CC BY
22Лтература
I.Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе. - М.: PerSe, 2000. - 511 c.
2.Обелець Ю. Темпоральна структура можливих свiтiв художнього тексту (на матерiалi англомовно''' прози): Автореф. дис... канд. фiлол. наук: 10.02.04 / Одеський нацюнальний ун-т iм. 1.1.Мечникова. - О., 2006. - 21с.
3.Рикер П. Время и рассказ. Т. 2. Конфигурация в вымышленном рассказе. - М.; Спб.: Университетская книга, 2000. - 224 с.
4.Dick, Susan. To the Lighthouse: The Original Holograph Draft. -Toronto, London: University of Toronto Press, 1983. - 366 pp.
5.Hafley, James. Glass Roof: Virginia Woolf as Novelist. - Berkeley: University of California Press, - 1954. - 77 pp.
6.Roe, Sue. The Cambridge Companion to Virginia Woolf. - Cambridge: Cambridge University Press, 2000. - 308 pp.
7.The Diary of Virginia Woolf. / Ed. by Anne Olivier Bell. - Vol. 2. -London: The Hogarth Press, 1977. - 356 pp.
8.The Diary of Virginia Woolf../ Ed. by Anne Olivier Bell. - Vol. 3. -London: The Hogarth Press, 1980. - 384 pp.
9.The Letters of Virginia Woolf. / Ed. by Nigel Nicolson and Joanne Trautmann. - Vol. 3. - London: Harvest books, 1980. - 632 pp.
10. Woolf, Virginia. A writer"s diary. - New York: Harcourt, 2003. -373 pp.
II. Woolf, Virginia. Mrs Dalloway. - London: Vintage, 2004. - 172 pp.
12. Woolf, Virginia. Orlando. - Ware: Wordsworth, 1995. -162 pp.
13. Woolf, Virginia. The Common Reader. - London: Penguin Books, 1938. - 240 pp.
14. Woolf, Virginia.To the Lighhouse. - London:Penguin Books, 1999. -267pp
УДК 82-94 (Шек)
Дроздовський Д.1.,
мапстр фтологп Нацюнального ужверситету «Киево-Могилянська академiя», астрант
Р1ВН1 ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ: НА ПРИКЛАД1 ТРАДИЦ1ЙНОГО ОБРАЗУ ДЕРЖАВЦЯ В 1СТОРИЧНИХ ХРОН1КАХ В. ШЕКСП1РА
Розумшня художнього тексту як скпадноТ системи з ктькома се-мютичними р1внями - завдання сучасноТ фтолопчноТ освгти. Апе розумЫня тексту - ф1нальна стад1я складного ментального процесу, пов'язаного з ус-
вдомленням макро- I м1кроструктурно-семютичних компонент1в самого тексту. Таке усвщомлення в1дбуваеться через посгупове осягання кожного компоненту твору. Традиц1йн1 сюжети та образи - один 1з них.
У цьому матер1ал1 подано спробу визначити семютичш р1вн1 про-читання традиц1йного образу (на приклад! 1сторичних хрон1к В. Шекс-п1ра досл1джено методолог1чний п1дх1д до прочитання образу державця як домшантного). Можливють розшифрування такого образу допома-гае читачев1 зрозум1ти зв'язок ц1е'|' одиниц1 з 1сторичними, культуроло-г1чними, м1фолог1чними, жанровими контекстами. Образ державця постае складною штегративною й багатор1вневою системою, що в раз1 витлумачення реал1зуеться в к1лькох формально-смислових сферах: iсторичнiй (узагальнено цей р1вень можна було б назвати власне-жанровий, формальний, адже його зумовлюе жанрова стратепя, яку обирае автор: для юторичних хрон1к Шексп1ра - юторичний р1вень е визначальним; для м1стерИ «Фауст» - мiстерiальний тощо), мiфо-логiчнiй, утопчнй (образ е конструктом, щеею; в основ! само'' фто-софсько'' системи, ор1ентованоТ на конструкт, - неоплатошчний тип мислення, або неоплатошчна еп1стема) та архетипнй.
Але правильне прочитання можливе лише за умов правильно ви-значено' методологи. Скаж1мо, якщо в художньому образ1 читач на-вчиться бачити зв'язок 1з 1стор1ею певно'' культурно-юторично'' ситу-ацп, що через художню призму трансформувався у твор1, це допо-може виховати особистють, яка розум1тиме роль нацюнальноТ 1стор1Т як складово'' творення особистостк Прочитання образу в архетипному аспект! сформуе в читача розумшня того, що художнм тв1р може поста-вати джерелом генетичноТ пам'ят1 «культурнонсторично'' сптьноти» (терм1н Д.С. Наливайка), в текст! може бути закодовано уламки м1фолопчного мислення, розум1ння якого допоможе зберегти й тепер свою нацюналь-ну 1дентичн1сть у ситуацп глобал1заци й стирання ментальних меж.
Методолопчно близькою до нас е монографи професора, доктора ф1лолог1чних наук, автора програм 1з заруб1жно'' л1тератури в середн1й школ1 Б.Б. Шалапнова «"Фауст" Й. В. Гете: Мютер1я, м1ф, утоп1я (До проблеми духовно' сутност людини в н1мецьк1й л1тератур1 на рубеж1 18-19 ст.)" [7, 279], видана 2002 року. Саме в цш прац1 чи не вперше в укра'нському л1тературознавств1 й методиц1 викладання заруб1жно'' л1тератури в школах Укра'ни маемо спробу багатор1вневого потракту-вання образу Фауста, що, безперечно, належить до св1тових традиц-1йних образ1в (еталонним твором у систем! фауспан е «Фауст» Й.-В. Гете) через три р1вн1: мiстерiальний, мiфологiчний, утопчний. 1деть-ся про склады трансформаци цього л1тературного образу в естетичн1й лабораторп Й.-В. Гете. Ми також спробуемо дотримуватися под1бно''
парадигми дослщження, адже лише в такому разi може йтися про цшюне вивчення образу державця в iдейно-есrетичнiй лаборатори В. Шекстра.
Зауважимо одразу, що «юторичы хроыки - це оригiнальне жанро-ве утворення, що виникло в лот англшськоТ' ренесансноТ драматурги на основi активно!' взаемоди юторюграфп i драми. Написан на сюже-ти з в^чизняноТ' iсторiТ, п'еси характеризуються виразним тяжшням до трагедiйного звучання, високою подieвою динамiкою, наявнiстю напруженого ^^ально-пол^тичного конфлiкту. Головними дiйовими особами виступають iсторичнi постатi, психологiя, характери та вчин-ки яких не ттьки детермiнують перебiг конкретних подiй, а й значною мiрою впливають на хщ юторп» [9,17]. Загалом Шексшр написав десять iсторичних хрошк, вiсiм iз яких науковцi об'еднують у д вi тетра-логiТ, яким притаманн eднiсть проблематики та певний сюжетний зв'я-зок. У них висвгтлено перипети найдраматичнiшого перiоду нацюналь-ноТ iсторiТ - мiжусобноТ боротьби Ланкастерiв та Йоркiв (двох плок королiвськоТ династiТ Плантагенетiв), що призвела до братовбивчоТ вiйни БтоТ та ЧервоноТ троянд (1455-1485). Власне, це становить юто-ричних рiвень проблеми художнього вттення й штерпретацп реаль-них подiй у хронiках. Першу тетралопю складають три частини «Ген-рiха VI», написанi, вiдповiдно, у 1592, 1590 та 1591 роках, i «Ричард III» (1592-1593). Зображен в нш со^ально-полп"ичы катаклiзми за хро-нологieю вiдбувалися пiзнiше, шж тi iсторичнi подiТ, що вщтвореш у другiй тетралоги, до якоТ входять хронiки «Ричард II» (1594-1595), перша частина «Генрiха IV» (1596-1597), друга частина «Генрiха IV» (15981599) та «Генрiх V» (1599). Оабно стоять двi iншi iсторичнi п'еси Шек-сшра - «Король Джон» (1596-1597) та «Генрiх VIII» (1612).
Звершмо увагу, що середньовiчнi латиномовнi захщноевропейськ хронiки мали значний сюжетно-образний матерiал. «Шекспiрiвський Гамлет сягае «Дiянь дан^в» (1210-1220) данського письменника Сак-сона Граматика (1159-1220). Розповщь про короля Лiра мiстить «1сто-рiя бритпв» (1135) валлiйця Гальфрща Монмаутського (бл. 1100-1154). На думку бшьшост дослщниш цей сюжет вигадав сам Гальфрщ, але сприймався читачами як справдi iсторичний. «lсторiя бриттiв» мiстить i основнi сюжетнi ситуацiТ, мотиви, образи-персонажi, якi по-в'язанi з королем Артуром. Великою популярнютю користувалися створеш Рафаелем Голiншедом спiльно з шшими авторами «Хронiки АнглiТ, ШотландiТ та 1рландп» (2-га пол. XVI ст.). Шексшр звщси запо-зичив сюжети не лише своТх iсторичних хрошк, але й «Макбета». В юторичних хрошках i лiтописах iсторичний матерiал переважав, але вони мiстили, поряд з тим, мiфологiчнi, фольклорнi й авторсько-лп"е-ратурнi складники» [4, 212].
Отже, caMi юторичы хрожки фунтувалися на кiлькох рiвнях: мiфо-логiчному, фольклорному тощо. Як зауважуе доcлiдник А. Волков, ос-новними функ^ями icторичних хронiк були суспльна, акс'юлог'чната пзнавальна [4, 212]. 1сторичн хронш в такому аспект постали важли-вим протоджерелом для подальшого конструювання образу державця (проте ще не йдеться про виокремлення цього образу на рiвнi еталон-ного традицшного образу-персонажу, а скорее, про конструювання образу-типу, проте мова про це пще докладные трохи дал^.
Але, напевно, варто бодай побiжно звернути увагу ось на який аспект: «формування юторично''' концепцп Шекcпiрa було б неможли-во без уcпiхiв, що досягла европейська й англшська icторiогрaфiя Ренесансу. Епоха Вщродження ввiйшлa в icторiю людства як блиску-чий перiод бурхливого розшту науки й мистецтва. Потужн удари, нaнеcенi гумaнicтaми схоластичному церковному свтогляду, розхи-тали пiдвaлини, на яких тримався традицшний погляд на свпюбудову. Розвиток медицини й шших природничих наук усе переконливiше доводив неспроможнють християнських догм; мореплавання привело европей^в у новi для них кражи...» [8, 28].
Особливе значення для розвитку ренесансно' юторюграфи в Англи мала «lcторiя Ричарда 111» Томаса Мора. Вона знаменуе коршний розрив iз cередньовiчною юторичною методологiею: зaмicть перелiку подiй, складеного не лтописцем, Мор створив жагучий добуток, перейнятий тираноборним пафосом, покликаний будити думку, уяву й пол^ичну свщомють cучacникiв. Доcлiдники вже давно звернули увагу на вмшня Мора створити неперевершену картину юторп, на характеристику окремих оаб, а також на напружений драматизм оповщ^ по-силюваний уведенням прямо' мови юторичних перcонaжiв - прийом, яким згодом широко користувалися автори юторичних творiв, i зокрема Голиншед. «1сгсря Ричарда III» вплинула на наступних пиcьменникiв.
1сторичне пщфунтя образу державця, позначене в юторичних хро-шках, пiдводить до думки, що юторичний образ - бaгaторiвневий iз високим ступенем iнтенцЮнальностi. Вщповщно до сучасних тео-ретичних поглядiв, якi розглядають лiтерaтурний твiр у cиcтемi кому-нiкaтивних тактик i cтрaтегiй, визначаючи художнiй твiр у трикутнику Автор-Текст-Реципент iз урахуванням контекстуальних та конси-туативних пaрaметрiв, пiд цим термшом ми розумiтимемо спрямо-вaнicть на ефект (impact), якого В. Шексшр хо^в досягти у влacнiй художнш штерпретаци сусшльно-культурно-юторично''' дiйcноcтi (що, варто зазначити, залучае й псевдоюторичний мaтерiaл та геро'ко-мiфiчну трaдицiю), в якш неодмiнною й визначальною для Ренесансу е роль державця.
1сторичний компонент у хрошках на той час був домшантним i з формально!' точки зору. Як зауважуе украшський шекспiрознавець Н. Торкут, «помине пожвавлення iнтересу англов до стародавньо!' iсторiï об'ективно зумовлювалося низкою як суто гносеопогiчних, так i соцю-купьтурних чинникiв. Це насамперед характерне для ренесансно!' свщомосп амбiвапентне тлумачення ходу iсторiï як ланцюжка подiй, що спричинюються водночас i волею Господа, i дiяннями видатних особистостей. 1сторичне мислення доби Вщродження органiчно зас-воювало досвщ попереднiх iсторiографiчних традицiй - класично'1', що правила за взiрець, вартий наслщування, та середньовiчноï христи-янсько!', тiсний зв'язок з якою не ттьки не порушувався, але й набу-вав особливого позитивного забарвлення в умовах Реформаци'. Спи-раючись на тезу про одвiчну незмшнють людсько!' природи, ренесан-сна iсторiографiя залишалася своерiдною «галереею повчальних при-кпадiв» (Плутарх, Фукiдiд, Попiбiй) i водночас усвщомлювала себе «школою портики i школою моралЬ (Н. Маюавелл^ Ж. Боден). Хрон-iки Шексшра, якi справедливо вважають вершиною розвитку рене-сансноТ юторично!' драматурги', орипнальним чином посiпують досте-менно вщомГ факти i художнГй вимисел, творячи щось нове й вщ того цкаве в художньо-естетичному плат» [9, 10].
Як зауважуе л^ературознавець А. Волков, «щодо ТСО (традицш-них сюжетiв-образiв) Гсторичного походження, то тут взаемовиключн оцГнки первиннi, бо портика - завжди боротьба i еднють суперечнос-тей. Прототип традицiйних образiв (ТО) - складна, суперечлива, неоднозначна особа (Сократ, Олександр Македонський, Юлш Цезар, Клеопатра, Жана Д'Арк, Дракула, Роксолана, Мазепа, Петро I, Карл XII, Катерина II, Наполеон, Бюмарк). Вельми наочний приклад - Юлш Цезар. I самий виклад фабульних подш (життя й смерть Цезаря) i оцшка Цезаря римськими авторами -його сучасниками або майже сучасниками -суперечливi та взаемовиключнк
ТО в твор-еталон (твор-зразку) може мати внутршню цтюнють i визначенють авторського ставлення до нього, але цей образ склад-ний, у ньому первюно закладен рГзш, але припустимГ i по-своему об-фунтован розумГння, тлумачення. Як приклад назвемо шекспiрiвсь-кого Гамлета. На еталонному еташ «мае мiсце кристапiзацiя - вини-кае твГр, де досягнуто щеальне (або, хоча б дуже вдале) системне поеднання змютовних i формальних складниш, де закпаденi у змют можливостГ, так би мовити, знаходять вщповщну Тм форму i, таким чином, художньо реапiзуються: «Прометей» Есхта, «Едт», «Антона», «Електра» Софокла, «Медея» Еврипiда, «Гамлет», «Король ЛГр», «Макбет», «Ромео i Джульетта» Шексшра, «Фауст» Гете» [4, 213].
«1сл^я функцiонування ТСО вщображае чи не основну проблему людськоТ iCTopiï: боротьбу Добра 3i Злом, Бога з дияволом, Христа з антихристом. Письменницька думка весь час звертаеться до антитез: Бог - диявол, Авель - Каш, Христос - антихрист» [4, 204]. 1сто-ричний образ державця, що набувае ознак традицшного образу, походить складну еволюцш й трансформацш саме через те, що образ цей, попри конкретний юторичний прототип, вщбивае глибшi герме-невтичн рiвнi прочитання, вiн углиблюеться з юторичного пщфунтя в мiфологiчне, а все це врештнрешт зведено до рiвня архетипу. Змiна гостро негативно!' традицшноТ оцiнки на позитивну, мае мюце й щодо ТСО юторичноТ генези.
Саме мiф у художньому баченн В. Шекспiра - один iз важливих компонентiв художньоТ концепцп, вiн постае тим джерелом, до якого штегруеться автор у юторичних хронiках. Головне, як на нашу думку, з усього обширу юторп взяти те, що матиме свое функцюнальне й семiотично-смислове спрямування й вщповщне прочитання в конк-ретно-юторичних умовах. А в такiй концепцп iсторiя - не лише зааб утвердження само!' iсторiï у вках, а й витворення авторського бачен-ня iсторiï, що пiддаеться мiфологiчнiй реконструкцiï. Мiф для Вiльяма Шексшра - це спосiб творення надюторичного буття.
1нша рiч, на що важливо звернути увагу: процес вщтворення в авторськiй свiдомостi iсторiï з штен^ею на мiфологiзацiю - доволi складний, позаяк треба врахувати т фактори, що найперше автор мусить вщнайти iсторичнi сценари', важливi для конструювання мiфу. Але часто ц сценарiï також фрагментарнi. Потрiбно повертатися до юторичних докуметчв та ютори, якi, можливо, не належать до тоТ куль-турно-iсторичноï доби, у якш живе автор. Попри, здавалося б, нюан-совсть таких зауважень, насправд^ на нашу думку, розумшня юторичних хроык та драматичних творiв В. Шекспiра як таких, що вщби-вають iсторичний матерiал зiбраний iз рiзних джерел, написаних у рiзний час, але воображений у ментальних категорiях людини, ноая ренесансноТ свiдомостi, е доволi важливим.
Треба розумiти, що за художым образом перебувае одразу кiлька рiвнiв художньоТ iнтерпретацiï дiйсностi. Автор, носш ренесансного типу мислення й вщповщного культурно-ментального погляду на свiт, який опрацьовуе рiзнi iсторичнi джерела для власного твору, перебувае в полон ще ктькох сил. Насамперед це сили традици та тих текспв-аналопв, як побутують у певнш культурно-естетичнiй традицiï.
Що ж до В. Шекстр, то драматург хо^в створити iсторичне полотно, вщповщно до конкретно-iсторичних умов тогочасноТ Англп. Вiн, подiбно до Н. Маюавелл^ прагнув ствердження консолiдуючих iнтенцiй
у сво'й творчостi, як б були спрямованi на вщображення вшськовоТ величi краТни, полiтично''' едностк Попри все, мiф мае здатнють це-ментувати рiзнi структурнi сегменти в единому художньому полотнi. «1^ф утворюе пiдвалини того стрижня, що еднае рiзноманiття вит-ворiв людського духу. Як зазначае С. Кримський, «ще з часiв Гегеля утвердилась думка, що розвиток вщбуваеться за сшраллю. Але ж у центрi ^еТ спiралi немае дiрки. Розвиток завжди накручуеться навко-ло наскрiзних, фундаментальних структур, цiнностей, тем. В культура наприклад, наскрiзною е трiада 1стина - Добро - Краса. В кожну епо-ху iсторiя може виявляти рiзнi змiсти цих цшностей, але тематично вони не сходять з арени культурних процеав» [3, 5].
Саме м'фолог'зована iсторiя - споаб подати великий наратив, у якому юнуе цтюний проспр. Проте, як ми вже зауважували, йдеться не про перенесення первюних функцiй мiфу до художнього тексту, що було б i неможливим, але насамперед про вториннi функци мiфу. Тобто важ-ливо розрiзняти мiф «абсолютний» i мiф «вщносний» [4, 34] (що знахо-дить вттення в лiтературi рiзних епох, але сптьного з первiсним розум-iнням мiфу як нероздтьноТ картини буття мае досить мало).
1нтен^я Шекспiра - показати iсторичну та культурну велич, що, з одного боку, шдкртлювалася реальними юторичними фактами: Анг-лiя мала потужний флот, вшсько, та й сам монархiчний лад мав ство-рювати тюзш (проект) того, що ця краТна мае велику доблесну юто-рш, не менш гiдну сучаснiсть. У свою чергу, подiбна стратегiя на-цiетворення е в багатьох аспектах утошчною. I тому небезпiдставною видаеться думка про те, що часто штен^я в юторичних творах В. Шексшра може бути визначена як утопчна нтенця, що мае на мет створити ттьки уявний образ, але саме в такому творенн вщбуваеться маскування вах негативних со^ально-пол^ичних аспектiв, якi можуть сформувати враження небезпеки, нестабтьностк На про-тивагу цьому, художня концепцiя мiфотворення, по сутi, мае мiстити й елементи утопи, важливоТ в рамках цього проекту юторичного або й надюторичного наративу.
Таким чином, мi пiдiйшли до третього рiвня штерпретаци образу державця: утопчного. У нашш проблематицi першим i чи не основ-ним питанням у використанн утопи як важливого рiвня прочитання образу е питання про те, як моделювати, як визначити внутршне розумшня утопи. Можна розумiти утошю суто лiтературно, тобто як набiр текстiв, що описують iдеальне сусптьство. Подiбнi моделi ми можемо знайти в доренесанснш добi («Держава» Платона). Як зазначае професор Б. Шалапнов, «Держава» Платона була спробою ос-мислити iдею досконалого сусптьства людей окремо вiд мiфологiч-
них уявлень про «царство блаженних бопв». Вона стала виявом ви-сокого рiвня рефлекси, бо Платон повинен був не ттьки «очистити сферу понять вiд нашарувань емпiричних вражень, а й позбавити ïï домiшок мiфологiчних образiв. Це стало можливим унаслiдок гранд-юзного повороту в 6iK антропоцентричного св^осприйняття, започат-кованого софiстами i Сократом. Вщзначимо той вражаючий факт, що Платон у свош «протоутопи» виходив за межi панiвноï парадигми часу, яка вгдводила вищгй досконалостг свое мгсце в часовому просторг, а саме - у виглядг «золотого в i ку» в минулому» [7, 206].
Утопгзм, на нашу думку, завжди випливае з минулого ( в цьому його зв'язок ¡з iсторiею чи навiть мгФом) - з того, чого вже немае, саме це е iдеалiзованим до зразка або, навпаки, фунтуеться на щеа-лiзацiï того, чого ще немае: в обох ситуа^ях утотя абсурдуе сучаснiсть, адже виконуе критику свое!' епохи. Зазначимо, «антична щея вищо!' досконалостi вiдродилася до нового життя в 16 ст. Гуманюти нерiдко дгяли як секретарi коронованих чи духовних оаб i свою дгяльнють спрямовували на конкретн питання вдосконалення державного устрою. За зразок !'м правили, зрозумто, ще!' античного державотворен-ня, у тому числг й «протоуто^чш». Вщродження антропоцентричного свiтобачення пiдвело гуманiстiв до спроб уявити картину досконало-го людського iснування в земних умовах, а також в умовах уявно!' (проте наближено!' до земно!) цив^заци en pendant християнськш картин «царства Божого». Суть полягала в тому, що у сво!'х утотях «ненебесного» iснування гуманiсти принципово вщкидали iдею гргхов-ност людини як обтяжливу, тобто норматизували, як i за античних чаав, родову природу людини. Це зрозумто, бо сама «щея» (поняття про реально юнуючий об'ект) припускае родову природу об'екта. I коли «утопюти» 16 ст. вводили у свою розповщь про чудесн заморськ кра!' емпiричний матерiал (побут, звича!', подекуди характери), що надавало !'хшм творам виразно конкретного звучання, то основне !'х вщкриття полягало ось у чому: щею вищо!' досконалост людини (i суспiльства) вони пов'язували не з якоюсь ¡сторично конкретною формою конфесшносп, полгтичного устрою, свгтогляду, не з расою чи нацюнальнютю, звичаями чи традицiями тощо, а з уттеною в реальности повнютю виявленою в нш родовою природою ecix форм бут-тя, яку вони розумти як позаюторичну. Щоправда, характерно й те, що ця досконала цив^за^я, як i «царство Боже», мала самодос-татнш характер без ¡сторичного початку i культурних предтеч. Сумлш-на праця, яка примножувала добробут мешкан^в острова «Утопи» Т. Мора, зображувалася як вгчний status quo його устрою поза конкрет-ним юторичним («цивiлiзацiйним») часом.
Отже, можемо дшти висновку, що насамперед природа утопи бага-торiвнева, в нiй поеднано можливе й неможливе, iсторично-типове й можливе-тополопчне. Утопiчне, за Е. Блохом, не мае постшного змiсту, воно не трансцендентне ютори, але iсторичне, утошя в рiзних конструк-цiях постае «то архетипом, то щеалом, залежно вiд того, як це буде розумп"и наступний щабель со^ально'' ютори: iнварiантом е лише установка на утошчне» [1, 125]. «Утошзм подае правильний, «рацюналь-ний» образ або щею юридичну, концептуально-формальну, спроектова-ну в нескiнченну далечiнь. Утошя мае величезне теологiчне значення: вона е одним iз манiвцiв нади, на яких вiдбуваеться гуманiзацiя люди-ни, i цiль и - обожнювання людини» [5, 28]. Як зазначае Б. Шалапнов, «англiйська, французька й ггалшська «утопи» мали одну суттеву ознаку: вони змальовували життя в досконалiй кран яка сприймалася як не-можлива в реальних, юнуючих умовах. Це була краí'на-мрiя. Згадаймо «Ельдорадо» в «Кандiдi» Вольтера! Символом такоТ утопи може слугу-вати iрландська сага про Брана, який, вщкривши далеку щасливу кра'Т-ну, розсипався на порох, щойно його нога торкнулася рщно'' землк Жод-них точок зiткнення мiж утопiчною досконалiстю й емпiричною дшсыстю бути не могло!» [7, 207]. Цкавою видаеться думка Поля Ркера, який написав, що «жодна з держав не вщповщало вимогам утопи, але саме утошя повiдомляе змют державi» [6, 145].
Як висновок, можна сказати, що в сучаснш системi гумаштарно'! освiти, що мае навчити аналiзувати текст як складний комплекс, основою методолопчного пщходу мае бути чотирикомпонентний аналiз, що забезпечуе формально-змютове розкриття художнього твору через вив-чення генетики образiв. У цьому матерiалi на прикладi iсторичних хронiк В. Шекспiра, в яких образ державця е домшантним, було показано, як цей образ вщображае архетипш уявлення про природу правителя (вс вияви демонiчноТ сфери мають бути поступово замiненi рисами апокалттичними, тобто високомiметичними), iсторичне прочитання, мiфологiчнi структури та утопiчнi елементи.
Лггература
1. Блох Э. Тюбингенское введение в философию. — Екб.: Изд-во УрГУ, 1997. — 400 с.
2. Волков А. Традиции сюжети та образи // Лп~ературна компаративн стика.—Тернопiль, 2002.—С. 181-216.
3. Кримський С. Концептуальний лад аналiзу переходного перюду. // Наук. зап. НаУКМА. Фiлософiя i право». — Т. 8. — К., 1999. — С. 4-11.
4. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. — М., 1991.—524 с.
5. МангеймК. Диагноз нашего времени. — М.: Юрист, 1994. — 700 с.
6. РикерП. История и истина / Пер. с фр. И. С. Вдовина, А. И. Мачуль-ская.—СПб.: Издательство «АЛЕТЕЙЯ», 2002.—399 с.
7. Шалагнов Б.Б. «Фауст» Й.В. Гете: мгсгеря, мiф, утопя до проблеми духовно! сутност людини в ымецьш лiтературi на рубеж1 18-19 ст.: моно-графiя. — К.: Вежа, 2002. — 279 с.
8. Шведов Ю.Ф. Вильям Шекспир. Исследования. Под ред. Я.Н. За-сурского. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1977. — 394 с.
9. Шекс^рВ. 1сторичн хронки: Пер. з англ. / Передмова i примiтки Н. М. Торкут.—Харюв: Фолю, 2004. — 509 с.
10. Booker M. Keith. A practical introduction to literary theory and criticism. — White Plains, N.Y.: Longman, 1996. — 495 p.
11. Kernan B. Alvin. Shakespeare, the king's playwright :theater in the Stuart court, 1603-1613. — New Haven: Yale University Press, 1995. — 230 р.
12. Levi Peter. The life and times of William Shakespeare. — New York: H. Holt, 1989. — 392 p.
13. Wilson R. Rawdon. Shakespearean narrative. — Newark: University of Delaware Press; London; Cranbury, NJ: Associated University Presses, 1995. — 313 p.
УДК 82.09
Копистянська Н. Х.,
доктор фтолопчних наук, професор кафедри свтовоТ лтератури Львшського нацюнального университету
¡м. I. Франка
ПРИРОДА ЯК ОСОБЛИВА ПОЛ1ФУНКЦ1ОНАЛЬНА I ПОЛ1ЕСТЕТИЧНА СТОР1НКА ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ
Проспр, зокрема природа, широко використовуються для передачi людських почутпв. На цьому побудован паралел^ контрасти, алегорiя, символка, вся пейзажна, фтософська, любовна, сугестивна лiрика, лiричнi вщступи в романах. Наприклад, останым акордом у створены лiричного образу маленького Поля ("Домбi i син" Дiккенса) е е, що хлопчик перед смертю чуе шум рiчки, що принесе сво'Г води в море.
Людська ютота стае людиною, людина стае особистютю, коли в не' е вщчуття краси i потреба краси. I тим, в кого воно е, даруе красу природа, а вони знову своею творчютю, своею працею, талантом, душевною енерпею вщдають все це i людям, i назад природi. Бальзак
