CC BY
17
УДК 1 «654»:37.035(477)(092)
Вктор ДОВБНЯ
УКРАШСЬКА Ф1ЛОСОФ1Я ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ОСНОВА ПЕДАГОГ1ЧНОГО СВ1ТОГЛЯДУ Г.Г. ВАЩЕНКА
У статт1 розглядаються основы творчого доробку знаковой постат1 в освт Украгны XX ст. Грыгор1я Ващенка. На ¡сторыко-фшософ-ськых прикладах шляхом анал1зу нацюнально-духовных складныкгв освты показано украгнськг свтоглядш тдходы та тдвалыны педагог1чных погляд1в мыслителя. Автор звертае увагу на ¡снування в ¡сторп фыософп освты Украгны розмагтых теоретычных дыскурсгв, розкрываючы зв 'язок м1ж нымы не як суто номшальный чы лыше концептуальный I термшолог1чный, а й выявляючы гхню ¡сторычну неперервтсть та взаемопроныктсть.
Ключовi слова: фыософ1я освты, педагог1чный свтогляд, ¡деал людыны, образ людыны, нащонально-духовт ор1ентыры.
Шляхи, що ведуть до автентичного тзнання Г. Г. Ващенка (23.04.187802.05.1967 рр.), можуть бути рiзними: через нього самого, тобто дослщження його творiв та щей; через самих себе - iнтерпретаторiв його творчостц через осягнення глибинних начал, на яю вш спирався. Кожен окремо взятий шлях не дае змоги побачити ютинний рiвень педагога i фшософа, оскшьки доводиться ощнювати й рiвень власний i загальносуспшьний, причому не лише нашо! доби, а й того часу, коли жив i творив Г. Ващенко. У цш статт автор спробуе вийти на глибинш начала осв^ньо! концепцп Г. Ващенка, на розмову з його передвюниками й попередниками, щоб поставити, зрештою, й таке запитання: а якою мiрою украшсью свiтогляднi основи тдпирають Ващенковi освiтнi iмперативи? I водночас побачити, у якому стввщношенш перебувають укра!н-ськi й загальносвiтовi начала педагогiчних орiентирiв Г. Ващенка.
Актуальшсть вивчення i тлумачення творчо! спадщини Г. Ващенка в контекст сучасно! лiтератури з фшософи освiти [1] значною мiрою зумовлена недостатньою дослiдженiстю дано! проблеми. Можливо, iнерцiя
мислення заважае нам i сьогоднi адекватно оцiнити творчiсть Григорiя Ващен-ка. Видання творiв самого Г. Ващенка, працi А. По^бного, О. Вишневсько-го, А. Бойко та деяких шших авторiв на зламi ХХ-ХХ1 ст. «вщкрили» нам по сут незнаного в Укршш украшського педагога-фiлософа й надали iмпульс до подальших дослiджень його творчого доробку. Наступна хвиля публiкацiй, присвячених творчост Г. Ващенка, розглядала головним чином педагопчш аспекти його освпньо1 концепци й практично не висвплювала проблеми основ педагогiчного свiтогляду митця, який зробив радикальний поворот у фшософ-сько-освiтнiй думцi пщрадянсько1 Украши до нацiонально-духовних склад-никiв осв^и. Тематична спрямованiсть творiв Г. Ващенка вщ самого початку вибудовувалась як творення украшського нацiонального виховного щеалу, осмислення проблеми укра1нсько1 людини, 11 буття, цiннiсних та свiтоглядних орiентацiй не лише в сталiнськiй i пiслясталiнськiй епосi, а й з перспективою на самостшну Укра1ну. Тож у центрi авторсько! розвiдки - засадничi св^огляд-нi пiдходи та тдвалини творчо! спадщини Г. Ващенка, передовым украшсью.
У дослiдженнi впливу в^чизняно! фшософп на формування педагопчно-го свiтогляду Г. Ващенка ми насамперед вщштовхуемось вiд його творчоси, у якiй постатi украшських мислителiв та 1хш твори е невщдшьними складовими фiлософсько-освiтнього мислення. Одночасно ми спираемось на джерельну базу укра1нсько1 фшософсько-освпньо1 думки як минулих епох, так i сучас-ностi. Захщноевропейсью контексти теж присутнi в розглядi ряду проблем. Такий пiдхiд, сподiваемось, дозволить тримати певну дистанцiю вщ предмета нашо1 рефлекси, до якого, вщверто скажемо, непросто бути байдужим, оскшь-ки це доля фшософп освiти як життево1 справи конкретное' людини.
Однiею з лiнiй перетину фшософп i педагогiки е антрополопя. В юто-рп педагогiки заслуговуе на увагу антропологiчний проект Г. Ващенка, який передбачав виховання «вольовог, характеристичног людини». Ми зовсiм не збираемось тут систематично викладати цей проект; ми лише констатуемо, що Г. Ващенко, використовуючи поняття педагопчно1 антропологи, створив образ людини д1евог, активног, посталог. Очевидно, що формування такого образу потребувало попереднього онтолопчного обгрунтування. Варто докласти зусиль, щоб уявити соб^ наскiльки це питання складне в теоретичному плаш та важливе для вирiшення антропологiчних проблем у цариш виховання. Склад-нiсть завдань зумовлена вже тим, що даний антрополопчний фундамент зво-диться до абсолютизаци волi та характеру, тобто певних людських можливос-тей. Виходячи з цього, модель людини, що И запропонував Г. Ващенко, можна, на перший погляд, визнати за постшну. Тим бшьше, що й сучасна фшософська антрополопя, здаеться, не пропонуе нам переконливих «картин людини».
Проте бшьш уважний розгляд показуе, що Г. Ващенко не зводив образ людини лише до волi й характеру, його картина людини охоплюе рiзнi риси:
моральнiсть, принциповiсть, мужнiсть, чеснiсть, гуманнiсть, релiгiйнiсть, патрiотизм, дисциплшовашсть, життерадiснiсть, оптимiстичнiсть, рiшучiсть, стiйкiсть, наполегливють, стриманiсть тощо [3, 263-268]. Пщпорядковуючи волю i характер «Службi Боговi й В^чизш», вiн намагався окремi психiчнi здiбностi органiчно пов'язувати з розумовими та емоцшними процесами. Зокрема, вольовi процеси мислив у зв'язку з процесами розумовими та не оминав рис, що безпосередньо стосуються особливостей iнтелекту. Вiдтак стае очевидним: iдеться про iдеал людини, що охоплюе рiзнi бажат рысы вол\ та характеру украгнськог молодг. Причому детально розроблена аргументащя Г. Ващенка спрямовувалася не стiльки на дшсне життя молодо! людини, скшь-ки на його перспективу, котра поставала як едшсть становлення i буття, що зреалiзуеться свобiдною дiяльнiстю в майбутнш самостiйнiй Укра!ш.
Одночасно з визначенням людини як вольово! й характерно! штоти, що формулюеться в рiчищi укра!нсько! фiлософсько-педагогiчно!' думки (П. Юркевич, К. Ушинський, П. Кулш та iн.), Г. Ващенком розробляеться також розумшня людини як багатогранно! i в сутностях, i у формах !! вира-ження. Усупереч марксистсько-ленiнськiй схемi людини як «сукупност усiх суспiльних вщносин», а на практищ - «гвинтика», «колщатка» державно-полiтичного механiзму, котра панувала в Укра!ш впродовж XX ст., Г. Ващенко зберiгае цiлiсний пiдхiд до розумшня людини. Беручи за основу нащональ-но-св^ову гуманiстичну традицiю, вш мислив, що людину, як окреме суще, формуе все, що кнуе у свт: природне й суспшьне середовище, батьки, мова, праця, традицп, вiрування, культура, iншi народи. 1хнш вплив знаходить сво! вiдбитки в !! свiтосприйняттi, свiтоосягненнi, iдеалах, принципах, психщ, iнтелектi, вiрi, волi, характера Тому кожна людина мае свою iндивiдуально-неповторну сутнiсть, що проявляеться у взаемодi! з iншими на шляху самотз-нання, самотворення та самореалiзацi!. Через це вважав людину багатомiрною й цiлiсною iстотою, мiрилом буття свого народу i людства в цшому, не зводя-чи !! межi до одномiрностi сощально! iстоти, але й не звужуючи !! рамки до дуалiзму «тша i душi».
Така картина того, як людина може вщбиватися в рiзних типах нацiональ-них культур. Г. Ващенко репрезентуе уявлення про людину, котре спираеть-ся на домшанту укра!нських культурних цiнностей. В основi такого антропо-центричного, екзистенщально-гумашстичного пiдходу лежить Iдея цшсност1 людыны, що е характерною для укра!нсько! фшософсько! думки. Це можна тдтвердити, звернувшись, наприклад, до думок Григорiя Сковороди: «Чем бы ты жива была, - спросил Тулуб Голову, - если бы от мене жизненных соков по части в себе не вытягивала? Ое есть самая правда, - отвечает Голова, - но в награждеше того мое око тебе светом, а я вспомоществую советом» [12, 111 - 112]. ^ рядки з байки «Голова и Тулуб» виражають суть ще! цшсност
людини. Заклики Григорiя Сковороди «читати свiт як книгу» i так само «чита-ти» й людину, безумовно, знайшли вiдгук у серщ й творчостi Григорiя Ващенка.
Якщо е безпосередня залежшсть поглядiв Г. Ващенка вiд антрополопчно1 теорп Г. Сковороди, котрий в останньому своему творi - дiалозi «Потоп змш» -розробив iдею «внутршньо1 людини», то, з iншого боку, суголосшсть думок Г. Ващенка про цшсшсть людини ми знаходимо i в «Педагогiчнiй антропологи» К. Ушинського. Ця суголоснiсть може бути роз'яснювана таким чином, що людина розглядалася К. Ушинським не як складена з «тша i души», а як неподiльна органiчна штота, у якiй природа i культура, тшо i дух, навчання i праця е рiзноманiтними виявами одного цшого. У XIX ст., коли антрополопя i педагогiка хиталися в межах дуалiзму «тiла i души», висунення К. Ушинським тези про неподшьшсть людини i необхiднiсть И вивчення i формування як цшого, означало обгрунтування нового аспекту гумашстичного погляду. Г. Ващенко, розвиваючи це св^обачення неупереджено, iдею цiлiсностi людини доповнюе положенням про багатомiрнiсть i кладе в основу свое1 фшософ-сько-освпньо1 концепци.
Далi не зайвим буде простежити юторично, як украшська фшософсько-освiтня думка рухалася на нацiонально-державнiй нотi та як вщтворювала вона в рiзнi часи нацюнально-державну iдею в освiтi. Ми обмежимося при цьому найвидатшшими постатями в шторп фшософи освiти Украши.
Виразнi паралелi мiж Григорiем Ващенком та украшськими представни-ками доби Реформаци й Контрреформацп зринають тод^ коли мова заходить про витлумачення освiти як «школи життя» i «школи пiдготовки до життя». Включаючи час вщ часу iсторичнi осв^ш сюжети ще1 доби в коло свое1 уваги, Г. Ващенко немовби намацуе точки дотику, перетинання сво1х думок iз фiлософсько-педагогiчною думкою минулого, намагаючись показати 1'х взаемопроникнiсть i тяглiсть. З iншого боку, коли ми говоримо про шторичш освпш доктринальнi збiжностi, то це, зокрема, не означае, що Г. Ващенко сль по котюе, примiром, «живу матерш» освiти доби Реформац^ й Контррефор-мац^. Вiдбуваеться специфiчний споаб взаемод^ iсторичного фiлософсько-освiтнього знання. Одна з особливостей освпи полягае в неможливоси механiч-ного перенесення досвiду попереднiх поколiнь до наступних, як i передачi всiеl повноти й глибини знань вщ учителя до учня. Адже будь-яке утиснення чи, навпаки, розширення знань рiзних юторичних епох не спричинить пере-хiд кiлькiсних змiн у якюш. Саме цим пояснюеться вiдсутнiсть у творчому доробку Г. Ващенка зразюв i шаблонiв в оцiнюваннi минулих освiтнiх парадигм та lхнiх творщв. Освiтня концепцiя Г. Ващенка формуеться i продовжуе свiй розвиток насамперед у контекст укра1нсько1 фiлософсько-освiтньоl думки, але як власний продукт педагопчно1 творчостi, матерiал для яко1 черпаеться в ствтворщв, суб'ектiв освiти, одним з яких був С. Орiховський.
Замислюючись над питаннями освiти, С. Орiховський намагався розгля-дати !! як найширше, як «школу життя», а школи й пмнази - як «оселi правдиво! мудрост у державi». 1дея мудростi е наскрiзною в його «Напученш...». Справжню мудрiсть вiн розумiв як чемнiсть, уникнення титулiв, виявлення благородства й невтручання до чужих справ. Напучуючи польського короля Августа, казав: «... знайбiльшим завзяттям простi школи вiдновлюй. I вчителями у тих школах настановляй не придворних слуг, яю блискають пурпуром i тонким полотном, а людей учених, завдяки яким молодь стане вчешшою i тво!й державi бшьш потрiбною. Так само й про iншi гiмназi! та школи тклуйся. Сам призначай туди надiйних учителiв, якi навчать, покажуть i спонукають юнакiв займатися такими справами, завдяки яким вони стануть уже у зршому вiцi добрими, славними й щасливими» [9, 52]. I далi застерiгав: «I, навпаки, якщо буде знехтувано добрими справами й запануе байдужiсть, тi самi вчите-лi з найбiльшим старанням виховають юнаюв такими, якi принесуть державi найбшьшу неславу, ганьбу й нещастя» [9, 52].
Слщ зауважити, що С. Орiховський внiс певнi особливостi в бачен-ня освiти, але щ особливостi не пронизують чiткою й виразною лмею його свiтоспоглядання, вони часто поступалися мiсцем таким визначенням, яю вхо-дять до «Напучення...» скорiш синтетично, у зв'язку з пол^ико-правовими тезами. Проте це не означае, що Г. Ващенку варто було творити свою осв^-ню концепщю поза контекстом укра!нсько! реформацшно! освiтньо! традицi!, котра в нашому варiантi репрезентована такою особистiстю, як С. Орiховський. Стократ вiрно, що сила та глибина особистост здатна тднести освiту як «креа-тора мудростЬ» до такого рiвня осмислення дiйсностi, який буде означати нове слово в кторп фiлософi! осв^и.
Чимало схожого в питаннях про осв^ е також у творах Г. Ващенка та П. Могили. Насамперед варто сказати, що положення про те, що осв^а мае бути наповнена нацюнальним духом, Г. Ващенко виводить, спираючись на творчшть П. Могили. 1х еднае також принцип загально! доступност освiти. Сшвюнують вони й у точцi зустрiчi освiти як соцiокультурного i нацюнально-культурного явища.
Для провiдникiв укра!нсько! iнтелiгенцi! ХУП-ХУШ ст., до яких, безумов-но, належав П. Могила, осв^а е лопчний або, правильнiше, дiалектичний про-цес розвою Укра!ни як своерщно! школи «царицi душ, княгинi мистецтв»; у цьому процесi Укра!на матиме справжне життя, свое штинне буття, коли осв> та буде наповнена нацюнальним духом, тодi й В^чизна постане як «духовна Укра!на». Для П. Могили осв^а вже не мае наперед даного схоластичного змш-ту, вiн виводить освiту на суспшьний рiвень i будуе !! як систему нацiональ-ного вишколу поколiнь. Iстотною пiдставою реалiзацi! останнього е принцип загально! доступност осв^и незалежно вiд майнового чи шшого становища.
Таке свпоглядно-фшософське розумiння осв^и проявлялося в заснуваннi та функцюнуванш Киево-Могилянсько1 академп, до яко1 могли тти навчатися вихiдцi з рiзних прошаркiв суспiльства, а з И стш виходили мужi, здатнi працю-вати не лише для свого добра, а й на «благо батьювщини». Для П. Могили, як i багатьох захщноевропейських фiлософiв, осв^а е загальним виявом сутностi суспшьних i нацiональних явищ, тобто всього того, що утворюе соцюкультур-ний i нацюнально-культурний феномен.
Але потрiбно брати до уваги ще й той факт, що П. Могила здшснив перехщ до захiдних програм освiти. Тому украшсью й захщноевропейсью фiлософсько-освiтнi традици в синтезованому виглядi проявляються у тво-рах Петра Могили як вмютилище екзистенцшно-персоналютично1 глибини, з яко! наступники черпали ще1 для сво1х «лабораторiй духовно1 творчостЬ» Невипадково Г. Ващенком високо оцшено внесок П. Могили у становлення духовних основ укра1нсько1 освiти.
Питання про Бога, про основу та мету св^, про ставлення св^ до людини та до Бога, як показують твори Г. Ващенка, бентежили з непереборною силою його свщомють. Причому цi питання виникали не з тимчасового iнтересу, а як завдання суто духовш, що торкалися внутрiшнiх потреб людини, яка поставила перед собою завдання - витворити украшський нацюнальний виховний щеал. Вихiдним пунктом для Г. Ващенка е щеал глибоко релшйно1 людини, що знайшла свiй шлях до Бога.
Коли ж Г. Ващенко говорить про Бога як «Премудрого Творця i Промис-лителя, що все створив i вам керуе [3, 61], вш дуже близький до найвидатш-ших представниюв християнсько1 фшософи: Декарта, Ляйбнiца, Беркл^ Руссо, Канта, Фiхте, Шеллiнга, Гегеля. Водночас, з повним правом ми можемо сказа-ти, що така близьккть е i з украшською фiлософською думкою. Насамперед iз Прокоповичем, Сковородою та Юркевичем, якi стояли на засадах християнства.
Хоча ш Ф. Прокопович, ш М. Козачинський не знайшли вщображення в текстах Г. Ващенка, як i Г. Кониський чи Л. Баранович, а також майже сучас-ники Г. Ващенка - М. Костомаров i О. Новицький. Натомють слщи Григорiя Сковороди чи Тараса Шевченка лежать, можна сказати, на поверхш. Саме у вченш Сковороди про людину i Бога Ващенко намагаеться знайти той щеал людини, який би вщповщав духовним запитам укра1нського народу.
Невипадково, Христос у творах Г. Ващенка постае як «найвища Правда», що виражае морально-пол^ичний i культурно-освiтнiй iдеал укра1нсько1 людини. Вш визнаеться загальнонародним учителем, носiем св^ово1 мудрос-тi, пiк^вальником побожних господарiв, взiрцем геро1зму, захисником скрив-джених, покровителем вдiв i немiчних, люблячим сином. Христос - це також слово, котре згуртовуе украшських лицарiв i надихае на боротьбу проти поневолювачiв Вiтчизни.
Якщо цi короткi тези вказують на зв'язок релшйного свiтогляду Г. Ващенка з теорiею Г. Сковороди, то, з шшого боку, е спiльнiсть i педаго-гiчних думок Сковороди з фiлософiею освiти Ващенка. I цiею лшею перетину е iдея природовщповщноси. Причому принцип природовiдповiдностi у Ващенка, як i в Сковороди, не доходить до крайнощiв на вiдмiну, примiром, вiд Руссо. Останнiй можна сказати до надмiрностей розвинув «теорш вiльного виховання», вiдвiвши педагогу по сут роль спостерiгача. Ващенко визнавав, як i Сковорода, що педагог не тшьки мусить усувати перепони до природного роз-витку учня, але при потребi «вiдрiзать волчЬ», що, як хвороба, виростають на тшесному й духовному органiзмi людини. Погляди Сковороди Ващенко визнав як бшьш реальш, нiж погляди Руссо, i тому без незначних обмежень рекомен-дував застосовувати у вихованш молодо! людини.
Людина, за Ващенком, не тшьки тзнае себе, свою власну природу, а й сама шукае свою «нитку Арiадни», тобто творить свою долю i свое життя. Постш-не шукання штини е одне iз завдань життя людини й одне з важливих джерел !! щастя. У цьому Ващенко близький до Сковороди. Однак, аналiзуючи щеал людини, вiдбитий у творах i в життi Сковороди, Ващенко знаходить у ньому, о^м християнського змiсту, немало формальних рис, спшьних з iдеалом ет-курейщв i сто!кiв. Ващенко доводить, що Сковородi властивий квiетизм як апа-тичнiсть, покiрнiсть божественнiй волi. На думку Ващенка, душевний спокiй, до якого прагнув Сковорода, - це ж та сама атаракая i безпристрасна апатiя, про якi вчили епiкурейцi та сто!ки. Найближчу причину тако! збiжностi у фшо-софiчних системах, що роздiлялись перiодом майже у двi тисячi рокiв, Ващенко бачить у «подiбностi умов суспшьного життя». Вiн проводить паралель мiж суспiльством Римсько! iмперi! перед приходом Христа, коли особливо виразно проявлялися розпад моралi й неправда, i середовищем дворянства та урядовщв часiв Катерини II: «Все це, - каже вш, - гнало щирих, сердечних i вдумливих людей, яким був Сковорода, вщ практично! дiяльностi, вiд життево! боротьби в св^ спокiйного споглядання природи. Але це був разом з тим бодай частковий, але рiзкий вщхщ вщ iдеалу людини попереднiх перiодiв нашо! iсторi!, одною з рис якого була активна й мужня боротьба за правду i волю» [3, 145].
Цей текст виразно показуе, що та позищя, яку зайняв Сковорода в соцю-культурнш ситуацi! друго! половини XVIII ст., суперечила уявленням Ващенка про щеал укра!нсько! людини. Однак гостро вш не засуджуе Сковороду, по-яснюючи такий вщхщ умовами того часу. Можна сумшватися в тому, що таке ставлення Ващенка до Сковороди е виправданим, адже в його творах перева-жають штонаци критично! налаштованост щодо останнього. А найбшьший доюр Ващенка Сковородi в тому, що той «вщмовився вiд усяко! боротьби -полiтично!, соцiально!, шукав спокою душевного i закликав до цього сво!х землякiв» [3, 152]. Ващенко дуже шанував Сковороду, називаючи його найви-
датшшим оригiнальним фiлософом не тшьки Укра1ни, й уае1 Схщно1 Свро-пи [3, 142]. Однак Сковоридинський щеал людини, при всш його змiстовностi й пiднесеностi, не задовольняе Ващенка як патрюта свое1 Батькiвщини, котрий прагнув для не1 свободи i волi.
Такий щеал людини вш знаходить у творах Т. Шевченка, який сво1м ко -ршням сягае в далеке минуле i в той же час, на думку Г. Ващенка, вщповщав завданням, що стояли перед украшським суспшьством на середину XX ст. Можна з упевнешстю сказати, що Ващенко рухався в тому рiчищi фшософ-сько1 думки Шевченка, з яко1 постали майбутнi шляхи полпичного i культурного розвою Украши: «В галузi полiтики - це шлях боротьби за самостшну Украшську державу... В галузi культури - це шлях творчост на засадах любовi й пошани до кращих нацюнальних традицiй i органiчного засвоення надбань чужинних культур» [3, 151].
Якщо вже шукати паралелi й аналоги, то мiж Шевченком i Ващенком 1'х неважко знайти в християнствi й любовi до Укра1ни. Зрештою, немае шчо-го дивного в тому, що Г. Ващенко не лише засвщчуе глибоку християнську релiгiйнiсть Т. Шевченка, а й розвшчуе мiф про його безбожництво. Творець украшського <^рую» «завше був релiгiйною людиною. Для нього Бог не був абстракщею, а Особистою Силою, до яко1 вш звертався i в часи туги й вщ-чаю, i в часи милування з мирно1 природи, i в часи споглядання кращих рис в життi людини. Тому його «бунт» проти Бога, - пояснюе Ващенко, - е лише тимчасовий настрш, що частково нагадуе Бога» [3, 148]. З вiрою в Бога в Шевченка з'еднуеться палка любов до Украши. Торкаючись цього питання, Г. Ващенко вщзначав: «Коли вш каже: «Я так Украшу люблю. за не1 душу положу», то це не е пишна фраза, - це вияв безмежно1 палко1 любов^ ие1 само1 любов^ що iз-за не1 в XVI-XVII ст. нашi предки без страху йшли на муки й на смерть» [3, 147].
Якщо Г. Ващенко залишив нам у спадок просту i вичерпну формулу нацюнального виховного iдеалу «Служба Боговi й Втизш», то И витоки знаходимо i в Шевченковому великому Слов^ i в Шевченковiй формулi нацюнально1 державностi - «В сво1й хаи - своя правда, // I сила, i воля».
Слово Шевченка гранично просте, чпке й зрозумше знаходило й про-довжуе знаходити вщгук у серцях украшщв i не тiльки. Сучасник Григорiя Ващенка, симпатик украшського нацюнального вщродження, шведський ю-торик Альфред Снсен демонструе нам, що те слово, яке поставив на сторо-жi свого народу Тарас Шевченко («Возвеличу малих рабiв отих нiмих, // Я на сторожi коло 1'х поставлю слово»), е по суи екзистенщалштсько-феноменоло-гiчний вияв украгнськог нацюнальног Iдег. Г. Ващенко на вищих репстрах твор-чостi входить у транснацюнальну сферу Шевченково1 ще1 «союзу вiльних на-родiв, що об'еднались мiж собою на засадах Христово1 науки». Знаменно, що
«союз вiльних народiв» Г. Ващенко розумiв у широкому в^ально-сощальному контекстi не як об' еднання рiчок у «русском море», про яке мрiяли слов'янофiли i яке реалiзувалось за його життя сталшським режимом iз жорстокою русифжа-цiею i бiльшовизацiею, а як «св^ове об'еднання вiльних народiв».
Серед граничних питань, що !х ставить Ващенко, торкаючись творчос-и Шевченка, - це умова настання нацюнально! волi. Ващенко цiлком свщо-мий того, що «здiйснення ще! свободи нацi! вимагае жертв». Проте стихiя розливiв кровi, руйнування, до чого кличе Тарас: «I вражою злою кров'ю // Волю окротте», всупереч Сковородинському ^етизму, здаеться, захоплюе i Ващенка. Але це зовам не означае, що Ващенко задля свободи укра!нського народу готовий стати на шлях руйнування й насилля. Досить лише поглянути на осягнення ним у творчост Шевченка iнварiантних параметрiв людських дь янь, коли вш, примiром, розрiзняе хоробрiсть i людянiсть, лють i жорстокiсть, альтру!зм i почуття симпатi! тощо. Звщси й висновок Ващенка: «Душа Шевченка багатогранна; багатогранна й його творчють. У сво!х творах вiн змалював не тiльки безмежно хоробрих борщв за права й волю Укра!ни, а й нiжних укра!нок, здiбних глибоко, самовiданно любити, вiрних аж до смерт у коханнi» [3, 151].
Дуже близькими е деяю концепти й образи у творчост Григорiя Ващенка i Пантелеймона Кулша. Наприклад, концепт мови - рщного слова - «цiе! скарб-нищ нашого духу» або образ осв^и, закорiнено! у сферi нацiонально! культури та свiтобуття.
Певна рiч, i Ващенко, i Кулiш стояли на позицп розумiння слова як знаково! системи, тобто системи, на якш вибудовуеться мова. П. Кулiш методолопч-но вiдштовхувався вiд постулату, згщно з яким «укра!нська словеснiсть - дшо велике - се нове слово мiж народами. Котре на те й явилось, щоб якось шше, не по-давньому, людський розум повернути» [8, 504]. Як встановили мовоз-навцi, саме Кулiшевi ми завдячуемо вживанню таких слiв, як подых, спонука, вымовный, дывовыжный, себелюб, солодощ\ та ряду шших [10, 338]. I свое за-вдання П. Кулш бачив у тому, щоб засобами культури протидiяти «слшому i тиранському вбиванню нашого нацюнального духу». Задля цього вiн творить i перший укра!нський iсторичний роман «Чорну раду», i цiлу низку драматич-них поем, у тому чи^ й «Iродову мороку», i укра!нський правопис - знамени-ту «кулiшiвку», якою ми користуемося i по сьогоднi. I багато-багато чого шшо-го витворив цей вимогливий насамперед до себе «чолов'яга на прiзвище Дгй». Хоча його ви^в, «коли я !х (укра!нцiв. - В. Д.) не навчу читати по-своему, то не научить i лисий дщько», зовсiм не педагопчний.
Чому ж цей «гарячий Кулш», як вiн сам себе називав, котрий виявляв навт антипедагогiчнiсть у сво!х докорах на кшталт «народе без пуття, без честi, без поваги», став для Ващенка, як i для багатьох укра!нцiв, уособленням
великого нацюнального дiяча? Можливо тому, що «вiн був водночас прониза-ний струмами Iсторичного тертння й Iсторичного нетертння, у тому, що вш буквально попелiв у намаганнi пробудити, сформувати, здвигнути укра!нську нацiю» [10, 331]. Можливо тому, що «наша щея» i для Кулiша, i для Ващенка -це украшська щея. А «щея бере свое, рано чи тзно». Ствердження украшсько! нацюнально! ще! й стало визначальним у дiяльностi П. Кулiша. Наполегливе служшня украшськш нацiональнiй ще! пiсля поразки нацюнально-визволь-них змагань 1917-1921 рр. - незаперечна константа дiяльностi Г. Ващенка. Тому 1хш творчi дороги не просто перетинаються, вони переплетет й зв'язаш в один тугий вузол. Для зденацiоналiзованоl укра1нсько1 штел^енци вони несли Слово, як нацюнальну iдею. Попри рiзнi часи, !х об'еднувало прагнення до ствердження укра1нсько1 нацп, i, вдаючись до метафори, скажемо, що обое йшли позад рала, зааваючи поле укра1нсько1 осв^и i культури.
А ось Михайлу Драгоманову Ващенко суголосний найперше думкою про освту як чинник конституювання державног наци I нацюнальног держави. Взагалi М. Драгоманова вже не влаштовувала ситуащя, коли «письменний украшець по бiльшiй частi працюе для кого вгодно, тшьки не для свое1 Укра1ни й И мужицтва» [7, 306]. Його дiяльнiсть спрямовувалась на «повертання людей до свого кутка», а мiркування про те, що «всяка дорога стае легшою, коли нею люди прямують бшьше свiдомi, бiльше по волi, шж темнi й по неволi» [7, 301] свщчили про спробу нового осмислення осв^и в iндустрiальному суспшьств^ що зароджувалось в Укра!ш. Тут, справд^ поставав важливий елемент фшо-софи освiти, адже мова йшла про те, щоб: «переломити в собi те, що в них з батьюв i дiдiв поселила чужа держава й школа, й вернути собi те, що в них вона одняла...» [7, 306].
Перевага драгоманового державно-нацюнального конституювання осв^и зрозумiла для сучасного фшософуючого розуму, просякнутого нацiонально-патрiотичними i нацюнально-виховними прагненнями. Для доби ж Ващенка, в умовах панування тоталiтарного режиму i «номенк^атурно-соцiалiстичноl» iдеологil, фшософувати - шукати iстинне мiсце осв^и в суспiльствi - означало, як мшмум, бути звинуваченим в украшському буржуазному нацiоналiзмi. Попри наявш в Украlнi специфiчнi умови буття, спри-чиненi входженням до СРСР, Г. Ващенко сво1 фiлософсько-освiтнi штенци спрямовував до розумiння освiти не лише як соцюкультурного явища, що було традицшно й характерно для його попередниюв (П. Могила, П. Кулш та iн.), а й до обгрунтування освiти як засобу бущвництва й конституювання нацiональ-но! держави.
I цей принципово важливий поворот в украшськш фiлософil освпи зробив М. Драгоманов. Позицiя прагнення, з И екстатичним навантаженням на другу половину XIX ст., коли осв^а в Укра!ш впродовж кшькох столпь поставала
фiлософiею освiти залежно!, бездержавно! нацi!, пов'язана саме з його iменем. «Ми ж думаемо - писав вiн, - що усяка громадська праця на Укра!ш мусить мати укра!нську одежу, укратство» [7, 302]. Стале тяжшня М. Драгоманова до прикметникiв «укра!нський», «державний», «нацiональний», навiть тодi, коли реальшсть може бути вельми проблематичною, випробуваною через со-цiальнi почуття, орiентуе Г. Ващенка на переосмислення феномена осв^и в суспiльствi.
Принаймш, така стратегiя простежуеться в життетворчост Г. Ващенка, коли вiн збагачуеться досвiдом педагогiчно! теорi! й осв^ньо! практики, що вiдкрилися на нових стежках «нацюнального випростовування» початку XX ст. Тому буде цшком закономiрним придiлити увагу зв'язкам Григорiя Ващенка зi складним укра!нським освiтнiм комплексом на перетиш першого i другого десятилт XX ст., щонайперше з такими його творцями, як Михайло Грушев-ський та Софiя Русова.
Привертае увагу Г. Ващенка моральний або громадянський ригоризм М. Грушевського, зумовлений укра!нською револющею 1917-1921 рр.,: «Не брати вщ держави або громадян якнайбiльше, а давати !й якомога щедрiше -се повинно бути предметом амбщи, завданням i утiхою життя!» [6, 161]. Методолопчна вага цих ^в Грушевського для Ващенка позасумнiвна: «Дуже характерне те, що таких вузьких его!стiв, що ставили сво! особист iнтереси вище iнтересiв нацi!, було багато серед штелкенци в 1917-1922 рр.» [6, 172]. I надто стосовно наших дшв. Так, безумовно - е велика потреба порiвнювати початок XX ст. i початок XXI ст., коли вже на новий лад продовжують нищити укра!нську державшсть т^ хто, здавалось, мав би !! утверджувати.
Та варто повернутися до тiе! гранично напружено!, сповнено! драматизму суспiльно-полiтично! ситуаци 1917-1921 рр., коли Укра!нська держава, що постала на уламках Росшсько! iмперi!, намагалася творити нацiональну систему осв^и. Укра!на гостро потребувала не лише суттевого розширення мережi початкових, середнiх i вищого типу навчальних закладiв унаслiдок запуще-ност попереднiх столiть, а й розробки педагопко-методолопчних принципiв освiтньо! полiтики. Теоретична позищя М. Грушевського, згiдно з його методо-логiею, розкриваеться в наступнш тезi: «Вчать маси наук, маси дисциплш - але дають з них тшьки загальнi вступи, рго^оша, i забирають масу л^, не даючи часу на спец1альну тдготовку» (курсив наш - В.Д.) [6, 155].
Виходячи з нових особливостей культурно-юторичного розвитку укра-!нського народу, М. Грушевський, на думку Г. Ващенка, висловив декшька важливих думок, якi становлять цшшсть для усвiдомлення як практичних норм, так i теоретичних принципiв, форм, методiв i змiсту освiти, та, зокрема, механiзмiв формування образу штелкентно! людини. Альфою й омегою освь ти, за Грушевським, повиннi бути не стшьки школи теоретичного спрямування,
яю «потроху вчать всього i нiчого спецiального», скiльки школи, яю готують спещал1ст1в з рiзних спецiальностей i водночас дають грунтовну теоретичну пiдготовку. З цiе! точки зору М. Грушевський обгрунтовуе тып штел1гента-спещалкта, який «крiм свого спещального стажу, пройшов i загальний курс наук, а не нишшнш iнтелiгент, який мае тiльки загальну освiту i нiяко! спещ-ально!, або нiби спецiальну, але таку поверхову, яка сама по собi не мае нiякого практичного значення» [6, 155]. З цього тексту, певно, лишаеться тшьки те, що змщуеться акцент у бiк спещально! освiти.
Вiдтак напрошуються запитання: то який же насправдi тип штелкента пропонував формувати М. Грушевський тсля проголошення Укра!нсько! Народно! Республiки в 1917 р.? Яю фiлософськi принципи були покладеш в основу творення ново! парадигми освiти за умов нацюнально-державного будiвництва?
Не спрощуючи вщповвд на цi питання i не постшаючи звинувачувати чи то в позищюванш позитивiстичних поглядiв, чи то в тяжшш до юторико-соцюлопчного пiдходу таких творцiв укра!нсько! державност й укра!нсько! освiти, як, скажiмо, i згаданий М. Грушевський, Г. Ващенко брав до уваги наступне. Шсля проголошення УНР центральною проблемою фшософи освiти стала не стшьки розробка теоретичних засад, скiльки побудова ново! системи осв^и, тобто практична фiлософiя освiти. Можна бути впевне-ним, що Ващенко, як активний учасник укра!нського державного будiвни-цтва 1917-1921 рр., бачив всю гостроту сощально-пол^ично! конфронтацi!, доповнено! громадянською вшною та iноземною iнтервенцiею. Не заперечу-ючи «зерна правди», вiн тдтримував i втiлював у життя ршення Центрально! Ради щодо осв^и як форми нацiонально! консолiдацi! i культурно! щен-тифiкацi!, практичних аспектв рiдно! мови навчання, цiннiсно! орiентацi! освiти тощо.
Варто при цьому зауважити, що належшсть Г. Ващенка до св^ укра!н-сько! культури i мiсце в нiй визначаеться не декларативними фразами чи гасла-ми, а реальними результатами його творчоси. З огляду на це Г. Ващенко е твор-цем неперевершеного образу укра!нсько! за своею суттю осв^ньо! концепцi!. Таке твердження провокуе закономiрне питання щодо фшософських пiдвалин освiтньо! концепцi! Г. Ващенка: зокрема, на яких фшософських засадах фку-руе нова ситуащя в цариш освiти Укра!ни початку XX ст.?
Щоб дати вiдповiдь на це питання потрiбно звернутися до невелико! за обсягом, але грунтовно! пращ С. Русово! «Дещо з фшософп виховання», що побачила св^ у 1918 р. Тут С. Русова формулюе два нарiжнi питання: «1. Що то е та дитина, задля яко! ми мусимо утворити вiдповiдну для !! осо-бливостi атмосферу? 2. Як до не! ставитися, щоб виховання дало найкращi на-слiдки?» [11, 307]. Першому питанню, на думку С. Русово!, вщповщають такi
науки, як фiзiологiя, психологiя, логiка i соцiологiя. Ввдповщь на друге питання вона шукае перш за все у фшософп, оскiльки тiльки фiлософiя «може освпити таемне питання - до чого маемо вести нашого вихованця, де знайти найпев-нiший шлях до всесв^ньо!, остаточно! правди». I д^ цiлком у дусi Модерну висловлюеться: «Тшьки фiлософське розумiння життя дасть ясний напрямок нашiй дiяльностi i вияснить значення виховання для загального вселюдсько-го поступу i з мало! непевно! справи зробить велике, найголовшше завдання людсько! думки» [11, 307].
Вочевидь, можна стверджувати, що саме С. Русова на початку XX ст. актуалiзувала в Укра!ш гдею широкого фглософського синтезу освти I педаго-г1чног теорИ', що !х об'еднае i спрямуе «загальну мету, провiдний напрямок» до «вiковiчних принципiв» [11, 308]. Тому ми подшяемо думку сучасних укра!н-ських дослiдникiв про те, що С. Русова стояла бия витоюв тако! фшософсько! дисциплiни, якою стала в наш час фiлософiя освiти [13, 18].
Вщштовхуючись вiд модернiстських уявлень С. Русово! про визначальну роль фшософп у житт й освт людини, Г. Ващенко вибирае свою орiентацiю в цьому питаннi. Власне розумшня феномена фшософп у Г. Ващенка було дещо шшим, шж у С. Русово!. Визначаючи фшософш як «завершене знання, царицю наук, що розв'язуе основш питання буття, тзнання, моралi, мистецтва» [4, 75], Г. Ващенко вдував принципу, згщно з яким без знання фшософп не може бути заюнченого наукового свiтогляду. Тут погляди на фшософш у Русово! i Ващенка зб^аються.
Розвиваючи дану тему, Г. Ващенко центральне мiсце в плеканш фшосо-фiчного мислення молодi Укра!ни вiдводить нацiональнiй фiлософi! як одному з найбшьших к^льтурних досягнень народу. За його спостереженням, уа народи, що вiдiграли передову роль у розвитку людсько! культури, створили сво! оригiнальнi фiлософськi системи. Усвщомлення цього факту i приводить Ващенка до необхщноси бшьш грунтовного осмислення сутностi фiлософi!. Вихщна позицiя, яку вiн застосував у своему баченш та iнтерпретацi! фшософп, полягае в тому, що кнуе безпосередня взаемодiя, з одного боку, мiж фiлософiею та освiтою, а з другого - осв^а здшснюе великий вплив на фiлософiю.
Узагалi тут Г. Ващенко спираеться на вщоме положення росiйського фiлософа i педагога С. Гессена, згiдно з яким педагопчна дiяльнiсть i е в цшо-му прикладною фiлософiею [5]. Якщо традицiйно фiлософiя виступае теорiею мудростi, то педагогiка - це наука виховання мудро! людини. Щоб виршити проблему формування мудро! штел^ентно! людини, що набувае рис вольо-во! й характерно! особи, Г. Ващенко, на вщм^ вщ С. Гессена, звертаеться до нацюнально! фiлософi!. Вiдтак Ващенко й програмуе створення укра!нсько! оригiнально! фiлософсько! системи, що вщповщала б нацiональним власти-
востям укра!нського народу i тим завданням, що стояли перед укра!нською нацiею у XX ст. [4, 82]. Тому його зусилля спрямовувались на пошук ие! кон -цепци освiти та механiзмiв !! впровадження, якi б змогли виршити проблему «вольово!, характерно! людини», глибинна сутнiсть яко! виявляеться в «Службi Боговi й Вiтчизнi».
Отже, характерний i найважливiший вплив на Ващенка у формуван-нi його педагопчного свiтогляду справила укра!нська фшософська освiтня традицiя. Водночас, дослiджуючи проблеми освпи, вiн звертався до десят-кiв i десяткiв укра!нських дiячiв лiтератури, педагогiки, психологi!, iсторi!, мистецтва; аналiзував !хнi твори, спiвставляв погляди. Зважаючи на формат публшаци, предметом нашого юторико-фшософського аналiзу постали лише окремi з них. Загалом освiтня концепцiя Г. Ващенка наповнена iменами I. Котляревського, I. Нечуй-Левицького, М. Гоголя, П. Мирного, I. Франка, М. Вовчка, Л. Укра!нки, Б. Гршченка, О. Олеся, М. Коцюбинського та бага-тьох шших укра!нських проза!кiв, поетiв, публщисив.
Послiдовне проведення принципу екзистенцiйно! едност педагопчно-го свiтогляду Г. Ващенка з основними концептами укра!нсько! фшософсько-освiтньо! думки дае уявлення про осв^ не лише як соцюкультурний i нащ-онально-культурний феномен, а й про можливi шляхи реформування сучас-но! системи освiти Укра!ни вiдповiдно до глобалiзацiйних виклиюв. Але дана проблема не е предметом нашого дослщження.
Таким чином, фундаментом, методолопчно-фшософською основою, найважлившим засобом i джерелом формування свое! освiтньо! концепци, органiчним компонентом майбутньо! системи освпи суверенно! Укра!ни Г. Ващенко вважав укра!нську нацiонально-духовну складову. У свою чергу нацюнальний чинник спираеться у нього на укра!нську нацюнально-держав-ницьку iдею. В основу нацiонального виховання вш клав принципи етно-нацюнально! педагогiки, що формувалися впродовж тисячол^ньо! iсторi! укра!нського народу.
Пiдбиваючи пщсумки проведеного дослiдження, зазначимо таке. Фшософсько-осв^не мислення Г. Ващенка являе собою складно структурова-ний ландшафт, на якому органiчно проростали проблеми укра!нсько! освiти. Розв'язуючи !х, вiн спирався передовам на потужну вiтчизняну фшософську джерельну базу, яка дозволяла йому рухатись на рiвнi потреб, яю виника-ли перед укра!нським суспшьством у XX ст., осмислюючи осв^ню концеп-цiю майбутньо! самостiйно! й незалежно! Укра!ни. Ми прагнули залучити до нашого освiтнього дискурсу представниюв рiзних iсторичних генерацiй i напрямiв. У результатi вимальовуеться досить показова картина: в штори фiлософi! осв^и Укра!ни спiвiснують вельми розма!тi теоретичш диск^рси, зв'язок мiж якими не варто сприймати як суто номшальний. Фшософсько-
освiтне мислення в контекстi творчостi Г. Ващенка демонструе нам не лише концептуальний i термiнологiчний зв'язок мiж ними, а й юторичну тяглiсть i взаемопроникшсть.
Отже, пошуковий вектор Г. Ващенка не протиставляв, тим бiльше не нехту-вав евристичним потенцiалом укра!нського фiлософського мислення. Однак це зовам не означае, що вiн дивився на осв^ш проблеми Укра!ни XX ст. очима минулих епох. Скорш навпаки, вiн змiг зрозумiти феномен осв^и в минулому, дивлячись на не! очима сучасно! йому культури i трiшечки намагаючись вийти за !! межi. Тодi йому вщкривались новi смисли i в побудовi концепцi! освiти прийдешнього дня.
I насамкiнець. Укра!нсью витоки педагогiчних поглядiв Ващенка чудо-во бачили i його критики, презирливо називаючи «укра!нським буржуазним нацюналштом», «мазепинцем», «ворогом народу» тощо. У цш статтi автор намагався висв^лити важливу роль укра!нського грунту (й дос належним чином не оцшену), на якому проросла згодом фшософсько-осв^ня концеп-цiя Г. Ващенка, як його творчшть поставала внаслiдок засвоення смислу навколишнього укра!нського культурного поля та почуттевють власно! позицi! в тотал^арному суспiльствi, яке вiн змушений був полишити. Наскшьки це вдалося, нехай розсудить читач.
Л1тература:
1. Базалук О.О., Юхименко Н.Ф. Фшософ1я освгти: Навчально-методичний по-с1бник. - К.: Кондор, 2010. - 164 с.
2. Ващенко Г. Виховання вол1 1 характеру // Твори. - К.: Школяр, 1999. - Т. 3. - 385 с.
3. Ващенко Г. Виховний щеал: Пщручник для педагопв, виховниюв, молод! 1 батьюв // Твори. - Полтава: Полтавський вюник, 1994. - Т. 1. - 191 с.
4. Ващенко Г. Загальш методи навчання: Пщручник для педагопв // Твори. - К.: Укра!нська Видавнича спшка, 1997. - Т. 2. - 441 с.
5. Гессен С. Основы педагогики (введение в прикладную философию). - М.: Школа-Пресс, 1995. - 448 с.
6. Грушевський М. Хто таю укра!нщ { чого вони хочуть. - К.: Т-во «Знання» Укра!ни, 1991. - 240 с.
7. Драгоманов М. Передне слово [до «Громади» 1878 р.] // Вибране. - К.: Либщь, 1991.- С. 276-326.
8. Кулш П. Передне слово до громади. Погляд на укра!нську сло-вестсть // Твори: У 2-х т. - К.: Дншро, 1989. - Т. 2. - С. 504-512.
9. Орiховський С. Напучення Польському королю Сигiзмунду II Августу // Твори / Пер. з латинсько! та старопольсько! В. Д. Литвина. - К.: Дншро, 2004.
- С. 31-70.
10. По^бний А. Поклик дужого чину: статп, портрети, силуети, наближення, пу-блiцистика. - К.: ВЦ «Просвгга», 2009. - 680 с.
11. Русова С. Ф. Дещо з фшософи виховання // Вiльна укра!нська школа. - 1918.
- №10. - С. 304-316.
12. Сковорода Г. Голова и Тулуб // Повне зiбрання творiв: У 2-х т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т. 1. - С. 111-112.
13. Шевченко В. I. Фiлософiя освгги: проблеми самовизначення // Фiлософiя освь ти. - 2005. - №1. - С. 18-29.
Виктор Довбня. Украинская философия как фундаментальная основа педагогического мировоззрения Г. Г. Ващенко.
В статье рассматриваются основы творческого наследия знаковой фигуры в образовании Украины XX в. Григория Ващенко. На историко-философских примерах путем анализа национально-духовных составляющих образования показаны украинские мировоззренческие подходы и истоки педагогических взглядов мыслителя. Автор обращает внимание на существование в истории философии Украины разнообразных теоретических дискурсов, раскрывая связь между ними не как сугубо номинальную или только концептуальную и терминологическую, но и выявляя их историческую непрерывность и взаимопроникаемо сть.
Ключевые слова: философия образования, педагогическое мировоззрение, идеал человека, образ человека, национально-духовные ориентиры.
Victor Dovbnya. Ukrainian Philosophy as a Foundational Basis of H.H. Vashchenko's Pedagogical Outlook.
The article is devoted to the creative heritage of the significant figure in the XXth century education of Ukraine Hrigoriy Vashchenko. Based on historical and philosophical examples of analysis of national and spiritual components of education, the Ukrainian ideological approaches and pedagogical views of the thinker are shown. The author pays attention to the existence of theoretical discourses in the history of philosophy of Ukraine, revealing the relationship between them not as strictly nominal or only conceptual and terminological, but also revealing their historical continuity and interpenetration.
Keywords: philosophy of education, pedagogical outlook, human ideal, human image, national and spiritual landmarks.
