CC BY
18Учет записки ТаврШського нацгонального университету \м. В. I. Вернадського Сер1я «Фыолог^я. Сощальт комумкацИ». Том 24 (63), №1 Ч.2. 2011 р. С. 322 - 332.
УДК 821.161.2-2.09
ДОЛАННЯ Й ТВОРЧЕ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ НАЦЮНАЛЬНИХ МИСТЕЦЬКИХ СТЕРЕОТИП1В У ДРАМ1 "БРЕХНЯ" ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
Тхорук Р. Л.
Рiвненський державний гумантарний шститут, Пене, Украта
У стата на прикладi драми Володимира Винниченка "Брехня" розглядаеться штерпретативне поле твору, визначаеться контекст так звано! „малоросшщини", визначаеться рецепщя драми. Ключовi слова: рецепщя, драма, контекст, формульш схеми.
Драма „Брехня" 1910 року, безсумшвно, стала етапним твором. Вона вщсилае до часу вироблення концепцп „чесност з собою" й штенсивного пропагування И у найр1зномаштшший спос1б: драма („Щабл1 життя", „Дизгармошя", „Базар", „Брехня"), вщкритий лист („О морали господствующихъ и морали угнетённыхъ") { роман („Чеснють з собою"). 1нтенщею стае транслящя сучасникам нових значень (1мен), розширення горизонту знань. Один ¡з наймолодших читач1в журналу „Л1тературно-науковий вютник", як його характеризував автор статт „Журнал 1 публика" 1911 року, зокрема, вщзначив: „<...> I саме повюти й п'еси Винниченка 1 ще дещо (прим1ром Коцюбинський) викликують у молод1жи якийсь штерес до Вютника. А викликують штерес не задля порнографа, але задля сьв1жости сюжету" [5, с. 3]. Змютове ядро концепцп „чесност з собою" - нова тема у гуссерл1вському значенш - зумовлюе продукування текспв-вар1ант1в. Наштовхуючись на неадекватне, як письменников1, напевне, видавалося, прочитання теми, вш починае И тиражувати у р1зних формах. Наполягаю на тому, що йдеться про тривкий д1алог автора з читачем за посередництвом твор1в, д1алог, який, за мо!ми спостереженнями, на 1911 р1к шов до вичерпання, а тсля виходу друком роману зв1вся до бшьш звичного у культур! формату - м1ж текстами \ читачем. Прикметно, що експерименти ¡з героями, сюжетними ситуащями, конф1гуращями конфл1кпв надто явно вщбивають переб1г д1алогу. У цш статт розглядатиметься лише аспект „слщу" рецепци у текст драми.
Формульш схеми спробуемо встановити за контекстом драм „малоросшщини", корпусу текств масово! культури того часу. Вони визначили етап достосовування до смаюв читач1в, що на прагматичному р1вш зумовлений штенщею доступно викласти етичну теор1ю 1 переконати перес1чного глядача. „Слщи" мелодраматично! традици визнають багато !з дослщниюв, !х закршило 1 жанрове визначення „штелектуальна мелодрама". „Персонаж твору - це значною м1рою характери-маски. Але 1 юний палкий коханець Антось, { демошчний ревнивець 1ван Стратонович, { щиросердний простак Андрш Карпович, { сестри - стар1юч1 панни Дося й Саня (одна добродушна, а друга недов1рливо-норовлива), I лапдно-мудра в
свош чуйност i добропорядносп служниця Пульхера - кожна драматична постать твору попри певну есюзнють i статичнють, що зумовлюе виразне тяжiння до алегорично! узагальненостi, виступае i колоритним сощальним типом, i своерiдною людською особистiстю 3i своею неповторною долею", - пише про мелодраматичну складову В. Гуменюк [4, с. 154]. Маски-амплуа, формульш дискурси, усталенi сюжетш ситуацп, пiзнавана персонажна структура й вщповщш конфлiкти провокують i прочитання у рiчищi усталених рецептивних моделей. I значною мiрою, на мою думку, пояснюють причини не-розумiння й не-вщчитування ново! винниченювсько! теми, яка реалiзуе iнтелектуальну складову змiсту.
Одна i3 них, смiю припустити, невдало трансформований канал сцени-дискуси. Вона широко використовуеться в драматурги Г. 1бсена, Б. Шоу, Леш Украшки та ш. Лiтературна форма дiалогу-агону (симпозiумна сцена), яка зводить двох-трьох геро!в в словесному герцi на щеолопчш (полiтичнi, фiлософськi, етичнi) теми, запозичена iз „високо!" лiтератури. Вона свщчить про введення дискурсу публiцистики й науки, експерименти iз формами його достосування до жанру. Бiльшiсть симпозiумних сцен драми „Брехня" - розмови Наталi Павлiвни iз Тосем, iз 1ваном Стратоновичем - семантично приглушеш, задекорованi мелодраматичною сюжетною лiнiею, переведет на рiвень 11 пiдтекстiв (не втягнут у каузальний ланцюг), тому що елiмiнуються до реплiк-коментарiв одше! iз сторiн. 1х розлоге представлення наявне ще у „Щаблях життя", „Дисгармони", „Memento". Оскiльки письменник врахував закиди критикiв: „У всiх його по бшьшш части лишень драматичних балаканинах, якими дос (з малими вшмками) заповнював рубрику свое! драматично! творчости був задаток на будучого драматурга..." [13, с. 9], - i поправив форму, то переформатував довп симпозiумнi сцени. Iнтелектуалiзм втрачае текстове забезпечення, достатне для закршлення смиств.
У вiдгуках на першi драми письменника хвалили за „побутовщину", вдало виписанi картини сучасного життя, ганили за публщистичшсть, проповiдництво, „розхристашсть" форми i „порнографiзм" (докладнiше див. мою статтю [11]). Не дивно, що надалi сценiчний простiр В. Винниченко завжди звужуватиме до „мелодраматичних" поко!в (задля суцiльностi сюжетно! ютори), побутовiзуючи подiеву iсторiю, замiнюючи селян на „сучасних геро!в" - штел^ешгв. Характерологiя нового героя подекуди будуеться так, що лишае враження простого травестування, без розробки психолопчних мотивацш, що притаманно украшським водевiлям та сатирам, школи мелодрамам: украшська одiж на Ляшенковi („Не судилось" М. Старицького), газета „Рада" у панському домi („Панна штукарка" О. Володського), згадка про украшську виставу („Свггова рiч" Олени Пчiлки). Те ж стосуеться й Винниченкових геро!в Мусташенка, Андрiя Карповича й 1вана Стратоновича, Лобковича. Маска-амплуа виявляеться сильнiшою, адже сюжетна iсторiя значно бiльше зумовлюе визначення функци героя у конфлштах, тому береться до уваги. Навряд чи побутовiзацiя йде на користь поетовi й професоровi. Та В. Винниченко i не надае цьому ваги. Кшька реплiк про мотор у „Брехш" наводять на думку про фах персонагав.
Чому за головного щеолопчного героя обрано жшку? З уваги на центральну тезу етично! теори, можна твердити, що Наталя Павлiвна - антигерой. I якщо
стосовно цього можна провадити полемшу, то И позищя протагошста непохитна. Гендерну проблему на матерiалi роману „Чеснють з собою" розглянула М. Ревакович: Винниченко "пробуе поставити себе на мiсце жшки i прийняти И точку зору... Але цей погляд правдивий тшьки в сферi сексуальности. У сферi логоса, натомiсть, вiн незламно обстоюе (можливо, цiлком пiдсвiдомо) iдеологiю „тшьки для мужчин" [8, с. 85]; „т жшки, як мають вщвагу протистояти Мироновi й сперечатись iз його Словом, завжди зазнають образи й приниження" [8, с. 81]. Лопка наративу драми „Брехня" цшком улягае цьому закону художнього св^у автора: той, а точнiше - та, хто протисто!ть теори „чесносп з собою", терпить нищiвну поразку через сво! переконання. Смiю припускати - щеолопчних геро!в у творi два, що зраджуе стратегiю, вироблену у прозi про нового героя („Хмари" I. Нечуя-Левицького, „Товаришки" Олени Пчшки). 1ван Стратонович i Наталя Павлiвна зводяться автором в щеолопчному двобо!, що змiстово пiдтримуеться амальгамними реплiками, якi накладаються (звучать) при розгортанш мелодраматичного сюжету шантажу. Це подвоена сюжетна структура: одна форма реалiзуе паралельнi смисли.
I тут постае кшька перешкод до „ново!" рецептивно! модель
На основi опублшованих драматичних творiв перiоду 1880-1920 рр. можна назвати кшька п'ес, що мали неабиякий вплив на тих, хто брався за перо, визначаючи !х розумшня традицi!. Назву т з них, якi супроводжуе вiяло наслiдувань: „Даталка Полтавка" I. Котляревського й вщповщно тема „вiддання за нелюба"; „Доля" М. Стеценка й тема „вбивства за намовою", сюди слiд зарахувати й „Безталанну" I. Тобшевича, що користувалася набагато бшьшою популярнiстю, анiж „Доля"; „Чари" К. Тополi iз темою „помочi ворожки"; „Глитай, або ж Павук" М. Кропивницького й тема „гонитви за грошима й любощами". За мо!ми спостереженнями схема „надокучливих" коханцiв-залицяльникiв, яких намагаеться спровадити дiвчина чи молодиця, поширена у водевiлях, оперетках та сатиричних комедiях („В каламутнiй водГ' О. Володського, „По-модньому" М. Старицького, „Коханщ-шкодники" С. Воронки, "Соколики" Г. Цеглинського, „Панна штукарка" О. Володського, „В старiм гнiздi" С. Черкасенка). !з корпусу класифiкованих текстiв вилучеш твори на iсторичну тематику, тому що у цш групi, на мою думку, дiе iнший принцип усшшносп, зорiентований на значущiсть юторично! постатi чи подi!; найбiльшого поширення набула тема Iвана Мазепи, Богдана Хмельницького та розбшника (чоловiчий варiант), Марусi Богуславки (жiночий). Причому часто працюе ще одна тенденцiя: юторична мелодрама пишеться за схемою драми з народного життя. Зокрема, „Лиха юкра поле спалить, i сама щезне" I. Тобiлевича нагадуе про сюжетну юторда „Чар", „Гальшка Острозька" О. Огоновського про „Нещасне кохання" Л. Манька з домiнантою мотиву материнського/батьювського прокляття. Репертуар сюжетних схем доволi обмежений, - i вш тисне на драматурга, який прагне (або нi) дати нову тему, i на глядача, який вибирае iз можливих i вiдомих йому рецептивних моделей.
Менше значення у порiвняннi iз темами й сюжетними iсторiями мае обраний автором жанр, оскшьки змiстова тема за певним жанром не закршлюеться. Власне, у вказанш системi драм iз народного життя мелодрама опиняеться у ролi трагедiйного
корелята до водевшю й комеди при збереженш за ус1ма названими жанрами те! ж регулятивно! функци. Ч!тюсть моральних ¿мператив!в ставить мелодраму на один щабель ¿з комед1ею. Евгемеритичш тенденци поглиблення-удосконалення змютово! теми { згромадження-ур!зномаштнення задля ефектност в укра!нськш масовш драматург!! доповнюються стратег!ями культурного кер!вництва, як! полягають у врощенш пол!тично й культурно значущих змютв тем-сюжет!в у тканину твору, творенш подвоено! сюжетно! структури й аплшацп формульних дискурс!в при збереженн! й стил!заци низки звичних форм [12]. У имейнш мелодрам! п!д впливом, на мою думку, устху „Власти тьмы" Л. Толстого спостершаеться змщення до трилеру (крим!нальна справа) з! збереженням мелодраматичност! (герой-жертва й герой-напасник). У цьому напрямку чимало пише п!зн!й Марко Кропивницький („Замулен! джерела", „Мамаша" та ш.).
До одше! ¿з названих зм!стово-тематичних парадигм близька й „Брехня". I! за багатьма ознаками (стиль монолопв, на як! скидаються довп репл!ки; персонажна структура) слщ поставити поруч ¿з шмейними мелодрамами на кшталт „Дол!" М. Стеценка, „Жцщвки-вихрестки" I. Тогобочного, „Безталанно!" I. Тоб!левича. У цьому випадку йдеться про вар!ювання „архетипно!" теми вбивства через ревнощ! або ж тдбурювання при мотивуючому любовному трикутнику, у який зад!яш чолов!к/дружина/коханка ¿з демон!чним центральним персонажем ! жшкою-жертвою. У „Брехн!" структура любовного трикутника помножена (!х три; два -ледь позначен!), а виразно виписана жшка/чоловш/коханець, причому ж!нка й тут виступае оп!кункою родини, тшьки чолов!ково!. Сатирично-!рон!чний етос п!дживлюеться сюжетною ситуаще! смерт! геро!н!, недарма ж контекст мелодрам рецитентами обираеться вщповщний, зверн!ть увагу на його мимовшьно-спонтанний характер у словах рецензп В. С!мовича: ^,Побажати б тшьки, щоб штуки Винниченка („Базар", „Дизгармошя") виперли раз „Нещасн! кохання" та „Жид!вки-вихрестки", на як! поважнш людин! вже таки не по силах дивитися" [9, с. 3]. Та зважмо, що стрижневою формульною схемою „Брехн!" виступае все ж сюжет водевшю->сатири про надокучливих залицяльниюв ! приневолення до небажаного шлюбу ¿з апл!кованими ситуац!ями-формулками с!мейних та юторичних мелодрам: монолог!в-плач!в над слабшими (родиною Андр!я), смерт!-протесту (як у „Бондар!вш" ! „Наймичц!" I. Тобшевича, „Марус! Богуславц!" М. Старицького).
Позищя ж!нки-жертви в „масов!й" драматург!! зрщка зам!щаеться (наприклад, у мелодрам! „Кара совютГ' Г. Цеглинського), а демошчним персонажем може ставати ! жшка (у с!мейних мелодрамах на кшталт „Безталанно!" I. Тобшевича, „Дол!" М. Стеценка, „Жцщвки-вихрестки" I. Тогобочного, „Замулених джерел" М. Кропивницького), ! чоловш (у мелодрамах про обмануту д!вчину-жшку - „Ой, не ходи, Грицю" М. Старицького, „Сатанинська помста" Г. М!хновського). У випадку, коли обидва персонаж! головно! структурно! групи чоловши, йдеться про позиц!ю жертви, яка вщдана л!тньому чолов!ков! („Кара совют!" Г. Цеглинського, „Розумний ! дурень" М. Кропивницького) або ж калщ! („Душогуби" I. Тогобочного, „Брат на брата" Д. Грицинського).
Формульш дискурси монолопв-плач!в перетворювалися на „клапани" вибух!в емоц!й, якими вправно чи ш керував автор. В. Винниченко користае ¿з можливостей
цих прийомiв: Наталя Павлiвна докладно й майже ютерично пояснюе суть сво!х жертв настiльки часто, що якось Тось „перествав" !х у вщповщь, майже пародiюючи:
Андрiй такий був нещасний, ти пiдняла його, ти надала йому сил, ти зробила його ученим, вш зараз робить великий винахщ, дасть людськостi велию цiнностi, його не можна кидать, бо вш загине, з ним зараз припадок, паралiч, чорт-бiс. I ти взяла на себе подвиг любовi [2, с. 147].
Мотив невинно! жертви реалiзуеться у мелодрамах саме так. Це д^и, нещаслива через втрату когось родина. Ось, для прикладу, монолог iз „Жцщвки-вихрестки":
МАРЫ (сама, тдходе до колиски). Задля нього жити повинна! Сину мш, горе мое, доле моя безталанна! (Павза). Ти поки ще щасливий, не знаеш, не чуеш батьювського, людського глуму, поневiряння над собою... А пройде час, тдростеш, для ушх будеш чужим, зазнаеш глуму, зневаги i не раз твое серце обшлеться кров'ю; повш жиденям взиватимуть... i я твоя мати, не матиму сили захистити тебе. (Павза). Смiеться, спить i смiеться... сниться щось... (Зусмшкою). Дитино моя, сину мш, у^хо, щастя мое. (Припада до дитини й цыуе) [10, с. 38].
Лiризацiя забезпечуеться у таких випадках ритмiчними повторами, рясними фольклорними цитатами. Досягаеться ефект ютеричносп. Вся апологетика Наталi Павлiвни витримана у цьому тош. Однак, коли вщбуваеться перехiд на теми любовних переживань, то можна вiдзначити кшька прикметних змiн: В. Винниченко щедро насичуе реплши (i Тося, й !вана Стратоновича) фiзiологiзмами:
ТОСЬ (Схвильовано ходить по хатг). Я вимучився, я не сплю ночi i мучусь так, що iнодi кричу, як божевшьний, i вранцi сусщи присилають двiрника подивитись, що зi мною. Одна думка, що тебе обшмае другий, що ти милуеш його, смiешся до нього... О! Тисяча б жалких стояли передо мною, я б !х вшх зшхнув, щоб дiбратись до тебе. Ти цього не розумiеш, бо ти не любиш. I тепер я спитаю тебе, чому ти жалiеш Ац^я, а не жалiеш мене? Чому? [2, с. 163].
ктеричшсть стае ознакою дискурсу розмови про почуття. I! збертае навт листування В. Винниченка. Фiзiологiзми й непрямi цитати iз Нiцше дозволяють вплггати „новий" змiст, переформатовувати смисл у вимiри тiлесностi.
Поразку Наталя Павлiвна, протагонiст п'еси, отримуе в щейному конфлiктi, а не в мелодраматичнш iсторi!. У п'есi художшми засобами покарана брехня, яка не е „чесшстю з собою". Тшьки читачеве сприйняття працюе у зворотньому порядку вщ авторського, виходячи на тему-тезу при завершенш знайомства iз твором. I точкою, що його визначае, стае позищя жертви у персонажнш структурi (вона пiдказана звичними схемами рецепци, сценою негречного викрадення листiв). Якщо у мелодраматичнiй структурi Наталi Павлiвнi вiддана роль жертви шантажу й дещо брудних пох^ливих зазiхань, то на рiвнi протиборства чесносп/брехш вона мала б вщбути роль рiвного, а значить сильного конкурента. Функщю, що засадничо зруйнована.
Значення слова „чеснiсть" вказуе на етичний, поведшковий аспект, найвiдповiднiшим йому антошмом виступае „обман" i вiдповiднi вчинки. Антошмом до слова „брехня" виступае „правда", а не „чесшсть". Слово „правда"
визначае й абсолютний синошм „кривда" i3 розробленою семантикою слiв дieслiвного ряду: „кривдити" та iншi. У вимiрах теологiчних брехня - це служшня дияволу, а у фiлософському - вщхилення вiд очевидного (хибнiсть, хиба). У людськш поведiнцi ухиляння вщ правди можна називати криводушнiстю й лукавством. Остання риса цiлком пасуе Натат Павлiвнi, проте обмежуе смисли !! брехнi до кокетства й залицянь, до простору еротично-любовно! тематики й сюжетики. Отож, вибiр лексики вказуе на зусилля автора втриматись на межi „до" мелодрами. Цьому, як на мене, надто заважае „розчинешсть" дискусш, симпозiумних сцен у побутовому матерiалi. Все ж синошми-вщповщники ряснiють у реплiках персонажiв, i найчастiше протиставлення до „брехнi" означаеться як ,Дстина". А дотичними й залежними секторами людсько! дiяльностi й екзистенци стають „манiпуляцiя", „благодiйнiсть", „святють", „жертва" (жертовнiсть).
Наталя Павлiвна - апологетка етичного принципу, виконання якого iншi персонажi називають „безоднею", адже можливий вiн у вимiрах одинично! сваволi, iншим полишаючи роль об'екпв i жертв. Таким чином шби побiжно вказуеться, що обговорення тези iз приватного простору слiд переносити у координати сощального: як жити поруч iз людиною, яка пропагуе брехню, а не чеснiсть:
ТОСЬ. А я знаю, чому меш вiрить?! Я знаю, де кшчаеться брехня, а де правда? Хiба я можу знать? Коли в тебе в принциш брехня... [2, с. 148]
Оманливють щастя, що так забезпечуеться, прописана у найрадикальшший спошб завдяки сюжетнiй ситуацi! смерт у варiантi самогубства: усвiдомлення й визнання вичерпаностi iде!, поставленiй власноруч геро!нею крапцi.
Саме iдейний конфлшт потребуе романсово! драматично! моделi. У В. Винниченка вона розщеплена на кшька мiкролiнiй. („Серед усiх лггературних форм романс (роман) найближчий до сну здшснення бажань, i вщтак вiдiграе у соцiумi на диво парадоксальну роль. Яким би не був час, правлячi класи чи штелектуальна елiта прагли спроектувати сво! iдеали у якiйсь iз форм романсу, в якому б шляхетш геро! та прекраснi геро!нi представляли щеали, а варвари-селюки небезпеки !х правлшня... Завершений романс, звiсно, про устшний пошук, i його повна форма вмщуе три основнi стади: стадiю небезпечно! подорожi та кшькох дрiбнiших, що готують до не!; жорстоку боротьбу, зазвичай щось на кшталт битви, в якiй або герой, або його ворог, чи й обидва, змушеш загинути; i оствування героя. Можна б назвати цi три стадi! вiдповiдно, скориставшись грецькими термiнами, agon або ж конфлшт, pathos чи смертельна сутичка, i anagnoris або ж вщкриття, впiзнавання героя, який ясно довiв, що е правдивим героем, навггь якщо вiн не вижив у конфткп. Вiдтак романс виражае бшьш докладно фрагмент боротьби з погляду ритуально! смерт аж до сцени вшзнавання, яка суттева й у комеди" [1, с. 186-187]. У концепци Н. Фрая, трифазна схема комеди, натомють, вiдбивае логiку змш соцiального свiту пiд вади й забаганки антигероя iз завершальним розвiнчанням його й каяттям, - та поверненням сощального ладу „на круги своя". У мелодрамi змши незворотш через ситуацiю смертi героя-жертви, але схема комедi! зберiгаеться.) На думку С. Михиди, iдейний конфлiкт анатзовано! драми визначаеться поняттями брехня/правдивiсть, i втягнутi в нього Наталя Павлiвна, Андрiй, !! чоловiк, та два коханщ: поет Тось та шженер 1ван Стратонович [6, с. 91].
Все ж любовно-еротичний колорит забарвлюе сво!м змютом сцени, в яких защяш геро! i цiе! персонажно! структури. Вона утримуе змiсти на двох рiвнях: мелодраматичному й iдейного романсового змагання. В. Винниченко створюе мерехтшня смислiв, накладаючи !х та забезпечуючи контекстуальну домiнанту то одного (шший при цьому визначае пiдтекст), то шшого. Прекрасна з цього погляду сцена у другш дi! iз лавро-вишневими краплями. Гра взаемовиключними формами дозвшля - спiвать чи читать - iз вiдповiдними загрозами репутаци Наталi! Павлiвнi (але змiщеними у тдтекст) можлива й значуща, адже так письменником задумана, у формат потенцшного. Семантика !! бiльш вщчутна саме у словесному представленнi. Вибiр на користь традицiйно! для укра!нця/укра!нки розваги „поспiвати" пiдданий iронi!. Словесна форма „читати", вказуючи на бшьш вишукане дозвiлля, мiстить потенцiйнi, а значить iронiчнi, вказiвки на досконалiшi й небезпечнiшi форми занять для штел^ентно! панi. В. Винниченко iронiзуе iз пересiчно-омiщаненого трибу життя геро!ш, ледь зачепленого та, по сут^ не змiненого манiвцями облудного благо^яння. Все ж „слово" (сказане) не шдтримане наразi вiзуальним рядом; вони юнують у незгармонiзованих смислових рядах.
Ь кола охоплених iдейним конфлiктом вирiзняеться пара Наталя Павлiвна / !ван Стратонович. I! виокремлюють усi читачь Наприклад, М. Вороний, вважаючи твiр драмою живих символiв, називае !вана Стратоновича двiйником, тiнню Наталi Павлiвни [3]. У рецензi! геть не йдеться про поляршсть iдейних позицш, отож, у поле уваги потрапляе лише ревшсть та пристраснiсть. Прикметно, що М. Вороний вирiзняе парну структуру, не включаючи до не! ш Тося (чи вiн замало пристрасний), нi Андрiя. Пiдстави - у сюжетнш iсторi!: мелодраматична штрига iз „любовi, зради, пiдступностi, помсти, змови, викрадення листiв, несподiвано! вютки й смертi" [4, с. 163], як текстово втiленi у вщповщш вчинки i визначають взаемини тшьки Наталi Павлiвни й Iвана Стратоновича. У вщгуках та iнтерпретацiях вщбите сприйняття саме цiе! основно! поетикально! категорi!.
Свiт-простiр, створюваний Наталiею Павлiвною, характеризуеться iнфантилiзацiею оточення. Усi щ вимiри прямо вказують на владарювання над iншими. Особливо прикметна у цьому ключi лексика: сама Наталя Павлiвна iменуеться чоловiком „мамунею", а поруч не! „котюники", „лiлейки", „балакунчики", „рушнички", Тосi, Тасi, Тадi (вщ Андрiй), Досi, Санi, навiть служниця Пульхерочка. У викривлено-зманiженому середовищi ошбне мiсце посяде Iван Стратонович. Облудшсть iнфантильного свiту, вигiдного насамперед Наталi Павлiвнi в !! замiрах злапднити, здрiбнити i приручити оточуючих засобами брехш „у принципi", криеться в називанш !! мамунею, адже природно вона не може iменуватися так, не маючи народжених нею дггей. I, як бачимо, у дтей перетворюе чоловiка, його родину, коханщв. Можливо, прозирае авторська дошкульна iронiя нiцшеанського гатунку: штучно творений св^ моделюеться геро!нею за параметрами природних материнських потреб, якi - iз не з'ясованих цiлком причин (хоча хвороба шлюбного дружини цiлком достатня пiдстава) - буттево не зреалiзувалися. Для В. Винниченка багато важить природнiсть, iнстинкт, якi б дивш, на погляд сучасного читача, явища вш не приписував у сферу шстинктивного
(що саме по соб1 варте грунтовшшо! студи). На мою думку, на цьому ж р1вш природносп/штучносп, у вим1рах щеолопчного акценту, слщ тлумачити виписування мюця Натат Павл1вни у списку персонажв на другому мющ тсля !! чоловша шженера-х1мша Андр1я. Викривлений (брехливий) свгт уявлень та принцишв молодо! жшки багатьма деталями прописуеться як проспр машвщв, що ваблять { спокушають, тому, можливо, сшвм1рною формою виступае ад'юльтерна сюжетна лшя, зумисне гшербол1зована. А шшим вим1ром екзистенцшно! реал1зацн - влада над шшими.
Зворушливо та водночас моторошно звучать у заключнш сцеш радюш вигуки Андр1я Карповича та його батька про те, що жшка ус1х „вговорить" та заспоко!ть. Чоловши потшають один одного тим, що вона знае якесь „слово". Письменник дае нагоду нам почути щ слова: ¡з вуст помираючо! Натал1 Павл1вни лунають вмовляння й благання зата!ти (берегти) правду про сво! стосунки, а лишити тшьки „брехню", що ус1х примирить:
Слухай, Тосю. Ншоли, - чуеш? - школи ш однш людиш ти не повинен того говорити, що м1ж нами було. Чуеш?.. Те, що будуть бачить, це друга р1ч. А вони не повинш знать того, що було. Ти даеш слово?" [2, с. 193].
Та все ж сам почутий глядачами змют викривае правду. I майстерно декоруеться структуруванням персонажв на кону: якась групка вщокремлюеться, щоб обмшятись словами правди та общянками !! берегти, а шш1 вщдалш спостер1гають, шчого не чуючи та уславляючи вигуками владу й природний хист жшки. Розмщення персонаж1в на сцеш стае шошчним знаком, символом облудносп-брехш. Зрештою Наталя Павл1вна якось весело пояснюе поетов1 Антосю, що треба скористатися всього-на-всього „гшнозом":
Ти думаеш, що не можна переконати людину, що це не стш, а грамофон? Х1ба не гшнотизують людей?.. Гшнотизують хворих, слабких, жалких [2, с. 151].
Це поняття-концепт в щеолопчнш схем1 теорн „чесност з собою" займае центральне мюце; 1 докладшше виписане завдяки лшн Тараса Щербини у ромаш "Чеснють з собою".
Звщси, супровщна тема жертви-оф1ри. Тшьки у виршенш Натал1 Павл1вни вона, як на мене, теж постае машвцями, з тдкресленням неприродност1, позицн „над", адже жшка маншулюе долями шших, не надто питаючи !х згоди на роль „рослинки" чи „скотинки": „як рослина бере у сонця { дае бщнш заморенш скотинщ" [2, с. 150]. Метафора, до яко! вдаеться геро!ня, демонструе усунення сощальних вим1р1в з людського св1ту. Вигадана схема коловороту у житп-бутп порушиться хоча б тому, що шш1 люди не бажають ставати жертвами, якими Наталя Павл1вна насичуе свою жагу жити. Негречш способи шдкорити соб1 Iван Стратонович „кодуе" теж у вим1рах правди/брехш: „Ви обуреш? Ви? Ви обуреш? Нечесно, правда?" [2, с. 166], - у такий спошб показуючи, що йдеться про засоби (принципи), яю ведуть до влади, що !! соб1 Наталя Павл1вна називае благод1янням, жертвою, святютю. Але щ накинут назви теж висм1яш Iваном Стратоновичем, тому що стали „принципами", а геть не е цшлю:
Н1, смерт пов1рю. Даю нав1ть слово, що буду жатть Андр1я так, як ви... Хе! А Ви святинею будете в мо!й душ1. I в Андр1евш... Ха-ха-ха! Ну! [2, с. 175].
Замши машпулятора Наталя Павлiвна не припускае. Загадка смертi головно! геро!нi у тому, що вона вказуе на позбавлення вщ iлюзi!: стояти на грунт не-природних химер - значить просто „нечесшсть з собою", надломлювання себе до того, щоб крадiжку називати офiрою. Нечеснiсть проти себе i всi на цш основi вирослi вчинки - перш за все iлюзiя, яка виснажуе жшку. Звернiть увагу на те, що створене обманутими, але оперте на чесшсть i щирiсть точних визначень (Андрiй Карпович говорить про те, що завжди вiдчував, що непривабливий Наталi Павлiвнi; Антось метушиться й провадить рiшучi розмови ради шлюбу), мае у художньому свт п'еси тривюсть iснування: вiршi, винахщ, - а творiння Наталi Павлiвнi -радiсть i задоволення ушх - можливе за однiе! умови: !! не-iснування.
За всiх мелодраматичних потенцш, ад'юльтерний сюжет забезпечуе низку можливостей обмiркувати дихотомiю природного/рацiонального. Природшсть майже завжди малюеться письменником через прояви тшесно-сексуального. У контекстi звинувачень у „порнографiзмi" (С. Ефремов, Г. Хоткевич та iн.) аналiзована п'еса виглядае майже безневинною поряд iз „Щаблями життя", „Чужими людьми", тому рецензенти про це й мовчать. Хоча у нш акценти лише приглушеш. А мелодраматичне тло виписане за затертими схемами, без провокативних ситуацш. Iван Стратонович, розвiюючи облуднють iлюзiй, розказуе, що ради науки й винаходу можна покохати й його. Та ютинним мiрилом стае голос плот (так визначае правду й Тось). I його силу Наталя Павлiвна знае. Значущють жорстоко! гри-змагання за владу й правдивють „iдеологi!" (маю на увазi визначення основного принципу iз можливих або брехш, або чесностi) мiж !ваном Стратоновичем i геро!нею затьмарюеться тиском рецептивно! схеми сексуального насилля через шантаж, яка запускаеться шдслуховуванням та викраденням листiв. Те, що кульмшащею iдейного (iдеологiчного) конфлiкту стае сцена, коли !ван Стратонович повертае листи нерозпечатаними, привертае чомусь надто мало уваги. Навряд чи згаданий вчинок хтось назве шляхетним, адже таке прочитання руйнуеться смислом попередшх сцен. Та письменник вiдбирае i у Наталi Павлiвни статус жертви шантажу. Вона могла б повернути усе „на круги своя", врятувати свш свггик, тодi б працювала матриця комедi!. Обрана iдеологiчна романсова модель, адже письменниковi важить на тому, щоб була розвiнчана !! iдея. У вимiрах iдеологiчного протистояння смерть Наталi Павлiвни - наслщок !! помилки розпiзнавання реалiй картини буття, надужиття свое! волi. Однак геро!ня докладае всiх зусиль, щоб принцип брехш керував у свт й по !! смерть У заключнш сцеш факт вимагання присяги виглядае як посвята у лицарьпослщовники. З уваги на цю виразшсть романсово! сюжетно! матрицi звеличення !вана Стратоновича, служителя iде! „чесностi з собою", надто малопотужне.
Цшаво, що вчинки Наталi Павлiвни, як свщчать рецензi!, легко вiдчитувалися у рiчищi апологетики, чого не скажеш про !вана Стратоновича, що радше лишався демошчним коханцем: „Винниченкова „Брехня" - се проблем. Наталя Павлiвна бреше i своею брехнею дае щасте всiм, що коло не!. I так сходить вона, з безоднею брехш, сходить зi сьвга, а т1, що лишають ся при житю, тi всi !й вiрять. Отже все в порядку. Брехня Натальчина принесла радощiв не однш людинi, а що вона сама при тм гине, се одинокий вихщ iз !! трудноватого замотаного становища" [9, с. 3].
Смерть-виклик все ж часпше прочитують у рамках етосу сатири^рони, протилежно! романсу за квадричною схемою Н. Фрая: „...брехня е саме те, чого вони [оточення Наталi Павлiвни] потребують - лiки вiд !хнього агресивного споживацтва, яке, якщо його не гамувати, може стати закрайшм" [7, с. 107]. Цитоваш штерпретаци свiдчать про невиразнiсть апологетично! лши поведiнки 1вана Стратоновича, а вона декшькома елементами структури вписуеться у сюжет не тшьки любовно! спокуси, а й мютить потенцi! теми-наративу про провокативне навчання iз фшсованими позицiями учителя (1ван Стратонович) й учня (Наталя Павлiвна).
Вiдгуки на „Брехню" та формальш експерименти у текст показують потужшсть рецептивних моделей, вироблених на основi мелодраматичного й комедшного репертуару укра!нського театру 1880-1920 роюв. Вони й сьогоднi багато в чому визначають штерпретативне поле творiв В. Винниченка. Письменник прагнув, як намагалася довести, !х врахувати; ради того, щоб донести свою теорда до кожного iз укра!нщв. Тому „новизна" теми (iнтелектуалiзм) у сшвди iз формулками-клiше забезпечили настшьки широкий спектр миготливих смислiв одше! драми.
Список лiтератури
1. Frye N. Anatomy of Criticism: Four Essays. - Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1970. -368 p.
2. Винниченко В. Вибраш п'еси. - К., 1991. - 605 с.
3. Вороний М. Драма живих символ1в; В путах брехш // Вороний М. Театр i драма: З61рка ст. - К., 1989. - С.159-190.
4. Гуменюк В. Сила краси: Проблеми поетики драматурги Володимира Винниченка. Монограф1я. -Омферополь, 2001. - 340 с.
5. Журнал i публка // Дшо. - 1911. - Ч. 41. - С. 3-4.
6. Михида С. Слщами його експерименив: змютов! домшанти та поетика конфлкту в драматург!! Володимира Винниченка. - Юровоград, 2002. - 192 с.
7. Мороз Л. „Сто р1вноцшних правд": Парадокси драматурги В. Винниченка. - К., 1994. - 208 с.
8. Ревакович М. Сексуальшсть, логос i сила (зображення жшок у роман „Чесшсть з собою") // Володимир Винниченко: у пошуках естетично!, особисто! i сусп!льно! гармони. - Нью-Йорк, 2005. - С. 74-87.
9. С1мович В. „Брехня" В. Винниченка // Дшо. - 1911. - Ч. 126. - 9 червня. - С. 3.
10. Тогобочнш I. Жид1вка-вихрестка: Драма в V д1ях. - Льв1в: Друкарня Наукового товариства 1мени Шевченка, 1928. - 48 с.
11. Тхорук Р. Драми В. Винниченка "Дизгармошя" i "Щабл1 життя": в1дгуки перших читач1в // Науков1 записки К1ровоградського державного педагопчного ун1верситету. Сер1я: ф!лолог!чн1 науки (л1тературознавство, мовознавство). - К1ровоград, 2005. - Випуск 62. - С. 70-80.
12. Тхорук Р. С1мейна мелодрама „Жид1вка-вихрестка" I. Тогобочного як тв1р „масово! культури" // Актуальнi проблеми слов'янсько! ф!лолог1!: М1жвуз. зб. наук. ст. - Кжин, 2007. - Вип. XII: Лшгвютика i л1тературознавство. - С. 211-221.
13. Чарнецький С. Артистичш зам1тки. ^,Брехня" Винниченка на сцеш м1йського театру у Львов1 // Д1ло. - 1911. - Ч. 138. - 24 червня. - С. 9.
Тхорук Р.Л. Преодоление и творческое переосмысление национальных художественных стереотипов в драме "Ложь "Владимира Винниченко/Р.Л. Тхорук// Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: Филология. Социальные коммуникации. - 2011. - Т. 24 (63), №1 Ч.2. - С. 324-334
В статье на примере драмы Владимира Винниченко "Ложь" рассматривается интерпретационное поле произведения, определяется контекст так называемой "малороссийщины", определяется рецепция драмы.
Ключевые слова: рецепция, драма, контекст, формульные схемы.
Thoruk R.L. The play "Brechnya" ("Lies") of V. Vynnychenko. The context of"malorosiyshina". Reception / R.L. Thoruk// Scientific Notes of Taurida National V.I.Vernadsky University. - Series: Phylology. Social communications. - 2011. - V.24 (63), №1 P.2. - P. 324-334
This article provides the interpretation field of work in example of drama "Brechnya" ("Lies"), defines context of "malorosiyshina", defines the reception of drama. Key words: reception,drama, context, formulas outlines.
Стаття надйшла доредакци 17 жовтня 2010року
