CC BY
23С.О. Мусатов
Проблемшсть формування сущльно! системи знань у
психологи
Анотащя. У розв'язанш проблеми систематизацп психологiчних знань автор вбачае одне iз центральних методолопчних завдань, що стоять перед сучасною психологieю. У цьому зв'язку вш аналiзуe чинники й умови, причетш до дезiнтеграцiйних процесiв, що мають мiсце у нашiй науковш дисциплiнi та розглядае вiдповiднi тдходи до штеграцп нако-пичених у психологи знань в !'х проекцп на майбутне науково!' психологи. Йдеться зокрема про феноменологiчне п функцiонування, де замiсть категорiальних засобiв систематизацп фактично домiнуе емпiрична основа оргашзацп психологiчних знань. Обговорюеться пропозицiя впро-вадження дiалогiчного принципу формування критерпв для конструю-вання системи психолопчних знань.
Ключо^^ слова: наукова психолог1я, методолог1чна криза, системати-защя психолог1чних знань, наскр1зна система психолог1чних категорт I понять, принцип д1алогу в систематизацп знань у психологи.
Актуальшсть проблеми
Прагнення систематизувати психолопчш знання мае власну юторш, а список вчених i практиюв, яю долучились до таких спроб, мютить чимало вщомих у свь товiй психологи iмен. Проте проблема залишаеться актуальною, адже психолопя, як i на початку свого окремого вщ фшософп функщонування, «почала зазнавати труднощi вiд дошкуляючо!' потреби привести в систему свш арсенал понять», - кон-статував у далекому тепер 1972 р. К.К. Платонов [ 12 с. 3]. Але i через твстолггтя Н.1. Чуприкова теж вимушена була зазначити, що «штегращя значного, однак погано систематизованого психолопчного знання стае зараз одшею iз центральних проблем нашо'1 науки» [ 15 с. 3]. Мабуть не варто продовжувати перелш констата-цiй втизнаних i зарубiжних вчених, переконаних, що психологична наука поки що не утворила наскргзног системи категорт г понять, оскшьки йдеться не про ств-падiння критичних висновкiв фахiвцiв, а про формулювання ними нагальног необ-хгдностг подолати цей недолгк, задля того, щоб програмувати подальший прогрес психологи. Для 11 сталого розвитку, слщ цiлеспрямовано активiзувати теоретико-методологiчнi дослiдження, якi сво'1'ми результатами зможуть вщповщати у тому чист й запитам психологично!' практики, защкавлено!' в тому, щоб не тшьки щен-тифiкувати психiчнi явища, а й розкривати, вщповщш психологiчнi мехашзми з метою ефективного використання цих знань у рiзних сферах сощально!' практики та iндивiдуального самовдосконалення [ 1; 5; 6; 12; 15 та ш.].
Постановка таких питань, як вщомо, неодноразово була предметом дискусп щодо предмету i можливостей психологи. Одна з них мала мюце у 1971-1972 р.р. на сторшках журналу «Вопросы психологии». Однак не можна оминути увагою ту, доленосну для психологично'].' науки в СРСР, Всесоюзну Нараду «Фшософсью пи-тання фiзiологii вищо'1 нервово!' дiяльностi i психологи» (1962 р.), де, власне, вирь
шувалось питання про науково-прикладний потенцiал та щеолопчну цiннiсть психологи як окремо'1 галузi знання. У той ршучий момент слушно i впевнено прозвучали аргументи учасника Наради вщ науковщв Украши Г.С. Костюка. «Психоло-гiя, маючи свiй власний специфiчний предмет, е необхiдною ланкою у переходi вiд фiзiолоrii вищо'1 нервово'1 дiяльностi до логiки, теори пiзнання та щеологи. Спроби звести психолопчне до фiзiологiчного, - зазначив Г. Костюк, - спрощують вивчення людини, збiднюють i спустошують людську особистiсть ... Вони шкiдливi, бо ллють воду на млин епiфеноменалiзму, концепцiй, що вiдкидають реальнiсть юну-вання й життеву роль психiчного, дiевiсть, перетворююче значення людсько"1 свь домосп» [ 14 с. 534]. Обстоюючи важливiсть дослiджень i використання забутих знань людсько'1' психологи у вщповщь на вiдому «Павлiвську» сеаю АН СРСР 1953 року, де мала мюце спроба елiмiнувати, - звести псиичну активнiсть до фiзiолоriч-них процесiв вищо"1 нервово"1 дiяльностi, вченi-психологи визнавали певну недоста-тшсть «мри, якою нашi сучасш знання розкривають фiзiологiчнi механiзми психiчного» [ там же, с. 531]. Не менш критичною була ощнка «внутршнього стану» психологи, висвiтлена рашше, в 20-тi роки, Л.С. Виготським [ див.: 2 , с. 291-436 ].
Обговорення проблеми
Як вщомо, Л.С. Виготський, розкриваючи перспективи подолання методолопч-но'1' кризи в психологи, особливо наголошував, що кризу слщ осмислити як момент бiфуркацii, тобто певного поворотного пункту, де подальше формулювання емпь ричних узагальнень - «просування по прямiй лши», зокрема - «накопичення фактичного матерiалу й систематизацiя знання» стають неможливими, бо вони безпль дш. «Щоб йти далi. - пише вiн, - треба торувати, нам^ити путь» [ там же, с. 292]. Необхщним кроком до цього, за Виготським, е визначення вихщного принципу, що функщонуватиме як фундаментальне поняття або «первинна абстракцiя, що лежить в основi науки, визначаючи не тшьки змiст, але й ... споаб пояснення фактiв, голо-внi пояснювальнi засади науки» [там же, с. 300].
Та чи вщбулась така реоргашзащя психологи? Численш публшаци останнього часу [ 5; 6; 8; 9; 11; 13; 15 ] i не тшьки методолопчного характеру, переконано свь дчать, що криза не подолана, вона набула шших форм. Щоб впевнитись у цьому, достатньо проаналiзувати дослщження, рiвновiддаленi у час вiд свщоцтв кризи, обговорюваних у 1926 роки Л.С. Виготським. Це наприклад, констатащя «^чних проблем психологи» М.С. Роговшим [13] або методологiчних колiзiй, презентова-них Ф.Ю. Василюком, [ 1 ]. 1нформативною у планi з'ясування внутршшх проте-рiч, що мали мюце в психологи передвоенного перюду, е фундаментальна праця А.В. Петровського, присвячена ютори радянсько'1 психологи за п'ятдесят тсляре-волюцiйних лiт (1967 р.). Автор докладно прослщкував, як вщбувалась перебудова психолопчно1 науки на принципах марксистсько'1 щеологи, насамперед - матерiа-лютично1 дiалектики. «Цим пояснюеться, - пояснював автор, - переважна увага до 20х-30х роюв, у продовж яких розгорнувся процес перебудови самих основ психо-лопчно'1 науки та вщбувалась боротьба за марксизм у психологи» [ 11 , с. 8]. Вод-ночас, за свщоцтвом автора, методолопчна перебудова не змогла усунути багато-маттност1 у трактуванш сутностг предмету психолог1чно1 науки, що зумовило ствюнування кшькох наукових шкш, хоча радянськш психологи пасувала едина фшософська основа - «марксизм-лешшзм iз його творчим ставленням до дшсносп та вiдповiдних вимог до науки». Останш Петровський запропонував розповсюдити i на доробок европейських вчених, яким вiн порадив «пiднятись до методолопчного рiвня радянських дослщниюв», щоб вийти iз кризи. «Чинники кризи буржуазно!' психологи неодноразово висв^лювались у нашiй лiтературi (Б.М. Теплов,
С.Л. Рубшштейн) й були в Роси такими самими, що i на Заходи» [ 11 , с. 10]. Спшьну основу кризи Петровський пов'язував i3 зростаючими протирiччями мiж стихiйним розгортанням матерiалiстично орieнтованоï практики та суб'ективютською конце-пцieю свщомосп (В. Вундт та iн.).
Якщо, за Л.С. Виготським, криза мала методолопчний змiст й iсторичне зна-чення, то Роговiн вважае, що криза проявляв себе на рiвнi «внутрiшньоï ютори» психологи, а Василюк вбачае у теперiшньому ïï сташ «сxiзис», розкол, мiж акаде-мiчною психолопею та психологiчною практикою. Однак, справа не стшьки в тому чи «вершинш» процеси розвитку науки захоплеш кризою, чи цi явища помiтнi як «глибинш», скiльки в тому, що перманентш загострення кризи стають звичною практикою, буттям психологи [ 5; 8; 9; 13 та ш.]. В ньому закодоваш вади науки про психiку як тако'1'. Ïï досягнення у розкритп власного предмету в цьому, методо-логiчному, планi ще недостатньою мiрою вiдповiдають статусу рiвноцiнноï серед шших наукових галузей знання. Це особливо пом^но у порiвняннi iз внеском при-родних наук про людину, наприклад - бiологiчними. I, знову ж таки, порiвняна ïï «молодють» не може спростувати звинуваченнь психологи у недосконалосп ïï те-оретико-методолопчних пiдходiв до розкриття сутностi психйчного. Вона поки за-лишаеться осередком орипнальних, захоплюючих уяву мiркувань евристичного характеру, смшивих гiпотез, але верифшащя ïx ще далека вiд завершення, прагма-тичнi висновки якого можна беззастережно вважати прозорими i достатшми для оргашзацп сощально" практики [ 1; 6; 15 ]. Саме ця практика й потреба психолопчного самотзнання людей вщповщае призначенню психолопчного тзнання й складае його безперечну перспективу. Значення защкавленосп людей собою i вщ-носинами з шшими та свiтом у цшому не можуть не стимулювати психолопчних дослщжень, бо це потреба, не менш значуща, нiж органiчнi. Практичне ж значення ще" потреби не знаходиться в лош анi точних наук про свiт, анi в розвиненому бю-логiчному вченнi про людину. Ïхня досконалiсть - це лише преамбула до пошуку вщповвд на гострi питання буття: «хто я i для чого, як я маю чинити?» (Макс Планк). При цьому релевантшсть психологiчних теорш, скаж1мо, А. Маслоу сфор-мулював як таку, що вщповщае правдi життя, яка кожного разу вщкриваеться по-iншому, наприклад - у почуттях до власноï дитини [ 7, с. 27]. Отже, роль i значення психолопчних знань у ix незаперечнш потрiбностi всiм i кожному, а що доа випра-вдовував складний шлях самовизначення псиxологiчноï науки, зокрема - методо-лопчного. Новий, прогностичний, рiвень дискусй фаxiвцiв про сутнiсть i роль психолопчного знання [ 1; 15; 18 та ш.] стосуеться достатносп i часних ппотез, що породили чимало сподiвань на експеримент як мапстральний шлях у остаточне, або ж принаймш, iнструменталiзоване визначення предмету науково^ психолог^ [ 1; 6; 13; 15 та ш.].
У порiвняннi iз природничими, наука психолопя залишаеться феноменологieю саме через те, що евристично-штуггивне осягнення ïï предмету (душа, свщомють, поведiнка, дiяльнiсть, життева простiр та iн.) й доа директивно визначае шлях (i нерщко характер результатiв) також i експериментальних дослiджень псиxiчного. Впровадження одержаних на цш xиткiй основi висновкiв у практику доводять при-кру ютину: психологи поки що оволодiли величезним обсягом розрiзнениx вiдомо-стей та корисних емпiричниx правил. Та вщ псиxологiв чекають не стiльки пояс-нень вiдомиx у соцiальнiй практищ явищ, скiльки грунтовних передбачень ïx розвитку й технолог1й управлшня ïx перебiгом.
Методичнi посiбники iз конструктивними порадами можуть i фактично допома-гають соцiальним працiвникам, вчителям, батькам, менеджерам, адмшютраторам i психиатрам дiяти бiльш свiдомо й цшеспрямовано, однак реальнiсть, у яку вони ма-ють фахово втручатись, набагато складшша за представлену в ркомендащях пси-xологiв. Вона глибша, багатовекторна i тому бшьш непередбачувана [ 6; 8; 10; 13;
15 та ш.]. Повiривши, скаж1мо, бiхевiористську концепцiю щодо ефективностi пщ-кршлення i покарання у випадках появи у дитини сощально небажаних звичок, на-приклад мастурбаци, батьки вдаються до жорстоких прийомiв дисциплiни обме-жень, нагнiтання страху неповноцiнностi у статевому житп в майбутньому, фор-мують переживання самоосуду, сорому. Побiчною «цiною» досягнення мети у чи-мало"1 кiлькостi таких життевих колiзiй стае стiйкий невроз, страх штимних стосу-нкiв iз протилежною статтю, а також задоволення ix у неприродний споаб. Прий-няття ж батьками порад псиxоаналiзу для таких випадках зменшуе ризик фрустра-цш. Проте, як правило, у батьюв-невротиюв, незалежно вiд доктрини виховання, д^и теж мають невротичнi розлади. Показовим у шших випадках можна вважати, наприклад, таю, де д^и iз прекрасними задатками у сферi музики, по закшченню вщповщно'' освiти не досягають кар'ерних висот, тодi як ix однолiтки , що посере-дньо встигали в музичних навчальних закладах, дiстають визнання й впевнено очо-люють колективи сво'х бшьш талановитих колег. 1ншми словами, життя у свiтлi таких фактiв виявляеться менш керованим, нiж воно мало б бути за передбачен-нями психологи.
Фактичнi свiдоцтва того, що вивчення людсько"1 поведiнки поки що не вийшло за меж1 емтричних узагальнень, стають особливо переконливими, коли ту або шшу псиxологiчну концепщю намагаються «теxнологiзувати» для вирiшення кон-кретно"1 сощально"1, економiчноi, морально"1 або шшо"1 проблеми. Про це свщчить i розвинена свiтова псиxологiчна практика. «Чимала доля практично"1 роботи, котру закордон видае за психолопчну, - тдсумовував такi спроби П.Я. Гальперин, - на-справдi е щеолопчною. Поза сумнiвом вона корисна ii замовникам, але, власне, до психологи мае вщдалений стосунок. До того ж, у психологи, як i в будь-якш iншiй галузi, практика у початкових i доволi широких межах може обходитись так званим «життевим досвщом» без допомоги науки у власному сена слова» [ 3 , с. 9]. Отже, завдання психолопв, яке з цього постае, - випрацьовувати власний «каркас знань», що допомагали б розкривати психолопчш мехашзми дослщжуваних явищ, а не тшьки ix описувати [ 6; 9; 13; 18 та ш.]. З цим психолопя може ввшти у дiалог iз сучасними галузями знань, корисними для методологи тзнання та цiлеспрямованоi розбудови сощальних вiдносин.
Для цього у психологи мають бути виршеш ключовi, внутршш проблеми, од-нiею з яких е формулювання конструктивнix засад при флуктуючому визначенш предмету психологй [ 13 та ш.]. Однак, разом iз цим просто необxiдно стати на рейки послщовного об'ективiзму, або, принаймш, вiдмовитись вiд використання «щеолопчних замовлень», про якi згадував П. Гальперш, (1972 р.) i не тшьки вш, критикуючи «буржуазну» науку, а насправдi маючи на увазi й вiтчизняну. «Якщо виxiдним пунктом тзнання, - повторюе цю вимогу i в 2007 р. I.A. Мироненко, -стае уявлення про те, яким мае бути предмет (психолопчно'' науки - мое С.М.), наука тдмшяеться щеолопею» [ 8 , с. 145]. Загроза полягае, зокрема, в тому, що заради дшсно вищix щей «виправляеться» сама реальшсть, точшше - артикулю-еться потрiбна точка зору на ii сутшсть. Дослiднику легко потрапити у «пастку до-цiльностi», бо вш мае справу iз дуже тонкою гранню мiж привабливою гiпотезою, заснованою на прюрше! соцiально потрiбного та реальним стввщношенням фак-тiв. Оперування ними, а не уявлення про них, повинно бути вихщним моментом психолопчного аналiзу i знаходити продовження в увазi до емпiричниx характеристик буття предмету дослiдження, адже об'ективна констатащя останнix мае безза-стережне значення для видобування теоретичних моделей адекватних природi цього предмету. На цьому грунтуеться намiр розробити мережу понять, закономь рно пов'язаних мiж собою i у такий споаб закладаючи систему псиxологiчниx знань [ 1; 13; 15 та ш].
Досвщ свщчить, що певн системи були вже опрацьованi. Маемо на yBa3i вiдомi в ютори психологи засадничi щй: асощацп, рефлекси, поведiнки, гештальту, д^', вчинку, екзистенци та ïh. Yci такi спроби створити утверсальну систему психологи виявились продуктивними лише у межах того або шшого досвщу методологiчного розповсюдження певно1 концепци й на iншi теоретичнi моделi психiки, хоча кожна з них вщповщае своему канону [ 9 ]. Проведений аналiз цих систем дозволяе стве-рджувати, що спшьною ïx рисою е «продуктивна однобоюсть», - вдало осмисленнi та поняттево зафiксованi псиxiчнi явища, розкритi за допомогою певноï концепци (навiть та^ «всеосяжно1», якою вважаеться концепцiя вщображення), значною мь рою втрачае свое пояснювальне значення, якщо зyстрiчаеться iз явищами бiльш ви-сокого рiвня узагальнення (матерiя, життя, нескiнченнiсть св^у, еволюцiя природи та ïh.), хоча мала б «вписуватись» у них беззастережно i оргатчно. Iснyючi системи психолопчного знання послуговуються поняттями партального масштабу, тобто цi «первиннi абстракци» значно бiльшою мiрою вiдповiдають концептуальнш ап-перцепци розробникiв, нiж об'ективному змюту самого дослiджyваного явища.
Сутшсть метапсихологи, про яку тут йдеться, детермшована свiтоглядною по-зицiею дослщника, здiйснювана ним у iнтерпретацiяx конкретних, зокрема, i екс-периментальних, даних. Можливiсть вiдповiдати вимогам об'ективностi у вщобра-женнi псиxiчного свiтy шших, а не себе, послаблюеться та елiмiнyеться через анти-номи розуму, докладно описаш свого часу I. Кантом (1970 р.), не говорячи вже про суб'ективне - пристрасно-емоцшне - ставлення до результат самоаналiзy дослщника та його шту1щю, яю так чи iнакше впливають на iнтерпретацiю одержуваних даних. Цю особливiсть псиxологiчного знання пiддiв нищiвнiй критицi ще на початку ХХ-го стшття Освальд Шпенглер [див.: «Закат Свропи», 1918 р.]. «Чому, -запитуе вiн, - будь-яка психология, якщо розyмiти ïï не як знання людей та досвщ життя, а як науку, завжди була пласкою й шкчемною серед ytix фiлософськиx дис-циплiн? Нещастя «емтрично1» психологи в тому, що вона позбавлена навт об'екта у тому сена, як його розyмiе наукова теxнiка загалом. Ïï пошуки й рiшення проблем е боротьба iз тшями i привидами». I далi у тому ж дуй: «Що таке душа? Як би вщповщь на це була досяжна простому розмiркyванню, наука виявилась би непотрiбною» [ 17 с. 477-478]. Водночас розмiркyвання О. Шпенглера [див.: там же, с. 477-487], i не тшьки його, ще раз свщчать щонайменше про визначальну скла-дшсть сцiентиського аналiзy предмета психологи й вщповщну скромнiсть його до-сягнень.
Та серед категорiйниx сyмнiвiв («Чи взагалi можлива абстрактна наука про душу?» тощо) у О. Шпенглера психолопчне знання осмислене як об'ективащя людсько1 потреби знайти себе через спостериання оточуючих та ствставлення цих вражень iз самоаналiзом. Ытутивгзм у людському саморозумшш О. Шпенглер пропонуе як зааб i результат взаемоди iз свiтом речей i людей, а також - як дгйсне знання психолога. «Картина душ^ - переконаний О. Шпенглер, - е завжди лише картиною якоюь певно1, конкретно1 душг Жоден спостериач не може вийти за меж1 умов свого часу i власного кола, щоб вш при цьому не «тзнавав»: кожне тзнання такого роду е вже виразом власно1 його душ^ i за сво1м вибором, i спрямованiстю й внутршньою формою» [ там же, с. 482]. Цьому, ютотно психологичному змюту життя, за Шпенглером, протисто1ть недолyгiсть схематизму понять про нього: «Асотаци, аперцепцiï, афекти, спонyкаючi чинники, мислення, почування, волшня - все це суть мертвi меxанiзми, топографiя котрих складае мiзерний змiст науки про душу. Хотши виявити життя, а наштовхнулись на орнаментику понять. Душа була е тим, чим i була: чимось, що не вкладаеться ат в думку, ат в уявлення, -ташою, вiчним становленням, чистим переживанням». Нетривiально у цш позицiï е розyмiння психологи як знання людьми себе i про себе, що утворюють ïï досвщ та повинт виступати основою натурального пгдходу в дослщжент «форм душЬ>, в
яких «ми внутршньо безпосередньо впевнеш, хоча i невзмозi це описати» [ там же, с. 478].
«Натуральшсть» у и принциповiй послiдовностi шби веде до «очищення» знань про психшу вiд «тягаря» предметностi свпу, що вже було здiйснено неодноразово i з рiзних позицiй (В. Вундт, У. Джемс, Б. Скинер, К. Ясперс та ш.), однак провоку-вало таким чином не менш принципове питання про зв'язок псиичного iз свiтом як даншстю, що кореспондуеться iз динамiчною цшсшстю психiки.
Чи загалом можлива «чиста», «натуральна» психолопя та якою мiрою '11 висно-вки достовiрнi? Обгрунтованим шляхом пошуку вiдповiдi, як зрозумшо, виступае спрямована на психiчне рефлекая, що живиться самоспостереженням. Тiльки вона вводить у свщомють людини тему саме псиичного життя. Така тематизащя рефле-ксп iз початково'1 латентносп згодом розкриваеться в юторп психолопчного знання завдяки рефлекси бiльш високого, досконалого рiвня. До того ж ця рефлекая обго-ворюеться авторами таких дослщжень як здшснювана з теоретичною метою i здш-сненою послщовно, де специфiчне буття «Я», розглядаеться не поверхово, а зазнае експшкаци у спогляданш й, дослщжуеться. На думку Е. Гуссерля, зшщшювавшого такий пiдхiд, саме тому, що такий ¡нтенцтний аналгз не було послщовно здшснено, психолопя не досягае рiвня дескриптивно!' науки про даносп свщомосп [ 4 ].
Дшсно, для певного, iсторично обумовленого етапу становлення психологи, така установка в одержат уявлень про «внутршнш свп» людини була достатньою, бо, забезпечуючи розумшня безпосередшх чинникiв поведiнки, кореспондувалась iз завданням пояснити, в тому чист, iндивiдуальнi '11 вiдмiнностi. Споглядально-пояснювальний [Я.О. Пономарьов] план психолопчного знання найбшьш виразно втшено у художньому тзнанш, де споконвiчно образи, обставини, ще! узагальню-вались у наочнш формi, виразнiсть яко! й зараз може сперечатись iз поняттевою моделлю психiчного. Осягнення iндивiдуально-типового в архетипи К. Юнга, як i дотепна типологiя Е. Берна перегукуються, скаж1мо, iз «Божественною комедiею» Данте Ал^'ер^ демонструючи плiднiсть натуральностi як спроби систематизацп психолопчного знання. Водночас, переважаючий в таких альтернативах психологизм пщкреслюе важливють наукового, ращонально загостреного систематизу-вання у психологи, мета якого, хоча i не претендувати на яскраву шюстратившсть художшх узагальнень, та мати принципово! ваги функщю, а саме: виявляти зако-номiрностi, психологiчнi механiзми та детермшанти, що спричинюють тi або ж iншi способи буття, вчинки, щоб не тшьки констатувати, а й передбачати щ способи i вчинки, виходячи iз поглибленого розумiння у поведшщ проявiв людсько! сутно-сп в 11 залежностi вiд корегуючих обставин i впливу соцiальних залежностей [ 10 та ш.].
Однак, як було пщкреслено iз самого початку, щоб на цш основi об'еднати пси-хологiчнi знання у едину, наскрiзну систему, необхiдно, якщо не подолати той «ка-тегорiальний рiзнобiй», який маемо у загальнш психолог1'1, то певним чином до нього поставитись, бо шакше ймовiрнiсть успiху систематизацii зводиться нанi-вець, - ось у чому проблема [ 1 , с. 65]. Плщною спробою синтезувати психолопчш знання на основi принципу теорп дгяльностг (С.Л. Рубшштейн, О.М. Леонтьев та ш), концепци людських в1дносин (В.М. Мясищев, К.К. Платонов та ш.), теорп установки (Д.М. Узнадзе, В.Г. Норакщзе та ш.) було, зокрема, показано, яю поки не-здоланш перепони стоять на завадi сформулювати «одницю психологiчного знання» [ 1 , с. 66-75]. Та, о^м цього, евристичний пошук мае ще бшьший доро-бок: його автор, Ф.Ю. Василюк, однозначно показав, що потенщал еднання цих принаймш моделей психологii, мiститься у явищг комушкацИ, котра зафшсована в категорп «спiлкування», - «що виражае форму здшснення процесу життя, котрий реалiзуе вiдношення людини до iнших людей. Цшком очевидно, що такою катего-рiею може витупати лише одна - категорiя спiлкування» [ 1 , с.75].
До висновюв
Суголосшсть iз таким висновком нашо1 концепци [ див.: 10 та iH.] не формально, а змютово розширюють роль i принципове розумшня комунгкативностг як видос-пецифiчного призначення здатностi людини до едност iз собi подiбними (соталь-шсть) та свiтом природних i штучних, створених завдяки науково-практичнш дiя-льносп, предметiв й об'ектiв. Ми виходимо з того, що людина е тсею формою життя, що здатна до рефлексування [ 16 ], а решта ïï психолопчних здiбностей ре-алiзyють на рiзниx рiвняx таку особливiсть виду homo sapiens. Людська комунгка-бельнгсть, як ратше розкрито, здiйснюеться на бiологiчномy (сотально-бюлопч-ному), псиxологiчномy (псиxо-соцiальномy) та духовному (цштсно-етичному) рь внях, а вщповщт контакти е тiею «одиницею», в якш, на кшталт голограми, мс-тяться видоспецифiка всього феномену комуткацп в його багатоманiтностi. Тож, е тдстави пропонувати аналiз актiв комуткацп для систематизацп псиxологiчниx знань не тшьки на рiвнi побутовох, а й теоретичноï форми сyспiльноï свщомосп, насамперед науково!, в нашому контекст - психологи. Слiдом за Л.С. Виготським [ 2, с. 291-436 ] ми видшяемо в нш психотехтчний ïï зр/з, зважаючи на три, при-наймнi, xарактернi його особливосп, оскiльки: а) в ньому конкретно представлено онтолопчний зв'язок людини (як найвищоï форми життя) iз предметним свiтом природного, штучного i сотального походження; б) видоспецифiчна людська ко-мyнiкативнiсть, а саме - здаттсть до комуткацп вказаних вище рiвнiв дае право iнтерпретyвати ïï як основу для класифшацп та систематизацп досвщу, психолопчних знань й використання ïx у сотальнш практит, зокрема для ïï вдосконалення; в) з рештов, суттсть комуткацп як явища, технологш i вiдповiдноï системи понять (контакт, спiлкyвання, взаемозалежтсть, взаемодiя та iH.) е дшстстю псиxологiч-ноï практики [ 1 ], зокрема рознит! нами як психология педагогiчноï комyнiкацiï тощо, котрi в проекцй на майбутне мають виступити психолопчними теxнологiями педагогiзацiï суспшьства [див.: 10 ].
Л1тература
1. Василюк Ф.Е. Методологический анализ в психологии. М.: Смысл, 2003. 240 с.
2. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса. Сбор.соч. в 6-ти Т. Т.1.
М.: ИП РАН, 2005. 312 с.
3. Гальперин П.Я. Введение в психологию. М.: Изд-во. МГУ, 1976. 150 с.
4. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. М.: Мысль, 1994. 53 с.
5. Корнилова Т.В., Смирнов С.Д. Методологические основы психологии. СПб: Питер,
2006. 316 с.
6. Максименко С.Д. Психолопя в сотальнш та педагопчнш практит: методолопя, метод^
програми, процедури. Навчальний поабник для вищоï школи. К.: Наукова думка, 1999.
216 с.
7. Маслоу А. Самоактуализация личности и образование. пер. с англ. Г.А. Балла Киев-
Донецк: Центр практической психодиагностики. 1994. 52 с.
8. Мироненко И.А. Монизм, плюрализм и реальность. Вопр. психол. 2007. №3. С. 145-148.
9. Мусатов С.О. Методолопчна криза як постання психолопчного канону XXI стшття.
Ars vetus - ars nova: В.А. Роменець. К.: Гнозис, 2001. С. 80-95.
10. Мусатов С.О. Особистють: комуткативно-психолопчна концептя. Методолопчт
проблеми персонологл. - Ктв-Борислав: Трек-ЛТД, 2015. 170 с.
11. Петровский А.В. История советской психологии. Формирование основ
психологической науки. М: «Просвещение», 1967. 367 с.
12. Платонов К.К. О системе психологии. М.: Мысль, 1972. 216 с.
13. Роговин М.С. Введение в психологию. М.: Высшая школа, 1969. 383 с.
14. Философские вопросы физиологии высшей нервной деятельности и психологии: материалы Всесоюзного совещания. Москва, май 1962. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 770 с.
15. Чуприкова Н.И. Система понятий общей психологии и функциональная система психологической регуляции поведения и деятельности. Вопр.психол. 2007. №3. С. 315.
16. Шарден П.Т. де Феномен человека: пер с франц. М.: Прогресс, 1965. 298 с.
17. Шпенглер О.О форме души. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории; пер.с.нем. М.: Мысль, 1993. С. 477-523.
18. Юревич А.В. Психология и методология. М.: ИП РАН, 2005. 312 с.
Анотацп та вщомост про автора С.А. Мусатов
Проблемность формирования цельной системы знаний в
психологии
Аннотация. В постановке и решении проблем, связанных с систематизацией психологического знания, автор усматривает одну из центральных методологических задач, актуальных для современной психологии. В этой связи он анализирует причины и условия, причастные к дизенте-гративным процессам, протекающим в психологической науке и обсуждает определенные подходы к интеграции накопленных психологией знаний в их проекции на научную будущность психологии. В частности - анализируется ее феноменологическое функционирование, в коем ныне, вместо категориальных средств систематизации, фактически доминирует эмпирическая стихия и классификации, и систематизации знаний о психологических феноменах, а также - предлагается к обсуждению принцип конструирования системы, основанный на коммуникативной концепции психики, раскрытой автором в ряде его монографических исследований.
Ключевые слова: научная психология, методологический кризис, систематизация психологических знаний, сквозная система психологических категорий и понятий, принцип диалога в систематизации знаний в психологии.
S. Musatov
The problem of formation of integral system of knowledge in
psychology
Annotation. In addressing the problem of systematization of psychological knowledge the author sees one of the main methodological challenges faced by modern psychology. In this context, he analyzes the causes and conditions involved in disintegrative processes taking place in our scientific discipline and discuss appropriate approaches to the integration of accumulated
knowledge in psychology in their projections for the future of scientific psychology. In particular - phenomenological its functioning, where instead of categorical funds to systematize actually dominates the empirical basis for the classification and systematization of psychological knowledge. And also proposes to discuss the implementation of the dialogue the way of formation of the criteria for the design of this system based on psychological knowledge.
Keywords: scientific psychology, methodological crisis, systematization of psychological knowledge, pass-through system of psychological categories and concepts, the principle of dialogue in the systematization of knowledge in psychology.
Мусатов Серий Олександрович, кандидат психол. наук Мусатов Сергей Александрович, кандидат психол. наук Musatov Sergey, Candidate of psychol. sciences
