CC BY
21
КОНСТИТУЦ1ЙНЕ ТА М1ЖНАРОДНЕ ПРАВО
УДК 342.12
Ярина Бопв
кандидат економiчних наук, асистент кафедри конституцшного та мiжнародного права, Навчально-наукового iнституту права та психологи Нацюнального унiверситету "Львiвська полггехшка"
КОНСТИТУЮВАННЯ ЮРИДИЧНО1 КОНЦЕПЦ11 НАРОДНОГО СУВЕРЕН1ТЕТУ В СВРОПЕЙСЬК1Й ПРАВОВ1Й ТРАДИЦН К1НЦЯ
Х1Х - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛ1ТТЯ
© Бог1в Я., 2017
Стаття присвячена аналiзу iдей вчених юрислв к1нця Х1Х - початку ХХ столггтя (А. Есмена, Л. Дюп, М. Орiу), якi розробили юридичну концепщю народного суверенiтету i заклали основи европейськоТ моделi конституцiоналiзму.
При розглядi концепций народного суверенiтету А. Есмена, Л. Дюп, М. Орiу встановлено особливостi розумiння правовоТ природи та змкту народного суверенiтету; дослщжено юридичнi механiзми забезпечення принципу народного суверештету та роль в цьому процеа органiв публiчноТ влади; проаналповано основы! форми участi народу у здiйсненнi суверенiтету та Тх правов1 межi.
Ключовi слова: народний (нацюнальний) суверенiтет, публiчна влада, представницьке правлшня, форми безпосередньоТ демократы, юридичний мехашзм забезпечення народного суверенiтету.
Ярина Богив
КОНСТИТУИРОВАНИЕ ЮРИДИЧЕСКОЙ КОНЦЕПЦИИ НАРОДНОГО СУВЕРЕНИТЕТА В ЕВРОПЕЙСКОЙ ПРАВОВОЙ ТРАДИЦИИ КОНЦА Х1Х - НАЧАЛА ХХ ВЕКА
Статья посвящена анализу идей ученых юристов конца Х1Х - начала ХХ века (А. Есмена, Л. Дюги, М. Ориу), которые разработали юридическую концепцию народного суверенитета и заложили основы европейской модели конституционализма.
При рассмотрении концепций народного суверенитета А. Есмена, Л. Дюги, М. Ориу установлены особенности понимания правовой природы и содержания народного суверенитета; исследовано юридические механизмы обеспечения принципа народного суверенитета и роль в этом процессе органов публичной власти; проанализированы основные формы участия народа в осуществлении суверенитета и их правовые пределы.
Ключевые слова: народный (национальный) суверенитет, публичная власть, представительское правление, формы непосредственной демократии, юридический механизм обеспечения народного суверенитета.
Yarina Bohiv
Educational and Scientific Institute of Law and Psychology Lviv Polytechnic National University Candidate of Economic Sciences assistant professor of constitutional and international law
LEGAL CONCEPT OF NATIONAL SOVEREIGNTY CONSTITUTION IN TERMS OF EUROPEAN LEGAL TRADITION OF THE LATE Х1Х AND EARLY ХХ CENTURIES
The article is dedicated to the analysis of academic lawyers' ideas of the late XIX and early XX centuries (A. Esmein, L. Duguit, M. Hauriou) who developed a popular sovereignty legal concept and formed the basis of constitutionalism European model. During the consideration of national sovereignty concepts of A. Esmein, L. Duguit, M. Hauriou the peculiarities of understanding the legal nature and content of popular sovereignty are established; the legal mechanisms for ensuring the principle of national sovereignty and the role of public authorities in this process are investigated; the basic forms of participation of the people in the implementation of sovereignty and their legal limits are analyzed.
Key words: national sovereignty, public authority, representative government, forms of direct democracy, legal mechanism of ensuring national sovereignty.
Постановка проблеми. В умовах становлення демократично!' правово'' держави, якою себе проголосила держава Укра'на в статп 1 Конституцп, одним з основоположних принцитв конституцшного ладу е народний суверенитет. Незважаючи на те, що цей принцип знайшов свое закршлення практично в ушх конститущях демократичних кра'н, вш неоднозначно сприймаеться не лише в середовищi науковщв, але й полгтиюв, тих, на кого покладено завдання його практично! реалiзацiï. Поширеною е думка про те, що народний суверештет - це лише фшософська щея, яка не мае свого практичного втшення, це лише полгтичне гасло, яке не наповнене жодним юридичним змютом. Така постановка питання зумовлюе необхщнють ще раз повернутися до природи та змюту цього поняття, проаналiзувати еволющю становлення народного суверенитету вщ абстрактноï ще'' до конституцшного принципу i зупинитися на юридичних мехашзмах його забезпечення.
У цьому контекст особливо'' актуальносп набувають науковi розробки вчених-юриспв кшця Х1Х - початку ХХ столггтя (А. Есмена, Л. Дюп, М. Орiу), як розробили юридичну концепщю народного суверенитету i заклали основи европейсько'' моделi конституцiоналiзму. Елементи ще'' моделi знайшли свое вщображення також у нацiональнiй конституцiйно-правовiй систему квiнтесенцiею яко'' е стаття 5 Конституцп Укра'ни, згiдно з якою ношем суверенiтету та единим джерело влади в Украш е народ.
Анашз дослiдження проблеми. Окремi аспекти становлення та розвитку юридично'' концепцп народного суверенiтету в европейськiй правовi теорiï були частково висвiтленi в працях французьких вчених: Б. Манена, П. Манана, К. Лефора, П. Розанвалона. Серед укра'нських та росшських вчених на особливу увагу заслуговують науковi дослщження з цього питання: Т. Андрусяка, В. Гессена, В. Ковальчука, I. Куян, Ю. Крашеншково'', С. Котляревського, О. Лейста, В. Нерсесянца, П. Новгородцева,. М. Палiенка, В. Рачицького, О. Скрипнюка, Б. Чичерша, О. Щербанюк.
Мета статт - здiйснити комплексний аналiз правових поглядiв вiдомих европейських учених у галузi публiчного права, французьких державознавщв - А. Есмена, Л. Дюп, М. Орiу, яким наука теори права та держави завдячуе розробкою юридично'' концепцiï народного (нацiонального) суверенитету, зосередивши увагу на з'ясуваннi таких питань: природа та змют народного суверенитету в юридичнiй науцi, 'х вiдмiннiсть вiд визначенням Ж.-Ж. Руссо; юридичш механiзми
забезпечення принципу народного суверештету та роль у цьому процес оргашв публiчно! влади; основш форми участi народу у здшсненш суверенiтету та !х правi межi.
Виклад основного матерiалу. Одним з основоположникiв концепцп народного суверештету вважасться французький мислитель Ж.-Ж. Руссо. З його iменем пов'язаш радикальнi змiни в полiтико-правовiй думщ передреволюцшно! Францп. В сво!х працях фшософ порушуе найактуальнiшi питання полггичного життя суспiльства та держави - рiвностi i свободи; суспiльного блага та особистого штересу; справедливих закошв i народно! волi, якi поеднала в собi його концепцiя народного суверештету. Основш положення ще! концепцп викладенi в його працi "Про суспшьний договiр чи принципи полггичного права" (1762 р.), завданням яко!, як зазначае сам Ж.-Ж. Руссо, було дослiдити унiверсальний принцип управлшня в серединi суспiльства, який би дозволив, укладаючи суспiльний договiр, забезпечити народу свободу та владу [1, с. 154].
Утошзм вчення Ж.-Ж. Руссо, на думку його критиюв полягав в наступному. По-перше, його концепцп народного суверештету практично була зведена до абстрактно! ще!, у нш був вщсутнш юридичний мехашзм !! забезпечення. По-друге, цiй полгшчнш концепцi! не вистачало головного -правових основ i правових критерив, натомiсть вона базувалася на ще! "спшьно! волГ', яка поглинала у собi невiдчужуванi права та свободи людини. По-трете, !й притаманна iдеалiзацiя безпосереднього народовладдя, зокрема участi народу в процесi законотворчостi i недоощнка ролi представницького правлiння та оргашв публiчно! влади у забезпеченнi суверенно! волi народу. По-четверте, концепщя народного суверенiтету, яка по суп зводилася до волi бiльшостi, була нас^зь просякнута революцiйними iдеями i становила небезпеку для усталено! правово! традицi! та правопорядку iснуючих режимiв, якi в переважнiй бiльшостi юнували у формi монархi!.
Одним з розробниюв юридично! концепцi! народного суверештету е французький державознавець кшця Х1Х - початку ХХ столiгтя, прихильник лiберально-демократичних поглядiв Адемар Есмен. Його концепщя народного (нацюнального) суверештету викладена в пращ "Загальш шдстави конституцшного права" (1895 р.). Подiбно до вчення Ж.-Ж. Руссо, А. Есмен розглядае народний суверештет як суспшьну волю, яка сто!ть вище волi окремих осiб i, яка за своею правовою природою не визнае шшо! вищо! вiд не!, чи влади-конкурента. Своею чергою, суверенiтет подшяеться на внутрiшнiй та зовнiшнiй. Внутршнш суверенiтет - це право здшснювати владарювання над всiма громадянами, яю творять нацiю, а також над ушма тими, хто проживае на !! територi!. Зовнiшнiй суверенiтет - право представляти нащю та укладати вщ !! iменi угоди з шшими нацiями.
На думку вченого, народний суверештет знаходить свое формальне вираження через державу. Вщповщно держава е юридичним виразником волi наци, вона виступае суб'ектом i втшенням суспшьно! влади. Державна влада вважаеться суверенною доти, доки вщображае волю всього суспшьства, а не окремих ошб чи класiв. Держава за своею юридичною природою е постшно i неперервною з погляду функщонування !! органiв, вона покликана юнувати поки iснуе нацiя. Безумовно, зазначае А. Есмен, що форма держави з плином часу може змшюватися, наприклад, унаслiдок революцi!. Однак, це не впливае на континуггет державо! влади, так само, як нащональне життя не перериваеться внаслiдок послщовно! змiни поколiнь.
Разом з тим, щея народного суверенiтету, про яку писав у "Суспшьному договорi" Ж.-Ж. Руссо, в пращ А. Есмена е бшьш наближена до полгшко-правово! реальности Зокрема, А. Есмен вважае фшщею теорiю суспiльного договору Ж.-Ж. Руссо, яка: по-перше, хоча i бере за точку вщлшу шдивщуальш права, в кiнцевому результатi жертвуе ними заради суспшьного блага; по-друге, визначае основою прав шдивща п права, яких вiн набувае в природному сташ, тобто природнi права, тодi як вони е результатом колективного сшвюнування. Натомiсть, концепцiя народного суверештету грунтуеться на двох принципах. Перший з них полягае в тому, що "суспшьна влада i правлшня, яке !! реалiзуе, юнують в iнтересах всiх членiв, яю формують нацiю", другий у тому, що у формуванш управлiнських оргашв повинш брати участь всi защкавленш в ньому члени нацi! на основi виборчого права.
А. Есмен задаеться питанням про те, чи народний суверештет може бути реалiзованим за ушх форм правлшня. Найбшьш гармоншно вiн спiвiснуе з демократичною республшою, де проявляеться через активну участь народу у формуванш оргашв публiчно! влади. Народний
суверештет е невщчужуваний, на що вказував Руссо, тому вш вступае у nporapi44H з монархiчним та аристократичним правлшням. Винятком е Англiя, де сформувалася стшка традицiя демократiï у формi конституцiйноï монархiï. В цш державi, зазначае французький дослiдник, принцип народного суверенитету реалiзуеться не в меншш мiрi нiж у США, хоча й не закршлений на рiвнi конституцiйних актiв. Однак, залишаеться вiдкритим питання, чи проголошуючи в однш конституцiï народний суверенiтет та монархiчне правлiння, не закладають у не1' принципи, якi суперечать один одному?
Ефектившшою формою реалiзацiï народного суверештету в порiвняннi з безпосередньою демократiею, вважае А. Есмен, е представницька форма. В цьому питання симпатп вченого на бощ Ш. Л. Монтеск'е та Е.- Ж. ^еса, а не Ж.-Ж. Руссо. Взагал^ безпосередне волевиявлення народу, зокрема, народна законотворчють, несе в œ6i значнi незручностi для народного суверештету, як по суп, так i по формi. По свош суп це неможливо, оскiльки бiльшiсть громадян, яю не мають освiти та дозвшля, нездатна давати оцiнку законам чи законопроектам, яю були б винесеш на ïx розгляд. Це не можливо i за формою, адже така законотворчють унеможливлюе конструктивне обговорення законопроекта, як постатейно, так i загалом. Навпъ техшчно неможливо провести тисячi зiбрань для виявлення едино1' народно1' волi. Крiм цього, народна законотворчють може бути небезпечною для демократа. По-перше, вона може набагато бшьше, нiж представницька демокраня, викликати обструкцiонiзм i породжувати законодавчий застш По-друге, вона може стати причиною прийняття популiстськиx рiшень, яю в майбутньому створять небезпеку для суспшьства та держави.
Волю народу формують лише депутати загальнонацiонального представницького органу, яю обираються громадянами в демократичний спошб на засадах загального, рiвного виборчого права. Народ, вважае А. Есмен, мае достатньо розуму та життевого досвщу, щоб обрати найбшьш достойних сво1'х представникiв. Розвиваючи думку Е.-Ж. ^еса щодо депутатiв парламенту, вш наголошуе, що вони представляють волю всього народу, а не окремих виборчих окрупв чи мунщипалгтеив: "Тому для депутата немае i не може бути iмперативного мандату чи навпъ якогось позитивного бажання, ^м нацiонального бажання; вiн зобов'язаний слухати поради сво1'х прямих виборщв лише настiльки, наскiльки цi поради будуть ствпадати з нацiональними бажаннями" [2, с. 153].
Отже, народний суверенитет найкраще реалiзуеться через представництво та парламентське правлшня, у формi республiки, чи, в окремих випадках, конституцшно1' монарxiï. Обгрунтовуючи верховенство парламенту як законодавчо1' влади, А. Есмен застертае вiд зосередження у ньому вие1" повноти влади. Деспотизм законодавчих зборiв не менш небезпечний, шж деспотизм монарxiв чи диктаторiв. Тому вш виступае за двопалатну систему, яка вдало поеднуе в собi "дух прогресу та дух традицш i консерватизму".
А. Есмен одним iз перших порушив питання лептимацп державно1' влади. На його переконання, для будь-якого правлшня важливим е визнання його авторитету суспшьством, через суспшьну думку та волi бшьшосп. Однак важливо, щоб ця воля проявлялася не у виглядi бунпв та революцiй, а в правових формах: "Визнати, органiзувати i поважати народний суверенитет, як зазначае А. Есмен, - це означае дати суспшьнш думщ, цiй вищiй силi точне вираження, юридичне значення, законний авторитет. Упм, для того, щоб довершити це панування суспiльноï думки, щоб шдготувати його юридичне вираження, - новгтня свобода представляе йому також й iншi засоби для виявлення себе за допомогою шдивщуально1' шщативи, а саме - свободу друку та свободу зiбрань" [2, с. 137].
Дещо iнший пщхщ до висвiтлення проблеми народного суверенитету застосував вiдомий французький юрист, декан юридичного факультету ушверситету в Бордо, Леон Дюп. Питання народного суверенитету французький юрист розглядае через призму концепцп сощально1' солщарносн, згiдно з якою людина може жити тшьки в суспшьств у тiсному зв'язку з собi подiбними. Цей факт сшльносп вiдображаеться в людськiй свщомоси i формуе особливе вiдчуття солщарносн. Розвиваючи думку Е. Дюркгейма, Л. Дюп вказуе на два види солщарносн -солщарнють, яка виникае на основi спшьних штереив людей i та, яка формуеться на основi розподшу працi. Факт сощально1' солiдарностi породжуе певну норму поведшки, тобто "соцiальну норму", яка вимагае змщнення едностi людей i складае основу всього "об'ективного права".
Основне правило поведшки, яке визначае змют i соцiальних норм, i об'ективного права, формулюеться так: не роби шчого, що приносить шкоду сощальнш солiдарностi в одному з ïï двох видiв, i роби все, що може реалiзувати i розвинути мехашчну i органiчну соцiальну солщарнють [3, с. 18].
Основнi i^ï вчення про нацiональний (народний) суверенитет вiн виклав у працi "Конституцшне право. Загальна теорiя держави" (1908 р.). У цш роботi Л. Дюп пiддае жорсткiй критицi основш положення полiтичноï концепцiï Руссо: "Хто не бачить, що це абсолютний софiзм? Що б не робилося, в реальному житп, ця уявна стльна воля завжди виражаеться бшьшютю i публiчною владою... Влада наказувати, визнана за бшьшютю, може бути фактичною необхщнютю, але вона не може бути законною владою" [3, с. 43-44]. В штерпретаци Руссо, зазначае вчений, принцип народного суверенитету не лише не можна довести, але й вш втрачае свою значущють для суспшьства.
Попри всю абстрактнють та спiрнiсть полiтичноï концепцп Ж.-Ж. Руссо, Л. Дюп не вщмовляеться вщ ключово1' ïï i^ï - народного суверенiтету як первинного ношя влади. Вiн визнае ïï як "позитивний iнститут французького права i як постулат юридичноï доктрини". Завданням юридичноï науки, зазначае Л. Дюп, полягае у виробленш дiевого механiзму, який би дозволив виявити та реалiзувати нацiональну волю.
1з принципу народного суверенiтету випливае встановлення законодавцем умов для вираження нацiональноï волi в системi виборчого права для шдивщв, якi одночасно виступають як носп виборчого права i особи на яких покладене виконання виборчоï функци. При чому, виборче право належить кожному iндивiдовi як члену нацп ранiше будь-якого закону, тодi як виборча функцiя громадянина визначаеться нормами виборчого законодавства. Законодавець мае визначити умови, шйсприятлившг для вираження нацiональноï вол^ i вказати ошб (виборцiв), на яких буде покладено вщображення цiеï волi. Ц умови, як зазначае Л. Дюп, можуть змшюватись законодавцем.
Важливим у концепцп Л. Дюп е питання державного суверештету та його сшввщношення з нацюнальним суверештетом. Для Л. Дюп суверештет виступае як наказ влади держави, яка складаеться з влади хотгти, влади повелiвати та незалежноï влади вщдавати накази. Якщо держава, зазначае Л. Дюп, це суб'ект права, а його суверештет як влада хотгти е суб'ективне право, то вона тим самим належить до сфери права i стае, вщповщно до вчення шмецьких юриспв, правовою державою. Своею чергою, пу6лгчж об'ективне право, як будь-яке об'ективне право, являеться сукупнютю правових норм, що управляють волями, зокрема волею держави [3, с. 158].
Як вже зазначалося, нащя виражае свою волю в оргашзований спошб через своïх виборщв, або, як ï^ називае Л. Дюп - "корпус громадян" ("корпус виборщв"). Оскшьки нащя е ношем первинного суверештету, то корпус громадян прямо виражае первинний суверештет. Цей "вищий прямий орган" може реалiзувати свою волю двома способами - безпосередньо або шляхом використання мандату, який передаеться представникам. Безпосередне народовладдя, як його уявляв Ж.-Ж. Руссо, в умовах сучасноï держави не може бути гараш!ею реалiзацiï принципу народного суверештету. Враховуючи розмгри територи та чисельнють населення тогочасних держав, можливють безпосередньоï народноï законотворчосп суттево ускладнюеться.
Однак, на вщмшу вщ А. Есмена, Л. Дюп не е таким категоричним щодо можливосп використання такоï форми безпосередньоï демократiï як консультативний референдум. Останнш може бути з користю використаний у процес прийняття парламентом остаточного ршення щодо необхiдностi прийняття закону, стосовно якого думки депутата роздшилися. Проведення такого референдуму мае засвщчити, якою мгрою прийняття чи вотування закону вщповщае нацiональнiй волт Л. дюгг не заперечуе теоретичну можливють проведення й Тмперативних референдумiв щодо прийняття та внесення змш до конституцiï, якг за своею суттю вiдповiдають принципу народного суверештету. На його думку, втручання народу в законодавчу дгяльнють шляхом референдуму мае безсумшвш тенденцiï до розширення. "Система референдуму, - зазначае вчений, - мае наче двояку перевагу: вона забезпечуе застосування демократичних принцишв i створюе противагу школи занадто смшивим парламентським реформам" [3, с. 408].
Отже, референдум може бути лише доповненням, хоча i вагомим, до представницького правлшня. В сучасних полгтичних вщносинах, зазначае французький юрист, щея представництва
резюмуеться так - прояви полгтично1' вол^ яю виходять вiд представницьких оргашв, мають ту саму силу i породжують и самi наслiдки, начебто вони безпосередньо виходили вщ наци. За умови представницького правлшня нащя в особi корпусу виборцiв делегуе сво1'м представникам мандат на здшснення владних повноважень. Вiдповiдно до цього мандату депутат парламенту представляе штереси вие1" нацiï, а не лише тих виборщв, яю його обирали в окрузт Л. Дюгi виступав критиком iмперативного мандату та вважав його таким, що суперечить принципу народного суверенитету. Крiм цього, вщповщно до мандату суверенiтет не може бути розподшений мiж членами парламенту. Лише парламент е суб'ектом права, який отримуе мандат здшснювати суверенитет вщ iменi народу.
Для того, щоб парламент повшше вiдображав штереси наци, вш повинен бути представлений двома палатами - палатою представниюв та сенатом. Палата представниюв мае обиратися за пропорцшною системою, яка, на переконання Л. Дюп, найбшьш повно вщповщае принципу народного суверенитету, i бути представленою якомога бшьшою кшькютю партiй. Сенат повинен стати представництвом синдикаив. Система бiкамералiзму мае забезпечити в однш палат представництво шдивщв, а в другiй - сощальних груп або "професiйне представництво". Вчений вважав, що в сенат повиннi бути представленi рiзноманiтнi сощальш верстви, органiзованi в асоцiацiï: "комунальш i сiмейнi групи, робiтники, сшьськогосподарсью, промисловi, науковi i навiть релшйш асоцiацiï" [3, с. 474]. Професшне представництво не тiльки не суперечить принципу нацюнального суверенiтету, а навпаки, е його лопчним наслiдком. Адже нацiя складаеться i з шдивдав, i з соцiальниx груп.
Однак, вчений не виключае, що i за представницького правлшня влада може бути узурпована одним з його оргашв, i парламент [3, с. 942]. За тако1' ситуацп нащя може застосувати свое право на ошр насильству, який може проявлятися i в пасивнш, i в активнш формт Пасивний ошр несправедливим законам чи дiям влади е невщ'емним правом людини: "Закон, лише через те, що вш закон, не являеться абсолютною ютиною. Вимагати вщ кожного безапеляцшного виконання закошв - означае бажати зробити народ рабами. Дотримання припишв закону е суспшьною необxiднiстю; але кожен вшьний оцiнювати цiннiсть закону i робити все, що вш зможе, не застосовуючи насильство, щоб самоусунутися вщ виконання закону, який вш вважае таким, що суперечить праву, а також i вщ виконання акпв, яю вiн вважае незаконними" [3; с. 952]. Вчений також припускае можливють активно1' протидiï не правовим законам та дiям державно1' влади у формi революцiï, у разi порушення основоположних прав людини. Однак, при цьому застертае, що таю методи протиди необxiдно застосовувати з великою обережнютю та розумом, оскшьки це пов'язано з величезною небезпекою.
У свош концепцiï народного суверенитету Л. Дюгi по-новому дивиться на питання полгтично1' легiтимностi. Полгтична влада не може легiтимiзувати себе сво1'м походженням, а лише тими дiями, якi вона вчиняе вщповщно до норми права. Основною метою держави, як i створеного нею об'ективного права - найбшьш повно вщобразити штереси наци, реалiзувати принцип народного суверенитету. На мюце ще1' загально1' волi Ж.-Ж. Руссо, Л. Дюп ставить поняття загального штересу, аби обгрунтувати легiтимнiсть влади. Згщно ново1' концепцiï закон вже не розглядаеться як вияв загально1' вол^ вiн безпосередньо утворюеться формалiзацiею суспшьного iнтересу, який загальна воля мае втшювати [4, с. 56].
Проблема нацюнального (народного) суверенитету знайшла свое наукове оформлення в правовш концепцп ще одного французького вченого юриста, декана Тулузького ушверситету, автора пращ "Основи публiчного права" Морiса Орiу. Його по праву вважають одним з основоположниюв теорiï iнституцiоналiзму, згщно з якою суспшьство е сукупнютю велико1' кiлькостi iнститутiв, як сощальних (держава, асощацп, торговельнi спiлки, профспшки, церква i т. д.) так i речових (систему юридичних норм), яю являються основним штегративним мехашзмом, що перетворюе суспiльство в нащю - державу. Обидва види шстшупв французький юрист охарактеризував як своерщну iдеальну модель соцiальниx вiдносин. Рiзниця мiж ними проявляеться у тому, що першi iнкорпорованi в сощальш колективи, тодi як другi не мають власно1' органiзацiï i можуть використовуватися в межах будь яких об'еднань.
Основну увагу в теори М. Орiу було придшено корпоративним шститутам, якi е автономними утвореннями, що надшеш спiльними рисами: певною спрямовувальною щеею, суверенiтетом влади,
сукупнютю юридичних норм, яю регулюють внутршнш порядок органiзацiï. Сама держава е найбшьшим соцiальним (корпоративним) шститутом, виникнення якого юторично зумовлено появою писаного права та централiзацiею влади: "Держава е юридичною персошфшащею нацп, яка е результатом полнинно^ економiчноï та юридичноï централiзацiï елементiв нацiï i мае за мету реалiзацiю громадянського життя" [5, с. 294]. Вчений зазначае, що запропоноване визначення необхщно розглядати через призму основноï цш держави, якою е не стшьки централiзацiя влади, скшьки забезпечення повнощнного розвитку громадянського суспiльства. Державний режим повинен виступати гарантом полiтичноï та економiчноï рiвноваги всерединi суспiльства, залишаючись загальнонацiональним шститутом, тобто нейтральною посередницькою силою.
Концепщю нацiонального суверенiтету, яка суттево рГзниться вщ вчення Ж.-Ж. Руссо, М. ОрГу розглядае в контекст теорiï новiтньоï конституцiйноï держави. Нацюнальний суверенiтет, як зазначае вчений е лише одним з видГв суверештету конституцiйноï держави i лише у формГ такоï полiтичноï оргашзацп вш може бути реалГзований. 1ншими словами нацюнальний суверештет - це результат якiсноï еволюцiï держави вщ надмГрно централiзованоï (урядово1) до конституц^но^ Останню характеризуе наявнють писаноï конституцп Гз закршленими у нш принципами iндивiдуальноï свободи та децентралiзацiï влади.
Вщповщно до щей французького вченого, нацюнальний суверештет - це один Гз видГв суверештету конституцiйноï держави. Питання про суверештет наци постае тодг коли, з одного боку, виникае необхщнють обмеження абсолютноï влади уряду, а з другого боку - коли в сустльсти сформувався певний укладений порядок речей, якому державна влада повинна пщкоритися. Державний суверештет перетворюеться в нацюнальний, завдяки трьом засобам -децентралГзацп та розподшу влади; появГ писаноï конституцп; застосуванш доктрини прав людини.
Питання нацюнального суверештету М. ОрГу розглядае не лише пщ кутом зору становлення та розвитку конституцiйноï держави, але й в контекст тих негативних наслщюв, яю породила Французька револющя, одним з яких було поширення в сустльсти iдеï демократа, яку вчений розумГе як безпосередне народовладдя. Вш протиставляе двГ концепцп - оргашчну нацюнального суверештету, яку й представляе, i демократичну (революцшну) народного суверештету, авторство якоï належить Ж.-Ж. Руссо, яка за своею суттю "антиоргашчна" та "антикорпоративна".
На вщмшу вщ А. Есмена та Л. Дюп, яю розглядали поняття "народного суверенГтету" та "нацГонального суверештету" як тотожш, М. ОрГу вказуе на 1хню суттеву вГдмГннГсть, що випливають зГ змГсту понять "нащя" та "народ". Зокрема, нащя - це високооргашзована сощальна група, яка поеднуе в собГ всГ сощальш i полГтичнГ Гнститути, включаючи як полГтичну елГту та органи публiчноï влади, так i звичайних громадян та 1х об'еднання. КрГм цього, нащя формуеться на основГ принципу правопорядку. Натомють народ (demos) - це спшьнота, в яку змшаш всГ верстви та класи i в якш вГдсутнГй правопорядок, вона не мае стшкого полГтичного режиму, а ïï стратепчний вектор розвитку визначае воля бшьшосп. Таке суспшьне утворення е поверненням до первюного стадного стану.
М. ОрГу видшяе три форми нацГонального суверенГтету: юридичний суверештет встановленого правопорядку, полГтичний суверештет представницьких оргашв влади та суверештету пщданства.
Юридичний суверештет встановленого правопорядку практично реалГзуеться через принципи "панування закону" та суверештету писаноï конституций При цьому принцип панування закону слщ розглядати з двох точок зору: як панування встановленого закону (законносп) та панування встановлюваного закону. В першому випадку йдеться про закони, яю прийнятГ органами влади i набули чинносп, в другому - ri, яю пребувають у процесГ прийняття законодавчим органом, i тому належать до сфери представницького або полГтичного суверештету.
Панування встановленого закону приводить до появи писаноï конституцп та суверештету конституций Поява конституцп зумовлена необхщнютю чiткоï регламентацп дГяльносп органГв представницькоï влади. Якщо звичайне законодавство органи влади перюдично можуть змГнювати, то суверенГтет конституцп передбачае ïï безумовне виконання всГма суб'ектами правовщносин, i передусГм чинною владою. I хоча внесення змш до конституцп е також прерогативою представницьких оргашв, вона повинна бути достатньо складною i застосовуватися в особливих випадках.
Полничний суверенитет реалiзуеться у формi суверенитету представницького правлiння, за умови включення до представницьких оргашв влади виборчого корпусу. Продовжуючи традищю Есмена та Дюп, автор "Основ публiчного права" виступае прихильником концепцп представницько1' правлшня. Нащею е "органiзована сукупнiсть громадян плюс обраш ними представницькi збори; виборщ i ïx представники становлять у нш одне цiле" [5, с. 589]. Однак, представницький орган е автономним у свош дiяльностi i не повинен залежати вщ волi та настро1'в просто1' бшьшосн виборцiв, оскiльки це несе в собi загрозу правопорядку та стабшьносн конституцiйного режиму. В зв'язку з цим вш критикуе революцiйну концепщю делегованого суверенiтету i послiдовно вщстоюе iдею про те, що представницьке правлшня повинно мати корпоративний характер i вщображати професшш iнтереси нацп. Цьому мае сприяти органiзацiя виборчого процесу i, зокрема, тип виборчо1' системи за яко1' вiдбуваються вибори. Орiу е прихильником загального виборчого права, однак яке реалiзуеться на основi пропорцiйного та професiйного представництва.
М. Орiу вважае, що до представницьких оргашв влади необхщно включити корпус виборщв. Удосконалення виборчого законодавства призвело до перетворення виборщв в едине оргашзоване цше i вщокремило вщ народу. Такому вiдокремленню великою мiрою сприяли конституцiйнi та парламентсью звича1', а також поява полничних партiй. Виборчий корпус е одним цшим iз парламентом i входить у мехашзм представницького правлiння. У будь-якому разi всi реформи виборчого права, якщо тшьки вони будуть покращувати процедуру голосування, вестимуть до подальшого вщдшення голосування вiд народу. I так само як парламент, виборчий корпус лише представлятиме волю народу. При цьому виборчий корпус залишаеться автономним органом представництва, оскшьки вш не призначаеться в порядку визначено1' процедури i здшснюе сво1' функцiï вщповщно до iндивiдуальниx прав.
Суверештет пщданства реалiзуеться поза межами державно1' влади всерединi громадянського суспшьства. Цю форму суверенiтету М. Орiу ще називае iндивiдуальним суверенiтетом, оскшьки його метою е забезпечити особисп права та свободи. Не дивлячись на те, що вш реатзуеться поза межами представницького правлшня, вш передбачае тюну спiвпрацю суспiльства та влади. Така форма нацюнального суверенитету не суперечить природi суверенiтету конституцшно1' держави, яка передбачае цiлiснiсть та неподшьнють влади, оскiльки передбачае процедуру самообмеження державно1' влади i особисп права та свободи е дiевим елементом цього меxанiзму: "Необхщно виходити з тiеï точки зору, що державний суверенитет не е необмеженою владою, а навпаки владою, яка обмежуе себе, i що суверенитет пщданства являеться одним iз засобiв самообмеження" [5, с. 610].
Суверенитет пiдданства як одна з форм нацюнального суверенитету безпосередньо стосуеться питання владно-правових вщносин мiж державою та особою, а точшше панування та пщкорення. Зокрема, iндивiд, перебуваючи в статус громадянина (пiдданого) держави зобов'язаний виконувати накази суверенно!' державно1' влади, однак такий обов'язок заснований не лише на примусових дiяx, але й на авторитет держави. Тобто, як зазначае М. Орiу, пщданство грунтуеться на принцип частковоï згоди на виконання владних наказiв у силу ïx визнання пщданими справедливими. Володдачи iндивiдуальною свободою, особа мае право погоджуватися чи не погоджуватися з наказами. Ця частина суверенитету пщданства залежить вщ доброï волi пiдданого i передбачае, що вш сам приймае владне рiшення приеднуватися чи не приеднуватися до заxодiв влади, пщкорятися чи не пщкорятися несправедливим наказам.
За умови, якщо накази влади е несправедливими, пщдаш мають владу i право не пщкоритися таким наказам. Однак, уточнюе вчений, така вщмова у виконанш наказiв, можлива лише за умови, якщо ïx несправедливють е доконаним фактом. Найменший сумшв з цього приводу тлумачиться на користь державноï влади. I навпъ сшрш накази пщлягають попередньому виконанню без будь-яких обговорень, яю можливi лише тсля ïx виконання. "Отож, - пщсумовуе М. Орiу, - пiдданi мають владу та право безпосередньо вщмовитись у виконанш явно несправедливих наказiв i мають право лише попередньо пщкоритися наказам, справедливють яких 1м видаеться спiрною, при чому за ними залишаеться право подальшого оскарження" [5, с. 612].
М. Орiу одним iз перших розглянув питання впливу громадянськоï свiдомостi (правосвiдомостi) або "громадянського духу" на суверештет нацп та держави. Вщомо, як зазначае вчений, що держава, в якш юнуе нацюнальний суверенiтет та демокраня, не може вважатися
вшьною без громадянського духу: "Громадянський дух - це загальний стан умГв громадян, який дае 1м свщомють 1х суверенного пщданства i створюе в них ршучють здшснювати цей суверештет в штересах держави" [5, с. 615]. Отож, громадянський дух - це свщомють, стан розуму свщомого громадянина. Громадянина не слщ ототожнювати з виборцем, оскшьки: "виборець - агент представницько! влади, а громадянин - вшьний сшвпращвник влади".
Таким чином, наприкшщ XIX- на початку ХХ столггтя в европейськш правовш теорп сформувалася цшсна юридична концепщя народного суверештету, авторами яко! по праву вважаються А. Есмен, Л. Дюп та М. ОрГу. ïхнi правовГ погляди знайшли прихильниюв далеко за межами Францп, серед них i украшсью вчеш дореволюцiйноï доби (М. Драгоманов, Б. Кютяювський, С. Котляревський, М. ПалГенко, С. Днютрянський, В. Старосольський) i заклали основи европейськоï моделГ конституцюналГзму. На вщмшу вщ концепцп Ж.- Ж. Руссо, юридична концепщя народного (нацюнального) суверештету мала бшьш практичне застосування, оскшьки стосувалася конкретних форм оргашзацп та функцюнування публiчноï влади.
Основш положення цiеï концепцп можна сформулювати так. По-перше, Народ (нащя) е окремим суб'ектом правовщносин, який володГе первинним суверештетом щодо шших видГв суверештету, включаючи державний. По-друге, народний (нацюнальний) суверештет е одним Гз видГв суверештету конституцiйноï держави, який реалГзуеться через органи публiчноï влади. Потрете, найдГевшою формою реалГзацп суверештету народу е загальш вибори, на основГ яких формуються представницью органи влади, яю хоча i е частиною нацп, залишаються автономними у процес прийняття загальнонацюнальних ршень. По-четверте, безпосередне народовладдя, е ефективним доповненням представницького правлшня, лише у формГ консультативного референдуму, який застосовуеться парламентом з метою виршення сшрних питань. По-п'яте, народний суверештет включае право та владш повноваження народу чинити ошр явно несправедливим законам чи дГям державноï влади i оскаржувати сшрш акти держави в судовому порядку. По-шосте, державна влада не може лептимГзувати себе свохм походженням, а лише тими дГями, яю вона вчинила вГдповГдно до норми права. Основною метою держави, як i створеного нею об'ективного права - найбшьш повно вщображати штереси нацп i оргашзовувати полГтичну владу таким чином, щоб мшмГзувати загрозу, того, що представники держави будуть дГяти та приймати закони, яю суперечать принципу верховенства прав та конституцп.
1. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права / Ж.-Ж. Руссо /Политические сочинения : трактаты ; пер. с фр. - К. : Дух i Л1тера, 2000. - С. 153284. 2. Эсмен А. Общие основания конституционного права / А. Эсмен ; пер. с фр. ; под ред. В. Дерюжинского. - СПб. : Издание О. Н. Поповой, 1897. - 357 с. 3. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства / Л. Дюги; пер. А. Ященко, В. Краснокутского, Б. Сиромятникова ; предисл. П. Новгородцева. - М. : Типогр. Т-ва И. Д. Сытина, 1908. - 958 с.
4. Розанвалон П. Демократична легтимтстъ. Безсторонмсть, рефлективмсть, наближемсть / П. Розанвалон; пер. з фр. С. Марiчева. - К.: Вид. дiм "Киево-Могилянсъка академiя", 2009. - 287 с.
5. Ориу М. Основы публичного права / М. Ориу ; пер. с фр.; под ред. Е. Пашуканиса, Н. Челяпова. -М. : Издательство коммунистической академии, 1929. - 760 с.
REFERNCES
1. Russo Zh.-Zh. Ob obshchestvennom dohovore, yly Pryntsypu polytycheskoho prava [On the
social contract, or the Principles of Political Law].Kyiv, Dukh i Litera Publ,2000, pp. 153-284. 2. Эsmen A. Obshchye osnovanyya konstytutsyonnoho prava [General grounds for constitutional law]. O. N. Popovoy Publ., 1897. 357p. 3. Dyuhy L. Konstytutsyonnoepravo. Obshchaya teoryya hosudarstva [Constitutional law. General theory of the state]. Moscow, 1908. 958 p. 4. Rozanvalon P. Demokratychna lehitymnist'. Bezstoronnist', reflektyvnist', nablyzhenist '[Democratic legitimnist. Unilateralism, reflectivity, nablizhenist].Kyiv, Dim "Kyyevo-Mohylyans'ka akademiya" Publ., 2009, 287 p. 5. Oryu M. Osnovu publychnoho prava [Public law fundamentals].Moscow,Kommunystycheskoy akademyy Publ., 1929, 760 p.
Дата надходження: 26.10.2017р.
