CC BY
33Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 21 (60), № 1. 2008 г. С. 270-277.
УДК 341.651 «63»
Гривняк Л.Ю.
СМЕРТНА КАРА ТА II ФУНКЦП В ПРАВ1 СХ1ДНИХ ДЕСПОТ1Й ТА КЛАСИЧНОГО РАБОВЛАСНИЦЬКОГО СУСП1ЛЬСТВА: СПРОБА ПОР1ВНЯЛЬНОГО АНАЛ1ЗУ
В статп аналiзуються npaBOBi пiдстави застосування смертно! кари в схщних деспотiях (Сгипет, Межирiччя, Стародавня 1цщя, Стародавнiй Китай) та у класичному рабовласницькому суспшьсти (Стародавня Грещя, Стародавнiй Рим), а також способи виконання смертного вироку, процедура подання апеляцш та надання помилування засудженим до смертно! кари, можливють застосування м'якшого покарання вщ передбаченого законом та iншi супутнi питання.
Ключовi слова: право схiдних деспотiй, право класичного рабовласницького суспшьства, смертна кара, помилування.
Постановка проблеми. Правовi системи бшьшосп, якщо не усiх, кра!н свiту, свого часу вдавалися до застосування смертно! кари як свого роду ultima ratio зако-нодавця. Сьогодш спостертаемо достатньо суперечливу картину. Одш держави (Свропейське Спiвтовариство, Укра!на, Росiя та iн.) безумовно вилучають страту з арсеналу покарань, iншi пiсля нетривалого перiоду утримання повертаються до !! застосування (США та ш.), нарештi група кра!н навпъ не ставить пiд питання доцшьнють застосування смертно! кари (Китайська Народна Республша та iн.), за-стосовуючи !! навiть за економiчнi злочини та злочини проти морали 1сторичний досвiд попереднiх епох та суспiльно-економiчних формацiй може дати ключ до розумшня доцiльностi застосування смертно! кари, ефективносп цього покарання як стримуючого злочиннiсть фактора, недолiкiв iнституту смертно! кари тощо.
Огляд наукових дослщжень. Питання застосування смертно! кари, зокрема, в правових системах схщних деспотш та класичного рабовласницького супiльства мають багату бiблiографiю. В Укра!нi бшьшою чи меншою мiрою ними займалися С. К. Бостан, Б. Й. Тищик, О. А.Гавриленко, А. А. Музика, В. М. Пуйко та ш. З су-часних зарубiжних авторитета згадаемо R. Badinter (Франщя), H. Mountouh (Францiя), С. В. Жильцова (Рошя) та iн. Разом з тим порiвняльний аналiз правових систем схщних деспотш та класичного рабовласницького суспшьства в частиш застосування смертно! кари спещально не здшснювався.
Постановка завдань науково! стати. Проаналiзувати практику призначення вищо! мiри покарання, можливiсть надання помилування засудженим злочинцям, вплив громадсько! думки на призначення та виконання смертних вироюв. Перевiрити припущення про зв'язок мiж рiвнем розвитку демократi! в суспшьств та жорсткiстю кримiнального законодавства.
Виклад основного матерiалу. Смертна кара була надзвичайно поширеним по-каранням в раннiх правових системах - як Стародавнього Сходу, так i греко-римського свiту. Цьому сприяли наступш фактори:
- Сакральне пщгрунтя давнiх правових систем. Злочинець виступав не лише порушником загальнолюдсько! моралi, але й еретиком, який свщомо порушував волю пантеону бопв, i тим самим м^ накликати божественний гнiв у вщповщь. Прояви цього гнiву персошфшувалися у явищах природи (землетрус, цунам^ епiдемiя), вiдтак провина одного вщступника падала на голови уие! громади. В штересах суспiльства було випередити божественш санкцп й завбачливо видати голову вщступника в жертву.
- Вщносно вузький набiр покарань, реально можливих для застосування. По-збавлення волi не зафiксоване в правi жодно! iз схiдних деспотiй. Дос однозначно не вирiшено питання щодо наявностi такого покарання в кримшальному правi ан-тичних грекiв, ^ зокрема, у державах Пiвнiчного Причорномор'я [2, с. 65]. Вщтак у розпорядженш законодавця залишалися штрафи та конфюкаци майна (за вiдносно незначш правопорушення), членоушкодження, позбавлення громадянства злочинця, обернення його у рабство. Вшчала цей набiр смертна кара.
- На1вне переконання законодавця, що засобами правового терору можна якщо не викоршити, то суттево стримувати злочиннють. Хрестоматiйний приклад - зако-ни Дракона, прийнят в Афiнах у 621 р. до н. е. Як вщомо, смертна кара вводилася навпъ за крадiж зерна чи овочiв. Коли у законодавця пощкавилися, чим пояснюеться така жорстокiсть, Дракон вiдповiв, що меншого покарання шж смерть будь-який злочин не заслуговуе, а бшьшого - вiн придумати не змп\
Разом з тим спостертаемо й суттевi вiдмiнностi в правi схiдних деспотiй та ра-бовласницьких демократiй.
В правi схщних деспотiй цiна людського життя зазвичай була нижчою нiж у рабовласницьких демократах, смертна кара застовувалася за вщносно незначнi провинностi чи навггь за аморальну поведiнку та при сумшвнш репутацп звинува-ченого. Хоча й тут спостертаемо певнi винятки.
Так, може видатися несподiваним, але перша вщома людству пам'ятка права -закони царя Уру (Месопотамiя) Шульп (2093 - 2046 р. до н. е.), на вщмшу вщ пiзнiших Законiв Хаммурапi та шших укладень, не керувалися принципом «око за око, зуб за зуб» а встановили принцип майнового замщення постраждалому [4, с. 97]. В шшш схщнш деспоти - державi давньоiндiйського раджi Ашоки - влада публiчно проповiдувала принципи толерантности гуманiзму в ставленнi до злочинщв, заклики до амнюти тощо [7, с. 16]. На жаль, подiбнi тенденци бачаться швидше рiдкiсними винятками, шж загальним правилом.
Закони держави Ешнунни (Аккад, Месопотамiя), укладенi на початку ХХ ст. до н. е., вже встановлюють смертну кару за подружню зраду з боку дружини, згвалту-вання та викрадення дитини вшьно! людини [4, с. 99]. Сьогодш, як вщомо, адюльтер (подружня зрада) е категорiею морали а не права.
Закони Хаммурат передбачали страту за понад 30 складiв злочину. Зокрема, за недоведене звинувачення шшо! особи у вбивсга (ст. 1) чи в шшому злочинi, санкцiею за який виступала смертна кара (ст. 3), за крадiжку з храму чи царського палацу (ст. 6), за викрадення малолггаьо! дитини (с. 14), за виведення за стши мюта
274
чужого раба або рабиш (ст.15), або !хне переховування у своему будинку (ст. 16), за подружню зраду дружини (ст. 129), за згвалтування (ст. 130) тощо. Сустльство нiби постшае позбавити себе вiд порушникiв громадського спокою i моралi -наклепниюв, святотатцiв, перелюбникiв, гвалтiвникiв, але також й аболюцютспв (противникiв рабства).
Низька вартюнють людського життя особливо стосуеться неiмущих. Так, у разi, якщо злодiй не може сплатити встановлений йому штраф за крадiжку храмового, палацового чи приватного майна, вш також пщлягае стратi (ст. 8).
Висловимо обережне припущення, що, принаймт, у деяких випадках дiевою альтернативою смертнш карi ставало боргове рабство - засуджений до смерт за не-значну провиннiсть злидар брав борг, якого не м^ повернути з власних доходiв. Вiдтак потрапляв до боргового рабства сам або вщавав у нього когось iз члешв свое! родини. На користь цього припущення, на нашу думку, говорить той факт, що бор-гове рабство в законах Хаммурат обмежене в чаш трьома роками (ст. 117). У стародавтх евре!в також iснувало обмеження боргового рабства (для единовiрцiв), яке складало шють рокiв [6, с. 551]. Така оборудка у кшцевому тдсумку виявлялася вигiдною для ушх зацiкавлених сторiн: потерпiлий отримував належне вiдшкодування заподiяно! шкоди, засуджений злидар збертав життя i сво!м прикладом служив осторогою iншим, лихвар набував дешевi робочi руки, а сустльство збертало свого рядового члена - чийогось сина, батька чи брата.
Якщо дотримуватися висказано! гшотези, стае зрозумшою та, на перший по-гляд, надмiрна жорстокiсть законодавця. Встановлюючи смертну кару за вщносно незначнi проступки (наприклад, за неквалiфiковану крадiжку без обмеження нижнь-ого порога суми вкраденого), законодавець залишав у закош шпарку бiдняковi (як побачимо дал^ й багатiевi - не лише за дрiбнi, але й суттевi провинностi). Опинив-шись у безвиходi, злочинець вимушений самопродаватися у рабство за ту суму, яку власне складае альтернативний страт майновий штраф. У такш дешевш рабськш силi були зацiкавленi передуем заможнi верстви населення, його полгтична i економiчна елiта.
Натомiсть викрита при свщках спроба присвоення чужого майна, попередньо вщданого на збертання, каралася у законах Хаммурапi лише подвшним штрафом вiд вартостi присвоеного (ст. 124). Зрозумшо, що довiряли майно на зберiгання не кожному, а лише тому, хто виглядав стабшьним: мав власне чимале майно, авторитет i повагу в суспшьства викликав довiру. I хоча за лопкою речей присвоення вщданого на збертання майна повинне каратися не менш суворо, шж звичайна крадiжка, адже зловмисник зловживае довiрою свого спiвплемiнника, тим не менше санкщя виглядае просто таки смшною. Схоже на те, що законодавець враховував ту обставину, що пщ дда вказаного закону потраплятимуть передуем соцiально найцiннiшi члени суспiльства - родова знать, багатп тощо, а вщтак намагався максимально захистити цих можливих порушниюв вiд караючо! сили закону.
Взагалi, бачимо поблажливють законодавця до привiлейованих верств суспшьства i в iнших ситуацiях, пов'язаних з можливютю застосування смертно! кари. В Законах Ману (Стародавня Iндiя) «брахман пщлягае оголенню голови замють смертно! кари, для iнших же варн - смертна кара може бути застосована» (Х, ст. 379). Л. М. та С. К. Бостани у зв'язку з цим вважають, що до брахмашв
275
смертна кара не застосовувалася, до Heï прирiвнювалася своeрiдна цившьна смерть, пов'язана з публiчним оголошенням, тавруванням, вигнанням з варни i краïни [1, с. 78].
Замша смертноï кари альтернативними покараннями в крашах Стародавнього Сходу iнодi залежала вщ майнових статкiв засудженого. Так, у 1ндп вища мiра покарання могла бути замшена в рядi випадюв виплатою вищого штрафу - 1000 пан (середнш штраф 500 пан, нижчий 250 пан), що, на думку юториюв права, ставило у нерiвне становище бщного i багатого злочинця [1, с. 77 - 78]. З свого боку додамо, що держава не лише захищала так би мовити «сощально-близьких» правопорушниюв, але й мала свш матерiальний iнтерес. Якщо заможний злочинець вщкуповувався вiд страти значною для нього сумою, це не лише служило йому та шшим застереженням на майбутне, але й суттево наповнювало державну казну. Натомють страта правопорушника не залишала владним структурам шчого, окрiм, можливо, моральноï сатисфакцiï.
Важливим винаходом правових систем Стародавнього Сходу був принцип талюну. В науковш лiтературi вже висловлювалася думка про принципову вiдмiннiсть i переваги талюну перед кровною помстою, характерною для додержав-ного родового суспшьства [6, с. 226]. Цшаво проте, що в Законах Хаммурат принцип талюну (а, отже, й можливосп застосування смертно1' кари) поширювався навiть на осiб, жодною мiрою не причетних до злочину. Так, в разi побиття вагггно1' жiнки, що спричинило ïï смерть (i, очевидно, загибель плоду), вбити треба дочку того, хто завдав побо1' (ст. 210). Смерть тд рушами будiвлi сина замовника караеться стратою сина бущвничого (ст 230).
Цю ж можливiсть застосування смертно1' кари щодо осiб, особисто не причетних до злочину, спостертаемо i в шших правових системах ще1' суспшьно-економiчноï формацiï. У схщних деспотах подекуди страчували не лише винного, але i його родичiв. Так, у цинському Китш за державш злочини страчували не лише злочинця, але й три поколшня його родичiв по лшп батька, матерi i дружин [1, с. 78]. Побiжно згадаемо ту вiдмiчену у науковiй лiтературi обставину, що, давньоеврейська Бiблiя «не передбачала притягнення до кримiнальноï вiдповiдальностi родичiв злочинця, установлювала тiльки його особисту вщповщальнють» [5, с. 21].
На нашу думку, цьому явищу слщ дати iсторико-правову оцiнку. Поширення дп державного покарання на родичiв та близьких злочинця спостертаемо i в iншi iсторичнi епохи: страта уше1' родини винного у т. зв. високш зрадi, встановлювана англiйським прецедентним правом епохи абсолютизму; заслання та ув'язнення т. зв. чесеiрiв (членов семьи изменников Родины) в сталшському СРСР тощо. Законода-вець шукае шляхи запобтання тим чи шшим видам злочинносп, розумiючи стри-мувальне значення родинних уз та особистюних прив'язанностей для кожного чи майже кожного потенцшного правовопорушника. Говорити про моральнють закону у цих випадках не приходиться, проте й заперечувати його запобiжну ефективнють доволi важко.
На шшому полюсi правово1' думки i дп цiеï iсторичноï епохи - намагання захис-тити вщ страти тих осiб, чи1' ди формально потрапляють пiд ознаки складу злочину, але не становлять велико!' суспшьно!' небезпеки. Вище йшла мова про можливють
276
вiдкупу злочинця вщ смертно! кари, а також замiщуючi покарання для давньоiндiйських брахмашв. В Стародавньому Кита!, де смерть передбачалася в 200 (!) випадках, практикувалися символiчнi покарання («сян»), коли смертна кара замшювалася носiнням спещально! полотняно! сорочки. На думку вчених, сустльство тим самим намагалося перевиховувати злочинця, приршаючи його на загальний осуд i презирство [1, с. 78].
Ми, з свого боку, висловимо припущення, що вказане «символiчне» покарання застосовувалося тод^ коли реальний суддя мав справу з реальним правопорушни-ком, чи! ди, хоч i тдпадали пiд букву закону, але не становили велико! суспшьно! небезпеки. Не маючи змоги аш виправдати правопорушника, анi застосувати градацшну шкалу покарань (санкцiя одна - смерть; суддя не може вибирати мiж, примiром, ув'язненням i стратою), стародавнш суддя застосовував умовне (а не «символiчне») покарання. Для ушх, включаючи передусiм й самого засудженого, ставало зрозумшим, що у разi рецидиву смертний вирок буде виконаний без усяко! поблажливостi.
Античний свгг. Рабовласницькi демократiï мали ту, вщмшну вiд деспотичного Стародавнього Сходу, рису, що базувалися на таких, не актуальних для азiатських деспотш, щнностях як особиста свобода та громадянство. Перебуваючи у постшному конфлшт зi свiтом зовнiшнiм (сусiднi полюи та держави) та свiтом внутршшм (багаточисельнi раби та не менш чисельнi негромадяни), громадяни давньогрецьких полюв та Риму неминуче мали вивчити так би мовити табличку дшення. Лише внутршня eднiсть повноправних громадян, без огляду на знатнiсть походження, майновi статки, а подекуди й релшйш переконання, служила запору-кою збереження привiлейованого становища общини громадян в цшому та кожного з них зокрема. Альтернативою була не лише громадянська вшна, сама по собi само-вбивча, але й негайне зовшшне втручання, пiсля якого ус учасники нерозважного конфлiкту громадян опинялися товаром на рабському ринку - без огляду на правоту чи провину. Ц моменти мусили враховуватися правом рабовласницьких демократш. Тобто право повинно було служити не стшьки абстрактнш справедливости скшьки бути засобом збереження громадянсь^' общини в цшому та прившейованого становища ïï окремих членiв зокрема.
Передусiм жорстко каралися злочини i проступки, що загрожували самому юнуванню держави чи полюа. Так, за римськими Законами XII Таблиць смертю карали людину, яка тдняла проти Риму воропв, та того, хто передав ворогам грома-дянина [14].
Смертю каралися й злочини проти правосуддя. Зпдно Закошв XII Таблиць, з Тарпейсь^' скелi скидували неправдивих свщюв [11]. Стратi пiдлягав суддя чи арбггр, викритий у пiдкупi [13].
В перюд Iмперiï за розпорядженнями, виданими Августом та його наступника-ми, вища мiра покарання застосовувалася: за законом про образу величносп (за Ультаном - подiбному до святотатства [9]), який охоплював вщтепер не лише дер-жавну зраду, але й дп i слова, спрямоваш проти iмператора; за законами про на-сильство проти суспшьства
Жорстоко каралися й убивщ, передуем у тих випадках, коли жертвою ïхнього злочину ставали спiвгромадяни або громадяни союзного полюа. Натомють убивство
277
негромадянина каралося суттево м'якшим чином, а, примiром, у Стародавнш Спартi убивство неповнолггшми громадянами державних рабiв-iлотiв тд час грабiжницьких набiгiв на i^m маетки вважалося навiть невiд'емним елементом тдготовки майбутнього воша.
Громадяни грецьких мiст-полiсiв, якi здiйснили зумисне i недозволене вбивст-во, зазвичай тддавалися смертнiй карi. Але в полюах Пiвнiчного Причорномор'я, так само, як i за афшським законодавством, вони мали можливють врятуватися, добровiльно вшхавши у вiчне вигнання ще до закшчення судового процесу. У пев-них випадках, особливо у V - IV ст. до н. е., смертна кара за скоення державних злочишв могла бути замшена не лише на вигнання, але й, як додаткове покарання, на конфюкащю майна. Вщомо про неодноразовi випадки такоï замши у разi вине-сення смертного вироку заочно, без присутносп злочинця. О. Гавриленко як при-клади називае описану 1сократом справу боспорського громадянина Сопеща (IV ст. до н. е.), який переслщувався в Афшах з шщативи царя Боспорськоï держави Сатира, а також на долю грецького полководця Алкiвiада, якого у 415 р. було заочно за-суджено до смерт афшським судом [2, с. 63, 64]. Вигнанець, позбавлений громадянства, надалi мусив самостшно боронити свое життя i свободу, без нади на пщтримку сво1х ствгромадян у разi захоплення у полон i продажу в рабство.
Проте основним завоюванням чи, радше, прившеем повноправних громадян стали ri можливосп, яю 1м надавав судовий процес. В розвинутих рабовласницьких демократах суддя (або суддГ) не був пов'язаний по рукам i ногам строгою буквою закону, як це було в схщних деспотах, а виступав як повноважний представник громади. Вщповщно, й звинувачений був передуем громадянином, а уже в другу чергу порушником букви закону. В грецьких полюах античноï доби суд керувався не стшьки писаними законами (примiром, в Афшах закони Драконта перестали дiяти вже вщ часГв Солона), скшьки самою особою звинуваченого та його поведшкою тд час суду. Зухвалють могла дорого обштися навггь людям заслуже-ним чи шанованим частиною громадян, розкаяння та визнання провини суттево пом'якшували суворють суддГв.
Маемо опис суду над Сократом, звинуваченим у тому, що вш не «шануе бопв, яких шануе мюто, а вводить новГ божества, i повинний у тому, що розбещуе юнац-тво», надане Дюгеном Лаертським: «(...) Сократ був засуджений бшьшютю в 281 голос. СуддГ почали визначати йому кару чи пеню; Сократ запропонував заплатити двадцять пять драхм (а Свбулщ каже, що навпъ сто). СуддГ зашумши, а вГн сказав: «За заслугами свохми я б собГ призначив замГсть всякого покарання общ в Пританп». Його приговорили до смертГ, i тепер за засудження було подано ще на 80 голосГв бшьше. I через кшька днГв у тюрмГ вГн випив цикуту» [3, с. 105]. Чим пояснювався суворий вирок? Общ в Пританп (будГвля мiськоï ради) державним коштом був наго-родою тим, хто вщзначився особливими заслугами перед ствгромадянами. Таким чином Сократ замють визнання провини пропонував собГ спершу жалюгщно малий штраф, а дат навГть винагороду [3, с. 464].
В джерелах права схщних деспотш не знаходимо вказГвок на те, що поведшка пГдсудного скГльки-небудь суттево впливала на вирок суду, в тому числГ i смертний.
В класичний перюд римськоï ГсторП бшьшють злочинГв, суворо караних Законами XII Таблиць, для повноправних громадян каралися лише штрафами чи виг-
278
нанням. Причому, якщо звинувачений сам йшов у вигнання, справа проти нього припинялася [7, с. 221].
Навпъ засудженi до смерт громадяни (але лише вони, а не шоземщ чи, тим бшьше раби) могли просити захисту i помилування у общини ствгромадян.
Так, в Римськiй республiцi громадяни, засуджет посадовими особами - консулом або претором, мали право апеляци до народу. Таке право називалося провокащею (ргоуосайо). Вже Закони XII Таблиць (традищя вiдносить 1х запровад-ження до 451 - 450 рр. до н. е.) встановили заборону страчувати римського грома-дянина без санкцп центурiатних комщш [12]. З цього приводу росшський дослiдник римського права G. М. Штаерман вiдзначив, що «право засудження, як i визнання заслуг, належало усьому колективу громадян - окремш особi воно не надавалося» [7, с. 214].
Дiамертрально протилежними були тдходи до застосування смертноï кари що-до рабiв. Викритих в крадiжцi рабiв в древньому Римi скидали з Тарпейськоï скелi, тодi як вiльнi, якщо крадiжка здшснювалася удень, пiсля покарання рiзками переда-валися постраждалому як аддикти [10].
З шшого боку, спостерiгаемо щкаву особливiсть римського права. Закон Аквшя знiмав з раба будь-яку вщповщальшсть за його дiï (до вбивства включно), здшсенеш з вiдома або за наказом пана [7,с. 220]. Позбавлений власноï волi раб роз-глядався правом як instrumentum vocale - до^вно розмовлююче знаряддя, позбав-лене правовоï можливостi не виконати навггь завiдомо злочинне розпорядження свого пана. Цього не було i не могло бути в схщних деспо^ях, де раб (чи навпъ представник нижчого розряду або варни) вважався самостшним суб'ектом права i ню усю вщповщальшсть за своï ди.
Висновки. Смертна кара була важливим шститутом правових систем схщних тиранш та рабовласницьких демократiй. ïï поширення пояснюеться загалом схожими мотивами: намаганням з допомогою правового терору викоршити злочиннють; врятувати сустльство вщ шбито неминучого гшву бопв; вщсутносп у судщв можливосп застосування тюремного ув'язнення тощо. Спшьним е i намагання законодавця використати смертну кару як зашб стабшзацп суспшьства та пщвищення його вщпорносп перед зовнГшнГми впливами та руйтвними факторами ендогенного походження. Разом з тим спостер^аемо незрiвняно вищу цштсть людського життя у рабовласницьких демократях, особливо якщо мова йде про особу повноправного громадянина. З шшого боку, у розвинутих рабовласницьких демократях спостер^аемо й вщчутне зниження правовоï захищенностi життя та особистоï недоторканосп рабiв, перетворених з суб'ектiв на об'екти права. Загалом же може-мо стверджувати зв'язок мГж рГвжм розвитку демократичних начал в суспшьному життГ та частотою застосування законодавцем i суддями смертноï кари. Бшьш демократизованi суспiльства застосовують ïï з бшьшою завбачливiстю, спецiально передбачаючи рiзноманiтнi процедури апеляцiï, помилування та замщуючих пока-рань.
Перелiк використаних джерел та литература:
1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Iсторiя держави i права заруб1жних краïн. Держава i право епохи станово-кастового сусп1льства. Навчальний поабник. - Запор1жжя: Запор1зький юридичний шститут, 2000. - 339 с.
279
2. Гавриленко О.А. Право античних держав Швтчного Причорномор'я: Навчальний поабник. -Харюв: Нацюнальний ушверситет внутршшх справ, 2004. - 111 с.
3. Диоген Лаэртский.О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Ред. тома и авт. вступ. ст. А. Ф. Лосев; Перевод М. Л. Гаспарова. - 2-е изд. - М.: Мысль, 1986. - 571 с.
4. Древние цивилизации / С.С. Аверинцев, В.П. Алексеев, В.Г. Ардзинба и др.; Под общ. ред. Г.М. Бонгард-Левина. -М.: Мысль, 1989.-479 с.
5. Кащенко С.Г. Старий Завгг як джерело кримшального права // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Том 19 (58). № 3. Юридические науки. -Симферополь: Таврический национальный университет им. В. И. Вернадского, 2006. - C. 20 -24.
6. Макарчук В.С. Загальна ютор1я держави i права заруб1жних краш: Навчальний поабник. Ви-дання 3-те, доповнене. - К.: Атжа, 2001. - 624 с.
7. Рыскильдиева Л.Т. Основные моменты процесса формирования политико-правовой культуры в Древней Индии // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Том 19 (58). № 3. Юридические науки. - Симферополь: Таврический национальный университет им. В. И. Вернадского, 2006. - C. 14-19.
8. Штаерман Е.М. Римское право // Культура древнего Рима. В двух томах. Том I. - М.: Наука, 1985.- 210-247.
9. Dig., 48, 4, 1-2
10. Tabl., VIII, 14.
11. Tabl., VIII, 23.
12. Tabl., IX, 2.
13. Tabl., IX, 3.
14. Tabl., X, 5.
Гривняк Л.Ю. Смертная казнь и ее функции в праве восточных деспотий и классического рабовладельческого общества. Попытка сравнительного анализа.
В статье анализируются правовые основы применения смертной казни в восточных деспотиях (Египет, Междуречье, Древняя Индия, Древний Китай) и в классическом рабовладельческом обществе (Древняя Греция, Древний Рим), а также попытки исполнения смертного приговора, процедура подачи апелляции и процедура помилования приговоренных к смертной казни, возможность применения более мягкого наказания, чем предусмотрено в законе, и иные сопутствующие вопросы.
Ключевые слова: право восточных деспотий, право классического рабовладельческого общества, смертная казнь, помилование.
Grivnyak L.Yu. The deadly execution and it's functions in law of the East despotisms and classical slave-owing society: the attempt comparative analyses.
The legal bases of application of deadly execution in law of the East despotisms (Egypt, Ancient India, Ancient China) and classical slave-owing society (Ancient Greece, Ancient Rome) and methods execution of deadly sentence are analyzed in this article. The author analyses process of presentation appellant and process of pardon of condemned to deadly execution, possibility application more lenient punishment and another questions.
Key words: law of the East despotisms, law of the classical slave-owing society, deadly execution, pardon.
Над1йшла до редакцл 12.05.2008 р.
280
