CC BY
17УДК 82.0 «18»(430)
Кобзар О. I.,
кандидат фтолопчних наук, доцент кафедри дтово'Г шоземно''' мови Полтавського уыверситету економiки i торгiвлi
Мiфологiзм як провщний аспект шмецько' драматурги першо'' половини XIX ст.
В юторп шмецько''' лiтератури визначають декiлька перiодiв штенсивно''' авторсько''' мiфотворчостi, спричиненi певними соцн альними, iдеологiчними та етичними факторами. Це, насамперед, епоха Вщродження, мистецтво яко''' вiдновило зацiкавленiсть античними мiфами, та епоха романтизму, яка 'х творчо пе-реосмислювала. За оцшкою Н. Я. Берковського, у романтичнш eвропi мiф ще довго залишався популярним, визначаючи як л^ературний стиль, так i художнiй метод письменнимв доби: <^ф -це над-образ, надмiрне вираження того, що мютять природа й iсторiя -максимальний розвиток, що зайшов далеко вперед у порiвняннi з тим, що здшснилося насправдi, звiдси гiперболiзована узагальненiсть мiфу. Фiлософський стиль й фантастика, казкова незвичайнють спiвприсутнi в авторiв, котрi писали за зразками мiфiв» [1, с. 47]. Нмецькш лiтературi XIX ст. притаманне певне зниження штересу до мiфу, Ыший ракурс його рецепцп, однак ще'' та елементи мiфологiзацГ'' спостерiгаються у творчост авторiв мiстерiальноl драми У. Вернера, А. Мюльнера, К. Е. фон Гаувадьда, «драматурпв фатуму» Е. Раупаха, З. Вернера, романтиюв Л. Тка, К. Брентано, представникiв постромантичного перюду Г. фон Клейста, Ф. Граббе, Г. Бюхнера. У Тхшх творах мiф використовуеться як творчий субстрат, який е вищим за будь-яку рацюнальну формулу i дозволяе повыше i рiзнобiчнiше вiдображати реальнiсть.
Маркус Вiнклер у монографп «Мiфiчне мислення мiж романтизмом i реалiзмом» (1995) на прикладi творчостi Г. Гейне прослщкував тенденци мiфологiзацГ'' i демiфологiзацiТ в лiтературi XIX ст. Дослщник вiдзначив, що епоха мiж романтизмом i «реалiзмом» пiдтримувала iснуючi погляди на мiф, хоча и мислення i не вiдповiдало «феноменологiчному поняттю мiфiчного мислення» [8, с. 4]. Витюнення чи редукцiя мiфу, мiфокритика i ремiфологiзацiя дiйсностi -це, на думку М. Вшклера, т протилежнi напрями мислення, що визначають сферу звернення ымецьких письменниш XIX ст. до мiфу
i 1^фолош. Вiдчуваючи «живучють» мiфу, який, незважаючи на певну «вщчуженють», сприяв бтьш повному та узагальненому розумшню дiйсностi, митцi ставили перед собою таю завдання: 1) оновити «народы вiрування», ^нороваы просвiтницькими i класичними мiфо-критичними теорiями, вiдкрити казковий свп" «природних демонiв», ангажований тзыми романтиками («залишки язичницьких вiрувань», «давньогермансью мiфи» Я. i В. Грiммiв), Тхню функцiю «нацiональних спогадiв» (Nationalerinnerungen) у сусптьсга; 2) «повернути до життя» богiв грецько-римсько' мiфологil, швельованих просвiтництвом до рiвня «мiфологiчноТ байки» чи класиками - до «абсолютно'' сфери мистецтва», «юторичного музею» (Г.В.Ф. Гегель) [8, с. 255-257].
Нмецьш лiтературi Х1Х ст. притаманнi подальшi жанровi пошуки, зокрема у царин драми: вiд мiстерiальноТ драми, трагедп фатуму й юторичноГ драми до метафiзичноТ трагедп (Tragodie). Тй на змшу прийшли нiмецька трагедiя (Trauerspiel), яка мала переважно буржуазний характер, та нацюнально-юторична драма. Бiльшiсть авторiв i теоретикiв лiтератури цього перюду вважали драму «найвищим лiтературним жанром, який наслщуе традицiйнi правила i з певною послiдовнiстю класифiкуeться на жанри [6, с. 165]. Провщна роль драми в трою™ системi жанрiв, сформованiй в кiнцi XVIII ст., отримала теоретичне обфунтування в фтософських працях доби (Г.В.Ф. Гегель, А. Шопенгауер, Ф. Грiльпарцер). 1нтерес до нових драматургiчних форм у середин XIX ст. був пов'язаний з прагненням розробити жанрово «повноцшну» чи «щеальну» драму (синтез сучасноТ драми i класичноТ форми), що позначилося й на новому розумшы мiфу як самостiйного феномена мислення i матерiалу для мистецтва.
В европейськш традицiТ, на думку науковцiв (е. Мелетинський, О. Лосев, Г. Драненко), найбтьше мiфологiчних iнтерпретацiй мае мюце у драматургiТ, жанрi, який «забезпечуе довготривалiсть життя значноТ кiлькостi мiфiв» [2, с. 249]. Уже початок столбя вiдзначився рiзними формами мiфологiзування, якi знайшли свое втiлення в першу чергу в мiстерiях (Л. Тк Johann Ludwig Teck) «Життя i смерть свято! Геновеви» (Leben und Tod der heiligen Genoveva) (1800), «1мператор Октавiан» (Kaiser Octavianus) (1804), З. Вернер (Friedrich Ludwig Zacharias Werner) «Хрест на БалтицЬ (Das Kreuz an der Ostsee) (1806), «Мартш Лютер, або Освячення сили» (Martin Luther oder die Weihe der Kraft) (1807), Й.В. Гете (Johann Wolfgang von Goethe) «Фауст-1» (Faust-1) (1808), Ф.де ла Мотт Фуке (Friedrich de La Motte-Fouque;) «З^рд, убиваючий змiя» (Sigurd, der Schlangentoter) (1808), А. Арым (Carl Joachim Friedrich Ludwig von Arnim) «Галле i ерусалим» (Halle
und Jerusalem) (1811), К. Брентано (Clemens Brentano) «Заснування Праги» (Die Grundung Prags) (1815), Ф.Гртьпарцер «Золоте руно» (Dasgoldene Vlies) (1819) та ш.). Причину цього феномена пояснюе А. Карельський у книзi «Драма шмецького романтизму» (1992), стверджуючи, що з метою встановлення нового шдфунтя для романтичного оптимiзму, митц звернулися за пщтримкою до ютори, мiфологil та рел1гй'. Вiдчуваючи на ^6i драматизм епохи та звертаючись до ютори жанру, вони намагалися поеднати у сво'х творах драматизм й оптимiзм, створюючи драму «всеосяжного дiапазону, але з втiшною розв'язкою; юторш, узяту в глобальному масштабi, у споконвiчнiй боротьбi трагiчних дисонансiв, але яка врештнрешт виявляе невидиме керiвництво добро''' провщен^ально' волЬ> [3, с. 77].
Драматурги використовували жанр мютери, осктьки вiн найбiльше вiдповiдав релiгiйно-мiфiчному спрямуванню 'хых творiв. Яскравим прикладом ымецько' романтично'' мiстерiальноl драми е п'еса Л.Тка «Життя i смерть свято' Геновеви», яка ввiйшла до його збiрки «Романтичнi твори» (1799-1800). Сюжет драми походив з популярно' народно' книги - «Легенди свято' Геновеви», яка вразила творчу уяву письменника картинами самотност i страждань геро'ш та и неймовiрно' зустрiчi з чоловiком. Образ Геновеви змальовано автором у дус «християнського панте'зму» енських романтикiв, як були йому особливо близькими у 90-i роки XVIII ст. У драмi Геновева е символом християнсько' мученицi, вона покiрна сво'й дол^ без нарiкань приймае будь-якi випробування. За тради^ею свого часу вона виховувалася в монастирi в дуа християнського благочестя i бажала залишатися нареченою Христа. Геновева почуваеться неповноцЫною, у порiвняннi з досконалiстю природи, усвщомлюе успадкований грiх та вроджену провину. Тому вона смиренно сприймае вс незгоди життя як законне покарання, як спокутування чи випробування. ШеллЫгЪва фтософема «свiтово' душi» (Weltseele) отримуе у Л.Тка значення «невинности ж1ночо' душi», добра i любовь на яких засновано свiт. Концепт любовь представлений в ранньому романтизмi як арха'чна гармонiя неба i землi, пов'язаний у Л.Тiка з християнською iдеею, що реалiзуеться в драмк У системi християнських цшностей автор розрiзняе фiзичне (грiховне) кохання й духовну, божественну любов. Конфл^ мiж ними переходить у конфлкт мiж Богом i Сатаною. Антитеза духовно' й чуттево' любовi у драмi Л.Тiка доведена до абсолюту.
Особливе мюце в палiтрi ымецько! мiстерiально' драми посiдае монументальний твiр Й.В.Гете «Фауст», перша повна друкована верая якого вийшла у 1808 роц («Фауст-1»). Твiр задумувався
автором як «мiстерiальний за змютом, драматичний за формою, лiрико-фiлософський за пафосом i мав осягти людське життя загалом, наблизитись до розгадки людського юнування» [4, с. 100-101]. Його персонажi як символiчний «мiкрокосм» (синтез людського досвщу та одвiчних прагнень особистосп) розкриваються через ïx ставлення до провщних аспектiв буття, серед яких антиномп добра i зла, Бога i диявола, духа й матери, природи i цив^зацп. Мiстерiальний змют твору, який фунтуеться на «мютерп душЬ>: iсторiï ïï пщнесення та падiння, втiлений в чуттеву форму театрально!' пластики та сцеычно!' образностi. Мiстерiальне дiйство «Фауста-1» вщображае шлях, який людська душа пройшла через плотськi й дуxовнi випробування вщ грixовностi до праведностi, вщ буденного до сакрального. Впливаючи на читачiв своТми конкретно-чуттевими образами, п'еса Й.В. Гете реалiзовувала притаманний мютери пафос «торжества», пiднесення до «вищих сфер», до наперед визначеного фшалу - перемоги духу. Разом з тим автор надае жанру нових щей, серед яких: зародки сучасного юторичного розумшня життя, щеТ розвитку людини i суспiльства, право шдивща на естетичну незалежнiсть i творчу дiяльнiсть, що виводить мiстерiю як жанр на шший якiсний рiвень. Мiфологiчна складова твору репрезентуе авторський концепт мiфу як органiчного взаемозв'язку людини з природою i духом: через подолання темних сил природи людина досягае самоствердження, утвердження власних високих iдеалiв. Таким чином, Й.В. Гете надае мiфу гуманности яка мае (з погляду на образ Фауста як мислено створений образ внутршньо цтьноТ природно!' особистостi) утотчний характер.
У нiмецькiй драматургiï Х1Х ст. романтична мiстерiя писалася також за сюжетами чи мотивами антично!' мiфологiï. Спроби трактувати античн мiфи у свiтлi християнського вчення (вимога Й. Гердера) вщбувалися i в минулi столiття, однак, за оцшкою Б. Вiзе, у них був вщсутшм «мiфiчний елемент». Тх тлумачили у християнському значены, лише щоб наблизити язичницьк мiфи до сучасного сприйняття, укладали в них новий смисл, не зображаючи реальне християнство. Лише у романтичному проект «ново!' мiфологiï» митц не намагалася розшзнати християнство в мiфологiï, а, навпаки, убачала у християнс^ прадавню релтю, актуальну для кожно!' мiфологiï. Знаково, що первюне християнство отримувало пантеютичне потрактування. Наприклад, Г. фон Клейст, за словами Б. Вiзе, «вщкрив у грецькiй мiфологiï глибоку мютерш християнства», «надаючи актуалiзованому мiфологiею християнству характеру панте'1'зму» [7 (2), с. 370]. Так, Юпггер у п'еа «Амфiтрiон» (Amphitryon)
(1807) не лише найголовшший з бопв. BiH Бог, котрий е BCiM, од BiKy i до BiKy, того самого BiKy, що людина й природа, осктьки BiH сам Тх створив. BiH - «свГтло, ефiр i рiдина, те, що було, що е i що буде» (Das Licht, der Ather, und das Flussige, / Das was da war, was ist, und was sein wird) [5 (1), с. 404]. В шшш драмi Г. фон Клейста «Пентеселея» (Penthesilea) (1807), написанш за мотивами мiфy про амазонок, вщсутш архаТчна наТвнiсть i символiчне наповнення мiфологiчних творiв. Драма, яка за задумом автора повинна була об'еднати античнють й сучаснють, не мае жодного натяку на класичну античнють, лише вщчуття мiфiчного жаху (Г. фон Клейст видiлив цей аспект у мiфологiчномy словнику Гедерiха). Це вщчуття стало для драматурга, за словами Б. Biзе, «формою глибокоТ мютерп дyшi», у яку не проникав ще жоден автор. Проблематика душ^ яку Г. фон Клейст намагався вттити у своТх творах, межувала в людському розyмiннi з поняттям «чудесного», неосяжного розумом, вщповщним оточенням якого могла бути лише мiфiчна чи мiстична атмосфери. На мiфологiчномy фонi картини людськоТ дyшi вирiзнялися особливо яскраво. Як i у «Амфiтрiонi», у «ПентеселеТ» - трагедп заплутаних почyттiв - вщчутш вiдлyння романтичноТ мiфологiТ (мiстерiя непорочного зачаття дiвою вiд божества). Трагедiя Г. фон Клейста, дiя якоТ пов'язана з троянськими мiфами, вщходить вiд традицiй просвiтницькоТ мiфологiчноТ драматурги Й.В.Гете, вiд поетичного виправдання вини i грiха Ф. Шиллера, акцентуючи поетику античного мiфy. Драматург не швелюе свiт амазонок, незважаючи на самогубство ПетенселеТ через yсвiдомлення несумюносл ТТ бажання особистого щастя i мiфiчних законiв ТТ краТни, царство верховноТ жрицi залишаеться непохитним. Таким чином, Г. фон Клейст вивтьняе мiф вiд просвiтницькоТ гyманностi «доби Гете», залишаючи йому його архаТчне сакральне наповнення.
На фунт християнськоТ мiфологiТ на початку Х1Х ст. у шмецькш лiтератyрi сформувалася християнська драма, зразки якоТ представлен творчютю ЗахарГТ Вернера. Загальна iдея, що поеднуе митця з романтизмом, е щея едност мистецтва й релИТ, оскГльки i мистецтво, i релтя, на його думку, е вщчуттям i сприйманням yнiверсyмy. Поетичним машфестом християнськоТ iдеТ З. Вернера стала драма «Сини долини» (Die Sohne des Thals) (1803), у основГ якоТ тема справжньоТ християнськоТ сптьносп (мiстичне тлумачення iдей Ф. Шлейермахера (Friedrich Daniel Ernst Schleiermacher)) -масонства. За переконаннями драматурга, масонство являло собою сптьноту святих, завданням якоТ було подолання християнського егоТзму й вщродження в людиш почуття святость Долина, що е
загальною для святих, неначе жива ютота, поважае Bipy кожного народу, осктьки вважае Bipy шляхетним кришталем творшня, кожна з граней якого, незалежно вiд Tí форми, випpомiнюе Божий дух. Щоб надати людинi можливють споглядати божество, без чого Tí вipа не можлива, брати долини посилають Тй дух через Меаю i Прометея, Гору, Вiшy, Еросу, Тора i Христа, щоб вона пщнеслася до своТх вито-мв. Отже, долина «винайшла» власну мiфологiю, яка фунтуеться на тому, що людина потребуе образного споглядання божества. 1дея святостi pеалiзyеться у дpамi через розгалужену систему символiв, запозичених як з християнськоТ та язичницькоТ мiфологiT, так i зi звичаТв масонського ордену.
Iншi п'еси З.Вернера («Мартш Лютер чи освячення сили» (1807), «Аттта, король гyнiв» (Attila, Konig der Hunnen) (1809), «Ванда -королева сарма^в» (Wanda, Konigin der Sarmaten) (1810), «Свята Куыгунда» (1815)) продовжують мiфологiчнy iдею «Сиыв долини», драматизуючи мiстеpiю вiльноT волi й самозречення, повернення людини до вiчноT едностi з Богом, союзу сили, краси i смерти що е джерелом справжнього життя.
Подальшим етапом розвитку мiстеpiальноT драми стала романтична тpагедiя фатуму (року), представлена у творчосл численних ымецьких письменникiв (З. Вернер «24 лютого» (24. Februar) (1814), А. Мюльнер «Вина» (1814), «Батьмвське прокляття» (1814), «Король Юнгурд» (1817), «Безумство» (1818), Х.Е. Гоувальд «Маяк» (1819), «Портрет» (1819), Ф. Рртьпарцер «Прама^р» (1817)). Тpагедiя року акцентувала пpотиpiччя мiж винятковим статусом романтичного героя та його дiянням, замiсть благих намipiв, тут керуе жорстока невiдвоpотна доля, що виключае будь-яку свободу вол^ «граючись» людиною i знищуючи ТТ. 1дея фатуму, який тяжiе над людиною, походила з грецькоТ трагеди, що спричинило активне використання в зазначеному жанpi сюжетiв, мотивiв й обpазiв античноТ мiфологiT. Знаково, що антична модель у тpагедiях фатуму суттево трансформувалася й модершзувалася: якщо для грецьких транш фатум був способом випробування й утвердження людськоТ велич^ то новi драматурги акцентували марнють людських прагнень та безсилля людини. У «тpагедiях фатуму» романтичний образ «надлюдини» змiнився образом жалюгщноТ маpiонетки в руках неосяжноТ дол^ розв'язка конфлiктy перетворилася на плакатно-тpагiчнy, пеpебiльшено криваву. lстоpiя людства постае у драмах як гранично трапчна, увага акцентуеться на долях мучениш за щею, коpiння якоТ знаходиться в християнському вipовченнi, у юторп боротьби християнства з язичництвом. Драматизм твоpiв видаеться
штучним, нав'язаним персонажам ззовы, щоб вони могли, за словами А. Карельського, протюструвати «щею конечного торжества релiгiйного начала i у свiтi, i в окремiй душi всупереч усГм зрадливостям зло'' долЬ [3, с. 87]. Таке зображення ставить людину в один ряд з божественними символами, одночасно позбавляючи и самостiйного значення, iндивiдуального життя.
«Трагедiя фатуму», у порiвняннi з мiстерiальною драмою, мала певш прогресивнi риси, що й забезпечило значний устх у кшц 1810-х - на початку 1820-х рр. Серед позитивних тенденцш «трагеди фатуму» слщ вiдзначити те, що вона вщповщала духу епохи, не приховуючи, а навпаки, акцентуючи и трапзм, розвiнчуe романтичний «генюцентризм», вiдкриваючи шлях бтьш «реалютичному» свiтогляду. На вщмшу вiд громiздких мiстерiй, «трагедiя фатуму» була сцешчною, TT можна було поставити на сцен театру.
Головною рушшною силою трагедiT| долi виступае iдея фатально'' неминучостi того, що вщбуваеться. Поетичний образ фатуму постае у мiфологiчному забарвленнi - як трансцендентна сила, яка обумовлюе людське буття, як темне демонiчне начало, непереборне i неминуче, непiдвладне людському розуму, а значить, непiдконтрольне. Матерiалом трагедГТ долi ставали мiфологiчнi сюжети i мотиви, причиною чого було метафiзичне спрямування жанру.
Ф. Гртьпарцер у трагедГТ долi «Золоте руно» презентуе античний мiф, актуалiзуючи першоджерела у вГдповГдностГ з духом часу (доба реставрацп Меттернiха): у руслГ поеднання мГфологГчних та просвГтницьких щеалГв. ТрилогГя «Золоте руно» складаеться з практично самоспйних драм «Добрий псть» (Gastfreund), «Аргонавти» (Argonauten) i «Медея» (Medea), якГ разом утворюють сюжето-змГстовну цГлГснГсть. ТрилогГя написана в популярному в романтизмi жанрi драми долГ, який автор, завдяки мГфолопчному матерГалу поеднуе з антично'' «драмою душЬ>.
Обравши матерГалом трилогп мГф про Медею i аргонавтГв, Ф. Гртьпарцер активГзуе мГфологГчнГ образи, сюжети й мотиви в актуальному проблематико-тематичному руслГ, поеднуе арха'Тчний досвГд зГ спробами сучасного мистецтва проникнути в найглибшГ таши внутрГшнього свГту людини.
Разом з мГфолопчними мотивами трилопя мГстить основнГ риси трагГчного, якГ походять з мГжлюдських взаемин i ставлять людей в подвГйну залежнють вГд характерГв i ситуацГй, з яких немае виходу. В епос про аргонавтГв розвиваються передумови, якГ визначають взаемини мГж Язоном i Медеею: протилежнГсть двох культур (примГтивно-первюна i прогресивно-розвинена), у свГтлГ яких
по^зному сприймаються поняття долi i любовь людсько' природи i почуттiв, перемоги i помсти, провини i покарання. Наразi з глибокою психологiзацieю в ру^ просвiтницьких iдей Х1Х ст., Ф. Гртьпарцер вшановуе мiфiчний св^ драми, вважаючи його морально вищим за цив^зацш (Медея здатна заради кохання пщкоритися законам чужого |'й свiту, тодi як Язон в угоду спiввiтчизникам, вiдмовляeться вiд не'|). Трагiчний фiнал трилогп слiд розумп"и «як дiалектичний синтез Колхiди i Коринфу» (Ф. Штрiх), в якому наразi з мiфiчним свiтом предмв нiвелюeться сучасний автору свiт деморалiзованого буржуазного просвiтництва.
У подальшому розвитку трагедiя долi, адаптуючись до повсякденних буржуазних потреб, вiдходила вiд трапчноТ духовно'' проблематики, пристосовуючись до масового смаку. Виходячи з цього, лп"ературознавц (А. Анкст, А. Карельський) говорять про знач-ну схожiсть «трагедп фатуму» з мiщанською драмою, про що свщчить характерна обом жанрам «сльозлива» сентиментальнiсть та безпринципна пластичнють стосовно моралi та запитiв часу. Якщо до цього часу трагедiя вважалася «високим жанром», то драматурпя фатуму значною мiрою и вульгаризувала, зводячи до переачних фiлософствувань «на тему долЬ.
Сутнiсним духовним процесом Х1Х ст. науковцi вважають активiзацiю юторично'' пам'ятi людства, що, унаслщок революцiйних подiй в eвропi, викликала гострий штерес до минулого. Ця зацкавленють стимулювалася двома факторами: по-перше, розчарувавшись результатами буржуазних революцiй, митц шукали причину 'х поразок в юторичному розвитку европейсько' культури, що призводило до iдеалiзацiТ минулого; по-друге, революцшш поди та епоха Наполеона загострили проблему «шдивща та юторп», питання про мiсце i роль особистосл в iсторичному процесi, вщповюти на якi мали допомогти юторичний досвiд та приклади з минулого, активiзуючи дослiдницько-пiзнавальний аспект. Тому суттевим джерелом драми стала iсторiя, рушшними силами яко'' вiд початку були конфлкти мiж одиничним i загальним та мiж свободою волi й необхщнютю, що були провiдними i в драматурги.
Фiлософським пщфунтям юторично!' драми Х1Х ст. стала книга Й. Герреса «lсторiя мiфiв азiатського свiту» (1810), у якiй iсторiя кожного народу представлена як розвиток первюно' волi провидiння, закладено' в його мiфологiТ. Усi трагiчнi ешзоди «постмiфiчного» розвитку людства розглядалися як несуттевi випадковостi на шляху загально' велично'' перспективи. Середньовiччя, «Священна Римська iмперiя германсько' наци», безкiнечна боротьба феодалiв проти
iмператорськоТ влади, чвари мiж iмператорами й папами - усе це давало плщш теми для тенденцшних, популярних юторичних драм (Г. фон Клейст «Принц Фрiдрiх Гомбурзький», К. 1ммерман Император Фрiдрiх II», Ф. Гртьпарцер «Велич i падiння короля Оттокара»). Фатальну, за словами А. Карельського, роль у нацюнально-iсторичному дискурс вiдiграла «гогенштауфешвська» тема, рекомендована драматургам А. Шлегелем. Вона розроблялася циклами (цикл «Гогенштауфени» з семи частин Нштедта (1826), цикл з 16 драм Е. Раупаха (1837)). Особливого значення в нацюнально-патрютичнш драмi набувае народна тема, однак вона проявлялася або надумано та неоргаычно (Г. фон Клейст «Битва Германа» (1808), Х. Граббе «1мператор Фрдах Барбаросса» (1829)), або тюстративно (А. Аршм «Аппельмани» (1813)). Засудження «суто людських» претензiй на керування iсторiею» як рефлексiя наполеоывського мiфу, стала темою драм Х. Граббе «Наполеон, або Сто дшв» (1831), «Ганыбал» (1835), Г. Бюхнера «Смерть Дантона» (1835).
Магiстральнi шляхи розвитку шмецькоТ драматурги першоТ половини XIX ст. привели до ^оричноТ драми, котрш був притаманний рух вщ романтизму до «реалiзму», вщ iдеальних висот - до реального життя, вщ iдеального героя до реальноТ людини. Драма свiдомо вщходила вiд трансцендентного смислу юторп, повертаючись до ТТ реального значення в житт як окремоТ людини, так i народу.
Отже, нiмецька драматурга XIX ст. у своему розвитку спиралася на духовний та художнш досвщ минулих поколшь, що забезпечило ТТ вихщ «за межi емшрично'Т конкретики» [3, с. 187]. Прагненням пщнятися над буденним та сьогочасним викликано звернення письменниш до мiфологiТ як джерела iсторiТ та культури людства. Використання мiфологiчних образiв i структур у драматурги зазначеного перюду сприяло встановленню глибокого зв'язку з минулим, створило особливу глибину i фiлософiчнiсть творiв, надало Тм загальнолюдськоТ значущостi. Разом з цим мiфологiзацiя творiв включила Тх у континуум духовного життя i розвитку людства, завдяки чому конкретно-iсторичний змiст доповнився одвiчними iстинами.
Лiтература:
1. Берковский Н.Я. Романтизм в Германии / Н.Я. Берковский. -Л., 1973. - С.443.
2. Драненко Г. Мiфокритика та рецептивна теорiя: продуктивний дiалог / Галина Драненко // Питання л^ературознавства: Науковий збiрник. - Черывцк Черывецький нац. ун-т, 2009. - Вип. 78. - С. 243 -251.
3. Карельский А.В. Драма немецкого романтизма / А.В. Карельский. - М.: Медиум, 1992. - 335 с.
4. Шалапнов Б.Б. «Фауст» Й.В.Гете: Мiстерiя. Мiф. Утошя: До проблеми духовноТ сутностi людини в шмецьш лiтературi на рубеж1 18-19 ст. / Борис Борисович Шалапнов. - К.: «Вежа», 2002. - 279 с.
5. Kleist H. von. Werke und Briefe in vier Banden / Heinrich von Kleist. - Berlin und Weimar, 1978.
6. Rosch H. Grundlagen, Stiele, Gestalten der deutschen LiteraturFrankfurt am Mein, 1975.
7. Wiese B. Die deutsche Tragödie von Lessing bis Hebbel. In 4 Bd. / Benno von Wiese. - Hamburg: Hoffmann und Campe Verlag, 1948.
Winkler M. Mythisches Denken zwischen Romantik und Realismus: zur Erfahrung kultureller Fremdheit im Werk Heinrich Heines / Мarkus Winkler. - Tubingen: Niemeyer, 1995. - 395 S.
