CC BY
30
УДК 1(091)
Варшавський О. П., Дншропетровський нащональний ушверситет зал1зничного транспорту iM. акад. В. Лазаряна
ПРОПЕДЕВТИКА ЕТИЧНО1 ПРОБЛЕМАТИКИ
Реч1 представляються нам у свош ситуативны п1дручност1 найближчими уявлення-ми, у результатг чого утворюеться Их широкий смисловий д1апазон. А через те завжди необх1дна попередня феноменолог1чна «експертиза» з виявлення «генутного» поняття. Ii i проводить пропоноване досл1дження на матергалг етичних характеристик людськог присутностг.
Ключовi слова: етичне, звичай, закон, етос i мораль, совгсть, доцшьтсть, свобода.
Варшавский А. П., Днепропетровский национальний университет железнодорожного транспорта им. акад. В. Лазаряна
ПРОПЕДЕВТИКА ЭТИЧЕСКОЙ ПРОБЛЕМАТИКИ
Вещи показываются нам в своей ситуативной подручности ближайшими представлениями, в результате чего образуется их расширяющийся смысловой диапазон. А потому всегда необходима предварительная феноменологическая «экспертиза» по выявлению «генуинного» понятия. Ее и проводит предлагаемое исследование на материале этических характеристик человеческого присутствия.
Ключевые слова: этическое, обычай, закон, этос и мораль, совесть, целесообразность, свобода.
Varshavskyi O. P., Dnipropetrovsk National University of Railway Transport named after Academician V. Lazaryan
THE PROPAEDEUTICS OF THE ETHICAL RANGE OF PROBLEMS
The things are shown to us in their situational material-at-hand with the nearest presentation. As the result, their expanding semantic range is formed. Therefore preliminary phenome-nological "examination " by detection of the "genuine " conception is always required. The present research carries out it on materials of the ethical descriptions of the human presence.
Keywords: the ethical, custom, law, ethos and morality, conscience, reasonability, freedom.
Постановка проблеми. Все може бути дане людиш, не дана тшьки ютина. Вщ того кожне суще, феномен, показуе себе в представлены. Ним ютина себе i вщшмае. Вна-слщок цього кожна рiч загромаджена чередою понять. I нема серед них «бшьш або менш правильних» - всяке е видимють, си-туативно-юторично (контекстуально) обу-мовлена. Однак, ми ж якимось побитом маемо справу з тою ж самою рiччю, не губимо й iз виду. Тотожне автентичне поняття
потаемно нам все-таки завдасться. Фшо-софська герменевтика стверджуе, що на от-се перед-поняття нам всякий раз дае вказiв-ку слово (передсуд). Слово шби береже i укривае «^внють речi самш собЬ>.
Виходячи з цього, може, навт тривь ального стану речей, ми маемо проводити пропедевтику будь-якого дослщжуваного нами предмета. А в наступному текст справа тде про феномен етичного в люди-ш («етос»).
Найближче для цшого поколшня, мож-на сказати, загальнокультурне визначення для етики запропонував вщомий радянсь-кий учений А. Стркш: «Этика есть наука об отношениях, существующих между людьми, и об обязанностях, вытекающих из этих отношений» [5, с. 661]. Отже, звщси видно, що в етищ справа йде про обов 'язки, завдаш стосунками м1ж людьми. У такш презентацп етичне вводиться у загальний соцгально-правовий контекст як т.зв. «нравственность»: «Нравственность - это исторически сложившаяся система неписаных законов, основная ценностная форма общественного сознания, в которой находят отражение нормативы и оценки человеческих поступков» [5, с. 661-662]. Таке зведення етичного до (невиписаних) закошв вторично обгрунтовуе позищю, яку називають за-кон-ництво. Тут чеснота буде значити слу-хняшсть, вада - порушення, етичне вихо-вання - призвичаення, етичний розвиток -свщоме виконання i вщповщальшсть.
Треба сказати, що основи для подiбного погляду на етичне мають мiсце вже в Аристотеля, фундатора практично! фшософп: «Мыслительная добродетель возникает и возрастает преимущественно благодаря обучению и именно поэтому нуждается в долгом упражнении, а нравственная (ethike) рождается привычкой (ex ethoys), откуда и получила название: от этос при небольшом изменении [буквы]» [1, с. 78]. Отже, згщно з Аристотелем, етичне е те, що породжене звичкою. А звичка - це умовний рефлекс, повторення тсля примусу. Примушуе закон як суспшьний обов'язок «тварини поль тично'1». Вщтак, провiдну роль в етиц зви-чки Аристотеля ввдграють такi суспшьш категорп як честь, достойнiсть i стид. Звiд-си ж походить i прагнення Аристотеля примирити особисте щастя з суспiльним законом.
Аристотелiвський етос у римлян був переданий словом moralis, яке далi було по-
зичене в европейсью мови. I от воно вже остаточно звужуе поняття етичного. Термш moralis походить вщ mores - поведшка, звича!' i, нав1ть, мода; ut moris est - означае як повелося, стало звичним [8, с. 271]. Смисл мюцевосп i розташованосп, ще на-явний в грецькому «етосЬ» римлянами вза-гал1 вже не маеться на увазь 1х моральний проспр - це звичай, а з ним нрав i право. Йому вщповщае книжне, з походження староболгарське, поняття «нравственность»: «Кожному городу - нрав i права», -стверджуе Григорш Сковорода.
Латинське поняття «мораль» (звичай, нрав) уже ч1тко окреслюе дв1 буттев1 мож-ливосп: призвичаетсть до правила та eid-ступництво вщ нього. Головною етичною проблемою тут стае виявлення i деклару-вання щеального правила, що було б вщпо-вщним самш природа Через свою загально-значущють воно здобувае владу упорядко-вувати буття людей через певш санкцп. Вщтак, чеснота - це р1зномаштш форми порядносп, як по сут е умшня бути поюр-ним. Тут вчинок вмотивований передуам страхом перед конкретним покаранням закону чи авторитету. Виховання «правиль-них звичок» як раз грунтуеться на цьому страхов1.
Формулювання цшей. На тдстав1 нашо-го загальнокультурного розумшня етичного як морал1 постае така проблема. По-перше, мораль виключае особисту присуттсть («етос») людини у свт i з шшими. Примь ром, у людини було "добре виховання", i завдяки сво'1м добропорядним манерам во-на звикла подавати руку тому, хто просить. Ця д1я може нав1ть не тдозрювати, на що вона нацшена. Тут не вчинок, а зразок дп. По-друге, звича'1 (mores) е вщносними до то! чи шшо'1' культури, i у зв'язку з шшою мораллю м1г би бути вихований шший зразок дп. Це тдривае претенз1ю щеалу пове-дшки на загальнозначущють. По-трете, всупереч свобод1 людського ества мораль
стае простим репресивним органом тих ш-ститутв чи авторитетiв, що шбито «оволо-дши» iдеальним правилом. I нарешт, саме походження етичного потрапляе в контекст дресирування тварин.
Ця проблема вимагае iншого погляду на етос. I у нас е можливють подивитися на предмет етики дещо глибше. Бо ж для вах поколiнь грецьке мислення тим назавжди i залишаеться невичерпним, що для нього крiм рщно'1' повсякденно'1 не iснувало яко'ь небудь спещально'1' «науково'1» мови. А це значить, що його завжди вiд слова можливо спiввiднести з певним живим досвщом.
Виклад основного матергалу. Тож най-першим чином нам видаеться виршально важливим з'ясувати доаристотелгвське вживання слова «етос», яке знаходимо у 119 фрагмент Гераклгга:
«H9oZ аубршпш багдшу».
Його буквальний переклад зводиться до постановки тире:
«этос человека - его даймон» [6, с. 243];
при цьому «етос» iнодi чомусь передають шшим грецьким словом - «характер» [2, с. 309] або i зовам - «личность» [6, с. 243]. Хоча, як стверджують лшгасти, у грецько-му словi немае кореня лице, а е саме мгсце, i через те воно первинно означае -«мюце, до якого ми звикли чи пристосува-лись» («a place to which we are habituated or accustomed» [9, с. 105]), ми ж будемо каза-ти: звичайне мгсце перебування.
Мюце в якост «топосу», помнив Аристотель, е вища iз причин речi. Але навпаки складаються справи у випадку людини. За висловлюванням Гераклiта виявляеться, що у людини як раз «топосу» i нема, адже ii мь сце («етос») е «даймон», - те, що не вщ свь ту сього, без мюця. Тому нам дано очевид-ний натяк про те, що не вщ наявних звичш'в i звичок людина здобувае свiй етичний присуд.
Отже, витоки етики е за межами, ска-
ж1мо так, топографа. I саме тому людина взагалi залишаеться в межах, тобто етично обмежена. У кожному випадку юнування людини обмежувальний горизонт п перебування е свш власний. Скаж1мо, це може бути трон базилевса або дiжка мудреця, квартира багатоповерхового дому або долина оточена горами, меж комп'ютерно'! гри або Едемського саду. Але яким би конкретно не було звичне мюце перебування, по-грецьки зрозумший етос означае розташоватсть, причеттсть, освоетсть людсько'! прису-тност у свiтi.
Етичний проспр, будучи власне простором, вщмежований горизонтом, а вщ-так, верхом г низом. I ось, примiром, рання грецька (дорефлективна) етичнiсть - це коли все до ладу на своему належному мсщ, а врештьрешт, - це буттева, навмисно не встановлена гармонiя мюць, - космос. Противне ж етосу (сьогодш сказали б, - амора-льне) греки бачили не доречним, оскшьки воно е протилежне самому буттевому ладу. I вони, як вщомо, цурались неетичного як т.зв. «варварства». Варварство - це майже безсловесне недоюнування, недалеко вщда-лене вщ тваринного, а головне, хаотичне. А через те лопчно випливае намiр його не пь знати, а цивiлiзувати, тобто привести його у вщповщшсть до етосу, - звичайного устрою.
Геракл^ же перебував у полемщ з от-сим раннiм почуттям етичного. А це значить, що у 119 фрагмент вш повщомляв, як це йому властиво, щось для його сучасни-кiв зухвале i провокативне. Загострив ска-зане «Темним i Сумним фiлософом» у свош вщомш штерпретацп Гайдеггер ось так: «Местопребывание (обычное) есть человеку открытый простор для присутствия Бога (Чрезвычайного)» [7, с. 216]. Тим самим Гайдеггер, i треба вщдати йому належне, доводить, що будь-яка етика, яка пропускае питання фундаментально'!' онтологл (а саме, питання про ютину, тобто «вщкритий прос-
тср для присутностi Надзвичайного»), стае репресивним моралiзаторством Звичайного, законництвом: «Лишь поскольку человек, эк-зистируя в истине бытия, послушен ему, только и могут от самого Бытия прийти знамения тех предназначений, которые должны стать законом и правилом для людей. Предназначить по-гречески -
vs^siv. No^oZ не просто закон, но в более изначальной глубине - предназначение, таящееся в миссии бытия. Только это предназначение способно привязать человека к бытию. Только такая связь способна поддерживать и обязывать. Иначе всякий закон остается просто поделкой человеческого разума. Существеннее всякого устанавливания правил, чтобы человек нашелся в истине бытия как своем местопребывании. Лишь пребыванием в этой местности дается опыт надежной уместности поведения. Уместность всякому поведению дарит истина бытия» [7, с. 218].
Слщ визнати, що ця штерпретащя хоч i представляе передуам фшософш Гайдег-гера, а проте не виходить за меж сказаного у трьох словах Гераклiтом. I виходить так, що шяких iнших чеснот поперед мудргстю бути не може. Як бути до мюця i до реч^ заздалегiдь не встановлено i нiкому не вь домо. А вищий ступiнь надiйностi етично-му знанню повiдомляе щось на перший по-гляд примарне - «iстина буття».
Не станемо з цим сперечатися, а спро-буемо спiввiднести добутий етимон з дшс-ним досвщом, i авжеж, за провщною ниткою побутового слова. Не могло ж бути так, щоб розумiнню етичного наша культура була цшком зобов'язана античному свь ту. Адже ж щонайменше стосунок до своег присутностi як етичний «мшмум» не е ознакою випадково набутою зi сторони. Цей стосунок укра'шська мова традицшно називае - совать. Iсторiя цього слова по-чалася в XI ст. у зв'язку з християнською проповщдю вiзантiйських мiсiонерiв, коли
слово стuv8Í8nol^ було скальковано по-слов'янськи саме ось так: съ-вщть (со-вють). Преф1кс со- означав стльтсть м1ж багатьма 1 р1зними, а коршь вють - вгдання, знання. Але про що оця спшьна с-вщомють, су-мшв? Пщказку дав повсякденне мовлен-ня, що говорить про совють у зв'язку з метафорами «гризота», «поклик», «голос». I в цьому контекст змют поняття совють включав в себе певний обов 'язок у стосун-ку до 1ншого, порушення якого викликав "внутр1шнш суд".
Кр1м того, тотожно слову совють вщ Х1-го ж стол1ття вживавться 1 ще одне -сумлтня (вщ др. сумьншив). Себто, етичне з раншх тр розум1вться як сумме. Це наводить нас спершу на уявлення про таку соб1 "невпевнешсть" чи "розгубленють" людини в й вчинках. Однак первинно сумшв означав не бути у свовму ствюнуванш з1 свь том та шшими реактивним, тобто зупиня-тися, вагатися, вбачати перед ус1м належне. Тож со-вють (су-млшня, су-мшв) на раншх порах зрозумша як проста обачтсть стосо-вно спшьного 1 обов'язкового. Себто, мати совють - це значить поперед вчинком мати випереджальний час на питання про нале-жшсть самого вчинку. Такий питальний стан у побут називають «чуттям голосу» совют1.
Отже, пройшовши поняттввий шлях вщ звичаю до обачносп, ми вже не будемо передуем сприймати етику як науку про мораль. Вщповщно етична проблематика на-бував ново! гостроти, зокрема проблема по-ходження етичного, бо сам по соб1 час обачливого запитування суперечить уяв-ленню Аристотеля про провщну роль звич-ки в етичнш свщомосп. Якщо час обачнос-т спонтанний, то звичка стввщносна з тим, що вщоме у природ! як рефлектор-шсть. Тож треба перев1рити, чи е етичне прямим продовженням природного порядку речей, чи тдводиться воно тд яку-небудь форму дощльног поведтки?
Найближчим чином здаетыся, що етич-не е випадковим. Звщки взятися часу на питання про належне - ми ж зайнят люди. А час, як кажуты, - це грошц а цей час ще й явно не приносить прибутюв i, очевидно, вщволшае вщ ïx здобуття. Тож вбачати перед уам 1ншого, приймати стосовно ныого обов'язок не е доцшыно, i тому прояви совь сп, якщо вони справдi трапляютыся, е ви-падковiсты.
Проте, етична свщомюты не настане, якщо ïï немае вже. А вона все-таки завжди вже маетыся, навiты у випадку утил^арного або нiгiлiстичного способу юнування. Це мае показати цшком певний ненадуманий досвщ, котрий не е результатом спещалы-ного виховання i призвичаення. Привiд бути обачним стосовно 1ншого («чути голос совютЬ>) може виявитисы тiлыки тодi, коли нам у принцип вiдома самобуттстъ 1ншо-го, вщ яко'1' i походиты щосы зобов'язувалъне, дурне з утилггарного погля-ду чи з погляду «здорового глузду».
Досвщ, як завжди, нам допомагае при-гадувати слово. Самозв'язувалыне знання i з цим же коренем «в'язати» римляни ще до прийняття християнства iменували religio. Вони мали на увазi той вид благочестя, вщ-мiнний вiд призвичаеностi moralis, що пов'язаний як раз з особливою увагою до священного.
Священне (Божественне) ж, як вщомо, не довщне та не показне, i настшыки ж не верифшоване як «iстина буття» Гайдеггера. Незважаючи на це його поняття е ушверса-лыне для вах можливих людсыких кулытур, i в найширшому смислi означае перевер-шення наявного, всевизначалъну вiдсут-тстъ. Але коли щосы подiбне переживаеты-ся вперше в досвiдi кожного з нас? Достат-ныо тшыки пригадати, коли особиста вщ-сутшсты, всевизначалыним чином, ставала раптом актуалыною.
I така подiя справдi дуже рано здшсню-етыся у винятково людсыкому запитуваннi
про свое походження. Себто, коли людина як шбито ншвно стае стурбована мшцем звiдки вона. А це значиты, що такого мюця серед наявного сущого вона не припускае, i навпаки, передбачае його в чомусы принци-пово 1ншому, або, як кажуты, «трансцендентному».
Для нашого роздуму важливо те, що в поди цыого запитування водночас природно i ненавмисно звершуетыся назване вище «етичним мiнiмумом» - стосунок до свого тимчасового ества. Вщтепер людсыке буття носиты проективний i питалъний характер, у кожнш конкретнш ситуацп розрiзняючи дане i належне, осмислюючи ради i для чо-го бути. Причому все одно, якими потiм квалiфiкуюты нашi вчинки - моралыними чи аморалыними. Будучи опосередковат сто-сунком до свое'1' присутностi, вони е етично наперед визначеш без спещалыно'1' на те су-стлыно'1 санкцп.
I тут треба пiдкреслити, що совют на-лежиты атрибут свободи. Вона не обумов-лена сощалыними, бiологiчними чи якими-небуды шшими причинами. Що, однак, не робиты ïï якимосы випадковим явищем. Та iмперативнiсты, що витiкае iз досвщу тим-часовостi, не диригуе нашим юнуванням подiбно до фiзичноï причини, але залишае при виборi. Вщ того i може здатися, що етичного взагалi немае, а е тшыки природно чи доцшыно обумовлене. Свобода совют передбачае можливюты спроектувати свое життя як завгодно, примiром, наслiдуючи зразок тварини, дико'1' або свшсыко'1.
Шдсумки до^дження.
По-перше, можна констатувати: оскшы-ки людина заздалегщы виявляе себе не вiд св^у сыого, остiлыки вона всякий раз дбае про те, як належитъ бути. Осы де виток етично'1' проблематики, - усвщомлення наперед трансцендентного. Тим самим пщ-тверджуетыся найперший вислiв про етичне Геракл^а: «Етос людини - ïï даймон». «Даймон» же (як вщомо за iсторiею Сокра-
та) заявляв про себе в якост «голосу», який ниш у побут розум1ють як голос совгстг. Цього не зрозум1ти з погляду етики звички, морал1 та законництва, для яко! належний спос1б юнування авторитетно задавться наперед у якост правила чи щеалу, 1 для яко! принциповою в примус та обмеження шщь атив совють Натомють велшня совют не виказув якийсь ушверсальний образ пове-дшки. Совють не щеалютична, а онтолопч-на, адже вона особистюно включена в кон-кретну ситуащю, тобто в етос, - мюце пе-ребування. Вщповщно совють не пщлягав вихованню як щеальне уявлення, якому слщ було б коритися.
По-друге, метаф1зичний (теолопчний) виток етичного, виявлений завдяки фено-менолопчнш пропедевтищ, проте, в исторично обумовленим, 1 його не обов'язково належить розум1ти тшьки як «даймон». Бшьш того, залежно вщ його розумшня мав мшятися 1 споаб етичного запитування. Коли, прим1ром, його поняття досягав Абсолюту, як у моноте!стичних теолопях, етичне запитування сягав гранично! гостро-ти: воно ототожнювться вже з почуттям вини. При цьому очевидно, що совють 1 вина не в вщдшьш, 1 нав1ть так, що совють за-безпечена почуттям вини. Скаж1мо, тод1, коли справа йде про «гризоту» совют!, коли належне не здшснене.
По-третв, метаф1зичне походження етичного означав водночас 1 його прихова-тсть. А тому, безсумшвно, людське уявлення не обмине спроби вилучити з «етоса» всяку присутнють «даймона», наприклад, через редукщю етичного до ф1зичного. До популярних сьогодш натуралютичних кон-цепцш належать т1, яю все, що тшьки могло б бути ними вщзначено як «реальне», виво-дять ¡з т.зв. «природи», «життя» або «при-
родних законом1рностей» (еволющошзм, сощобюлопя, етолопя та iH.). Вони вважа-ють сво!м обов'язком етичний феномен на-лежного, свобiдного по сво!й сутi, предста-вити як щось обумовлене, вiдповiдне до-цгльнгй або адаптивнгй поведшщ тварин. Таю спроби, на наш погляд, являють собою фальсифшащю поняття етичного через зве-дення його до альтру!зму, дбання про ште-реси загалу. Однак совiсть (або як ми ка-жемо - обачнiсть стосовно 1ншого) несу-мiрна з альтру'ютичними послугами, допо-могою, спiвпрацею, адже вона заснована не на штереа i не на пiдпорядкуваннi штересу стада або общини, а на вiдмовi вiд всякого iнтересу. Останне е досвiдом унiкальним, природi не вщомим.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аристотель. Никомахова этика / Аристотель // Сочинения в 4-х т. - Т. 4. - М. : Мысль, 1983. -С. 53-294.
2. Досократики / [пер. с древнегр. А. Маковель-ского]. - Мн. : Харвест, 1999. - 784 с.
3. Етимолопчний словник украшсько! мови: У 7 т. / [редкол. О. С. Мельничук та ш.]. - К. : Наук. думка, 1983. - (Словники Украши). Т. 5 : Р-Т / [уклад. Р. В. Болдирев та ш.]. - 2006. - 704 с.
4. Кант, I. Критика практичного розуму / I. Кант. - К. : Юшверс, 2004. - 240 с.
5. Спиркин, А. Г. Философия : учебник / А. Г. Спиркин. - М. : Гардарики, 2004. - 736 с.
6. Фрагменты ранних греческих философов. Ч.1. /: [Отв. ред. И. Д. Рожанский]. - М. : Наука, 1989. - 576 с.
7. Хайдеггер, М. Письмо о гуманизме / М. Хай-деггер // Время и бытие: Статьи и выступления. - М. : Республика, 1993. - С.192-220.
8. Valpy, F. E. J. An Etymological Dictionary of the Latin Language. London: Red Lion Court, Fleet Street, 1838. - 550 p.
9. Valpy, F. E. J. The Fundamental Words of the Greek Language London: Printed for Geo. B. Whittaker, Ave Maria Lane, 1826. - 363 p.
Надтшла до редколегИ 28.03.2012. Прийнята до друку 12.09.2012.
