CC BY
25УДК 821.161.2.01
Копаниця Любое Миколагвна доктор фiлологiчних наук, професор кафедри фольклористики Кивський нацiональний утверситет iMeHi Тараса Шевченка DOI: 10.24411/2520-6990-2020-11864 «РЕЛ1Г1ЙНИЙ 1ДЕАЛ1ЗМ» В1РШ1В-П1СЕНЬ РУКОПИСНИХ СП1ВАНИК1В XVII- XVIII ст. ЯК ГОЛОВНИЙ МОТИВ Л1ТЕРАТУРИ ТА ФОРМА СПЕЦИФ1ЧНОГО МГЖЛЮДСЬКОГО
СП1ЛКУВАННЯ
Kopanytsa L. N.
Doctor of Philology, Professor, Kyiv National Taras Shevchenko University
THE "RELIGIOUS IDEALISM" OF POEMS-SONGS OF MANUSCRIPTS OF THE XVII-XVIII centuries AS THE MAIN MOTIVE OF LITERATURE AND THE FORM OF SPECIFIC INTERMEDIATE
COMMUNICATION
Анотацш.
У статтi розглядаються основнi тематичнi константи та система символiв вiршiв-пiсень рукопи-сних спiваникiв XVII-XVIII ст. як художня модель людини ^ei епохи, широкомасштабна картина утвер-суму, характерна для eaei iсторико-культурноi доби, iiргзних рiвнiв i варiантiв. Summary.
The article deals with the main thematic constants and the system of symbols ofpoems-songs of hand-written singers of XVII - XVIII centuries as an artistic model of man of this era, a large-scale picture of the universe, characteristic of the entire historical and cultural era, its various levels and variants.
Ключовi слова: культура бароко, рукописнi спiваники, вiрш-пiсня, мотиви, художня модель свту. Keywords: culture of baroque, handwritten spivaniki, poem-song, reasons, artistic model of the world.
Лпература перш за все моделюе людину. Мо-жна сказати, що людина, але не обов'язково ввд вла-сного iменi чи особи, вщтворюе як Божий свгг i свп вдей, стосунки людей, поведшку громадську, так i свгг iндивiдуального життя. Отже, е сенс вважати, що у залежноси вщ уявлень про людину загалом i свого сучасника в культурi змшюються стил^ прийоми зображення не тшьки людини, а й усього навколишнього свиу. В мистецькому творi картина свиу i людина в нш знаходиться на пересченш ряду естетичних, етичних, часових координат. Ця художня картина свиу в украшськш рукописнiй ль рищ останньо! чвертi XVII-XVШ ст. значно ширша за ту, в якш перебувае лiричний герой твору й кон-кретизуе iсторичний зрiз його життя, сощальт об-ставини, епоху. Через прикмети iсторичного часу, географiчнi назви, умови, в яких проходить життя героя i вирують його почуття, через рiзного роду алюзп та асощаци невiдомi на iмена автори вiршiв-пiсень рукописних сшванишв загалом передають широкомасштабну картину ушверсуму, характерну не тiльки для цих творiв, але й для юторико-культу-рно! доби, И рiзних рiвнiв i варiантiв.
Тут неодмiнно постае питания поняття моделi у сферi образного освоення свiту. Вона грунтуеться на знаковiй, символiчнiй теори лггератури та мис-тецтва, з одного боку, а з шшого - на естетищ нату-ралiзму. Ц теори мистецтва розвиваються в рiзних сво!х видах i варiантах. Для шмецького фiлософа Е.Кассiрера, одного з творщв символiчноl теори мистецтва, котрий писав, що «мистецтво може бути визначено як символiчна мова» [27, с. 168], символи чи «символiчна форма» - це «iнварiаити тзнання», единий прототип i зразок розумшня людиною
свiту, Бога i само! себе. Але для Касарера, як i для його послвдовнишв (Р. Барта), символи виступають не ильки засобом розкриття, пiзнания свiту. Вони як конкретш, iсторичнi знаки духовного життя людей змiнюються, розвиваються у дiалогiчному зик-неннi зi складною системою iнших символiв, ство-рених людиною. Мабуть, найвиразнiше артикулю-ють цю символiко-знакову природу мистецтва структуралюти й особливо розвивае у сво!х працях Ю. Лотман: мистецтво одночасно виступае як ко-мушкативна i моделююча система [10, с.22]. У цiй концепци прихованi широк можливостi побудови загально! художньо! моделi свiту, виражено! «вто-ринною» мовою - художньою мовою, яка водночас е вщображенням моделi форм свiдомостi то! чи ш-шо! епохи, реального свиу та посередником мiж ль тературним твором i дiйснiстю. Поруч з цими двома тдходами випрацьовуеться практика досль дження мистецтва, механiзмiв творчоси, прямих зв'язк1в i навiть вщповвдностей мiж знаково-симво-лiчною моделлю свиу, поетичним кодом твору та процесами життя, а вiдтак й аналiз уже не «твору», а «тексту» з тим значенням, яке надае цим термiнам Барт.
I такий пвдхвд не вступае у протирiччя з юто-рiею чи з досвщом укрш'нсько! художньо! культури XVII-XVШ ст., як не заперечуе рiзноманiття зв'яз-к1в лiтератури й дiйсностi, розкриття глибинних процесiв соцiального, духовного життя людей. Тож текст художнього твору - завжди модель людини ще1 епохи, людини взагал^ бо це одна з головних рис поези. Але тут необхвдно враховувати i харак-
тер культури, в яку входить ця поезiя, тобто встано-вити зв'язок поезп з культурно-iсторичними понят-тями, що складають художню модель свiту.
Поняття моделi свiту розроблено детально, його широко вживано в гуманiтаристицi. Це звшь-няе ввд необхiдностi детального аналiзу цього поняття, яке у найбшьш загальному виглядi визнача-еться як скорочене й спрощене ввдтворення вае! суми уявлень про сви у данiй традицп в Гхньому системному й операцшному аспектi. Слад додати, що на основi рiзних унiверсальних кодових систем, за допомогою яких i упорядковуеться свiт, рiзних ю-торико-культурних понять, уявлень про взае-мозв'язок свиу та людини в 11 сввдомосп - ввд мь фологiчного рiвня до соцiологiчного дослiдження поведiнки суб'екта - вщтворюеться один об'ект -сви, картина якого описуеться в твор^ моделюеться з точки зору людини, головного його компонента, в 11 чуттевому сприйняттi свiту. Однак широковжива-ний у лiтературознавствi термш «художнш сви», що передае розумшня цього спецiального поняття як образно! картини, втшено! автором в окремому творi, так i самого автора чи цшого лiтературного напряму, який воображений, скаж1мо, у конкретному витворi через реальнi явища дшсносл, пред-мети, поди, образи, висловлювання, не виключае i другий, потенцшний, план тексту - умовний, допо-мiжний, орнаментальний. Умовнi образи в худож-ньому творi - це символи, яш доповнюють та ускла-днюють його новими асоцiацiями. Ц асощаци мо-жуть не пльки доповнювати основнi теми чи образи твору, а й пропонують читачевi вийти за рамки реального плану художнього твору, створити в своГй уявi той художнiй свiт, який лежить за межами реального сюжету, подш, образiв.
Що ж до украГнсько! лiтератури XVII-XVIII ст. - часу розриву з середньовiчною традищею i створення чисто свiтських форм естетичного мис-лення, - то культура ще! епохи зберегла чимало прикладiв центральностi проблеми свiтобудови i загального сенсу людського життя. Чи нам слщ радше сказати, що виршення ще! проблеми в пое-тичнiй свiдомостi ще! доби визначаеться модерним характером свiтовiдчуття та християнською писем-ною культурою. Правда й те, що традицшно серед-ньовiчний свiтогляд та християнська етика ствер-джували, що хоча людина й перша серед «творшь божих», але норми и поведiнки виводяться iз Бо-жого велiння. Усi фшософсьш пошуки XVII - пер-шо! половини XVIII ст. здiйснювалися в рамках ре-лiгiйного свiтогляду, але досягають в Украiнi знач-но! самостiйностi в судженнi про людину, 11 соцiальну суть та призначення у свiтi. Людина уяв-ляеться як мжрокосм, як пише ввдомий учений, церковник i письменник ще! доби Феофан Прокопо-вич, - «скороченою частиною видимого i невидимого свиу». Важливо, що украГнських мислителiв «людина» приваблюе до себе увагу не як символь чна частка божественно1 iерархii, а як жива ютота, в уах ГГ соцiальних та природних зв'язках, яка бо-реться за сво! права, утверджуе свое «я» не в потой-бiчному, а в реальному свт. Дарма що людина в
уявленш украГнських мислителiв XVIII ст. ще абстрактна, а ГГ сутнiсть виводиться з природи. Проте все частiше чуються голоси, що стверджують дос-то!нства й цiннiсть людини, Г! земного буття, котра, на думку Прокоповича, е «нiби другою, якщо не величиною, то повнотою досконалостей, рiвною цшй природi» [14; 2, с.311], що е доказом дшсного в1дк-риття людини в контексп украiнськоi версil ренеса-нсного гумашзму.
Певна рiч, з численних i часом суперечливих висловлювань Прокоповича складно виробити систему його поглядiв на людину. Учений по^зному оцiнюе людину в поезiях, в курсах поетики, риторики чи етики. Натомiсть, вiн завжди орiентуеться на рiвень читацько! аудиторil, пристосовуеться до не! не тiльки способом викладу, але й самими идеями. Прокопович визнае, що головним об'ектом поезп е людина, i в курсах поетики та риторики, яш вш читав у Киево-Могилянськш академii в 17051709 рр., дуже багато говорить про те, як слщ зо-бражувати людину в поезil. Для Прокоповича, як це засввдчуе саме теоретичне слово мислителя, найха-рактернiшими е два суперечливi моменти: з одного боку, вш, по сутi, вщмовляеться вiд глибокого про-зирання в сутшсть суперечливого людського характеру, а з шшого - розробляе чита схеми «пристойного» зображення й особливо уславлення людини, щоб розповюти про подiю так, «як вона могла чи мала ввдбутися» [15, с. 402, 419]. 1х треба розумии як норми та критери оцiнки особистостi, тiсно пов'язаш з новою фiлософською концепцiею людини як суб'екта й об'екта знання, появою лтгера-тури «нових фактiв», в1дкриттям i зображенням но-вих сфер життя не у протиставленш в людинi духовного i тiлесного начал, а в утвердженш Гхньо! гармонiйноl едностi, прагненш людини реалiзувати себе в земному житп, пiзнаннi свое! внутрiшньоi сутносп. Погляди Прокоповича можна було б на-звати рацiоналiстичними щодо теологи. А впм, так1 тенденцil властивi не тiльки автору «Поетичного мистецтва», але, наголошують дослiдники культури XVIII ст., i для вае1 епохи вiдкриття «я» в лю-динi [23, с. 226].
Загалом же тема «людина i сви» репрезенту-еться в книжнiй культурi XVIII ст. не як крайнощ^ а як головний мотив лггератури. Одначе, коли вона постае у вiршах-пiснях рукописних пiсенникiв, то мае одну особливу рису. У «шсш свiцькiй» i людина, й 1г iнтимнi почуття, дiйсно, стають особли-вим, неодмiнним свiтом та предметом художнього в1дтворення - завжди центральним. I це надае пое-тичним творам свое! власно! естетично! цiнностi, в як1й «художнiй сви» не обов'язково повинен спiв-падати з реальною дiйснiстю, iсторичними, соща-льними реалiями чи вiдображати конкретну iстори-чну обстановку. Пiсеннi тексти через естетичш, просторовi, етичнi координати, яш авторами свi-домо наповнеш рiзними алюзiями, проектують ко-нтури картини свиу. Ось чому в тогочаснш книж-нiй лiрицi вона даеться не чико i не повшстю, бо не пропонуеться котя цього свиу, а саме конструю-еться, вiдновлюеться через внутрiшнiй сви людини, гг життя, через 11 культурну генетичну
пам'ять, яка забезпечуе принцип повноти худож-нього тексту i вибудовуе перспективу в картиш свiту. Лiричному герою вiрша-пiснi надаеться мож-ливiсть рухатись не лише рядами подш сюжету, але й орiентуватися у бiльш широкому простора Вiн сам все часпше уявляеться як мiкрокосм, повторюе все, що ввдчувалося у всесвiтi, але в етичних i есте-тичних вимiрах.
Цi судження можна тдсумувати так: у руко-писних вiршах-пiснях слад шукати не лише зобра-ження земних турбот людини, и почуттiв i пережи-вань, а й культурне надбання, яке виражае цiннiсть само! культури. Вiдтак в масштабах ще! задачi, при-родно, що в дiадi «свiт/людина» добудовуеться i третiй член - Бог. Не заперечуючи, що людина пе-ребувае в центрi уваги тогочасного словесного ми-стецтва, вона разом з тим поетами не стверджуеться як вищiсть, бо вона повинна служити Боговi, мiсце якого в системi барокового мислення е так само центральне. Однак тому в певному розумiннi людина стае бшьш реальною. Коли ми говоримо про щ три ланки в художнш картинi свiту - «Бог/свгт /людина», - мусимо воднораз зауважити: перше -!хню динамiку в бароковш поезп (домiнаитна лiнiя «Бог/свп» у метафiзичнiй поези й лише серiя пара-лелей у лiрицi цього часу). А друге - саме ця трiада найкраще характеризуе лиературш конвенцп руко-писних шсеннишв: людина в «пiснi свiцькiй» ви-ступае не тiльки лiтературним персонажем, а це той «читач», актившсть i роль якого особливо врахову-вала лiтература бароко, з однаковим устхом i ав-тори книжно! лiрики (в основному представники трьох соцiальних середовищ - мiщаиського, коза-цького й академiчного), наслвдуючи фольклорш т-сеннi твори.
Цей двоякий характер думки тдказуе нам розв'язок пе! проблеми, що логiчно пов'язана з протиставленням «людина/Бог». Якщо йдеться про свiтоглядну позицш авторiв вiршiв-пiсень, то вони бачили в людиш окремий свiт, усвiдомлювали и значимють i недругоряднiсть у Всесвiтi. Але художнш твiр повинен не просто абстрактно передавати поди, ситуацп, емоцп персонаж1в, а зображати, «озвучувати» !х. У виразi «озвучувати» криеться вь дкриття свiтогляду, менталiтету людини. Укра!н-ська книжна пiсия шнця XVII-ХVШ ст., не виклю-чаючи й усю лiтературу ще! доби, сповнена, за про-никливим спостереженням П. Житецького, «релтйним iдеалiзмом» у ставленш до Бога, який далекий ввд ввдчуття людини «рабом» Божим. Зро-зумiло, поети не вщходять вiд основного принципу в стосунках мiж людиною та Богом. Принцип цей -любов до Всевишнього, бажання бути його спшь-ником, вiрним i вдячним сином, що, вважаеться, характерно для укранського менталитету. I водночас традицiйна барокова опозищя «Бог/свiт/людина» набувае у вiршi-пiснi любовного змiсту дещо iншоi визначеносл. Людина, розкриваючи свiй внутрш-нш свiт, бачить його i себе саму як частину единого свпу, створеного Богом («От бога маю, от бога то все приймаю... » [17, с. 97]), вважае автор тсенного твору, а читач, тзнаючи цей свiт, домислював себе i до християнського макрокосму, i до мiкрокосму
лiтературного персонажа. Саме щ риси свiтогляду невiдомих на iмена авторiв пояснюють характер зо-браження Всевишнього в поезiях, говорять про ста-влення до нього, створюють можливють читачевi бути активним, ввдчувати i формувати свiй свп -коротше кажучи, бути героем цього литературного твору.
Теза про протиставлення «людина/Бог» в ру-кописнiй лiрицi знаходить свою шдтримку у фшо-софському вченнi про серце, або у «фшософп се-рця», в цен^ якого сто!ть людина, i яке найбiльш яскраво виражае специф^ укра1нсько! культури. Вих1дна теза полягае в тому, що лiричний герой -це не реальна чи конкретна людина, це, радше, та «внутршня людина», той «малий свiт», сковороди-нське «сердечне око», через яке людина дивиться на свiт, сприймае його й живе в ньому. Але Бог разом з людиною е центром цього символiчного свпу, як, до прикладу, у вiршах-пiснях «Поки ж думати, боже, дай знати...», «Во печал^ во великой...», «Ци не жаль сердечне...», «Мусиш ти ся признати...». В книжнш лiрицi к1нця XVII-ХVШ ст. дiада «Бог/лю-дина» важлива не сама по соб^ не як естетичне пе-реживання чи етичний догмат, а як специфiчне м1ж-людське спiлкувания, досвiд психологiчноi i суспi-льно! природи. В такий спосiб частково привiдкриваеться суть кризи ренесансно! гармонii земного та небесного, минущого й вiчного, яка знайшла свiй вияв в одному з головних тишв барокового свгговвдчуття - звернення до довiчного, до божественного, до релишносп, що, за словами польського дослщника Ч. Хернаса, визначило осно-вну драматичну альтернативу бароково! гуманностi й двi протилежш одна однiй тенденцii в поези: ме-тафiзичну та свiтську [28, с.79]. Вiдчуття минущого й вiчного позначилося на розумiннi поезiею чутте-во! природи людини, а невимовна любов бере на себе функцш спшкування з Богом.
Дiйсно, в любовнш пiснi лiричний герой часто звертаеться зi словом до Всевишнього («Богу печаль оддаю») - у хвилини ввдчаю вш звертаеться з нащею, мольбою i навпъ з докором. Герой закликае Бога дати йому сил, з'еднати з коханою, бути спра-ведливим i допомогти чи покарати («Чем тужиш, серденько...», «Вспоможи, Боже, мое серденько...», «А що за жит[те], коли не любо...», «Ой, коли я тобi да нелюба била...», «Ой, листеньком дороженька запала, запала...»). Насправдi п слова в пiснi, як1 герой промовляе до свое! найдорожчо! людини, вони адресованi й до Бога, як у акровiршi, з якого вичи-туеться iм'я поетеси Анни Любовичiвни:
Боже, вволи мою волю, бо у смутку трачу
силу,
Не дай милому заснути, доки не згадае милу.
Очi мог, вуста мог хай не забувае,
Хай покине воювати, швидше повертае!
Вийми серце, святий отче, силу твою видно,
Серце без твойого ока житиме безпiдно [13, с.
228].
Лiричний герой в тсенних творах шби пере-посвячуе сво! думки, слова кохання, благання лю-бовi земно! возвеличенню Бога-отця й уславленню любовi до нього. Всевишнш для авторiв такий же
об'ект любов! як i коханий чи кохана, лише вив!ре-ний, бiльш надшний, якому можна звiрити найпо-таемнiшi думки, побажання, iнтимнi почуття: Слухай мене, нещасную, Хоч на вроду прекрасную, Бог - отець мт1 потгха. Як забуду всего лиха, В нему надежду [17, с.70]. Часто ми переконуемося у тому, що в л!рич-ному творi вiра в Спасителя видаеться сильшшою, ашж вiра в щирють i доброту людей. Зрештою, тра-дицiйнi погляди християнсько! релт! на любов, природу почуттiв людини, яю через загальнi рель гiйно-етичнi погляди цих чаав мали певний вплив на поепв, прояснюють i деяш протирiччя природи образу любовi в Гхшх творах. Якщо у пошуках ново! художньо! мови, образiв i навiть сюжетiв любовно! тсш вiршувальники неодмiнно звертались до традици народно! лiрики, то у трактовщ само! теми любовi книжна тсня не розвивалась у суворш !зо-ляцi! вiд основних тенденцш в украГнськ1й ттера-турi ще! доби.
1нтимна поезiя рукописних збiрникiв к1нця XVII-XVШ ст. дае надзвичайно багатий матерiал для дослвдження рiзноманiтних свiтоглядних та художньо-образних проявiв фiлософi! кордоцентри-зму. Для тогочасних лiрикiв ейдос серця пов'язаний зi сферою людського пiзнання, яка виходить за меж1 та iснуе поза розсудком, насамперед з тзнан-ням непростого i незглибного свiту людини, !! шти-много свiту, Г! переживань та пристрастей. Звiсно, поети по-р!зному, з увагою на соцюкультурне, свь тоглядне чи фiлософсько-релiгiйне оточення, вира-жають та iнтерпретують духовно -емоцшне начало в людинi. Коли метафiзична поезiя на рiвнi фшо-софсько! рефлексi! репрезентуе !дею серця, з огляду на постулати релтйно! фiлософi!, на где! як на про-образи речей, то популярнш пiснi любовного змiсту бiльш притаманний, власне, образ серця, який вть люе народний свiтогляд та щеали (Два серця, один дух\\Двт мовлт, один слух [4, с.3]), i ввдображае осо-бливий стан духовносп героя, акумулюе багату чуттеву iнформацiю про людину.
Образ серця у «шсш свiцькiй» становить ту частину лiричного героя, яка «тужить, сумуе», на-ближаючись до ейдосу «душа», концепту ДОЛЯ, поняття щастя i часом символiзуе саму людину: Таяж то милост серденку неволя: Тужу ведлуг злости. Нещасная [доля] ! Отож то милост! Втр же сердцу мому, Же я тебе люблю таки бес сорому... Буду я те серденко любити Через уст присяги, тюкол бути [жити] [3, с.164].
Можна показати певну схематизацш характеру iндивiдуального життя людини в поетичних творах. Наприклад, одним з епiзодiв традицшного лiричного сюжету е мольба героя до кохано!, че-кання !!, довготертння. Тож у цьому випадку образ серця на одному з рiвнiв тематичних узагальнень передае актившсть героя, але не в рамках дш чи вчинк1в персонажа, а в сферi почуттiв (Коли тебе
не побачу, то серденько знуджу.\\Серцем засму-чуся, [з] твару гзмтюся ...[26, с.46]). Причому сюжет тсш не обов'язково завершуеться нагородою чи боротьбою героя за свою кохану. Навпаки, коли в книжнш тсш i трапляються мотиви боротьби героя за кохану, вони здаються виключенням. Герой, як правило, просить любов^ звертаеться до кохано! з молитвами (зазвичай цi просьби звернеш до Все-вишнього, до мiфологiчних iстот - явищ природи), найчастше вiн страждае, нарiкае на непод!льну лю-бов, а не бореться за кохання чи досягае свое! мети. Вiн радше готовий бути слугою свое! кохано! (Не-хай я твою давню ласку маю, \ \Тво'ш слугою зо-стану [17, с. 92]).
А ось ще один важливий аспект. Тема ко-хання е не просто центральною у вiршах-пiснях рукописних сшванишв, але стае схемою художнього бачення. Особливо яскраво це у численних вар!а-цiях проявляеться в мотивi «любов/смерть». Тут ми можемо говорити про елементи неоплатошвсько! фшософи, звичайно, переосмисленi й трансформо-ванi п!д впливом основних принцитв християнсько! етики: християнiзоване метафоричне бачення платонiвського еднання душ набувае виразно екзи-стенцiйного звучання та вщтворення вiтальних сил у естетичному переживаннi, у звiльненнi вiд гр!хо-вностi. Тут також витворюеться так званий «свгго-глядний песимiзм» [11, с. 42], трапчно забарвлене свгговвдчуття свiту людиною бароко та популяр-нiсть теми смертi у мистещга цiе! доби. У пiсенних творах щ свiтогляднi, етичнi погляди, естетичш смаки й уподобання невiдомих авторiв, зреалiзо-ванi у модифiкацiях i керованi творчою та iнтелек-туальною iнту!цiею пiснярiв, набирають нових ми-стецьких елементiв, виконують естетичну функцш у творi, яка переважае функцюнальну роль поняття «смерть» у старш релiгiйнiй лiтературi та право-слав'!.
Звичайно, поетична творчiсть далеко не обов'язково тдкорена установленим теоретичним правилам, проте, як не е, а сшвввдноситься певним чином iз зрозумшим словом - носiем моралi, ю-тини, знання, цiнностей. Такому «готовому» слову культура шдвладна, затим що воно тдкорюе собi життя, яке i може бути пiзнане, побачене, змальо-ване тiльки через нього, бо було «вираженням одних i тих самих вражень» [2, с. 300]- Звюно, подiб-шсть мотивiв у рiзних типах культур - це щось бь льше, нiж одномоментна кристалiзацiя образiв чи просто запозичення. Бо так само i в основi мiфоло-пчного мислення, як доводить К. ЛевьСтрос, лежать визначальнi семантичнi опозици, як1 можуть замiнюватися бiльш слабкими, а !хня символiка ви-ступае як трансформацiя яко!сь глибинно! й загаль-но! логiчно! структури [9, с. 35]- Сказати б iнакше, в мiфi людина формулюе свою концепцш життя, iе-рарх1ю цшностей, яку вiдтворюють мистецькi твори. Велик! теми мiфологii - сотворiння свиу, людини, походження вогню, шлюбу - доводять, на-ск1льки глибоким е ввдчуття цiнностей навiть тод!, коли щ теми кристал!зуються т!льки в обрядах ! метафорах. Зрозумшо, що метафора школи не була го-
товою величиною i перш, нiж ввд своервдного рефлексу мiфологiчного свггогляду набути форми пев-ного поетичного виразу, зазнала змiн, розширюючи свш реальний змiст для передачi нових почутпв, думок та абстрактних понять.
Насправдi ми навiть можемо говорити про бь льшу рiзноманiтнiсть i варiативнiсть у лiтературi в порiвняннi з фольклором, наприклад, мотиву «лю-бов/смерть» як ввдтворення давнiх свиоглядних i ритуальних уявлень. Пояснення цьому росiйська дослвдниця традицшно! культури В. £рьомша ба-чить в тому, що «активне життя фольклору почина-еться досить часто на уламках зникаючих обрядiв, але i те, що зовсiм не все у фольклорi здатне отри-мати художне втiлення» [7, с. 175]. До того ж, та традицшна лшя розвитку ввд ритуалу ^фу) до фольклору, а через нього до лиератури не завжди однозначна вже з тiеi причини, що взаемозв'язки всередиш фольклору м1ж уснопоетичним твором та мiфом чи ритуалом - це вщношення, яш стосуються семантики текстiв, а ввдношення мiж фольклором i лiтературою стосуються в основному плану вира-ження [6]. Так у литературному бароковому текстi, де, як вщомо, пануе своя закономiрнiсть комбiнацii мотивiв, що пов'язана з поглядом поета на свш текст «як на результат прочитаного, вивiрене з тим, що було вже написане», тобто з лиературною тра-дицiею, яка «стае важливим елементом розгортання або тдсилення мотиву» [8, с. 80], мотив «лю-бов/смерть» збережений значно повшше. Це, очевидно, пов'язано не лише з бароковою естетикою тотожиостi, а й з ввдтворенням тiеi грунтовно!, цик-лiчноl в сво!й першооснов^ моделi «вiдходу i пове-рнення», яку англiйський теоретик юторично! науки А. Тойнбi називае «темою космiчного масштабу, що лягла в основу одного з найпервюшших образiв м1фологИ, яка е шту!тивною формою розу-мiния й виразу ушверсальних iстин» [16; 1, с. 220, 224-225], i е, вважае вчений, внутршшм мехашз-мом розвитку культури та ютори.
I тдтвердження цiй тезi знаходимо в рукопи-снiй поезп останньо! чвертi ХУП-ХУШ ст., у рiзно-манiтних поетичних трактовках та основних iнварi-антах мотиву «любов/смерть» («смерть як втеча в пущу, пустелю», «втеча героя ввд свпу», «бажання смертi як порятунок», <амиащя смертi як нове на-родження»), зафiксовуемо в них повторюванiсть основних елементарних сюжепв тiеi чи шшо! вщо-мо! i поширено! мiфологiчноi концепцп, але транс-формовано! тд впливом релтйно! думки та поети-чного оформлення, стикаемося з готовими формулами, метафорами як необхвдним елементом художнього мислення, котрi, за точним зауважен-ням академiка О. Веселовського, «здатш оживля-тися новим настроем, стати символом, спричиняти до новоутворень» [2, с. 301]. Наприклад, з психоло-гiчноi точки зору защкавлюють модифшацп в «ш-снi свщькш» арха!чного мотиву «втеча, вiдхiд героя ввд свiту як смерть». Одш з них пов'язують ан-тиномiчнi теми, iншi - в основному стабшьно вiдтворюються в межах окреслення рiзних вiдтiнкiв людсько! чутливостг втеча, вiдхiд героя вiд свпу як
смерть (Гей, пойду ж бо я да в зелену дiброво-ньку, | \Ачей же я там положу\\Свою бiдну головоньку ...[17, с.97], ввдраза до життя без кохано! (Того свту бшого ненавиджу... [17, с.93]).
Особливо яскраво це виявляеться у випадку з мотивом бранця. У таких творах, як «Нехай нагоро-дять неба тво! труди...», «Ах я нещасний, що маю дiяти!..», «Вийду в дубровонку...», йдеться перш за все про уявну смерть колишнього героя, котрий шу-кае емоцiйного порятунку (Ой, випущутугу\\Потемному лугу [3, с.159]), i народження iншого, «нового» героя, який звiльнився в1д полону кохання: Ой, там же менi пребивает жити, В нещасной долi горью сльози лити. Там моя розмова з звiрятами буде, Поки мое серце любвi не забуде. Лучче було не знати [17, с.91]. Не будемо уточнювати аш семантику цих мо-тивiв i символiчних образiв, аш !хню генезу. Проте варто зауважити, що мотив «добровiльна смерть героя або його втеча вщ свиу» в нових вераях книжно! любовно! пiснi виступае в ролi метафоричних виражень чуттево! iнформацii, а для його семантики б№ше характерне вiдтворения процесу пере-сотворення почуттям. Вiн здобув у новому соща-льно-iсторичному та культурному середовищi нове значення i системно розвивався, створюючи ново-часш форми свiтоглядних понять - цшшсть лю-дини в й' чуттевому свiтi.
Не завдавай серцю туги, дiвчинойко, Не допускай умирати, голубонько. Дай менi мiсце, серце, в себе, Так мене люби, яко i я тебе [17, с.101]. Однак у такому пiдходi вирiзняються двi осо-бливостi мотиву «любов/смерть». По-перше, у вi-ршi-пiснi вш несе в собi символ перемоги волi над найглибшими природними шстинктами, а смерть стае початком нового життя людини в одному з найдавнiших (у порiвняннi з метафорами смерть/сон i пробудження, вiддiления душi в1д тiла як повторш моменти) варiантiв метафоричного ви-раження смертi. Друга iстотна особливють цього мотиву - вiн обернений до ушверсального свiто-вого уявлення: через смерть до нового народження. Таю вiчнi свiтовi уявлення, як круговорот життевих форм, iдея повторного народження у новш iпостасi, щея обов'язково! смертi всього живого для даль-шого вiдроджения, як показали дослвдження О. Фрейденберг, пiзнiше В.£рьомшо!, А. Байбурiна, увiйшли не пльки в народнi вiруваиня, обряди, фольклорш твори i стали оргаиiзуючою вдеею обряду та фольклору, а як мехашзм культури д1ють в культурi усiх часiв [21]-
Другим прикладом динамiки i функцiонально-сп метафорики цього унiверсального мотиву в ав-торському творi е його психолопчний ефект. Ви-значаючи актуальшсть зображення у мистецтвi не стшьки смертi, як самого переживання смерп в ху-дожньому творi, простежуемо аиалогi! з катартич-ним елементом у ритуалах. Антропологи, психологи, починаючи з класичних праць В. Тернера, Б. Малшовського, К. ЛевьСтроса, в сучасних досль дженнях [24, с. 113-122], здаеться, вже виршили
питання про роль емоцшних процеав у ритуальному дшств! й схильш розглядати навиъ сльози та плач, радють, почуття духовного шднесення не як безпосередне вираження певних афекпв, а як скла-дний продукт розвитку людсько! культури. Це по-б1жне посилання на прагматичну природу зобра-ження емоцшних процеав у мистещга знову пове-ртае до тези про дотримання в рукописнш поези певних конвенцш, таких, прим!ром, як задашсть, запрограмовашсть художньо! точки зору у твор!. Загалом кажучи, задашсть, стереотипшсть ситуацш породжуе ! задашсть емоцшних реакцш. Щоправда, висловлювати думки героя об'ективовано - ув! сш, молитвою, вщуванням, монологом, причому вимо-вленим вголос, через аналоги, ритуальш тексти або жести, - було характерною рисою середньов!чно! ллератури. Сьогодш ж психопоетика середньов!ч-но! культури таке об'ективоване вщтворення думок у творг називае «законом екстерюризаци» внутрш-нього життя, побудованим за законами ритуально! поведшки, близьким до фольклору [25, с. 27-28] Але ми пом!чаемо, що повного уподгбнення фольклорного твору у в!ршьшсш немае. Поети все ж пра-гнуть передати стандартш ситуаци чи переживания закоханого в шших пор!вняннях, ештетах, одним словом, гншими словами. Таке явище творчого упо-д!бнення М. Гаспаров вдало назвав «творчим зма-ганням» [5, с. 471], що може пояснити природу та й саму кшьшсть у свповш л!риц спроб переказати «те саме сво!ми словами».
Говорячи про основш тематичш константи та систему символ!в в!рш!в-шсень рукописних сшва-ник1в XVII-XVШ ст., мусимо одну з! сталих величин визнати конститутивною. Це концепт СМЕРТЬ ! мотив «любов/смерть». На символ!чному р!вш мо-жна вести мову про щентичний мехашзм бачення (в релт!) г ввдтворення (в ллературО в сер!! парале-лей, вщображень, контраспв. А от на вщм!ну вщ персошфшованого образу та ушверсального по-няття смерп у народнопоетичнш творчосп, в кни-жнш шсш вони трактуються лише як щея - щея нового ввдродження людини, звшьнення людини ввд пристрастей, яка, безперечно, запозичена в христи-янста, а в свит декоративносп та дов!ри до краси й чутливосп украГнського бароко набула екзистен-цшних ознак. Лпература трансформувала це уш-версальне свиове уявлення - через смерть до нового народження - для вираження теми «вщкриття людини». У книжнш поези в апеляцп до мотиву смерп визнаеться перевага мистецького елементу в зображенш смерп над чисто функциональною ро-ллю поняття «смерть», яке дом!нувало у правосла-внш стихи. Смерть як вдея у в!ршьшсш реал!зуе себе через слово, через абстрактне поняття («Смер-тенько, матенько, возьми ж ти мене ...»), навиь якщо зрщка ! набирае конкретносл фольклорного стереотипного опису предмета чи особи.
Але смерть в шснях !з рукописних сшванишв завжди означае к1нець цьогобгчного життя. Вирша-льним тут, як бачимо, е твердження: розв'язка коль зи завжди пов'язана з! смертю. В «шсш свщькш» смерть постае в р!зних шостасях - добровшьна й усвщомлена («Пойду ж я, пойду на гору вюоку...»,
«Гей ти, горда, д!вонько, на що ти дуфаеш...», «Ци я була не красная?..», «Перепеличенька я невели-чен[ь]ка...»), неминуча («Мзер!я на ам свт, ах, меш, бщному...»), всюдисуща ! всепереможна («Ци не жаль сердечне...», «Ах я нещасний, що маю дь яти!..»), застер!гаюча («Нудно ж мен!, що думаю...»), як розплата й як данина («Фальшивая юность, зрадлива фортуно...»). Водночас це й як ш-нець життевого шляху, його лопчне завершення, чи, можливо, шнець дол! визначено! («Вимовити меш трудно, що тя люблю...», «Ах ти мш, бща мш..») або пе!, яку сама робить собг людина. Правда, для л!ричного героя смерть - це не межа, за якою, за релтйною схемою, наступае воскресшня. Це, радше, вщмова в!д чогось найдорожчого серцю, рщного, природного - зречення кохання. Одним словом, те, що ми б назвали бажанням л!ричного суб'екта повернутися назад, а у площиш психолоп-чнш, у дослщжених З. Фройдом глибинних мехаш-змах ди людсько! психики та законах управлшня нею одержало назву «шстинкту смерп». Тому в «шсш свщькш» Ерос ! Танатос юнують у симбюз!, любов ! смерть виступають у псному союз!. Вщпо-в!дь тут буде та, що для л!ришв земне життя уявля-еться нормальним станом для людини. А проблема смерп розв'язуеться в поези тшьки у контекст! життя:
Гей, знаю, знаю, хто щире кохае:
Познавши, зараз и сприяе,
Не дасть гнтвати,
Доволт спати;
За такую не жаль умирати [3, с. 162]-
Тобто смерть може стати ! стае початком нового життя людини. Такий доказ добре узгоджу-еться з висновками сучасно! критично! теори. «Ба-роковий автор, - наголошуе мед!ев!ст Л. Ушкалов, - розум!е шд смертю не вщокремлення душ! вщ тша, а звшьнення душ! в!д пристрастей» [19, с. 45]. Ще з Платона починаеться традиц!я звеличувати душу й нехтувати тшом, бо, «зг!дно з Платошвсь-кою традиц!ею, душа живе в т!л! полонянкою. А з точки зору християнства, ми «приходимо в цей св!т один-единий раз ! пльки заради того, щоб вряту-вати свою душу», - говорить сучасний мексикансь-кий поет ! лтгературний критик О. Пас [12, с. 235].
Саме !дея смерт!, усввдомлення смерт! не як ворога людини, як його пом!чника у безгршному переход! через життя, прагнення смерп як знев!ра у життг, але ! як передумова воскрес!ння, народження до нового життя, що йде вщ найперв!сн!шого образу м!фологи та християнського канону поняття смерп, стала головною формою розум!ння та ви-разу ун!версальних гстин, прояснюе природу осно-вних мотив!в творгв рукописних зб!рник1в. Справд!, мотив добров!льно! смерт! дом!нуе у змалюванн! героя любовно! шсш й кидае свило на його образ «картини свиу» В!н побудований з широковгдомих суджень: любов - завжди страждання, невпевне-н!сть, пгдозра, знев!ра у своГй дол!, майбутньому. Так, повсякденн!сть картин страждання, втрата ко-ханого сприймаеться людиною дуже боляче й тра-г!чно, примушуе Г! безупинно думати про маршсть св!ту, про смерть. Однак «смерть» - ! як факт, ! як
поняття - по-рiзному сприймаеться в рiзних типах культур. Напiвлiтературна i нашфольклорна рукописна лiрика середини ХУП-ХУШ ст. пропонуе свое прочитання основного, ушверсального пи-таиия людського життя. Так, в основi поетичного мотиву «добровшьна смерть героя (або втеча ввд свiту як смерть)» лежить переконання: воля лю-дини торжествуе над найглибшими природними ш-стинктами i вищий вияв свободи особистосп -втеча вiд несправедливостi долг
Гди би-м в пущi сидш i жалю би-м не мал, То би-м пред собою нкого не видал. Але в свiтi жиючи, Щодень на люди глядячи, Не раз i заплачу, Же так лта трачу [17, с.99]. За своею природою до цього мотиву близький мотив полоненого, бранця почуття. У любовному вiршi-пiснi «Джерела, не бийте, скаламутьте води!..» з «Пряшiвського стваника» середини XVIII ст. герой так i визнае себе полонеником сво!х сумних почутпв:
Я в полонi б 'юся, Серденьком журюся... Вже не веселюся на яснi потоки, В серденьку в мене бшь глибокий [13, с. 255]. Любов у поезп вах народiв вщдавна сприймаеться як полон i передаеться таким постшним символом, як «ст любовi». Уявлення про любов як про чарiвнi кайдани, тенета, як1 буквально сковують ба-жання й волю закоханих, мае давш корiния. Це пе-редуам символ полону й рабства, в космiчному планi - це символ союзу неба i землi, а в плаш земного юнування - це символ шлюбу. Символжа тенет тiсно пов'язана з символiзмом лову. У грецьк1й мiфологil бог ковальсько! справи Гефест обвивае свою зрадливу дружину Афродiту та !! коханця Ареса сiткою, щоб обох виставити на глум бопв. Протилежна картина змальовуеться в £вангелп ввд Луки, де йдеться про багатий улов риби стями, що стало шзшше прообразом «лову людей» апостолами [1, с. 242-243]. Серед широко! символши цих понять дом^е щея: сiтi або кайдани - це зброя, якою людину беруть у полон, з якого вона не може вирватись навить самогубством або вириваеться, якщо вона сильна.
Лишаеться зробити дек1лька висновшв iз цiеi тези, яку ми намагалися ствердити. Герой любовно! шсш прагне звiльнитися вiд полону кохання, жаги i бачить свое зв№нення, свiй порятунок у добровь льнш смертi, в утечi в пущу, в монастир, в скелi, що означае: смерть «колишнього» героя i народження «iншого», котрий звiльнився ввд полону почуттiв. Герой «пiснi свщько!» не обов'язково тiкае ввд вла-сних почуттiв, тiкае вiд любов^ а його вiдхiд вiд життя, втеча ввд свiту не означае лише розчару-вання та безсилля. За розпачем i сумом, що оволо-дiвають серцем закоханого, сто!ть невгамовна сила бажання свободи, а втеча стае виявом його вол^ Герой не покладае надш на долю - вона йому зрадила, вона несправедлива до нього. Цар небесний - як уо-соблення долi - теж не допомагае герою. I герой вде геть ввд несправедливостi долi, кидаеться навтiки.
Скрiзь - це смерть його нишшнього «я», що е виявом волi людини, яка прагне сама виршувати свою долю (у вiршах-пiснях «Гей ти, горда дiво-нько, на що ти дуфаеш...» Григор1я, «Ох, мнi жаль не помалу...», «А що ж за жит[те], коли не любо...»).
Впм, втеча лiричного героя ввд свiту як доб-ровiльна смерть чи втеча в пущу, монастир в рядках тсень про кохання - це не бунтарство духу людини. До цього поняття свободи особистосп давнш поет був ще не готовий. Поетична вдея втечi чи сме-рт заради нового життя як показник початку нового етапу в житп людини, ново! долi не несе в собi яко!сь руйнiвноi сили, а е лише ввдтворенням рiз-них вiдтiнкiв людсько! чутливостi та усвщомлен-ням вiльного вибору людини, що i не суперечить християнському розумiнню проблеми свободи. Так1 погляди пiснярiв на любов i людину ввдповща-ють також традицiйним уявленням укра!нцiв про волю, долю, свободу. Пригадаемо, доля в народнiй свщомосп не мае мiстичного забарвлення. Так, за переконанням пращурiв, доля у кожного своя, вона залежить ввд вроджених та набутих вихованням мо-жливостей, проте, швидше, це в№ний вибiр влас-ного життя, що тдкреслюють i сучаснi дослiдники укра!нсько! духовностi [22, с. 2]-
На завершення, врештi, треба сказати, що лю-дина ново! епохи потребувала ново! поезi!, яка б ви-свiтлила найпотаемнiшi глибини людсько! душ^ I вона у цьому бшьше покладаеться на iдеали добра й людяносп, на вiчнi духовнi цшносп, освяченi християнською релiгiею, на шту!тивну мудрiсть народного свiтогляду, зрештою - на почуття, серце, любов. Ця тенденцiя була пл1дною i для авторiв пi-сенних текспв рукописних спiваникiв.
Список лiтератури:
1. Бидерманн Ганс. Энциклопедия символов / Бидерман Ганс. - М.: Республика, 1996. - 336 с.
2. Веселовский А.Н. Историческая поэтика /Ред., вступ. ст. и прим. В.М. Жирмунского / А.Н. Веселовский. - Л.: Государственное издательство «Художественная литература», 1940. - 649 с.
3. Возняк В.М. Два сшваники половини третьо! четвертини XVIII в. //Записки Наукового товариства iменi Шевченка. - Львiв, 1922. -Т.СХХХШ. - С. 115-172.
4. Возняк М. З культурного життя Укра!ни ХУЛ-ХУт вв. // Записки Наукового товариства iменi Шевченка: Т. ИХ. - Львiв, 1912. - Кн. III. -С.10-38.
5. Гаспаров М.Л. Поэзия вагантов // Поэзия вагантов. - М.: Наука, 1975. - 608 с.
6. Див.: Еремина В. Ритуал и фольклор / В. Еремина. - Л.: Наука, 1991. - С.176; Левинтон Г.А. Замечания к проблеме «Литература и фольклор» / Г.А.Левинтон // Труды по знаковым системам. VII. - Тарту, 1975. - С.76-87.
7. Еремина В. Ритуал и фольклор / В. Еремина. - Л.: Наука, 1991. - 208 с.
8. Криса Богдана. Мотиви й сюжети в поетищ укра!нського бароко / Б.Криса // Медiевiстика. -1998. - Вип.1. - С.79-84.
9. Леви-Строс К. Деяния Асдиваля / К. Леви-Строс // Зарубежные исследования по семиотике
фольклора: Сб. Статей. - М.: Наука, 1985. - с.109-144.
10. Лотман Ю.М. Структура художественного текста / Ю.М. Лотман. - М.: Искусство, 1970. -384с.
11. Макаров А. Свило украГнського Бароко. -К.: Мистецтво, 1994. - 155 с.
12. Пас О. Солнечная система // Иностранная литература. - 1997. - № 7. -224-235.
13. Шсш Кутдона. Любовна поез!я на УкраГт XVI - початку XIX ст. / Упорядк. Та примики В.Шевчука. 1люстраци В.Горд!йчука. - К.: Молодь, 1984. - 351 с.
14. Прокопович Феофан. Натурфшософгя, або ф!зика // Прокопович Феофан. Фшософськ твори. -К.: Наукова думка, 1980. - Т. 2. - 552 с.
15. Прокопович Феофан. Сочинения / Прокопович Ф. - Л.: Наука, 1961. - 506 с.
16. Тойнбг Арнольд Дж. Дослщження ютори: Скорочена верая том!в I - VI Д.Ч. Сомервела / А. Дж.Тойнбг - К.: Основи, 1995. - Т. 1. - 614 с.
17. Украгнська лпература XVIII ст.: Поетичш твори. Драматичш твори. Прозов! твори/ Вступ. ст., упоряд. та прим. О.В. Мишанича. - К.: Наукова думка, 1983. - 696 с.
18. УкраГнська поез!я: Середина XVII ст. /Упорядники В.1. Крекотень, М.М. Сулима. - К.: Наукова думка, 1992. - 679 с.
19. Ушкалов Л. 1коносфера украГнського бароко як м!ф про людське юнування // Слово I час. - 1997. - Ч.5-6. - С.44-47.
20. Ушкалов Л. Свгт украГнського барокко: Фшолопчш етюди. - Х.: Око, 1994. - 112 с.
21. Фрейденберг О.М. Поэтика сюжета и
жанра / Фрейденберг О.М. - М.: Лабиринт, 1997.448 с.; Еремина В. Ритуал и фольклор / В. Еремина.
- Л.: Наука, 1991. - 208 с.; Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре: Структурно-семантический анализ восточнославянских обрядов / А.К. Байбурин. - СПб.: Наука, 1993. -242с.
22. Храмова Вiкгорiя. До проблеми украГнськоГ ментальносп. Заметь передмови / В.Храмова // Укратська душа/ за ред В. ХрамовоГ.
- К.: МП «Фешкс», 1992. - С.13-38.
23. Черная Л.А. Концепция личности в русской литературе второй половины XVII -первой половины XVIII в. / Л.А.Черная // Развитие барокко и зарождение классицизма в России XVII -начала XVIII в. - М.: Наука, 1989. - С.220-232
24. Шефф Т. Дж. Дистанщювання емоцш в ритуалi // Thanatos: Студп з iнтегральноi культурологи. 1. - Львiв, 1996. - С. 113-122.
25. Эткинд Е.Г. «Внутренний человек» и внешняя речь: Очерки психопоэтики русской литературы XVIII-XIX вв. - М.: Языки славянской культуры, 1998. - 448 с.
26. Яворский Ю. Два замечательных карпаторусских сборника XVIII века, принадлежащих Университету св. Владимира / Юлиан Яворский // Университетские Известия. -1909. - 95 с. (Окремий ввдбиток: Киев, 1911).
27. Cassirer E. An Essay on Man: An Introduction to a Philosophy of Human Culture / E.Cassirer. - New Haven; L., 1944.
28. Hernas Cz. Historia literatury polskiej. Barok / Cz. Hernas. - Warszawa: PWN, 1980. - 668 S.
