CC BY
85
Георгiй КОЖОЛЯНКО, Олександр КОЖОЛЯНКО
ЕТНОПОЛ1ТИЧН1 ПРОЦЕСИ В УКРА1Н1: МИНУЛЕ I СУЧАСН1СТЬ
У свт iснуe кiлька тисяч народiв, ко-жен з якиих мае свою юторда ет-ногенезу. Не завж-ди можна знайти точну вщповщь у iсторичнiй лiтературi про початки того чи шшого народу, про його змiни i етнiчнi процеси вiд минуло до сучасност1. Через цiлий ряд обставин як об'ективного так i суб'ективного харак-треру питання етно-генезу украшського народу в юторичнш i етнологiчнiй
лiтературi висвiтлено недостатньо. Особливо складним е пи-тання етшчних груп украшського народу (бойкiв, лемюв, русинiв, гуцулiв), якi склались на протязi значного iсторичного перiоду.
Навколо етшчно! групи украшського народу русишв уже на протязi бiльше ста роюв ведуться науковi i пол^ичш дискуси. Науковцi i полiтики намагаються визначити мiсце i роль ще! етшчно! групи в свiтовiй цившзацл.
Монографiчне дослiдження буковинського етнополiтолога 1горя Буркута присвячене актуальнiй проблемi етнонацюнальних вiдносин в Укра1ш - русинства.
1гор БУРКУТ
РУСИНСТВО:
Громадянськi, полiтичнi та науково-теоретичнi аспекти етнiчних процесiв в Укра!ш кiнця Х1Х - початку ХХ1 ст. дискутуються на сторшках журналiв, монографiчних видань та у газетних статтях. Особливо це стосусться етнiчних процесiв на Закарпаттi. Значною мiрою автори публiкацiй, до кшця не знаючи етшчно! термшологи, не розумдачи поняття «етнос», «нащя», «народ» та !х структури, з позицш партiйно-полiтичних iнтересiв рiзних кра!н, вузькокорпора-тивних планiв, а часто i суб'ективних iнтересiв окремих осiб ведуть дискусда щодо етшчно! групи украшщв - русинiв.
У передмовi до книги 1горя Буркута доктор полггичних наук В.Бурдяк, пишучи про русинський рух, вказала: «Його необхiдно ретельно дослщжувати i видiляти у цьому рус полiтичний авантюризм окремих амбщюзних осiб та дiяльнiсть зарубiжних чинникiв антиукра!нсько! спрямованостi вiд коштко! й плщно! працi народознавцiв, юториюв, фiлологiв, фольклориста» [1, с. 3].
Праця I. Буркута, на нашу думку, а також на думку юториюв (О.Добржанський), пол^олопв (А. Круглашов), етнологiв (I. Гут-ковська) i навiть фiзикiв (В. Старик, В. Павлюк), якраз е результатом коштко! i наполегливо! працi буковинського науковця. Вона е ваго-мим внеском у дослщження феномену русинства в його юторичному розвитку, iз зазначенням причин його появи в пол^ичному життi сучасно! Укра!ни.
У вступнш частинi монографи 1гор Буркут звертае увагу читача на актуальшсть теми дослщження, вказуючи на загострення дискуси навколо появи у 90-х рр. ХХ ст. полггично! «проблеми русишзму», яка вiдрiзняеться вiд «полiтичного русизму» друго! половини XIX ст., хоча з останшм мае генетичний зв'язок.
На думку укра!нських дослiдникiв пол^ична «проблема русинiзму», штучно створена для майбутнього порушення територiально! цiлiсностi Укра!ни, послаблення внутршньо! едностi укра1нсько1 наци [2], особливо! гостроти набула у 90-х рр. XX ст. та у першо-му десятилiттi XXI ст., власне шсля набуття Укра!ною незалежност1. Ужгородський етнолог М.Тиводар ще у 1994 р. зазначав: «Пол^ичне русинство народилося в надрах Закарпатського обкому КПРС як альтернатива Рухови» [5, с. 11].
Проблема пол^ичного русинiзму у кiнцi XX - на початку XXI ст. стала предметом дискусш пол^июв, громадських дiячiв, журналiстiв та науковцiв як в Укра!ш, так i поза !! межами - у Словаччиш, Польщi, Канадi, Росi!, Сербi!, Молдова Частина диспутантiв вхо-пилась реашмувати iде! «полiтичного русинства» галицьких, закар-патських та буковинських москвофiлiв друго! половини XIX ст., за якими проголошувалось юнування окремо! русинсько! наци i пропо-
нувалось створення власно! держави («Русинська держава») на основi Закарпатсько! областi Укра!ни та прилеглих до не! територш Словач-чини, Румуни, Угорщини, а також Польщi та Серби.
Особливо варто звернути увагу на сучасш щеолопчш тенденци росшсько! етнолопчно! науки, вщповщно до яко! русини трактуються як складова частина росшського народу.
I. Буркут у встут до монографи наводить приклад з росшських публшацш кiнця ХХ ст. щодо проросшського трактування поход-ження русинiв. Так, у 1998 р. у Мос^ Росшською академieю наук (1нститутом етнологи та антропологи) було видано енциклопедда «Народи та релии свiту», де вказуеться, що, на думку дослщниюв, на-щадки корiнного населения Карпатсько! Русi, частково Ки!всько! Русi за самоназвою русини, тобто русичi, галицью i буковинськi русини як мешканщ основних iсторичних регiонiв сучасно! Захiдно! Укра!ни, якi також проживають у Польщ^ Словаччинi, Сербi!, Францi!, США та ш. кра!нах, незважаючи на довготривале iснування у складi рiзних держав, вiдiрвано вiд Роси, зберегли росiйську етнiчиу самосвiдомiсть, росшську мову i православну вiру [3, с. 449].
I. Буркут пише, що неважко уявити, як сприймуть свiдомi галицькi укра!нцi - греко-католики - те, що московсью науковщ приписують !м начебто збережену «росшську етшчну свiдомiсть, росiйську мову та православну вiру» [1, с.7].
Далi у монографi! зроблено аналiз лтератури та джерел з дано! проблематики. Через огляд юторичних та народознавчих праць
B. Шухевича, I. Франка, Р.Ф. Кайндля, праць канадського дослщника П. Магочi, чеського слов'янознавця I. Попа, львiвського дослiдника
C. Наконечного, закарпатського лтературознавця О. Мишанича, ки!вського етнолога Г. Скрипник, буковинського юторика О. Доб-ржанського подано юторда русинства та етнонiма «русин».
Автор монографи використав широке коло джерел. Це л^описи, повiдомлення маидрiвникiв, публщистичш твори та листи дiячiв русинського руху, документи та матерiали сучасних русинських органiзацiй, юридичнi джерела (конституцшш та законодавчi акти у кра!нах проживання русинiв), матерiали перiодично! преси рiзних кра!н.
При дослiдженнi русинства найперше автор звернув увагу на юторичш аспекти розвитку русинiв та русинства, вщповщно i назвавши перший роздш «Русини та русинство - юторичш аспекти», де про-стежено походження етнонiма «русини» та його початкову юторда, зародження та розвиток пол^ичного москвофшьства, традицiйне трактування термша «русин» та долю етношма «русин» у роки Першо! св^ово! вiйни. Тут же показано русинську емiграцiю до США i Канади.
Щодо походження назви «русини», автор зазначае, що в цьо-му питаннi залишаеться чимало дискусiй i гiпотез, але бшьшють дослiдникiв, як i сам автор монографп, вважають цей етнонiм гене-тично пов'язаним з термiном «Русь» - в ушх можливих його значен-нях (географiчному, полiтичному, етшчному).
Розглядае I. Буркут також варiанти етнонiма русини: руснаки (рус-няки), русью люди та iн. При цьому наводить ряд точок зору вчених рiзних iсторичних перiодiв (лшгвюта Г. Геровського, фiлолога Г. Ко-стельника та iн.).
Досить важливим, на нашу думку, в книзi е розгляд питання про ототожнення багатьма росшськими iсториками населення Кшвсько! Русi i Роси, ствердження ними генетичного зв'язку мiж «русинами» та «рошянами» й формування концепци «единого русского народа -великороссов, малороссов и белорусов». Автор книги подае точки зору на це питання росшських юториюв Карамзша, Погодша та, спи-раючись на джерельнi матерiали i дослiдження рiзних авторiв XIX -XX ст. (росшсько-украшського етнографа Г. Булашова, американсько-го юторика Е. Кiнана, украшського iсторика О. Толочка та ш.) робить висновок, що не можна ототожнювати ш два, нi три схiднослов'янськi народи як одне етшчне цiле у минулому. Пiдкреслюеться виняткова етноутворююча роль для росшського народу неслов'янського населення Ившчно-Схщно! Свропи (ерзя, мокша та ш), фактична асимiляцiя останшми слов'янського населення i створення на цш основi московського, суттево вщмшного вiд украшського, а з кшця XVIII ст. росiйського, за назвою, народу.
Цю вiдмiннiсть вiдзначали вчеш i мандрiвники ще у першш половинi XIX ст. Автор книги наводить приклад з книги шмецького антропогеографа Йогана Георга Коля, який у 1838 р., подорожуючи по Галичиш i Буковинi, вiдзначив характерш риси украlнцiв. Й. Коль зазначив наступне: «1хня мова, звичайно, суттево вiдрiзняеться вiд великорусько!, i це е чимось значущим, нiж вщмшшсть дiалектiв, але ми все ж дуже часто розмовляли з ними росшською мовою. Неабиякi вiдмiнностi росшських та рутенських кожухiв, мабуть, передають приблизний масштаб вiдмiнностей обох народiв в одязi, характерi та мовЬ> [1, с. 34; 4, с. 55]. До наведеного в книзi прикладу можна до-дати ще досить наочну рису вщмшностей украшщв i росiян, вказан Й. Колем: «Рутени також не мають у своему характерi т1е1 чарiвностi i привабливостi до чужих, як i до великоросiв . _ колись на рутенськш землi все було рутенським: селянин, аристокрапя, духовенство i навггь князi краю. Ще й дош деякi знатнi сiм'l пишаються тим, що ве-дуть рiд вщ старих князiв Галичi. Рутенський селянин повсякчас дбае про дотримання старих звича!в, з людьми чужого роду одружуеться
ще рщше, нiж поляки, мадяри, словаки i iншi сусiднi народи. Перш за все вш бо!ться зав'язати стосунки з поляками, яких, як i росiян, вiн ненавидить i мае до них природну вiдразу. Як i шляхтичi, вiн зали-шався повнiстю рутенським за мовою, вбранням та облаштуванням» [4, с. 55-58].
У книзi даеться аналiз полггичного москвофiльства вiд часу його за-родження у серединi XIX ст. При цьому автор досить грунтовно шдшшов до з'ясування причин симпатш русинiв на захiдноукра!нських теренах як до росшсько! арми, що у червш 1849 р. здiйснила штервенщю в революцiйну Угорщину, так i до росiйських вiйськ у перюд Кримсько! вiйни 1854 р. Пишучи про етнiчну ситуацiю на захщноукра!нських землях у другiй половинi XIX ст., I. Буркут зазначае: «Етшчний ре-несанс у захiдноукра!нського населення вщбувався на фонi прини-женого становища цього етносу. На Закарпатп русини, як i ранiше, перебували в повнiй залежностi вiд угорсько! елiти. Панiвнi позицi! в Галичиш зберегла польська шляхта. А на Буковиш навiть посили-лися позици великих землевласникiв румунського походження, яю здiйснювали кроки у напрямi румушзаци буковинських укра!нцiв, перш за все через контрольовану ними мюцеву православну церкву. Звичайно, щ фактори неминуче повиннi були викликати спротив серед русишв, у середовищi яких внаслщок "весни народiвм поступово зростала нащональна свiдомiсть. Проте вона ще не могла ч^ко офор-митися i знайти адекватнi орiентири, тому пошук таких орiентирiв i заводив частину русинiв на манiвцi "единого руського народу"» [1, с. 40].
У монографи висв^лено роль передово! галицько! iнтелiгенцi! у розвитку москвофшьства. Проаналiзовано громадсько-полiтичиу дiяльнiсть вiдомих юторичних постатей: !вана Наумовича, Богдана Дщицького, Iвана Гушалевича, Якова Головацького, а також проросшську спрямованiсть галицьких товариств «Согласiе» та «То-вариства М. Качковського».
Досить об'ективним е анатз автором монографi! причин активiзацi! i оформлення укра!нського нацiонального руху, починаючи з 60-х рр. XIX ст. При цьому автор показав, поряд з об'ективними причинами оформлення укра!нського нацюнального руху, стимулюючу роль для останнього антиукра!нсько! полiтики росшського царизму в Роси (на-ступ на укра!нську мову i укра!нське книговидання: Емський едикт, Валуевський указ).
I. Буркут спробував оцiнити роль слов'янофiльства кшця XIX - початку XX ст. у справi пiдкорення слов'янських народiв росiйському. На нашу думку, автору рецензовано! книги вдалося показати не лише негативнi сторони слов'янофшьства стосовно укра!нського та iнших
слов'янських етношв, а й звернути увагу на об'ективно позитивш мо-менти. Вш пише: «Але слов'янофiльство не варто розглядати лише через призму пол^ичних вимог. Бшьше того, у жодному випадку його не можна зводити до прим^ивних пол^ичних схем. Воно було склад-ним i багатогранним явищем, яке залишило значний слiд в ютори само! Росiï, а також в ютори шших слов'янських народiв. Представ-ники цього напрямку чимало зробили для вивчення росiйського, украшського та бшоруського фольклору й етнографи, але трактували зiбраний фактичний матерiал, виходячи не з реальних факпв, а з влас-них абстрактних концепцш» [1, с. 69].
Окремий роздш монографiï присвячений формуванню i стану су-часного русинства. Автор книги констатуе, що на тереш сучасноï Украïни русинами твердо i послщовно вважають себе 10 183 особи, яю мешкають у Закарпатп й так самовизначились за переписом населення 2001 р. Етношм «русин» у наш час використовують частина населення Словаччини, Чехи, Угорщини, Польщ^ Румунiï, а також нащадки переселенцiв iз Закарпаття i Пряшiвщини на терени Сербiï та Хорватп. Русинами називае себе частина нащадюв переселенцiв iз захщноукрашських земель до Канади, США, Австралп та шших краш Прибiчники полiтичного русинiзму вважають, що у свт потенцiйно е 1,6 - 2 млн русишв. Так, канадський науковець П. Магочi вiдносить до русишв все населення Закарпатсько1' областi Украши (977 тис. чол.), частину населення Словаччини, Серби та Хорватiï (бшьше 160 тис. чол.). Проте, як вказуе I. Буркут у своему монографiчному дослщженш, загальна кiлькiсть русишв у свт може сягати трохи бшьше 100 тис. чол. [1, с. 153-154]. Це, до певно1' мiри, шдтверджуеться переписами населення у слов'янських крашах, про-ведених на початку XXI ст.
Для кращого розумшня проблеми русинства автор книги виршив науково розiбратись з етнолопчним питанням iснування субетносiв у середиш окремого етносу. Для цього вш пiддав аналiзу етнографiчнi групи украшщв - бойкiв, лемкiв, гуцулiв, яю здавна розселялись у Карпатах. Необхщнють такого дослiдження обумовлена тим, що окремi сучаснi дослiдники русинiв (П. Магоч^ вважають, що кра-ще дiлити русинiв Закарпаття i сусщшх краш Свропи не на русишв, бойюв, лемкiв, гуцулiв, а за схемою шмецьких та угорських вчених кiнця XIX ст., де карпатсью русини подiляються на захщну i схщну групи.
Автор книги провiв аналiз особливостей культури цих етнографiчних груп, використавши попереднi дослiдження як вггчизняних, так i зарубiжних авторiв, i резюмував, що щ етнографiчнi групи е невщ'емною частиною украшського етносу. I. Буркут пише:
«Подiбно до бойюв i лемкiв, карпатськi гуцули зберiгають своерiднi етнографiчнi риси, але вважають себе невiд'емною частиною укра!нського етносу. Етнонiм русини в !хньому середовищi поступово зникае приблизно в той час, що i в населення рiвнинних мiсцевостей Галичини та Буковини, тшьки з деяким затзненням. Адже арха!чнi риси найбiльше консервуються в середовищi, що iснуе замкнено i мае слабкi зв'язки з шшими, подiбними до себе середовищами» [1, с. 106].
Окремо автор дослщив русинiв Сербi!, Xорватi!, Босни, Герцего-вини як однiе! з найдавшших укра!нських дiаспор у свт (початок переселення русинiв з Карпат i Прикарпаття припадае на середину XVIII ст.). При цьому найкраще, на нашу думку, дослщжено етшчний i культурний розвиток русинiв на Дуна! - поселення русинiв Бачки i Срему.
Особливо заслуговуе на увагу дослщження становища русинiв Серби, Xорватi! й Боснi! пiд час балканських воен 90-х рр. XX ст. Ми багато знаемо з матерiалiв преси та судових процесв над лщерами Сербi! та шших балканських кра!н про «етнiчнi чистки», переслщування етнiчних меншин (переважно мусульманських), а от як жилося у цей час укра!нцям-русинам у цьому регюш св^, якими були полггичш орiентацi! русинських громад i !хнiх лiдерiв, вiдомостей мало. Тому дослщження I. Буркутом русинсько! спшьноти цього перiоду i цього регюну е надзвичайно цiнним.
Окремо автор монографи дослщив етнiчний розвиток i полiтичне становище русинiв Словаччини, Чехи, Польщ^ Угорщини, Румунi!, Росi! та Молдови.
I. Буркутом видшено в окремий роздш питання сучасного русишзму: створення русинських органiзацiй, формування русинсько! пол^ично! мiфологi!, зародження i розвиток сучасного русинознавства та ш.
У кшщ книги автор вiдзначае, що активна стимулящя проблеми сучасного русинства з боку зарубiжних сил проявляеться, зокрема, у розгортанш мiжнародного русинського руху та координаци його дiяльностi. I. Буркут вiдзначае теиденцiю створення головного центру цього руху в Закарпатп, у м. Мукачевому. При цьому русинський рух проявляеться у двох напрямках - рух народознавщв, фшолопв, юториюв, краезнавцiв, яю зацiкавленi у збереженнi та розвитку духов-них скарбiв автохтонного населення Закарпаття, та рух полiтиканiв сепаратистского характеру, що повинно зумовлювати диференцшоване ставлення укра!нського суспiльства до русинства.
З критичних побажань до рецензовано! книги вiдзначимо наступне:
- на нашу думку, бажано було б ширше показати роль комуно-соцiалiстично! iдеологiчно! машини СРСР 80-х рр. XX ст. у становленш пол^ичного русинiзму, оскiльки в робоп акцент зробле-
ний переважно на громадсью настро1 та зовнiшнi чинники щодо ста-новлення полiтичного русишзму в останнiх десятилiттях XX ст. (до проголошення незалежностi Укра1ни);
- як на нашу думку, потрiбно було автору книги бшьше звернути увагу на русишв Буковини мiжвоенного перюду та роль румунського щеолопчного тиску на буковинщв. Вiдповiдно i зрозумiлiшим було б зникнення термшу «русин» на середину XX ст. серед буковинщв.
- фотошюстративний матерiал, який використав автор монографи, не мае прив'язки до джерела походження, вщповщно, знижуеться наукова цiннiсть пращ. Правда, до позитиву вщнесемо те, що автор намагався максимально залучити рашше не публшоваш фотографп з життя русинських громад та фотопортрети вщомих дiячiв русинства.
Загальний висновок щодо рецензовано1 книги е позитивним. Книга I. Буркута дшсно е першим комплексним науковим дослщженням проблематики русинства i може бути корисною для науковщв-полiтологiв, етнолопв, iсторикiв, фiлологiв, для всiх, хто щкавиться етнополiтичними процесами в Украш i свiтi. Сподiваемось, що вона буде належно оцiнена не лише в Украш, а й свгговою iсторичною та полiтичною наукою.
Книга !горя Григоровича Буркута «Русинство: минуле i сучаснiсть» е надзвичайно актуальною i потрiбною як в Украш, так i поза И межами, зокрема, у сусщшх державах: Угорщиш, Молдовi, Словаччинi, Румуни, Польщ^ Росп.
Л1ТЕРАТУРА:
1. Буркут I. Русинство: минуле i cy4acHicTb. Чершвщ: Прут, 2009.
2. Мишанич О. Карпато-русинство, його джерела й еволющя у ХХ ст. // Карпатська Украша. 1992. 19 листопада.
3. Народы и религии мира. Энциклопедия. М., 1998.
4. Шмецький вчений Йоган Коль про Буковину та Галичину. Передмо-ва П.Брицький, переклад на украшську мову П. Бочан. Чернiвцi, 2007 (Die Bukowina, Galizaien, Кгакаи und Mahren. Drezden und Leipzig, 1841).
5. Тиводар М. Полггичш та теоретичш аспекти етшчних процесiв на Закарпатгi ХХ ст. // Срiбна Земля. 1994. 12 лютого.
