CC BY
3613. Koloze J. An Ethical Analysis of the Portrayal of Abortion in American Fiction : Dreiser, Hemingway, Faulkner, Dos Passos, Brautigan, and Irving. / J. Koloze. - Edwin Mellen Press, 2006. - 375 p.
14. Koloze J. Men and Abortion : Twentieth Century Literary Examples and Their Application to Contemporary Men. [Electronic resource] / J. Koloze. - Available at : http : //www.lifeissues.net/writers/kol/ kol_20menandabortion.html.
15. Long Ch. C. The Role of Nemesis in the Structure of Selected Plays by Eugene O'Neill. / Ch. C. Long. - The Hague : Mouton, 1968. - pp. 29-44.
16. O'Neill E. Abortion. 1914. [Electronic resource] / E. O'Neill // Ten «Lost» Plays. -- New York : Random House, 1964. - P. 139-65. - Available at : http:// www. eoneill. com/texts/abortion/contents. htm.
17. O'Neill E. Strange Interlude. [Electronic resource] / E. O'Neill. - New York : Boni & Liveright, 1928. - Available at : http://gutenberg.net.au/ebooks04/ 0400161h.html.
18. O'Neill E. The First Man. [Electronic resource] / E. O'Neill. // Four Plays By Eugene O'Neill. An electronic classics series publication. 2010-2013. -Available at : http : //www2.hn.psu.edu/faculty/jmanis/eugene-oneill/4-plays-eugene-oneill6x9.pdf.
19. Overpopulation. [Electronic resource] // Pro-life Activist's Encyclopedia. - BBC, American Life League. - Available at : http : // prolife.ath.cx:8000/plae131.
20. Ravenholt Ch., Dr. Director, Population Office. / Ch. Ravenholt. // «Population Control of Third World Planned : Sterilization Storm in U.S. -Dublin, Ireland Evening Press, May 12, 1979. - page 9.
21. The Cambridge Companion to Eugene O'Neill ; [Ed. by Michael Manheim]. - Cambridge University Press, 1998.
22. Winther S. K. O'Neill : A Critical Study. [Electronic resource]. / S. K. Winther. - New York : Random House, 1934. - Enlarged Edition, 1961. - Available at : http : //www.eoneill.com/library/winther/contents.htm.
УДК 82.091[ 821.161.2 +821.111]
1.В. Школа (Бердянськ),
викладач кафедра шоземних мов 1нституту фшологл та сощальних комушкацш Бердянського державного педагопчного ушверситету
«Подорож...» М. Йогансена та «Орландо» В. Вулф: гра в роман i гра в роман
Звернення до творчосп М. Йогансена та В. Вулф в аспект! компаративного з^авленш видаеться нам щлком обгрунтованим, осшльки постап
© Школа I. В.
митщв мають багато спiльного в бiогpaфiчнiй i твоpчiй площинах, a irn^p-текстyaльнi пеpегyки, пapaлелiльнiсть xyдожнiï вiдкpиттiв на фшософсько-му, естетичномy та художньому piвняx «Подоpожi...» та «Оpлaндо», ïx жaнpовa специфiкa, пpинaлежнiсть до одного часового пфюду в pозвиткy нaцiонaльниx лiтеpaтyp i типологiчнi пздбност дозволяють поставити дос-лiджyвaнi pомaни на один щабель.
Художня спадщина M. Йогансена та В. Вулф неодноpaзово вивчалася монолопчно. Так, у контексп pеволюцiйного pомaнтизмy твоpчiсть yRpaï-нського письменника (пеpевaжно поетичну, чеpез те, що вважали пpозо-вий доpобок втоpинним та занадто фоpмaлiстичним) pозглядaли Ю. Ко-вaлiв, С. Кpижaнiвський, Ю. Лaвpiненко, Р. Mельникiв та В. Пiвтоpaднi. В. Денисенко та Л. Кавун дослщжували елементи мучного в «Подоpожi...». H. Беpнaдськa pозкpилa iгpовi аспекти твоpчостi письменника в контекстi pозвиткy yкpaïнського pомaнy. О. Жypенко та С. Павличко з'ясували мо-деpнi pиси пpози M. Йогансена, Я. Цимбал пpоaнaлiзyвaлa твоpчiсть мит-ця в контексп yкpaïнського aвaнгapдy 20 - 30-x pокiв XX ст., а О. Бояpчyк -як один зi зpaзкiв експеpиментaльноï пpози зазначеного пеpiодy
С. Айкен, Г. Батюк, Дж. Голдман, Дж. Леманн, X. .Ш, H. Любapець, H. Mиxaльськa та iн. дослвджували pомaннy твоpчiсть В. Вулф з погляду осно-воположниx концепцiй модеpнiзмy, H. Mоpженковa пpостежилa особли-востi pомaнy «Оpлaндо» кpiзь пpизмy поетики постмодеpнiзмy, а О. Анд-pеeвськиx, G. Гешева та I. Mогiлей aнaлiзyвaли специфшу лiтеpaтypноï бюг-paфiï, у той час як гендеpнi особливостi ïï твоpiв стали пpедметом pозвiдок H. Т. Бейзш, I. Денисово!, Е. Maкнiлi, Р. Пула, M. Xaсieвоï, I. Шелест. Пpо нaявнiсть у «Подоpожi...» та «Оpлaндо» лiтеpaтypноï гpи, нayковцi фpaг-ментapно згадували, однак компapaтивного зiстaвлення твоpiв M. Йогансена i В. Вулф у названому аспекп пpоведене не було, що й зумовило появу обpaноï нами теми. Вiдтaк, метою нашо1' pоботи е aнaлiз лiтеpaтyp-но1' гpи з читачем в «Подоpожi...» M. Йогансена та «Оpлaндо» В. Вулф.
Твоpи обоx письменнишв являють собою цiкaвий експеpимент, pозpa-xовaний на «уявного aдpесaтa» - освiченого читача, такого, як сам aвтоp. Mитцi постiйно т^имають його в штелектуальнш нaпpyзi, пpимyшyючи pозгaдyвaти загадки та мiстифiкaцiï. Haвiть у шбито зaпеpеченнi тpaдицiй xyдожньоï спадщини минулого пpостежyeться своepiднa гpa, мета яко1' pозкpити еpyдовaномy та уважному aдpесaтy пpиxовaнi смисли та коди, закладет aвтоpом.
Hiби жapгyючи чи намагаючись заплутати читача, M. Йогансен та В. Вулф обiгpaють жащюву сyтнiсть влaсниx твоpiв. Так, жащ> «Подоpожi ученого док-тоpa Леонapдо i його майбутньо1' коxaнки Альчести у Слобожансь-
ку JJa^apTO», за сввдченням лiтеpaтypознaвцiв (H. Беpнaдськоï, О. Жypенко, Ю. Коватва, С. Павличко), складно чпко визначити, оскшьки xapaктеpною p^ сою твоpy yкpaïнського письменника е синкpетичнiсть та лiтеpaтypнa г-pa.
В yкpaïнськомy лiтеpaтypознaвствi «Подоpож...» часто зapaxовyють до pозpядy поветей, як це зpобив сам aвтоp. Пpоте лiтеpaтypознaвцi (H. Беp-надська, О. Жypенко, Л. Кавун та ш.), aнaлiзyючи «Подоpож...» M. Йогансена, цшком спpaведливо зapaxовyють ïï до pомaнного жaнpy. У моно-гpaфiï «Укpaïнський pомaн: теоpетичнi пpоблеми i жaнpовa еволюцiя», H.
Бернадська називае визначальною рисою твору «гру автора з читачем» та вщзначае майстернiсть М. Йогансена в об!граванш жанрових домiнант рiзних романних рiзновидiв. Як слушно стверджуе дослщниця, укра!нсь-кий письменник «.. .в межах повгсп <...> створюе роман-пародiю. Сама структура «Подороже...» - це дотепне пародшвання багатосторiнкових роматв» [2, с. 141]. Достатньо поглянути на архгтектотку твору М. Йогансена, щоб побачити дотепно спародiйовану схему класичного роману, що нагадуе структуру «Дон Юхота» М. Сервантеса. «Подорож...» складаеть-ся з трьох частин: перша становить собою 16 невеликих роздшв, своерщ-ний пролог i ще два розд1ли, теж невелик!, але з претензiйною назвою «Книга перша» i «Книга друга», також з етлогом i навiть тслямовою» [2, с. 141]. Кр!м того, так1 етзоди, як ютор!я про м!фолопчне дерево та розповщь про дада-паачника, на наш погляд, нагадують вставт новели сервантесiвського твору Справедливiсть висловлено! думки шдтверджуе Я. Цимбал, вщзна-чаючи, що «Подорож .» - це роман про роман, де автор навмисне ого-люе прийоми, вголос розмiрковуе про особливосп стилю, фабули твору, дшиться з читачем секретами (переважно фальшивими) [9, с. 83].
Лгтературна гра та !рошя над письменницькими прийомами е провщною й у твор! В. Вулф, яка створюе в межах «Орландо» лпературну пародю. З самого початку, авторка задумала цей тв!р як роман-жарт, як можливктъ вийти за меж! власно! творчосп й подивитися на не! тд шшим кутом зору. У своему щоденни-ку в березт 1927 р. В. Вулф написала: «Насправд, я ввдчуваю потребу весело! втеч п1сля уах цих серйозних лричних експериментальних книг, форма яких завжди так ретельно продумана <...> Сатира мае стати головною нотою: сатира ! невгамовтсть. ... Мою тричтстъ необхвдно виставити в сатиричному свгш. Все - спародшвати...» [14, с. 131] (тут ! надал в переклад! автора). Але вже за швроку письменниця розглядае роман як новий жанр, що об'еднуе форму ме-муар1в та бюграфи: «Днями ... я передам у загальних рисах, як велике юторичне полотно, абриси вах мо!х друз!в. <...> Це мае бути споаб написання власних мемуар!в впродовж життя [шших] людей. Це буде дуже потешна книга. ... вона буде правдивою, але фантастичною» [14, с. 156-157].
Таким чином, у щоденнику В. Вулф сама визначила провщт риси свого роману: !ротя, бюграф!чшсть та поеднання повсякденного з фантастичним. За умови збереження основних компоненпв традиц1йного життепису (хроно-лопчне зображення подш, опис юторично! дшсносп як тла для розгортання подш, що доводить !х правдивють, наявтсть бюграфа-оповвдача), англшська письменниця вщверто !ротзуе над жанром бюграф!чного роману та його специф!чною рисою ретельно описувати кожен еп1зод життя свого персонажа. Саме тому, коли в жит Орландо мюяцями не вадбуваеться жодних подш, вона пише: «То саме був листопад. Пюля листопада приходить грудень. Попм ачень, лютий, березень ! квгтень. Пюля кв^тня приходить травень. Дал! йдуть червень, липень, серпень. Наступним е вересень. Полм жовтень, ! таким чином, ось ми знову в листопад!, ! цший ргк минув» [13, с. 529].
Як слушно зауважуе Дж. Голдман, тв!р В. Вулф можна розглядати як сатиричний роман про митця, який дослщжуе, як розгортаеться протягом столгть «гендерна политика поетики ! мистецько! суб'ективносп» [10, с. 65]. На думку дослщнищ, «Орландо» - це перш за все роман про лпературу,
головна геро!ня/герой якого не тiльки письменниця/письменник, а й лгтера-турний критик, здатний критичним поглядом охопити англшську лгтературу за триста рок1в (ввд В. Шекспiра до Т. Гард1). Саме тому, шд час сприйняття тексту образи та поди роману «Орландо» усвщомлюються як належнi не тшьки до одного твору, а й до литературно! традици загалом. Як щдкреслюе Г Блум, в «Орландо» читач бачить «органiзовану гру» (останнiй термiн трак-туеться як мистецтво читання) й роман належить до тих книг, як1 «е, найпер-ше, iнтерпретацiями iнших лгтературних текспв» [3, 507]. Саме на цю особ-ливiсть звертае увагу i Н. Бушманова, роблячи висновок про те, що дискурс В. Вулф «.. .зорiентовано на створення штертекстуально! рамки за допомо-гою фальшивих текспв, iмiтацiй iнших творiв; «дзеркальних ситуацш», тобто вщтворення стереотипних реакцш геро!в i через них чшашв» [5, с. 189].
В «Орландо» В. Вулф розробила та вллила своервдну поетику ремшс-ценцiй, що функцюнують в романi як основш смислоутворювальнi меха-нiзми. Образи, основш теми i мотиви, сюжетнi ряди, рiзнi стилi оповiдi е готовими «запозиченнями» з iнших творiв. Перша глава роману, за словами Х. Л^ е «загальною парафразою елiзаветiнсько! поези» [11, с. 146]. Це простежуеться в манерi зображення героя та свiту й багатьох шеспiрiвсь-ких цитатах та алюзiях. Так, сiмнадцятилiтнiй Орландо з'являеться перед читачем як молодий поет елiзаветiнсько! епохи, але (гетчне неспiвпадiн-ня) нездатний вправно змалювати красу природи. Поетичний дар героя В. Вулф несушсний з талантом Шекспiра, в епоху якого вiн живе, проте по-чуття молодого аристократа та поди, що з ним ввдбуваються повнiстю вщпо-вiдають свiту шекспирiвських трагедiй.
Знайомство Орландо та Сашi i його закоханiсть е парафразою зустрiчi Ромео та Джульетти. У сум'ятп почуттiв у героя В. Вулф виникають думки в стилi персонажiв видатного британського драматурга: «Кого вш кохав, запитував вiн себе, охоплений вихором почутпв, що вш кохав до цього моменту?» [14, с. 425]. 1нший епiзод роману вщверто вiдсилае читача до трагеди Шекспiра «Отелло». У ньому змальовано грубу народну постановку п'еси, в як1й «чорний чоловiк махав руками та кричав. Жшка в бшо-му лежала в лiжку...» [13, с. 426]. Ця вистава туманить мозок Орландо як вино. Вш навiть ототожнюе себе та кохану з героями п'еси: «.. .лють мавра ставала його люттю, а коли мавр душив жшку в лiжку - це сам Орландо вбивав Сашу власними руками» [13, с. 426].
Однак не лише до Шексшра звернулась у своему творi В. Вулф. Б. Успенський простежуе реалiзацiю бароково! метафори «життя е сон» на сюжетному рщт дослiджуваного нами роману англшсько! письменницi. Шдсилюе цей дискурс згадка в романi iменi Томаса Брауна, яскравого представника англiйського бароко: «.. .е такий письменник Томас Браун, доктор iз Норвича, чи! твори на подiбнi теми дивним чином захоплювали його [Орландо] уяву» [13, 433]. Г. Блум тдкреслюе зв'язок роману «Орландо» з «Дон Юхотом» М. Сервантеса та вщзначае, що «головнi геро! обох -жадабш читачi, i в цьому - i лише в цьому планi - можуть вважатися альтер-его сво!х авторiв-книгоманiв» [3, с. 507].
Також в коло iронiчного дискурсу англшсько! письменнищ потрапляе й модерний роман «Коханець ледi Чаттерлей» Д. Г. Лоуренса з його аполо-
пею вiтальностi та визнанням за жшкою права на радощi в тшесному ко-ханнi. Дж. Тротманн, справедливо зауважуе, що «»Орландо» е також ав-торською пародiею на теми та прийоми, як1 В. Вулф розробляе у сво!х попереднiх романа») [12, с. 102]. На наш погляд, чигсо простежуеться лтте-ратурна гра з деякими сюжетними колiзiями власних творiв, а саме «На маяк» та «Паш Делловей». Так, в юнацьш роки Орландо довелося пережи-ти найсильнiше потрясiння, викликане тим, що його полишила кохана. По дешлькох столiттях Орландо-ж1нка зустрша свою втрачену кохану й була прикро вражена змiнами, що сталися з колишньою красунею Сашею, яка тепер розповнша, посивiла i вже майже не нагадувала струнко! юно! на-пiвдiвчини чи нап1вюнака, якою пам'ятала И геро!ня [13, с. 545].
Щкаво, що самоцитування й самопародшвання характерне й для «По-дорож1...» М. Йогансена. Допитливий читач легко побачить пародю i навiть буде шокований почуттям ошуканосп кмiтливим автором, коли спiвставить текст передмови йогансенiвського роману з його есе «Протокольне оповь дання», що е частиною теоретично! розвщки «як будуеться оповвдання. Аналiз прозових зразшв». На початку «Подороже.» автор теоретизуе про мож-ливiсть створити «щлком читабельний текст», головним героем якого був би ландшафт. Самi щ мiркування можна назвати закодованим ключем до прочитання твору, оск1льки коли «допитливий» читач ввдкрие теоретичну роботу М. Йогансена, то побачить цшком протилежт за змiстом сентенцi!.
Крiм того, як i у В. Вулф, в ромаш укра!нського письменника просте-жуеться чимало перегук1в з творами шших митцiв. М. Йогансен вдаеться до об^авання основних принцитв побудови «Дон Кiхота» М. Сервантеса, зокрема головного для гстори подороже хронотопу дороги та окремих елеменпв лицарського роману.
Саме хронотоп дороги зумовлюе перемiщення геро!в у простор^ його долання, розширення або обмеження. Таким чином автор може досягти пришвидшення чи уповшьнення плину художнього часу в сюжетт, його роз-рвдження i згущення. З огляду на вищезазначене, своерщним «оголенням лiтерагурного прийому» постае гра з читачем та з читацьким «горизонтом сподiвань», яку веде наратор, розповвдаючи про подорож геро!в.
Ввдверто апелюючи до М. Сервантеса та залишаючи незмiнною оз-наку «олюдненосл» традицiйного хронотопу, М. Йогансен вдаеться до творчо! трансформацi!. Як i в iспанського письменника, всi зус^ч^ що вiдбуваються в «Подороже...», пов'язанi з хронотопом дороги. Перед читачем розгортаеться «дивовижний сви надзвичайних пригод, де дiють екзотичш персонаж! в екзотичному середовищi, де вгадуються укра!нськ1 типи, укра!нська земля, охоплена ореолом естетизовано! Слобожанщи-ни» [8, 117]. Однак наприкшщ твору стае вщомо, що автор увесь час мютиф^вав читача. Прагнучи змалювати «рухливе життя природи», вш замiсть реальних дшових оаб, водив картонних ляльок по «живих i соко-витих краевидах».
Вщомо, що Дон Юхот М. Сервантеса подорожуе просторами iспансько! Кастилi!, вщдавшись на волю випадку, тобто Росинанта, який мусив сам ви-рiшувати куди !хати i зазвичай обирав ту дорогу, яка веде до стайт. У М. Йогансена також е тдабний мотив. Автор дуже просто пояснюе читачевi,
чому його герой, iспанець за походженням, потрапляе саме на терени Ук-ра!ни: «Щоб не рискувати самому вибором мюця, Дон Хозе покликав свого друга Родольфо i показав йому мапу. Родольфо, який не раз уже виявляв дивовижну !ту!щю в мисливських справах, ткнув носом проспаны® в далек! степи» [7, с. 397]. Таким чином, як i Дон Юхот, юпансыкий тираноборецы Дон Хозе Перейра М. Йогансена вщправляетыся з «Еспани» в таврiйсыкi степи тому, що так вирiшила доля, точтше, рудий собака Родольфо.
Важливою жанрово-стильовою особливютю, стлыною для укра!нсы-кого та юпансыкого писыменник1в, на нашу думку, е мотив двiйницгва, впер-ше застосований М. Сервантесом у «Дон Юхол». «Персонаж «Подорож1...» М. Йогансена, - як слушно зауважуе О. Боярчук, - також дiалогiчнi (можна легко побачити пари Перейра-Родольфо, доктор Леонардо-Алычеста чи Алычеста й студент Перебийнiс) й нагадуюты славнозвiсну пару М. Сервантеса Дон Юхота та Санчо» [4, с. 185].
Необхвдно також згадати про таку особлив!сты, як перенесення чужого хронотопу до художныо! тканини твору. Так, у М. Сервантеса чарiвнi перенесення Санчо в Тобосо i назад - свщома парод1я на чужий хронотоп. Под!бне ми бачимо i в ромаш М. Йогансена, зокрема в останнш частинi, де перенесено гогсшвсыкий хронотоп на сучасний грунт. В. Денисенко ввдзначае, що наслiдування Гоголя в «Подорож1...» простежуетыся також в опиа геро!в i особливостях см!ху [6, с. 162] та вказуе на ввдчутний в украшсыкому твор! вплив Стерна: «В основу творчого методу М. Йогансен так само, як ! Стерн, поклав гру, у як1й читач весы час змушений оч!кувати чогосы нового ввд автора. <...> Йогансен поспйно боретыся з лопчшстю викладу та остаточно руйнуе !дею попередныо! визначеносп життя та й самого твору» [6, с. 164].
Таким чином, своервдшсты дослщжуваних нами твор!в розкриваетыся через численш алюзи, ремшсценцп та елементи паратексту (Н. ГОвнюк), до яких вщносимо л!ричт ввдступи на лгтературт теми, як1 так полюбляюты писыменники, заголовки, етграфи, авторсык1 передмови ! тслямови: «I коли ви, розумний читачу ! прекрасно читачко, не заснувши, прочитали до юнця цю книгу Пейзажу, то сюлыки б ви не сердилися на автора за картонш ! дротят фшп, вш уважае, що виконав свою задачу.» [7, с. 508]. М. Йогансен навмисно шдкреслюе в роман!, що перед нами не жив! люди, а вигадаш персонаж! та не реалына дшсшсты, а ф!ктивний проспр художныого тексту. Наприюнщ твору автор навпъ з!знаетыся, що весы час ховався за сво!ми кар-тонними лялыками, час ввд часу, «роз!рвавши 1м картонш груди, просував кр!зы них свою патлату голову.» [7, с. 507]).
№би не покладаючисы на читацыку кмгтливюты, вш бере на себе зав-дання розкрити основш методолопчш та стилютичш принципи власного твору: «Отож люб! мо!... Нде не написано, що автор у литературному твор! зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Вш може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих ! соковитих крае-видах» [7, с. 359]. У такому раз! своерщна розмова з читачем шдкреслюе умовшсты литературно! форми. Художнш тв!р як факт гстори лгтератури стае джерелом шформацп про не! саму.
Шдабний прийом простежуетыся ! у В. Вулф, увага яко! зосереджена на творчому процеа, оскшыки «Орландо» - це, насамперед, розповщы про лгте-
ратуру, 11 вплив на реальну дшсшсть (мотив, що зближуе В. Вулф з М. Сервантесом) i долю митця, який прагне присвятити себе своему покликанню.
Сама авторка виступае в кшькох амплуа, осюльки 11 свiдомiсть видаеть-ся нам роздшеною на того, хто пише роман про долю Орландо, i того, хто спостерiгае за цим процесом. В. Вулф одночасно е автором та штерпрета-тором власного твору, причому 11 штерпретацп свщомо включенi до тка-нини художнього простору «Орландо». Коли оповвдач раптом зупиняе свою оповiдь, саме критик веде розмову з читачем, пояснюючи правила побу-дови лiтературного твору: «Раптом вона ввдчула, як невщома сила (нага-даемо, ми маемо справу з таемничими проявами людсько! природи), що читала через 11 плече, схопила 11 за руку. Стоп. Медвяна дорiжка - говорила ця сила, як гувернантка з лшшкою повертаеться до початку тексту - досить прийнятна; нiжнi дик бальзамiни - в принципi можливо; ввдчужеш - про квiти? - це вже, певно, занадто...» [13, с. 529].
Отже, лгтературна гра в романi В. Вулф, що простежуеться в числен-них алюз1ях та ремiнiсценцiях, поеднаннi клiшованих лгтературних елеменпв, розкриттi секретiв творчого процесу, показi фiктивностi бiографiчного методу, розкриваеться рiзними способами. Так, бiографiя завжди претен-дуе на правдивють, i це ступае в конфлiкт з фантастичним сюжетом, який е основою роману. Адже читач нiколи не повiрить, що людина може жити триста рок1в та ще у вi снi з чоловiка перетворитися на жшку. Однак саме зображення головного героя/геро1'ш змальовано в рiзних соцiальних i ген-дерних ролях (спочатку чоловiк, полм - ж1нка, граф, посол, циганка, пись-менниця, аристократка, мати) допомагае письменницi розкрити й осмис-лити психологш литературно! творчосп.
Крiм того, в тексп раз у раз виникають помилки i навмисно незграбнi спроби мютифшувати читача, на як1 Вiрджинiя Вулф сама вказуе читачевi. Оповщач приписуе вчинки одних iсгоричних персонаж1в шшим, пост1йно спот-ворюе найвiдомiшi юторичт факти. Показовим у цьому випадку е епiзод, коли, заглядаючи у вшно каБ'ярнi, Орландо бачить там ввдомих англiйських лiтераторiв: Адщсона, Драйдена i Попа (одразу Бсiх разом). Однак ввдомо, що це були представники рiзних поколiнь, i коли Драйден помер, Попу було не бшьше дванадцяти рок1в. У ромат ж створюеться враження, що вони при-близно одного в!ку На нашу думку, авторка навмисно руйнуе в рецитента iлюзiю реальносп описаних подiй. Вона поспйно шдкреслюе, що перед ним не жив! люди, а вигадат персонаж!, i не реальна дшстсть, а фiкгивний проспр художнього тексту. Це дозволяе В. Вулф у межах твору розкрити прийоми художник творчосп та провести анатз англшсью! лiтерагури за триста роив.
М. Йогансен також вдаеться до мютифпсацш, гри на композицшному р!вш, коли навмисно руйнуе горизонт читацьких сподiБань. Так, наприклад, протя-гом усiе! подорож1 Альчеста й Доктор Леонардо прагнуть ф!зичного поеднан-ня, однак автор повсякчас спростовуе доцшьтсть очшування читача, зумисно шдкреслюючи його ншвтстъ. Героям щоразу щось заважае, а наприк1нц1 твору, пд час «чудесно1 ночЪ> Альчеста вщдаеться, але не докторов! Леонардо, як очшувалося ^зичного поеднання геро1в так i не ввдбуваеться), а Перебийно-су та Хозе Перейр^ тсля чого майже ва провалюються в тартарари.
Отже, опозищя реальне/фантастичне, спiлкування в трикутнику «автор-
герой-читач», розкриття сeкрeтiв письменницыго «ку^т», численш ремшь сценцй' та алюзи, гра на жанровому такомпозицшному рiвнi творiв e яскра-вими xaрaктeристикaми ромашв М. Йогансена та В. Вулф. Обидва твори мають струнку фабулу, проте дуже заплутаний сюжет, що, на наш погляд, також e одним iз вид1в л1тературно1' гри. У «Подорож1...» та «Орландо» диво-вижним чином переплелися метаморфози життя i мистецтва, iронiя, паро-дiя, рeмiнiсцeнтнa гра з читачем, непередбачуват сюжeтнi xоди та обман читaцькиx сподiвaнь. Обидва романи, автори якж e вимогливими критиками влaсниx творiв, - свофвдна майстерня слова та неповторного стилю.
Проведене дослщження, безумовно, не вичeрпye проблеми, осшльки aнaлiз особливостей лiтeрaтyрноï гри у «Подороже...» М. Йогансена та «Орландо» В. Вулф вимaгae осмислення крiзь призму постмодершстсько-го дискурсу, що може бути предметом подальше науков^ пошук1в.
Список використано'1 л^ератури
1. Аствацатуров А. Литературная игра в романе Вирджинии Вулф «Орландо» I Андрей Аствацатуров II Вулф В. Орландо. - СПб. : Азбука, 2000. - С. 291-302.
2. Бернадська H. I. Укранський роман : теоретичт проблеми i жанро-ва еволющя : [моногрaфiя] I Нша 1вашвна Бернадська. - К. : Академвидав, 2004. - 368 с.
3. Блум Г. Зaxiдний канон : книги на тт eпоx I Гарольд Блум ; [пер. з англ. за ред. Р. Семюва]. - К. : Факт, 2007. - 720 с.
4. Боярчук О. М. Експериментальна проза 20-x рошв XX столитя : жaнрово-стильовi модифiкaцiï (В. Домонтович, А. Любченко, М. Йогансен) : дисертащя ... канд. фшол. наук : 10.01.01 I Оксана Миколавна Боярчук. - К., 2003. - 220 с.
5. Бушманова Н. И. Проблема интертекста в литературе английского модернизма (проза Д. Х. Лоренса и В. Вулф) : дис. ... доктора филологически наук : 10.01.05 I Наталья Игоревна Бушманова. - Москва, 1996. - 401 с.
6. Денисенко В. Модерн як поле експерименту : гетчне, фрагмент, текстуальшсть I В. Денисенко, В. Костюк. - К. : Наук. думка, 2002. - 176 с.
7. Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо i його майбут-ньо1' южанки прекрасно!' Альчести у Слобожанську Швейцарш I Майк Йогансен II Вибрат твори ; [передмова Р. Мельникова]. - К. : Смолоскип, 2009. - C. 291 ? 508.
8. Ковал1в Ю. Енерпя експерименту I Юрш Ковал1в II Прапор. - 1990. - №№ 6. - С. 116 ? 118.
9. Цимбал Я. Творчють Майка Йогансена в контексп украшського авангарду 20 ? 30-x роюв : дис. ... канд. фшол. наук : 10.01.01 I Ярина Воло-димирiвнa Цимбал. - К., 2002. - 195 с.
10. Goldman G. The Cambridge Introduction to Virginia Woolf I Jane Goldman. - N. Y. : Cambridge University Press, 2006. - 157 p.
11. Lee H. The Novels of V. Woolf and D.H. Lawrence. N.Y., Holmes and Meier, 1977. - 265 p.
12. Trautmann J. Virginia Woolfs Orlando and Vila Sackvill-West I Joan Trautmann II Critical Essays on V Woolf ; [е± M. Beja]. - Boston : G.K. Hall, 1985. - 230 p.
13. Woolf V Orlando : novel / Virginia Woolf // Selected Works of Virginia Wool. - London : Wordsworth Editions . - 2005. - P. 393-560.
14. Woolf V The Diary of Virginia Woolf: in V vols. / Virginia Woolf / [ed. by A. O. Bell]. - L. : The Hogarth Press, 1977 - 1984. - Vol. III. - 1980. - 382 p.
УДК.8П.Ш-133»15» Спенсер
М.А. Щербина
(Дншродзержинськ),
кандидат фшолопчних наук, доцент кафедри шоземних мов Дшпродзержинського державного техшчного ушверситету
Послщовники традицн «поета поет1в»
Едмунда Спенсера, «поета поепв» англшського Вщродження справедливо визнають засновником одте! з вельми популярних традицiй в поези -спенсерово! традицii. В цьому сенсi автора «Королеви фей»та «Пастушо-го календаря» можна поставити в один ряд з такими вщомими тогочасни-ми поетами, як Джон Донн (1572-1631) i Бен Джонсон (1572-1637), яких вважають засновниками двох поетичних шкш - одну з яких зазвичай нази-вають метафiзична школа, а iншу - «сини Бена». Дослвдник творчосп Спенсера Дж.Гранд серед спенсерiанцiв видiляe двi ввдносно самостiйнi групи, що вщзначеш глибоким консерватизмом: перша була заснована в Лондош М. Дрейтоном, а друга - в Кембриджi Ф. Флетчером (1582-1650) [5, с. 94].
Мета статп полягае у тому, щоб на прикладi творiв послвдовниюв спенсерово! традицii розкрити мехашзми впливу творчосп видатного англшсь-кого поета Е. Спенсера на творчеть поепв-послвдовнишв його традицi!.
Вихiд друком поеми Е. Спенсера «Етталама» (1595), в художньому просторi яко! конвенцшт звернення поета до античних образiв (музи, нiмфи) органiчно поеднуються зi щирими iнтонацiями й приватною штимшстю, по суп стае ключовою подаею в iсторi! ц1е!' жанрово! традици на англшсько-му грунп. Досввд Спенсера був органiчно засвоений такими його стввггчиз-никами, як Дж. Донн, У Томсон, К. Смарт, Дж. Скотт та Л. Бегот. Нос-тальгiйнi умонастро!, поетизованi у «Ру!нах часу» (1590) Е.Спенсера, ста-нуть проввдною тональнiстю в творчосп деяких барокових поепв, зокрема у «Пастуших оракулах» (1646) Ф. Карлюа i в «Пасторалi» (1653) В.Бесса та у лiрицi сентименталiстiв («Пори року» (1730) Дж. Томпсона, «Пори року» (1751) М. Мендеза та ш.).
Уа твори продовжувачiв «поета поепв» вiдрiзняються один ввд одного як сюжетом, так i обсягом, однак !х зближуе наявнiсть глибоко! щиростi поетичних iнтонацiй, що властивi творам автора «Королеви фей». Тема-тичний дiапазон поезii послвдовниюв Спенсера досить широкий: ввд штим-них переживань лiричного героя до полпичних колiзiй i глобально! сощаль-но! проблематики. Як i Спенсер, вони вважали, що абсолютно всi теми
© Щербина М. А.
