CC BY
47
УДК 1(091):574
Серий РУДИШИН
Ф1ЛОСОФСЬК1 ОСНОВИ ЕКОЛОГ1ЧНОТ ОСВ1ТИ: ГЕНЕЗИС, СУЧАСН1 ТЕНДЕНЦП РОЗВИТКУ
Еколог1я як наука мае складный генезис, гг становлення пов'язане з ¡стор1ею цивтзацп, починаючи з час1в зародження продуктивных сил i до наших дтв. Екологгчна освта i вихован-ня е сощальним замовленням, спрямованим на розв'язання дiалектично суперечливог едностi системи «бюсфера - людство» за допомоги: а) активног взаемодп людини з природою на на-уковш i моральнт основi; б) оцтювання людини як частини природи; в) орiентацiг на положення, що виживання людства за-лежить вiд збереження бiологiчного i ландшафтного рiзноманiття планети. У цьому контекстi екологiчна освта формуе науковi уявлення про можливкть коеволюцшного розвитку людства i бюсфери.
Ключовi слова: iсторiя фыософп, екологiчна освта, коеволющя сустль-ства i бюсфери.
Початок XXI ст. характеризуемся тим, що людство усвщомило абсолютну щншсть Природи, що полягае не тшьки в li корисноси, а насамперед у тому, що без не! неможливе юнування бюлопчного виду Homo sapiens. Сьогодш по-требують нагального розв'язання двi науково-полпичш проблеми - еколопчна безпека та харчування. Bri iншi - економiчнi, енергетичш, демографiчнi, медичш, соцiальнi, психологiчнi, проблеми сучасних технологш - безпосеред-ньо або опосередковано пов'язаш з ними. Звiдси - еколопчна освпа набувае нового сенсу, стае фiлософiею i метою сучасного осв^нього процесу як мож-ливого засобу збереження, продовження i розвитку людсько! цившзаци.
Екологiчнi знання оргашчно входять до чотирьох рiвнiв методолопчного знання: фiлософського, загальнонаукового, конкретно-наукового та методики й техшки дослiдження. Фiлософiя виконуе функцiю теоретично-рефлексш-ного ан^зу екологiчного свiтогляду, бере безпосередню та опосередковану участь у становленнi ввдповвдно! освпньо! системи. Звiдси випливае потреба
з'ясування фшософських основ еколопчно! освiти, дослiдження процесу фор-мування та сучасних тенденцш li розвитку.
Iсторiя людства е частинкою ютори природи. Процес тзнання природного середовища розпочався одночасно з виникненням людського суспiльства. За-стосовуючи iсторико-логiчний метод, науковцi видiляють чотири етапи розвитку теори i практики еколопчно! освiти, якi репрезентують еволюцiю ставлен-ня людини до природи залежно вiд соцiально-економiчних умов [17, 18-19]: 1) донауковий етап, що вщображений в легендах i мiфах давньогрецького перь оду; 2) тзнш античний час та середньовiччя, що характеризуеться накопичен-ням та осмисленням природничих знань, якi лягли в основу методолопчних засад еколопчно! та педагопчно! науки; 3) становлення i розвиток екологп як самостшно! науки (кiнець XIX - середина ХХ ст.); 4) новий етап, що почина-еться з середини 60-х рр. XX ст.; визначаеться загальним загостренням вза-емовiдносин мiж суспiльством i природою. Виникае сощальна екологiя, яка iнтегруе природничi й гумаштарш аспекти екологiчних проблем; формуеться екологiчна oсвiта i виховання в сучасному виглядь
Донауковий етап висувае багато запитань до рiзних напрямiв науки. Вiн е дискусiйним, оскшьки цiкавим i <^чним» у сучаснш фшософи та природо-знавствi залишаеться питання походження життя i людини. Воно важке тому, що коли наука тдходить до проблеми виникнення яюсно нового, вона вияв-ляеться на межi сво!х можливостей, оскшьки наукова парадигма заснована на доказ^ експериментальнiй перевiрцi чи фальсифжацп тверджень. Не так дивно, що «прокл^ина» виникла з неживого, а за яким мехашзмом вижила у по-дальшому. Чи мiг дiяти природний добiр при виникненнi живого з неживого у «первинному бульйош», де не було життя у виглядi сформовано! екосистеми з ll трофiчним ланцюгом i боротьбою за юнування? Прислухаемося до В.1. Вер-надського, - «живий органiзм школи i нiде не походив з косно! матери i в штори Землi не було взагалi геолопчних епох, позбавлених життя» [5, 53].
Щодо походження людини, то доа трaдицiйно вважаеться, що першими, хто дав початок людськш цивiлiзацi!, були австралоттеки. 1м на змiну при-йшли архантропи - представники роду Homo: Homo habilis (людина умша), Homo erectus (людина прямохiдна, до яко! вiдносять пiтекантропа i синантропа), поим палеоантропи - неандертальщ. Але проблема межi мiж австралот-теками та стародавнiми людьми залишаеться дискусшною. Новi дослiдження знахiдок юстяюв австралопiтекiв та !х викопних слвдв у «кoлисцi людства» -Африщ свiдчать про те, що щ мaвпоподiбнi iстоти майже 4 млн роюв тому почали ходити прямо (тобто за мшьйони рокiв до того, як людина вмша почала виготовляти першi знаряддя працi). Фактично це суперечить загальноприйня-тiй в тдручних з бiолoгi! точцi зору, що перехщ на заднi юнщвки звiльнив переднi для манiпулювання знаряддями пращ [20, 17-18].
За сучасними уявленнями, якi базуються на аналiзi м^охоц^ально! ДНК, жоден з архантротв i палеоантропiв не е прямим предком кроманьйонця (тоб-то сучасно! людини); зокрема - неандерталець - це тупикова гшка еволющй-ного дерева людини (хоча неандертальщ iснували на планетi поряд з кромань-йонцями ще 50 тис. роюв тому, i були винищеш останнiми). Кроманьйонець був не фiзично сильнiшим, а розумнiшим, винахщлившим, з розвиненим аб-страктним мисленням. Таким чином, револющйна поява на теренах Африки сучасно! людини всього 200 тис. роюв тому все ще потребуе грунтовного на-укового пояснення. Припускаемо, що у минулому людство складалося з декшь-кох видiв. Зокрема, неандертальцiв вважаемо видом, окремим вщ кроманьйон-цiв [20; 21]. Мiж палеоантропом (неандертальцем) i неоантропом (людиною сучасного типу) чпкий якiсний стрибок не тiльки бюлопчного типу (високий зрiст, прямий високий лоб, вщсутшсть надочних валикiв, наявшсть виступаю-чого вперед пiдборiддя, бшьш тривалий перiод дитинства тощо), а й матерiаль-но! та духовно! культури.
Ключ до дослiдження генезису еколопчно! освпи людства знаходиться в руках археологи, ютори культури, етнографи, фiлософi!. Педагогiчнi уяв-лення, знання ( екологiчнi зокрема) поступово складалися й формувалися в практичному досввд. Наскальнi малюнки свiдчать, що задовго до розвинено! людсько! цивiлiзацi! виховання д^ей здiйснювалося шляхом залучення !х до життя сiм'! або роду (виготовлення примпивних знарядь працi, полювання, спорудження житла тощо). Люди емтрично вивчали рiзнi явища природи, по-ведiнку звiрiв, !стiвнi рослини з метою пристосування до навколишнього св^ (захисту або споживання). Таким чином, еколопчш пiдходи набували практичного штересу ще на початку розвитку людства.
Починають виникати своерiднi «осередки осв^и» - хижi (примiтивнi примщення), де люди старшого вiку (з досвщом) готували молодь до реа-лiй життя. Змiст педагогiчних знань систематизувався у виглядi конкретних умшь та навичок, порад, якi передавалися через обряди, традицi!, культи, мiфи тощо. Первiснi племена i давш народи одушевляли природу (анiмiзм) -Сонце, зiрки, дерева, рiчки, хмари i вiтри були для них особистшними юто-тами, якi подiбно людям або тваринам виконували певш функцi! [25, 129]. У рефлексивнш формi екологiчнi взаемозв'язки починають пронизувати ус форми суспiльно! свiдомостi, вщ мiфологi! та релiгi! до мистецтва, фшософи, науки. Розвиток й ускладнення виробництва, накопичення наукових знань про навколишнш свiт вимагало вiд людини спещально! пiдготовки. Залежно вiд того, як було оргашзовано виховання молод^ суспiльство прогресувало з рiз-ною швидюстю. Навчання i виховання стають найважлившою передумовою його розвитку. З часом виникае потреба в узагальненш об'ективних, наукових знань людства.
Практично Bei стародавш культури донесли до наших дшв втiлену в мис-тецтво, обряди, символи щею нерозривностi людини i природи. Ця eднiсть вь дображена у фiлософiï мислителiв вщ глибоко1 давнини до наших дшв. Першi фiлoсофськi вчення та науковi знання виникли понад 2500 роюв тому в Iндiï, Китаï, Crarni, Месопотaмiï, але своeï класичноï форми фiлософiя досягла в Давнiй Греци. Важливо пiдкреслити, що зародки наукових педагопчних уза-гальнень входили до складу фшософп, оскiльки на той час в фшософп аку-мулювалися всi знання про природу, людину, суспiльство. Здобутки антично1' педагогiки, на грунт яких виросло чимало яскравих постатей (фiлософiв, пе-дагогiв, мислителiв), незаперечнi. Античне суспiльствo (VII ст. до н.е. - V ст. до н.е.) вважаеться колискою европейсько!' цивiлiзацiï.
У Давнiй Грецiï зародилися першi педагогiчнi теорiï щодо розвитку осо-бистостi. Серед ïx авторiв - Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит, Протагор та ш. Уперше в штори европейськоï цивiлiзацiï софiсти порушили питання: чи можна навчити дитину мудро стi й чеснот? Вони не займалися теоретич-ними дослiдженнями проблеми, а оргашзовували навчання молодi на практи-цi. Софiсти (Протагор, Горгш, Гiппiй, Продик, Антифон, Критiй) спробували обгрунтувати коло проблем щодо природи людини та впливу навколишнього середовища на процес i результат виховання особистостi. Характерною озна-кою культури Давньоï Грецiï е гармонiйне поеднання природи, суспiльства й людини. У подальшому розвитку заxiдноевропейськоï культури едшсть природи i людини була значною мiрою втрачена. В епоху Середньовiччя тяжiння до божественного, надчуттевого призвело до нехтування всiм природним, вiд-сунуло природу на другий план.
За Нового часу характерними стали уявлення про необхщшсть опанувати природу, «завоювати» ïï. Негативнi наслщки такого ставлення загальновiдомi. Саме тому людство, вщкидаючи сьогоднi суто утилпарне ставлення до природи, повертаеться до зразюв поеднання високоï духовност з природою, тобто до класичноï античноï фiлософiï та культури. Давш еллiни виявилися родоначальниками того ращонального гуманiзму, що визначае риси европейськоï культури i вказуе напрямок виходу iз сучасного кризового стану суспшьства. Враховую-чи актуальнiсть проблем виховання, пов'язаних з формуванням цшсного еко-логiчного знання, чи не найважлившою особливiстю давньогрецькоï культури вважаемо гармоншну рiвновагу релiгiйниx, матерiальниx та iндивiдуальниx цiннiсно-розумовиx орiентацiй.
Фалес, Анаксимандр, Анаксимен Мшетський, Гераклiт, Парменiд, Емпедокл, Демокрiт намагалися встановити першооснову рiзномаïття природ-них явищ i мюце людини в ньому. Поняттям про чотири вiчниx i незмiнниx елементи (вогонь, повпря, вода й земля) антична натурфiлософiя поясню-вала оточуючий свiт та його безперервнi змши станiв. Емпедокл пояснював
сполучення або роз'еднання цих елеменив за рахунок iснування двох сил -Любовi i Ворожнечi, яю дiють циклiчно. В перiод панування Любoвi елементи злитi докупи i утворюють однорiдну кулю - Сферос, що перебувае у споко!; переважання Вoрожнечi призводить до вiдокремлення елеменив. Свiт, в якому ми живемо, належить, за Емпiдоклом, до одше! з промiжних стадiй цього циклу. Опис походження живих ютот у перюд зростання могутностi Любовi мютить моменти, якi випереджають iдею природного добору.
Найбшьше дискусiй в юторп фiлософi! викликало вчення Гераклiта про «логос», який тлумачився ним як «Бог», «доля», <^чшсть», «мудрiсть», «за-гальне», «закон» - тобто як ушверсальна закономiрнiсть буття. В теорп тз-нання Гераклiт починав iз зовнiшнiх вiдчуттiв. Очi й вуха - найкращi свiдки, причому очi - бiльш точнi свiдки, шж вуха. Проте тiльки мислення вщтворюе природу всього, приводить до мудроси, тобто до знання всього про все.
У працях учня Аристотеля, Феофраста (370-285 рр. до н.е.), який вважа-еться засновником боташки як самостiйно! науки, можна простежити пер-шi узагальнення екологiчно! шформаци про рослини, !х будову, фiзiологiю, географiчне поширення. 1стотний внесок у розвиток погляду на взаемовщно-сини мiж людиною i природою зробили автори так звано! «природничо! юто-рi!», як !х визначив Плшш Старший у «Природнiй iсторi!». Це Пппократ, який в трактатi «Про пов^ря, води й мiсцевостi» пропонуе iдею дi! географiчного середовища та ^мату на особливостi органiзму, властивост характеру людини i навт на розвиток суспiльства. Пщсумком найперших спроб фшософсько-го розумiння природи та !! взаемозв'язку з людиною стала поема Тита Лукрещя Кара «Про природу речей», де послщовно у шести книгах викладено закони свпобудови, руху, пiзнання i збереження матерiального свiту.
Поступове накопичення рiзних наукових знань, вироблення спецiальних методiв дoслiдження привело до диференцiацi! загального знання про природу, людину i суспiльство на oкремi напрями: математику, астрономш, медицину, xiмiю (у формi алхiмi!) та iншi науки. Фшософ i лiкар 1бн Сiна (Авщена) у роботi «Книга зцiлення» пропонував власне уявлення взаемовiдносин мiж людиною i природою. Вiн вважав, що лише Бог мае абсолютне шнування, все ж шше само по собi можливе лише завдяки Богу. Проте природа, що витжае вщ Бога через iерархiю еманацш, у подальшому розвиваеться за принципом само-рухливостi, являючись разом з тим замкнутою у час й просторi [15, 15; 23, 6]. Теолопчна фiлософiя Середньовiччя (Августин Блаженний, Северин Боецш, Тома Аквiнський) вщривала людську сутнiсть вiд природи, втрачала зв'язок з природничо-науковою думкою, висунувши на переднiй план неоплатонiзм з його теорiею абсолютно! особи, яка сто!ть над природою та ш.
Починаючи з епохи Вiдродження, процес вщокремлення помiж фiлософi-ею i конкретними науками вiдбуваеться бiльш швидкими темпами. З'являеться
глибокий штерес як до люд^^ сутностi ( медицина, мистецтво), так i до природи в цшому. Велик географiчнi вiдкриття кiнця XV - XVII ст. (Х. Колумб, 1492; Васко да Гама, 1498; Ф. Магеллан, 1521 та ш.) разом з гумашстичними щеями Вщродження стали могутшм зрушенням у пiзнаннi природи. Ноаями нового свiтогляду на природу, людину i суспiльствo стали люди рiзниx професiй -фiлософи, поети, вчеш-натуралкти та iн. Зокрема, це Джордано Бруно (XV1 ст.) з його щеею про безюнечшсть природи та безюнечну множиннiсть свiтiв. Метою фшософп вш вважав не тзнання надприродного Бога, а власне природи, яка е «богом у речах». Це ФренЫс Бекон (XVI-XVII ст.) з його розумшням науки, яка дае людиш владу над природою, збшьшуе ïï могутнiсть й покра-щуе життя [2]. Це I. Ньютон, Г. Галшей, Т. Гоббс, Р. Декарт, Б. Стноза, яю, у свою чергу, породили новi джерела загальнолюдськоï культури й екологiчноï зокрема.
Xарактернi риси гуманiстичного св^огляду епохи Вiдродження знайшли свое вщображення у поглядах на освiту й виховання. Е. Роттердамський, Ф. Рабле, М. Монтень тддавали критищ усю середньовiчну схоластичну систему освiти i надавали перевагу вихованню, яке розвивае людину розумово й фiзично, формуе висою моральнi якостi. Проблему взаемодп людини з природою розробляли у XVI ст. П. Гольбах, Ж.-Л. Монтеск'е та iншi енциклопедис-ти з ïx еволющошстськими щеями щодо безперервност й цiлiсностi процеЫв буття, законiв етики, мiсця людини та узгодження ïï поведшки iз законами природи [2; 20].
Подальше вдосконалення свiтоглядноï iдеï едностi людини i природи простежуеться у працях I. Канта, Й. Гердера, Ф. Шеллшга, Й. Гете, Л. Фейербаха та ш. [6]. Поет i фшософ Й. Гете поглиблено займався боташкою; вш перший запропонував вважати квiтку метаморфозою пагона. В цей перюд утверджу-еться уявлення про оргашчне походження палеонтологiчниx решток (М. Хейл, 1685; Д. Рей, 1692; Р. Гук, 1705). Р. Гук вважав, що Земля тсля утворення змшювала своï обриси завдяки перемщенням сушi i моря.
До початку XVII ст. педагопка продовжувала залишатися частиною фiлософiï. Вiдокремлення ïï вщ фiлософiï й оформлення в наукову систему пов'язане з iменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670). Вш написав 142 пращ з фшософп, педагопки й теологп, в яких пропагуе новi вщносини у свiтi, засноваш на принципах гуманiзму, демократизму i релтйносп [9]. У 1632 рощ Я. Коменський оприлюднив свш твiр «Велика дидактика», який започаткував науку про процес навчання. УЫ його твори пронизують думки, що людина е найдосконалшим прекрасним творiнням, а правильне виховання завжди повинно бути природовщповщним [9; 23, 40-43].
Украшська iсторiя мае давню традищю природооxоронноï справи в держава Самобутнiми культурно-iсторичними явищами в педагопчному життi Украïни
та Свропи були братсью та козацью школи, першi украшсью академи - центри вiтчизняноï науки i культури в епоху Украïнського Вщродження (Замостська академiя, Острозька школа, Ктвська братська школа, Киево-Могилянська академiя). Украшську систему виховання збагатили високi моральш iдеали козацькоï педагогiки: любов до природи i Батьювщини, рiдноï мови, вiрнiсть принципам народноï моралi, духовноси, прагнення до свободи людини, яка повинна мати незалежну державу [23, 81-101].
Особливе мюце в шторп украïнськоï педагогiки займае Григорш Сковорода (1722-1794) - виразник iдей гумашзму i просвiтництва, який вважав осв^ засобом моральноï перебудови суспiльства [24]. На його думку, людина надшена мжрокосмом, що мiстить невичерпне багатство свiту. 1деалом Г. С. Сковороди була «ютинна», справжня людина, що знаходить свое щастя, займаючись «сродним трудом». Якщо ж людина не прислухаеться до голосу своеï природи, то тяжко гршить проти Святого Духа. Смисл людського iснування перед-бачав у пoдвиговi самопiзнання. Проте вш не заперечував матерiальних благ, був переконаний, що для нормального функщонування людського оргашзму необxiднi i ïжа, i пиття, i одяг, i житло - певне коло матерiальних благ. Мислитель настоював на задоволенш матерiальних потреб у розумних межах, настшьки, щоб вони задовольняли нормальнi потреби людини. За норму потреби вш брав саму природу, яка все необхщне зробила легким, а важкодоступне - непотрiб-ним. Сковорода перший проголосив щею природного виховання, яка е нас^з-ною майже в усiх творах ученого - афоризмах, фшософських трактатах, байках тощо. Iдеï Г.С. Сковороди знайшли свое продовження у творах Т.Г. Шевченка, 1.Я. Франка, К.Д. Ушинського, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського та шших видатних особистостей.
Iсторiя розвитку природоохоронного руху в Украïнi вiдображена в публь кацiях B.C. Борейка [4], де автор простежуе iсторiю заповiдноï справи в дер-жавi та долi багатьох украïнських екологiв, iменa яких були несправедливо за-мовчуванi. У монографи М.О. Алексiевець [1] висвплюються факти генезису екологiчного руху в Укрш'ш, аналiзуються його особливостi i перспективи у контекст сучасного нащонального вiдродження.
Кiнець XVIII-XIX столiття - це перюд утвердження еволюцiйних щей, вщкриття загальних взаемозв'язкiв та проникнення дiалектики в природознав-ство. К. Лшней (1735) упорядковуе види i роди тварин за таксономiчними катего-рiями. У геолoгiï виникае теoрiя уповiльненого розвитку Землi (Ч. Лайель). Зароджуеться еволюцiйна теорiя (Ж.Б. Ламарк), палеонтолопя (Ж. Кюв'е), ембрiологiя (К. Бер). Суттевий внесок у знання про Землю i Всесвгг знахо-димо у монументальних працях «Картини природи», «Космос» О. Гумбольта (1769-1859), якого називали «Аристотелем XIX ст.». О. Гумбольт один з тих, хто створював фiзичну географш, загальне землеробство, ^матолопю, розви-
вав еколопчний напрям в географiï рослин тощо. Останнiй може вважатися предтечею сучасного еколопчного свiтогляду, оскiльки йому належить провщ-на роль у розробщ системного та еволюцiйного пiдxоду до розумшня розвитку людства. Вiн ввiв поняття «сфера життя» та «сфера розуму», вiд яких залишав-ся один крок до сучасних вчень про бюсферу та ноосферу. Саме його роботи надали значний поштовх для розвитку наукових щей Ч. Дарвша, М. Северцева, К. Рулье, В.Докучаева, В. Вернадського.
Розвиток iдеï взаемозв'язку природи i виховання пов'язаний з iмена-ми Ф.А. Дктервега, 1.Г. Песталoццi, Ж.-Ж. Руссо, Й.Ф. Гербарта [10; 17]. ïx фшософсью погляди стали грунтом теорп розвивального навчання i комплексного виховання (розумового, фiзичного, трудового, морального).
Наприюнщ XVIII вiдбуваеться диференцiацiя природознавства на окремi класичнi науки: бiологiю, геологш, пaлеонтологiю та iн. Важливою вixою в розвитку екологiчного мислення була книга Ч. Дарвша «Походження вцщв» (1895). Вчений запропонував обгрунтовану теорш еволюцп, згiдно з якою було виявлено оргашчний зв'язок мiж людиною i природою. Пщ безпoсереднiм впливом щей Ч. Дарвша шмецький бюлог Ернест Геккель (Haeckel) у 1866 р. запропонував називати термшом «еколопя» науку про взаемини живих орга-нiзмiв з навколишнiм середовищем, що було не початком даноï науки, а законо-мiрним наслiдком розвитку напрямку людського пiзнання, яке набуло термшо-логiчного оформлення [28]. Дослщження Д. Дана i Ч. Дарвша зробили значний еволюцшно-фшософський внесок у розгляд взаемоди системи «людина - природа». Д. Дана висловив й обгрунтував теорш цефалiзацiï, згщно з якою розвиток тварин здшснюеться в напрямку ускладнення нервовоï системи вiд нижчих органiзмiв до вищих, а взаемозв'язок мiж людиною i природою здшснюеться на рiвнi нервових клггин [3, 10].
1снуе точка зору О.О. Ухтомського [27], що бюлопчне життя людини за принципами Ч. Дарвша ^туе там, де духовне життя занепадае; що немае бшьш егоïстично-iндивiдуалiстичного принципу, як дарвшвський принцип «боротьби за юнування». Дарвiнiзм, на думку автора, вдаеться до припущень «постiйного перевиробництва» життя, щоб пояснити можливють росту i ор-ганiзацiï життя при пануванш цього принципу, який здiйснюе розпад i дезор-ганiзацiю людського суспшьства. Цей принцип засвiдчуе вiдсутнiсть витоюв суспiльностi, «загальноï справи» мiж людьми.
У XX ст. в бюлогп та екологи було зроблено багато великих вщкритпв: створено синтетичну теорiю еволюцiï (I. Шмальгаузен, М. Дубинш, К. Завадський, Дж. Хаксл^; вивчено будову органoïдiв клiтини, структуру нуклешових кислот, сформульовано теорiю гена. Визнання одержало вчення В. Вернадського про бюсферу та вчення В. Сукачева про бюгеоценоз. Досягнення екологп загостри-ли питання про посилення екологiчноï спрямованостi освiти. В.1. Вернадський
перший побудував науковo-фiлософську концепцiю взаемоди двох систем: не-живоï матери i живоï речовини; видiлив iз живоï речовини людське суспiльство, оскшьки оргашзащя ноосфери не вкладаеться у вузью для неï рамки юнування свiту природи [5].
Безпосереднiми творцями вчення про ноосферу були В. Вернадський та французькi дoслiдники П.Тейяр де Шарден [26] i Е. Леруа [29]. У концепци ноосфери В. Вернадського духовнiсть постае найвищим проявом живого, вiд нього невщдшьним. Biдповiдно матерiальний та духовний аспекти буття мо-жуть бути осмислеш лишень у ïx тiсному взаемозв'язку, що, зокрема, вимагае в сучасних етичних дослщженнях врахування даних природничих дисциплiн (бiологiï, геологiï, xiмiï тощо). Вчення про ноосферу фжсуе планетаршсть людськoï особи у двох вимiраx: соцiальному (умовою становлення сфери ро-зуму е об'еднання людства в едине цше) та природному (людина е ключовою ланкою еволюцiï бюсфери в ноосферу, що зумовлюе ïï вiдповiдальнiсть за пе-ребiг планетарних процеав у ïx взаемодiï з суспшьством). За В. Вернадським сучасна людина не управляе бiосферою, а лише еволюцюнуе в складi бюсфери як системи. Наукова думка як природне явище докоршно змiнюе енергетику планети [5, 242-469]. Цей потж енергiï мае свою швидкiсть. Ноосфера - це не сфера техшки, не сфера людини i, навт, не сфера сощуму, а сфера розуму як еволюцiйного процесу в бюсфери
Ж.-П. Тейяр де Шарден у свош працi «Феномен людини» здшснив комплек-сний аналiз мшця людини на планетi та в космос i дiйшов висновку: на юнцево-му етапi своеï еволюци бiосфера перетворюеться у сферу розуму. «Ноосфера, -писав Тейяр де Шарден, - прагне стати одшею замкненою системою, де кожний елемент зокрема бачить, вщчувае, бажае, страждае так само, як i ва шш^ i одно-часно з ними» [26, 121]. Розкв^ ноосфери вш прогнозував на майбутне, в «точщ Омега», проте обмежувався сферою iдеальноï едностi людей, не вписуючи ïï в контекст природного життя на Земл1
Украшський фiлософ О.О. Базалук доповнюе концепцiю В.1. Вернадського щодо структури матерiального свiту: вщ косноï i живоï речовини вщмежову-еться третiй стан матерiï - розумна речовина [3]. Вчений пщтримуе концепцiю Д. Дана i вважае нейрофiзiологiю головного мозку мiсцем основних еволюцiй-них змiн розумноï речовини. Еволющя людини - це перехщ вiд домiнування бiологiчного компонента до прюритетноси псиxiчного. Тому про антропогенез недостатньо судити на пiдставi палеонтолопчних знаxiдок, якi вiдтворюють лише онтогенетичш змiни. Автор бачить в людиш не наслiдок еволюцiï мавпи, а яюсно новий стан матерiï. Еволющя психжи е першопричиною змiн як у сус-пiльниx вiдносинаx, так i перетвореннях природи у планетарному масштаба Додамо, що жодна мавпа не знищуе власне середовище шнування. Саме тому методологiчною основою дослщження змiстовиx i процесуальних характерис-
тик екологiчноï осв^и е фiлософське розумiння людини як втшення бюлопч-но1, соцiальноï та дуxовноï триедностi.
Починаючи з 60-х роюв XX ст., в умовах науково-теxнiчноï революци, екoлогiчна проблематика глобально привертае до себе увагу науковцiв. Фшо-софiя екологiчного мислення знаходить вщображення у виглядi чотирьох зако-нiв-афоризмiв американського еколога Б. Коммонера [10]: все пов'язано з уЫм; все мае кудись дiватися; природа знае краще; нiщо не даеться задарма.
Найвизначшшою концептуальною суспшьно-полпичною подiею кiнця XX столiття стала Конференщя ООН iз навколишнього середовища та розвитку (1992) [19]. Була запропонована нова фiлософiя юнування цившзаци на пла-нетi - концепщя сталого (стiйкого) розвитку, в основi якоï лежить iдея узго-дження керування трьома взаемозалежними сферами: економжою, екологiею i соцiальними процесами. Аналiз еколoгiчниx негараздiв свiту, який оприлюд-нений в матерiалаx Всесвiтнього сам^ зi сталого розвитку в Йоганнесбурзi (2002) [18], показав, що одшею з головних причин невиконання завдань «Порядку денного на XXI стол^тя» мiжнародною спiльнотою е духовна криза людства, тотальний низький рiвень екологiчноï культури i свщомосп. Тому серед екологiчниx прiоритетiв сучасност особлива увага придiлена розвитку осв^и для сталого розвитку, всебiчному розвитку екологiчноï освiти i культури.
Сучасш украïнськi вченi-фiлософи проводять плiднi дослщження рiзниx аспектiв взаемовiднoсин в системi «людина-природа». Серед них В.С. Крисаченко (детальне дослiдження екологiчноï культури та екологiчноï антропологи) [12; 13]; М.М. Кисельов (зв'язок екологи iз св^оглядом) [8]; К.В. Корсак (екологiчна осв^а, фiлософська рефлексiя на сучасний стан системи «бюсфера-суспшьство») [11]; С.Б. Кримський (рiзнобiчнi аспекти взаемо-вщносин мiж людиною, суспiльством i природою); О.М. Задубрiвська (методо-логiчнi аспекти парадигмально-тематичноï трансформацiï екологiчниx дослiджень); А.П. Самодрин (фшософсько-синергетична парадигма системи профшьного навчання в умовах регiону як бiосферноï територи); О.М. Молотова (фшософсько-методолопчний аналiз процесу трансформацiï сучасного еколо-гiчного свiтогляду); Т.В. Гардащук (щейно-св^оглядний аналiз сучасних еко-логiстськиx концепцш та проблеми екоосвiти); М.П. Гладкий (св^оглядш та смисложиттевi орiентири за умов сучасноï екологiчноï ситуацiï в Украхш); О.С. Перова (аксiологiчнi вимiри бiологiчного пiзнання); В.В. Надурак (етич-ний вимiр концепцiï ноосфери); К.1. Карпенко (гендерний вимiр екологiчноï комушкаци); О.О. Андреев (логiка i методолопя науки в творчостi В.1. Вернадського) та ш. [20; 21].
В Украм здобувають визнання iдеï фшософського осмислення рiзниx проблем освпи в органiзацiйному й виконавському спрямуванш. Набувае само-стiйного статусу нова для Украши наукова галузь «Фiлософiя освiти», яка до-
слiджуе вимоги нового суспiльства до освпи, формулюе загальнi ïï завдання, розробляе щеал випускника вищоï школи XXI столптя [7].
Змiст еколопчно].' осв^и е педагогiчною категорiею, яку на методолопчно-му рiвнi розумiемо як педагогiчну модель соцiального замовлення, зверненого до навчального плану. Досвщчеш педагоги, якi беруться за змшт екологiчноï освiти, не завжди ознайомлеш з рiзним науковими тлумаченням всередиш екологiï i тiею небезпекою, яка з цього випливае при ïï навчальному викла-деннi. Сьогоднi юнуе понад 60 варiантiв тлумачення поняття «еколопя»; воно продовжуе набувати розмитост i не завжди можна зрозум^и, про що власне йдеться: екологш як бiологiю екосистем, забруднення довкшля й охорону на-вколишнього середовища, охорону здоров'я, менеджмент в сферi природоко-ристування чи про суспшьно-пол^ичний рух «зелених». З'явилася лшгвштич-на еколопя у виглядi таких понять, як еколопя духу, еколопчна справедлившть, екологiзм, екофемiнiзм та iн. Зростання «термiнологiчноï ентропiï» примушуе екологiв виробити чiтку категорiально-методологiчну основу сучасноï екологи (як науки) i дотримуватися ïï.
Ми залишаемося прибiчниками класичного розумшня екологiï як науки про зв'язок органiзмiв мiж собою та з навколишшм середовищем, куди вщ-носять, в широкому розумшш, всi умови шнування. 1з врахуванням пiдxодiв науковщв та власних теоретичних дослiджень видшяемо необxiднi й достатнi ознаки термiну «екологiя» i даемо робоче визначення цього термiну [21, 5]: еколог1я - бюцентрична наука, що вивчае сукуптсть живих оргашзм1в, як вза-емодтть один з одним i утворюють з навколишшм природним середовищем едтсть - екосистему, у межах яког здтснюеться процес трансформацп речовини, енергп та тформацп. Таке тлумачення поняття «еколопя» несе у собi три вимiри: синтаксичний, семантичний i прагматичний. У бюлопчному, фшо-софському, соцюлопчному, правовому, економiчному та шших аспектах наше розумшня екологи е бюцентричною метамовою, яка пов'язана iз об'ектною мовою щодо збереженням живого.
В екологи як дослщницькш програмi (за ешстемолопею 1мре Лакато-са [14]) шнуе бюлопчне ядро, яке фальсифжаци не пiдлягае. В екологи домiнуе бiологiчний тип тзнання i екологiчна проблематика не юнуе без «живоï речовини» В. Вернадського. «Захисний пояс» дослiдницькоï програми тд загаль-ною назвою «еколопя» може складатися з рiзниx гшотез, що видозмiнюються в залежностi вщ конкуруючих iз програмою теорiй, але захищають ядро вiд фальсифiкацiï за допомогою позитивноï чи негативноï евристики. Бюлопчне ядро визначае характер усiеï екологи як програми. В бюлоги таким ядром е «ДНК-м^оз». Його шхто не може спростувати, принаймш сьогоднi. Iсторiю екологiчноï науки вбачаемо як юторш конкуренцiï не теорш, а конкуренцiï до-слiдницькиx програм.
Бюцентричшсть пщкреслюе мiждисциплiнарнiсть екологп. Людство рiз-ними шляхами повинно встигнути зрозумiти, що треба зберегти ф^оценози, бiологiчне та ландшафтне рiзноманiття, i тодi вони збережуть нас. Охорона на-вколишнього середовища та збалансоване природокористування - це науковий напрям, який органiчно поеднаний з еколопею, але не е останньою, оскшьки мае власну понятiйно-категорiальну базу, предметне поле та коло закономiр-ностей. Прикладом наслщюв рiзниx пiдxодiв можуть бути вирази типу «еко-лопчно чистi продукти», «екологiчнi класи, де навчаються дпи», «екологiчно чисте виробництво», якi з позицiй класичноï екологи е абсурдними. Вщчува-еться недостатшсть комплексноï «бiологiчноï ментальностi» сучасних еколопв рiзного рiвня. Заважае i спрямовашсть на едине правило розв'язання еколопч-ноï проблематики та невиправданий псевдооптимiзм.
Чи можна позбавитись антропоцентризму, якщо проблеми функцюнуван-ня екосистем тюно пов'язанi з полiтичними, демографiчними, енергетичними, продовольчими i сировинними проблемами? Вщповщь знайти складно, оскшь-ки цивЫзащя у виглядi будь-якого суспiльно-полiтичноï формаци упродовж всiеï iсторiï позбавляеться ентропп за рахунок автотрофного блоку бюсфери (продукпв фотосинтезу та вiльноï енергп покладiв колишнix бiосфер - нафти, вугшля, торфу, сланцiв тощо), а також штучноï трансформацiï енергiï Сонця, Земл^ вiтру, води, радiоактивного розпаду тощо). Людина не може вщмшити сталу енергiï Сонця i термодинамiчний закон, що лише 1% чистоï продукцiï фотосинтезу використовуеться в уах ланках природних трофiчниx ланцюгiв бюсфери. Перевищення цiеï межi шляхом вилучення частини продукцiï пору-шуе бютичну регуляцiю вмiсту СО2 i О2 в атмосферi, а надходження цiеï частки тiльки в антропогенний канал (в 1жу, волокна, паливо тощо) стае чинником порушення рiвноваги бюсфери. За гомеостатичним принципом Ле Шателье людиш потрiбно схаменутися за рахунок розуму (ноосфери) або бiосфера ïï усуне [22]. Отже, еколопчш проблеми - це проблеми людини, а не бюсфери. Саме тому особливе значення для розвитку системи екологiчноï осв^и мають ïï зв'язки з природничими науками, фiлософiею та психолопею. Змiнюючи й удосконалюючи цi зв'язки, еколопчна осв^а запозичуе й штерпретуе вщпо-вiдно до предмета свого дослщження iдеï iншиx наук, яю допомагають глибше збагнути суть проблем освпи та розробляти теоретичнi основи сучасноï еколо-гiчноï освiти i виховання.
Антропоцентризм (або людиноцентризм) говорить про те, що Всесв^ створений саме для людини i ва його фрагменти й процеси налаштоваш для задоволення ïï потреб. Класичним прикладом антропоцентризму е вирази: корисш копалини, шкiдливi комахи, бур'яни чи, наприклад, мiсто Ялта - це перлина Криму. Антропоцентризму важко позбавитися, якщо взагалi можливо. 1ншою точкою зору виступае бюцентризм - сприйняття усix живих ютот, усix
фрагментiв системи Земля як таких, що мають щншсть самi по собi незалежно вiд людських штереав. Ми не вбачаемо доцiльним протиставляти антропоцентризм бюцентризму, а пропонуемо когнiтивно i аксiологiчно трансформува-ти антропоцентризм у коеволюцшний сталий розвиток суспшьства i бюсфе-ри. Науков^ моральнi i полiтичнi iдеали не повинш обмежуватися iнтересами суспiльства, яке мусить, нарештi, усвiдомити проблему свое! взаемозалежност iз бiорiзноманiттям вiрусiв, бактерш, рослин, грибiв i тварин.
Висновки. Екологiчнi знання органiчно входять до чотирьох рiвнiв методо-логiчного знання: фшософського, загальнонаукового, конкретно-наукового та методики й техшки дослiдження. Фiлософськi науки допомагають педагопщ визначити суть i цiлi освiти й виховання, об'ективно враховувати дш загаль-них закономiрностей розвитку природи i суспiльствa, дають важливу шфор-мацiю про змши в дослiдницьких програмах, сприяють коригуванню спрямо-ваностi педагогiчного процесу. Сучасна еколопчна освiта у свiтi будуеться навколо чотирьох аспектiв навчання: вчитися, щоб знати; дiяти; iснувати; жити спшьно. Вважаемо, що необхiдно започаткувати видання фахового журналу ВАК Укра!ни «Екологiчна освiта», де здiйснювати активний обмш досвiдом науковцiв у цш галузi. Методологiя пiзнання також спонукае до iнiцiювання затвердження ново! науково! спецiальностi 13.00.02 - теорiя i методика навчання (екологiя) для захисту кандидатських i докторських дисертацш.
Л1тература:
1. Алекс1евець М.О.Еколопчний рух в Укра!ш. - Тернопшь : Лшея, 1999. - 243 с.
2. Антология мировой философии: в 4 т. / [сост. С. Г.Семенова, А. Г.Гачева].
- М. : Наука, 1969. - Т. 1. - С. 25-27; Т. 2. - С. 19, 159, 231, 307, 349.
3. Базалук О. А. Разумное вещество. - К. : Наук. думка, 2000. - 367 с.
4. Борейко В.Е. История охраны природы в Украине (Х в. - 1980 г.) : [в 2 т.]. - К. : Эколого-культ. центр, 1997. - Т. 1 : Х век - 1941 год. - 304 с.
5. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. - М.: Айрис-пресс, 2004. - 576 с.
6. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. - М. : Наука, 1977.
- 703 с.
7. Зязюн I. А. Педагопка добра: щеали { реали. - К. : МАУП, 2000. - 312 с.
8. Кисельов М.М. Концептуальш вим1ри еколопчно! свщомосп / [М.М. Кисельов, В.Л. Деркач, А.В. Толстоухов та ш.]. - К.: ПАРАПАН, 2003. - 312 с.
9. Коменский Я.А. Педагогическое наследие / [Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.Ж., Песталоцци И.Г.] : [сост. В.М. Кларин, А.Н. Джуринский]. - М. : Педагопка, 1988. - 416 с.
10. Коммонер Б. Замыкающийся круг. Природа, человек, технология. - Л.: Гидрометиздат, 1974. - 296 с.
11. Корсак К В., Плахотник О.В. Основы экологии .-К.: МАУП, 1998. - 293 с.
12. Крисаченко В.С. Еколопчна культура: навч. пошб. [для студ. вищ. навч. закл.].
- К.: Заповгт, 1996. - 350 с.
13. Крисаченко В. С. Еколопя. Культура. Полгтика: Концептуальш засади сучасного розвитку / В.С. Крисаченко, М.1. Хилько. - К.: Знання, 2001.- 598 с.
14. Лакатос И. Избранные произведение по философии и методологии науки. — М.: Академический Проект, 2008. - 475 с.
15. Лосев А.Ф. Естетика Возрождения. - М.: Искусство, 1978. - 193 с.
16. Моисеев Н.Н. Историческое развитие и экологическое образование. - М.: МНЭПУ, 1995. - 132 с.
17. Кнова Т.С. Пвдготовка майбутшх учиг^в х1мл до еколопчно! освгти i виховання учтв: дис... канд.. пед. наук: 13.00.04. - Черкаси, 2001. - 220 с.
18. Ощнка стану виконання тдсумкових докуменпв Всесвгтнього самгту зi сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002) / [Руденко Л.Г., Б^вський Г.О., Горленко 1.О. та ш.]. - К.: Академперiодика, 2004. - 208 с.
19. Програма дш «Порядок денний на XXI столотя»; пер. з англ.: ВГО «Украша. Порядок денний на XXI столгття»; за ред. В.Я. Шевчука. - К.: 1нтерсфера, 2000. - 360 с.
20. Рудишин С.Д. Бюлопчна пiдготовка майбутнiх еколопв : теорiя i практика: монографiя. - Вiнниця : ВМГО «Темпус», 2009. - 394 с.
21. Рудишин С. Д. Теоретико-методичш засади бюлопчно! складово! пiдготовки еколога у вищих навчальних закладах : дис. ... доктора пед. наук : 13.00.02.
- К., 2010. - 556 с.
22. Рудишин С. Д. Яю бюлопчш знання можна вважати науковими для сучасно! екологп? // Науковий свгт. - 2010. - № 5. - С. 5-6.
23. Сисоева С. Нариси з юторп розвитку педагопчно! думки / С. Сисоева, I. Соколова. - К.: Центр навч. лгтератури, 2003. - 308 с.
24. Сковорода Григорш. Твори: у 2-х т. - К.: АТ «Обереги», 1994. - Т.1 - 528 с.;
- Т.2. - 480 с.
25. Тайлор Э. Б. Первобытная культура. - М.: Политиздат, 1989. - 573 с.
26. Тейяр де Шарден Ж.- П. Феномен человека. - М.: Наука, 1987. - 240 с.
27. Ухтомский А.А. Из неопубликованного наследия // Знамя. - 1993. - № 10.
- С. 126-139.
28. Haeckel E. Generelle Morphologie. 1866. - Uber Entwicklunsgang und Aufgabe der Zoologie // Ienfisehe Ztschr. - 1869. - Bd. 5. - S. 3-15.
29. Le Roy E. L'exigence idealiste et le fait l'évolution. - Paris, 1927. - 270 p.
Сергей Рудышин. Философские основы экологического образования:
генезис, современные тенденции развития.
Экология как наука имеет сложный генезис; её становление связано с историей цивилизации, начиная с времен зарождения продуктивных сил и до наших дней. Экологическое образование и воспитание является социальным заказом, направленным на решение диалектично противоречивого единства системы «биосфера - человечество» при помощи: а) активного взаимодействия человека с природой на научной и нравственной основе; б) восприятия человека как части природы; в) ориентации на положение, что выживание человечества зависит от сохранения биологического и ландшафтного разнообразия планета В этом контексте экологическое образование формирует научное представление о возможности коэволюционного развития общества и биосферы.
Ключевые слова: история философии, экологическое образование, коэволюция общества и биосферы.
Sergiy Rudyshin. Philosophical Bases of the Ecological Education: the
Genesis, Modern Tendencies of Development.
The ecology as a science has a complicated genesis, its foundation is connected with a civilization history since the productive powers origin up to nowadays. The ecological education and training are the social task that is directed to solving the dialectal unity system «the biosphere - the humanity» with the help of: a) an active interaction of the man with a nature on scientific and moral basis; b) estimating the man as a nature particle; c) the positions according to which our humanity surviving depends on the biological and landscape variety on the Earth. In this context the ecological education forms scientific ideas about co-evolutionary humanity and biosphere development possibility.
Keywords: philosophy of history, ecological education, co-evolutionary humanity and biosphere development.
