ГЕРМЕНЕВТИКА Х.-Г. ГАДАМЕРА ЯК ФІЛОСОФІЯ МОВИ Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

PHILOSOPHY

ГЕРМЕНЕВТИКА Х.-Г. ГАДАМЕРА ЯК Ф1ЛОСОФ1Я МОВИ

Дубшша Bipa OneKcaHdpieHa,

Украгнська медична стоматолог1чна академ1я, зав1дувачка кафедри фшософИ та сустльних наук, кандидат фтософських наук, доцент, Украгна ORCIDID: http://orcid.org/0000-0001-8024-9823

DOI: https://doi.org/10.31435/rsglobal_wos/31052020/7097

ARTICLE INFO

Received: 29 March 2020 Accepted: 10 May 2020 Published: 31 May 2020

KEYWORDS

hermeneutics,

understanding,

interpretation,

application,

language,

meaning.

ABSTRACT

The sequential development of H.-G. Gadamer philosophical doctrine of language as the basis of its philosophical hermeneutics. The various stages of representations of the language are analyzed in connection with the criticism of the instrumental approach and understanding of the language as the foundation of historical discourse and poetic creativity. The latter is considered as the pre-reflexive basis of the language, a fundamental expression of its essence. Moreover, artistic experience is presented as a procedure for knowing the truth, to the extent that this experience contains understanding, it itself is a hermeneutical phenomenon. The linguistic turn, which marked one of the turning points in the development of modern philosophy, led to the formulation of a fundamentally new question about the essence of language. We are, of course, not talking about some kind of planned event or about any single process that coincides in its characteristics, or is something close to different philosophical directions. It is difficult to say how correctly it is to compare interest in language within the framework of linguistic philosophy and the phenomenological school, in the framework of which the development of hermeneutics took place.

The latter, from a method that was essentially intended to serve historical-philological and religious discourse, hermeneutics has evolved into an independent philosophical discipline that reflects the very essence of metaphysical issues. First of all, this change is connected with the development of the phenomenological tradition, and especially with the works of M. Heidegger, who was able to free hermeneutics from the excessive influence of theories of language and to base it on metaphysical inquiry. This, of course, does not mean that the language itself has been given to philosophical oblivion; it is only a matter of changing the accents and research attitudes.

This task, in our opinion, was set and largely solved by H.-G. Gadamer, in any case, if we accept his theoretical assumption about the transcendence of the meaning of the interpreter.

Gadamer interprets the hermeneutic phenomenon very broadly, in which he sees the integral unity of the three aspects - understanding, interpretation and application. Gadamer argues for their inseparability, an actual identity: understanding is always an interpretation and always implies an application of what is to be understood. The concept of application in Gadamer outlines the limits of the phenomenon to be interpreted and establishes the fact that all phenomena of spiritual culture in a particular situation must be understood differently.

Citation: Dubinina V. O. (2020) Hermeneutics H.-G. Gadamer as a Philosophy of Language. International Academy Journal Web of Scholar. 5(47). doi: 10.31435/rsglobal_wos/31052020/7097

Copyright: © 2020 Dubinina V. O. This is an open-access article distributed under the terms of the Creative Commons Attribution License (CC BY). The use, distribution or reproduction in other forums is permitted, provided the original author(s) or licensor are credited and that the original publication in this journal is cited, in accordance with accepted academic practice. No use, distribution or reproduction is permitted which does not comply with these terms.

Лшгвютичний поворот, який ознаменував собою один з переломних моментов в розвитку сучасно! фшософп, привiв до постановки принципово нового питання про сутнiсть мови. Звюно, тут взагалi не йдеться про якусь сплановану подда або про якийсь единий процес, що збнаеться за своши характеристиками, або е чимось близьким для рiзних фшософських напрямкiв. Важко сказати, наскiльки коректно порiвнювати iнтерес до мови, наприклад, в лшгвютично1 фшософп та феноменолопчнш школi, в рамках яко! саме i вiдбувався розвиток герменевтики. Остання, з методу, що був покликаний, по суп, обслуговувати юторико-фшолопчний i релiгiйний дискурс, перетворилася на самостойну фiлософську дисциплiну, яка вщображае саму суть метафiзичноl проблематики. В першу чергу така змша зв'язуеться з розвитком феноменолопчно! традицп i особливо з роботами М. Хайдеггера, який зумiв звiльнити герменевтику вщ надмiрного впливу теорiй мови i поставити 11 в основу метафiзичного запитування. При цьому спостерiгався i зворотний процес, коли розвиток фшософсько! герменевтики стимулювався дослiдженнями у цариш фшософп мови. Важливо зрозумiти, яким чином вщбуваеться взаемозв'язок мiж штерпретащею та розумiнням i самою сутшстю мови, що найбiльш виразно представлена в поетичнш творчостi.

Таке завдання було поставлене i в значнш мiрi вирiшене Х.-Г. Гадамером, у всякому раз^ якщо прийняти його теоретичну установку про сутнiсну автономшсть мови вiд мовного суб'екту i про трансцендентнiсть сенсу iнтерпретатору.

У свош статтi ми розглянемо теорда мови Х.-Г. Гадамера у зв'язку з його проектом фшософсько1 герменевтики, спираючись перш за все на його фундаментальну працю «1стина i метод» [6; див. також 1]. Ми будемо також враховувати бшьш шзш роботи Гадамера [5], а також комеш^ Ж. Грондена до головно1 працi Гадамера. [2].

Фшософська герменевтика е важливим етапом у розвитку европейсько1 думки, невщ'емною частиною фшософсько1 рефлексп, що була шдготовлена самою логiкою розвитку фшософп, мистецтва, лiтератури. Саме тому Гадамер прищляв так багато уваги аналiзу i штерпретацп европейсько1 культурно1 спадщини, антично1 фшософп, поетично1 творчостi тощо.

Формування кола iдей, що склали основу фшософсько1 герменевтики Х.-Г. Гадамера, пов'язане з уявленнями про сутшсть мови i И ролi у формуванш сенсу i виа духовное' культури людства, а також вщ уявлень про людську iндивiдуальнiсть, И створення та розвиток. Розгляд подiбних питань е принциповим для виявлення тое1 дшсно1 ролi, яку герменевтичний проект зiграв i продовжуе грати в розвитку европейсько1 фшософп.

Традицшним предметом герменевтики е розумiння - розсуд i освоення смислових горизонтов, якi представленi в текстових формах. Тексти можуть бути написаш природними мовами, а також на умовних текстах iнших мистецтв. В умовному сенс текстом е будь-який слщ цшеспрямовано1 людсько1 дiяльностi - побут, архтоектура, iншi пластичнi мистецтва i др. Саме герменевтика з позицп Гадамера i е спосiб читання та штерпретацп текстiв, причому саме методолопя роботи з текстами дозволяе створювати способи штерпретацп всiх шших культурних феноменiв.

Перш за все, Гадамер тддае послщовно1 критицi будь-яке редукцюшстське та iнструментальнi теорil мови. При цьому мова не йдеться про заперечення шструментально1 ролi мови як тако1. Гадамер вважае, що це лише найбшьш помiтна i часткова функцiя мови, свою ж основну роль мова виконуе на дорефлексивному рiвнi. Мова представляеться тут як своерщний трансцендентальний медiум в якосп антитези iнструменталiзму. Досить детально це питання розглядае А. Патлач у сво1х роботах. [див. 3; 4].

Основою фшософсько1 герменевтики Гадамера стае твердження про те, що художнш досвщ - це досвщ пiзнання iстини, так як вш мiстить в собi розумiння, отже, i сам е герменевтичним феноменом. Розумшня ж е фактом зустрiчi з твором мистецтва, яке «може бути прояснене тiльки виходячи зi способу буття твору мистецтва» [6, с. 146].

Людське ставлення до свггу, згiдно Гадамеру, унiверсально в тому сенЫ, що мiж будь-якими людьми в яких би то не було обставинах, юнуе можливють взаеморозумiння. Така установка питання пов'язана з тим, що мова, що утверджуеться в якосп iндивiдуального iнструменту, по сутi е суспшьним явищем. Гадамер порiвнюе мову з суспшьством, що на не1 розмовляе, i пояснюе, що мова е засобом зв'язку мiж людьми, тим, що з'еднуе !х iснування. У строгому сенЫ, не бувае чисто приватно1 мови, так як з перших роив життя ми входимо в мову, переймаючи И вщ iнших. Мова вiдкривае цей свгг для нас в якостi розкриття сущого, досвiду свiту: «Не тшьки свiт е свiтом лише

остшьки, оскшьки вш отримуе мовне вираження, - але справжне буття мови в тому тшьки й полягае, що в ньому виражаеться свiт. Таким чином, вихщна людянiсть мови означае разом з тим споконвiчно мовний характер людського буття-в-свт» [6, с. 513].

Це висвГтлення соцiальне за своею природою, що можна угледГти ще при базовому визначеннi мови: «... Мова знаходить свое справжне буття лише в розмовГ, тобто при здшсненш взаеморозумшня. <...> Це життевий процес, в якому проживаеться саме життя людського суспiльства. <...> Людську мову слiд мислити як особливий i единий у своему родi процес остiльки, оскiльки в процес мовного взаеморозумiння розкриваеться «свГт». <...> Всi форми людсько! життево! спшьноти суть форми спiльноти мовно!, бшьше того: вони саме i утворюють мову» [6, с. 516].

Якщо в «1стиш i методЬ> Гадамер вибудовуе концепцiю унiверсального трансценденталiзму, то, як вiрно вказуе А. Патлач, в бшьш пiзнiх роботах, присвячених мовi, Гадамер послiдовно проводить детрансцендентатзащю мови [див. 3], !! поворот до феноменальности в якiй мова реатзуеться безпосередньо. Мова йдеться не тшьки про мову повсякденносп, яко! iманентно притаманне смислове наповнення. Гадамер розумiе, що основне завдання тГе! форми дискурсу, яку вiн прагне створити - це аж шяк не герменевтика буденност або повсякденно! мови. Головне завдання фшософсько! герменевтики двояка - це розгляд i штерпретащя юторп та iсторичних наративiв i розумiння поетично! творчостi, яка виступае в якосп квiнтесенцi! юторичного досвiду.

Одна з основних особливостей поетичного слова, за Гадамером, полягае в тому, що мова, здшснюючи саморепрезентащю, реалiзуе багатозначнiсть, яка е не стшьки вiдмiтною властивiстю саме поетично! мови, скшьки належить сутносп само! мови, що розумiеться не як зiбрання слiв, а як абсолютно ушверсальне слово, яка не тшьки мае певне значення, але завжди вiдсилае до цiлого змюту. Ось чому слово в сво!й тiлесностi вiдрiзняеться вiд iнших матерiалiв мистецтва. Гадамер вважае, що там, де звучить слово, викликаеться вся мова в цшому, а також все, що на не! може бути сказано. Але в тому i рiч, що на мовi може бути сказане все.

Це досить смшивий i доволi загальний тезiс, в якому неважко побачити старi уявлення Гадамера про трансцендентшсть мови i !! загальний характер. Це своерщний лiнгвiстичний платонiзм, з яким, звичайно ж, не погодяться численш скептики i номiналiсти. Останшм важко дорiкнути в злому намiрi або в приховуваннi iстини, оскшьки легко зрозумГти мотив, який ними рухае - потреба перетворити вшьний i метафоричний дискурс про мову i !! можливостi в справдi науковий розгляд мови. Не будемо забувати, що сучасна наука являе собою не що шше, як систему оргашзованого скептицизму, який прагне очистити наше тзнання вщ релятивiзму, розмитих формулювань або посилань на шту!щю. Сучаснi психолiнгвiстичнi, структуралiстськi або когштивш дослiдження мови також висловлюють !! сутнiсть.

Яке ж мюце фiлософсько! герменевтики в ряду подiбних дослiджень. Наскiльки вона взагалi здатна виконати свое призначення? Для Гадамера тут немае проблеми або суперечносп, оскшьки жоден вид фшософського дискурсу про мову не заперечуе шшого, але вс вони в кшцевому рахунку виконують одну задачу -створення единого, цiлiсного ейдосу мови. В рамках цього завдання Гадамер вщводить герменевтищ роль ейдеттчно!, трансцендентально!, метафiзично! теорi!, яка покликана об'еднати вс розрiзненi дискурси про мову в едине цше.

Гадамер вказуе на особливють людсько! мови i ставлення до свiту на вiдмiну вщ абсолютно iнструментально! поведiнки i «мови» тварин: «Щцнесення над навколишнiм свГтом спочатку мае тут людський, а це значить, мовний сенс. Тварина може покинути навколишнш свiт, може обшти всю землю, не розриваючи, однак, свое! пов'язаносп навколишнiм свгтом. Навпаки, пiднесення над навколишнiм свгтом е для людини пiднесенням до ceimy; вш не залишае навколишнш свгт, але стае до нього в шшу позицГю, у вшьне, дистанцiйоване ставлення, здiйснення якого завжди е мовним. Мова звГрГв юнуе лише per acquivocationen (за уподГ6жнням). Адже мова в !! вживанш е вiльна i варiативна можливють людини. Мова варiативна не тшьки в тому сенЫ, що е також i ГншГ, iноземнi мови, яю ми можемо вивчити. Мова ще й сама по со6Г варiативна, оскГльки надае людинГ рГзш можливостГ для висловлення одного й того ж» [6, с. 476].

З цього можна зробити висновок про те, що принцип мГмесюа в мовГ означае, що слово наслщуе не тшьки одинично! речГ, але свГту в цГлому, тобто порядку, який, подГбно до невидимо! гармони, не виражаеться, а присутня в словГ. Така присутшсть порядку можлива там, де вщсутня дистанщя мГж здоровим глуздом i чуттевим явищем, тобто в поетичному словГ.

OT^e, roBopaHH npo eaMopenpe3eHTa^ro mobh b noe3ii, ragaMep Mae Ha yBa3i, ^o b noeTHHHoMy enoBi BigHeeeHHa go 30BHimHboro CBiTy BHBogHTbca 3a gy^KH, Tax aK b HbOMy MOBa BHcrynae He aK iHCTpyMeHT ocMueneHHa CBiTy, ane aK 3aranbHe «oeb» (Da) 6yrra. OgHe 3 HaM6inbm BigoMHx BH3HaneHb mobh, no ragaMepy, ^ - «6yTra, aKe MO»e 6yTH 3po3yMine» [6, c. 548]. Eyrra i e yaBneHHa-ee6e-eaMoro i boho aKpa3 i e enpaB^He 6yTTa mobh, OT^e, mh MO^eMO roBopHTH npo Te, ^o b noeTHHHoMy enoBi BHaBnae ce6e 6yTTa aK ^ne.

y aKocTi HaM6inbm xapaKTepHoro BHaBneHHa cyTHocTi mobh, ragaMep goenig^ye 3aBgaHHa icropHHHoi HayKH. Ha gyMKy ragaMepa, y icTopHKa, ^o 3BepTaeTbca go 6ygb-aKoro icropHHHoro TeKCTy, 3aB^gu e geaKHÖ «nonepegHe po3yMiHHa» ^oro TeKCTy, 3agaHe MoMy Tpagu^ero, b aKiM BiH ^HBe i MHC^HTb; boho Mo®e KopuryBaTuea b npo^ei po6oTH Hag TeKCToM, ane icropHK He Mo^e noBHicTro 3BinbHHTHca Big nepegyMoB CBoro MHcneHHa: MHcneHHa 6e3 nepegyMoB He icHye, ocKinbKH 6yTTa - цe Hae, a nrogcbKHÖ gocBig мaэ mh^bhö xapaKTep. flna xapaKTepHCTHKH nonepegHboro po3yMiHHa ragaMep BHKopHcroBye enoBo «3a6o6oH», aKe, Ka^e ragaMep, go enoxu Пpoсвiтннцтвa He Mano 3BHHHoro gna Hac 3HaHeHHa. 3a6o6oH o3HaHae ^ocb, ^o nepegye MipKyBaHHaM i po3gyMaM, geaKy gope^neKCHBHoro ycTaHoBKy CBigoMocTi. 3 tohkh 3opy ^inoeo^ii, 3a6o6oH - HeBig'eMHa xapaKTepHCTHKa CBigoMocri, HacKinbKH ocTaHHa po3yMieTbca ieropHHHo. BigMoBHTHca Big 3a6o6oHy noBHicrro HeMo^nHBo, ane Mo^Ha, aK Ka^e ragaMep, npHBecTH Moro y 3Ba^eHHH CTaH - b цboмy i nonarae 3aBgaHHa icTopHKa. yMoBoro gocarHeHHa TaKoro craHy e HaaBHicTb HaeoBoi gHCTaH^i Mm goenigHHKoM i thm, ^o goenig^yeTbca.

fl^epeno repMeHeBTHKH ragaMepa: «...repMeHeBTHHHHÖ acneKT He Mo®e o6Me^yBaraea repMeHeBTHHHHMH HayKaMH - мнстeцтвoм, icropiero, He Mo^e o6Me^yBaraea cninKyBaHHaM 3 TeKCTaMH: ymBepcanbHicrb repMeHeBTHHHoi npo6neMH, aKy B^e MaB 3a MeTy fflneMepMaxep, BigHocaTbca go eyKynHocri BCboro po3yMHoro» [6, c. 260]. ragaMep goBoni BinbHo TpaKTye caM repMeHeBTHHHHÖ ^eHoMeH, b aKoMy BiH B6anae iHTerpanbHy egHicTb Tpbox acneKTiB - po3yMiHHa, iHTepnpeTa^i i anniKa^i.

ragaMep CTBepg^ye ix Hepo3ginbHicTb, ^aKTHHHy TOTo^HicTb: po3yMiHHa 3aB^gu e TnyManeHHa i 3aB^gu nepeg6anae anniKa^ro Toro, ^o nignarae po3yMiHHro. noHaTra anniKa^i y ragaMepa oKpecnroe Me^i ^eHoMeHy, aKHÖ nignarae iHTepnpeTauii, i BCTaHoBnroe tom $aKT, ^o Bei ^eHoMeHH gyxoBHoi KynbTypu b TiM hh iHmiM crnya^i noBHHHi po3yMiTuea no-iHmoMy.

Mobhhö xapaKTep nrogcbKoro gocBigy CBiTy po3muproe roprooHT Hamoro aHani3y repMeHeBTHHHoro gocBigy. nigTBepg^yeTbca Te, ^o mh B^e 6aHHnu Ha npHKnagi nepeKnagy i thx Mo^nHBocTeM B3aeMopo3yMiHHa, npu aKHx mh BHxogHMo 3a Me^i Hamoi BnacHoi mobh, a eaMe: mobhhö CBiT, b aKoMy mh ^HBeMo, He e Me^a, ^o nepemKog^ae ni3HaHHro B-eo6i-6yTTa, ane ^M CBiT b npuH^ni oxonnroe eo6oro Bee, y ^o Mo^e npoHHKHyTH, go Horo Mo^e nigHaTHca Hame ni3HaHHa.

y KnronoBHÖ po6oTi ragaMepa nocTiÖHo BHpa^aeTbca gyMKa npo eaMocTiMHicTb i «BeeneHebKieTb», a6eonroTHicTb mobh: «... b MoBi BHpa^ae ee6e (sich darstellt) eaM CBiT. Mobhhö gocBig CBiTy «a6conroTHHÖ». BiH BHcoHHTb Hag BigHocHicTro Bcix Hamux 6yTreBHx пoзнцiM (Relativitgten von Seinssetzung), ocKinbKH oxonnroe eo6oro 6ygb-aKe no-eo6i-6yTTa, b aKoMy 6h 3B'a3Ky boho He nocTaBano nepeg HaMH. Mobhhö xapaKTep Hamoro gocBigy CBiTy nepegye BCboMy, ^o mh ni3HaeMo i BuenoBnroeMo aK ey^e. Ochobhhm 3B'a3oK m™ MoBoro i CBiToM He o3Hanae Toro, ^o CBiT CTae npegMeToM mobh. fflBHgme 3a Bee, Te, ^o e npegMeToM ni3HaHHa i BHcnoBnroBaHHa, 3aB^gu B^e oTOHeHe cbitobhm ropH3oHToM mobh. Mobhhö xapaKTep nrogcbKoro gocBigy CBiTy He BKnronae b ee6e npegMeTHicTb CBiTy» [6, c. 482].

HacKinbKH paцioнanbнi nogi6Hi eyg^eHHa? Hh He e цe npocro BinbHoi MeTa^oporo, 3a aKoro xoBaeTbca тpagнцiMнe gna 3axigHoi ^inoeo^ii rinocTa3yBaHHa noHaTb. y цboмy He Ba^Ko noMiTHTH BnnHB nnaToHi3My. B gaHoMy BHnagKy ragaMep rinocTa3ye MoBy b цinoмy, TyT Ha BigMiHy Big no3H^i' XaMgerrepa, MoBa - ^ He giM 6yTTa, ane, CKopime, eaMe 6yTTa, a6o, aK HaÖMeHme, icTHHa 6yTTa. B iHmoMy Mi^i ^inoeo^ 3aaBnae npo Te, ^o MoBa e MoBoro eaMoro po3yMy. [gHB. 6, c. 467].

3 tohkh 3opy ragaMepa b MoBHoMy o^opMneHHi nrogcbKoro gocBigy CBiTy Big6yBaeTbca He BHMip a6o o6niK Toro, ^o e b HaaBHocTi, ane 3HaxogHTb ronoe eaMe ey^e b ToMy BHrnagi, b aKoMy boho b aKocTi ey^oro i 3Hany^oro BHaBnae ee6e nrogHHa. CaMe b цboмy - a He b MeTogonoriHHoMy igeani paцioнanbнoгo KoHCTpyroBaHHa, aKHÖ naHye b eynacHiM нayцi, - Bni3Hae ee6e 3giMcHroBaHe b HayKax npo gyx po3yMiHHa. ^k^o paHime BHKopHCToByBanu gna xapaKTepHCTHKH enoeo6y 3giMcHeHHa npaKTHHHoi icTopHHHoi' CBigoMocTi noHaTTa Moro mobhoi npupogu, to npHHHHa ^oro b ToMy, ^o mobhhö xapaKTep Mae nrogcbKHÖ gocBig CBiTy B3arani. [6, e. 488].

Таким чином, ми виявляемо певну еднють в розумшш Х.-Г. Гадамером проблематики фшософп мови i завдань фшософсько! герменевтики. Ця еднiсть обумовлена сутнiсними характеристиками мовного середовища, яке представляе собою один з найважливших антропологiчних чинникiв, неодмшну умову людського iснування, ейдетичний фон, на якому розгортаеться наша суб'ектившсть. Ця еднють також не е однаковютю, скорiше мова йде про рiзницю аспектiв розгляду мови i !! можливостей, про прихований iзоморфiзм герменевтичного дискурсу, лшгвютично! ейдетики i технiчних, iнструментальних процедур.

Звiсно ж, що саме така точка зору дозволяе врахувати i охопити найбшьш ютотш характеристики i прояви мови: по-перше, це побудова дискурсу повсякденносп у всьому його рiзнома!ттi i варiативностi; по-друге, забезпечення нашого тзнання, з усiею його технiчнiстю i впорядкованiстю, точним i надiйним мовним iнструментарiем; нарештi, по -трете, пошук необхщно! тональностi в розумiннi поетично! творчоси, царинi, в якiй реалiзуе себе герменевтичний метод.

Л1ТЕРАТУРА

1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. - М.: Прогресс, 1988. - 704 с.

2. Гронден Ж. К композиции «Истины и метода» // Религия. Церковь. Общество. Вып. V. - СПб.: РХГА, 2016. - С. 42-68.

3. Патлач А.И. Философия языка Х.-Г. Гадамера. - Дис. ... канд. филос. наук. Специальность 09.00.03 - история философии. - М.: МГУ, 2011. - 210 с.

4. Патлач А.И. Философия языка М. Хайдеггера и Х.-Г. Гадамера (историко-философский анализ). -Философские науки. - 2011, № 7. - С. 104-114.

5. Gadamer H. G. Kleine Schriften, Bd. 4. Tübingen, 1977, S. 256-261.

6. Gadamer H.-G. Gesammelte Werke. Bd. 1. - Hermeneutik I. - Wahrheit und Methode. - Tübingen, 1990, 494 s.