CC BY
28УДК 821.111:82.091
Борискша К.В.,
астрант
Класичного приватного унiверситету
Шекспiр i античшсть в свiтлi сучасних дослiдницьких iнтерпретацiй
Загальновiдомо що, античнiсть проникала в лоно культури елизаветинськоТ Англи ктькома шляхами. Тож цiлком природно, що ренесансш митцi дуже часто використовували класичну спадщину, трансформуючи ТТ вщповщно до умов i потреб ново' юторико-культурноТ доби. Пiдтвердження феТ тези знаходимо у творах К.Марло, Т.Лоджа, Т.Кща, Е.Мандi, Дж.Гейвуда, Б.Джонсона та ш. Цей перелiк, безперечно, е неповним, адже майже кожний письменник доби Вщродження звертався у власнш творчост до актуалiзацiТ того чи шшого компоненту антично'' культури та лп"ератури. Т.Хемптон пояснюе це тим, що героТчш, харизматичнi, доброчесш античнi персонажi були iдеальними моделями для наслщування, спонукали реципiентiв кошювати Тхнi дм [цит. за 12, с. 11]. Отже, ренесансш автори активно використовували античний спадок, при цьому постшно експериментуючи i трансформуючи його у вщповщносп до власного художнього задуму [13, с. 402].
Проблема дiалогу Ренесансу з культурною спадщиною давых гремв i римлян неодноразово обиралася об'ектом наукових дослiджень [1; 2; 4]. В™, сам дiапазон культурних взаемин з античнютю у будь-якого з европейських Ренесанав був насттьки широким, багатоаспектним i до певноТ мiри соцiокультурно-детермiнованим, що iнтерес до Тх осмислення не згасае i до сьогоднi, стимулюючи появу нових i нових розвiдок. Щодо англшського Вiдродження, то слiд звернути увагу на вкрай критичне ставлення мит^в Альбюну до культурного доробку шших нацiй, в тому числi й давшх римлян та грекiв, що спонукало намагання Тх перевершити i довести власне англiйську першiсть. За словами дослщниш саме ^еТ нацюнальноТ моделi Вiдродження [5; 9; 11; 14], в процес iмiтацiТ класичних зразш митцi Британп не лише вщтворювали оригiнал, але й трансформували його згщно з вимогами i канонами новоТ доби. Безсумнiвно, серед англiйських ренесансних авторiв одним iз найяскравiших драматургiв був В.Шекспiр. Тож метою ^еТ публiкацГ'' е розгляд полемiчних аспектiв науковоТ рецепци власне Шексшрового бачення класичноТ спадщини в контекст загальноТ апологетики античностi в добу Вщродження.
У ренесанснш Англп неабиякою популярнiстю користувалися «Життеписи» Плутарха, «Дванадцять Цезарiв» Светоыя, iсторичнi розвiдки Тацита i Лiвiя, а також написанi англiйцями Рiчардом Гервеем «Фiладелфiй, або Захист Брута» (1593) та Втьямом Фалбеком «1сторична збiрка безперервних чвар, заколотiв i масових вбивств римлян i гталш^в протягом ста двадцяти рокiв до встановлення мирно''' iмперil Августа Цезаря» (1601), покликан встановити генетичну спорщненють Британп з Римом [18, с. 319; 323].
Американський лп~ературознавець К.Ронан (1995), проаналiзувавши римськi п'еси елизаветинських драматургiв, написан на сюжети з римсько' юторп, вiднайшов близько сорока трьох таких творiв, якi з'явилися в перюд з 1585 по 1635 рр. i збереглися до сьогодення [15]. Але цей дослщник не систематизував 'х за певними крилями, а лише об'еднав за деякими мотивами, темами та образами.
Усталеною е теза, що i Втьям Шекспiр неодноразово звертався до античних джерел, запозичуючи з них сюжети, мотиви, щеТ, образи, стильовi прийоми тощо. При цьому класичний матерiал опрацьовувався ренесансним драматургом наспльки вдало, що пiдносило його на якюно новий рiвень, сприяло його подальшш популяризацп серед театральних глядачiв, а згодом i читацького загалу.
Великий Бард виявив Ытерес до антично'' тематики ще на початку своеТ лтературноТ кар'ери. Так, примiром, вплив класичноТ' давнини яскраво виражений у поемах «Венера i Адоню» (1593) i «Лукрецiя» (1594), що очевидно не тшьки з назв цих творiв, але й з велико' ктькосп алюзiй та ремУсценцм з класичних шедеврiв. Античний вщгомЫ присутнiй в бiльш або менш значнiй мiрi (у виглядi цитат, власних iмен та шших iнтертекстуальних прийомiв) у всiх п'есах англшського драматурга. Примiром, у п'еа «Сон лп"ньо''' ночi» одним iз героТ'в е афiнський правитель Тезей, в «БурЬ фантастичнi духи носять iмена Церери, 1риди, Юнони, а Король Лiр е нащадком Енея. Варто зазначити, що згадки про античних мипгр або яскраво виражен алюзп на них самих чи ''хн твори розсипанi по вай творчiй спадщинi англiйського драматурга.
Дослщник П.Стапфер виокремлюе три види запозичень з античних творiв у В.Шексшра: першi запозиченi безпосередньо у класичних авторiв, другi запозиченi не напряму, а через посередництво шших письменниш, трет е лише прикладами випадкового зб^у обставин [17, с. 95]. Погоджуючись з наведеною класифiкацiею щодо слушност виокремлення перших двох видiв, зазначимо, що третiй викликае певн сумнiви. По-перше, коли йдеться про випадкове сшвпадшня слiв, думок, щей, то правомiрно вести мову не про запозичення, а про зб^ (типолопчний, ситуативний, оказiональний
тощо). По-друге, у Шексшра е чимало алюзш, ремiнiсценцiй та iнших проявiв iнтертексrуальносri, що укорiненi в античносп, якi не належать до перших двох видiв, i, водночас, навряд чи виявляються результатом випадкового зб^у. Це, скорiше, актуалiзацiя топосiв -загальновщомих тем, iдей, сюжетних колiзiй, мiфологем, образiв тощо. Так, примiром, згадка про блену у комедп «Приборкання норовливоТ» (I, 2), не означае, що Великий Бард свщомо запозичив цей образ з ГомеровоТ «^ади», а радше свiдчить про широке побутування цього образу-символу згубноТ жшочоТ' краси.
Найбiльш дискусiйним при аналiзi античних п'ес Великого Барда е питання пов'язане з онтолопчними витоками ШексшровоТ' обiзнаностi щодо класичноТ спадщини. Шекспiрознавцi намагаються розв'язати проблему, чи послуговувався вш грецькою або латиною настiльки вiльно, щоб читати класиш в оригiналi, чи вш запозичував сюжети з перекладiв або з творiв своТх сучасникiв. Наприклад, було точно встановлено, що Шексшр не був знайомий з творами грецьких драматурпв. Хоча дослщники лгтератури у XVIII столiттi з упевненютю стверджували, що Шекспiр читав в оригiналi Софокла, Еврипiда, Лукiана та шших грецьких авторiв, однак, у 1767 роц ця теза була поставлена пщ сумнiв. Др.Фармер видав есе, в якому навiв серед шших i уривок з п'еси «Тiмон Афiнський», який майже до^вно спiвпадае з одою Анакреонта. Це, на думку науковця, в жоднш мiрi не може бути доказом того, що Шексшр володiв грецькою мовою, адже ця ода неодноразово перекладалася латиною, французькою та англшською, котримсь iз цих перекладiв i скористався драматург [17, с. 80-81]. В.Шексшр мiг отримати деяк початковi знання, навчаючись в граматичнш школi, але Тх не може бути достатньо, щоб отримати змогу читати грецьких авторiв в оригшалк Однак шанувальники його творчостi, за словами П.Стапфера, не мають пщстав засуджувати його за незнання грецькоТ, адже вiдомо, що Шиллер i Гете також послуговувалися перекладами [17, с. 104].
Англiйський iсторик XVIII стол^тя Е.Джiббон, вказуючи на подiбнiсть деяких рядкiв п'еси «Сон л^ньоТ ночi» з поемою Григорiя Богослова, зазначае: «Шексшр школи не читав поеми Григорiя; вiн не володiв грецькою мовою; але його рщна мова, мова природи, однакова в Каппадокп i БританiТ» [цит. за 10, с. 19-20].
Щодо Шекспiрiвського знання латини, то дискуая стосовно цього проблемного питання сягае коршням доби Ренесансу, коли сучасник Великого Барда - Бен Джонсон в поем^ присвяченш його пам'ят зазначив, що Шексшр «трохи знав латину i ще менше грецьку мову». Зазначимо, що Бен Джонсон отримав класичну осв^у i цiлком
можливо, що доволi добрi знання латини могли йому здаватися недостатыми. До того ж, автор поеми вказуе, що Шексшр знав грецьку мову, хоча i в неповному обсязi. Крiм того, не слiд зневажати i людський фактор, адже, як вважае дехто з бiографiв Великого Барда, Джонсон м^ заздрити бтьш успiшному драматургу i в такий споаб звести на нього наклеп.
В елизаветинську епоху латина була в активному вжитку: освiченi люди нерщко писали нею листи, вона пщлягала обов'язковому вивченню в школах, тому навряд чи Шексшр не володiв нею. Навiть якщо деяк твори грекiв i римлян i не були перекладенi, численнi античн сюжети циркулювали в культурному просторi ренесансноТ Англи у виглядi переказiв i були вiдомi широкому загалу. Наприклад, в п'ес «Сон л^ньоТ ночЬ> Шекспiр змальовуе мiдянi i золотi стрiли Купiдона, опис яких вш мiг взяти не ттьки безпосередньо у Овiдiя, але й з творiв елизаветинцiв Саррея, Сщш, Спенсера. Тобто В.Шекспiр використовував переклади з обох класичних мов ^ бтьш того, був обiзнаний з л^ературною традицiею середньовiччя i Вщродження, запозичуючи деталi у своТх попередниш. Дослiдник Ф.Чейзлз з захопленням зазначае: «Озброений невтомною допитливiстю, вiн був безупинним читачем i знайомився зi всiею лiтературою тогочасся... Оповiдання, юторичш розвiдки, п'еси, хронiки, працi теолопв, любовнi сонети, все надруковане у XVI столггп, все, що потрапляло йому до рук, все це поглиналося ним, i його п'еси формують повну енциклопедш його часу» [цит. за 17, с. 105].
Погляди л^ературознав^в на шляхи знайомства В.Шексшра з «Порiвняльними життеписами» Плутарха рiзняться. Ф.Чейзлз, примiром, нараховуе чотири посередника в цьому процесс у 1603 роц iталiець Флорiо переклав англiйською есе Монтеня. Шекспiр був шбито дуже добре знайомий з цим перекладом i його вразило щире захоплення Монтеня Плутархом i Амю. Справа в тому, що переклад «Життепиав...» давньоримського письменника виконаний Томасом Нортом з французького перекладу Амю вийшов друком ще двадцять рош до того, але Шексшр не придтив йому увагу, а помнив лише шсля прочитання схвальноТ оцiнки Монтеня. На жаль, така верая лише здаеться правдоподiбною, але насправдi не мае пiд собою належного фактичного шдфунтя. Було встановлено, що п'еса «Юлш Цезар», першоосновою якоТ i був твiр Плутарха, вийшла з-пiд пера майстра слова раыше (у 1599 р.) за переклад есе Монтеня (у 1603 р.). В.Шексшр, безперечно, був знайомий з творчютю Монтеня, але неправомiрно стверджувати, що вона кардинальним чином вплинула на нього i призвела до появи цiлком нового напряму у його доробку.
Доказом впливу саме перекладачiв Плутарха е беззаперечна схожють i майже тотожнють деяких великих уривкiв п'ес i навiть незначних, але вельми яскравих деталей, а також сптьнють фактографiчних помилок [17, с. 6-7].
Великий ангшець отримував знання з сотень джерел не для того, щоб збер^ати Тх у «свпюгпяднш шухпядЬ, а для того, щоб одразу передавати читачевi те, що вш змiг здобути. Цей посшх проявився, примiром, i коли вш обрав переклад Плутарха, здiйснений Томасом Нортом, хоча той був виконаний не з оригшалу, а з французького перекладу Амю. Шексшр м^ вдало компiлювати будь-який матерiал i для нього не була принциповою справжня цiннiсть джерела. Правомiрно думати, що Великий Бард послуговувався перекладами, а не латиномовними текстами не тому, що побiжно знав латину, а через те, що використання переклцфв пришвидшувало створення власних творiв.
Численнi анахронiзми у творах Шексшра також становлять дискусiйне поле у дослщженнях римських п'ес Великого Барда. Педантичн критики схильнi вiднаходити похибки у творах митця i вказувати на недостовiрнiсть деяких фактiв (примiром, римський натовп вiтае Корiолана як лондонц вiтали графа Ессекса, Цезар з'являеться у жчнш сорочцi, за чаав Цезаря лунае бiй годинника, героТ користуються чорнилом i папером, Клеопатра грае в бтьярд). Але зазвичай науковц пояснюють це намаганням створити зв'язний твiр, в якому сформована цтюна картина художнього св^у. У творах дiйсно багато навмисних i ненавмисних анахронiзмiв, крiм того Тх сюжет пщпорядковуеться ренесансним драматичним тради^ям, адже метою Барда було не вщтворення кожноТ деталi заради юторичноТ точностi, а формування загального уявлення про мешкан^в Риму.
Поетична правда, як вщомо, вiдмiнна вщ правди юторичноТ, адже iсторiя пропонуе безлiч деталей, якi непотрiбнi для створення поетичноТ достовiрностi. Справжнiй поет повинен поринути у вирiй юторичноТ' правди, осягнути ТТ сутнiсть i зiбрати найцiннiшi знахiдки для створення поетичного твору. Французький поет П'ер Ронсар у передмовi до поеми «Франаада» писав: «Багато людей думають, що i iсторик, i поет ставлять за мету однакове покликання, але це е великою помилкою, адже вони обидва ... не мають ычого спшьного, крiм того, що ан перший, анi другий не можуть йти врозрiз з правдою буття» [цит. за 17, с. 314].
На думку багатьох л^ературознав^в, заради вщтворення юторичноТ точност Шексшр використовуе два прийоми: по-перше, вiн намагаеться реконструювати на англшськш сценi Давню Грецiю або Рим, яких Тх тодi уявляли за допомогою вщтворення костюмiв, манер, шституцш, численних топографiчних i мiфологiчних згадок.
По-друге, Шексшр прагне вщтворити цiнностi древшх, спираючись з певною авторською свободою на юторичш джерела [13, с. 408].
Ще нiмецький романтик А.Шлегель свого часу дав схвальну оцшку римським творам Великого Барда: «Життя Риму викликано з могил i представлено перед нашими очима з величезною пишнiстю i свободою драматично! форми, а героТ Плутарха облагороджен красномовною поезiею» [16, с. 414]. За влучним виразом В.Г.Белшського, «в л^опиа Плутарха, який представляе лише зовнiшнiй бiк подiй, вш бачить всi таемнi пружини, як давали розвиток подiй i як були невидимi самому великому життеписцю - i творчою силою фантазп викликае з труни гiгантськi тш Корiолана, Брутiв, Цезаря, Антонiя, Августа, милi образи цнотливоТ ЛукрецiТ i звабливоТ Клеопатри...» [3, с. 233-234].
Вщомо, що Шекспiр доволi втьно поводився з джерелами, з яких вш брав власнi сюжети, але Плутарх пщдався найменшiй обробцi англшського драматурга. Це може бути пояснено тим, що сам класик ставив перед собою завдання написати не юторш, а бюграфш, що й дозволило йому бтьш вiльно оперувати iсторичними даними. Французький критик М.Втьмен зауважуе: «Секрет величезного iнтересу, викликаного «Життеписами» Плутарха полягае у жвавосл його стилю поеднаноТ з вдалим вибором найвеличшших тем, якi ттьки можуть захопити розум i фантазю Вiн намалював портрет людства i увiчнив найграндiознiшi характери i найблагороднш вчинки людськоТ раси» [цит. за 17, с. 301]. Шексшр знайшов у творi Плутарха не лише виклад iсторичних фактiв, а й яскравих персонаж1в, влучний стиль оповд що дало йому змогу запозичити у давнього автора ц^ фрази, а iнодi й уривки, яю вiн дослiвно або з мУмальними змiнами майстерно вплiтав в канву власноТ п'еси. Жоден iнший драматург не виявив подiбного iнтересу до творчост давньоримського митця [7, с. 204].
Проблема не ттьки в тому, що Плутарх стереотитзував i мiфологiзував своТх героТв, а ще й в тому, що Шексшр сам модифкував i викривляв римську юторш згiдно з потребами свого часу [13, с. 406]. Англшський драматург надав багатьом ешзодам, запозиченим у Плутарха, рухпивють i колiр, життедайнють i пристрасть. Цтком справедливими е слова нiмецького письменника Й.В.Гете, який схвально ставився до трансформацш об'ективноТ дiйсностi: «Шекспiр перетворюе своТх римлян на англш^в i вiн робить правильно, бо в шшому випадку його нацiя не зрозумта б його» [цит. за 17, с. 9].
Дискусшним залишаеться i питання власного ставлення англшського драматурга до героТв-римлян. Американський л^ературознавець Дж.Алвiс оцiнюе римський цикл з позицп
християнства, зазначаючи, що героТ шукають слави i публiчностi в полiтичнiй сфер^ не зважаючи на загальноприйнятi моральн засади. Вiн пише, що «у римськ п'еси закладена критика прагнення слави, скептичне ставлення до вимог Риму бути названим найбтьш благородним режимом» [6, с. 124-125]. Рим потребуе лише людей з великоТ л^ери, котрi уособлюють абсолютну владу. При розглядi римських п'ес у сукупност постае не проблема вщнайдення загальноприйнятих суто римських рис (таких як постшнють, честь, доброчинство), а радше проблема винайдення характерiв, як або намагаються, або зовсiм неспроможн втiлювати цi риси. 1'хня поразка у вщтворенн прищеплених Тм римських стандарт демонструе не тiльки Тхню власну неспроможнiсть, а й пщкреслюе, що цi стандарти як таю не можуть бути виконанi за певних обставин у реальнш дшсносп [8, с. 5-7]. Дослiдник П.Дн дотримуеться зовсiм протилежноТ точки зору: Рим був генетично та щеолопчно пов'язаний з ренесансною Англiею i вважався не «свп~ом дешде», аморальною язичницькою iмперiею, а навпаки колискою героТв, сповнених величних прагнень [9, с. 92].
Римськ п'еси Шексшра дають змогу дiзнатися бiльше i про Рим, i про самого Барда. Шекстр, за вдалим спостереженням П.Стапфера, був повнiстю свiдомий того, що вЫ звеличуе Корiолана, iдеалiзуе Антонiя, пiдкреслюе шляхетнiсть Брута, але вш несвiдомо несправедливо змальовуе плебеТв, перетворюючи Тх на грубий натовп [17, с. 310-312]. Помина схож1сть мiж характерами англiйцiв i римлян стала в пригодi авторовi п'ес. Звичайн жителi Риму - плебеТ, якi в юторп залишилися як порядн громадяни, котрi знають своТ права i обов'язки, поважають закони i вiдданi своТй краТ'ш, набувають у Шекспiра негативних рис. Вони перетворюються на слтий натовп, позбавлений власноТ думки. Ними легко мантулювати i вони все бiльше нагадують натовп англiйцiв або французiв - сучасниш драматурга.
З вищевикладеного стае зрозумтим, що погляди шекспiрознавцiв стосовно тих чи iнших особливостей вттення античного сюжету на ренесансному фунт суттево вiдрiзняються, що, в свою чергу, стимулюе появу нових дослщжень, покликаних встановити iмплiцитнi зв'язки коричного матерiалу i творчого задуму драматурга. Цшком продуктивною видаеться наукове дослщження п'ес на античнi сюжети за допомогою рiзноманiтних новiтнiх методологiй лггературознавчого аналiзу, зокрема культурного матерiалiзму, нового соризму, фемУстичноТ' критики.
Лiтература:
1. Античное наследие в культуре Возрождения. - М. : Наука, 1984. - 288 с.
2. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности / Л.М. Баткин. - М. : Наука, 1989. - 272 с.
3. Белинский В.Г. Полное собрание сочинений / В.Г. Белинский. -М. : Изд-во АН СССР, 1953-1959. - Т. 5. - С. 233-234.
4. Петров М.Т. Проблема Возрождения в советской науке / М.Т. Петров. - Л. : Наука, 1989. - 239 с.
5. Торкут Н.М. Специфка ангпшського гумашзму (до постановки проблеми) / Торкут Н.М. // Ренесансн студи. - Випуск 8. - Запорiжжя, 2002. - С. 59-75.
6. Alvis J. The Coherence of Shakespeare's Roman Plays / J.Alvis // Modern Language Quarterly. - 40.2. - 1979. - P. 115-34.
7. Braden G. Shakespeare's Roman Tragedies/ G.Braden // A Companion to Shakespeare's Works. Volume I. The Tragedies /Ed. by R. Dutton & J.E. Howard. - Oxford : Blackwell Publishing, 2003. - P. 199-218.
8. Bruce Y. «...To Do Rome Cervice is but Vain»: Romanness in Shakespeare / Y.Bruce. - Houston : Rice University Press, 1999. - 214 p.
9. Dean P. Tudor Humanism and the Roman Past: A Background to Shakespeare / P.Dean // Renaissance Quarterly. - 41. - 1988. - P. 84-111.
10. Grierson H. The Background of English Literature. Classical and Romantic and Other Collected Essays and Addresses / H.Grierson. -N.Y. : Barnes & Noble, 1963. - 290 p.
11. Hadfield A. The English Renaissance, 1500-1620. - Oxford: Blackwell, 2001. - 336 p.
12. Kahn C. Roman Shakespeare. Warriors, Wounds and Women / C.Kahn. - N.Y. : Routledge, 1997. - 190 p.
13. Lee Kyung-Won. Shakespeare's England, Shakespeare's Rome: National Anxiety and Imperial Nostalgia / Kyung-Won Lee // Medieval and Early Modern English Studies. - Vol. 15. - No. 2. - 2007. - P. 395-418.
14. McConica J.K. Humanism and Aristotle in Tudor Oxford / J.K. McConica // English Historical Review. - 1979. - № 94. - Р. 291-317.
15. Ronan C. «Antike Roman»: Power Symbology and the Roman Play in Early Modern England, 1585-1635 / C.Ronan. - Athens : University of Georgia Press, 1995. - 233 p.
16. Schlegel A.W. Criticism on Shakespeare's Historical Drama / A.W. Schlegel // Lectures on Dramatic Literature. - L. : George Bell & Sons, 1879. - P. 414-473.
17. Stapfer P. Shakespeare and Classical Antiquity / P.Stapfer. - L. : C. Kegan Paul & Co., 1880. - 483 p.
18. Wright L.B. Middle-Class Culture in Elizabethan England / L.B. Wright. - N.Y. : Cornell University Press, 1958. - 733 p.
