CC BY
10
УДК 821.161.2-95.09
В. В. Краснощок
НЕПОВНОТА «УКРА1НСЬКО1 ЛЮДИНИ»: ДРАМА П. ТИЧИНИ У КРИТИЦ1 е. МАЛАНЮКА
У статт1 систематизуються роздуми С. Маланюка, спрямоват на осмислення постат1 П. Тичини в контекст1 окресленог проблеми «духовног суверенностг» гешя / таланту. Досл1джуються взаемозв'язки м1ж бюграф1чними факторами становлення духовност1 I динамжою мистецьког практики, яка була в1дбиттям внутршньог сутг поета. Здтснене наближення до розумтня феномену «нацюнально'г душ1» кр1зь призму доль I самореал1зацт в1домих персон украгнськог культури.
Ключов1 слова: П. Тичина, «духовна суверентсть», свтопереживання, ессегстика С. Маланюка
Постановка проблеми. Дилема аристократи/просв^яни (в контексп культуролопчно! теорп критика це дилема скитсько-еллшського i варяго-римського первня в нащональнш ментальносп) стали тдгрунтям анал^ичного осягнення С. Маланюком тдрадянсько! л^ератури. Л^ературознавець розглядае життеву позицiю i творчу самореалiзацiю письменника («бюграф^ духу») у контексп визначення мiри вияву нащонально! самоiдентичностi та здорового нацiонального духу. Вш вводить поняття «духовно! суверенности» - цшсносп i однозначностi нащонально! самощентифшацп митця, здатностi письменника за посередництвом художньо! практики утверджувати нащональний iдеал буття.
Мета статт1 полягае в систематизацп роздумiв Свгена Маланюка присвячених постат П. Тичини; виявлення та усвiдомлення рацiонального й емоцшного начал творчостi митця, та дослщження Маланюком проблеми «духовно! суверенностi» гешя i таланту.
Аналiз останнiх дослщжень i публiкацiй. Рецепцiя С. Маланюком П. Тичини була спровокована свщомо установкою на полемiчнiсть, адже той був представником табору украшських радянських письменниюв. Так, у дiаспорнiй перюдищ друкували поезп М. Рильського, М. Хвильового, студп М. Зерова («Лтературно-науковий вiсник» (Львiв), «Веселка» (Варшава), «Стерш» (Прага) тощо), до емiграцiйних центрiв у Польщi та Чехи доходили радянсью лiтературнi журнали та альманахи («Червоний шлях», «Л1тературний ярмарок», «Вапл^е», «Життя i Революцiя»), окремi твори Б. Антоненка-Давидовича («Смерть»), Ю. Яновського («Майстер корабля»), Вал. Пiдмогильного, М. Хвильового, поетичний доробок неокласиюв, М. 1вченка, М. Фiлянського, Г. Чупринки, драми М. Кулша тощо, як ставали предметом гострих полемiчних i критичних виступiв вiсникiвцiв на чолi з Д. Донцовим, аналiтичних роздумiв Ол. Дорошкевича, О. Лотоцького, Д. Чижевського. Зауважимо, що критичнi виступи були взаемними. У радянськш перюдищ («Л!тературна газета», «Критика», «Пролетарська правда») iз оцiнкою творчих практик «ворожого» буржуазного емiграцiйного табору виступали В. Гудима, О. Чепурний, А. Хвиля. Рецензуючи ем^рацшний часопис «Нова Украша» у статтi «Художнiй матерiал у «Новш Укршш», полемiст виявив обiзнанiсть iз доробком Катрi Гриневичево!, Ю. Дарагана, А. Павлюка, Клима Полщука, О. Стефановича, тощо.
Виклад основного матер1алу. Особливу увагу в контексп окреслено! проблеми «духовно! суверенностi» гешя i таланту С. Маланюк присвятив П. Тичиш
Вщшуковуючи взаемозв'язки мiж бiографiчними факторами становлення духовносп i динамiкою мистецько'1 практики, яка була вщбиттям внутршньох суп поета, лiтературознавець указав на глибою ментальнi чинники, що спровокували деформащю творчох особистостi П. Тичини (акт «творчого самогубства»). С. Маланюк характеризуе кларнетиста як генiя, вказуючи на планетаршсть i космiчнiсть його художнього мислення, штуiтивiзм як основи художнього переживання дiйсностi, архетипнiсть образiв, музичшсть як вияв дiонiсiйського начала, одержимють тощо. Разом iз тим, наголошуе автор на тому, що вщсутшсть мщно!' ментальнох основи (духовна маргшальшсть митця, стан перехiдностi мiж селянсько-мщанською i священицькою культурою були обумовлеш його походженням) визначила безособовiсть його творчо'1' натури, а вiдповiдно, у драматичний час тотал^арного тиску озвалася слабкою волею, страхом i внутршшм зламом, що трагiчно позначився на його манера
До осмислення творчого доробку та особистосп П. Тичини С. Маланюк звертаеться у працях «Напровесш» (1922 р.), «Буряне пол^я» (1927 р.), «М. Рильський у п'ятдесяташття» (1951 р.), якi вщбивають динамiку дослщницькох методики критика i його оцiнок.
Студiя 1922 року сповнена пiетету до молодого митця, що виражаеться в емоцшносп й пристрасносп оцiнок його «Сонячних кларнет1в». Такою була, зумовлена i продиктована його концепщею митця-Месп, Генiя, теоретична праця «Думки про мистецтво» (1923 р.). Основу ще'1 концепцп склали фшософсько-естетичш мiркування Ф. Нiцше, викладеш у працi «Народження трагедп iз духа музики», тому феномен «гешальносп» у Маланюковому трактуваннi мае генетичш витоки з щех нiмецького дослщника аполонiвського i дiонiсiйського начала творчосп. Тож генiальне - це втшення дiонiсiйського начала осягнення свiту, завдяки якому «розбиваються пута шдивщуацп i вiдкриваеться широкий шлях до Матерi буття, до потаемно'1 сутi речей» [4, с. 117]. Властивостями такого мистецького способу осягнення дшсносп е вiзiонерство, iнтуiтивiзм художнього мислення, сугестившсть поетичного мовлення, яке здатне тдсвщомо збуджувати вiдповiднi iмпульси (провокувати переживання, надихати на дп) в рецитешив. З погляду аналiтичноi психологii, такий тип мистецько'1 практики, за визначенням К. Г. Юнга, е провюницьким. Його джерела заховаш «в глибинах людсько! думки, <_> у глибинах доюторично! епохи або надлюдського св^у, де протиставленi свiтло i темрява» [5, с. 38-39]. Психолог зауважуе, що почасти змют творiв - результат такого художнього освоення дшсносп - залишаеться таемницею навiть для самого митця, бо вш загалом не тддаеться людському розумiнню: вш надто концентрований, позачасовий, первiсно хаотичний. Таю твори, на думку вченого, вщзначаються високим рiвнем символiзацii, 1хнш змiст який по-рiзному дешифруеться людьми, залежно вщ 1'хнього культурного i духовного рiвня розвитку, залежно вщ часу, епохи, панiвного свiтогляду i т.д. Таким чином, генiальнiсть мае ще одну виразну ознаку, метафорично описану Ф. Нщше як метафiзичне осягнення свiтовоi волi (А. Шопенгауер), i точнiше визначену Г. Юнгом як архетипнiсть. У С. Маланюка ця властивють мистецькох творчостi закоршена у нацiональному духовi - нацюнальнш ментальнiй парадигмi свiтосприймання.
На початок 1920-х роюв, за спостереженнями С. Маланюка, мистецька практика П. Тичини демонструвала саме таю характеристики художнього мислення i письма: «А ось перед нами поет, котрий ствае так, як лю - шумить, як сонце - св^ить, а в^ер -хлюпоче в хвилях Дншра.
Поет, для котрого не треба ш технiки, нi циркуля, бо правдивому талантовi це все даеться згори тим, що зветься артистичною ттущ1ею<..>
Те, що палахкотить в сферах позарозумового ества Тичини i що сформульовуеться в Iнстинктивних метрах I ритмах його строф, - не е наслщком пращ, а е наслщком правдивого, на жаль, тепер мало вщомого сучасним поетам процесу - процесу натхнення» [3, с. 310] (курсив наш - В. К.).
Пщкреслюючи вiзiонерство поетово!' лiрики, молодий критик патетично стверджував: «Занадто його твори подiбнi до пророцтв, щоб 1'х до кшця зрозумшо щоденне людство» [3, c. 314].
Так ознаки творчо'1 манери П. Тичини, за спостереженнями С. Маланюка, випливали iз музичностг його св^овщчуття i свiтосприймання. Критик зауважуе, що музика в лiрика е не тшьки формотворчою, хоча й пщтверджуе це аналiзом його звукопису, пщгрунтям якого е шту'тивне переживання автором буття. Вона ж е основою образносп його поетичного свiту, й у цьому суть його гешальносп: «музика, котра завжди була i е кiстяком справжньо'1 поези, служить Тичиш тою, властиво, формою, в якш вiн приймае враження. Для всякого з'явища вш оприлюднюе, так би мовити, - його музичний е^валент» [3, c. 310]. Ц твердження мали безпосереднiй генетичний зв'язок iз iнтерпретацiею сутi музики Ф. Нщше. Нiмецький фiлософ трактував цей феномен як «вираження свiту», його «метафiзичне начало», як «безпосереднiй образ волЬ> [4, с. 118] ^ зрештою, як «всезагальну мову», яка вщбивае внутрiшню суть явищ: «Музика пробуджуе символiчне споглядання дюшсшсько!' все загальносп, музика надае символiчному образовi вищого значення, <.> музика здатна народжувати мiф, трагiчний мiф» [4, с. 120], який стае символiчним утшенням «дюшсшсько!' мудростi», за Ф. Нщше.
Саме таким змютом сповнене Маланюкове розумшня природи символiзму автора «Сонячних кларнетiв»: «музика <...> стала ^тотою поези' украшського поета П. Тичини. <...> У вiршах Тичини тд ттом ^в - кипить кров, б'еться пульс життя пантеiстично-космiчного, що вiдбиваe в собi такт Серця СвШу» [3, с 310] (курсив наш - В. К.).
Ц ознаки стають для критика шдикаторами генiальностi творчосп П. Тичини, вказують на довершешсть i пiднесенiсть, фiлософську глибину його набутку, який мае загальнолюдське значення, що детермшуеться космiзмом художнього мислення поета. Разом iз тим шдикатором належносп ще'1 творчостi до «високого мистецтва» е й нацюнальна детермтанта фшософп буття П. Тичини, його св^овщчуття i свiтопереживання. С. Маланюк наголошуе на тому, що «вш - Син Космосу, в той же час 0 перш за все!) е сином Украши - п чорнозему, П безкрайого простору» [3, с. 312].
У цих мiркуваннях кристалiзуеться пiзнiше сформульована i розгорнута в працi «Творчiсть i нацiональнiсть» (1935 р.) iдея взаемозалежностi нацiонального iнстинкту й мистецькоi пращ як вщбитку духовностi 'й репрезентанта, зокрема вщдзеркалення повноти нацiональноi душi митця, що обумовлюе гармонiйнiсть i цiлiснiсть художнього свiту. Окрiм того, у системi критерiiв оцiнок творчо! практики, розробленоi С. Маланюком, визначником ел^арносп (духовно! повноти i динамши) е диктат трагiчного, переживання котрого стимулюють пiднесення, пафос геро'чного, волi i чину.
Цю властивiсть художнього св^у П. Тичини пiдмiчае спостережливий критик у наскрiзному для лiрики митця образi Укра'1'ни, який виростае «в трапчну постать Жiнки-Матерi», в синтез Матерi - Матерi-Украiни i Матерi Божо'-Мадонни [3, с. 312], що зумовлюе й домшанту тему - тему трагедп материнства (виразно нацюнально! проблеми ще вiд чаав Т. Шевченка). 1х превалювання, для С. Маланюка, е ознакою природност1 реакци нацюнальног душ1 поета на визвольш катастрофи 1917-1921 рр.
Iнтуiтивiзм нацiонального ества П. Тичини, за спостереженнями дослщника, е пiдrрунтям медiумностi (пророчостi) його поетичних вiзiй переродження народу-люду в народ-нащю. С. Маланюк називае таку неусвiдомлену, iррацiональну прозорливiсть поета одержим^тю. Характерно, що при цьому особистiсть самого митця, за його спостереженнями, розчиняеться у стихи колективного несвщомого, що ним промовляе. Значно випереджаючи час, С. Маланюк тдшшов до розумшня колективного несвщомого («вища благодать») як основи вiзiонерського типу творчостi. Порiвняймо резюме украшського поета-культуролога i засновника анал^ично! психологи. Перший указуе на змютотворчу для поетичного слова генiального митця функщю колективного духу, який пригшчуе, а то й знищуе його шдивщуальшсть: «Одержимий Тичина знайшов людсью слова, щоб уняти ними це перше розплющення повiк народу, як сощально! маси, що усвiдомила себе самостшним Я i побачила свое мюце окремим свiтом у космiчнiй iерархii. В цiй одержимосп демоном в1дродження головне значення Тичини, чудового музичного ¡нструменту, на яюм виконав нар1д тсню свого обудження» (курсив наш - В. К.). Другий, описуючи психолопчну природу вiзiонерського типу творчосп, говорить про «пра^з^» - хаос, «загадковi форми прадавшх почутпв», якi почасти е несумiсними з «певними моральними категорiями» особистостi митця i вiн прагне !х витiснити, приховати, зробити невидимим, для чого мобшзуе весь арсенал свое! фантазп, але це так i не вдаеться, бо щ переживання е «поглядом у потойбiччя безоднi людини» - «людським-ьаж-занадто-людським» [6, с. 98 - 99], за К. Г. Юнгом.
Таке вщкриття С. Маланюком ментальних основ гешально! творчосп П. Тичини дозволило зробити йому декшька посутнiх спостережень i висновюв. Насамперед вiн зауважив, що, породжеш глибинними духовними переживання поразки ренесансу, трапчш образи автора «Золотого гомону» сповнеш пристрасностi, емоцiйностi i трапчносп, що спорiднюе 1'х iз пщнесешстю i виводить знаковiсть цих образiв за меж нацiонального iнтерпретацiйного пол^ надаючи !м загальнолюдського, за критиком, «загально-св^ового значiння».
Поряд iз цим С. Маланюк пщшмае й важливе питання особистостi митця, котрий стае провщником поривань i прагнень нацп, И переживань, надп i передбачень доль Наскiльки iндивiдуальнiсть митця цшсна? Наскiльки вона виняткова i чим ця винятковють обумовлена, адже йдеться про гешя? У такий споаб актуалiзуеться важлива для критика дослщницька парадигма обсервацii особистостi генiя. Поштовхом до цього стали болiснi драматичш метаморфози, якi вiдбулися iз П. Тичиною тсля 1925 року. Збiрка «Замiсть сонетiв i октав» була досить високо оцшена С.Маланюком, котрий зауважив п трагiчний пафос, що формував осердя музичностi й слав передумови народження геро!чного епосу [2, с. 300]. У^м в анал^ичному нарисi «Украiнська лiтература у свiтлi сучасностi» критик зробив декiлька промовистих визначень i висновкiв щодо особистостi митця, якi склали пiдrрунтя його творчого й духовного переродження. На думку С. Маланюка, П. Тичина - «гешально-безособова постать нашо! л^ератури вiдродження», проте ця безособовiсть, що дозволяе йому бути виразником колективного несвщомого i забезпечуе загальнолюдський пафос його творiв, для самого художника озиваеться безволлям, породженим вщсутшстю внутршнього духовного стрижня, сили духу: «незважаючи на свщому волю до конструкцп, до ствердження власного обличчя в "ПлузГ', дальшi зусилля Тичини були марш, i книга ця тiльки обнажила безхребеттсть I безв1дпов1дальтсть автора, як особистостг. <...> з посщача генiальноi теми обернувся обезкрилений Тичина в переачного лiтерата i нареш^ замовк остаточно в мундирi "пролетарського" академiка» [3, с. 280] (курсив наш - В. К.).
Тема мехашзму (!) деградацп творчо'' особистосп П. Тичини проблема HacKpi3Ha для С. Маланюка, бо ii осмислення наближае автора до розумiння психологичного пiдrрунтя малоросiйства в мистецтвi. Дослщник добре розумiе чинники, якi спровокували деформащю художника (говорить про об'ективш причини тиску тотал^арно'' машини в «Буряному пол^Ь>), зiставляючи його постать i3 особистостями В. Еллана-Блакитного, М. Хвильового, констатуе вщсутшсть «iдейного пафосу» в П. Тичини, що примусило його «виати у пов^рЬ» i засудило на неплiднiсть i фальш, а «фальш смертельний у мистецга» - констатуе лiтературознавець. Пiзнiше, 1951 року, повертаючись до ще'' проблеми, С. Маланюк окреслить й увиразнить тезу про «щейшсть» як осердя творчо'1' особистосп, визначивши ii як «культуру». Це поняття в авторському трактуванш мае синтетичний характер: розумiеться як комплекс свiтоглядних, естетичних, штелектуальних особливостей iндивiдууму, сформованих на мщному rрунтi нацiонального свiтовiдчуття, стимульованого нащональним iнстинктом. До того ж цшсшсть особистостi, що забезпечуеться культурою - це ознака ел^арносп. У критика це поняття мае не стшьки сощальний вимiр, скiльки духовний. Ел^аршсть е властивiстю культури свiтоспоглядання, св^опереживання тсе'' частини украшства, для яко'1 властивий активний духовний розвиток, стимульований насамперед освгтою.
Висновки. Факт бюграфп П. Тичини («е сином бщного церковного дяка на Чернiгiвщинi») для С. Маланюка, за його власним зiзнанням, «достатньо окреслюе не так, може, "сощальний", як культурний круг, з якого вийшов поет» [1, с. 300]. Саме в цьому критик бачить пояснення музично'' культури митця, що «тзшш дали такий межуючий з гешальшстю виквiт в "Соняшних кларнетах"». Проте духовна культура само" родини, у якш виховувався поет, була позначена «специфiчною двозначшстю», зумовленою духовною маргiнальнiстю родини, що знаходилася в перехщному станi мiж селянсько-мiщанською i священницькою. Тому-то П. Тичиш бракувало «стихшно' культури селянсько'' хати» i елiтарностi культури духовенства. «У результат^ -пiдсумовуе С. Маланюк, - мусша повстати певна знекоршешсть, своерiдна соцiальна неусталенiсть i анемiчнiсть. <...> I з щеН ж причини, думаеться, також легше було переломити крихке чернiгiвське стебло, що лише вспшо на короткий час рости, "Соняшним кларнетом". Бракувало-бо Тичиш мщшшого корiння в найпростiшiм "расовiм" значеннi цього слова» [1, c. 301].
Тож, на вщмшу вiд лiтературознавцiв-сучасникiв (Д. Донцов, I. Кошелiвець, Ю. Лаврiненко тощо), С. Маланюк шукае глибших ментальних чинниюв деформацп особистостi П. Тичини, що в мистецькому аспект iнтерпретуються ним як «акт творчого самогубства». Його «музичне» переживання свiту, не маючи глибоко'' духовно!' (культурно'') основи, виплеснулося «Сонячними кларнетами» i, не пщтримуване вiдповiдно ментальною силою, поступово згасало. Тотал^арна система лише стимулювала цей процес, але, на думку С. Маланюка, вш був об'ективним i незворотшм через анемiю духовностi художника.
Список використано¥ л1тератури
1. Маланюк С. Книга спостережень : проза : в 2-х т. / С. Маланюк. - Торонто : Гомш Укра'ни, 1962. - Т. 1. - 525 с. ; Malaniuk Ye. Knyha sposterezhen : proza : v 2-kh t. / Ye. Malaniuk. - Toronto : Homin Ukrainy, 1962. - T. 1. - 525 s.
2. Маланюк С. Книга спостережень. Статп про л^ературу / С. Маланюк. - Ки'в : Дншро, 1997. - 430 с. ; Malaniuk Ye. Knyha sposterezhen. Statti pro literaturu / Ye. Malaniuk. - Kyiv : Dnipro, 1997. - 430 s.
3. Маланюк G. Повернення : Поезп. Л^ературознавство. Публiцистика. Щоденники. Листи / G. Маланюк ; упоряд. i передм. Т. Салига. - Льв1в : Св^, 2005. -496 с. - (Сер. : «Ad Fontes - До джерел») ; Malaniuk Ye. Povernennia : Poezii. Literaturoznavstvo. Publitsystyka. Shchodennyky. Lysty / Ye. Malaniuk ; uporiad. i peredm. T. Salyha. - Lviv : Svit, 2005. - 496 s. - (Ser. : «Ad Fontes - Do dzherel»).
4. Ницше Ф. Сочинения в 2-х т. / Ф. Ницше. - Москва : Мысль, 1996. - Т. 1. -831 с. ; Nitsshe F. Sochineniya v 2-kh t. / F. Nitsshe. - Moskva : Mysl, 1996. - T. 1. - 831 s.
5. Юнг К. Поэзия и литература // Юнг К. Психоанализ и искусство / К. Юнг, Э. Нойманн. - Москва : Рефл-бук, Ваклер, 1998. - С. 38-39 ; Yung K. Poeziya i literatura // Yung K. Psikhoanaliz i iskusstvo / K. Yung, E. Noymann. - Moskva : Refl-buk, Vakler, 1998. - S. 38-39.
6. Юнг К. Г. Психология i поезiя / К. Г. Юнг // Антология св^ово! л^ературно-критично! думки ХХ стшття / за ред. М. Зубрицько!. - Львiв, 1996. - С. 93-107 ; Yunh K. H. Psykholohiia i poeziia / K. H. Yunh // Antolohiia svitovoi literaturno-krytychnoi dumky ХХ stolittia / za red. M. Zubrytskoi. - Lviv, 1996. - S. 93-107.
Стаття надшшла до редакцп 05.04.2018.
V. V. Krasnoshchok
INCOMPLETENESS OF «UKRAINIAN HUMAN»: P. TYCHINA'S DRAMA IN Y. MALANIUK'S CRITICISM
Y. Malaniuk devoted special attention to P. Tychyna in the context of the outlined problem of «spiritual sovereignty» of genius and talent. Looking for the interrelations between the biographical factors of the formation of spirituality and the dynamics of artistic practice, which was a reflection of the inner essence of the poet, the literary scholar reffered to the deep mental factors that provoked the deformation of P. Tychyna's creative person. Y. Malaniuk characterizes the clarinetist as a genius, outlining planetary and space-consciousness of his artistic thinking, intuition as the basis of the artistic experience of reality, the archetype of images, musicality as the manifestation of the Dionysian origin, obsession, etc. At the same time, he stressed that the lack of a firm mental basis (the spiritual marginality of the artist, the state of transition between the peasant-bourgeois and priestly culture was due to his origin) determined the impersonal nature of his creative nature, and, accordingly, in the dramatic time of totalitarian pressure, he displayed a weak will, fear and internal fracture, which tragically affected his manner.
To understand the creative work and personality of P. Tychyna, Y. Malaniuk refers to the works of «Naprovesni» (1922), «Buriane polittia» (1927), «M. Rylskyi u piatdesiatylittia» (1951), reflecting the dynamics of the research methodology of the critic and his assessments. Thus, the signs of P. Tychyna's creative manner, according to Y. Malaniuk's observations, stemmed from the musicality of his attitude and worldview. The critic observes that the music in lyrics is not only formative, although it confirms this by an analysis of his soundtrack, the basis of which is the intuitive experience of the author of being. It is the basis of the imagery of his poetic world, and this is the essence of his genius. These signs evolve criticisms of P. Tychyna's genius and creativity, pointing to the perfection and sublime, the philosophical depth of his gain, which has a universal meaning determined by the cosmizm of the poet's artistic thinking. Along with this, Y. Malaniuk raises an important issue of the artist's personality, which becomes the leader of the grips and aspirations of the nation, its experiences, hopes and predictions of destiny. The mechanism of the degradation of the P. Tychyna's creative personality is a cross-cutting problem for Y. Malaniuk, because its reflection brings the author closer to understanding of the psychological basis of malorossiystvo in art. The integrity of the individual provided by the culture is a sign of
elitism. In criticism, this concept has not so much a social dimension as spiritual. Elitism is a feature of the culture of world outlook, the world experience of the part of Ukrainianity, which is characterized by active spiritual development, stimulated primarily by education. Key words: P. Tychyna, «spiritual sovereignty», world empathy, Y. Malaniuk's essay.
УДК 821.111(73)-31.09
В. В. Кузебна
Л. О. Гречуха
ЛШГВОСТИЛ1СТИЧШ ТА СТРУКТУРН1 ОСОБЛИВОСТ1 РОМАННО1 ПРОЗИ ШЕРВУДА АНДЕРСОНА (НА МАТЕР1АЛ1 ТВОРУ «К1Т БРЕНДОН»)
У cmammi np0aHani30eaH0 романну прозу тзнього перюду meopnocmi американського письменника Шервуда Андерсона, представлену твором «Kim Брендон». До^дницьку увагу зосереджено на особливостях оргатзацИ внутршньог та зовншньог форми твору, а також на тих поетикальних домтантах, як можуть вважатися тновацтними для творчого доробку автора.
Ключовi слова: романна проза, поетика, оргатзащя художнього мовлення, стиль усног нараци, образ оповiдача i розповiдача, авторська маска, структура оповiдi.
Багатогранна творча спадщина Шервуда Андерсона охоплюе рiзнi за жанровими ознаками твори. Хоча у сучасному лiтературознавствi письменник позищонуеться як видатний майстер малого етчного жанру, в його творчому доробку превалюе саме романна проза (всього 10 ромашв, з них 3 - автобiографiчнi). Цшком подшяемо точку зору Девща Д. Андерсона [16; 17], Роберта Дуна [20], Опвена Ешса [21], Девща С. Крамера [23], як вважають, що саме у художнш тканиш ромашв Ш. Андерсон зм^ сповна реалiзувати свш творчий потенщал, втшити мистецью плани та висв^лити теми i проблеми, «якi хвилювали багатьох, але про них не наважувались говорити вщверто [23, с. 73-79]».
Ш. Андерсон - один з небагатьох американських прозатв ХХ столбя, який слiдом за Г. Адамсом, усвщомив арха'чшсть значного iсторико-культурного вiдрiзку американського життя i визначив свою св^оглядну позицiю на рубежi двох рiзних епох: як письменник вш далеко вiдiйшов вiд одше', але одночасно патрiархальне минуле мiцно вкоренилось в його свщомосп. Цiлком виправдано, що в цен^ багатьох ромашв Андерсона - юторичш та психолопчш зрушення, на тлi яких персонаж опиняеться перед проблемою iдейного або / i морального зросту. Саме цим визначена увага автора до таких нас^зних у його ромашстищ тем, як вплив процеав iндустрiалiзацii та соцiального вiдчуження на психшу iндивiдуума, роль «несвiдомого» у людських стосунках та проблема взаемовщносин мiж статями.
Проза пiзнього перiоду, представлена романом «Кт Брендон» («Kit Brandon», 1936 р.), який справедливо вважаеться яскравим репрезентативним матерiалом з огляду на еволющю письменницько' майстерностi.
Актуальшсть нашого дослiдження зумовлена, з одного боку, недостатшм рiвнем i невщповщшстю ступенiв вивчення творчостi Ш. Андерсона у втизняному лiтературознавствi, вiдсутнiстю дослщження його творчого доробку, в якому б було запропоновано аналiз рецепцп його тзньо' творчо'' дiяльностi, а з шшого - своерiдним
