CC BY
14Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 24 (63). № 1. 2011 г. С. 172-181.
УДК 343.21:343.237
ПРИЧЕТН1СТЬ ДО ЗЛОЧИНУ У В1ТЧИЗНЯНОМУ ЗАКОНОДАВСТВ1: ДЕКРЕТИ ТА ПОСТАНОВИ ПЕРШИХ РОК1В РАДЯНСЬКО1 ВЛАДИ
Гнетнев М. К.
Луганський державний утверситет внутрiшнiх справ м. Е. О. Дiдоренка, м. Луганськ, Украгна
У стати комплексно розглядаються питання гсторц законодавчого врегулювання кримшально! вдаовщальност за вчинення дшнь iз ознаками причетностi до злочину. У робота проаналiзовано вщ-повiднi приписи нормативно-правових актiв перших рокiв радянсько! влади, якi були чинними на те-ритори радянсько! Укра!ни. Стаття входить до циклу про гсторш причетност до злочину.
Ключовi слова: причетшсть до злочину, сшвучасть у злочиш, приховування злочину, потурання злочину, пособництво у злочинi.
Починаючи з 1917 року, вщбуваеться формування радянського кримшального права. Не сприймаючи правову щеолопю царсько! Росп, творщ нового права, однак, повшстю не змогли вщмовитися вщ використання тих чи шших термш1в, понять { конструкцш, яю склалися в процес юторичного розвитку правово! думки.
Законодавч1 акти РСФРР стали надал основою для перших постанов { декрет1в уряд1в шших радянських республш, у тому числ1 й УСРР. Зазнали такого впливу й норми, у яких передбачалася вщповщальшсть за вчинення д1янь, що мають ознаки причетност до злочину. Ця обставина, на наш погляд, обгрунтовуе необхщшсть до-слщження окремих положень цих законодавчих акпв, створених у перш1 роки юну-вання РСФРР.
Буде несправедливим вважати себе тонером дослщжень цих питань, бо част-ково анал1зоваш приписи вищевказаних нормативних акпв розглядалися в роботах Баймурзша Г. I., Ковальова М. I., См1рнова В. Г. та шших учених-юриспв. Ут1м, зараз е необхщшсть осмислення тогочасних законодавчих положень через призму сучасних знань { уявлень про шститут причетност до злочину, зробити вщповщш висновки про його юридичну природу та мюце в сучасному кримшальному законо-давствг Спробу зробити це ми й здшснили в цш статп.
Анатз законодавчих джерел свщчить, що перш1 радянсью нормотворщ голов-ним чином намагалися сформулювали конкретш склади злочишв, придшяючи мен-ше уваги розвитков1 Загально! частини кримшального права. Норми ж Особливо! частини, як були чинними з 1917 року до 1920 року, характеризувалися вщсутшстю в бшьшосп з них санкцш { ч1ткого визначення ознак указаних склад1в.
У радянських декретах передбачалася кримшальна вщповщальшсть за вчинення р1зномаштних злочишв. Найбшьша увага придшялася боротьб1 з контрреволю-цшними проявами, бандитизмом, спекулящею, хабарництвом, порушенням вшсько-во! дисциплши.
Анатз припис1в нормативно-правових акпв, виданих у 1917-1920 роках, дозво-ляе зробити висновок, що в законодавсга цього перюду не проводилося чггкого вь
дмежування причетност до злочину вщ сшвучасп. Причетшсть розглядалася як рiзновид спiвучастi поряд iз пiдбурюванням та пособництвом, школи - як окремий вщ спiвучастi, самостiйний рiзновид злочинно! дiяльностi.
У радянському кримiнальному законодавсга згадка про причетнiсть до злочину мютилася в Декретi РНК РСФРР вщ 8 травня 1918 року «Про хабарництво» [1, с. 25]. У пункт 2 цього документа встановлювалося суворе покарання для ошб, винних у отриманнi хабара (позбавлення волi не нижче п'яти роюв). Таке ж пока-рання призначалося сшвучасникам i всiм особам, «причетним» до його давання.
У Декрет РНК РСФРР вiд 22 липня 1918 року «Про спекулящю» вказувалося, що пiдбурювачi, пособники i особи, причетнi до спекуляцп, повинш бути покаранi як виконавцi злочину. У статп 11 Декрету йшлося про те, що пiдбурювачi, пособники та особи, причетш до вищевказаних дiянь (тi, хто надавав спекулянтам дозвш на отримання та пересування товарiв, складськi примiщення, вагони та взагалi засоби пересування, перепродавав дублшати та усякого роду квитанцп тощо) повиннi бути покаранi поряд iз головним виконавцем [2, с. 29].
Аналопчним чином вирiшувалося питання про вiдповiдальнiсть за причетнiсть до злочину й у Постановi «Про набатний дзвш» вiд 30 липня 1918 року [3, с. 33].
У вищевказаних актах законодавець вiв мову про причетшсть до злочину взага-т, не розкриваючи конкретних форм И прояву.
Баймурзiн Г. I. писав, що спроба висвгглити змiст iнституту причетностi до злочину вперше була зроблена в Постановi Народного Комiсарiату фiнансiв РСФРР «Про заборону кутвт, продажу або передачi бавовняних пiдприeмств усiх видiв i про реeстрацiю акцiй та па!в цих пiдприeмств» вiд 1918 року. За його словами, у нш шлося про те, що за невиконання ще! постанови, повiдомлення неправдивих вщо-мостей, недотримання термiнiв, приховування вiдомостей та за сприяння або пок-риття (в оригiналi «покрывательство») в порушеннi ще! постанови винш переда-ються Революцiйному Трибуналу [4, с. 12]. У Постановi Народного Комiсарiату фь нансiв уперше в радянському законодавствi згадуеться поняття приховування («по-крывательства»), яке е одним iз видiв причетностi до злочину.
Декрет РНК РСФРР «Про тилове ополчення» вщ 20 червня 1918 року конкре-тизував iнститут причетносп до злочину. Згiдно з пунктами 7 та 9 цього документу особи, котрi ухиляються вiд призову, а також особи, яю сприяють цьому, пiдлягали покаранню. Такому ж покаранню пiдлягали виннi у сприянш до схиляння до невиконання ополченських обов'язкiв, у сприяннi до втеч^ до приховування осiб, яю ухиляються, а рiвно в неповщомленш владi про ухилення винних [4, с. 12].
Цей декрет поряд iз приховуванням впроваджуе до радянського законодавства ще один iз видiв причетностi до злочину - недонесення (неповщомлення) про зло-чин.
Загострення внутршнього становища в кра!ш, викликане громадянською вш-ною, змусило уряд видати Постанову «Про червоний терор» вiд 5 вересня 1918 року. У нш наголошувалося на необхвдносп убезпечення радянсько! республiки вщ iснування класових ворогiв шляхом iзолювання !х у концентрацiйних таборах. Окремо йшлося про покарання вшх ошб, «причетних до бiлогвардiйських оргашза-
цш, змов та заколотв». Таю особи шдлягали найтяжчому покаранню - розстрiлу [5, с. 34].
У Постановi Ради роб^ничо! та селянсько! оборони «Про дезертирство» вщ 25 грудня 1918 року вперше вказуеться на такий вид причетност до злочину, як при-ховування дезертирiв. Ця постанова передбачала вщповщальшсть приховувачiв де-зертирiв, голiв домових комiтетiв i власникiв квартир, у яких будуть знайдеш дезер-тири, у виглядi примусових робгг на строк до п'яти роюв [6, с. 42-43]. Починаючи з цього документа, у наступних актах Радянського уряду йде мова не про причетшсть до злочину взагал^ а про окремi И види.
Питання вiдповiдальностi за приховування дезертирiв ретельно були опрацьо-ванi в Постановi Ради роб^ничо! та селянсько! оборони «Про заходи щодо викорь нювання дезертирства» вiд 3 червня 1919 року, де видшялася причетшсть до ухи-лення вiд служби в лавах Червоно! Арми [7, с. 326-327] та в Декрет ВЦВК «Про комюи по боротьбi з дезертирством» вщ 8 квггня 1920 року [8, с. 125-126].
Таю акти, видаш в роки громадянсько! вiйни, значно посилювали вщповщаль-нiсть осiб, винних у приховуванш дезертирiв, навiть до введення в деяких випадках колективно! вiдповiдальностi за це. Для члешв домових комтетв та господарiв квартир законодавець передбачив шдвищену вiдповiдальнiсть, визнаючи !х винними у приховуваннi лише за сам факт виявлення дезертирiв у !хшх будинках або квартирах, незалежно вщ встановлення умислу на приховування. Радянсью посадовi особи, винш в приховуваннi мобiлiзованих та дезертирiв, визнавалися зрадниками ро-б^ничо-селянсько! справи та пiдлягали найтяжчим покаранням, у тому чи^ й роз-стрiлу.
Родини дезертирiв, виннi в приховуванш, та взагалi приховувачi могли бути за-судженi до виконання урочних робiт у господарствах червоноармшщв, на них та-кож могли накладалися повинност у виглядi громадських робiт.
У цей перiод, iз усiх видiв причетностi до злочину найбшьшу суспiльну небез-пеку становило приховування злочинця та сладв злочину. Не випадково у наступних актах i декретах спещально вказувалося на вiдповiдальнiсть приховувачiв зло-чишв.
Так, у Декретi ВЦВК «Про вилучення з загально! пiдсудностi в мюцевостях, оголошених на вiйськовому сташ» вiд 20 червня 1919 року серед злочишв, за скоен-ня яких губернськi надзвичайнi комiсil мали право безпосередньо призначати пока-рання (включаючи й розстрш), вказувалося на приналежшсть до контрреволюцiйноl органiзацil та участь у змовi проти радянсько! влади, державна зрада, приховування зрадниюв, шпигунiв, бандитизм, пособництво в ньому та приховування бандитизму [9, с. 339].
У Постановi Касацшного вщдшу ВЦВК «Про пiдсуднiсть революцiйних трибу-налiв» вiд 6 жовтня 1918 року також згадуеться про вщповщальнють ошб, причет-них до злочину [10, с. 35-37].
12 грудня 1919 року були прийнят «Керiвнi начала з кримшального права РСФРР» - перший узагальнюючий документ судово-трибунальсько! практики за першi два роки юнування радянсько! влади й разом iз тим iнструкцiею судам для подальшо! роботи. У них було вперше сформульовано вихщш юридичнi норми За-
гально! частини радянського кримшального права, яю можна вважати прообразом Загально! частини майбутнього кримшального кодексу. У подальшому деяю з по-ложень цього закону вщтворювалися у кримшальному законодавствь 4 серпня 1920 року постановою Народного Комюар1ату юстици УСРР, опублшованою у вщповщ-ному циркуляр!, «Кер1вш начала з кримшального права РСФРР» були введет на територи Радянсько! Укра!ни без усшяко! змши тексту [11, с. 36].
У ст. 24 Кер1вних начал 1919 р. пособниками злочину визнавалися т1, хто не бе-ручи безпосередньо! участ у виконанш злочинного д1яння, сприяе його здшсненню словом або справою, порадами, вказ1вками, усуненням перешкод, приховуванням злочинця або слщ1в злочину або потуранням, тобто неперешкоджанням скоенню злочину. Таке поняття пособництва було довол1 неоднозначним , що викликало проблему, яке саме приховування (заздалепдь общяне або заздалепдь не общяне) е пособництвом у злочиш.
У текст документу, що розглядаеться, не вживаеться термш «причетшсть до злочину», а характеризуються окрем1 д1яння, яю мають ознаки цього кримшально-правового шституту. Важливим е те, що вперше в радянському законодавсга з'являеться таке поняття, як «потурання».
Деяю автори вважали, що ст. 24 Кер1вних начал 1919 р. вщносила до пособництва лише заздалепдь об1цяне приховування, оскшьки пособництво - це завжди сприяння виконанню злочину [12, с. 9]. 1нш1 вважали, що Кер1вш начала вщносили до пособництва як заздалепдь об1цяне приховування, так { заздалепдь не общяне [13, с. 70]. Та виходячи з формулювання в текст закону, стд визнати, що будь-яке приховування злочинця або слщ1в злочину розглядалося як пособництво у ньому, незалежно вщ того, чи були щ дп об1цяш виконавцю заздалепдь. Таким же чином виршувалося питання щодо потурання. Якщо Кер1вш начала 1919 р. вживали поняття приховування й потурання, то про недонесення в них не йшлося. Вщсутнють у тексп закону згадки про недонесення дало шдстави стверджувати, що Кер1вш начала 1919 р. вщмовилися вщ покарання за скоення цього суспшьно небезпечного д1яння. Однак це не так. Питання встановлення вщповщальносп за недонесення пов'язувалося з потуранням. У вищевказаному документ не тшьки потурання ото-тожнювалося з1 сшвучастю, але й передбачалися занадто широк його меж1, на ус1х громадян покладався юридичний обов'язок перешкоджати скоенню злочину. Розу-мдачи тд потуранням будь-яке неперешкоджання скоенню злочину, Кер1вш начала 1919 р. включили до ще! норми поряд ¡з потуранням у власному розумшш цього терм1ну, тобто невчиненням безпосередньо! протиди злочину, й випадки неповщом-лення органам влади про вщомий особ! злочин, що готуеться. Тобто цей вид недонесення зливався з поняттям потурання { вщповщальшсть у такому випадку наступала за сшвучасть у злочиш. Недонесення про скоений злочин на шдстав1 окремих декрета розглядалося як самостшний злочин.
Таким чином, розглядаючи як пособництво майже вс види причетност до зло-чину, Кер1вш начала 1919 р. фактично вщмовилися вщ цього кримшально-правового шституту [14, с. 589-592].
Законодавство перших роюв радянсько! влади, передбачаючи вщповщальшсть за конкретш види причетносп до злочину, не вщр1знялося послщовшстю у
розв'язанш цього питання. У ньому ще не бачимо диференцшованого тдходу з ви-значення вiдповiдальностi спiвучасникiв i осiб, причетних до злочину, залежно вiд ступеня !х участi у злочинi й характеру !х злочинно! дiяльностi. Як результат цього
- причетшсть до злочину визнавалася пособництвом у ньому.
Кримшальний кодекс РСФРР 1922 року уперше систематизував норми Загаль-но! та Особливо! частини. На цьому еташ розвитку законодавства питання вщпов> дальност спiвучасникiв та осiб, причетних до злочину, зазнали деяких змш.
У статтях 15 та 16 КК РСФРР 1922 р. встановлювалося коло сшвучасниюв та окреслювалися принципи визначення !х вiдповiдальностi. На вiдмiну вiд Керiвних начал 1919 р. в кодекс при призначеннi кожному iз спiвучасникiв мiри покарання враховувався стутнь участi та ступiнь небезпечносп злочинця та вчиненого ним злочину. Виходячи з цього, при визначенш мiри покарання було б невiрно прирiв-нювати за ступенем суспшьно! небезпеки дiяння осiб, причетних до злочину, та д> яння пособниюв. Поява ст. 15 КК РСФРР 1922 р. - важливий крок у напрямку вста-новлення диференцшовано! вiдповiдальностi спiвучасникiв i осiб, причетних до злочину.
На вщмшу вщ Керiвних начал 1919 р., у КК РСФРР 1922 р. потурання вщмежо-вуеться вiд пособництва, вносяться уточнення в саме поняття потурання. Тепер вщ-повiдальнiсть за нього несли лише посадовi особи, до чи!х обов'язкiв входило здш-снення безпосередньо! протидi! вчинюваному злочиновi (ст. 107 КК РСФРР 1922 р.).
Зпдно зi ст. 89 цього кодексу кримшально караним визнавалося недонесення про контрреволюции злочини, передбаченi статтями 58-66 КК РСФРР 1922 р. У вшх iнших випадках недонесення не визнавалося злочином.
Однак позищя законодавця щодо питання про вщповщальшсть за приховуван-ня не вiдрiзнялася послiдовнiстю. Згiдно з ч. 3 ст. 16 КК РСФРР 1922 р. пособниками визнавалися особи, яю сприяли виконанню злочину порадами, вказiвками, усу-ненням перешкод, приховуванням злочинця або слiдiв злочину.
Гродзшскш М. М. писав, що ст. 16 КК РСФРР 1922 р. вщносить до ствучаст всi види приховування, як заздалегiдь обiцяного, так i заздалегiдь не обiцяного [15, с. 585]. Трайнш А. Н. вважав, що в цш нормi передбачено вiдповiдальнiсть лише за таке приховування, яке сприяе скоенню злочину, а заздалепдь не обiцяне приховування е причетшстю до злочину [16, с. 7]. У судовш практищ ця стаття застосовува-лася однаково до випадюв приховування як заздалепдь общяного, так i заздалепдь не обiцяного [12, с. 12]. На перший погляд, вщсутшсть у ч. 3 ст. 16 указiвки щодо моменту виникнення умислу на приховування дае шдстави стверджувати, що вш не мав значення для юридично! оцiнки дiянь укривача. Однак, у цш нормi прямо вка-зуеться, що «пособниками визнаються т1, хто сприяе виконанню злочину (курсив наш
- Авт.)...приховуванням злочинця або сл^щв злочину». Тут виникае парадокс: по-перше, сприяти виконанню будь-якого дiяння можна лише до його закшчення, а подруге, приховування злочинця й тим бшьше сладв злочину можливе лише шсля за-кiнчення цього злочину. Тобто, сприяти виконанню дiяння шляхом укриття особи, яка його вчиняе, або шляхом приховування його сладв неможливо. Вчинюючи таке приховування можна створити умови для скоення щею особою шших злочинiв за-
вдяки тому, що !! протизаконна д!яльнють не буде припинена. Навряд чи законода-вець керувався такою лопкою, формулюючи ч. 3 ст. 16 КК РСФРР 1922 р. На наш погляд, тд сприянням виконанню злочину шляхом вчинення укриття злочинця або слщ!в злочину, у вказанш норм! слщ розумгги наявшсть заздалегщь дано! об1цянки вчинити щ д1яння.
В Особливш частит КК РСФРР 1922 р. встановлювалася вщповщальшсть за приховування окремих суспшьно небезпечних д1янь. У ст. 68 цього кодексу перед-бачалася вщповщальшсть за приховування та пособництво усякого роду злочинам, передбаченим статтями 57-67, не пов'язаних ¿з безпосередшм скоенням вказаних злочишв або за необ!знаносп про !х кшцеву мету.
У шших статтях передбачалася вщповщальшсть за приховування масових за-ворушень (ч. 4 ст. 75), банд та !х учасниюв (ч. 2 ст. 76), тдроблення грошових зна-юв (ч. 2 ст. 85), хабарництва (ч. 2 ст. 114), укриття церковного майна, зданого за договором в1руючим (ст. 125-4). Щодо наявност або вщсутносп заздалегщь дано! общянки про вчинення цих злочишв у вказаних нормах не йдеться.
КК РСФРР 1922 р. в текст! ст. 181 вперше вв!в вщповщальшсть за кутвлю за-в!домо викраденого майна. Ця норма була помщена у глав! VI крим!нального кодексу «Майнов! злочини».
КК РСФРР 1922 р. став основою для кримшальних кодеков !нших радянських республш. 23 серпня 1922 року Всеукра!нський Центральний Виконавчий Ком!тет приймае постанову «Про введення в д!ю Кримшального кодексу УСРР», у як!й ви-знав за необх!дне об'еднати вс! каральн! постанови у крим!нальний кодекс, узявши за основу Кримшальний кодекс РСФРР [17, с. 450-452]. 1з 15 вересня 1922 року Кримшальний кодекс УСРР набув чинносп на всш !'!' територ!!'.
Сл!д зазначити, що до цього часу на територ!! Укра!ни, яка тдпорядковувалася радянському урядов!, були чинними не тшьки декрети й постанови РСФРР, а й нор-мативно-правов! акти, прийнят м!сцевими органами влади. Були серед цих документа ! так!, що врегульовували питання в!дпов!дальност! за д!яння, яким були при-таманш деяк! ознаки причетност! до злочину. Так, у Розпорядженш Народного Сек-ретар!ату Укра!ни «Про боротьбу з кулаками, помщиками, спекулянтами та рекв> зиц!ю в них надлишк!в хл!ба» в!д 21 лютого 1918 року наголошувалося на необх!д-ност! проявляти ршучють у боротьб! з! злюним приховуванням надлишк!в хл!ба та шших продовольчих товар!в [18, с. 125-126]. Декрет РНК Укра!ни «Про призов гро-мадян до тилового ополчення» в!д 21 березня 1919 року передбачав однакове пока-рання особам, як! ухилялися вщ призову, пособникам, приховувачам ! непов!дом-лювачам про щ д!яння [19, с. 148].
Не було диференцшованого п!дходу щодо визначення покарання виконавцев! злочину й особам, причетним до нього, ! в деяких шших актах. Наприклад, у пункт! 2 Декрету РНК Укра!ни «Про вщповщальшсть ос!б, винних у перевезенш, кр!м по-штового вщомства, лист!в, грошей ! посилок» в!д 11 червня 1919 року вказувалося, що «пособники, сп!вучасники, пщбурювач! й причетн! (в ориг!нал! «прикосновенные» - Авт.) особи вщповщають нар!вш з головними винуватцями» [20, с. 160]. Та-ке ж саме покарання, як ! трудовим дезертирам, призначалося й особам, котр! укри-вали !х (пункт 3 Постанови РНК УСРР «Про трудове дезертирство й органи бороть-
би з ним» вщ 31 сiчня 1921 року [21, с. 224]), а в пункт «Д» Постанови РНК УСРР «Про боротьбу з бандитизмом» вщ 1 лютого 1921 року передбачалося однакове по-карання пособникам i приховувачам бандитiв [22, с. 226].
Вщповщальшсть за приховування окремих злочишв передбачалася також у По-становi РНК УСРР i Революцiйно! Вшськово! Ради Пiвденно-Захiдного фронту «Про псування залiзничних шляхiв, телеграфних i телефонних проводiв» вiд 9 черв-ня 1920 року, у Постановi РНК УСРР i Революцiйно! Вiйськово! Ради Ивденно-Захiдного фронту «Про покладення охорони продовольчих складiв, запасiв i сховищ на мiсцеве населення» вщ 20 липня 1920 року, у Постановi РНК УСРР i Революцш-но! Вiйськово! Ради Фронту «Про заходи з охорони залiзничного шляху й споруд» вiд 9 листопада 1920 року [23, с. 175, 182, 205]. Про високий стутнь сустльно! не-безпеки цих дiянь свiдчать покарання, якi призначалися за !х скоення: розстрiл i конфюкащя майна.
У вказаних документах лише називалися види дiянь, що мають деяю ознаки причетностi до злочину (приховування, потурання, недонесення), але в жодному з них не наводилося !х дефшщш. Утiм у 1нструкци Народного комiсарiату юстицi! «Про порядок провадження справ про дезертирiв, !х приховувачiв, пособникiв i по-турачiв» вiд 1 лютого 1922 року знаходимо визначення пособництва, приховування й потурання [24, с. 374]. Згщно з пунктом 6 цього документу пособництвом до дезертирства вважалося надання дезертировi способу або засобу вчинення втечi чи ухи-лення вщ служби або облiку. Цшаво, що в текстi дано! 1нструкци, наведеному ро-сiйською мовою у збiрнику: Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1: 1917-1925 гг. - К.: Высшая школа МООП СССР, 1966. - 831 с., на сторшщ 374 написано: «пособничеством к дезертирству считается предоставление дезертиру способа или средства совершения побега или уклонения (курсив наш -Авт.) от службы или учёта». Скорш за все це друкарська помилка, бо ухилення вщ служби та облшу не можна вважати пособництвом у вчиненш дезертирства, таке ухилення i е дезертирством. На наш погляд, у текст росшською мовою слово «уклонение» мае бути вжито в родовому вщмшку, тобто «уклонения». У пункт 7 наводиться поняття приховування дезертира. Таким вважалося надання дезертировi способу чи засобу приховати свое мюцеперебування й ухилитися вщ установлено! вщ-повщальност. У пункп 8 названо! шструкци потуранням називаються таю ди поса-дових i приватних ошб, коли вони, будучи зобов'язаними або маючи можливють попередити дезертирство, допустили його навмисно чи знаючи про це.
У сучаснш наущ обгрунтовано вважаеться, що пособництво в учиненш злочину й приховування, як вид причетност до злочину, е найближчими юридичними яви-щами, мiж якими робиться розмежування. Зробимо те саме на прикладi визначень пособництва й приховування, сформульованих у вищезгаданш 1нструкци Наркомю-сту. У дефшщи укриття жодного слова не сказано про те чи повинне воно бути за-здалегщь обiцяним або ш. Це дае пiдстави вважати, що наявшсть або вiдсутнiсть тако! обiцянки не мала вирiшального значення при квалiфiкацi! дiянь особи. До реч^ саме вiдсутнiсть заздалегiдь дано! общянки вчинити приховування дозволяе вважати щ дiяння видом причетносп до злочину. Таким чином, розмежування пособниц-
тва в дезертирств1 й приховування дезертира, зпдно з положеннями шструкци, що розглядаеться, необхщно проводити, враховуючи шш1 критери.
Не викликае сумшву, що спещальна мета дезертирства - назавжди ухилитися вщ несення вшськово! служби. Отже, пособник шляхом надання «способу або засобу...» допомагае виконавцев1 злочину досягнути ц1е! мети. Нагадаемо, що автори 1нструкцп «Про порядок провадження справ про дезертир1в, !х приховувач1в, посо-бниюв I потурач1в» укриттям називають надання дезертиров1 способу або засобу приховати свое мюцеперебування й ухилитися вщ установлено! вщповщальносп. Тобто, приховувач у такому випадку повинен допомагати виконавцю не ухилитися вщ вшськово! служби, а уникнути вщповщальносп. Однак, злочин «дезертирство» вважаеться закшченим 1з моменту затримання дезертира, отже заздалепдь общяне його приховування, з будь-якою метою, е допомогою в тому, що ця особа буде ухи-лятися вщ несення вшськово! служби. Одним ¡з способ1в такого ухиляння е укриття свого мюцеперебування, а надання заздалепдь об1цяно! допомоги в цьому е пособ-ництвом до дезертирства. Приховуванням, як видом причетност до злочину, необидно було б вважати лише заздалепдь не об1цяне надання дезертиров! способу або засобу укрити свое мюцеперебування. Таким чином, можна стверджувати, що ви-щевказана шструкщя не вносила ясност з приводу розмежування пособництва й приховування, а враховуючи те, що на початку двадцятих роюв минулого столггтя радянська доктрина та практика будь-яке укриття (як заздалепдь общяне, так { заздалепдь не общяне) вважала пособництвом, доцшьшсть наведеного визначення приховування видаеться сумшвною.
У дефшщи потурання, наведеного в пункт 8 вказано! шструкци, звертае на себе увагу те, що суб'ектом цього злочину визнаються не тшьки посадов!, а й приватш особи. Сучасна ж наука суб'ектом потурання визнае лише посадових ос1б.
Як бачимо ¿з вищенаведеного огляду, законодавство перших роюв радянсько! влади не вир1знялося прогресивнютю та спрямованютю на захист прав людини. У пор!внянш з Уложенням про покарання кримшальш та виправш 1845 року декрети та постанови раднаркому та шших владних оргашв наочно шюструють, так би мо-вити, нормативну (рука не шдшмаеться написати «нормативно-правову») деграда-щю. Ус1м вщомо, що було наслщком, у тому числ1 й цих процешв, у тридцят роки ... 1сторичш уроки треба засвоювати, щоби не допуститися аналопчних помилок зараз 1 в майбутньому.
Список л^ератури
1. Декрет СНК «О взяточничестве» от 8 мая 1918 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 г.г. - М. : Государственное издательство юридической литературы, 1953. - С. 25.
2. Декрет СНК «О спекуляции» от 22 июля 1918 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 г.г. - М. : Государственное издательство юридической литературы, 1953. - С. 28-30.
3. Постановление СНК «О набатном звоне» от 30 июля 1918 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 г.г. - М.: Государственное издательство юридической литературы, 1953. - С. 33.
4. СУ РСФСР. - 1918. - № 39. - Ст. 510.
5. Постановление СНК «О красном терроре» от 5 сентября 1918 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 г.г. - М. : Государственное издательство юридической литературы, 1953. - С. 34.
6. Постановление Совета рабочей и крестьянской обороны «О дезертирстве» от 25 декабря 1918 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 г.г. - М. : Государственное издательство юридической литературы, 1953. - С. 42-43.
7. Постановление Совета рабочей и крестьянской обороны «О мерах к искоренению дезертирства» от 3 июня 1919 г. // Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. - 1919. - № 25. - С. 326-327.
8. Декрет ВЦИК «О комиссиях по борьбе с дезертирством» от 8 апреля 1920 г. // Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. - 1920. - № 26. - С. 125-126.
9. Декрет ВЦИК «Об изъятиях из общей подсудности в местностях, объявленных на военном положении» от 20 июня 1919 г. // Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. - 1919. - № 27. - С. 339.
10. Постановление Кассационного отдела ВЦИК «О подсудности революционных трибуналов» от 6 октября 1918 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 г.г. - М. : Государственное издательство юридической литературы, 1953. - С. 35-37.
11. Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР. - . -
Т. 1. - 1966. - 831 с.
12. Бушуев И. А. Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство / Бушу-ев И. А. - М.: Юридическая литература, 1965. - 138 с.
13. Ковалев М. И. Уголовная ответственность за укрывательство преступлений по советскому уголовному праву: Автореферат диссертации. - М., 1952. - С. 6, цит. по Смирнов В. Г. Понятие прикосновенности по советскому уголовному праву / Смирнов В. Г. - Л. : Издательство Ленинградского университета, 1957. - С. 70.
14. Руководящие начала по уголовному праву РСФСР. Постановление НКЮ от 12 декабря 1919 г. // Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. - 1920. - № 66. -С. 589-592.
15. Гродзинский М. Новый уголовный кодекс УССР / М. Гродзинский // Вестник советской юстиции. - 1927. - № 17 (99). - С. 583-588.
16. Трайнин А. Н. Учение о соучастии. - М., 1941. - С. 48, цит. по Хабибуллин М. Х. Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство по советскому уголовному праву / Хаби-буллин М. Х. - Казань: Издательство Казанского университета, 1984. - С. 7.
17. Постановление ВЦИК «О введении в действие Уголовного кодекса УССР» от 23 августа 1922 г. // Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР, 1966. - Т. 1. - 1966. - С. 450-452.
18. Распоряжение Народного Секретариата Украины «О борьбе с кулаками, помещиками, спекулянтами и реквизиции у них излишков хлеба» от 21 февраля 1918 г. // Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР, 1966. - Т. 1. - 1966. - С. 125-126.
19. Декрет СНК Украины «О призыве граждан в тыловое ополчение» от 21 марта 1919 г. (Извлечение) // Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР. - . -
Т. 1. - 1966. - С. 148.
20. Декрет СНК Украины «Об ответственности лиц, виновных в перевозке, помимо почтового ведомства, писем, денег и посылок» от 11 июня 1919 г. // Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР. - . -
Т. 1. - 1966. - С. 160.
21. Постановление СНК УССР «О трудовом дезертирстве и органах борьбы с ним» от 31 января 1921 г. // Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР. - . -
Т. 1. - 1966. - С. 224.
22. Постановление СНК УССР «О борьбе с бандитизмом» от 1 февраля 1921 г. // Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР. - . -
Т. 1. - 1966. - С. 226.
23. Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР. - . -
Т. 1. - 1966. - С. 175, 182, 205.
24. Инструкция Народного комиссариата юстиции «О порядке производства дел о дезертирах, их укрывателях, пособниках и попустителях» (Извлечение) // Михайленко П. П. Борьба с преступностью в Украинской ССР в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа МООП СССР, НИ и РИО КВШ МООП СССР, 1966. - Т. 1. - 1966. - С. 374.
Гнетнев М. К. Прикосновенность к преступлению в отечественном (украинском) законодательстве: декреты и постановления первых лет советской власти / М. К. Гнетнев// Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия : Юридические науки. -2010. - Т. 24 (63). № 1. 2011. - С. 172-181.
В статье комплексно рассмотрены вопросы истории законодательного регулирования уголовной ответственности за совершение деяний с признаками прикосновенности к преступлению. В работе проанализировано соответствующие положения нормативно-правовых актов, которые действовали на территории советской Украины. Статья входит в цикл об истории прикосновенности к преступлению.
Ключевые слова: прикосновенность к преступлению, соучастие в преступлении, укрывательство преступления, попустительство преступлению, пособничество преступлению.
Gnetnev M. Committing after the crime in the domestic (Ukrainian) legislation: decrees and decisions of the first years of Soviet power/ M. Gnetnev // Scientific Notes of Tavrida National V. I. Vernadsky University. - Series : Juridical sciences. - 2011. - Vol. 24 (63). № 1. 2011. - Р. 172-181.
In the article some points on the history of legal regulations on criminal liability for committing after the crime offences are subjected to the complex analysis. In the memoir the provisions of Legislative Acts, which were effective on the territory of Soviet Ukraine.
The article is a part of series of publications devoted to the history of after crime offences in the legislation of Ukraine.
Keywords: accessory after the crime, accessory in a crime, covering up of a crime, condoning the crime, aiding a crime
Поступила в редакцию 27.04.2011 г.
