок i прислiв'íв. «Володимир Вернадський робить огляд 56 присшв'1в, опублкованих Миколою На-деждiним, 1ваном Срезневським, Олександром Дешком, якi побутують у мiсцевого населення: русинiв-украíнцiв, мадярiв, евреíв, волохiв тощо, наводить паралелi прислiв'íв, наприклад, угроруських i украшських, i приходить до думки, що 1хня схожiсть - це результат впливу на усну народну творчкть однакових соцiально-економiчних умов, в яких вони створювалися; пiддае критичному аналiзу роботу украíнського етнографа i фольклориста Павла Чубинського "Труды этнографическо-статис-тической экспедиции в западнорусский край", снаряженной Русским географическим обществом (СПб., 1872-1879)» (Мазурок и др. 2003).
Спткуючись з представниками украíнськоí науковоí штелкенцп, академiк Вернадський вiдчувае особливе ставлення до закарпатських русинiв. Вш обговорюе цю проблему з М.П. Драгомановим, який вва-жав за святий обов'язок захищати русинську культуру вщ асимтяцп. Довгу бесiду на цю тему мав В.1. Вернадський з М.С. Грушевським пщ час зустрiчi в Москвi. Обидва стврозмовники майже не мали надií, що вдасться зберегти самобутнiй етнос.
^м того, академк Вернадський пщтримував дружнi зв'язки iз Во-лодимиром Емманушовичем Грабарем - правником-мiжнародником, уродженцем Закарпаття. Вiн був онуком А.1. Добрянського, дiячем моeквофiльeького руху, сiм'я якого була вимушена переселитися до Росп через переeлiдування з боку угорськоï влади.
На початку ХХ ст. в iнтелектуальному eередовищi Австро-Угорськоï та Роeiйeькоï iмперiй значно активiзувалися eтудiï, якi з позицiй су-чаeноeтi можна було б назвати конструкцюыстськими. Спираючись на колишнi дискусГ| мiж моeквофiлами та народовцями, обидвi сторони намагалися дискурсивними засобами вщкоригувати iдентичнieть ру-eинiв на користь сво1х iмперeьких проектiв. Напередоднi та пщ час Першоï eвiтовоï вшни вказанi конeтрукцiонieтeькi дискурси викону-вали мобшзацшы функцiï, легiтимiзували територiальнi претензий Включився в цей процес i Володимир 1ванович. Вiн вiдчував в собi вiдповiдальнieть за все росшське eуeпiльeтво, яке покинуло спорщне-ний народ сам на сам з агресивним сусщом. Не маючи часу особисто продовжувати власн ieторичнi студи, Вернадський передае синучс-торику своï нотатки та пропонуе йому продовжити сiмейну справу. Невдовзi Георгiй Володимирович публкуе у «Голосе минувшего» (1915. № 3) статтю пщ назвою «Угорская Русь и ее возрождение в середине Х1Х века» (Вернадский 1994: 190).
^сля Лютневоï революций падiння Роeiйeькоï iмперiï та жовтневого перевороту В.1. Вернадський переïжджае до Украши. За запрошенням мiнieтра освгги i мистецтва Украïнeькоï держави М.П. Василенка вш долучаеться до оргашзацГ| Украïнeькоï академiï наук i очолюе роботу з ïï створення. «Ви знаете, як дорога мен Украïна i як глибоко украшське вiдродження проникае до всього мого нацюнального та особистого eвiтогляду, i я вважаю, що на мою долю випало велике щастя брати в цьому участь», - писав вш м^стру в 1918 р. (ЦДАМЛ1). Наведене визнання ввело в оману не одного сучасного дослщника, i в украшськш iсторiографiï iснуе eтiйка тенденцiя щодо зображен-ня В.1. Вернадського як видатного учасника розбудови укра^сь^ державноeтi (Ситник и др. 2001). При цьому мало хто звертае увагу на те, що академк завжди щентифкував себе з великою загально-росшською культурою.
У цьому мiсцi доречно буде згадати, що тсля розпуску Централь-ноï Ради i встановлення в окупованому шмцями Киевi гетьманату П.П. Скоропадського багато хто розглядав Украшу як плацдарм для боротьби з бтьшовиками i вщродження единоï i недiлимоï Роeiйeькоï iмперiï. Достатньо показовим е питання барона Врангеля до Скоропадського: «Чи не вважае вш, що "Украша" е лише першим складом слова "Росiя"»? (Шурхало 2018). У 1918 р. так вважав не лише Петро
Врангель, а й тисячi роаян, що ткали вщ червоного терору диктатури пролетарiату. Навггь гетьманський мiнiстр М.П. Василенко вважав за потрiбне зробити з Украши «центр вiдтворення Росп' - налагодивши тут економiчне i культурне життя. Крим, Дон, Бшоруая мають так чи iнакше бути тут возз'еднаш» (Вернадский 1994: 82).
«Роаянином, але не великоросом» вважав себе i В.1. Вернадський, цшком розумiючи, що своею дiяльнiстю з оргашзацп Украшсько!' академп' наук вш сприяе вiддаленню Украши вiд Росп'. «Науковий центр, який вивчае мову та кторт народа, означае, що нащя досягла свое!' спiльностi й кторично!' долi, - вiдтворюе лопку Вернадського Аксьонов. - Без такого вивчення самостшносп бути не може, яки б полггичы гасла не проголошувалися б. Самостiйнiсть не можна впровадити силою. Але треба рахуватися з реальшстю. Якщо вiн не погодиться створювати академiю, завтра прищуть дiловi експерти з Берлiна або Вщня i, без сумнiву, налагодят таку работу. Краще акаде-мiя збереже традицiйнi зв'язки з росшською культурою. Наука взагалi не мае нацюнальносп. I тому, чи буде Украша окремою державою, у що поки важко повiрити, чи вшде на правах федеративно!' частини до Росп', науковий центр залишиться назавжди, вiн буде не раз'еднувати, а зв'язувати росшський i украшський народи в вищих сферах iстини» (Аксенов 2010: 223). Характерно, що на запрошення М.П. Василенка Вернадський погодився лише за умови, якщо не бере украшського громадянства, а працюе як втьний експерт за урядовим замовленням.
Ось чому було б помилкою вважати академка Вернадського пал-ким прихильником ще'| незалежностi Украши. Украшське питання вiн розглядав ^зь призму протистояння Росшсько!' та Австро-Угорсько'| iмперiй, а пiсля |'хнього розпаду - ^зь призму впливу вщповщних культур. «Я вважаю, - писав вш у листi своему учню i другу О.Е. Ферсману, - що на Укра'|'ы йдеться про боротьбу двох культур: росшсько!' i ымецько!', i ми не повинш залишати жодно'| позицп. Втраченого не повернеш» (Аксенов 2010: 224). Одшею з позицiй, яку Роая «не повинна залишати», на думку Вернадського, була русинська проблема.
У червы 1918 р. Володимир 1ванович знов згадуе про не'| у зв'язку iз бесщами з Евгеном Ю^ановичем Перфецьким, дослiдником стародав-ньо'| кторп' закарпатських русинiв. Так, 6 числа Вернадський занотовуе у щоденнику скаргу Перфецького, що iсторiею Угорсько'1 Русi нiхто не займаеться. «А я як-то з молодосп вщчуваю i розумiю ï"ï значення i часто думаю про тяжку долю цього форпосту руського племен. Його майбутне змшиться, якщо украшський рух розiв'еться i не порве з Роаею» (Вернадский 1994: 93). 10 червня Вернадський «з Перфецьким вщпочивав i гуляв у Ботаычному саду. Чудове робить враження: служитель науки. ...Перфецький багато розповщав про Угорську Русь. Я вщчуваю, що
мене ця юнацька щея ïï захисту все бтьше приваблюе. Перфецький закоханий в Княжу Русь, i маса цкавих у нього щей. З розмови з ним знову з'ясовуеться викривлеысть традицшного уявлення про татар ХШ ст., i я радий, що Теорий займаеться цим перюдом» (Вернадский 1994: 97). Згодом Перфецький в газет звинуватить Вернадського в антиукрашств^ через що i^m зв'язок обiрветься.
Втiм, подiï розгорталися досить швидко. Револющя в Ымеччиш, втеча нiмцiв з Украïни разом iз гетьманом П. Скоропадським, фак-тична вiдмова вiд Брестського миру, завершення Першоï eвiтовоï вiйни, наступ бiлоï армiï Антона Денiкiна вщродили у Вернадського надiï на вщродження Великоï Роeiï. Пiклуючиeь про справи УАН, вш ïде до Ростова-на-Дону, де занурюеться в середовище прихильнимв «единоï i неподiльноï» Роeiï.
Саме тут вш дiзнаетьeя про отримання закарпатськими русинами довгоочiкуваноï автономiï у складi новоутвореноï Чехословаччини. «Першою руською областю, що вийшла з анархп» називае вш Кар-патську автономт.
«В газетах вiдомоeтi про створення автономiï Карпатeькоï Руei в Чехiï, - читаемо в "Щоденнику" запис вщ 30 листопада 1919 р. - Диво-вижна доля Угорсы^ РусИ fï доля завжди мене глибоко цкавила - але я школи не думав, що можна було дожити до того факта, який зараз вщбуваеться. ... Не вистачало у мене часу реального проведення в життя цих мо1х iнтересiв, i лише зовсiм несподiвано доля поставила мене в 1918 роц в колообiг украïнeьких справ. Читав я про Угорську Русь весь час i пщбирав украшську лггературу... Зараз, коли я пишу ц рядки, перед мною виникають чисельн фрагменти прочитаного - в имназП ще спогади учасника Угорського походу, здаеться Лихонша, в ушверсител книгу Biedermann'а Ungar. Ruthenem? Полм eтаттi Петрова, Перфецького, Егона, де Волана i багатьох шших. Мимоволi згадуеш Драгоманова, який хотiв дати Аншбалову клятву не забувати Угорську Русь.» (Вернадский 1994: 190-191).
Ймовiрно, пщ впливом таких мiркувань В.1. Вернадський йде до редакцiï газети «Донская речь» i пропонуе редактору надрукувати його незавершений рукопис «Угорская Русь с 1848 г.». Редактор пого-дився, але з невщомих причин публкащя не вщбулася. Можна лише припустити, що в умовах громадянськоï вшни в таборi дешкш^в побудований на архiвних та журнальних джерелах 60-рiчноï давнини матерiал про боротьбу за власш права i культурну автономт якихось там «угрорусiв» не здавався редактору актуальним, а тактовшсть не дозволила йому вщверто про це сказати науковцю зi eвiтовим iм'ям. Так чи шакше, але 9 грудня, коли Вернадський вдруге вщвщав «Донскую речь», виявилося, що його стаття «загубилася».
Академк запропонував котю i про всяк випадок звернувся до шшо'| газети, про що залишив запис: «Зранку в редакцп' "Приаз[овс-кого] края"; хоттось подати статтю «Науковi задачi моменту». Згоднi через декiлька дшв. Або ï"ï та "Судьбу Угорской Руси" (2-й раз - перший загубили) - в "Дон[скую] речь". Общяють тслязавтра...» (Вернадский 1994: 192). Ще одна згадка про цю статтю датована 26 грудня 1919 р.: «Вийшла "Д[онская] р[ечь]" з моею статтею: "Науковi задачi моменту". Життя вже тшло вперед вщ тих завдань, якi вона ставить. Але мен здаеться, як привертання уваги до цих явищ вона не втратила штересу хвилини... З С. Вол. про Угорську Русь, про вщ'|'зд за кордон для науково'| роботи...» (Вернадский 1994: 197). Влм, наприкiнцi грудня 1919 р. ростовськ газети взагалi припинили свое кнування, i матерiал знов залишився без публкацп.
Про що ж йдеться в цш статп? На яких аспектах життя русиыв акцентуе увагу академiк?
Сьогоднi вже важко розрiзнити, що зi змкту статтi було написано в молодi роки, а що додано шзшше. Спробуемо проаналiзувати текст як цшкшсть, вiдтворюючи цитати мовою оригiналу, оскшьки при пере-кладi втрачаються нюанси специфiчного стиля Володимира 1вановича.
Перше, що привертае увагу читача, це назва само!' статп та, вщпо-вщно, етносу, iсторiя якого аналiзуеться. В науковiй лiтературi цi землi мають чимало найменувань: Карпатська Русь, Карпатська Рутеыя, Кар-патський край, польською Rus Zakarpacka, Zakarpacie, Podkarpacie, Rus Podkarpacka, словацькою Podkarpatska Rus, русинською Карпатьска Русь. В.1. Вернадський використовуе термiн Угорська Русь, що, звичай-но ж, не е помилкою, але орiентуе нас на часи входження Закарпаття до складу Угорщини, що на 1919 р. вже не вщповщало реальность Примусова асимтящя, яку протягом всього XIX ст. вщчували на собi русини, стае предметом розгляду Вернадського, i вш вкрай негативно оцшюе перспективи перетворення русишв «в заклятых врагов не России, а русского народа - мадьяр». Пкля Першо'| свггово'| вшни i розпаду Австро-Угорсько'| iмперiï така тенденцiя втрачае свою акту-альнiсть, а сам термiн «Угорьска Русь» перетворюеться на анахронiзм.
По-друге, явно застаршим поняттям е й етноым «угророси». Лише декiлька разiв в текстi статтi зустрiчаеться поняття «русини», без чого взагалi б було важко зрозумгги, про який саме народ йдеться. Використання В.1. Вернадським назви «угророси» вказуе на пануючу в Росшськш iмперiï XIX ст. парадигму, згщно з якою ва схiднi слов'яни е «роаянами», «руськими», або «росами»: великоросами, малоросами, белорусами, угроросами. «Есть другие русские, - пише вш, - живущие в другом государстве, не великороссы, правда, но все же принадлежащие к одному русскому отделу славянского племени. Мы не говорим,
чтобы русский народ должен был желать объединения их с ним в одном государстве, при тех же политических условиях, в которых он сам очутился. На это, узнавши лучше условия жизни, едва ли согласится русский народ Австро-Венгрии, о котором мы говорим... Но это не может помешать родному чувству, которое он должен чувствовать к русскому народу. Политические границы, отрезавшие от русского народа часть его, не должны, да и не могут окончательно разорвать их, заставить забыть свое кровное родство. Они не могут заглушить в нас то чувство обиды, которое чувствуется при известиях и фактах об оскорблении нашей национальности за пределами нашего государства презрительным к ней отношением; они не могут заглушить негодования, в нас являющегося, при известиях о систематическом стеснении, угнетении и, наконец, совершенной смерти русского народа, отдаленной, но все же родной его части» (Вернадский 2011Ь: 187).
Задля справедливосп слщ зазначити, що схщш слов'яни в Ав-стро-Угорщиш дшсно вживали етношм «русск/е». В такш транскрип-цп вш зуст^чаеться в документах Х1Х ст. для позначення украшав Галичини та русишв Закарпаття. Спадкоемц культури КиТвськоТ Руа, вони рiзко контрастували з шмецько та угорськомовним оточенням, представники якого не вдавалися до етнографiчних деталей, вважа-ючи вах схщних слов'ян единим цтим. Цкаво, наприклад, що термш «Русь», «руськш» зуст^чаеться й в топошмах: населена украТнцями Рава-Руська, зокрема, отримала в XV ст. свою назву через необхщшсть розрiзнення з Равою-Мазовецькою, населеною поляками.
До речЬ й сам Вернадський згадуе про «галицьких руських», тоб-то не лише русини-угророси, а й захщш украТнц також пщпадали пщ це найменування. Угророав Володимир 1ванович щентифкуе з украТнцями (малоросами). Описуючи Тх боротьбу проти мадьяризацп, вш пише: «...без денежных средств, без интеллигенции в настоящем значении этого слова, без поддержки отраслей малорусского племени, к которому принадлежат угрорусы, - галичан и украинцев, без возможности действовать общественным путем угрорусы грозят погибнуть» (Вернадский 2011Ь: 188). Як бачимо, у В.1. Вернадського не виникало сумнiвiв щодо приналежносп русишв до украТнщв, проте вш i самих украТнщв зараховував до руських.
Останнiй крок був викликаний лею обставиною, що слово «русь-кий» в Х1Х ст. було тотожнiм за обсягом родовому поняттю «схщ-нослов'янський». Таким чином, виникала термшолопчна плутанина, коли одним i тим самим словом позначалися як субетнос (русини), так i надетнiчна культурно-мовна спiльнiсть (схiднi слов'яни).
Як вже зазначалося вище, у другiй половинi Х1Х ст. на захщноу-краТнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, розгор-
нулася дискуая мiж народниками та москвофтами. Першi прагнули автономií, другi мрiяли про возз'еднання з Росiею. Останш свiдомо подавали iнформацiю так, що виникало враження про повну щен-тичшсть русинiв i великоросiв. Прагнення знайти собi впливового захисника в особi Москви стимулювало íх на упереджене ставлення до реальности коли тотожносп мiж етносами абсолютизувалися, а вщмшностями, навпаки, нехтували.
Певним чином в полон такоí упередженостi опинився й молодий Володимир Вернадський, осктьки спирався переважно на заангажо-ваш в полiтичному планi й орiентованi на Москву джерела. Мимоволi вш переймае íхню риторику:
«До 1848 г. материальное положение русских было лучшее. С освобождением от крепостного ига их материальное положение ухудшилось» (Вернадский 2011Ь: 199-200);
«...в 50-х годах в селе Люботинах (округе Попрадском) русская церковь обращена в костел и русский приход уничтожен» (Вернадский 2011Ь: 200);
«Чешские чиновники заодно с русскими и словаками противодействовали мадьярским стремлениям» (Вернадский 2011Ь: 172) та ш.
В результат у читача складаеться враження, що угророси - це т ж самi великороси, московки, роаяни, ям лише примхами долi опи-нилися за межами держави Росшськок
По-трете, Володимир 1ванович квалiфiкуе мову угроросiв як росш-ську, близьку до тiеí, якою розмовляють в Мос^ чи Санкт-Петербурзк Вiн згадуе, що серед вимог москвофтьського крила русинiв були там, що забезпечували розвиток рос^сь^ мови: «В составленной 13 октября памятной записке угрорусы желали обнародования во всех землях Конституции 4 марта 1849 г., автономии русского языка в народных школах, русской гимназии в Ужгороде, доступа для угрорусских в университете во Львове, русской официальной газеты, уничтожения ограничения печатать кириллицей, чтобы чиновники определялись русские или знали русский язык, равноправности в политических правах с мадьярами, того, чтобы в русских полках были русские священники, лучшего раздела в комитатах народностей и прочее» (Вернадский 2011Ь: 195).
З шшого боку, Вернадський впадае в протирiччя з собою, коли описуе здивування росшських солдалв вщ перших контактв з русинами, мову яких вони не розумти: «русские войска также не понимали с первого разу малороссийского наречия жителей и одинаково обходилось с венграми и славянами» (Вернадский 2011Ь: 193). В шшому мкц В.1. Вернадський описуе мад^в, ям проводили централiзаторсько-асимiляторську мовну пол^ику. Але виявляеться,
що «они нападали на издания (например, "Церковную газету" в 50-х и "Свет" в 60-70-х годах), как на такие, которые пишут не народным (малороссийским), а деланным ("российским") языком. Под видом будто бы покровительства народному языку они нападали и губили все, что поддерживало национальную жизнь этого народа. Понятно, нельзя вполне сочувственно относится к попыткам писать для народа на языке, мало ему понятном, но раз нет других попыток, необходимо поддерживать существующее, все же лучше, чем ничто. Они в этом случае рассчитывали на поддержку России, между тем как, пиша малороссийским (народным языком), они не надеются на чью-либо помощь, так как в это время и в соседней Галиции господствовала подобная же партия» (Вернадский 2011Ь: 202).
Як бачимо, Вернадський усвщомлюе, що мова русишв та росш-ська мова все ж таки вiдрiзняються одна вщ одноТ. Вщмшносп мiж ними наспльки помггш, що кнують перепони для порозумшня в особиспсному спткуванш. Народна мова, склад духовного життя, особливосп господарства i навггь, як випливае з розпов^ Вернадського про спроби демократичного вщстоювання прав русишв в Австро-Угорщиш, пол^ичш традицп значно вiдрiзняють «угророав» i «великороав». I лише прагматичш розрахунки москвофшв на до-помогу з боку могутньоТ РосiйськоТ iмперiТ повертають до життя тези про щентичшсть русинiв та росiян, нехтуючи при цьому очевидними мовними розбiжностями.
По-четверте, що випливае з попередшх мiркувань, поява на цих землях росшськоТ армiТ подаеться Вернадським як закономiрне й бажане явище. Фактично ми маемо справу з виправданням вмськовоТ експансп через обгрунтування необхщносп захисту мiсцевого насе-лення. Залишаючи поза увагою складний комплекс мiждержавних стосунюв, домовленiсть мiж австрiйським та росшським iмператорами щодо приборкання угорського повстання, Володимир 1ванович лише констатуе, що русини спочатку пщтримували повстанщв, а потiм вiдвернулися вiд них, розчарувавшись програмою нацюнального вiдродження одного лише угорського народу. Единокровш роаяни постають як визволителi угроросiв.
«18 мая 1849 г. полковник Хрулев с казаками в первый раз вступил в пределы Венгрии и занял местечко Стрепко. Жители приняли его с радостью, указали ему попрятавшихся венгерских комиссаров и др. Однако следствия из усердия были для них печальны. В тот день Хрулев вышел из местечка, оставив его на произвол венгров. Действительно, через некоторое время пришли венгерские солдаты наказывать жителей. Угрорусы разбежались. Солдаты, ограбив несколько домов и тому подобное, ушли. Это было первое участие угрорусов
в активной борьбе против венгров. Впервые активные действия русских приняли сторону своих единоплеменников и жестоко за это поплатились» (Вернадский 2011Ь: 193).
Спираючись на спогади учаснимв Угорського походу роаян, Вернадський визнае, що вплив армп на мкцеве населення мав переважно символiчний характер: «Особенно хорошего умственного влияния русская армия иметь не могла. "Шла старая армейщина с старыми альбомами и с старыми анекдотами, песнями и каламбурами", -замечает один позднейший путешественник. И, однако, она имела влияние. Русины перенимали их песни, стихи и прочее. Следы этого в Галичине были заметны в 60-х годах. Но влияние, которое произвели русские войска, было другого рода и более важное. Масса угрорусская узнала о существовании могущественного, единородного ей русского народа. На Россию стали обращаться взоры угрорусов; России, как мы видели, стали приписывать все хорошее, приятное ему. Угрорусы почувствовали себя как бы сильнее» (Вернадский 2011Ь: 193).
Повертаючись через тридцять п'ять ромв до свого рукопису, Вернадський визнае, що не вс його прогнози реaлiзувaлися. Закарпатськ русини не були асимтьоваш угорцями, бтьш того, вони отримали автономт. Все це сприяло виникненню у Вернадського питання: «Можливо, я помилявся в свош оцшц стану в статп (чи надрукова-шй?) в "Дон[ской] речи"?» (Вернадский 1994: 81).
Висновки. Пщводячи пщсумки сказаного, зазначимо, що звернення академка В.1. Вернадського до кторп закарпатських русишв розкри-вае його не лише як неординарного дослщника, а й як послщовного захисника штереав малих етноав. Вш писав: «Не должны и не могут погибнуть народности, не могут они слиться в одну. Не в ассимиляции всех мелких народностей в одну большую, всеобщую народность всего человечества (что было бы желательно) мы идем. Человечество не может развиваться, слившись в одно: много времени должно было бы пройти для этого, много пролиться крови. Везде, всюду у отдельных народностей должна идти мелкая, настоящая борьба человечества с природой, руководимая, однако, общими интересами. Не в громадных массах населения, сплоченных под одним правлением, но в мелких, разобщенных на вид единицах заключается сила, могущество человеческого общества» (Вернадский 2011Ь: 189).
Водночас, Володимир 1ванович скептично ставиться до можливост входження Закарпаття до складу Росп, хоч i не приховуе, що це було би, на його думку, найкращим вaрiaнтом. Протидiя австршського уряду розвитку нaродноí культури пояснюеться дослщником, з одного боку, страхом того, що русини стануть бтьше прихильниками Росп, шж Австро-Угорщини, а з шшого - прагненням Вщня до центрaлiзaцií та
свщомого гальмування процесу переростання боротьби русишв за культурну автономт на полггичний сепаратизм.
У незавершеному доробку Вернадського зустрiчаемо чимало змЬ стовних суперечностей, що можна частково пояснити тенденцшним характером джерел, якими користувався автор. Але за ними ми бачи-мо й полiтичну позищю науковця, схильного до панславiзму та етносо-цiального конeтрукцiонiзму. Вiн особисто пiдтримуе моeквофiльeький дискурс руeинeькоï проблеми, стимулюе до цього шших, намагаючись, вочевидь, привернути увагу роeiйeького сусптьства до, як вiн вважав, «форпосту руського племеш» в Еврот. I хоч ототожнення русишв з росiянами мало штучний характер, вчений визнае його за необхщну умову потенцшного зближення цих народiв у майбутнш перeпективi.
Л1ТЕРАТУРА
Аксенов 2010 - Аксенов Г.П. Вернадский. М.: Мол. гвардия, 2010. 565 с.
Алимов 2017 - Алимов Д.Е. Между миграционизмом и автохтонизмом: вопрос происхождения русинов Закарпатья в дискурсивном пространстве национального нарратива // Русин. 2017. № 4 (50). C. 179-197. DOI: 10.17223/18572685/50/12
Вернадский 1994 - Вернадский В.И. Дневники. 1917-1921. Октябрь 1917 -январь 1920. Киев: Наукова думка, 1994. 272 с.
Вернадский 2011а - Вернадский В.И. Заметки, выписки и библиография об Угорской Руси и угроруссах // Володимир 1ванович Вернадський. Вибраш працк КиТв: НАН УкраТни, 2011. Т. 1, кн. 2. С. 204-208.
Вернадский 2011b - Вернадский В.И. Угорская Русь с 1848 г. // Володимир 1ванович Вернадський. Вибраш прац1 Кшв: НАН Укра1ни, 2011. Т. 1, кн. 2. С. 187-208.
Волощук 2014 - Волощук М.М. «Русь» в Угорському королiвствi (Х1 - друга половина XIV ст.): eуeпiльно-полiтична роль, майновi стосунки, мiграцiТ. !вано-Франювськ: Л1лея-НВ, 2014. 496 с.
Додонов 2008 - Додонов Р.О. Вернадськийчсторик // Ноосфера i цивЫ-зашя. 2008. Вип. 6 (9) С. 29-36.
Магочш 1994 - Магочiй П.Р. Формування нацiональноТ самосвщомостк Пщкарпатська Русь (1848-1948). Ужгород: Поличка «Карпатського краю», 1994. 296 с.
МаГочий 1995 - МаГочий Павло Роберт. Русинське питання // Полiтична думка. 1995. № 2-3 (6). С. 105-115.
Мазурок и др. 1996 - Мазурок О.С. Недописана сторшка: невщома стат-тя В. Вернадського про Угорську Русь // Карпатський край. 1996. № 8-12. С. 74-75.
Мазурок 2003 - Мазурок О., Пеняк П., Шевера М. Володимир Вернадський про Угорську Русь. Ужгород, 2003. 94 с.
Mozgawa 2019 - MozgawaK. ReLacje rusinsko-ukrainskie u progu XX wieku. Rusini - Ukraincy, czy odrebny narod? // PoLska I Ukraina: ProbLemy i perspe-ktywy Krakow Wydawnictwo naykowe Uniwerytetu Pedagogicznego. 2019. S. 469-487.
Ситник и др. 2001 - Ситник К.М., Шевченко А.И., Шевера М.В. К^ая НАН Украши з розробки науковоТ спадщини академка B.I. Вернадського // Ре-пональж перспективи. 2001. № 4 (17). С. 125-126.
Сытник и др. 1984 - СытникК.М., Апанович Е.М., Стойко С.М. Вернадский В.И. Жизнь и деятельность на Украине. 2-е изд. Киев: Наукова думка, 1984. 368 с.
ЦДАМЛ1 - Центральний державний архiв-музей лЬератури i мистецтва УкраТни. Ф. 542. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 22.
Шурхало 2018 - Шурхало Д. Скоропадський, Маннергейм, Врангель. Ка-валеристи-державники. КиТв: Zалiзний тато, 2018. 332 с.
REFERENCES
Aksenov, G.P. (2010) Vernadskiy [Vernadsky]. Moscow: MoLodaya gvardiya.
ALimov, D.E. (2017) Between migrationism and autochtonism: On the origin of Transcarpathian Rusins in the discursive space of the nationaL narrative. Rusin. 4 (50). pp. 179-197 (in Russian). DOI: 10.17223/18572685/50/12
Vernadsky, V.I. (1994) Dnevniki. 1917-1921. Oktyabr' 1917-yanvar' 1920 [Diaries. 1917-1921. October 1917 - January 1920]. Kyiv: Naukova dumka.
Vernadsky, V.I. (2011a) Vibrani pratsi [SeLected Works]. VoL. 1 (2). Kyiv: NAS of Ukrain. pp. 204-208.
Vernadsky, V.I. (2011b) Vibrani pratsi [SeLected Works]. VoL. 1 (2). Kyiv: NAS of Ukrain. pp. 187-208.
VoLoshchuk, M.M. (2014) "Rus"' v Ugors'komu korolivstvi (XI - druga polovina XIVst.): suspil'no-politichna rol, maynovi stosunki, migratsiï ["Rus'" in the Ugric Kingdom (11th - second haLf of the 14th century.): Socio-poLiticaL roLe, property reLations, migration]. Ivano-Frankivsk: LiLeya-NV.
Dodonov, R.O. (2008) Vernads'kiy-istorik [Vernadsky-historian]. Noosfera i tsivilizatsiya. 6 (9) pp. 29-36.
Magocsi, P.R. (1994) Formuvannya natsional'noï samosvidomosti: Pidkarpats'ka Rus' (1848-1948) [Formation of nationaL consciousness: Subcarpathian Rus (1848-1948)]. Uzhhorod: PoLichka "Karpats'kogo krayu".
Magocsi, P.R. (1995) Rusins'ke pitannya [Rusin probLems]. Politichna dumka. 2-3 (6). pp. 105-115.
Mazurok, O.S. et al. (1996) Nedopisana storinka: nevidoma stattya V. Vernads'kogo pro Ugors'ku Rus' [Undated page: an unknown article by V. Ver-nadsky about Ugric Rus']. Karpats'kiy kray. 8-12. pp. 74-75.
Mazurok, O., Penyak, P. & Shevera, M. (2003) Volodimir Vernads'kiypro Ugors'ku Rus' [Vladimir Vernadsky about Ugric Rus']. Uzhhorod: [s.n.].
Mozgawa, K. (2019) Relacje rusinsko-ukrainskie u progu XX wieku. Rusini -Ukraincy, czy odrebny narod? In: Boiko, O. et al. Polska i Ukraina: Problemy i perspe-ktywy. Krakow: Wydawnictwo naykowe Uniwerytetu Pedagogicznego. pp. 469-487..
Sitnik, K.M., Shevchenko, A.I. & Shevera, M.V. (2001) Komisiya NAN Ukraïni z rozrobki naukovoï spadshchini akademika V.I. Vernads'kogo [NAS of Ukraine Commission on Scientific Legacy Development of Academician V.I. Vernadsky]. Regional'ni perspektivi. 4 (17). pp. 125-126.
Sytnik, K.M., Apanovich, E.M. & Stoyko, S.M. (1984) Vernadskiy V.I. Zhizn' i deyatel'nost'na Ukraine [V.I. Vernadsky. His life and activity in Ukraine]. 2nd ed. Kyiv: Naukova dumka.
Central State Archive-Museum of Literature and Art of Ukraine. Fund 542. List 1. File 20. 22.
Shurkhalo, D. (2018) Skoropads'kiy, Mannergeym, Vrangel'. Kavaleristi-derzhav-niki [Skoropadsky, Mannerheim, Wrangel. Cavalry-statesmen]. Kyiv: Zalizniy tato..
Додонов Роман Александрович - доктор философских наук, профессор, заведующий кафедрой философии Киевского университета им. Б. Гринченко (Украина).
Додонов Роман Олександрович - доктор фтософських наук, професор, завщу-вач кафедри фтософи КиТвського ушверситету iM. Б. Гршченка (УкраТна).
Roman O. Dodonov - Borys Grinchenko Kyiv University (Ukraine).
E-mail: [email protected]
Александрова Елена Станиславовна - доктор философских наук, профессор, декан историко-философского факультета Киевского университета им. Б. Гринченко (Украина).
Александрова Олена Станiславiвна - доктор фтософських наук, професор, декан 1сторико-фтософського факультету КиТвського ушверситету iM. Б. Гршченка (УкраТна).
Aleksandrova Olena - Borys Grinchenko Kyiv University (Ukraine).
E-mail: [email protected]
Додонова Вера Ивановна - доктор философских наук, профессор кафедры философии Киевского университета им. Б. Гринченко (Украина).
Додонова Вiра 1вашвна - доктор фтософських наук, професор кафедри фтософи КиТвського ушверситету iM. Б. Гршченка (УкраТна).
Vera I. Dodonova - Borys Grinchenko Kiev University (Ukraine).
E-mail: [email protected]
