CC BY
7
КОНСТИТУЦ1ЙНЕ ТА М1ЖНАРОДНЕ ПРАВО
УДК 340.12 Вгталш Ковальчук
Навчально-науковий iнститут права та психологи Нащонального унiверситету «Львiвська полггехшка»,
д-р юрид. наук, проф. зав. кафедри конститущйного та мiжнародного права
Ярина Богiв
Навчально-науковий шститут права та психологи Нацiонального ушверситету «Львiвська полггехшка»
канд.екон. наук,
асист. кафедри конститущйного та мiжнародного права
КОНСТИТУЦ1ЙНО-ПРАВОВА ДОКТРИНА НАРОДНОГО СУВЕРЕН1ТЕТУ: 1СТОР1Я СТАНОВЛЕННЯ ТА СУЧАСНА
1НТЕРПРЕТАЦ1Я
©Ковальчук В.,Бог1в Я., 2018
Розглянуто окремi аспекти конституцшно-правовоТ доктрини народного сувере-нiтету, зокрема становлення та розвитку такоТ доктрини та ТТ сучасноТ штерпретацн. Проаналiзовано погляди щеТ низки мислителiв, якi мали визначальне значення для становлення концепцп народного суверенiтету, зокрема Ж.-Ж. Руссо, Б. Констана, А. Есмена, Л. Дюп, М.Орiу.
Дослiджено сучаснi тенденцн розвитку доктрини народного суверенiтету та визначено ТТ ключовi характеристики. По-перше, сучасна концепцiя народного суверештету - це цiлiсна система лiберально-демократичних цiнностей, яка, на вiдмiну вщ первинноТ редакцн, гармонiйно поеднуе колективш та особистi права, «спшьну волю» та «автономну свободу»; по-друге, ТТ основоположнi щеТ пiдкрiпленi юридичним мехашзмом ТхньоТ реалiзацiТ, який не звужуеться лише до виборiв та референдуму;по-трете, вона не обмежуе представництво як одну з форм народного суверештету виборними органами, але й включае до них тц як через свою незалежшсть, безстороннiсть, професiйнiсть можуть ефективно представляти штереси громадян, зокрема органи конституцшноТ юрисдикцн; по-четверте, актуальна сьогодш концепц1я народного суверенiтету розгля-дае кожну окрему людину як активного учасника процесу демократичноТ легггимацн, який бере безпосередню участь у прийнятт важливих суспiльних р1шень сшльно з органами публiчноТ влади.
Ключовi слова: доктрина народного суверенiтету; партисипативна демокра-тiя;демократична легiтимацiя; форми народного суверештету.
Виталий Ковальчук, Ярына Богив
КОНСТИТУЦИОННО-ПРАВОВАЯ ДОКТРИНА НАРОДНОГО СУВЕРЕНИТЕТА: ИСТОРИЯ СТАНОВЛЕНИЯ И СОВРЕМЕННАЯ ИНТЕРПРЕТАЦИЯ
Статья посвящена рассмотрению отдельных аспектов конституционно правовой доктрины народного суверенитета, в частности становления и развития такой доктрины и ее современной интерпретации. Во время изложения материала авторами проанализированы взгляды идеи ряды мыслителей, которые имели определяющее значение для становления концепции народного суверенитета, в частности Же.-Ж. Руссо, Бы. Констана, А. Есмена, Л. Дюги, М. Ориу.
В исследовании анализируются современные тенденции изучается современные тенденции развития доктрины народного суверенитета и определяются ее ключевые характеристики. Во-первых, современная концепция народного суверенитета - это целостная система либерально-демократических ценностей, которая на отличающуюся от первичной редакции, гармонично совмещает коллективные и личные права, «общую волю» и «автономную свободу»;во-вторых, ее основополагающие идеи подкреплены юридическим механизмом их реализации, который не сужается лишь к выборам и рефе-рендуму;в-третьих, она не ограничивает представительство как одна из форм народного суверенитета выборными органами, но и включает в них те, которые через свою независимость, беспристрастность, профессиональность могут эффективно представлять интересы граждан, в частности органы конституционной юрисдикции; в-четвертых, актуальная на сегодня концепция народного суверенитета рассматривает каждого отдельного человека как активного участника процесса демократической легитимации, который принимает непосредственное участие в принятии важных общественных решений совместно с органами публичной власти.
Ключевые слова: доктрина народного суверенитета; партисипативна демократия; демократическая легитимация; формы народного суверенитета.
Vitaliy Kovalchuk
Institute of Jurisprudence and Psychology, Lviv Polytechnic National University, Department of Constitutional and International Law,
Sc. D., Prof.
Yaryna Bohiv
Institute of Jurisprudence and Psychology, Lviv Polytechnic National University, Department of Constitutional and International Law,
Ph. D.
CONSTITUTIONAL AND LEGAL DOCTRINE OF NATIONAL SOVEREIGNTY: THE HISTORY OF FORMATION AND MODERN
INTERPRETATION
The article is dedicated to the consideration of certain aspects of constitutional and legal doctrine of national sovereignty, in particular the formation and development of such a doctrine and its contemporary interpretation. The authors analyzed the views and ideas of a
number of thinkers who were of great importance in the formation of popular sovereignty concept such as J.-J. Rousseau, B. Constant, A. Esmein, L. Duguit, Maurice Hauriou.
Modern tendencies in the development of national sovereignty doctrine are reviewed and their key characteristics are determined in this research.First of all, modern concept of national sovereignty is an integral system of liberal and democratic values that unlike the origin edition combines harmoniously collective and personal rights, «common will» and «autonomous freedom».Secondly, its fundamental ideas are confirmed by legal mechanism of their implementation that is not limited to elections or referendum. Thirdly, the agency is not restricted by elected authorities as one of the forms of popular sovereignty but also includes those that because of their independence, impartiality, professionalism can represent effectively the interests of citizens, in particular bodies of constitutional jurisdiction.Fourthly, the contemporary concept of national sovereignty considers each individual as an active participant in the process of democratic legitimation that participates directly in making important social decisions along with public authorities.
Key words: the doctrine of national sovereignty; participatory democracy; democratic legitimation; the forms of national sovereignty.
Постановка проблеми. Одним з основоположних принцитв сучасного конституцiоналiзму, який закршлений практично у Bcix конститущях демократичних, а школи i недемократичних державах, е принцип народного суверенитету. Народний суверенитет - це також конституцшно-правова доктрина, яка сформувалася на основi щей, поглядiв, концепцш вчених багатьох епох. Протягом ХХ столтття цей термш мщно укоршився в таких юридичних науках як: теорiя держави та права, конституцшне право, фiлософiя права. Поряд з цим говорити про загальну визначенють його природи та змюту не доводиться. Непоодинокою е думка про те, що народний суверенитет це лише фшософська щея, яка жодним чином не стосуеться юридично! науки, а отже i практичного застосування. Така постановка питання зумовлюе необхщнють ще раз повернутися до питання природи та змюту цього поняття, проаналiзувати еволющю становлення народного суверенитету вщ фшософсько! ще! до конституцшного принципу, дослщити особливосп його практично! реалiзаци в сучасних демократичних державах.
Попри критику окремих вчених, яю розглядають народний суверенiтет як «втир фшософсько! мiфологеми» [1], е вс пiдстави вважати його сформованою впродовж трьох столiть конститу-цiйно-правовою доктриною з усiма притаманними цьому поняттю ознаками. Поняття «доктрина» походить вщ латинського iменника doctrina, що перекладаеться як вчення, вщповщними дiесловом е docere - вчити. У словниках та енциклопедiях трапляються рiзнi визначення цього поняття: «поль тичне, фiлософське, вiйськове та iншi вчення, теорiя, система, погляди» [2, с. 170-171]; «наукова або фшософська теорiя, провiдний теоретичний або полттичний принцип» [3, с. 314]. У шмецькш юридичнiй енциклопеди запропоновано таке визначення доктрини: це державне, програмно-поль тичне, або юридичне переконання [4, с. 57]. Як слушно зазначають М. Мочульська та В. Семюв, автори монографп «Правова доктрина в континентальнш правовiй системЬ>, правова доктрина е одним з видiв перелiчених доктрин [4, с. 57].
Анашз дослiдження проблеми. Питання правово! доктрини народного суверенитету вщобра-жено у працях сучасних захiдноевропейських дослiдникiв Ю. Габермаса, Ж. Мере, Б. Барбера, П. Розанвалона, Б. Манена, О. Хьоффе, Дж. Дью!. Воно також стало предметом дослщження укра!нсь-ких вчених I. Куян, О. Щербанюк, М. Палiенко, О. Скрипнюка, В. Шаповала, В. Севрюкова, В. Ри-чицького, С. Шевчука. Однак необхщнють подальшого удосконалення та розвитку концепцп народного суверенiтету залишаеться актуальною, зокрема потребуе комплексного аналiзу питання становлення та розвитку конституцшно! доктрини народного суверенитету та !! сучасно! штерпретацп.
Метою CTaTTi е аналiз окремих аспекпв конституцiйно-правово! доктрини народного суверенитету, зокрема становлення та розвитку тако! доктрини та !! сучасно! штерпретацп.
Виклад основного матерiалу. Поняття «народний суверештет» з'явилося пiд час револю-цшно! боротьби проти феодального абсолютизму в ХУП-ХУШ столiттях i протиставлялася претен-зiям монарха на абсолютну владу. 1дея народного суверенiтету розвивалася на противагу теори державного суверенiтету, яку розробив Жан Боден та Томас Гоббс. Концептуальш основи народного суверештету детально виклав французький мислитель епохи Вщродження Жан-Жаком Руссо в його пращ «Про суспшьний договiр, чи Принципи полггичного права» (1762 р.). У нш сформульо-вано щеальну модель держави, яка могла б забезпечити природш права шдивщв, !хню свободу та рiвнiсть. Реалiзувати таку модель на думку мислителя, можливо, якщо пiдпорядкувати все управ-лiння суспiльством «сувереннiй колективнiй волЬ> або народному суверенiтету. Об'еднуючись у державу, люди укладають суспiльний договiр, у якому кожен з и учасникiв, вiдмовившись вщ особисто! свободи на користь спiльного блага, отримуе однакову для всiх мiру свободи та влади. У цьому полягае гармонiйна еднiсть особи, суспiльства та держави. На глибоке переконання Ж.-Ж. Руссо, «стльна воля» завжди справедлива до кожного громадянина (шдданого) держави [5, с. 168].
Теза про те, що народна воля е справедливою, священною та непогршною стала ключовою у вченш французького фшософа. Вiн подае И як аксюму, що не потребуе аргументацп, однак вона е контраверсшною i тому породила, як у послщовниюв, так i критикiв Ж.-Ж. Руссо низку запитань, яю певною мiрою стосувалися двох основних проблем. По-перше, запропонована фшософом iдеальна модель держави породжувала значну суперечшсть мiж народним суверештетом та осо-бистою свободою i мiстила загрозу запровадження тиранп бшьшосп. По-друге, концепци народного суверештету зведено до абстрактно! ще!, у нш був вiдсутнiй юридичний мехашзм И забезпе-чення. 1де! народного законотворення для цього було явно недостатньо.
Що стосуеться першо! проблеми вчення французького мислителя, то И детально аналiзували i критикували представники рiзних фiлософсько-правових течiй, включаючи французьких лiберальних демократiв А. де Токвшя, Ф. Гiзо, Б. Констана, яю розглядали щею народного суверенiтету виключно через призму основоположних прав та свобод людини: «Згоди бiльшостi абсолютно недостатньо, щоб у будь-якому випадку легiтимiзувати И ди: iснують i таю дИ, яю нiщо не може санкцюнувати; якщо такi ди здiйснюються якоюсь владою, то зовсiм неважливо, з якого джерела ця влада витiкае... якщо вся нащя в цiлому пригнiчуе одного громадянина, вона не буде лептимною» [6, с. 29].
Юридичну основу вчення про народний суверештет виробили французью конститущоналюти в другiй половинi Х1Х - на початку ХХ столггтя А. Есменом, Л. Дюгi та М. Орiу. 1хня доктрина народного (нащонального) суверештету стосувалися конкретних форм оргашзацп та функщону-вання публiчноl влади i мала бiльш прикладне значення.
Основш положення ще! доктрини можна сформулювати так. По-перше, народ (нащя) е окре-мим суб'ектом правовщносин, який володiе первинним суверештетом щодо шших видiв суверештету, включаючи державний. По-друге, народний (нащональний) суверенiтет е одним з видiв суверенiтету конституцiйноl держави, який реалiзуеться через органи публiчноl влади. По-трете, найдiевiшою формою реалiзацil суверенiтету народу е загальш вибори, на основi яких формуються представницькi органи влади, яю хоча i пiдконтрольнi громадянами, залишаються автономними пiд час прийняття загальнонацiональних рiшень. По-четверте, безпосередне народовладдя е ефектив-ним доповненням представницького правлшня, лише у формi консультативного референдуму, який застосовують парламент з метою виршення сшрних питань. По-п'яте, народний суверештет мю-тить право народу чинити ошр несправедливим законам чи дiям державно! влади та оскаржувати сшрш акти держави в судовому порядку. По-шосте, державна влада не може легiтимiзувати себе сво!м походженням, а лише тими дiями, якi вона вчинила вiдповiдно до норми права. Основною метою держави, як i створеного нею об'ективного права - найповшше вщображати штереси наци та оргашзовувати полiтичну владу так, щоб мiнiмiзувати загрозу того, що представники держави дiятимуть та прийматимуть закони, яю суперечать принципу верховенства прав та конституци.
З появою вчення Ж.-Ж. Руссо подальший розвиток доктрини народного суверештету вщбув-ався навколо проблеми зютавлення безпосередньо! та представницько! демократi!. Симпатi! самого Ж.-Ж. Руссо були на бощ прямого демократа без будь-яких елеменив представницького правлiння. На його переконання, волю народу можна реалiзувати лише безпосередньо через народш збори, яю
мають скликатися «систематично i вiдповiдно до закону». Суверенитет або «законодавче верховенство народу» не може бути переданий жодному органу влади в держав^ осюльки це може призвести до пiдмiни стльно! волi, яка формуеться за участi всього народу, волею окремих представниюв народу. А це суперечить самiй природi народного суверенитету, який е невiдчужуваним правом народу. Тому, якщо закон не був безпосередньо ратифiкований народом, вш взагалi не е законом. Ж.-Ж. Руссо iронiзував з приводу Британсько! Конституцп, яка на переконання Ш. Л. Монтеск'е була уособленням свободи: «Англшський народ вважае, що володiе свободою, - зазначае Ж.-Ж. Руссо, - однак, вш сильно помиляеться, його свобода проявляеться лише тд час виборiв депутатiв парламенту. Як тшьки вони завершуються вш стае рабом» [5, с. 240-241].
Опонували концепцп безпосередньо! демократа представники юридично! доктрини народного суверенитету. А. Есмен, Л. Дюп та М. Орiу, якi пiдтримали щею представницько! демократi!, яку до них сформулювали Ш. Л. Монтеск'е та Е.-Ж. ^ес. Так Адемар Есмен у сво!й роботi «Загальнi тдстави конституцiйного права» (1895 р.) вказав на неможливють практичного втiлення ще! народно! законотворчостi, як через причину низького рiвня освiченостi народу, так i через органiзацiйнi проблеми, яю пов'язанi з необхiднiстю проведення «тисячi зiбрань для виявлення едино! народно! волЬ>. Крiм цього, народна законотворчють може бути небезпечною для суспшьст-ва та держави, оскiльки, з одного боку, породжуе законодавчий застш, з шшого - стае причиною прийняття популiстських рiшень.
Волю народу формують лише депутати загальнонацiонального представницького органу, яких обирають громадяни в демократичний спошб на засадах загального, рiвного виборчого права. Народ, вважае А. Есмен, мае достатньо розуму та життевого досвщу, щоб обрати найбшьш гщних сво!х представникiв. Розвиваючи думку Е.-Ж. ^еса щодо депутата парламенту, вш наголошуе, що вони представляють волю всього народу, а не окремих виборчих окрупв чи мунщипалгтета [7, с. 153]. Отож, А. Есмен вщстоював щею представницького мандату.
Продовжуючи тему представництва мандату, Леон Дюп, засновник теори солщаризму, автор твору «Конституцшне право. Загальна теорiя держави» (1908 р.) наголошуе, що прояви полгтично! вол^ яю виходять вщ представницьких органiв, мають ту саму силу i породжують т самi наслiдки, як безпосередньо вщ нацi!. Однак, зауважуе вчений, не депутат парламенту, а парламент загалом представляе штереси нацп. Представницький мандат не може бути розподшений мiж членами парламенту. Лише парламент е суб'ектом права, який отримуе мандат на реалiзацiю суверенно! волi народу. Для того, щоб парламент повшше вщображав iнтереси нацi!, вш повинен бути представлений двома палатами - палатою представниюв та сенатом. Палата представниюв мае обиратися за пропорцшною системою, яка, на переконання Л. Дюп, найповшше вщповщае принципу народного суверенитету, i бути представленою якнайбшьшою кiлькiстю партiй. Сенат повинен стати представ-ництвом синдиката та професшних громадських об'еднань [8, с. 474].
Радикальшшим у питаны спiввiдношеннi виборчого мандата та представництва був вщомий французький вчений юрист, засновник теорп iнституцiоналiзму Морiс Орiу. В своему творi «Основи публiчного права» (1910 р.) вiн прихильно ставиться до ще! представницького правлшня, однак вважае, що представницький орган е автономним у сво!й дiяльностi i незалежний вiд волi та настро!в бiльшостi виборцiв, оскiльки це мютить загрозу правопорядку та стабшьносп конститу-цiйного ладу. В зв'язку з цим, вш критикуе концепцш представницького мандату i пропонуе натомють концепцiю представницького органу. Вибори е лише формою призначення, процедурою на основi яко! обираеться представницький орган, а не формою передачi обранцевi вже наявно! суспiльно! волi. Для того, щоб мати можливють приймати ефективш рiшення, представницький орган повинен бути незалежним вщ виборщв. Тим самим вчений розмежовуе вибори та представ-ництво, вказуючи на те, що не лише виборт органи можуть здшснювати представницьку функщю, але й тi, якi в силу свого призначення покликаш захищати штереси нацп. Це можуть бути органи виконавчо! влади, а також суди. Парламент як представницький орган повинен захищати штереси як окремих громадян, так i професшних громадських об'еднань, яю однаково е виразниками нацюнально! волг Цьому мае сприяти оргашзащя виборчого процесу, який здшснюеться на основi пропорцшного та професшного представництва [9, с. 589].
Дискушя щодо питання народного суверенитету вийшла далеко за межi Францiï, яку можна вважати батьювщиною цieï доктринами. Переважно прихильники цieï концeпцiï брали за основу саму щею вчення Ж.-Ж. Руссо про народний суверештет i наповнювали ïï cвоïм змютом. Як правило це були концепци, в яких cпiвicнyвали як представницька, так i безпосередня дeмокpатiï.
1дея народного cyвepeнiтeтy Ж.-Ж. Руссо практично втшилась у тих крашах, у яких вщбу-валися каpдинальнi суспшьно-полпичш змiни, що супроводжувалися прийняттям демократичних конституцш та запровадження принципу дeцeнтpалiзацiï пyблiчноï влади. Насамперед це сто-суеться Фpанцiï, США та Швейцари, якi проголосили себе pecпyблiками. Безумовним взipцeм для наcлiдyвання нових полпичних iнcтитyтiв створених на народному суверенитет стала Фpанцiя. Практично у вшх конcтитyцiйних актах, якi були прийнят в peзyльтатi Велико1' французько1' рево-люцiï:Дeклаpацiï прав людини та громадянина 26 серпня 1789 р., Конституци 3 вересня 1791 р., Конституци 24 червня 1793 р., Конститущя 13 грудня 1799 р., було вщтворено основну щею «Суспшьного договору» про те, що единим «джерелом влади в дepжавi е народ».
У бшьшосп чинних cьогоднi конституцш визначено одночасно двi форми peалiзацiï народного cyвepeнiтeтy - представницька та безпосередня, що вщповщае сучасному змicтy цiеï доктрини, яка розглядае 1'х як взаемодоповнюючi. Представницька демократа залишаеться пpiоpитeтною. Так вiдповiдно до статп 3 Конcтитyцiï Фpанцiï (1958 р.): «Нащональний суверенитет належить народу, який peалiзyе його через сво1'х пpeдcтавникiв та шляхом референдуму». Подiбною за змicтом е: стаття 4 Конституци Польщi (1987 р.), стаття 4 Конcтитyцiï Литви (1992 р.), стаття 56 Конcтитyцiï Еcтонiï (1992 р.), стаття 3 Конституци Словени (1991 р.), стаття 1 Конституци Хорвати (1990 р.). Навпъ у Швейцари, в кpаïнi де найчаспше застосовуеться референдум, безпосередня дeмокpатiя гармоншно поеднуеться з представницькою. У цш кpаïнi безпосередня пpавотвоpчicть жодною мipою не протиставляеться пpeдcтавницькiй пpавотвоpчоcтi, осюльки з 1874 року на референдуми школи не виноситься законопроекти, а лише прийнят парламентом закони.
У бшьшосп конcтитyцiй суб'ектом здiйcнeння функцш народного представництва визначае парламент: стаття 1 Конституци Угорщини (2011 р.), стаття 79 Конституци Бшорус (1994 р.) стаття 66 Конституци 1спани (1978 р.), стаття 2 Конституци Фшлянди (1919 р.). У текст конституцш часто акцентуеться увага на тому, що парламент та його члени представляють штереси всього народу, а не якусь окрему його частину. Саме таке формулювання в ст. 50 Конституци Коpолiвcтва Щцерлацщв -«Генеральш штати представляють весь народ Щцерлацщв», у статп 150 Конституци Португальсько1' Рecпyблiки - «Асамблея Рecпyблiки е зборами, що представляють всх громадян Поpтyгалiï», у статп 42 Конституци Бельги - «Члени обох палат (мова йде про Палату представниюв i Сенат - В. К., Я. Б.) представляють нащю, а не тшьки тих, хто 1'х обрав», у статп 80 Конституци Туреччини (1982 р.) -«Члени Великих Нащональних Збоpiв Туреччини представляють не лише штереси !х власних виборчих окpyгiв чи cкладовi частини, а нацiю загалом». Представницька дeмокpатiя як основна форма вираження загальнонародно! волi стала частиною конcтитyцiйно-пpавовоï тpадицiï таких держав, як Англи, де панiвною е концепщя cyвepeнiтeтy парламенту, та США, де на федеральному piвнi ïï розглядають як певну альтернативу безпосереднш демократи, перевага якоï дае можливicть приймати виважеш та «мyдpi» закони.
Водночас у сучаснш тeоpiï конcтитyцiйного права поняття «народне представництво» мае досить широке трактування. Прикметним е те, що юльюсть cyб'ектiв, на яких покладаеться фyнкцiя представництва штересш народу cьогоднi суттево зросла. Традицшно «народне представництво» розглядають як систему представницьких, виборних, колeгiальних чи одноособових оpганiв пyблiчноï влади (державних та оргашв мicцeвого самоврядування), що надшеш вiдповiдною компeтeнцiею та провадять дiяльнicть, спрямовану на peалiзацiю фyнкцiï представництва штереав народу або його пeвноï частини. В1дпов1дно до такого тлумачення представництво безпосередньо пов'язане з виборчим мандатом. Однак у наущ конститущйного права в останнш три десятилггтя набувае все бiльшоï пiдтpимки шша думка, зг1дно з якою представницьку фyнкцiю виконують не лише виборш органи, але й тi, яю в силу свого призначення i статусу зобов'язаш захищати iнтepecи народу, до яких передовым зараховують органи cyдовоï влади, зокрема суди конcтитyцiйноï юpиcдикцiï.
Прихильники такого концептуального пщходу акцентують увагу на тому, що представницью органи повинш залишатися незалежними вiд сво1'х виборцiв, для того щоб мати можливють ефек-тивно захищати ïx права. По сутi вiдстоюeться щея вiдокремлення представництва вiд виборiв, яку свого часу обгрунтував М. Орiу i яка ще в радикальшших формах набула свого практичного втшення в конституцiйно-правовiй практицi Англiï XVIII-XIX столiття.
Так, на противагу концепцп представницько1' демократiï сформовано концепцiю конституцiйноï демократiï, яка бiльше акцентуе увагу на незалежносп, безсторонностi та професшносп представницького органу, а не на способi його формування. В ïï основу покладений конституцiйно-правовий, а не демократичний, електоральний вимiр, вщповщно до якого представницький орган е шструментом конституцiйного контролю за дотриманням прав i свобод людей, який забезпечуе регламентащю повноважень державно1' влади в штересах народу. Становлення концепцп конституцшно1' демократiï припало на 70-80-т рр. ХХ столiття, що супроводжувалося зростанням довiри серед громадян держав стабшьно1' демократiï до органiв конституцшно1' юрисдикцiï, i навпаки, кризою парламентаризму.
З позицш сучасного конституцiоналiзму будь-який державний орган, зокрема й парламент, мае бути обмежений конститущею, оскшьки необмежена влада часто призводить до зловживань. За системи парламентсько1' демократа судовi органи, що надiленi конституцшною юрисдикцiею, не можуть обмежити волю обраних представниюв народу (парламентську бшьшють), вдаючись до конституцiйного контролю прийнятих парламентом закошв. Сдиний допустимий контроль - на-лежне застосування виборчого права, або законност переобрання бшьшосп на наступних виборах. Однак, законодавчий орган не може претендувати на единий державний орган, що реалiзуе та втшюе на практищ принцип народного суверенитету [10, с. 192]. Перш за все через те, що вш не е повнютю незалежним та безстороншм, а школи й професiйним у свош дiяльностi. Парламент складаеться з депутатiв, що репрезентують iнтереси полiтичниx партiй, яю дуже часто е полттич-ними проектами рiзниx олiгарxiчниx груп. Навтть, якщо припустити, що вiн е реальним представ-ником волi народу, то все одно це е воля бшьшосп, а не всього народу. Натомють конституцшна демократiя не може бути ототожнена з владою парламентсько1' бшьшосп, оскiльки остання може вдатися до свавшля та несправедливости як, наприклад, король за абсолютистського монарxiчного режимi. А тому представницький орган мае бути обмежений конститущею як установчим актом народу, щоб запобэти «законодавчому абсолютизму диктатора, якого обирають» [11, с. 71-72].
Не випадково, що в багатьох конститущях краш свтту з'явилася норма, вщповщно до яко1' реалiзацiя принципу народного суверенитету покладаеться не лише на виборш органи державно1' влади, але й на судовi органи. Саме таке формулювання у Конституцп ФРН (1949 р.): «Вся державна влада походить вщ народу. Вона реалiзуеться народом шляхом виборiв i голосувань, а також через спещальш органи законодавства, виконавчо1' влади та правосуддя» (ст. 20) та у Конституцп Чехп (1992 р): «Народ е джерелом влади, вш здшснюе цю владу через законодавчi, виконавчi та судовi органи» (ст. 2). Роль суду як представника волi народу значно зросла i це знайшло свое вщображення в текстах конституцш. Практично у всix конститущях демократичних краш суди (конституцшно1' чи загально1' юрисдикцiï) надiленi повноваженням здшснювати перевiрку на конституцiйнiсть, як проекпв законiв,якi виносяться на розгляд парламенту (попереднш контроль), так i вже чинних законiв (наступний контроль).
Конституцшш суди виконують роль посередника мiж народом та владою, який, з одного боку, захищае право народу на його волевиявлення, що реалiзовуеться, перш за все, через вибори та референдум, а з шшого - здшснюе конституцшний контроль за актами та дiями оргашв державно1' влади. Саме так визначив роль сущв, на яю покладено функщю конституцшного контролю О. Гамшьтон, коли вказував на обов'язковють рiшень таких сущв для iншиx гiлок влади. Вони, на його думку, надшеш такою владою тому, що тлумачать норми вищого рiвня як посередники мiж народом та законодавством [12, с. 568].
Таким чином органи конституцшно1' юрисдикци вщповщно до концепцп конституцшно1' демокра-тiï поряд з шшими представницькими органами е лептимними представниками волi народу i це перш за все обумовлено ïxнiм незалежним, безстороннiм та професiйним статусом. Водночас лептимшсть як
змшна властивють оpганiв пyблiчноï влади потребуе свого поcтiйного пiдтвepджeння i це вимагае вщ cyдовоï влади якнайдовше залишатися авторитетною та ефективною в свош дiяльноcтi.
На розвиток cyчаcноï доктрини народного cyвepeнiтeтy вагомий вплив мала також концeпцiя партисипативжл (учасницькох) дeмокpатiï. Судовий контроль не може повнютю вщображати волю народу, а лише створюе для ïï peалiзацiï конституцшш гаранта, зазначають ïï автори. Конституцшш суди виступають лише охоронцем конституци, але сама конcтитyцiя е установчим актом народу. Волю народу можна сформувати лише за бeзпоcepeдньоï учасп народу в пpоцeci дeмокpатичноï лeгiтимацiï. Саме на це спрямована концeпцiя паpтиcипативноï' демократа, оcновнi положення якоï викладено в працях Джона Дьюï «Дeмокpатiя i оcвiта» (1916 р.), «Громада i ïï проблеми» (1927 р.). Заклик до встановлення демократа з активною участю громадян був одним з центральних гасел у протестних виступах американських студента у 60-т pp. ХХ столггтя. Формулу participatory democracy вперше було вжито в 1962 pоцi в установчому машфесп «Студенти за демократичне cycпiльcтво». Том Хейден, один з основних його автоpiв, протиставляв демократда yчаcтi «нeактивнiй демократа», яка, на його думку, характеризувала тогочасну американську полгтичну систему.
Партисипативною (учасницькою) називають демократда, в яюй поряд з прямими виборами влади, громадяни мають права та можливосп пpямоï учасп в пpийняттi полiтичних piшeнь, у поль тичному пpоцeci, а також контpолi над peалiзацiею прийнятих ршень. Така дeмокpатiя виходить далеко за мeжi електоральних вiдноcин, на яких базуеться представницька демократа. Для запро-вадження принципу бeзпоcepeдньоï yчаcтi громадян в управлшш державою нeобхiдною умовою мае стати розвинуте громадянське суспшьство, засноване на довipi, де сильш нeypядовi гpомадcькi оpганiзацiï е необхщною умовою появи та вираження чiткоï та cвiдомоï гpомадянcькоï позицiï.
Концепщя паpтиcипативноï дeмокpатiï, так само як i конcтитyцiйноï дeмокpатiï, набула cвоеï попyляpноcтi в умовах кризи парламентаризму, i сформувалася у цшсне свгтоглядне вчення як через критику представницького правлшня, так i його суттеве збагачення через запровадження нових форм учасп народу тд час здшснення пyблiчноï влади. Розмipковyючи про сенс партиси-пативноï дeмокpатiï як демократи учасп Бенджамен Р. Барбер слушно зауважив, що це «побудова cвоеpiдноï пipамiдальноï системи, що поеднуе пов'язаш мiж собою мeханiзми пpeдcтавницькоï та бeзпоcepeдньоï дeмокpатiï, якi не мають антагонютичного характеру i застосовуються постшно, не обмежуючи пряму дiю прямого народовладдя лише виборчою процедурою» [13, с. 257]. Водночас Ален де Бенуа зазначае: «В суспшьств^ яке стае все бшьш «розмитим» переваги паpтиcипативноï демократи полягають в тому, що вона дшсно здатна виправити чи викоренити проблеми представництва, забезпечити кращу конформнють закону та cпiльноï вол^ створити лептимнють, без якоï iнcтитyцiйна лeгальнicть лише iлюзiя» [14].
Оcновнi положення тeоpiï паpтиcипативноï дeмокpатiï, якi ïï якicно виpiзняють вiд yciх iнших концeпцiй народного суверенитету можна сформулювати так.
По-перше, вона схильна розглядати окремих шдивщв як рацюнальних yчаcникiв полiтичного процесу. Тобто приймаючи те чи шше ршення кожен громадянин чiтко усвщомлюе peальнi причини, що спонукають його виршити саме так, а не шакше, а також т наcлiдки, якi матиме прийняття, та можлива peалiзацiя цього piшeння ураз^ якщо таке саме piшeння буде прийняте бшьшютю громадян. Водночас лептимнють прийнятого ршення не зводиться до пpоcтоï бiльшоcтi голоciв, поданих за нього, вона е результатом того, що в його прийнятп беруть участь yci громадяни, враховуючи i тих, яю в процес обговорення висловили окрему думку, яка не збтаеться з волею бшьшосп, але яка в майбутньому може стати домшантною. Лептимнють результату виникае не iз тдсумування попередньо вже cфоpмованоï волi вciх, а iз процесу формування волi кожного. Принцип попepeдньоï yчаcтi громадян в обговоренш piшeння е одночасно iндивiдyалicтичним i демократичним. «Участь, - писав Рене Каштан, - це шдивщуальний акт громадянина, який дiе як член суспшьства» [14].
Лептимне piшeння становить результат загального обговорення, а не вираження вже сформо-ваноï вceзагальноï волi, який виробляють на оcновi pацiонального дискурсу. Як зазначае шмецький фiлоcоф права Юрген Габермас, дискурс - це cпоciб дiалогiчно аргументованого обговорення стрних питань з метою досягнення ушверсального (значущого для вшх, хто здатний до pозyмноï
аргументацп) консенсусу. Вш е ефективним засобом подолання напруження мiж народним суверенитетом та правами людини. Лише тд час дискусiï та обговорення стрних питань можна знайти спшьне рiшення, яке влаштовувало б ушх учасникiв дискурсу, що зацiкавленi в його проходженш. Внутрiшнiй зв'язок мiж правами людини та народним суверенитетом полягае в iнституалiзацiï правами людини комушкативних умов формування розумно1' полгтично1' волi [15, с. 55]. Права людини покликан гарантувати кожному рiвнi шанси в досягненнi особистих життевих намiрiв та забезпечувати надiйний правовий захист. Без можливостi реалiзацiï основоположних прав та свобод людини, зокрема, права на життя, гщнють, свободу слова, стае шюзорною можливiсть публiчного самовизначення [16, с. 242].
Такий концептуальний пiдxiд суттево рiзниться вщ концепцiï народного суверенiтету Ж.-Ж. Руссо, який розглядав уявну «стльну волю» сформовану в результатi сусшльного договору, арriоri легiтимною щодо кожного окремого iндивiда. Учасницька демократiя натомють виходить з того, що лептимшсть полiтичного рiшення е результатом безпосередньо!' учасп кожного iндивiда в його пщготовщ та уxваленнi. Це також те, що вiдрiзняе, вiдповiдно до термшолога Б. Барбера, «сильну демокрапю» учасницького типу вiд представницькоï демократа. оскiльки «це радше самовряду-вання громадян, шж представницьке врядування в iм'я громадян» [13, с. 258].
По-друге, ця концепщя розглядае не лише вибори та референдум конституцшними формами безпосереднього народовладдя, але й шш^ враховуючи й не шституцюнальш форми. Право громадян не обмежуеться лише голосуванням, воно охоплюе вш способи, яю дають змогу людиш висловити згоду, незадоволення чи вщмову. Дуже часто вибори та референдум стають легальним, але не лептимним шструментом формування та реалiзацiï публiчноï влади. ïx проведення, яке оргашзовуе сама вада, не забезпечуе громадян адекватною шформащею, можливiстю оргашзо-вувати повноцiннi дискусiï, захисту вщ пiдкупу виборцiв та манiпуляцiй свщомютю засобами масовоï iнформацiï. В останш роки в крашах заxiдноï демократа простежуеться тенденщя до розширення репертуару колективноï полiтичноï дiяльностi за рахунок таких форм народного воле-виявлення як: народна законодавча шщатива, народш опитування, народне вето, петицiï, вщкли-кання виборцями народних представникiв, громадянський отр нелегiтимнiй державнiй владi. Бшьшють з них закршлеш в текстах конституцш, насамперед це стосуеться права на народну шщативу та народне вето.
Форми учасп громадян у прийнятп колективних рiшень часто е не шституцюнальними, що надае 1м додатковоï мобiльностi. Випадки неiнституцiональноï учасп мають три основш особли-восн: по-перше, така колективна дiяльнiсть вщбуваеться епiзодично залежно вiд запропонованих конкретним контекстом сприятливих умов; по-друге, вона залежить вщ конкретноï проблеми, яка мобшзуе громадян до ïï виршення; по-трете, беручи участь у таких колективних дiяx громадяни безпосередньо пред'являють своï вимоги владi [17, с. 314-315]. Вони стають ефективними в ситуацп виршення складних i особливо стрних справ або здшснення мюцевого самоврядування. До форм партисипативноï мiсцевоï демократiï належать: мiсцевi референдуми, загальш збори громадян за мюцем ххнього проживання, мiсцевi iнiцiативи, громадсью слухання, електроннi звернен-ня, партисипативш бюджетування, громадськi експертизи.
По-трете, головним позитивом реалiзацiï моделi партисипативноï демократа вважаеться високий рiвень легiтимностi тих ршень, що приймаються за умови ïï запровадження. Тобто широка полгтична участь е пщставою легiтимностi як окремих ршень, так i державних шститунв загалом, що,своею чергою, мае таю позитивш наслiдки: а) пщвищуеться рiвень стабiльностi системи держав-ноï влади; б) формуеться ефективний мехашзм контролю за дiями державних чиновниюв та окремих органiв державноï влади; в) зменшуеться ефект бюрократизацп в дiяльностi органiв державноï влади; г) пщвищуеться ефективнють державного управлшня за рахунок визначального узгодження прагнень та штерешв громадян iз дiями всix органiв державноï влади [18, с. 145-146].
У сучасному розумшш демократична участь - це форма взаемодп громадянського суспiльства та влади, яка забезпечуе лептимшсть публiчноï влади. Демократична участь як форма урядування передбачае залучення громадян до управлшня державними справами через прийняття спшьних владних рiшень. Така взаемодiя, як зазначае П'ер Розанвалон, побудована на «лептимносп набли-
женосп» влади до людини, ïï доступнють, вiдкритiсть та чутливiсть до шших [19, с. 241]. Вона забезпечуе прозорiсть та певну безпосереднiсть у стосунках, вщсутнють формалiзму. Влада сама створюе новi механiзми участь громадян як експертв, консультантiв, контролерiв. Це, своею чергою, породжуе спiввiдповiдальнiсть за прийнят рiшення.
Висновки. Таким чином конституцшно-правова доктрина народного суверенiтету, яка сформувалася впродовж трьох столгть i е невщ'емною складовою сучасного конституцiоналiзму, зазначала суттевоï еволюцiï, яка була зумовлена вимогами суспшьно-пол^ичного життя. З абстрактноï контроверсiйноï теорiï вона перетворилася на дiездатну правову доктрину, яку сьогодш вирiзняють такi ознаки: по-перше, це цшсна система лiберально демократичних щнностей, яка, на вiдмiну вщ первинноï редакцiï, гармонiйно поеднуе колективш та особистi права, «спiльну волю» та «автономну свободу»; по-друге, ïï основоположш iдеï пiдкрiпленi юридичним мехашзмом ïхньоï реалiзацiï, який не звужуеться лише до виборiв та референдуму; по-трете, вона не обмежуе представництво як одну з форм народного суверенитету виборними органами, але й зараховуе до них ri, яю через свою незалежнють, безстороннють, професшнють можуть ефективно представляти iнтереси громадян, зокрема органи конституцiйноï юрисдикцiï; по-четверте, розглядае кожну окрему людину як активного учасника процесу демократичноï лептимацп, який бере безпосередню участь в прийнятп важливих суспiльних рiшень спшьно з органами публiчноï влади.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Севрюков Д. Мiфiчна природа народного суверештету. Украгнський науковий журнал «Освтарегiону». 2016. № 3.URL: http://social-science.com.ua/article/1379. 2. Етимологiчний словник украгнськог мови: у 7 т. /редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та т. К.: Наук. думка, 1983. Т. 4: НП/ уклад.: Р. В. Болдирев та т.; ред. тому: В. Т. Коломieць, В. Г. Скляренко. 2003. 656 с. 3. Великий тлумачний словник сучасног украгнськог мови (з дод. i допов.) / уклад. i голов. ред. В. Т. Бусел. К.; 1ртнь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с. 4. МочульськаМ.С., Семюв В.О. Правова доктрина в континентальтй правовт системi: монографiя. Львiв: Свт, 2015. 432 с. 5. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права.Политические сочинения : трактаты / пер. с фр. К. : Дух i Лтера, 2000. С. 153-284. 6. Констан Б. Принципы политики. Классический французский либерализм : сб. М. : Российская политическая энциклопедия, 2000. С. 23-262. 7. Эс-мен А. Общие основания конституционного права / пер. с фр. ; под ред. В. Дерюжинского. СПб. : Издание О. Н. Поповой, 1897. 357 с. 8. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства / Л. Дюги / пер. А. Ященко, В. Краснокутского, Б. Сиромятникова ; пре-дисл. П. Нов-городцева. М. : Типогр. Т-ва И. Д. Сытина, 1908. 671 с. 9. Ориу М. Основы публичного права / пер. с фр.; под ред. Е. Пашуканиса, Н. Челяпова. М.: Издательство коммунистической академии, 1929. 760 c. 10. Шевчук С. Основи конституцтног юриспруденцИ Харюв: Консум, 2002. 296 c. 11. Харт Х. Л. А. Концепщя права / пер з англ. Н. Комарова. К. : Сфера, 1998. 236 с. 12. Федералист. Политические эссе А. Гамильтона, Дж. Медисона и Дж. Джея / пер. с англ.; под общ. ред., с предисл. Н. Н. Яковлева, коммент. О. Л. Степановой. М. : Издат. группа «Прогресс» «Литера», 1994. 568 с. 13. Барбер Б. Сильна демократiя : полтика учасницького типу. Демократiя: антологiя / упоряд. О. Проценко. К. : Смолоскип, 2005. С. 254-262. 14. Ален де Бенуа Репрезентативна i партиси-пативна демократiя. URL: https://traditio.wiki/Ален_де_Бенуа 15. Габермас Ю. До легтимацп через права людини / пер. з мм. М. Култаевог, Л. Сотниченко. К. : Украгнський фтософський фонд, 1999. 62 с. 16. Ковальчук В. Б. Легтимтсть державно? влади в правовт теорИ' та державно-правовт практищ: моногр. Логос, 2011. 392 с. 17. Манен Б. Принципы представительного правления /пер. с. англ. Е. Н. Рощина; науч. ред. О. В. Хархордин. СПб. : Изд-во Европейского ун-та в Санкт-Петербурге, 2008. 323 с. 18. Скрипнюк О. В. Демократiя: Украгна i свтовий вимiр: (концепцИ, моделi та сустльна практика). К., Логос. 2006. 368. 19. Розанвалон П. Демократична легтимтсть. Безсторонтсть, рефлективтсть, наближетсть / пер. з фр. С. Марiчева. К. : Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2009. 287 с.
REFERENCES
1. Sevriukov D. Mifichna pryroda narodnoho suverenitetu. [The mythical nature of popular sovereignty]. Ukrainskyi naukovyi zhurnal «Osvita rehionu». 2016. No. 3.URL: http://social-science.com.ua/article/1379. 2. Etymolohichnyi slovnyk ukrainskoi movy: U 71. [Etymological Dictionary of the Ukrainian Language: At 7 Vol.] / Redkol. O. S. Melnychuk (holov. red.) ta in. K.: Nauk. dumka, 1983. T. 4: NP / Uklad.: R. V. Boldyriev ta in.; Red. tomu: V. T. Kolomiiets, V. H. Skliarenko. 2003. 656 s. 3. Velykyi tlumachnyi slovnyk suchasnoi ukrainskoi movy (z dod. i dopov.) [Great interpretative dictionary of contemporary Ukrainian language (with additional and additional materials)] / Uklad. i holov. red. V. T. Busel. K.; Irpin: VTF «Perun», 2005. 1728 s. 4. Mochulska M. Ie., Semkiv V. O. Pravova doktryna v kontynentalnii pravovii systemi: monohrafiia [Legal doctrine in the continental legal system: monograph] / M. Ie. Mochulska, V. O. Semkiv. Lviv: Svit, 2015. 432 s. 5. Russo Zh.-Zh. Ob obshchestvennom dohovore, yly Pryntsypu polytycheskoho prava. [On a Public Contract, or Principles of Political Law]. Polytycheskye sochynenyia: traktaty / per. s fr. K.: Dukh i Litera, 2000. S. 153-284. 6. Konstan B. Pryntsypypolytyky. [Principles of politics]. Klassycheskyi frantsuzskyi lyberalyzm: sb. M.: Rossyiskaia polytycheskaia эntsyklopedyia, 2000. S. 23-262. 7. Esmen A. Obshchye osnovanyia konstytutsyonnohoprava [General grounds of constitutional law] / per. s fr.; pod red. V. Deriuzhynskoho. SPb.: Yzdanye O. N. Popovoi, 1897. 357 s. 8. Diuhy L. Konstytutsyonnoe pravo. Obshchaia teoryia hosudarstva [Constitutional law General theory of the state] / per. A. Yashchenko, V. Krasnokutskoho, B. Syromiatnykova; pre-dysl. P. Novhorodtseva. M.: Typohr. T-va Y. D. Sbityna, 1908. 671 s. 9. Oryu M. Osnovbi publychnoho prava[The basics of public law] / per. s fr.; pod red. E. Pashukanysa, N. Cheliapova. M.: Yzdatelstvo kommunystycheskoi akademyy, 1929. 760 c. 10. Shevchuk S. Osnovy konstytutsiinoi yurysprudentsii [Fundamentals of constitutional jurisprudence] Kharkiv: Konsum, 2002. 296 c. 11. Khart Kh. L. A. Kontseptsiia prava [The concept of law] / per z anhl. N. Komarova. K. : Sfera, 1998. 236 s. 12. Federalyst. Polytycheskye esse A. Hamyltona, Dzh. Medysona y Dzh. Dzheia [Federalist Political essays by A. Hamilton, J. Madison and J. Jay] / per. s anhl.; pod obshch. red., s predysl. N. N. Yakovleva, komment. O. L. Stepanovoi. M.: Yzdat. hruppa «Prohress»«Lytera», 1994. 568 s. 13. Barber B. Sylna demokratiia : polityka uchasnytskoho typu. Demokratiia : antolohiia [Strong Democracy: Participatory Type Politics] / uporiad. O. Protsenko. K.: Smoloskyp, 2005. S. 254-262. 14. Alen de Benua Reprezen-tatyvna i partysypatyvna demokratiia. [Representative and participative democracy] URL: https://traditio.wiki/Alen_de_Benua 15. Habermas Yu. Do lehitymatsii cherezprava liudyny[To legitimize human rights] / per. z nim. M. Kultaievoi, L. Sotnychenko. K. : Ukrainskyi filosofskyi fond, 1999. 62 s.
16. Kovalchuk V. B. Lehitymnist derzhavnoi vlady v pravovii teorii ta derzhavno-pravovii praktytsi: monohr. [Legitimacy of state power in legal theory and state-legal practice: monogr.] Lohos, 2011. 392 s.
17. Manen B. Pryntsypy predstavytelnoho pravlenyia [Principles of representative government]/ per. s. anhl. E. N. Roshchyna; nauch. red. O. V. Kharkhordyn. SPb.: Yzd-vo Evropeiskoho un-ta v Sankt-Peterburhe, 2008. 323 s. 18. Skrypniuk O. V. Demokratiia: Ukraina i svitovyi vymir: (kontseptsii, modeli ta suspilna praktyka). [Democracy. Ukraine and the World Dimension: (concepts, models and public practice)]. K., Lohos. 2006. 368. 19. Rozanvalon P. Demokratychna lehitymnist. Bezstoronnist, reflektyvnist, nablyzhenist [Democratic legitimacy. Impartiality, reflectivity, proximity] / per. z fr. Ye. Maricheva. K.: Vyd. dim «Kyievo-Mohylianska akademiia», 2009. 287 s.
Дата надходження: 05.04.2018р.
