CC BY
96
ЦИВ1ЛЬНЕ ПРАВО I ЦИВ1ЛЬНИЙ ПРОЦЕС. М1ЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО
Карнаух Богдан Петрович,
кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивльного права № 1, Нацюнальний юридичний унверситет iменi Ярослава Мудрого, Украна, м. Харш e-mail: [email protected] ORCID 0000-0003-1968-3051
doi: 10.21564/2414-990x.136.93497 УДК 347.53
КВАЗ1ДЕЛ1КТИ У ПРАВ1 ДАВНЬОГО РИМУ
Дослгджено сутшсть, ктотш ознаки та змкт зобов'язань, ят, за давньоримською систематикою, виникали ie квазiделiктiв. З'ясовано кторичш причини виокремлення квазiделiктiв у самостшний клас поряд ie делжтами. Проаналиовано змкт кожного ie зобов'язань, що входили до класу квазiделiктних. Зокрема, дослгджено зобов'язання хз таких тдстав: проступок суддi, вилите й викинуте, виставлене й вившене, а також завдання шкоди пасажирам корабля, постояльцям готелю чи постоялого двору.
Ключовi слова: зобов'язання; види зобов'язань; делшт; квазвделжт; римське право.
Карнаух Б. П., кандидат юридических наук, ассистент кафедры гражданского права № 1, Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого, Украина, г. Харьков.
e-mail: [email protected] ; ORCID 0000-0003-1968-3051
Квазиделикты в праве Древнего Рима
Статья посвящена исследованию сущности, существенных признаков и содержания обязательств, которые, согласно древнеримской систематике, возникали из квазиделиктов. Выясняются исторические причины выделения квазиделиктов в самостоятельный класс наряду с деликтами. Проанализировано содержание каждого из обязательств, которые входили в класс квазиделиктных. В частности, исследованы обязательства из следующих оснований: проступок
судьи, вылитое и выброшенное, поставленное или подвешенное, а также причинение вреда пассажирам корабля, постояльцам отеля или постоялого двора.
Ключевые слова: обязательство; виды обязательств; деликт; квазиделикт; римское право.
Постановка проблемы. Загальновщомо, що сучасне цившьне право бага-тьма сво'1'ми поняттями й конструкщями завдячуе юриспруденцп Давнього Риму. Упродовж тисячолггь зберпгя подш зобов'язань на договiрнi та делжтш. Проте виокремлення давньоримськими юристами так званих квазiдоговiрних i квазщелжтних зобов'язань нерiдко пiддавалося критицi. У цьому контекст цiкаво з'ясувати, що спонукало римлян об'еднати рiзноманiтнi шдстави виник-нення зобов'язань «пiд дахом» таких категорiй, як «квазiдоговiр» i «квазщелжт».
Аналiз остантх дослгджень. Квазщелштш зобов'язання традицiйно вивча-ються у наущ римського права поряд зi зобов'язаннями iз делiктiв. Тому в усiх пiдручниках i монографiях, що мають сво'1'м предметом делiктне право Давнього Риму, автори так чи шакше торкаються проблематики квазiделiктних зобов'язань. Проте наразi у втизнянш науцi бракуе спецiальних дослiджень, яы були б присвяченi винятково природi й особливостям квазiделiктних зобов'язань. У зарубiжнiй лiтературi цю проблематику аналiзували у сво'1'х роботах Ерiк Дешдмекер (Eric Descheemaeker) та Генрi Вiзйо (Henry Vizioz).
Мета cmammi полягае у тому, щоб визначити кторичш передумови виокремлення квазiделiктiв у самостшний клас у межах систематики шдстав виникнення зобов'язань, а також розглянути докладно специфжу кожного iз зобов'язань, яю, згiдно з уявленнями давшх римлян, мали квазiделiктний характер.
Виклад основного материалу. Ранне римське право не знало поняття кваз^ делжпв. Первюно усi пiдстави виникнення зобов'язань подшялися тiльки на два класи: контракти i делжти. Вiдповiдно, будь-який факт, що породжував зобов'язання, за тодшшми уявленнями повинен був належати або до класу контрак^в, або до класу делжпв. У сво'1'х 1нститущях, що датованi 135 роком н.е., Гай пише, що «головний подiл зобов'язань розпадаеться на два класи: будь-яке зобов'язання виникае або iз контракту, або iз делжту» (Gai. 3.88). 1снуе думка, що в цьому уривковi Гай висловив загальноприйняту на той час точку зору. Нато-мють, вважаеться, що в бшьш пiзньому своему творi - Res cottidianae («Повсяк-деннi справи»), написаному у 170-х роках н.е. - Гай висловлюе власне бачення i шддае сумшву вичерпнiсть двочленноТ класифiкацiï. Так, у Res cottidianae Гай пише, що зобов'язання виникають або iз контракту, або iз делiкту, або iз iнших рiзноманiтних обставин, що передбачеш правом (Dig. 44.7.1pr.). Таким чином, у бшьш пiзньому творi Гай визнае, що усе розмаТття шдстав, iз яких виникають зобов'язання, не може бути зведене тшьки до двох класiв - i додае третш клас, визначаючи його обсяг за залишковим принципом - як iншi (анiж контракти i делжти) пiдстави, передбаченi правом (aut proprio quodam iure ex variis causarum figuris). Далi Гай перелiчуе и пiдстави, якi, на його думку, належить вщносити до цього третього класу (див.: Dig. 44.7.5pr.-6).
Шд час Юстишаново! кодифжацп yci пiдстави, яю Гай ввдшс до третього класу, були розподшеш на два класи: було визнано, що деякi Í3 цих шдстав чимось подiбнi до контракт, тодi як iншi - чимось подiбнi до делiктiв. Таким чином, тричленна класифжащя Гая перетворилася на чотиричленну класифжа-цiю Юстинiана. В 1нститущях Юстинiана читаемо, що «зобов'язання виникають або Í3 контракту, або Í3 квазiконтрактy (quasi ex contractu), або Í3 делiктy, або Í3 квазiделiктy (quasi ex maleficio)» (Inst. 3.13.2).
До квазвделжпв 1нституцп Юстинiана вiдносять такi чотири випадки:
1) проступок суддй коли суддя ухвалюе неправосудне рiшення, або допускае шшу хибу пiд час розгляду справи;
2) коли iз верхнього поверху будинку щось викидають чи виливають i внас-лiдок цього перехожому завдаеться шкода;
3) коли на фасадi будинку щось шдвшують або виставляють таким чином, що ця рiч може впасти i через це створюе загрозу заподiяння шкоди перехожим;
4) коли хтось iз персоналу чи постояльцiв готелю (постоялого двору), або ж хтось iз членiв екiпажy корабля вчиняе крадiжкy або завдае шкоди майну клЬ ента, i в цьому немае безпосередньо! вини власника готелю (постоялого двору) чи капiтана корабля (див.: Inst. 4.5).
У цьому контекст постае два важливих питання. Перше: що завадило вщне-сти перелiченi випадки до класу делжпв або, шшими словами, чим цi випадки вiдрiзняються вiд звичайних делiктiв? Друге питання: яы iсторичнi причини зумовили виокремлення квазщелшпв в окремий клас?
У буквальному перекладi «quasi» означае «немовби; як наче; подiбно до; майже». Тобто, квазiделiкт це «немовби-делжт». 1накше кажучи, квазiделiкт - це щось таке, що ззовш нагадуе делжт, але у точному значенш слова не е делiктом, оскшьки йому бракуе однiе! чи кшькох iстотних ознак делiктy [1, с. 10].
Питання про те, чим саме квазщелжти вiдрiзняються вiд делжпв (тобто яко! саме iстотно! ознаки делжпв !м бракуе), породило чимало дискусш серед yчених-романiстiв. Деякi iз дослiдникiв просто констатували, що критерш ввд-бору цих ситyацiй незрозумший [2, с. 623], iншi стверджували, що чотиричленна класифжащя не витримуе науково! критики, оскiльки мiж випадками, що ввд-несенi до класу квазщелжпв, дуже мало спiльного [3, с. 558; 4, с. 573-574]. Тим не менш, у нов^шх вггчизняних i зарyбiжних дослiдженнях все ж були спроби вщшукати ращю у виокремленнi квазiделiктiв.
Найбiльш вiрогiдним видаеться припущення, згiдно з яким у самостшний клас квазвделжпв були виокремлеш тi випадки протиправно! поведшки, вщ-повiдальнiсть за якi наставала незалежно вщ вини вiдповiдача [5, с. 67, 69-99]. Так, мешканець верхнього поверху, iз якого щось викинули чи вилили, вщпов^ дав незалежно вщ свое! вини, тобто незалежно вщ того, що викинув чи вилив насправдi не вш сам, а хтось iз його домашшх, чи гостей, чи робмиюв тощо. Те ж саме стосувалося й позовiв про виставлене й вившене. Так само i власники кораблiв, готелiв та постоялих дворiв вiдповiдали за шкоду, завдану !хшм персоналом, незалежно вiд того, що у завданш шкоди не було вини самого власника
корабля, готелю чи постоялого двору. Щоправда, зазначене припущення все ж не зовсiм досконале, адже i3 точки зору такого припущення не можна пояснити, чому до квазщелшпв було вщнесено проступок судд^ адже суддя, який неправосудно виршив справу або допустив шшу хибу в судовому процес^ вочевидь несе вщповщальшсть за свою власну вину - якщо не в формi умислу, то принаймш у формi недосвiдченостi (imperitia) яка прирiвнювалась до необережность
Щодо питання про iсторичнi причини, яы зумовили виокремлення кваз^ делжпв, то тут загальноприйнятою е думка про те, що потреба у новому класi квазвделжив була викликана розширенням кола пiдстав, якi породжували зобов'язання. Так, вважаеться, що у якийсь перюд часу в давньому правi коло шдстав, iз яких виникали зобов'язання, було нешироким i всi його елементи вписувалися у рамки двочленно! класифiкацií; але згодом почали з'являтися все новi i новi пiдстави виникнення зобов'язань, i цi новi пiдстави вже не вписувалися в усталену класифжащю i тому для них було створено спершу один спецiальний клас (Dig. 44.7.1pr.), а потiм шд час Юстинiаново! кодифiкацi! - два спещальних класи (Inst. 3.13.2). Однак таке припущення, на наш погляд, не е переконливим, адже усi и шдстави виникнення зобов'язань, яю в VI столгт Юстинiан ввдшс до квазiконтрактiв i квазiделiктiв - усi вони були вiдомi вже за часiв Гая (II ст. н.е.), котрий перелiчив !х у сво!й працi Res cottidianae.
Тож, на наш погляд, варто погодитися iз думкою про те, що причиною виокремлення квазвделжив було не розширення кола шдстав, iз яких виникали зобов'язання, а звуження поняття делжту [6]. Так, первкно шд делiктом розумiли будь-яке протиправне дiяння, але згодом стали розумгги тiльки таке протиправне дiяння, у вчиненш якого малася вина вщповщача. 1ншими словами, вина (culpa в широкому розумшш) стала не просто характерною чи типовою, а стала ктотною й обов'язковою ознакою делжту. Коли вiдбулася така тран-сформащя у поняттi делiкту - тодi низка випадкiв, у яких особа притягалася до вадповадальност незалежно вщ !! вини, випала iз обсягу поняття «делжт» i вiдтак почала вимагати для себе окремого класу. Паралельно подiбнi процеси вщбувалися i з поняттям контракту: первiсно слово «contractus» означало право-мiрний вольовий акт, що породжуе зобов'язання; але згодом цим словом стали позначати тшьки такий правомiрний вольовий акт, який породжуе зобов'язання i заснований на обошльнш згодi (conventio) двох сторш [7, с. 43-54]. Шсля тако! трансформацп iз класу контрак^в випали такi пiдстави виникнення зобов'язань як, наприклад, помилкова сплата боргу не тш осо6г (condictio indebiti) та ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio).
Цжаво вiдзначити, що i стосовно контрактiв, i стосовно делжпв потреба у нових класах (квазжонтрак^в i квазiделiктiв) виникла завдяки тому, що вщпо-вгднг поняття (контрак^в i делiктiв) було доповнено обов'язковими ознаками суб'ективного характеру: для контрак^в такою ознакою стала згода (conventio), для делжпв - вина (culpa). Набувши значення обов'язкових ктотних ознак, conventio i culpa тим самим звузили обсяг понять контракту й делжту, що, у свою чергу, i породило потребу у двох додаткових класах.
Розгляньмо тепер бшьш докладно кожне Í3 квазщелштних зобов'язань окремо.
Проступок суддi (judex, qui litem suam facit). Якщо суддя ухвалив неправо-судне ршення або допустив шшу хибу шд час провадження у справi (примЬ ром, не з'явився у призначений для розгляду справи час), то вш повинен був вщшкодувати сторош спору, яка вiд цього постраждала, завдану в такий спосiб шкоду. У Res cottidianae Гай пише, що «коли суддя несе вщповщальшсть за свое неправосудне ршення, то, очевидно, що вш зобов'язаний не iз правопорушення у власному розумшш (non proprie ex maleficio); але оскшьки вш точно не е зобов'язаним iз контракту, то вважаеться, що вш учинив певну хибу (peccasse), хай навiть через недосвщчешсть, i тому зобов'язаний так, наче iз правопорушення (quasi ex maleficio) (Dig. 44.7.5.4; 50.13.6). 1з цього уривка незрозумшо, чому Гай не вважае за можливе помилку суддi називати правопорушенням (maleficio), або делштом. Можна припустити, що це пов'язано iз особливим ставленням давшх римлян до процесу вщправлення правосуддя: римляни настшьки шанобливо ставилися до судового процесу, що навпь помилки, у ньому допущеш, вони не наважувалися називати словом maleficium, яке в буквальному перекладi означае «злодiяння, переступ». Але бшьш iмовiрно, що тут вирiзняльним критерiем послугував контекст, у якому порушуються права особи (завдаеться шкода). Звичайний делшт - це порушення, яке вщбуваеться в рамках абсолютних правовiдносин (де праву одше! особи протистоггь обов'язок всiх i кожного). Цiлком очевидно, що iз проступком суддi ситуащя принципово iнша - тут шкода завдаеться в контекст особливих вщносних процесуальних вiдносин мiж учасниками судового розгляду.
Як вщомо, судовий процес у класичному римському правi складався iз двох стадiй: перша - провадження перед мапстратом (jus), друга - провадження перед присяжним суддею (judicium). Квазщелшт, про який щеться, стосувався тiльки присяжного суддi, котрий розглядав справу in judicio. Для мапстрата, який роз-глядав справу in jure, було установлено шшу санкщю: так, якщо хтось, будучи мапстратом, установив нове несправедливе правило i застосував його в тш або шшш справ^ то до нього самого мало бути застосоване таке ж правило у його спорах з шшими особами (Dig. 2.2). Ульшан з цього приводу риторично запитуе: «хто ж стане заперечувати, щоб у його справi було ухвалено таке ж ршення, яке вш сам ухвалюе стосовно шших або доручае ухвалювати?» (Dig. 2.2.1pr.).
Обсяг вщповщальносп суддi за допущену ним несправедливiсть або хибу залежав вщ мiри його вини. Так, якщо суддя ухвалив неправосудне ршення умисно (наприклад внаслщок шдкупу або iншоí особисто1 зацiкавленостi), у такому разi вiн повинен був вщшкодувати потерпiлiй сторонi повну варпсть предмета спору (Dig. 5.1.15.1; CJ. 7.49.2). Про такого суддю говорили, що вш своíм неправосуддям «обертае позовну претензiю на себе» - judex litem suam facit. У подiбних випадках суддя порушував один iз основоположних принцишв судочинства, зпдно з яким нiхто не може бути суддею у власнш справь Ульшан вказував: «Вважаеться, що суддя виршуе власну справу (справу, у якш вш
особисто защкавлений) у тому випадку, коли вш через злий умисел ухвалюе ршення всупереч закону; слад вважати, що це робиться через злий умисел, якщо явно доведена прихильшсть суддi чи ворожкть, чи навггь корисливi спо-нукання» (Dig. 5.1.15.1).
Якщо ж суддя допустив помилку через недогляд або недосвщчешсть (необережна форма вини - culpa у вузькому розумшш), то в такому разi його при-суджували до сплати потершлому тако1 суми ввдшкодування, розмiр яко1 визначався на основi принципу розумностi й справедливости з урахуванням усiх обставин допущеного суддею проступку (Dig. 50.13.6). Вщповщальшсть суддi за цим квазiделiктом не переходила до його спадкоемщв [8, с. 246].
Правила про проступок суддi були включеш до Corpus Juris Civilis i тому, незважаючи на ктотш змши у правилах ввдправлення судочинства, зберегли свою чиншсть i для коронних суддiв часiв iмператора Юстинiана [9, с. 806].
Вилите й викинуте (effusa et dejecta). Якщо iз верхнього поверху будинку щось було вилито або викинуто на вулицю i внаслщок цього перехожому було заподiяно шкоду, то в такому разi постшний мешканець тiеï частини будинку, iз яко1 було вилито чи викинуто, повинен ввдшкодувати потерпiлому завдану шкоду (Dig. 9.3; Inst. 4.5.1). Правила про цей квазвделжт були установлен преторським едиктом задля того, аби громадяни могли безпечно ходити вули-цями, не побоюючись можливо1 шкоди. «Суспiльно корисно, щоб люди ходили вулицями без страху й ризику [...] адже мiсця, якими ходять люди, повинш бути безпечними» (Dig. 9.3.1.1-2).
Головна особливкть цього випадку полягае у тому, що вщповвдальшсть перед потерпiлим шс постiйний мешканець будинку (qui inhabitat - той, хто проживае), незалежно вщ того, що насправдi вилив чи викинув хтось шший, примiром, хтось iз домашнiх, гiсть, робггник, чи той, хто винаймав одну iз юм-нат тощо. При цьому шд постiйним мешканцем розумши особу, яка проживае у своему власному будинку, або винаймае житло (за плату) чи користуеться ним безоплатно за домовлешстю iз власником (Dig. 9.3.1.9). До вадповадальност не мк бути притягнутий власник будинку, який у ньому не проживае. Якщо на верхньому поверс будинку мешкало декшька осiб, i неможливо було вста-новити, хто саме iз них вилив чи викинув - у такому разi усi мешканщ цього поверху вiдповiдали перед потершлим солiдарно (in solidum). Це означае, що потершлий мiг пред'явити позов про вщшкодування завдано1 шкоди у повному обсязi до будь-кого iз мешканцiв на свiй вибiр.
Правила про цей квазщелжт застосовувалися не тшьки до житлових при-мщень, але й до iнших також. Ульшан, зокрема, писав, що «коли господар борошняно1 комори чи наймач винного погреба або мкця, де проводяться яюсь роботи чи навчання, що-небудь викине чи вилле, то матиме мкце позов за фактом учиненого, навггь якщо викинув чи вилив хто-небудь iз його робггниюв чи учшв» (Dig. 9.3.5.3).
Щодо цього квазщелжту у Дигестах прямо вказуеться, що його було вщне-сено до кваздолж™ саме через те, що за позовом про вилите й викинуте особа
притягалася до вадповадальност незалежно вщ ïï власно1 вини у заподiянiй шкодi. «Але вш [постiйний мешканець будинку], - пише Гай, - не вважаеться зобов'язаним i3 делiкту у власному розумшш, оскшьки несе вiдповiдальнiсть за вину шшого - раба чи вшьного» (Dig. 44.7.5.5). Логiка такого специфiчного правила, ймовiрно, пов'язана з тим, що перехожому, який зазнав шкоди, було б украй важко з'ясувати, хто саме вилив чи викинув щось iз вшна будинку [10, с. 525].
Розмiр вадповадальност за цим квазщелштом залежав вщ характеру шкоди, яко1 було завдано потершлому. Так, якщо шкода полягала у зшсутт речей, то вiдповiдача присуджували до вщшкодування вартостi таких речей у подвшному розмiрi (in duplum). Якщо потершлому було заподiяно тшесне ушкодження, то розмiр вiдшкодування визначався за розсудом суду на основi принципу розум-ностi й справедливой (Dig. 9.3.1pr.). Докладнiше про те, як слад обраховувати розмiр ввдшкодування, писав Гай у 3-й rami «Коментарiв до провiнцiйного едикту»: «...якщо шкода заподiяна тiлу вiльноï людини тим, що вилите чи викинуте, то суддя враховуе платню лiкаревi й iншi витрати на лшування, а, окрiм того, заробiток, який втратив чи втратить (потершлий) через те, що вш став нездатним (до пращ). Однак не робиться оцшка шрамiв чи спотворювання, позаяк вшьне тiло не мае щни» (Dig. 9.3.7.). Якщо через вилите й викинуте було заподiяно смерть вшьнш людинi, то вiдповiдача присуджували до сплати фшсованого штрафу у розмiрi 50 тис. сестерцпв (що дорiвнювало 50 золотим солiдам за часiв Юстинiана).
Позов про вилите i викинуте належав до так званих популяторних позовiв (actio popularis). Це означало, що пред'явити такий позов м^ будь-хто, незалежно вщ того, чи йому самому було заподiяно шкоди, чи комусь шшому. Тобто могло статися так, що через вилите i викинуте шкоди було завдано одному пере-хожому, а iз позовом до суду звернувся шший - котрий стояв на протилежнш сторош вулищ i став випадковим свщком прикрого iнциденту. Однак для того, хто дшсно зазнав шкоди, були установлен певнi переваги. По-перше, якщо iз позовом до суду одночасно зверталися двi особи, одна iз яких була дiйсним потершлим, а iнша - просто небайдужим очевидцем, то в такому разi перевага вщдавалася дiйсному потерпiлому. По-друге, потершлий м^ пред'явити позов без обмеження будь-яким строком давносп (для нього цей позов був «вГчним»); усi iншi натомiсть могли пред'явити зазначений позов ильки упродовж одного року.
Шсля того, як постшний мешканець вiдшкодовував потерпiлому зав-дану шкоду, вш одержував право на регресну (зворотну) вимогу до того, хто насправдi вилив чи викинув [8, с. 247; 10, с. 525] (див. також: Dig. 9.3.5.4). Тобто, якщо iз вшна якогось будинку викинули смггтя, i це смггтя потрапило на вiзок перехожого iз глиняним крамом i розбило частину цього краму - то в такому випадку потершлий пред'являв позов до постшного мешканця будинку, iз якого було викинуто смггтя. При цьому постшний мешканець не мп1 уник-нути вадповадальност, навпь якщо доводив, що його у той день не було вдома.
Отож, bíh мусив задовольнити позов, незалежно вщ власно! вини. Однак шсля задоволення позову, вш, своею чергою, одержував право стягнути усю суму, яку вш вiдшкодував потерпiлому, iз того, хто був дшсним винуватцем (примiром, iз робiтника, який у той день перебував у будинку i викинув смггтя).
Виставлене й вившене (posita et suspensa). Якщо на зовшшньому фасадi будинку щось було виставлено або вившено (примiром, вивiска, щит, амфора в сггщ, горщик з кв^ами) таким чином, що ця рiч могла впасти на мкце, де ходять люди, - за це господар вщповщно! частини будинку шс вщповщаль-нiсть нiби iз (quasi ex) делiкту. В едикт претора було вказано так: «На шдда-шшi, що виступае над мкцем, де зазвичай ходять люди, або де вони зазвичай перебувають, шхто не повинен помiщати шчого, що упавши може заподiяти комусь шкоду» (Dig. 9.3.5.6). Це правило було передбачене у тому ж едикп, що й правило про вилите й викинуте, адже обидва щ квазщелжти переслщували загальну мету - зробити так, щоб прохвд вулицями був безпечним. Тому за сво!ми основними властивостями квазщелжт «виставлене й вившене» значною мiрою подiбний до квазiделiкту «вилите й викинуте».
Однак ввдповщальшсть за виставлене й вившене мае одну дуже важливу особливкть, яка виразно вiдрiзняе цю вiдповiдальнiсть вiд вiдповiдальностi за делжт у власному розумiннi. Рiч у пм, що делiкт завжди передбачае наявшсть шкоди: для того, аби мав мкце делiкт, необхiдно, щоб потершлий зазнав тих або шших втрат. Натомiсть у випадку iз виставленим i вивiшеним нiхто не зазнае шяко! шкоди, нiяких втрат - господаря притягують до вщповщальност лише за те, що вш створив загрозу заподiяння шкоди. 1ншими словами, якщо делiкт -означае ввдповщальшсть за завдану шкоду, то квазщелжт «виставлене й вив^ шене» - це вiдповiдальнiсть за саме лише створення потенцшно! можливостi завдання шкоди. Ось як про це пише Ульшан: «Ми не чекаемо, доки шкода буде реально завдана, цей едикт застосовуеться уже тод^ якщо шкода могла б бути завдана. Шдлягае ввдповвдальност той, хто пометив ^ч на фасад), незалежно вщ того, чи завдало шкоду те, що було помщене, чи не завдало» (Dig. 9.3.5.11).
За виставлене i вившене господаря будинку присуджували до сплати штрафу, розмiр якого був фжсованим i становив 10 тис. сестерцпв (10 золотих солщв - за часiв Юстинiнана). Ц кошти стягувалися на користь позивача. При цьому позивачем мк бути будь-хто (хто помнив, що на фасадi чийогось будинку щось небезпечно виставлене чи вившене): позов про виставлене й вив^ шене - це так званий популяторний позов (actio populares). А оскшьки 10 тис. сестерцпв - це сума на той час доволi ктотна, охочих пред'являти так позови було немало. Завдяки такому своерщному прийому римське право виршувало одночасно двi задачь По-перше, казна заощаджувала кошти, оскшьки державi не було потреби пильнувати за безпечшстю вулиць - це робили самi грома-дяни, стимульоваш до того чималою винагородою (виплачуваною, причому, не iз державних кош^в, а з кишень самих порушниыв). По-друге, свiдомi жителi мкта вiдчували себе долученими до громадсько! справи (res publica) з охорони порядку на вулицях, що теж не малозначно [11, с. 127-129, 444].
В1дпов1дальтсть власника корабля, готелю чи постоялого двору (actiones in factum adversus nautas, caupones et stabularios). Власник корабля, готелю чи постоялого двору вщповщае за пошкодження або викрадення майна сво'1'х паса-жирiв чи постояльцiв, якщо таке пошкодження або викрадення було скоене кимось Í3 екiпажу корабля, персоналу готелю (постоялого двору) або кимось Í3 постшних мешканцiв (Dig. 47.5; Inst. 4.5.3). У цьому квазщелжп, подiбно як i в двох попередшх, особа притягаеться до вщповщальност незалежно вiд власно'1' вини: власник морського судна, готелю чи постоялого двору визнаеться ввдпо-вщальним за дп людей, працю яких вiн використовуе (Dig. 44.7.5.6).
Таку специфiчну модель вiдповiдальностi за чужу провину давньоримсьы юристи пояснювали тим, що ввдповвдач у даному випадку сам винуватий у тому, що прийняв на роботу непорядних чи недбалих людей. Добiр персоналу залежить ввд господаря, i якщо хтось iз цього персоналу виявиться крадiем або роззявою, то господар схибив у доборь Гай пише, що такий господар вщповЬ дальний за ту вину, «що скористався працею людей непдних» (Dig. 44.7.5.6). Згодом таку специфiчну опосередковану вину стали називати culpa in eligendo -недбалкть у виборь
Як зазначаеться у Дигестах, власник корабля вщповвдае за дп «тих, хто знаходиться на кораблi заради плавання» (navigandi autem causa). При цьому, як пояснюе Ульшан, «шд тими, хто знаходиться заради плавання, ми повинш розумм тих, кого використовують для того, аби вести корабель, тобто моряюв» (Dig.47.5.1.1).
Власник готелю або постоялого двору вiдповiдае за дп «тих, хто перебувае там, заради утримання готелю (постоялого двору)» (exercendae causa), тобто за дп обслуговчого персоналу. Але окрiм того, власник готелю вщповщае за дп постшних мешканщв (inhabitatores perpetui), яких слщ вiдрiзняти вiд тимчасо-вих постояльщв (viatores). Таке розмежування Ульпiан пояснюе иею ж таки концепцiею culpa in eligendo. Зокрема, у 38-й rami «Коментарiв до едикту» вш пише так: «Не можна думати, що господар готелю чи постоялого двору обирае ^6í постояльця; вш не може не прийняти мандрiвника. Натомкть постiйних мешканцiв у певному сенс обрав саме той, хто 1м не вiдмовив, отож, належить щоби вiн вiдповiдав за 1хш дiяння» (Dig.47.5.1.6).
Обсяг вiдповiдальностi за цим квазвделжтом дорiвнював подвiйному (in duplum) розмiру завдано'1' шкоди. Так, наприклад, у разi викрадення речi постояльця власник готелю повинен був вщшкодувати останньому подвiйну варткть викрадено'1' речi. Особливо слiд шдкреслити, що правила про зазначений ква-зiделiкт пiдлягали застосуванню тiльки за умови, що рiч, яку було викрадено, знищено чи пошкоджено, не була предметом договору зберкання. У противному раз^ якщо рiч була спецiально передана на зберкання власниковi корабля (готелю, постоялого двору), то потершлий повинен був захищаться не квазвде-лжтним позовом, а спещальним договiрним позовом - actio in factum de recepto («позов iз факту прийняття»)1.
1 Про цей позов див.: Dig.4.9.
Якщо постояльщвГ готелю (пасажиру корабля) було завдано шкоди внасш-док викрадення, знищення чи пошкодження його реч^ то в такому разi пасажир корабля (постоялець готелю) мГг обирати, який позов йому пред'явити: кваз^ делштний позов до власника (корабля, готелю, постоялого двору) чи делштний позов (actio furti, legis Aquiliae) до безпосереднього винуватця (моряка, члена обслуговчого персоналу, постшного мешканця тощо) [3, с. 559-560; 8, с. 247] (див. також: Dig. 47.5.1.3). Щлком очевидно, однак, що власник (корабля, готелю, постоялого двору) бшьш платоспроможний, шж пращвник, а тому потершлий iмовiрнiше за все вщдасть перевагу позову ¡з квазщелшту. Своею чергою, власник (корабля, готелю, постоялого двору) шсля задоволення вимоги потершлого одержував право на регрес (зворотну вимогу) до безпосереднього винуватця [11, с. 444].
Оскшьки позов ¡з зазначеного квазщелшту мав штрафний характер (actio poenalis), вщповвдальшсть за цим позовом не переходила до спадкоемщв.
Висновки. Квазщелшт - це щось таке, що зовш схоже на делшт, але у влас-ному розумшш не е делштом, оскшьки йому бракуе одше1 чи кшькох ктотних ознак делшту. Переважно ознакою, яко1 бракуе, е винувапсть делiнквента. Що стосуеться проступку судд^ то цей випадок потрапив до класу кваздолшив, найiмовiрнiше через те, що проступок судд! вчиняеться у контекстi процесу-альних вщносин мГж учасниками судового розгляду, на противагу звичайним делштам (делштам у власному розумшш), як становлять собою порушення прав, що юнують в абсолютних правовщносинах. Виразну специфшу мае також квазiделiкт posita et suspensa, адже вадповадальшсть за виставлене й вив^ене наступала не тшьки незалежно вед вини, але й за вадсутност шкоди на бощ потерпiлого.
Список лiтератури:
1. Карнаух Б. П. Вина в римському приватному прав1 [Електронний ресурс] / Б. П. Карнаух // Теор1я i практика правознавства. - 2012. - Вип. 1(2). - Режим доступу : http://tlaw.nlu. edu.ua/article/view/62352/57907.
2. Дождев Д. В. Римское частное право : учебник / Д. В. Дождев ; под ред. В. С. Нерсе-сянца. - Москва : Издат. группа ИНФРА М-НОРМА, 1996. - 704 с.
3. Римское частное право : учебник / под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. - Москва : ИКД «Зерцало-М», 2012. - 560 с.
4. Савиньи Ф. К. Обязательственное право / Ф. К. Савиньи; [пер. с нем. В. Фукса и Н. Ман-дро]. - Санкт-Петербург : Юридический центр Пресс, 2004. - 576 с.
5. Descheemaeker E. The Division of Wrongs: A Historical Comparative Study / E. Descheemaeker. - New York : Oxford University Press, 2009. - 328 p.
6. Descheemaeker E. The Roman Division of Wrongs: A New Hypothesis / Eric Descheemaeker // Roman Legal Tradition. - 2009. - 5.
7. Vizioz H. La notion de quasi-contrat. Etude historique et critique / Henry Vizioz. - Bordeaux : Impr. Y. Cadoret, 1912. - 376 p.
8. Чиларж К. Ф. Учебник институций римского права : учебник / К. Ф. Чиларж ; под ред. В. А. Юшкевича. - Изд. 2-е, перераб. и согласованное с 7-ым и 8-ым нем. изд. - Москва : Печатня А. И. Снегиревой, 1906. - XIX, 498 с.
9. Барон Ю. Система римского гражданского права : в 6 кн. / Юлиус Барон. - Санкт-Пете-рург: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. - 1102 с.
10. Ефимов В. В. Догма Римского права : курс лекций / В. В. Ефимов. - Санкт-Петербург : Кн. маг. А. Ф. Цинзерлинга, 1901. - 639 с.
11. Зайков А. В. Римское частное право в систематическом изложении : учебник / А. В. Зайков. - Москва : Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2012. - 480 с.
References:
1. Karnaukh, B.P. (2012). Vyna v ryms'komu pryvatnomu pravi [Fault in Roman Private Law]. Teoriya i praktyka pravoznavstva - Theory and Practice of Jurisprudence, 1(2). Retrieved from: http://tlaw.nlu.edu.ua/article/view/62352/57907 [in Ukrainian].
2. Dozhdev, D.V. (1996). Rimskoe chastnoe pravo. Moscow: Infra-M [in Russian].
3. Novitskiy, I.B. & Pereterskiy I.S. (Eds.) (2012). Rimskoe chastnoe pravo. Moscow: Zertsalo-M [in Russian].
4. Savigny, F.K. (2004). Obyazatelstvennoe pravo. Saint-Petersburg: Yuridicheskiy tsentr Press [in Russian].
5. Descheemaeker, E. (2009). The Division of Wrongs: A Historical Comparative Study New York: Oxford University Press.
6. Descheemaeker, E. (2009). The Roman Division of Wrongs: A New Hypothesis. Roman Legal Tradition, 5, 1-23.
7. Vizioz, H. (1912). La notion de quasi-contrat. Etude historique et critique. Bordeaux: Impr. Y. Cadoret [in French].
8. Chilarzh, K.F. (1906). Uchebnik institutsiy rimskogo prava. Moscow: Pechatnya A. I. Snegirevoy [in Russian].
9. Baron, Yu. (2005). Sistema rimskogo grazhdanskogo prava. Saint-Petersburg: Yuridicheskiy tsentr Press [in Russian].
10. Efimov, V.V. (1901). Dogma Rimskogo prava. Saint-Petersburg: A. F. Tsinzerling's Bookstore [in Russian].
11. Zaykov, A.V. (2012). Rimskoe chastnoe pravo v sistematicheskom izlozhenii. Moscow: Russian Foundation For Promotion of Education and Science [in Russian].
Karnaukh B. P., PhD in Law, Teaching Assistant of Department of Civil Law № 1, Yaroslav Mudryi National Law University, Ukraine, Kharkiv.
e-mail: [email protected] ; ORCID 0000-0003-1968-3051
Quasidelicts in Ancient Roman Law
In ancient Roman law four sources of obligations were recognized, namely: contract, quasicontract, delict and quasidelict. The article addresses quasidelict as a source which gives rise to the obligation. Especially the author tries to find out the historical reasons for erecting the special class of quasidelicts. In this context the author focuses on the discussion over the following question: what distinguishes the quasidelicts from ordinary delicts (torts)? In other words, why did Romans hesitate to qualify some particular cases as delicts (torts) and instead called them «quasidelicts»?
The author analyses in detail the liability of the defendant in each of the cases, which Romans qualified as quasidelicts. In particular, the following cases are contemplated: judge's offence; when something was thrown or poured onto a public place; when something was suspended or placed in a way as to pose a danger to passers-by; and case of liability for damage inflicted to passengers of a ship, guests of hotel or inn.
The conclusion is reached that quasidelict is a concept to denominate something which resembles delict (tort) but strictly speaking does not constitute a delict due to lack of one or more delict's essential features. Usually the lacking feature is blameworthiness (or fault) of the defendant.
Keywords: obligation; types of obligations; delict (tort); quasidelict; Roman law.
Надшшла до редколегй 19.02.2017 р.
