CC BY
33
intensity and dynamism, they did not yield much to the people's chapels, because the conductor often used an individual approach to work and worked with each singer separately.
Key words: folk song, Cherkasy folk choir, Chernigiv folk choir, A. Pashkevich, Volyn folk
choir.
УДК Ш.2:929Вко
Ю. С. Сабадаш
КУЛЬТУРОЛОГ1ЧНА СКЛАДОВА ТЕОРЕТИЧНОГО ДОРОБКУ
ДЖАМБАТТ1СТА В1КО
Розглянуто трансформащю гуматстичних 1дей, що була пов'язана з процесом розкладу ренесансного гуматзму, внасл1док чого свтогляд людини втратив колишню цтстсть, але зум1в усвгдомити внутршню суперечлив1сть буття, людського життя та свтобудови в цшому.
Зазначено, що праця Дж. В1ко «Засади новог науки про загальну природу нацт» зробила значний внесок у розроблення 1тал1йсько1 модел1 «витончених мистецтв», а також тдняла на принципово новий р1вень розвитку гуматстичне свтосприйняття.
Наголошено, що Iсторизм фыософського кредо В1ко дозволив йому вагомо збагатити скарбницю багатьох гумантарних наук та виробити низку наукових погляд1в на загальт проблеми розвитку культури.
Клю^о^^ слова: гуматзм, епоха В1дродження, Дж. Вгко, м1ф, культурний плюрал1зм.
Сучасники епохи Ренесансу навряд чи могли б припустити, що розквгт культури Вщродження в Ггали змшиться перюдом феодально! реакци. Вщомий дослщник епохи Вщродження в 1тали О. Ф. Лосев датуе початок спаду другою половиною XV ст., а XVIII ст. стало перюдом найглибшо! кризи. Таку саму ж точку зору подшяють i автори «1стори 1тали» [1]. Слщ мати на уваз^ що це не було випадковютю, а явилося результатом цшо! низки несприятливих внутршшх i зовшшшх факторiв, як економiчних, так i полгтичних. Духовна атмосфера в Ггалп у XVII ст. була обумовлена Тридентським собором, який проголосив торжество католицько! реакци, а також встановленням юпанського панування на бшьшш територи Ггали. Шзшше у суперництво з 1спашею вступае Австрiя, i в першш половинi XVIII ст. Iталiя стае ареною боротьби. В обстановщ реакци i нацiонального занепаду загострюеться криза ренесансного гуманiзму; результатом цього процесу було переорiентування людини у свт, формування нових уявлень у фшософи, в науцi, у сферi художнього, в естетищ.
Найвидатнiшою подiею початку XVIII ст. в 1тали, вважаемо, появу роботи Джамбаттюти Вiко (1668-1744) «Засади ново! науки про загальну природу нацш» (1725) [2]. В цш робот Вiко, протиставляючи загальний розум iндивiдуальному, висунув iдею об'ективного характеру юторичного процесу. Виходячи з того, що тзнати ми можемо тшьки те, що ми робимо, Вжо вважав iсторичну науку свщомютю людства про власнi дiяння. Ця робота Дж. Вiко зробила значний внесок у розроблення ггалшсько! моделi «витончених мистецтв», а також пщняла на принципово новий рiвень розвитку гуманютичне свiтосприйняття.
Основна культурологiчна та естетична щея ще! книги полягае в тому, що уява поета являе собою природний вщбиток дитинства людства i тому потрiбно розумгти i шанувати
його своeрiдне мислення, яке вщрiзняеться безпосереднiстю i конкретнiстю. Вихщним положенням свое! працi «Засади ново! науки про загальну природу нацш» Вжо вважае такий постулат: «Людина, внаслiдок без^^чно! природи людського розуму, робить саму себе правилом всесвпу там, де розум виявляеться розгубленим вщ незнания [2, с. 73]». Ця всезагальна аксiома деталiзуеться й роз'яснюеться iншою: «Якщо люди не знають природних причин, якi створюють речi, i не можуть !х пояснити подiбними !м речами, то вони приписують !м свою власну природу; наприклад, у простолюддi говорять, що магнiт закоханий у залiзо [2, с. 83]». Але подiбне пояснення, зауважуе Вiко, е не що шше як троп - ф^ура поетичного висловлювання; а позаяк першi люди, ще напiвзвiрi, не знали i не могли знати «природних причин речей», то вони, роблячи себе правилом всесвпу, одушевляли свп, пiдсвiдомо створювали «поетичну» мову. Не вмшчи осмислити природу, вони наслщували Г!, а оскiльки поезiя е «не що iнше як iмiтацiя» i «найпiднесенiша праця поезГГ - це готовнiсть надiляти неживi речi почуттями i пристрастями», то першi люди виявляються поетами, причому не просто поетами, але поетами-теологами, оскiльки кожний створюваний ними троп не сприймаеться як перенесення, а надшений «усiм своГм справжнiм значенням», тобто вже е одухотвореною ютотою - богом, якому вони поклоняються. В результатi тако! природно! теогони весь свiт виявляеться населений богами, i перший та головний з них - Юттер - величезне небо з разючими блискавками, вщ якого зi страху намагалася сховатися людина; «таким чином, саме страх породив у свт бопв [2, с. 84-85]».
Вжо доводить, що першi люди повиннi були вщ природи бути «вивищеними поетами»: поетичною !хня свiдомiсть була вiд необхщносп, тому що визначалася примiтивним рiвнем розвитку людини, не спроможно! ще до рефлекси, змушено! орiентуватися у свт за допомогою почутпв. У викладi Вiко ця концепцiя поетизованост мислення первiсних людей пiдсумована досить чпко: «... Вони були цшковито заглибленi в почуття, збудженi пристрастями, поховаш в тiлах [2, с. 134]». Поетична ж спроможнiсть даеться природою, !! не треба навчатися i не можна навчитися. «У будь-якiй дiяльностi люди, не схильш до не! за природою, домагаються !! завзятим вивченням каношв майстерностi, але в Поези абсолютно неможливо домогтися чого-небудь за допомогою студшвання майстерностi тому, хто не схильний до не! вщ природи [2, с. 88]».
Доречно зауважити, що поетичш характери становлять сутнiсть мiфiв. У мiфах закладенi «як у зародку» зачатки всiх мистецтв i наук: «Цими Мiфами за допомогою людських почутпв наци написали в свщомосп Основи Свiту Наук, що згодом шляхом мiркувань був пояснений шдивщуальною рефлексiею вчених... При цьому Поети-Теологи були почуттям, а Фшософи - iнтелектом Людсько! Мудростi [2, с. 340]». Вжо називае мiфи «iсторiями древнiх цивiлiзацiй», тому що «однаковi ще!, якi зародилися в цших народiв, що не знали одне про одного, повинш мати загальне пщгрунтя iстини [2, с. 76]». Вчення про мiфи - пщмурок мистецтвознавчих та естетичних поглядiв Вiко. Аналiзуючи процес розвитку людсько! свщомосп, вiн встановлюе зв'язки мiж мiфотворчiстю первiсних народiв та сучасним йому мистецтвом. Вщ первiсного синкретизму, що знайшов найповнiше втiлення в мiфi, людство прийшло до розмежування двох способiв освоення дiйсностi: художнього i наукового. Вiко розрiзияе двi складовi цього процесу: з одного боку, розвинений розум людини набув можливють оперувати абстрактними поняттями ^ таким чином, поетичнi характери перестали бути необхщнютю; з iншого, сфера художнього стае вужчою, сучасна людина вже не надшена такою могутньою фантазш i такою сильною уявою: «Нам самою природою закрито доступ у невпокорену уяву перших людей [2, с. 76]».
Якщо для первюного «художника» Юттером було небо - величезне одухотворене
тiло, якщо вш створив «перший божественний Мiф», величнiший, шж Bei iншi, «будь-коли винайдеш», то пiзнiше «величезнi фантастичнi образи зменшилися i почали сприйматись як маленью знаки [2, с. 145]». Юттера легко несе орел, що летить, Нептун пливе в тендгтнш мушл^ а Кiбела (Земля) сидить на левовь Так поступово складаеться сучасне мистецтво i народжуються тропи, причому Вжо неодноразово пiдкреслюе, що тропи не були «хитромудрими винаходами письменниюв», а виникали природним чином i «при своему виникненш були надшеш усiм сво'1'м справжнiм значенням». Лише пiзнiше, внаслiдок виникнення абстрактних понять вони стали сприйматися як переноси, i «кожна метафора виявляеться маленьким мiфом [2, с. 146]». Таким чином, спростовуючи побутуючi уявлення про «недосяжну мудрiсть древнiх», мислитель перемщуе акцент на недосяжнiсть 1'хньо'1 поези.
У контекстi нашого дослщження неабиякий iнтерес становить висновок, якого дшшов 1сак Берлiн: «Вiко родоначальник сучасно'1' культурологи й так називаного культурного плюралiзму [3, с. 190]». Слщ зауважити, згiдно з цим вченням кожна справжня культура мае свое власне неповториме бачення, своерщну iерархiю цiнностей. I хоча в процес розвитку ïx витiсняють iншi бачення й iншi цiнностi, але лише почасти; колишш системи цшностей не стають повнiстю забутими для наступних поколшь. Вiко не вважав, що люди замуроваш у власному епос або культурi, iзольованi в замкнутому простора а значить, - не здатш зрозумiти iншi, далек 1'м суспiльства й епохи, чш цiнностi докорiнно вiдрiзняються вiд 1'хшх власних. Вiн був глибоко переконаний - те що зроблене одним поколшням, можуть осягнути й шш1 Проблема лише в тому, щоб розшифрувати змiст поведiнки або мови, несхожо'1' на нашу власну, бо це може потребувати неймовiрниx зусиль. Проте, на думку Вжо, якщо слово «людський» щось значить, то у вах представникiв цього роду повинно бути досить багато спшьного, що надае можливють уявити життя людей, котрi далеко вiдстоять вщ нас у часi й простора якi дотримувалися певних обрядiв, уживали такьто слова й створювали предмети мистецтва як природш засоби самовираження, прагнучи при цьому осягти й пояснити свгг
На думку Вжо, нашi предки були такими самими людьми, як i ми, i знали не прше за нас, що таке любити й ненавидгти, сподiватися й бояться, молитися, боротися, зраджувати, гнобити або бунтувати. Вжо не розкривае точного змюту сшв «проникнути у свiдомiсть», але з його «Ново'1' науки» видно, що вш цiнував дарунок проникнення й називав його фаш^ею. Фантазiя - невщ'емна частина iсторичного пiзнання. На вщмшу вiд рiзниx точних вщомостей вона не навчить нас 1'здити на велосипедi, вивчати статистику або вигравати бо'1'. Радше вона - шструмент для зрозумiння таких понять, як бщувати, належати до певних нацш, бунтувати, закохуватися, боятися, вiрити в Бога, захоплюватися картиною або симфошею. Приклади цi - аналоги. Вжо цiкавив досвiд не окремих людей, а цших суспiльств. Вш намагався дослiджувати саме цей вид колективно'1' самосвiдомостi - що люди думали, уявляли, почували, бажали, з чим боролися всупереч законам природи на певному етат розвитку суспшьства з властивими йому шститутами, пам'ятниками, символами, манерами спшкування й письма, що склалися через намагання розгадати й пояснити сви - вш думав, що знайшов до нього невторований шлях. За його концепщею, щоб вщкрити дверi в юторш культури, потрiбно «розшифрувати» мiфи, обряди, закони, поетичш образи, i цю працю вш уважав сво'1'м головним досягненням. Вжо, як нixто шший, мае бути визнаний родоначальником юторично'1' антропологiï. Його iдея iсторичного розвитку як ланцюга культур -найважливша вixа в iсторiï прогресу людсько'1' самосвiдомостi.
Без фантазiï, стверджував Вжо, неможливо воскресити минуле. Без фантази минуле залишаеться мертвим. Щоб його вщтворити, ми повиннi, (принаймнi - в щеал^, чути
голоси людей, уявляти, яким мк бути !'хнш досвiд, !'хш цiнностi, погляд на свiт, цш й спосiб життя. Без усього цього ми не зрозумiемо, звщки ми взялися, як стали саме такими, не тшьки фiзично, бюлопчно, полiтично, але й соцiально, психолопчно, морально; не зрозумiемо, а отже, i не пiзнаемо себе.
Ми називаемо великими юториками тих, хто не тшьки володiе неспростовними фактами, набутими за допомогою доступних !м критичних методiв, але, подiбно до талановитих ромашспв, надiлених даром глибокого психолопчного та суспiльного проникнення.
Запропонований Вжо метод реконструкци минулого привiв до дуже важливих результатiв - була створена теорiя культурного плюралiзму, тобто ретроспективна панорама рiзних культур, несхожих i часом несумiсних способiв життя, iдеалiв, критерив. Це дало пщстави стверджувати, що вiчна iдея досконалого суспiльства, де iстина, справедливiсть, воля, щастя, чеснота зливаються в !'хшх найдовершенiших формах, не тiльки утотчна, але й внутрiшньо суперечлива, бо якщо деякi iз цих цшностей несумiснi одна з одною, то вони не можуть злитися воедино. Кожна культура виражае себе у творах мистецтва, у фшософи, способi життя, вс вони своерщш й не здатш сполучатися або ставати етапами руху до яко!сь едино! мети. Кожна культура створюе сво! шедеври, i вони неподiльно належать !й однiй. Коли культура вщжила, можна захоплюватися !! злетами або жалкувати про !! недолiки, але коли вони вже в минулому, нщо не воскресить !х для сучасносп. Саме поняття досконалого суспшьства, де гармонiйно сполучаються вищi досягнення культури, позбавлене будь-якого змiсту. Одна чеснота може бути несумюна з шшою. Розвиток цившзаци спричиняе втрати й надбання. Яю б не були надбання, те, що втрачено, втрачено назавжди. Судити про досягнення те! або шшо! епохи за допомогою единого абсолютного критерш, виробленого критиками й теоретиками тзшшого часу, - не просто антшсторично; такий суд заснований на омаш або помилковому припущенш, начебто iснують позачасовi цiнностi iдеального свiту. Насправдi ж кращi твори людини органiчно пов'язаш з культурою !! часу; ми ж вправi засуджувати або схвалювати окремi !! явища, навiть претендувати на те, що розумiемо, чому люди думали й робили так, а не шакше.
Таким чином, уявлення про досконале суспiльство, в якому знаходить свое завершення все, до чого прагнули люди, сприймаеться як щось внутршньо суперечливе, принаймш, згщно з земними поняттями: Гомер не може наблизитись до Данте, а Данте -до Галшея. Сьогодш це трю!зм. Але антиутотчний змiст глави про Гомера у трактат «Засади ново! науки про загальну природу нацш» недооцшений за життя автора. Епоха Просвгтництва вщграла значну роль у боротьбi з мракобюсям, гнiтом, несправедливiстю й нерозсудливютю. Але всi великi визвольнi рухи змушеш прориватися крiзь заслони загальноприйнятих догм i традицiй, а тому заходять занадто далеко й перестають помiчати чесноти, на яю вони замахнулися. Теза про те, що людина сама для себе - i суб'ект, i об'ект, не узгоджуеться з поглядами французьких фiлософiв, яю вважали, що людство - насамперед об'ект наукового тзнання. Лише деяю мислителi засумнiвалися стосовно того, що людська природа в цшому завжди та сама й пщпорядкована вiчним законам, непщвласним людинi. Слщ зауважити, що з прийняттям ще! гiпотези як науково!, применшуеться роль людини, творця й руйшвника цшностей i цiлiсних форм буття, ютоти з внутрiшнiм життям, невiдомими шшим мешканцям всесвiту. Знаменитi утопiсти Нового часу зображували основш людськi властивосп статично й створили статичну модель доконаного суспшьства. Вони недооцшили природу людини, самостворювано! iстоти, яка вмiе вiльно вибирати мiж взаемозмагальними, несумюними цiлями в межах, вiдведених !й природою та iсторiею.
Об'ективним i переконливим пiдтвердженням справедливостi постулатiв теорii
культурного плюралiзму Bïko можна вважати той факт, що в ochobï bcïx теперiшнiх iсторичних дослщжень лежать уявлення про людину як про дшову особу, яку спонукають до д^' усвiдомленi цiлi, i причинно-наслiдковi закони, здатну до непередбачуваних злетв думки й уяви, i про культуру, що народжусться 3i спраги пiзнати себе й знайти владу над навколишшм свiтом перед лицем школи корисних, але завжди невщворотних матерiальних i духовних сил.
Науковi дослiдження Дж. Вiко сфокусували перебк i глибинний змiст ггалшського вiдродження, а також усього циклу гумашзаци тогочасно'1 культури. Узагальнюючи сво'1 дослiдження та розробки, Дж. Вко висунув теорiю про циклiчнiсть розвитку вах нацiй, яка складаеться з трьох епох: божественно!', геро'1чно'1 i людсько!'. Кожен цикл закiнчуeться загальною кризою i розпадом даного суспшьства. Надаючи вирiшального значення дiяльностi людей у здшсненш iсторичностi процесу, самi iсторичнi закони Вiко вважав, проте, провиденцшними.
1сторизм фiлософського кредо Вко дозволив йому вагомо збагатити скарбницю багатьох гуманiтарних наук та виробити низку наукових поглядiв на загальш проблеми розвитку культури: розкрити вщмшносп архшчного перiоду народження цившзаци; пщшти до цiлiсного тлумачення мистецтва, релки, права, форм соцiального i господарського життя в 1'хнш едностi i взаемоди; обгрунтувати пiдстави для надання художнiй дiяльностi статусу особливо! форми тзнання навколишнього свiту та виявлення специфiки художнього i наукового засобiв освоення дiйсностi; довести об'ективнiсть проблем змши панiвних форм пiзнання з метою встановлення генетичних зв'язкiв мiж мiфотворчiстю первiсних людей та новим мистецтвом. Так, розробляючи питання «антиутилггарносп» «витончених мистецтв», Дж. Вiко вщдае перевагу культурологiчному аспекту, що дае йому, як зазначае украшська дослщниця О. Онiщенко, «можливiсть показати залежнють руху видiв мистецтва вiд динамки розвитку цившзаци, адже, на його думку, «витончеш мистецтва» можуть виникнути тшьки у просвгтницью часи, коли людина за сво!м iнтелектуальним рiвнем матиме необхiднiсть у задоволеннi естетичних потреб [4, с. 213]».
Варто додати, що гталшський вчений робить ще один оригшальний внесок -розмежовуючи античну поезiю i «людську», яка виникла у XVIII ст. На думку Дж. Вко, це принципово новий рiвень розвитку поетичного мистецтва, якому притаманнi вишуканiсть i гуманютична орiентацiя. Ïï здатна оцшити тiльки людина доби Просвiтництва, яка пройшла етап формування «освiтнього смаку». Отже, робить висновок О. Онщенко, ми маемо вс пiдстави спостеркати «почуттеву трансформацiю»: замiсть давньогрецького гедошзму «витонченi мистецтва» пропонують людинi естетичну насолоду. Показово, що в цей перюд вчеш звернулися до аналiзу антиноми «утилiтарне -витончене». I саме тодi розпочався складний процес трансформаци утилiтарного начала на «сощальне замовлення [4, с. 213]».
Отже, розглянута в статп трансформацiя художшх смакiв i потреб була безумовно пов'язана з об'ективним загальним процесом поступового розкладу ренесансного гумашзму, внаслщок чого свiтогляд людини XVII ст. значною мiрою втратив колишню цшснють i гармонiйнiсть, але набув глибини - зумiв усвiдомити внутрiшню суперечливють земного буття, людського життя та свгтобудови в цiлому. Свiт вщчуваеться витканим з протирiч, але «швидкий розум» вчить знаходити «прихованi релкти приязнi мiж протилежностями, не помiчену ранiше еднiсть i особливу подiбнiсть при значнiй несхожостi [5, с. 150]».
Список використаноУ л1тератури
1. История Италии : в 3-х т. / ред. С. Д. Сказкин, Л. А. Котельникова, В. И. Рутенбург. - Москва : Наука, 1970. - Т. 2. - 608 с. : ил. ; Istoriya Italii :[v 3-kh t. / red.
S. D. Skazkin, L. A. Kotelnikova, V. I. Rutenburg. - Moskva : Nauka, 1970. - T. 2. - 608 s. : il.
2. Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций / Дж. Вико ; пер. и коммент. А. А. Губера. - Ленинград : Худож. лит., 1940. - 619 с. ; Viko Dzh. Osnovaniya novoy nauki ob obshchey prirode natsiy / Dzh. Viko ; per. i komment. A. A. Gubera. -Leningrad : Khudozh. lit., 1940. - 619 s.
3. Берлин И. Джамбаттиста Вико и история культуры // Берлин И. Философия свободы. Европа / И. Берлин. - Москва : Новое литературное обозрение, 2001. - С. 186205 ; Berlin I. Dzhambattista Viko i istoriya kultury // Berlin I. Filosofiya svobody. Yevropa / I. Berlin. - Moskva : Novoe literaturnoe obozrenie, 2001. - S. 186-205.
4. Онщенко О. I. Художня творчють у контекст гумаштарного знання : моногр. / О. I. Онщенко. - Ки'1'в : Освгга, 2001. - 179 с. ; Onishchenko O. I. Khudozhnia tvorchist u konteksti humanitarnoho znannia : monohr. / O. I. Onishchenko. - Kyiv : Osvita, 2001. - 179 s.
5. Голенищев-Кутузов И. Н. Барокко и его теоретики / И. Н. Голенищев-Кутузов // XVII век в мировом литературном развитии. - М. : Наука, 1969. - С. 102-153 ; Golenishchev-Kutuzov I. N. Barokko i ego teoretiki / I. N. Golenishchev-Kutuzov // XVII vek v mirovom literaturnom razvitii. - M. : Nauka, 1969. - S. 102-153.
Стаття надшшла до редакци 14.10.2017
Yu. Sabadash
A CULTURAL COMPONENT OF GIAMBATTISTA VICO'S THEORETICAL GROUNDWORK
The author of the article studies the transformation of the humanistic ideas that were connected with the process of decomposition of the Renaissance humanism, due to which the world-view of a person lost its former integrity but it could be understood as internal inconsistency of existence, ofperson's life and creation.
We point out that the work by G. Vico "The foundation of a new science on general nature of the nations" made a great contribution to the development of the Italian model of "fine art", and it raised the humanistic world-view to a new level of the development.
The author stresses that Vico tried to research the collective consciousness: what people thought, imagined, felt, wanted, struggled against in spite of laws of nature; he raised it onto a certain stage of the development of society with the inherited institutions, monuments, symbols, manners of communication and writing. As far as his conception is concerned, if we want to open the doors into the history of culture it is necessary to "decode " the myths, rites, laws, poetic images, and he considered this work to be his main achievement. Vico as nobody else has to be regarded as a founder of the historic anthropology. His idea of historic development as a chain of cultures is the most important marker in the history of progress of person's self-identity.
The method of reconstruction of the future suggested by Vico brought to the formation of the theory of cultural pluralism, that is, the retrospective panorama of different cultures, which are not identical, and sometimes they are an inconsistent way of life, ideals, and criteria. This gave possibilities to state that eternal idea of a perfect society, where truth, justice, will, happiness, honesty join in their most absolute ways, was not only Utopian but also inner controversial. Each culture expresses itself in the works of art, in philosophy, way of life, all of them are peculiar in their way and are not able to be combined or become the stages of the development to some general aim.
Each culture forms its own masterpieces and they are genuinely related only to it. When
culture outlived it is possible to admire its take-offs or feel sorry about its disadvantages but when they are the past, nothing can revive them for the present. Namely the notion of a perfect society, where there are harmoniously combined items in the highest achievements of the culture, is deprived of any sense. Honesty itself can't be combined with others. The development of civilization entails losses and gains. Whatever are the gains the very thing that is lost is lost forever. The best person's works are organically related to the culture of his or her time; we have the right to judge or to condemn or to approve its certain phenomena, even if we claim that we understand why people thought and did in this or that way.
The author of the article stresses that the historical background of Vico's philosophical credo allowed it essentially to enrich the treasury of many humanitarian sciences and worked out the number of scientific views onto the problem of cultural development.
Key words: cultural pluralism, humanism, myth, the Renaissance epoch, G. Vico.
УДК 002:303.71
О. А. Сивак, В. Д. Бшоусова
СУТН1СТЬ, ПРОЦЕС РЕеСТРАЦП ТА ПЕРСОНАЛВАЦП 1НДЕКСУ ЦИТУВАННЯ НАУКОВИХ СТАТЕЙ
Розглянуто суттсть понять «наукометрична база даних» та «тдекс цитування наукових статей». Аналiзуeться реферативна база даних наукових публтацт - Google Scholar, яка тдексуе науковi публтацИ Описан основн вимоги, як1 здтснюють при реестраци в реферативнт 6rni. Вказуються функци, необхiднi для подальшт роботi науковця у Google Scholar. Виявлен переваги та недолти в реестраци та користуванн розглянутого тдексу цитування наукових статей.
Клю^о^^ слова:наукометрична база даних, тдекс цитування наукових статей, реферативна база даних, Google Scholar.
Одним i3 основних напрямiв у сферi освиньо!' та науково! дiяльностi е визначення ощнки якосп та результат наукових дослщжень вченого, або ушверситету в цшому. Вс результати дослщжень вчеш оприлюднюють у наукометричних базах даних (Scopus, Web of Science тощо). Для оцшювання ефективносп дiяльностi науковця i перспективних напрямiв розвитку науки зарубiжнi кра'ни користуються показниками наукометричних баз даних. Даш бази спрямоваш на визначення числа цитованосп науково'1 роботи, що характеризуе й значущють для розвитку науки: пщ час проведення наукових та науково-педагопчних дослщжень, а також, опублшування у них власних результатв.
Оскшьки, в наш час використання мiжнародних наукометричних баз е важливою вимогою у науковш дiяльностi, дана тема розглядаеться в працях таких вгтчизняних дослщниюв: В. Д. Агеева, В. М. Бикова, А. А. Бшошицького, В. Н. Буркова, О. Р. Гарасимова, В. Д. Гогунского, Л. Й. Костенко, Г. О. Оборського, О. Ю. Потоцькой, Ю.В. Сшкшой, О. М. Стрша, Д. О. Тарасова, Ю. Б. Чайковського та закордонних вчених: В. М. Васильево'1, А. Н. Леонтьева, Р. Прайса Е. З. Сулейменова, В. А. Фролово'1, тощо.
Завдяки вщкритому доступу до публшацш свгшво! рiвня вщкриваються новi можливосп щодо аналiзу наукового рiвня дослщжень. Цитування наукових робп дозволяе оцшити якють i значущiсть для науки i практики отриманих результатiв. У
