CC BY
74
Карнаух Богдан Петрович,
кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивльного права № 1, Нацюнальний юридичний ун1верситет ¡мен'1 Ярослава Мудрого, Украна, м. Харк1в e-mail: karnaukh.bogdan@gmail.com
ORCID 0000-0003-1968-3051
doi: 10.21564/2414-990x.138.108137 УДК 347.551
БЕЗП1ДСТАВНЕ ЗБАГАЧЕННЯ У ПРАВ1 ДАВНЬОГО РИМУ
Досл1джено зобов'язання, що виникають ie набуття або збереження майна без достатньог правовог шдстави, у прав1 Давнього Риму. Установлено, що зобов'язання 1з безшдставного збагачення не становило собою единого генерального правов1дношення, а радше було лише узагальненою назвою дектькох окремих випадтв, у яких набуття майна вважалося безпгдставним. Детально з'ясовано особливост1 кожного з таких випадтв: тдстави виникнення, предмет, змкт та в1дпо-в1дальтсть сторт.
Ключовi слова: кондищя; кондикцшне зобов'язання; безтдставне збагачення; квазь контракти; зобов'язання.
Карнаух Б. П., кандидат юридических наук, ассистент кафедры гражданского права № 1, Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого, Украина, г. Харьков.
e-mail: karnaukh.bogdan@gmail.com ; ORCID 0000-0003-1968-3051
Неосновательное обогащение в праве Древнего Рима
Исследуются обязательства, возникающие из приобретения или сбережения имущества без достаточного правового основания, в праве Древнего Рима. Установлено, что обязательство из неосновательного обогащения не представляло собой единого генерального правоотношения, а скорее являлось лишь обобщенным названием нескольких отдельных случаев, в которых приобретение имущества казалось безосновательным. Подробно выясняются особенности каждого из таких случаев: основания возникновения, предмет, содержание и ответственность сторон.
Ключевые слова: кондикция; кондикционное обязательство; неосновательное обогащение; квазиконтракты; обязательства.
Постановка проблеми. Сучасне приватне право краТн континентально-ев-ропейсько! правово! с1м'Т багатьма сво'1'ми поняттями й конструкциями завдячуе доробку давньоримських юрист1в. Одшею з таких питомо давньоримських кон-струкцш, яка знайшла втшення у бшьшост сучасних европейських цившьних
коде^в, е конструкщя зобов'язання Ï3 безшдставного збагачення (англ. «unjust enrichment»). Як зауважував Дж. Томас (J. A. C. Thomas), кондикцшш позови Ï3 безпiдставного збагачення становлять «одне Ï3 найбiльш визначних i важливих досягнень» римсько1 юриспруденцп [1, с. 326]. Поряд з цим слщ зауважити, що зобов'язання iз безпiдставного збагачення належать до тих шституив, якi були розробленi римськими правниками досить розлого i докладно, через що в першоджерелах (1нститущях Гая, Дигестах, 1нститущях i Кодекс Юстинiана) е чималий масив матерiалу з цього питання.
ÂHanÏ3 остантх дослгджень. Iсторiя наукових дослiджень шституту без-пiдставного збагачення починаеться ввд самого його зародження у Давньому Римi i безперервно тривае до наших дшв. Тож навiть короткий огляд л^ератури з цього приводу видаеться задачею нездшсненною у межах одше'1 статтi. Разом з тим е низка авторiв, чш роботи е особливо знаковими й корисними для розу-мшня iдей давшх римлян щодо безпiдставного збагачення. Серед таких авто-рiв: Ю. Барон (Yu. Baron) [2, с. 704-714], Б. Вшдшейд (Bernhard Windscheid) [3, с. 416-439], Г. Дернбург (Heinrich Dernburg) [4, с. 356-370], Р. Цимерман (Reinhard Zimmermann) [5, с. 834-901], К. Цвайгерт (Konrad Zweigert) i Г. Кьотц (Hein Kötz) [6, с. 284-359] та ш. Серед сучасних украшських дослщжень необ-хщно ввдзначити дисертащю Г. В. Пучково!" (H. V. Puchkova) «Зобов'язання, що виникають внаслiдок безпiдставного збагачення, за римським приватним правом та ïx рецепщя у цивiльному правi Украши» (2007 р.) [7]. Тим не менше, як видаеться, тематика зобов'язань iз безпiдставного збагачення не е вичерпа-ною, i давньоримська правнича спадщина ще та1ть у собi чимало непомiчениx положень та щей, як належиться висвiтлити й обмiркувати сучасному цивiлiсту.
Мета cmammi полягае в тому, щоб з'ясувати систематику зобов'язань iз безпiдставного збагачення, як ïï вибудувала давньоримська юриспруденщя, а також визначити пiдстави виникнення, предмет та змют кожного з рiзновидiв зобов'язань, що виникали iз факту безпiдставного збагачення однiеï особи за рахунок шшо1.
Виклад основного Mamepiany. У Дигестах читаемо: «За самою природою речей справедливо, щоб шхто не збагачувався на шкоду шшому» (Dig. 12.6.14; 50.17.206). Проте ця сентенщя Помпошя е занадто загальною. Насправд^ в життi часто й густо одна особа примножуе свш добробут за рахунок майна шшо1 - i таы випадки санкщонуються правом i справедливiстю. Примiром, хтось отримуе чужу рiч у власшсть безкоштовно - як дарунок, або безоплатно дютае чужу рiч у позичку, або здобувае право користування чужою рiччю (сер-в^ут) тощо. У всix зазначених випадках майно одше1 особи збiльшуеться за рахунок зменшення майна iншоï. Однак усi цi випадки не викликають почуття несправедливостi, оскiльки майно переходить до набувача не просто так, а за наявносп ввдповвдно1 правово1 пiдстави (як-то: договiр дарування, договiр позички, заповiт, судове рiшення тощо).
Таким чином, несправедливим е не саме по собi збагачення одше1 особи за рахунок шшо1, а таке збагачення одше1 особи за рахунок шшо1, яке вiдбуваеться
без належно! до того правово! шдстави. Тож бшьш точним е висшв Марщана, котрий писав, що «згiдно з правом народiв можна вимагати pi4 судом вiд того, хто володiе нею не на законнш nidcmaei (qui non ex iusta causa possident)» (Dig. 25.2.25).
Безшдставне збагачення, отже, суперечить справедливость Якщо ж воно уже вщбулося, то з цього факту виникае особливе зобов'язання, змктом якого е обов'язок того, хто збагатився, повернути усе, що вш безшдставно набув, тому, кому це по праву належить. Це зобов'язання отримало назву «зобов'язання з безшдставного збагачення» (школи його також називають «кондикцшним» за назвою давньоримського позову condictio). У римському правi його було вщне-сено до класу зобов'язань, що виникали шби з контракив (quasi ex contractu). За сво!м змютом це зобов'язання нагадуе зобов'язання iз реального контракту, -договору позики, адже той, хто збагатився без шдстави, зобов'язаний повернути одержане, так само, як i позичальник, i так само, як i в реальному договорi позики, зобов'язання виникае тут iз факту переходу майна вщ одше! особи до шшо!. Хоча, ясна рiч, ключова вщмшшсть полягае у тому, що в позикових вщ-носинах майно передаеться позичальниковi на пiдставi домовленостi, тодi як в основi квазiконтрактного зобов'язання лежить факт переходу майна без належно! до того шдстави. Ось як пояснено подiбнiсть мiж безшдставним збагаченням i позикою в 1нститущях Юстинiана: «Особа, яка одержала не належний !й борг, очевидно, е зобов'язаною нiби iз контракту (quasi ex contractu). Уважати такого боржника зобов'язаним iз контракту було б украй помилково; суворо додер-жуючись лопки, ми можемо сказати, що борг у цьому випадку виник радше iз бажання припинити зобов'язання, ашж породити його. Кожен платник розгля-даеться як особа, яка прагне розiрвати угоду, а не укласти !!. Проте особа, яка прийняла плапж, зобов'язуеться так, наче iз позики, i тому несе вщповщальшсть за кондикцiйним позовом» (Inst. 3.27.6).
Отже, для того, аби виникло зазначене квазжонтрактне зобов'язання, необ-хiднi двi умови: а) збагачення та б) ввдсутшсть правово! шдстави для такого збагачення.
Збагачення. Збагачення означае, що майно одше! особи примножуеться внаслщок применшення майна шшо!. При цьому збагачення може виявлятися або у збшьшенш активiв (коли особа, наприклад, безшдставно набувае якусь рiч у власшсть), або у зменшенш пасивiв (коли особа безшдставно звшьняеться вiд боргу). 1ншими словами, збагаченням е збшьшення майна або не-зменшення майна у випадках, коли зменшення повинно було б мати мкце. Окремо слiд сказати про обтяження: так, якщо iз права, яке належить особ^ безпiдставно зшмаються рiзного роду обтяження, то це також мае розщнюватися як збагачення. У першоджерелах можна знайти таы приклади збагачення:
- особа набувае право власносп на чужу рiч;
- особа одержуе володшня чужою рiччю;
- особа набувае речове право на чужу рiч;
- особа набувае зобов'язальне право вимоги;
- право власносп, яке належить особ^ звшьняеться вщ сервiтуту;
- особа звшьняеться вiд боргу;
- особа заощаджуе кошти, безоплатно користуючись чужим майном (напри-клад, проживаючи в чужому будинку);
- особа заощаджуе кошти, безоплатно приймаючи на свою користь послуги чи роботи тощо.
Безшдставшсть. З одного боку, можна сказати, що «безшдставшсть» - це категорiя заперечна: вона вживаеться, щоб позначити вщсутшсть правово!" шд-стави збагачення. З тако1 точки зору, i визначення безшдставност мало б бути заперечним. Так, кнуе широкий «каталог» рiзноманiтниx правових пiдстав примноження майна (договiр, заповiт, легат, набувальна давнiсть i т. д.). За таких умов безшдставшсть означае не що шше, як те, що в конкретно взятому випадку збагачення особи не опираеться на жодну iз наявних у «каталозЬ» шдстав. 1ншими словами, безшдставшсть - це вщсутшсть правово!" шдстави i крапка.
Однак давньоримська юридична наука iз властивою 1и казуïстичнiстю шшла iншим шляхом, i поняття безшдставност було визначено через прямий перелж: римськi правники назвали тi конкретш випадки, у яких збагачення слщ було вважати безшдставним. Цих випадыв було чотири (вiдповiдно до чого було й чотири кондикцшних позови):
1) збагачення через помилкову сплату неюнуючого боргу (condictio indebiti)1;
2) збагачення внаслщок дш, що були вчиненi через припущення майбутнix обставин, яю насправдi не настали (condictio causa data causa non secuta, або condictio ob causam datorum)2;
3) збагачення через ганебну шдставу (condictio ob turpem causam)3;
4) збагачення через незаконну шдставу (condictio ob iniustam causam)4. Разом з тим, практика показала, що далеко не всi випадки безшдставного
збагачення можуть бути вщнесеш до одше'1 з чотирьох названих категорш. Зважаючи на це, за залишковим принципом було сформульовано ще одну -п'яту - категорш, яка отримала назву «збагачення без шдстави» (sine causa)5. При цьому, звюно, малося на увазi «^d iншi випадки збагачення без шдстави», оскшьки першi чотири категорп так само становлять собою приклади збагачення «без шдстави». Отож, слщ шдкрелити, що виошв збагачення «без шдстави» (sine causa) мав два значення: з одного боку, його використовували як родову кате-горш, що охоплювала собою абсолютно всi види безшдставного збагачення; з шшого - цей висив мп1 використовуватися на позначення видового поняття, тобто тих випадыв безшдставного збагачення, яы не охоплювалися чотирма спещальними категорiями.
1 Dig. 12.6; CJ. 4.5.
2 Dig. 12.4; CJ. 4.6.
3 Dig. 12.5; CJ. 4.7.
4 Dig. 12.5; CJ. 4.9.
5 Dig. 12.7; CJ. 4.9.
Додержуючись лопки давньоримських юрисив, нижче ми розглянемо поняття безшдставност стосовно кожного з видiв безшдставного збагачення окремо.
Обсяг зобов'язання. Особа, яка збагатилася без шдстави, була зобов'язана повернути не тшьки безпосередньо те майно, яке отримала, але також i всi плоди та доходи, одержан вщ цього майна (за вирахуванням витрат на утримання зазначеного майна)1. Павло у 17-й rami Коментарiв до Плавщя писав: «тому, хто вимагае назад неналежно надане, мають бути повернув i плоди, i дитина, народжена рабинею, але за вирахуванням здшснених (вiдповiдачем) витрат» (Dig. 12.6.65.5). О^м того, особа, яка збагатилася, повинна була вщшкодувати збитки, пов'язаш з погiршенням або зменшенням майна, якщо таке сталося внас-лщок ii вини. Ризик випадкового (тобто безвинного) знищення чи пошкодження майна покладався на збагатшу особу тшьки у разi i"i недобросовiсностi, натомкть в усiх iнших випадках такий ризик несла шша (потерпiла) сторона2.
Збагачення через помилкову сплату неюнуючого боргу (condictio indebiti). Ульпiан у 26-й rami «Коментарiв до едикту» написав: «якщо хтось заплатив неналежне, не знаючи, що вш не повинен платити, то шляхом кондикцшного позову вш може витребувати назад (те, що було сплачено)» (Dig. 12.6.1). Отож, зобов'язання iз помилково'1 сплати неiснуючого боргу виникало за наявност таких умов: 1) ввдсутшсть боргу; 2) помилкове припущення, що борг кнуе; 3) вчинення дш з намiром сплатити борг, який помилково вважався кнуючим.
Борг вважаеться юридично неiснуючим не тiльки у раз^ коли вiн узагалi школи не iснував, але також i у разi, коли вiн, хоча й кнував у минулому, але наразi вже припинився. При цьому борг вважаеться некнуючим як тод^ коли вiн припинився в силу самого права (ipso jure), так i тод^ коли вiн припинився в силу постшно! ексцепцп (ope exceptionis).
Борг вважався некнуючим також у раз^ коли особа виконувала зобов'язання, обумовлене ввдкладальною (суспензивною) умовою, до настання тако1 умови. Помпонш писав: «якщо внаслiдок помилки сплачено борг, поставлений у залежшсть вщ певно'1 умови, то сплачене може бути повернуто назад, доки невщомо, чи настане зазначена умова» (Dig. 12.6.16). Проте вщ умов (conditio) необхвдно вiдрiзняти строки (dies). Так, умова - це обставина, щодо яко1 невiдомо, настане вона чи ш; натомiсть строк - це обставина, щодо яко1 точно вщомо, що вона настане (щоправда, не завжди вiдомо, коли саме).
Якщо боржник сплачував борг рашше обумовленого строку, то вш не мав права вимагати повернення сплаченого, оскшьки навиъ до настання строку платежу борг, тим не менше, уважався кнуючим. Той же Помпонш далi пояснював: «Якщо борг поставлений у залежшсть вщ тако'1 обставини, яка в будь-якому разi настане, то сплаченого не можна вимагати назад; якщо ж було дано в борг шд шшою умовою, стосовно яко1 невщомо, чи настане вона, то сплачене рашше можна вимагати назад» (Dig. 12.6.16).
1 Dig. 12.6.15; 12.6.65.5; 12.4.7.1.
2 Dig. 12.6.32pr.
До випадюв некнування боргу прирiвнювалися також випадки, коли бор-шве ввдношення кнувало, але його елементи були не такими, як видавалися сторонам. Примiром, якщо хтось у рахунок оплати передав одну pi4, хоча насправдi був зобов'язаний передати шшу; або якщо хтось сплачував належний Ï3 нього борг не тш особ^ яка насправдi була кредитором; або якщо хтось сплачував чужий борг, помилково вважаючи боржником себе. «"Неналежне" - це не тшьки те, що взагалi не е предметом боргу, але й те, що заборговано одному, а сплачено шшому, або те, що був винен один, а сплатив шший, так наче вш сам був боржником» (Dig. 12.6.65.9). Якщо особа сплатила борг у бшьшому розмiрi, ашж повинна була, то рiзниця також вважалася сплаченою безшдставно i шд-лягала поверненню шляхом вчинення кондикцшного позову (Dig. 12.6.26.5.).
Сплачене на виконання натурального зобов'язання не шдлягало поверненню (Dig. 12.6.19), оскшьки зобов'язання, байдуже що натуральне, тим не менше, вважалося кнуючим.
Другою умовою для виникнення зазначеного зобов'язання, як уже вказува-лося, е наявшсть помилкового припущення стосовно того, що борг кнуе. Щодо цього слiд зробити двi зауваги. По-перше, помилка мае бути пробачною - не беруться до уваги помилки, допущеш внаслiдок грубо!' неуважност чи край-нього недбальства у веденш справ (Див.: Dig. 22.3.25pr.). По-друге, помилятися мають обидвi сторони: i та сторона, що платить, i та, що приймае плапж. Так, з одного боку, якщо особа сплачуе борг, ч^ко усвщомлюючи, що вона не була зобов'язана до цього, то в такому раз^ за загальним правилом, презюмуеться, що вона мала намiр обдарувати одержувача (Dig. 12.6.1). З шшого боку, якщо особа приймае плаиж, знаючи що вона не мае права цього робити, то в такому раз^ зпдно з римськими уявленнями, така особа вчиняе крадiжку. Ульшан писав, що фальшивий кредитор, тобто той, хто видае себе за кредитора, вчиняе крадiжку, якщо прийме щось, i грошi не стануть йому належати (Dig. 47.2.43).
Насамкшець, третьою умовою е вчинення конкретних дш з намiром спла-тити борг, який помилково вважався кнуючим. Важливо пiдкреслити, що в цьому контекст слово «борг» («debitum») не слiд розумiти буквально - як обов'язок сплатити грошовi кошти. Борг розумiеться тут значно ширше - як зобов'язання вчинити на користь шшо! особи будь-яку дш майнового характеру. Тож, вщповщно, сплата боргу у цьому разi може виявитися не тiльки у сплат грошей, але також i у виконанш робiт, наданнi послуг, переданш речей i навiть вчиненш урочисто! обiцянки - стипуляцп.
У давньоримських першоджерелах також придiляеться увага питанню роз-подiлу тягаря доказування (onus probandi) при вчиненш позову condictio indebiti. Так, за загальним правилом, позивач повинен був довести перед судом усi три вищезезначених умови, яю необхвдш для виникнення зобов'язання. Тобто позивач мав довести i ввдсутшсть боргу, i наявшсть пробачно! помилки щодо юнування боргу, i факт вчинення на користь вщповщача певних дш майнового характеру з метою сплати неюнуючого боргу. Однак iз загального правила був виняток. Так, якщо вщповщач на початку процесу заперечував факт платежу,
але в подальшому цей факт шдтверджувався належними доказами, то в такому разi iз позивача зшмався обов'язок доводити вщсутшсть боргу; натомкть вщпо-вщач у такому випадку повинен був довести, що кошти, якi вш отримав, були переданi йому небезшдставно.
Це правило докладно пояснюе Павло: «Коли дослщжуеться питання про плапж неналежного, то хто мае довести, що борг не кнуе? Справа сто'1'ть таким чином, що коли особа, про яку говорили, що вона отримала неналежш 1и кошти чи реч^ заперечуе проти цього, а той хто дав ïx, шдтвердив належними доказами факт платежу, то, поза всяким сумшвом, особа, яка заперечувала отримання кош^в, якщо вона хоче бути вислуханою, мусить надати докази того, що вона отримала кошти, як були предметом боргу; бо було б абсурдно, якби той, хто спершу заперечував отримання кош^в, а попм був викритий у ïx отриманш, вимагав би вщ супротивника довести, що було сплачено неналежне» (Dig. 22.3.25pr.).
Збагачення внаслщок дш, що були вчинеш через припущення майбут-Hix обставин, як насправд1 не настали (condictio causa data causa non secuta). Коротко змкт цього зобов'язання можна сформулювати так: якщо одна особа вчиняе дп майнового характеру на користь друго'1 особи, припускаючи настання в майбутньому певно'1 обставини, однак це припущення на дШ не справджу-еться, то в такому разi все одержане другою особою вважаеться безшдставним збагаченням i шдлягае поверненню.
Отже, умовами для виникнення цього зобов'язання е таю: 1) припущення щодо настання у майбутньому певно'1 не ганебно'1 обставини; 2) учинення дш, заснованих на цьому припущенш; 3) ненастання обставини, щодо яко'1 припу-скалося, що вона настане.
Обставина, настання яко'1 припускаеться, може бути рiзноï природи: це може бути юридичний факт, що не залежить вщ волi жодно'1 зi сторш, або факт, що залежить вщ волi однiеï чи навiть обох сторш разом. Ця обставина називаеться каузою (causa). Дещо спрощено можна сказати, що кауза в цьому контексп - це мета, iз якою особа вчиняе ту або шшу дш. Проте в деяких випадках, кауза - це не стшьки сама мета, скшьки фактична обставина, кнування яко1 уможливлюе мету.
У Дигестах можемо знайти таю приклади. Одна сторона сплачуе шшш гро-шовi кошти, щоб та не зверталася до суду1. У такий спосб перша сторона прагне залагодити кнуючий сшр i уникнути судово1 тяганини. У даному випадку каузою, або метою платежу було незвернення друго1 сторони до суду. Якщо ж друга сторона все ж порушить судове провадження, то це означатиме, що кауза не справдилася, i сплачеш кошти шдлягають поверненню на пiдставi кондикцшного позову. Подiбним чином, одна особа може дати шшш особi кошти, щоб та придбала раба i вщпустила його на волю2, або навпаки, щоб не вщпускала раба3. 1нший приклад: особа складае i передае шшш боргову розписку, розрахо-
1 Див.: Dig. 12.4.3pr.
2 Див.: Dig. 12.4.5.2.
3 Див.: Dig. 12.4.3.1.
вуючи на отримання кош^в, однак друга сторона кош^в так i не надае1. Якщо жшка передавала придане (dos) до укладення шлюбу, то в раз^ якщо шлюб у подальшому не вiдбувся, придане також шдлягало поверненню як безшдставно набуте шляхом вчинення позову condictio causa data causa non secuta2. Якщо хтось учиняв дарування на випадок смерти то дарунок шдлягав поверненню у раз^ коли дарувальник переживав обдаровуваного або рятувався вщ загрози, що в момент дарування нависала над його життям3. У цьому останньому випадку каузою виступае смерть дарувальника. Однак очевидно, що смерть - це не мета, з якою вчинялося дарування, а скорше обставина, яка уможливлюе мету дарування. Бо, як пояснюе мету дарування на випадок смерт Марщан у 9-й rami «1нституцш», «дарування на випадок смерт мае мкце тод^ коли хтось бшьше хоче сам волод^и (дарунком), ашж (щоб володiв ним) той, кому вш даруе, але (все ж) бшьше (хоче, щоб ним володiв) той, кому вш даруе, ашж (щоб його успадкував) спадкоемець» (Dig. 39.6.1).
Той факт, що певна дiя вчиняеться з огляду на припущення майбутньо!' каузи, мае бути прямо вираженим, або слвдувати iз обставин вчинення ще'1 дп. Тому якщо хтось даруе шшому майно, сподiваючись в майбутньому на якусь послугу з боку останнього, то це сподiвання не може становити собою каузу в тому сенс^ про який щеться, адже це сподiвання не було ввдомим для обдаровуваного.
Також слвд сказати, що каузою не може бути ганебна обставина. У противному разi шдлягають застосуванню правила не про condictio causa data causa non secuta, а правила про безшдставне збагачення через ганебну шдставу (condictio ob turpem causam)4.
Дп, засноваш на припущенш майбутньо!' обставини, можуть бути рiзнома-штними, так само як i при condictio indebiti. Зокрема, це може бути передання речi у власшсть, сплата кош^в, передання приданого, видача розписки тощо. Проте в будь-якому разi таю дп повинш призводити до збагачення протилежно! сторони.
Стосовно ненастання обставини, щодо яко1 припускалося, що вона настане, то слщ зауважити, що для виникнення зобов'язання не мае значення iз яких саме причин обставина не настала. Так, обставина може не настати випадково (як наприклад, смерть дарувальника у казусi iз даруванням на випадок смерп) або внаслщок вини одержувача (скажiмо, якщо той, хто отримав кошти для того, аби вщпустити раба, не вчиняе обумовленого). Бшьше того, особа мае право на повернення сплаченого навт у тому раз^ коли вона, сплативши для досягнення певно! мети, у подальшому передумала i бшьше не бажае досягнення ще!' мети. Так, наприклад, «якщо хтось, давши Тщш 10, щоб той придбав раба i вщпустив його на волю, поим передумае, i раба ще не придбано, то змша намiрiв надасть
1 CJ. 4.9.4.
2 Див.: Dig. 12.4.7.1
3 Dig.: 39.6.35.3.
4 Див. про це нижче.
кондицш, якщо вш повщомить Тщя, щоб той не зазнав збитыв, учинивши кушвлю» (Dig. 12.4.5.2).
Для задоволення позову condictio causa data causa non secuta позивач повинен був довести, що вш вчинив дй' майнового характеру на користь вщповщача, припускаючи при цьому настання у майбутньому певно1 обставини (тобто вш повинен був довести двi iз трьох вищеназваних передумов квазшонтрактного зобов'язання). Натомкть вiдповiдач, аби уникнути стягнення, мав довести, що обставина, iз припущення настання яко1 виходив позивач, - настала, або наразi iще неясно, настане вона чи ш.
Збагачення через ганебну шдставу (condictio ob turpem causam). Особли-вiсть цього виду зобов'язань полягае в тому, що збагачення тут, точно кажучи, не е зовсiм безшдставним - воно мае шд собою певну шдставу, але ця шдстава е ганебною (turpem) для того, хто збагачуеться. 1ншими словами, особа отримуе певне майно для того, аби вчинити в майбутньому якусь безчесну дш (causa futura inhonesta). У такому раз^ незалежно вщ того, вчинить вона цю дш, чи ш, отримане шдлягае поверненню. Однак якщо ганьба маеться не тшьки на сторош того, хто дае, але й на сторош того, хто приймае, то передане не шдлягае поверненню.
Павло у 10-й rami «Коментарiв до Сабша» описуе це правило так: «Усе, що даеться, даеться або для якогось дша, або на якшсь пiдставi - ганебнш чи поряднш; ганебною шдстава може бути або для того, хто дае, але не для того, хто одержуе, або тшьки для того, хто одержуе, але не для того, хто дае, або для обох сторш разом. Отож те, що надано для порядно!" справи, може бути витре-бувано назад, якщо справа, для яко1 давалося, не настала. Якщо ж було надано для справи, що ганьбить одержувача, то надане може бути витребувано назад, навггь якщо справу було зроблено» (Dig. 12.5.1).
Ганьба маеться тшьки на сторош одержувача, зокрема, у тих випадках, коли вш отримуе кошти для того, щоб вчинити те, що вш i так зобов'язаний був вчинити, або отримуе кошти для того, щоб не робити того, що й так йому заборонено. У Дигестах знаходимо так приклади: особа вчиняе майнове надання на користь шшо1, щоб та не скоша святотатства, крадiжки чи вбив-ства, або щоб вона повернула власниковi рiч, передану ним на зберкання, або щоб повернула документи (до чого вона й так, в силу закону, зобов'язана) (Dig. 12.5.2).
Якщо ж хтось дае хабар суддi за неправосудне ршення, то в такому разi ганьба маеться на сторош обох, i переданого не можна вимагати назад (Dig. 12.5.3). Мiж юристами, однак, виник сшр щодо того, як бути, коли хтось дае хабар судд^ аби той ухвалив правосудне ршення, тобто коли сторона дае хабар у справ^ яка й так зпдно з правом мала б бути виршена на користь ще'1 сторони. Одш вважали, що «спонукати» таким чином суддю до ухвалення ршення, яке вш i так зобов'язаний ухвалити, - не ганебно для того, хто «спону-кае», а ганьбить тшьки суддю. Натомють iншi наполягали, що хабар - це завжди
злочин (Dig. 12.5.2.2). Зрештою, ця друга точка зору переважила i знайшла закршлення в Кодекс Юстишана1.
Неоднозначш судження викликала також ситуащя, коли xto^ платив кошти публiчнiй жшщ. Спершу вважалося, що цей факт ганьбить обоx, але пiзнiше юристи стали вважати, що цей факт ганьбить тшьки того, xto платить. У щлому, однак, висновок залишився тим самим: сплачене не пiдлягаe повер-ненню. Щоправда, аргумент Ульшана не до кiнця зрозумiлий: «Те, що даeться публiчнiй жiнцi, не може бути витребувано назад, як про це пишуть Лабеон i Марцел, але на шшому Грунтк не тому, що мають мкце ганебш ди обоx, а (бо e ганебна дiя) тiльки того, xto платить: xоч вона i чинить ганебно, будучи публiчною жшкою, але приймаe платiж не ганебно, раз вона публiчна жiнка» (Dig. 12.5.4.3).
Збагачення через незаконну шдставу (condictio ob iniustam causam). Цей рiзновид зобов'язань iз безпiдставного збагачення значною мiрою сxожий на попереднш. Його особливiстю e те, що збагачення тут маe пiд собою певну шдставу, але ця шдстава e незаконною (iniustam). «Те, що опинилося в когось з незаконниx шдстав (quod ex iniusta causa), може бути витребувано шляxом кондицп» (Dig. 12.5.6), - писав Ульшан.
Власне кажучи, точно розрiзнити, в якиx випадкаx пiдстава e ганебною (turpem), а в якиx - незаконною (iniustam), не так просто. Тож юристи класично! доби взагалi не розмежовували циx понять. Вщповщний розподiл було введено тiльки Юстишаном.
Ю. Барон вважаe, що шд категорiю «незаконниx пiдстав» (iniustam causam) шдпадали «делiкти i несxвалюванi законом правочини» [2, с. 713]. У першодже-релаx знаxодимо такi приклади незаконниx пiдстав: грошовi кошти переда-ються за ступуляцieю, вчиненою шд впливом насильства (Dig. 12.5.7); один iз подружжя даруe щось шшому2 (Dig. 24.1.5.18); особа сплачуe шшш кошти внаслiдок програшу в забороненш азартнiй грi (CJ. 3.43); боржник сплачуe проценти на позиченi кошти у розмiрi, що перевищуe дозволений максимум (CJ. 4.32.18) та ш.
Дещо осторонь стопъ кондикцiйний позов iз крадiжки (condictio furtiva). Йому присвячено окремий титул - титул 1 книги 13 Дигеспв (De condictione furtiva). Як ввдомо, у разi крадiжки потерпiлий мав право пред'явити до кра-дiя штрафний позов iз крадiжки (actio furti). Предметом цього позову була сплата потершлому подвшного або четверного розмiру вартостi викраденого (залежно вiд того, чи був крадш спiйманий «на гарячому»). Одночасно з цим позовом потершлий мiг пред'явити вiндикацiйний позов (якщо рiч iще зали-шалась у володшш злодiя), або кондицшний позов про вiдшкодування вартостi викрадено! речi (якщо рiч вибула iз володiння злодiя або взагалi припинила кнування).
1 CJ. 7.49.1.
2 Як ввдомо, у Давньому Рим1 одному 1з подружжя було заборонено дарувати щось 1ншому 1з подружжя, оскшьки вважалося, що в противному раз1 шлюби могли б укладатися 1з корисли-виx мотив1в. Див.: Dig. 24.1.1.
Таким чином, крадш розглядався у цьому контекст як особа, яка без належ-но'1 правово'1 шдстави збагатилася за рахунок майна шшо'1 особи. Проте кондик-цшне зобов'язання iз крадiжки мало вкрай важливу особливiсть. Так, зпдно з римським принципом «крадш завжди у простроченш» (semper enim moram fur facere videtur), а це означае, що крадш вщповщае навт за випадкове знищення чи пошкодження викрадено'1 речь Тож якщо викрадена рiч, перебуваючи у володшш крадiя, загинула через випадковi обставини, крадш не звшьнявся вiд обов'язку вщшкодувати ïï вартiсть1.
1нш1 випадки збагачення без шдстави (sine causa). Ця остання група випад-юв безшдставного збагачення була утворена за залишковим принципом - до не'1 увшшли усi тi випадки, яю не пiдпадали пiд жодну iз чотирьох спецiально виокремлених категорiй безшдставного збагачення. У деяких iз цих випадюв збагачення вiд самого початку було безшдставним, а в шших - збагачення спершу спиралося на певну шдставу, яка, однак, у подальшому перестала шну-вати (Dig. 12.7.1.2; 12.7.4).
У першоджерелах наведено таю приклади збагачення sine causa у вузькому розумшш. Жшка iз намiром взяти шлюб зi сво'1'м дядьком передае майно як придане (Dig. 12.7.5). Вище було вказано, що якщо особа передае придане до укладення шлюбу, а шлюб у подальшому не укладаеться, то передане шдлягае поверненню на пiдставi правил про збагачення внаслщок дш, що були вчинеш через припущення майбутшх обставин, як насправдi не настали (condictio causa data causa non secuta). Однак у даному випадку ситуащя дещо шша, адже шлюби мiж племшницею та дядьком у Римi були заборонеш, а, отже, уже в момент передання майна особа напевне усвщомлювала, що кауза цього передання не здшсниться. Iншi приклади: шсля припинення зобов'язання у кредитора зали-шалась боргова розписка (CJ. 4.9.2); шсля належного виконання зобов'язання у кредитора залишився завдаток (Dig. 19.1.11.6); особа отримала вщ шшо'1 ком-пенсащю за втрату ïï реч^ а шсля того рiч була знайдена власником (Dig. 12.7.2) та ш.
Висновки. Юристами Давнього Риму було вщкрито вкрай важливу юри-дичну максиму: шхто не повинен збагачуватися за рахунок шшого, якщо тшьки до того немае належно'1 правово'1 пiдстави. Ця максима проста, як аксюма Евклiдовоï геометрй", але й настшьки ж грандiозна за широтою сво'1х практичних iмплiкацiй. Керованi щею максимою, давньоримськi юристи у притаманнш 1'м казуïстичнiй манерi поступово витворили окремий шститут квазiконтрактниx зобов'язань iз внутрiшньою систематикою i розлогим набором лопчно впорядкованих положень. Звернення до римсько'1 спадщини не тшьки дозволяе прояснити змiст сучасних норм про безшдставне збагачення, але й дае плвдний матерiал для рефлексп над шляхами покращення чинного зобов'язального права.
1 Див.: Dig. 13.1.8pr; 13.1.20.
Список л^ератури:
1. Thomas J. A. C. Textbook of Roman Law. Amsterdam, New York, Oxford: North-Holland, 1976. xix, 562 p.
2. Барон Ю. Система римского гражданского права: в 6 кн. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2005. 1102 с.
3. Виндшейд Б. Об обязательствах по римскому праву. Санкт-Петербург: Тип. А. Думашевского, 1875. 603 с.
4. Дернбург Г. Обязательственное право / под ред. П. Соколовского. 3-е изд. Москва: Печатня А. И. Снегиревой, 1911. XVI, 396 с.
5. Zimmermann R. The Law of Obligations: Roman Foundations of the Civilian Tradition. Cape Town, Wetton and Johannesburg: Juta & Co, Ltd, 1990. 1241 p.
6. Цвайгерт К., Кётц Х. Введение в сравнительное правоведение: в 2 т. Москва: Междунар. отношения, 1998. Т. 2. 512 с.
7. Пучкова Г. В. Зобов'язання, що виникають внаслвдок безтдставного збагачення, за римським приватним правом та !х рецепщя у цившьному прав1 Укра!ни: дис. ... канд. юрид. наук. Одеса, 2007. 198 с.
References:
1. Thomas, J. A. C. (1976). Textbook of Roman Law. Amsterdam, New York, Oxford: North-Holland.
2. Baron, Yu. (2005). Systema rymskoho hrazhdanskoho prava: in 6 volumes. Saint-Petersburg: Yurydycheskyy tsentr Press [in Russian].
3. Windscheid, B. (1875) Ob obyazatelstvakh po rymskomu pravu. Saint-Petersburg: Typ. A. Dumashevskoho [in Russian].
4. Dernburg, H. (1911). Obiazatelstvennoe pravo / ed. P. Sokolovskyi. 3rd ed. Moscow: Pechat-nia A. Y. Snehyrevoi [in Russian].
5. Zimmermann, R. (1990), The Law of Obligations: Roman Foundations of the Civilian Tradition. Cape Town, Wetton and Johannesburg: Juta & Co, Ltd.
6. Zweigert, K., Kötz, H. (1998). Vvedenye v sravnytelnoe pravovedenye: in 2 vol. Moscow: Mezhdunar. otnoshenyia [in Russian].
7. Puchkova, H.V. (2007). Zoboviazannia, shcho vynykaiut vnaslidok bezpidstavnoho zbaha-chennia, za rymskym pryvatnym pravom ta yikh retseptsiia u tsyvilnomu pravi Ukrainy. Candidate's thesis. Odesa [in Ukrainian].
Karnaukh B. P., PhD in Law, Teaching Assistant of Department of Civil Law No. 1, Yaroslav Mudryi National Law University, Ukraine, Kharkiv.
e-mail: karnaukh.bogdan@gmail.com ; ORCID 0000-0003-1968-3051
Unjust Enrichment in The Law Of Ancient Rome
The article addresses unjust enrichment in the law of Ancient Rome. The conclusion is made, that in the classic Roman law there was no general claim based on the fact of unjust enrichment. Instead there were a number of model situations in which the acquisition of assets was considered not to have any legal justification. In those specified model situations the obligation to return what was obtained arose. Those situations are: payment of a debt that in fact does not exist (condictio indebiti); handing something over for a future purpose that subsequently does not come to life (condictio causa data causa non secuta); handing something over for a future dishonorable purpose (condictio ob turpem causam); and handing something over for a future illegitimate purpose (condictio ob iniustam causam). Special attention is also paid to the obligation arising out of a theft which was construed in Ancient Rome much wider than nowadays.
All of the above mentioned model situations are analyzed in detail. Regarding each one of them the following aspects are being studied: the preconditions for arising of the obligation; subject matter of the obligation; the scope of the duties and liability of the person which have been enriched.
Keywords: condictio; unjust enrichment; quasi-contracts; obligation.
Надшшла до редколегп 01.08.2017 р.
