CC BY
20
Зореслав САМЧУК
ВИЗНАЧЕНЮТЬ ЕТИЧНИХ ПР1ОРИТЕТ1В ЯК ДВО6ДИНА ПРОБЛЕМА СОЦ1АЛЬНОГО БУТТЯ ТА СОЦ1АЛЬНО-Ф1ЛОСОФСЬКОГО ДОСЛ1ДЖЕННЯ
Структуроватсть сустльного буття i напрямшв розвитку за етичним критерieм е багато в чому визна-чальним з точки зору перспектив як конкретного Шди-вiда, так i сощуму в цыому. Ця обставина неухильно актуалiзуe потребу побудови ieрархii ефективних i коректних етичних прюритет1в. Однак, такому завдан-ню притамант числент проблеми не лише на рiвнi свi-
тоглядних орieнтирiв рiзних сощальних груп i прошаршв, а й з позицш ктотно вiдмiнних методологiчно-концептуальних пiдходiв, якими продовжують послу-говуватися сощально-фыософсьш до^дження. Започаткувати розв'язання зазначено1' проблеми у форматi досягнення якомога бiльшо'i прозоростi i визначе-ностi етичних прiоритетiв сустльства — нагальна долдницька необхiднiсть.
Дослщжуючи мiру корельованост i взаемозалежносп морально! та су-спшьно! дшсносп, Р. Арон iронiчно зауважував: «На!вно вважати, що наука колись зможе декретувати мораль, адекватну суспшьству: за принципом — кожен тип сустльства потребуе певно! едино! етично! концепцп» [1, 388]. У даному випадку з видатним французьким сощологом можна не погодити-ся: звичайно, мораль е надто гнучким явищем суспiльного життя, щоб для характеристики Г! функщонування вживати жорсткий термiн «декретуван-ня», але справа не в термшах, а в тому, що оптимум розвитку кожного кон-кретно-iсторичного сустльства потребуе такого ж конкретно-гсторичного (тобто единого!) типу мораи, цiннiсно-свiтоглядно! орiентацi!, методiв i стилiв керiв-ництва. Будь-яы iншi типи, методи й стилi виявляться щонайменше неоп-тимальними.
Справд^ кожна кра!на, культура й цившзащя мае власний етичний стандарт. Вщтак, якщо Укра!на прагне цившзованого державного статусу, то !й слщ такий етичний стандарт сформувати й сформулювати. Це не означае, що громадяни повиннi вiдмовитися вiд власних етичних мiркувань, цiлковито покладаючись i пiдпорядковуючись сформульованому державою еталону —
зовам ш, адже загибель кожно! культури вiдбуваeться значною мiрою якраз внаслiдок того, що етична активнють i креативнiсть переадресовуеться з шдивщуального рiвня на суспiльний, державний.
За своею природою та функцюнальним еством мораль е iнструментом вдос-коналення та самовдосконалення. Ще одшею iстотною критерiальною ознакою виправдано вважаеться таорування нею спокус успiху. З цього приводу Карл Поппер так i зазначав: «Нам по^бна етика, яка моруе успiх i нагороду» [4, 262]. Принципове зауваження: якщо мета суб'ектiв полiтичного процесу полягае в досягненш суспiльно-полiтичного успiху, то моральна позищя визнае першочергово прюритет етичних канонiв, а вже потам — усшху та нагород. Тому вона передбачае можливють i прийнятнють крокiв, якi не забезпечують усшх та нагороди. Точнiше, моральний прюритет — це завжди вибiр на користь стратегiчного устху та нагород, яы часто не збтаються або навгть заперечують, унеможливлюють устх тактичный, поточный *.
Принагiдно варто пригадати, що Цiцерон i Сенека називали совесть внут-рiшнiм голосом, який виправдовуе чи засуджуе нашi вчинки з точки зору етич-но1 гiдностi. Кант же ототожнював совють iз моральным обов 'язком. Зрештою, усi мислителi солiдарнi в одному: совють е усвщомленою розумом i пережитою на рiвнi почуттiв моральною нормою. Сформувати моральш орiентири й етичнi азимути, яы допомагають орiентуватися не лише в полгтищ, а й у повсякденному житп, — це природна потреба кожного сусшльства й будь-яко! вщповщально! полгтично! сили.
Цiлiсного, узагальненого й загальноприйнятого бачення проблеми сшв-вщношення й взаемозв'язкiв полiтики та морал станом на сучасну пору не юнуе. Бiльшiсть мiркувань iз цього приводу схиляються до поверхового мора-лiзаторства, до не надто переконливих заклинань, що полiтика «повинна бути моральною». Однак якщо будь-якого прихильника моральност полгти-ки спитати, що ж означае словосполучення «моральна полгтика» i якими е т принципи, яких повинна дотримуватися полiтика, щоб вважатися моральною, то здебiльшого ми не матимемо переконливо! вiдповiдi: посилатимуться на «загальнолюдсьы моральнi цiнностi» або ж пригадають декiлька заповiдей на кшталт «не вбий», «не вкради», якi до полiтики безпосереднього вщношен-ня не мають. 1з трьох тез — 1) полiтика та мораль несумюш, 2) полiтика може бути моральною чи аморальною залежно вщ обставин, 3) полiтика моральна завжди — переачний шдивщ здебiльшого робить вибiр на користь друго! тези, дехто вщдае перевагу першш тезi (виходячи зi стереотипу «полгтика — рiч брудна»), а в третьо! тези практично нема прихильниыв.
Щоб перебувати в межах аргументованого, науково виваженого пiдходу, а не лише вiри в ютиннють тих чи iнших систем морам, необхiдно визначи-
* Детальшше про це в працях: Баллестрем К. Г. Власть и мораль: основная проблема политической этики // Философские науки. — 1991. — №8. — С. 83—94; Гаджиев К.С. Этика и политика // Мировая экономика и международные отношения. — 1992. — №3. — С. 35—51; Запасник С. Ложь в политике // Философские науки. — 1991. — №8. — С. 94—107; Пазенок В. Полгтика 1 мораль: сюжет на злобу дня // Полгтика 1 час. — 1993. — №5. — С. 35—41.
ти критерш, який дозволяе безпомилково ощнити етичний формат (вимiр) полiтики. Принаймш, треба чiтко уявляти, якi норми морам доцiльно брати на озброення тд час оцiнки ступеня моральност пе! чи шшо! полiтики. Найменше заперечень викликае подiл моралi на суб'ективну та об'ективну (тобто прикладну, мораль сусшльно-полгтичного результату). Мiж шшим, розбiжнiсть мiж нормами шдивщуально! та суспшьно! моралi мае мiсце в будь-якому суспiльствi й у будь-якш державi. Те, що розцiнюеться як амораль-не на iндивiдуальному рiвнi, на рiвнi соцiальних груп може визнаватися цш-ком моральним. Здебшьшого протирiччя виникають i резонують не стшьки мiж iндивiдуальною та суспшьною мораллю, скiльки мiж абсолютними нормами моралi та мораллю держави, i — вiдповiдно — мiж мораллю суспiльною та мораллю тих шдивщв, як1 сповiдують певну систему абсолютно! етики.
З-помiж багатьох феноменолопчних виявiв етики й моралi принагщно зосередимо увагу на етицi як етос — тобто стилi й способi життедiяльностi. Виконуючи функцiю обГрунтування моральних норм, етика набувае ознак про-грами духовно! трансформацп суспшьного життя. У цьому аспектi сощальна етика стверджуе себе на противагу етиц шдивiдуальнш, яка апелюе до шди-вща. Мiж iншим, завдяки функцп нормативного обГрунтування суспiльних, шституцшних i групових вiдносин соцiальна етика спроможна iстотно потю-нити щеолопю, у якiй аспекти нормативно! й онтолопчно! iстини здебшьшо-го не розрiзняються й вщбуваеться не завжди виправдане й суспшьно прийнят-не поглинання щеолопею етики. Норма як ютина вимiру того, що «нале-жить» та «може бути», в щеологп виступае водночас у формi «е» i «завжди буде». Мiж iншим, не лише комунiстичнi, а й лiберальнi щеологп часто ведуть боротьбу не за «норму» (як краще), а за «ютину в останнш шстанцГ!» (як е), тому схильш не до креативностi, а до взаемного поборювання, поглинання чи витюнення.
У Аристотеля все суспшьне буття вкладалося в меж1 полгтично! дiйснос-тi, пiдпорядковуючись iнтересам держави. Визначаючи як основну мету поль тики забезпечення вищого блага громадян полюу й надаючи !й першочерго-во морально-педагогiчного значення, видатний систематизатор чаав антич-ностi стверджував: державним благом е справедлив1сть — тобто те, що слугуе загальнiй користь Справд^ будь-яка суспiльно-полiтична система, кожен режим не може впродовж тривалого часу юнувати за вiдсутностi механiзмiв легiтимiзацl!, тобто не може юнувати хоча б без видимосп дотримання еле-ментарних норм справедливостi. Саме справедливють становить фундамент теорГ! легггимност! Не випадково навiть вiдверто тирашчш режими деклару-ють свою прихильнють принципам справедливостi. Як зазначав Дж. Роулс, «подiбно до того, як ктина становить основну чесноту науки, справедливють е головним здобутком сустльних iнститутiв» [9, 117]. Незалежно вщ свое! стрункостi i привабливостi будь-яка теорiя пiдлягае перегляду, якщо виявляе невщповщнють фактам; аналогiчним чином реформуються i суспiльнi iнсти-тути, якщо вони демонструють невiдповiднiсть канонам справедливость
Зазначений свгтоглядний акцент сягае коршням ще часiв Конфуцiя, який зазначав, що метою будь-яко! полiтики е досягнення справедливости Це
означае, що полгтика й мораль мають дуже подiбну природу, а функцюналь-но вони й узагал iдентичнi. А от Йоган ГейзшГа, навпаки, наполягав, що «поль тика часто-густо здiйснюеться на зоолопчних засадах», тому до справедли-восп й моралi мае дуже сумшвне вiдношення. Щоправда, з точки зору сустльного оптимуму позищя Конфутя е значно ефективнiшою, оскiльки за вщсутносп справедливостi неможливо розраховувати на побудову солiдарно-го сустльства, вибудуваного на принципах гармонп й взаемотдтримки.
Свгтоглядна спадкоемнють щодо аспекту справедливост успiшно тривае й у наш час, поглиблюючись i конкретизуючись за рахунок конкретно-юто-ричних особливостей Укра!ни — зокрема, тези про те, що Укра'шська держава нжоли не встане з колш допоки не стане на колiна перед Богом — Богом небесним i Богом земним в особi народу Укра'ши. Це подiбно до сповщ чи навiть до спокути: !х треба або не починати, або, почавши, доводити до юнця — яким би непростим i драматичним такий к1нець не здавався чи не вия-вився.
Якщо традитя, яка йде вщ Платона до Аристотеля, розглядала мораль i полiтику як неподшьну цiлiснiсть, спрямовану на досягнення справедливости то християнська традитя ршуче розвела поняття «етика» та «полгтика», «Богове» та «кесареве». У середнi вiки право, теолопя та медицина юну-вали вже як самостшш дисциплiни в ушверситетах, а фiлософiя продовжу-вала охоплювати основну частину знань про людину й суспiльство. I лише iз середини XVIII столiття «моральнi науки» (тобто сотальне й гуманiтарне знання) виокремилися як цшком самостiйнi дисциплши.
Уперше проблему спiввiдношення етики та политики рефлексiйно загос-трив Н. Маюавелл! Вiн запропонував провокативну теорго ефективного фун-кцiонування державно! влади будь-якими засобами, не рахуючись iз мораль-ними принципами. Для Макiавеллi найвищою цiннiстю була держава, а основна норма — «мета виправдовуе засоби». Задля користi й в штересах держави правителю необхщно органiчно поеднувати хитрiсть та силу. Тому вш не зобов'язаний збертати вiрнiсть своему слову, може вдаватися до лукавства й пщступносп, використовуючи будь-як1 засоби з метою посилення держави.
До подiбного висновку (хоча й iз дещо iнших позицш) прийшов марксизм, який заперечував доцшьнють нав'язування морально! догматики як остаточного й незмшного морального закону. З точки зору марксизму, кожна теорiя моралi в кiнцевому результата е продуктом економiчного стану сустльства, а мораль, яка знаходиться над класовими протирiччями, можлива лише на такт стади розвитку сотуму, коли протирiччя мiж класами будуть не лише подолаш, а й забуп на рiвнi соцiально! пам'ят!
На вiдмiну вiд жорстко регламентованих i детермiнованих певними орга-шзацшними структурами та соцiальними iнститутами форм сотально! регу-ляц1!, мораль здебшьшого дiе за принципом «неписаного закону», реаизую-чи свою регулятивну функцго в першу чергу засобом буденно! св1домост1. Як пом1тив Альберт Швейцер, справжня етика починаеться там, де перестають користуватися словами; тим не менше, вона виконуе перш за все риторичну
функцт — у тому розумшш, що провокуе моральний, а не правовий осуд. Це значною м1рою пояснюе, чому етика прагне якомога ширшо!, ушверсально! переконливостi свое! аргументацiйно! бази.
вт1м, об'ективнiсть потребуе визнання: загально!, ушверсально! етики нема й не може бути в принциш, адже будь-яка спроба сформулювати ушвер-сальш моральнi принципи рiвнозначна намаганню визначити, що стано-вить добро та зло для вс1х людей, ус1х народiв i в ус1 часи. А це неможливо, оск1льки мораль е продуктом суспшьно-юторичного розвитку, а тим бшь-ше — мораль суспшьно-полгтична. Але дивна р1ч: як ттьки мова заходить про полгтику, одразу виринають деякi «унiверсальнi етичш норми», яким полгти-ка шбито повинна неухильно слiдувати — принаймш, «щоб бути моральною». Якщо вони й справд1 1снують, то в чому вони полягають? Здебшьшого в таких випадках посилаються на Десять заповщей або на евангелiчнi повчан-ня Нагорно! пропов1д1, котр1 м1стять н16ито унiверсальнi й загальнозначущi моральнi норми. Щоправда, робиться це, як правило, 1з причин поверхово-го знання як перших, так i других.
Отже, Десять заповщей — це с1м заборонних припиав та три ствердних. Вони були адресован! еврейському народу в складний для нього перiод юто-рп, коли питання стосувалося ф1зичного виживання. За таких обставинi лише система жорстких норм повед1нки й покарань за !х порушення зберiгала надго на продовження родоводу як едино! цшсносп, 1сторично! iндивiдуальностi. У цьому вузькому юторичному сенс1 заповiдi виявилися глибоко моральними, а !х постулативнють — ц1лком виправданою. Однак надавати !м статусу загаль-нолюдських норм, обов'язкових для вс1х час1в i народiв, щонайменше неко-ректно, якщо й узагалi не абсурдно. м1ж 1ншим, навiть така, здавалося б, самоочевидна настанова, як «не вбий», первюно (в еврейському оригiналi) поширювалася лише на ближнього — тобто на евре!в, а не на чужинщв.
1нша р1ч — Нагорна проповщь, яка репрезентувала абсолютну етику 6вангел1я. Переносити '11 норми на практичну полгтику також не надто корек-тно, адже моральнi заповщ Нагорно! пропов1д1 вимагають в1д людини цшко-вито! досконалостi. Як зазначав з цього приводу Макс Вебер, «треба бути святим в усьому чи хоча б у намiрах, треба жити як 1сус, Апостоли, святий Франциск г йому под1бш — лише у цих випадках така етика мае смисл, лише тод1 вона виражае гщнють» [2, 695].
Вт1м, прагнення людини пщпорядковувати свою життед1яльнють моральному абсолюту завжди спонукало формулювати деяк1 ун1версальн1 етичн1 норми. В етищ вони мають назву «золотих правил». В устах Христа одне з них звучало таким чином: «Так в усьому, як хочете, щоб до Вас ставилися люди, ставтесь й ви до них, оскшьки в цьому полягае закон 1 пророки» (6вангел1е в1д Матв1я, 7—12). Аналопчна етична вимога виражена 1 в категоричному 1мператив1 Канта: «Поводься згщно з такою максимою, керуючись якою можеш побажати, щоб вона набула статусу всезагального закону» [3, 260]. В шшому випадку етичне кредо сформульоване дещо шакше: «Поводься так, щоб завжди ставитися до людства як до себе, як до мети й школи — лише як
до засобу» [3, 270]. Bтiм, pеaпьне життя не зaвжди yзгоджyeться з нбсолютни-ми етичними ноpмaми. Тому Шопенгayеp мaв paцiю, коли квaлiфiкyвaв подаб-нi етичш пpaвилa як «бшьшою мipою довшьно взятi твеpдження й штyчнi жт-pощi, котpi потpебyють фiлiгpaнниx pозpiзнень i фунтуються нa aбстpaк-тнм поняттяx. Це тi положення, що нетадшно бaлaнсyють нa вiстpi. Пщ кшм кутом зоpy неможливо pозгледiти дiйсне життя з його метушнею» [6, 188].
Звеpнiмося до rax же кaнтiвськиx мaксим: y суспшьств^ побyдовaномy нa iнтеpесi, кожен шдивщ, який вiдноситься до iншого як до мети, несильно пеpетвоpюe в зaсiб сaмого себе — i тав^ки. В iстоpiï людствa взaгaлi неможливо виявити чaси, коли людинa мaлa б стaтус мети; метою зaвжди було сусшль-ство в щлому. Iндивiд слyгyвaв лише зaсобом i пpиносився в жеpтвy piзним полiтичним, соцiaльним, економiчним тa iншим спiльним iнтеpесaм. Mетою ж зaвжди були деpжaвнi тн сусшльш yстaнови й iнститyти: пpомисловiсть, туга й теxнiкa, усе, що знвгодно — тiльки не iндивiд, який функц^нн^^ пpиpiв-нювнвся лише до iнстpyментy, знсобу досягнення мети. Зpештою, чи можли-во в пpинципi, щоб людита бута не засобом, a метаю? Пpaвдоподiбно, нн це знпитнння слiд вiдповiсти негативно: ш, не може. Не може з rax пpичин, що 3a своею щ^одою людинa — teTOra суспiльнa, тому й блaго суспiльствa для не°1 зaлишaeться пpiоpитeтною метою, нaтомiсть сaмa людинa — лише зaсiб peaлiзa-пц, досягнення ще°1 мети. Метою ж у ^6í й для себе людинa може бути лише ro3a суспiльством.
Mara Bебеp помiтив, що будь-якн етично aкцентовaнa дiя може пiдпоpяд-ковувнтися двом сyбстaнцiйно piзним i тавп-ь пpотилежним мнксимнм: вот може визннвнти як оpieнтиp emuKy переконання нбо ж emuKy вiдповiдальностi. Звичнйно, не в тому сена, що етикн пеpеконaння e тотожною безви^в^л^ носп, a етикн вiдповiдaльностi тотожт безпpинципностi.
Етикн вiдповiдaльностi — це етикн, оpieнтовaнa в пеpшy чеpгy нн ефектив-нiсть дiй по досягненню мети. З метою iлюстpaцiï цього типу етики Bебеp таво-див пpиклaд пpитчi Maкiaвеллi пpо одного гpомaдянинa Флоpенцiï, який вiддaв пеpевaгy величi свого мiстa нн пpотивaгy спaсiнню влaсноï дyшi.
Етикн пеpеконaння, тав^ки, вимaгae чинити безвiдносно до таслщюв — суто нн пiдстaвi етичного iмпеpaтивy, почyттiв, совiстi. Ктасичний кyльтyp-но-iстоpичний тип тaкоï етики — вимоги, зaклaденi в Нaгоpнiй пpоповiдi, a ктасичний соцiaльний тип — стиль життя тацифюпв i pеволюцiонеpiв, чш вчинки узгоджуються лише з кньою влнсною совiстю, з переконанням, що дiяти слiд снме тнк, a не iнaкше ^очн в шиpшомy соцiaльно-iстоpичномy контекст тнк вчинки чнсто виявляються неефективними, безвщповдальними, дес-тpyктивними й дезiнтегpaтивними).
Той, xто сповiдye етику пеpеконaння, почyвae себе вiдповiдaльним лише зн те, щоб не згаснло полум'я пеpеконaння — незнлежно вiд того, чи йдеться пpо полум'я пpотестy пpоти соцiaльноï неспpaведливостi, боpотьби зн пpaвa людини, демокpaтiю тощо. Роздмyxyвaти його знову й знову — y цьому поля-гae фунднментнльний пpинцип, покликнння етики пеpеконaння. Той же, xto сповiдye етику вiдповiдaльностi, знвжди нaмaгaeться мнксимнльно вpaxy-
вати людсьы вади: в1н, як влучно зауважив Фр1др1х Фгхте, не мае права перед-бачати в людях лише чесноти, людянють 1 досконалють, а тому не вважае за прийнятне звинувачувати шших у наслщках сво!х вчинк1в, якщо м1г !х перед-бачити.
Етика вiдповiдальностi — це, по суп справи, вираження полтично1' етики, тод1 як етика переконання вщдзеркалюе абсолютну мораль. Абсолютна етика оцшюе д1! людей на шдстав1 в1дпов1дност1 певним загальним законам мора-л1; пол1тична ж етика в основу сво!х суджень покладае можлив1сть пол1тич-них насл1дк1в цих дш. Як зазначав Макс Вебер, абсолютна етика не запитуе про наслщки й, за великим рахунком, не ц1кавиться ними, однак кожен щди-вiд, який так чи шакше в1рить в абсолютнi моральн цiнностi й прагне 1хнього вть лення, не може iгнорувати наслщтв сво1х дiй.
Протистояння етики вщповщальносп та етики переконання актуал1зуе проблему «моральних ножиць», яка полягае у такому: те, що полтичний д1яч повинен i може робити, виходячи з обцянок i особистих переконань, не завжди тдлягае виконанню iз причин вiдсутностi для цього вiдповiдних умов на рiвнi су-стльно1'дiйсностi, а те, що вш може зробити, суперечить його обцянкам, принципам i намiрам. Вщповщальний полгтик шукае виходу 1з цих «ножиць» шляхом розумно! корекцп сво!х цшей 1 засоб1в; той же, хто д1е на пщстав1 лише етики переконання, рушае напролом, не рахуючись 1з реал1ями життя.
Св1тоглядна штрига полягае в тому, що, з одного боку, в1ра людини в абсолютш моральн1 цшносп е одним 1з найб1льших духовних надбань, неви-черпним резервуаром вдосконалення 1ндив1да та сусп1льства, а з шшого, — вимога до полгтики скрупульозно дотримуватися букви й духу абсолютних моральних цшностей часто е неприйнятною, оск1льки педантичне дотриман-ня таких настанов школи ставить пщ удар саму сусп1льну форму життед1яль-ност1. Це, зокрема, пояснюе, чому — на в1дм1ну в1д абстрактно! й багато в чому вщчужено! в1д 1ндив1дуальних 1 нав1ть сусптьних реал1й мети в особ1 абсолютних моральних щнностей — полгтика керуеться такою конкретною й заземле-ною метою, як забезпеченням суспмьного оптимуму.
Етика обов'язково м1стить у соб1 елемент Гдеалу, а вщтак — телеолог1чну 1дею про кшцеву (оптимальну) мету сусп1льного розвитку. Природно, що в точщ перетину етики та полгтики особливо! актуальност1 й гостроти набувае аспект сусп1льного Гдеалу, а також сп1вв1дношення ц1лей та засоб1в, прийнят-них для його досягнення. Як попереджав Ф. Гьольдерлш, «н1що так не пере-творюе державу на пекло, як надм1рш спроби зробити !! земним раем». Ця антином1я м1ж Гдеалом та реальнютю в1чна; вона пост1йно вщтворюеться, оск1льки не бувае сусп1льно! дшсносп статично!, незм1нно!, раз 1 назавжди дано! (задано!). А будь-яка Гдеальна конструкц1я створюеться шляхом екстра-поляцп певних параметр1в наявного буття на майбутне, яке волод1е власною системою детермшацш, пр1оритет1в 1 переваг, невщомих 1 неп1двладних сьо-годенню. У цьому полягае каузальнють розб1жностей м1ж Гдеальною модел-лю та суспшьною д1йсн1стю, яка не посп1шае набувати формату, запропоно-ваного Гдеальною моделлю.
Труднощi з етичним вимiром полiтики, i3 застосуванням етичних критерий для оцiнки полiтики й полггиив багато в чому зумовлеш нею обставиною, що полiтика й мораль взаемодшть мiж собою в двох часто несумiрних пло-щинах: як форми суспiльноï свiдомостi та як форми сустльно! практики. Принципи й нормативи сустльно! свiдомостi не повинш iстотно вщрГзняти-ся вщ принципiв i нормативiв суспiльноï практики: суспшьнш свiдомостi, без-перечно, варто бути бшьш «пщнесеною», нiж суспшьнш практищ, однак су-спiльна свщомють усе ж мае бути достатньо «земною», щоб суспшьна практика, що орiентуеться на прiоритети й тенденци' суспiльноï свiдомостi, не виявилася згубною для функцiонування суспiльства.
Етизащя полiтики — це не абстрактш примхи, а перетворення чесностi, щирост й справедливостi в стимули й мотиви дiяльностi полiтикiв i уиравлш-цiв. Сучасний суб'ект полiтичного процесу повинен враховувати, що полгтика може бути ефективною лише в тому випадку, якщо орiентуватиметься не лише на суспшьну кориснють (полпичну доцшьнютъ), а й на забезпечення роз-витку особистоста (моральнiсть, гумашзм), оск1льки досягнення гранично!" су-стльно! ефективностi за умов вщсутносп ефективно й всебГчно розвинено!" особистосп е неможливим у принциш. Це зумовлюе необхщшсть якомога тгсшшоУ взаемодп етики вщповщальносп та полггичноУ етики на piBHi сусшльно-полггичноУ практики.
1деальним вважаеться такий полгтик, який прагне досягти найбiльшого блага для найбшьшо!" кшькосп людей. Однак жоден полгтик не може гаран-тувати цього, а тим бшьше — передбачити вс можливГ наслiдки сво'1'х дш. Як зазначав М. Вебер, жодна етика у свт не обходить той факт, що досягнення «хороших» цшей у багатьох випадках пов'язане з необхщнютю використан-ня етично сумшвних i неоднозначних засобiв, з можливютю й високою ймо-вГрнютю негативних наслiдкiв; нарештi жодна етика у свт не може гаранту-вати, коли й у якому обсязГ етично позитивна мета «освячуе» етично небез-печнi засоби й наслщки.
Що ж означае «моральний компромю» у полггищ? Компромюи, власне, вщносяться не стшьки до моральних переконань, скшьки до ix практичного втшення. Йдеться першочергово про Гдею справедливостi як гщностг моральний компромю не означае вщмови вщ власних переконань чи вщ ix дискре-дитаци' — вш передбачае визнання прюритету того, що в конкретнш ситуа-ци' е найбшьш життездатним для сощуму в цшому. Полгтик зазвичай опиня-еться перед дилемою: або вживати непопулярш й жорсти засоби, яи не витримують критики з гуманютично'1" й морально! точок зору, або, вщмовив-шись вщ ix використання, опинитися наодинщ з перспективою попршення ситуаци".
У 1979 рощ свгт побачила книга Ганса Йонаса «Принцип вщповщаль-ностг Спроба розробки етики для техшчно! цившзаци'.» Ключовий il концепт — етика вiдповiдальностi (як симбюз етики справедливостi й етики сво-боди). У цш пращ йшлося про те, що застосування принципу Справедливост до етики Свободи творить суспгльний ¡мператив Вщповщальност! Власне, вщ-
повщальнють виявляеться результатом регламентации застосовано! до iндивi-дуально'1'свободи универсальною справедливктю *.
Етика вщповщальносп Грунтуеться на принцип! обов'язку. До слова, Кант наполягав, що обов'язок — единий критерш моральность Таким чином, моральними е лише т1 вчинки, як1 мотивоваш обов'язком; вчинки ж, як1 суперечать вимогам обов'язку, моральними не визнаються. Власне, саме обов'язок надихнув 1ерем1ю Бентама на творення деонтологи — роздглу етики, який розглядае проблеми обов'язку та належного (належних вчинк1в, пове-д1нки).
Перефразовуючи вГдомий висл1в класик1в марксизму, можна сказати: полгтики повинн1 ставити перед собою тшьки так1 рубеж1, яких вони в змоз1 досягти, дотримуючись при цьому загальновизнаних моральних норм. У будь-якому раз1 телеолог1чне покликання пол1тика полягае в тому, щоб довести неправом1рнють сл1в Поля Валер1, який сконструював у!дливий сарказм: «Полгтика — це мистецтво не давати людям займатися тим, що для них е головним». Так от полгтика, узгоджена з моральними канонами, якраз 1 забез-печуе належш й гщш умови, для заняття тим, що для людей е головним.
Коли мова заходить про проблему моральност1 полгтики, про сумюнють 1 сушрнють моральних чеснот 1 полгтики, то на думку спадають одразу дв1 тези, як1 хоч 1 вГдображають д1аметрально-протилежн1 ц1нн1сно-св1тоглядн1 пара-дигми, однак наст1льки вкор1нилися в масовш св1домост1, що мають репута-ц1ю банальних ютин, трю!зм1в. Перша мае такий формат: мораль 1 полгтика — суть явища несумюш. 1з цього приводу Ш. Монтеск'е оприлюднив таку реф-лекс1ю: «Не треба безпосередньо займатися полгтикою, щоб переконатися в тому, наскшьки кардинально !! звича! суперечать морал1 й розуму. Ц1 слова могли б переконати кожного, однак шкого не змогли б змтити» [8, 112]. Другий афоризм — «мораль у полгтищ шхто не вщмшяв» — належить Н1колаю Бухар1ну. Ця теза концептуально заперечуе несум1рн1сть 1 несумюнють пол1-тики та морал1, наголошуючи на значущост1 етичного чинника як невГд'ем-н1й генеалог1чн1й складов1й кожного полгтичного процесу, будь-яко! полгтич-но! статики чи динам1ки.
Вт1м, другий афоризм також недостатньо емний 1 вичерпний. Причиною цього недол1ку слГд визнати знеособленють наведено! цшнюно-свгтогляд-но! формули, вилучення з И структури людського фактору. Як насл1док — модуси переконання, закладеш в дану св1тоглядну схему, в1дриваються в1д реального життевого Грунту, набувають дещо умовних, абстрактних, в1ртуаль-них 1 навгть м1стиф1кованих ознак. Сама постановка питання у формат! «або етика — або полгтика» е неправом1рною. Як зауважував 1з цього приводу К. Г. Баллестрем, кожна пол1тична д1я е результатом напружено! взаемодГ! влади та морал1, а завдання полгтиыв полягае в знаходженн1 оптимального поеднання пол1тично! та морально! ефективност1.
* Пгд унгверсальною справедливГстю в даному випадку маемо на увазг конвенцшну погодженГсть щодо пев-ного типу справедливост! на ргвнг переважно! бшьшостг соцгуму.
Мораль i полгтика е складовими двоединого живого нерву повсякденно-го життя мгльйошв людей. Для того, щоб подолати вщчуженють свгтоглядних формул вщ реального життя, щоб зробити ix адекватними й корелятивно сушрними життю, необх1дно конституювати ix невщ'емним елементом люди-ну, котра е суб'ектом i об'ектом як полгтики, так i мораль Вщтак, сшввщно-шення полгтики та морам доцшьно сформулювати наступним чином: поль тика настыьки моральна, наскiльки моральш суб'екти полiтичного процесу. Безперечно, наведена формула недосконала, однак у цшому — як вщправна точка — вона може вважатися прийнятною для перспектив дослщження цих двох феномешв суспшьного життя.
Вщношення мГж владою та мораллю мютить подвшну проблему для поль тично! етики як нормативно! теорй' полгтики. Якби влада й мораль не мали мГж собою шчого спшьного, якби полгтика як боротьба за влапу юнувала у вгль-ному вщ моралГ просторГ, тодГ етищ не було б що сказати про полгтику — при-наймш, шчого про те, що для полгтика мае хоч якесь практичне значення. Оскгльки ж питання щодо вщношення мГж владою та мораллю е водночас питанням щодо можливосп полгтично'1' етики взагалГ, то сшввщношення влади та моралГ постае як проблема полгтично'1' етики. Вщповщдю на цю проблему (чи пак — виклик) мае стати теорГя морально виправданого викорис-тання (застосування) влади.
МГж владою та мораллю не юнуе принципового чи субстанцшного роз-межування: полгтика циркулюе в сферГ взаемин мГж владою й мораллю, а морально-фшософсьи судження щодо полГтики мають практичне значення. Що ж стосуеться теорй' морально виправданого використання влади, то вона потребуе полГаспектного висвгтлення. Перш за все необхщно розкри-ти передумови тако'1' теорй' засобом теоретико-методолопчних мГркувань щодо поняття «вщповщальнють полгтично'1' дГяльностЬ. Як зауважив Поль Ржер у пращ «Влада й полгтика», чесна й справедлива полгтика потребуе визнання, що:
1) у громадянському суспшьствГ влада перебувае пщ невсипущим контролем (в тому числГ й моральним) суспшьства;
2) необидно атакувати проблему, а не супернийв (порада американських полгтолопв Р. Фшера й С. Брауна);
3) доцшьно структуризувати полтичну етику — пщроздгл загально'1' етики, що дослщжуе моральш аспекти полгтики й влади. Виокремлення етики боротьби, етики компромку, етики очшування, етики опозищ й т.п. перед-бачае формулювання конкретних поведшкових рекомендацш за рГзних полгтичних обставин. Це позитивно позначиться на перспективах досягнення консенсусу на рГвш суспшьно'1" свщомосп Гз приводу резонансних полгтичних колГзш.
Пщводячи шдсумок, зазначимо, що
а) принцип моральностi передбачае врахування наслщив полгтичних дш;
б) принцип вiдповiдальностi зводиться до необхщносп вщповщати за вико-нання обов'язюв i за стушнь функцюнально'!' ефективноста;
в) принцип справедливостi наполягае на вщмовГ вщ проведення полiтики таким чином, щоб преференци' для одних людей i соцiальних груп дося-галися за рахунок упослiдження iнших;
г) принцип чесно'1 полтики полягае в тому, щоб, по-перше, не обманювати, по-друге, не приховувати справжнi полгтичш цiлi та принципи, по-трете, не давати виборцям общянок, якi не можуть бути виконанi в принциш, по-четверте, говорити й робити лише те, у чому переконаний або, при-наймш, у що вiриш сам, по-п'яте, заперечувати популiзм як рiзновид полiтичного шахрайства.
Соцiальна фiлософiя виокремлюе три типи полiтичноï етики — антропо-логiчну (традищя Арютотеля), потестарну (етика захоплення й утримання влади Макiавеллi) та есхатологiчну (традищя, що йде вщ Августина до Маркса). Серед трьох пiдходiв найбшьш унiверсальним, загальноприйнятним i спря-мованим на гармошзащю й оптимiзацiю духовно!' сфери сощуму вважаеть-ся гуманютичний пiдхiд Арiстотеля, який вiдштовхувався вщ прiоритетiв людсько'1' гiдностi та службово!' ролi полiтики щодо iндивiда та сустльства.
ПолГтична етика е частиною практично!" фiлософiï, яка займаеться такими нормативними питаннями полiтики, як принципи справедливого сощаль-ного устрою, критери' легiтимного управлiння, права й обов'язки елiт та гро-мадян, проблема справедливостi у вiдносинах мiж соцiальними прошарками та державами, правильне використання влади тощо. Полiтична етика стогть на принциповiй позици' мораизму оскiльки моральт й ц1нн1сн1 судження щодо полiтичних шститупв i полггичноУ д1яльност1 лише тодi сповнен1 смислу, коли м1ж питаннями влади та моралi не iснуe принциповоТ й субстанцшноУ вiдмiнностi. Актуальнiсть цього аспекту зумовлена влучним зауваженням Макса Вебера щодо поширеного рiзновиду полiтикiв, як живуть не стiльки «для полпики», скiльки «iз полiтики». Водночас полгтична етика повинна бути гранично реалютичною — принаймнi, у тому сена, у якому вона виявляе мотиващю й структурш передумови полiтичноï дiяльностi. Тiльки в цьому випадку 1и вдасться реалiзувати теорiю ефективного використання влади, яка на пщста-вi системного аналiзу запропонуе оптимальнi рекомендаци' щодо практичних дiй у полпичнш сферi.
Якщо все-таки провести найбшьш сутнюне, субстанцiйне розмежування полiтики та морам, то отримаемо таку квштесенщю: мораль може не бути полi-тичною; в iдеалi вона й не повинна бути полтичною, однак полтика телеоло-eÏHHO покликана бути моральною. Актуальнють ще!" тези переконливо засвщ-чила Помаранчева револющя, яка за своею суттю була револющею в першу чергу етичною. Вона загострила аспект моральностi полiтики, морам в поль тицi й моральност полiтикiв, пред'явила високий рiвень моральних вимог до полгтики й полгтиив. Сучасна украшська суспiльно-полiтична дiйснiсть не залишае сумшвГв: та полiтика й т полiтики, якi не в змозi подолати високу моральну планку, вщйдуть у полiтичне небуття, зазнають полiтичного ф1аско.
Важливим аспектом украшського сьогодення е рiвень шдтримки народом влади. Значною мГрою вш залежить вщ авторитету як шститупв влади в цшо-му, так i окремих персоналш зокрема. За профшем такий авторитет може
бути бaгaтомaнiтним, одтак у сусшльста, у якому моpaльнi но|)ми функщону-вaння влaди впpодовж бaгaтьоx дeсятилiть i нaвiть столiть були зaнeдбaнi й nepe-бувaли та дaлeкiй nepi^epiï увaги тотaлiтapниx i aвтоpитapниx влaдниx шсти-тущй i о^емих фaвоpитiв влaди, ознaк визнaчaльноï складовоУ суспiльного aвто-pитeту влади вpeштi-peшт неухильно нaбувae склaдовa етичта, спpоможнiсть чи небнжнння влади своeчaсно й y повному обсязi сплнчувнти моpaльнi paxy^ ки. Укpaïнa цшком пiдпaдae пiд цi кннони лопки й зaкономipностей стннов-лення полпично!' влади зокpемa й полiтики в цшому, тому нapiжним кнменем в^тач^ьн^ сyспiльниx пеpетвоpень y нaшiй ^arni в оглядовому мнйбутньо-му будуть снме питнння моpaлi.
Це тим бшьше очевидно й внжливо, коли вpaxyвaти, що зн нaявностi стш-rmx моpaпьниx пpинципiв сyспiльство не потpебye велико! кiлькостi зaконiв, оскшьки буде моpaль — пpaцювaтимуть i зaкони. Зн вiдсyтностi ж нaлежниx моpaльниx обеpегiв piкa сyспiльного буття вводить iз цивiлiзовaниx беpегiв, пеpебiльшyються piзнотлyмaчення й pозбiжностi як yсеpединi зaконiв, тнк i мiж о^емими ноpмaми piзниx зaконiв, внaслiдок чого сустльта дiйснiсть дефоp-мyeться, ствоpюються пpефеpенцiï тим чи iншим коpпоpaтивним iнтеpесaм, a конкypентне сеpедовище як двигун сyспiльного пpогpесy зaнепaдae.
Це зyмовлюe не^ильну й ннгнльну потpебy ствоpення умов, зн якиx моpaпь змусить знкони пpaцювaти нн все суспшьство, a не нн о^емт осiб чи нн олiгapxiчнi кгани. Зpештою, плннку кaтегоpизмy можт пщняти ще вище: y paзi ^явноста ефективниx етичниx кaнонiв вiдпaдae потpебa в пеpевaжнiй бiльшостi зaконiв, оскшьки ïx дiя опосеpедковaно зaбезпечyeться моpaль-ними pегyлятивaми. Зн пpиклaдaми днлеко xодити не тpебa — Bеликобpитaнiя не мae конституций позняк звичaeве пpaво й ноpми моpaлi цшком ^ийнят-но опеpyють сфеpою конституцин^ повновнжень.
Пpинaгiдно в пaм'ятi в^итають словн А. Швейцеpa: «Знгибель кулк^и вiдбyвaeться здебiльшого внaслiдок того, що будь-якн твоpчiсть стae пpеpо-гативою лише деpжaви. Оновлення ж кульки виявляeться можливим тодi, коли етикн знову нaбyвae стнтусу вaжливоï с^нви людини думнючо!', коли люди пpaгнyть yтвеpдити себе в сyспiльствi як моральш mdueidu. Знлежно вiд того, як швидко це здшснювнтиметься, суспшьство пеpетвоpювaтиметься iз суто пpиpодного явищн в явище етичне. Попеpеднi поколшня здiйснювaли жaxливy помилку, коли починнли iдеaлiзовyвaти деpжaвy в етичному плнш. Ми виконaeмо свiй обов'язок по вщношенню до суспiльствa, якщо ^итично пpоaнaлiзуeмо соцiaльну дiйснiсть i сщобуемо, нaскiльки це можливо, зpобити ïï етично досконaлiшою [5, 229].
З тнким телеологiчно-деонтологiчним висновком свiтоглядно пеpегyкy-eться тезн Р. Apонa, який ннполягав, що «етику слiд pозглядaти пеpшочеpго-во як теpaпевтичне зусилля» [7, 160]. Зpештою, неднлеким вщ iстини виявить-ся тнкож зн^шлення зн етикою гомеопaтичниx фyнкцiй i обов'язйв. Адже моpaль i гpомaдянськiсть — вiтaмiни соцiaльноï дyшi. Особливо внжливе, виpiшaльне зтачення вони мнють для дyшi молодо!, пiдpостaючоï: коли в молодост вiдчyвaeться нестнчн вгамшу «Д», то не виключено, що pештy життя тнкн душн пpошкyтильгae нн милицяx, буде кaлiкою. Cпpaвдi, моpaль
i громадянсьюсть — головш вiтамiни й лiкарi незмщшло! душ украшсько! дер-
жавностi. А лiкарю в дорозi затримуватися ризиковано — його може перегна-
ти могильник.
Л^ература:
1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.
2. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 695.
3. Кант И. Критика практического разума. Основы метафизики нравственности. Соч.
В 6 т. - М., 1965. - Т 4. -Ч. 1.
4. Поппер К. Открытое общество и его враги. В 2 т. — М., 1992. — Т 2.
5. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. — М., 1992.
6. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М., 1992.
7. Freud S. Das Unbehagen in der Kultur. Wien, 1930.
8. Montesquieu. De la politique // Oeuvres completes. Paris, 1949. Bd.1.
9. Rawls J. A Theory of Justice. Oxford, 1972.
Зореслав Самчук. Определенность этических приоритетов как двуединая
проблема социального бытия и социально-философского исследования
Структурированность социального бытия и направления развития в соответствии с этическими критериями является во многом определяющим с точки зрения перспектив, как отдельного индивида, так и социума в целом. Это обстоятельство неукоснительно актуализирует потребность построения иерархии эффективных и корректных этических приоритетов. Однако такой задаче присущи многочисленные проблемы не только на уровне мировоззренческих ориентиров различных социальных групп и прослоек, но и с позиций различных методологических и концептуальных подходов, которыми продолжают пользоваться в социально-философских исследованиях. Обеспечить решение данной проблемы в формате достижения предельной прозрачности и определенности этических приоритетов современного общества — актуальная исследовательская необходимость.
Zoreslav Samchuk. Determination of Ethical Priorities as a Dual Issue of
Social Being and Social-Philosophical Study
The structure of social being and guidelines of development according to the ethical criteria is a fundamental issue within the prospects of a certain individual as well as whole humankind. This approach reinforces the need to construct a hierarchy of efficient and correct ethical priorities. However, such task is facing the numerous problems not only on the level of world-outlook guidelines of different social groups and subgroups but also in terms of quite different methodological and conceptual approaches used in social-philosophic studies. An urgent research task is to solve the mentioned problem in the context of the ethical priorities' transparency of up-to-date society.
