CC BY
16
1СТОР1Я = Ф1ЛОСОФП ОСВ1ТИ
АнатолШ МЕЛЬНИК
1НТЕРПРЕТАЦ1Я 1СТОР11' В УКРА1НСЬК1Й Ф1ЛОСОФСЬКО-ОСВ1ТН1Й ДУМЦ1 XIX СТОЛ1ТТЯ I
Iнmерпреmaцiя змкту грецького поняття «iсто-рiя» в укратськш фыософськт традицИмало вивче-на. У статтi розглядаються основт тлумачення кторп в укратськш освiтньо-фiлософськiй думцi Х1Х-го ст. Автор показуе, що з другоХ половиниХ1Х-го ст. в укратськш фшософп iсторiя починае розумi-тися як фiлософiя ктори та як синтез геополiтич-них, економiчних, етнографiчних, культурологiчних та тишхзнстъ про життед\ялътстъ нсирй, що ство-рюеться згiдно з певними фиософськими настановами.
Тлумачення поняття «ютор1я» мае принципове методолопчне значення в навчально-виховному процес^ що функщонуе в середнш та вищш школь Сучасш вгтчизняш i зарубiжнi джерела свщчать, що його змкт належить до актуальних проблем фшософи освии, котра потребуе грунтовних досль джень. Адже на питання «Що е iсторiя?» у фшософськш та кторичнш лггера-турi даються суперечливi вiдповiдi. Iсторiя розумiеться то як оповщь, скла-дена дослщником на основi застосування iсторичних методiв [11], то — як розвиток суспшьства, цивiлiзацiй, народiв тощо, або жяк наука про суспшь-не минуле [5, 255].
Подiбнi суперечност щодо визначень ктори у фшософсько-осв^нш лiтературi загалом поширенi i впливають на тенденци викладання кторп. Так, якщо iсторiю вважати результатом вивчення кториком (в тому числi вчителем) кторп згiдно з його методами i свiтоглядом, то натрапляемо як на тавтолопю («оповiдач вивчае оповда»), так i на зближення кторп iз визна-ченням мистецтва. Адже з чаав «Метафiзики» Аристотеля вщомо, що лише мистецтво перебувае мiж свiтоглядом людини i процесом засвоення нею конкретного матерiалу. Коли ж кторда (оповiдь) вважати розвитком суспшьства, то це загалом хибно навиъ у тому випадку, якщо кторда розу-мiти як науку про розвиток суспшьства. Недолш такого тлумачення кторп полягае в тому, що розвиток властивий тшьки органiзмам. Суспшьство ж —
це неоргашчна рацiонально-упорядкована система життeдiяльностi людей. Тому екстраполящя на суспiльство поняття розвитку — метафора, яка у мiфопоетичнiй формi виражае та впорядковуе iнформацiю про суспiльство.
Поняття «ктор1я», отже, у фiлософсько-освiтньому сенсi належить до проблемних. Даний факт стимулюе вивчення умов, котрi визначили розбiж-ностi в його тлумаченнi насамперед в украшськш фшософсько-осв^нш думцi. Подiбнi дослiдження поки що не проводились, через що автор ще! статп мае на метi аналiз особливостей тлумачення змкту поняття «iсторiя» в украшськш фшософсько-освинш думцi друго1 половини х1х-го столiття. Реалiзацiя дано1 мети спираеться на антрополопчно-екзистенцшний пiдхiд, що належить до провщних в украшськш фшософп. Тобто автор рухаеться в методолопчному рiчищi, представленому роботами В. Андрущенка, В. Беха, I. Бичка, В. Горського, П. Гнатенка, В. Кременя, В. Ляха, М. Михальченка, В. Табачковського та шших дослщниив кторп фшософп та фшософп освгги.
Очевидно, буде логiчною констатацiя того факту, що у другш половиш XIX ст. в Украш фшософськи мислячi вченi i педагоги звернули увагу на недолiки «старо1 кторп». Один iз них вбачався в обмеженнях, що виникали внаслшок зосередження уваги авторiв рiзних «iсторiй» на подiях державного та мiждержавного життя на географiчно визначених територiях. Така iсторiя набувала форми переказiв про життя населення певно! дiлянки земл^ де повторюються нiбито однi i тi ж поди. Описувалися вшни, державно-полiтичнi акти, звичаевiсть (мораль) тощо. Факти в межах географiчно лока-лiзованоl кторп, пiдкреслював М. Драгоманов, завжди «рiзняться розмiром i складнiстю, а не сутнiстю» [3, 83].
1нший недолiк «старо! кторп» вбачався в тому, що поди розглядалися лише в лшшно-хронолопчнш штерпретацп. Навiть коли Д. Бантиш-Камен-ський, наприклад, писав «Исторда Малой России» (а це вже перша половина XIX ст.), то в методолопчному плаш його турбували не питання досто-вiрностi змюту, а винайдення схеми послщовного переказу факпв, уривкiв, почерпнутих iз документiв i матерiалiв [2, 23]. Головний же недолш «старо! кторп» украшсью мислителi друго! половини XIX ст. вбачали в некри-тичностi та церковность «Не тшьки iсторiя i фiлософiя, якi б не були вони у нас в тодшшх розумових сутшках, писав про вчених XVII — XVIII стст.п. Кулш, але навиъ математичнi й фiзичнi науки, в котрих вщзначився знаме-нитий вшступник наш Мелетiй Смотрицький, зобов'язаш були шдпорядко-вуватися вченню церкви» [9, 112].
Звичайно, мехашчна систематизащя фактiв на основi лiточислення вда-гравала i продовжуе вiдiгравати значну роль у шзнанш та фшософському осмисленнi життедiяльностi народiв i людства. Проте, хоча цей пiдхiд i був в Украш основним у розумшш кторп до першо! половини XI ст., вш став сум-нiвним iз друго! половини цього ж столитя. Хронописання, на думку М. Костомарова, «придатне для шкшьного вивчення подiй билинно! кторп» [5, 330]. Адже i тепер, якщо брати фiлософсько-освiтнiй пласт, iсторiя у школах представлена «блоком» викладених лшшно-хронолопчно факпв i легенд.
Але зауважимо, що й сам М. Костомаров до друго! половини XIX ст. тримався суто хронолопчного тдходу, поеднаного iз провiденцiйнiстю. Виразно це представлено його твором «Закон Божий, або Книги бипя укра!нського народу». Написана в кшщ 40-х рокiв XIX ст., ця праця, по суп, виражала тогочасне фшософське розумшня кторп провщниками та прибiч-никами Кирило-Мефодiевського товариства — М. Гулака, В. Бшозерського, П. Кулша, Т. Шевченка тощо. Фiлософсько-освiтнiй погляд на iсторiю в «Книгах битш» мае форми оповда про виникнення, падiння та «воскресш-ня» народiв, в тому чи^ й укра!нського. Авторовi ж дано! оповда про це стало шбито вiдомо iз переданого Богом пророкам i об'явленого ними божественного задуму. Такий задум включав як вщступ, так i повернення народiв до життя за релтйними заповiдями.
Але вiд середини XIX ст. в Укра!ш, як i в iнших европейських кра!нах, вщбуваеться перехiд дослiджень буття людей та використання !х результатiв у системi освiти на новi фiлософсько-методологiчнi шдстави. Згiдно з теперiшньою класифiкацiею кторико-фшософських дослiджень та фшо-софсько-освiтнiх парадигм, це був «посткласичний» перiод фшософп Модерну (Нового часу), що завершився, зрештою, лише у 80-х роках XX ст. Посткласицизм у фшософсько-освиньому розумшш кторп, на наш погляд, почався в Укра!ш iз творiв П. Кулiша. Насамперед, це проявилося в його тлумаченш кторп як науки, котра утворюе свггоглядну основу рацiонально обгрунтовано! особисто! та нацюнально! свободи.
Розумна свобода, на думку П. Кулша, можлива через кторичну освiту, що дае знання про минулу дiяльнiсть. Така свобода поеднуе самосвщомкть i вибiр, здшснюваний особою чи народом завдяки шзнанню пройденого шляху. «Поки тяжiе над нами нерозумшня нашого пройденого, в найшир-шому смислi цього слова, до тих шр ми не можемо дiяти свободно (а це значить — з повною самосвщомктю) в теперiшньому i, в деякому смислi, по-збавленi майбутнього, — писав П. Кулш у своему «Попередженш» до працi «Iсторiя воз'еднання Руа», — так як воно виробляеться тепершшстю. Поки не виясниться для нас пройдений вже нами шлях, до тих шр ми — раби, по-збавлеш самосвщомосп (в чому, власне, i полягае рабство); до тих шр ми не ввдаемо, що i як нам робити; отже, будущшсть свою передаемо влашто-вувати комусь другому».
1нший момент, який дозволяе вважати П. Кулша засновником нового фшософсько-освгтнього розумiння кторп, полягае в тому, що тлумачення кторп як запоруки свободи, спираеться у нього на яккно нову, порiвняно зi «старою iсторiею», методологiчну основу. Посткласична зарубiжна й укра!нська фiлософiя XIX ст. виробляла !! спочатку на груш! геополiтики. Проявилося це в тому, що проблеми свободи пов'язуються П. Кулшем iз освоенням тери-торiй, пов'язаних не природно-географiчними (стан земельних угiдь, змiни ктамату, звуження обсягу об'ектiв полювання тощо, чим зумовлювалася м^ащя людей), а тшьки державно-полiтичними обставинами. Так, анатазу-ючи процеси в Укра!ш XV — XVIII ст., П. Кулш тдкреслюе, що там, де укра!нська територ1я була гуспше заселена, — встановлювалося панство 1 нево-
ля, а де залишалася «пустош», — кнував простiр для життя «без пана i холопа». Туди мирувало населення для свободного суспiльного кнування [8,159].
Геополiтичний погляд на людство, як свiдчить захiдноевропейська (А. Смщ Д. Рiкардо, К. Маркс та ш.) й укра1нська (П. Кулш, О. £фiменко, М. Зiбер, С. Подолинський та ш.) фiлософсько-освiтня думка, шдводив до з'ясування соцiокультурних вщмшностей народiв та джерел !хшх багатств. Таке джерело почали вбачати в економвд, включати у змiст поняття кторп (оповiдi) аналiз подiй суспшьного буття з урахуванням економiчного детермшзму [7, 13]. «...Економiчнi мiркування», — шдкреслював П. Кулiш, який тривалий час працював учителем i був грунтовним дослщником укра1нсько-польських вiдносин XVII ст., — «сильшше всяко1 думки говорять серцю бiльшостi» [8, 68].
Неповнощннкть кторп попереднiх столiть у зв'язку з цим вбачаеться укра1нською фшософсько-освиньою думкою в тому, що iсторики керували-ся лише принципами права i державно1 полiтики. Для вчених друго! поло-вини XIX ст. це означало, що на робочих столах попередниюв школи «не лежали i не могли лежати основоположення полггачно! економп» [8, 392]. Саме вона, висловлювався П. Кулш, «вiдкривае в наш час нову прийдеш-нiсть людству», а через нерозумшня економiчного чинника iсторикам i поль тикам Укра!ни, зокрема XVII ст., не вистачало «деяких аксюм Кене чи Адама Смiта, щоб !хш промови набули зворот фшософський» [8, 392].
Екзистенцiйно-гуманiстичний, геополiтичний, економшо-полиичний аналiз подiй життедiяльностi людей потребували не церковно-богословсько! оповвд про «^хопадшня» людства, а фiлософськи обгрунтовано! доказо-востi. Пiдкреслюючи це, В. Антонович зазначав, що кнуе два види кторп — наукова i ненаукова. Наукова iсторiя спираеться на фшософда i прийнятi в науцi методики. Отже, наукова iсторiя систематизуе «докази позитивнi, фактичнi, представленi людьми вповш усвiдомлюючими в собi i других узвичаену («нравственную») людську достойнкть. Пройшов незворотно золотий час, — констатував мислитель, — коли дiалектично хитросплетен софiзми приймали за науковi докази» [1, 80].
Посиленням уваги до фшософськи й науково обгрунтовано! «фактичности» справа не обмежилася. Специфша геополiтичного й економшо-поль тичного розумшня народiв вимагала вiд учителiв i учнiв переконливiших знань, нiж п, що пропонувала «стара iсторiя». Новi знання давали досль дження природи людини, етноав, 1хньо! культури i т. д. Наукова iсторiя в Укра!ш, котра поволi поширювалася в системi освiти, почала враховувати елементи i результати антропологiчних i культуролопчних дослiджень, ве-лику вагу надавати психологи, шзнанню «внутрiшнього» буття народiв, властиво! йому сощально! структури, вщношенням мiж !! частинами й еле-ментами. Заодно наукова iсторiя в Укра!ш починае включати в себе й сощо-логiчний аналiз нащональних суспiльств, що було надзвичайно важливо як для освгти, так i в планi нацiонального самопiзнання.
Отже, фшософсько-освине переосмислення поняття кторп з друго! половини XIX ст. радикально трансформуе свш змкт. Пiд iсторiею тепер
починають розумiти iнтегративну науку, що фiлософськи синтезуе дослщ-ження антропологи, культури, економiки, геополиичного становища, сощально! структури та оргашзаци нацiй. Все це створювало невiдомi вчителям ютори минулих вiкiв шдстави для висвiтлення життя народiв у свт. Якщо «стара» легендарно-лiтописна iсторiя, зазначав М. Драгоманов, зображувала окремi поди iснування людей переважно у географiчно-хронологiчних формах [4,79], наполягала на особистш вiрi в очевидну фактичшсть й документальнiсть [4, 24], то з друго! половини XIX ст. увага прикута до створення «реальних образiв» (М. Драгоманов) або «картин життя» народiв (П. Кулш), котрi не очевиднi. Вагомiсть набувають не «само-видцi», а наголоси на штеграци нових наук про людей. Зокрема, М. Драгоманов писав, що в Укра!ш кнуе значна «потреба пращ i ученосл для викладу антропологи i соцюлоги, котра умiстить у собi i так звану iсторiю» [3, т. 1,177].
Доречно шдкреслити, що фшософсько-осв^ш перемiни в розумiннi ктори серед укра!нських вчених з друго! половини XIX ст. ввдбувалися одночасно iз змiнами поглядiв у Роси. Конкретшше, йдеться про те, що iз 40-х рокiв XIX ст. значну популяршсть у Роси набувае шмецька фiлософiя, особливо роботи Г. Гегеля. Безпосередньо це проявилося спочатку в супе-речливому рус «слов'янофiлiв» та «захшнимв», котрий спирався саме на гегелiвську версiю ктори. Вони, iронiчно зауважував М. Пирогов, казали таке: «Учпъся фшософи i особливо фшософи Гегеля; роздумуйте, вшволь кайтеся, i все вам зробиться ясним» [10, 533].
Поворот укра!нсько! фшософи XIX ст. до геополлично! i фактолопчно! штерпретаци ктори, таким чином, не сшвпадав iз тлумаченнями ктори росшськими вченими за схемами гегелiвськоl фшософи. Якщо П. Кулш, зазначалося вище, започатковуе в Укра!ш поворот до ново! методологи, то слш шдкреслити й те, що йому передували корективи М. Костомарова фшо-софсько-освлньо! основи сво!х дослiджень. Справдi наукова оповщь про буття людей, на його думку, постае як фактолопчна «iсторiя побутова, iсто-рiя народного життя» [6, 330]. Вона зосереджуеться не на описах замши одного перюду «розвитку духу» шшим, а на шзнанш способу народного життя. Тому з друго! половини XIX ст. гумаштарш дослщжнення в Укра!ш зосереджуються на вивченнi «таких граней, котрi б визначали корiннi вщ-мiнностi, набутi кра!ною i жителями, i мiстили в собi головш уклади полiтич-ного, суспiльного i духовного життя народу» [6, 330].
Разом з тим учеш в Укра!ш брали до уваги, що людина школи «не пере-слщуе далекi цiлi. Такi досто!нства приписують !й тiльки !! iсторiографи i бiо-графи» [10, 137]. Ширилася у зв'язку з цим думка, що справжнш свiдомий дiяч також не турбуеться про послшовшсть сво!х дiй, отже, не дбае про упо-рядкування безладдя в суспшьсга. Оскiльки визнавалося, що далекосяжнi плани людей не здшснювалися, остiльки ще бшьше посилювалася потреба у фшософському переосмисленнi iсторil, тобто оповiдей про шдстави суспшь-ного хаосу i порядку. Таке переосмислення все грунтовшше ставало на геополiтичну, економiчну, антрополопчну й соцiологiчну основу.
Часо-проспр людства став розглядатися не як «ланцюг розвитку», а плюралiстично, тобто як часо-простори кнування народiв. Вони не завжди мають власш держави, але завжди мають окремий життевий потенщал, котрий у геополгтищ виступае, як «фактор сили» або як фактор «опору» експанси. Вперше такий тдхш досить широко використав, на наш погляд, П. Кул™, особливо у пращ «Iсторiя воз'еднання РусЬ> (1874 р.). Життя укра!нського народу зображене в нш включеним у плюралктичне — куль-турно-освiтне, церковно-релтйне, державно-правове та економшо-соцiальне — безладне i водночас органiзоване протиборство iз народами-сусiдами (поляки, татари, турки, росiяни i т. д.).
Важливу роль у фшософському формуванш нового освiтнього розумiння кторп вдаграло i те, що разом iз методикою наукових дослiджень, котра спираеться на геополгтичне та економiко-соцiологiчне шдгрунтя, серед укра!нських вчених визрiла потреба уточнити змкт поняття нацп або нацю-нальностi. Адже до середини XIX ст. при визначенш наци (народу) шдкреслю-валися переважно спшьнють мови, географп проживання та належшсть людей до спiльного роду. Формальну еднiсть роду надавала держава. Проте з друго! половини XIX ст. таку iнтерпретацiю нацп П. Кулш, В. Антонович та iншi вчеш розумiли як загрозу укра!нському народу, тому що антиукра!нсько налаштованi теоретики в Росшськш iмперil плутали поняття про народ (народшсть) iз поняттям «держава», котра, з погляду укра!нських вчених, тiльки «продукт людського розуму, складений згiдно з вимогами юторичного життя» [1,157].
Нацiя ж, вважали провщш украшсьм мислителi друго! половини XIX ст., «природний» органiзм. Тому узагальнюючим для того часу можна вважати визначення В. Антоновича, який писав: «Нащональшстю ми називаемо сукупшсть антрополопчних, етнографiчних i духовних ознак, котрi вiдрiз-няють одну групу людства вiд друго!...» [1, 156]. Таке розумшня нацil мало принципове фшософсько-осв^не значення для становлення навчання кторп в Украlнi остiльки, оскшьки в ньому економiчна еднiсть не визнава-лася необхiдною прикметою наци. Бралося до уваги, що кнують народи, котрi не мають нащонально! економiки (цигани, евре! та ш.), проте мають спiльнiсть антропологiчних, культурних та свггоглядних рис.
Пов'язане iз переходом iсторil на нову методолопю розумiння поняття нацil ще бшьше вiдмежовувало укра!нських вчених вiд вад «старо!» кторп. Наукова оповiдь, тобто iсторiя, потребувала глибокого аналiтико-фiлософ-ського визначення того нацюнально-суспшьного довкiлля, серед якого кнуе конкретний (укра!нський) народ. Змшюеться у зв'язку з цим i логiка викладу iсторil, тому що спонукаючи нове розумшня наци, геополгтичний тдхщ включив у методолопю навчання принцип етноцентризму. Останнш обов'язково вимагав урахування викладачами суто фшософського питання про мкце даного (укра!нського) народу серед народiв свiту. Поняття кторп у зв'язку з цим набувало фшософського характеру, через що В. Антонович проводив думку, зпдно з якою «стара» iсторiя поступилася единому ктори-ко-фшософському знанню [1, 108].
Специфiка такого знання, в штерпретацп В. Антоновича, полягае в тому, що iсторiя в ньому представлена як результат шзнання масово! дiяльностi людей, що утворюе суспшьство, в той час як фiлософiя орiентуеться на екзистенцiйнi типи особистостей i дослiджуе внутрiшнi, тобто чуттево-рацiональнi, пiдстави кньо! життедiяльностi [1,128]. Завдяки цьому iсторiя в суспшьсга виконуе функцiю освiтнього вчення, котре повинне «помогти народу в освт, в досягненнi самосвiдомостi, а там вш сам собi приду мае цш — вiрогiдно незрiвнянно вищi i розумнiшi, нiжякби запропонували йому» [ 1, 82].
Фiлософи в Укра!ш друго! половини XIX ст., котрi переважно працювали в системi освiти, також звертаються до питань нащонально! самосвiдомостi, але пiдходять до них, осягаючи буття окремо взятих особистостей. Недолш суто вторичного методу вбачався в тому, що вш надае перевагу авторитету факпв, на основi яких формулюються принципи, а вже iз принципiв лопко-дедуктивно робляться висновки, створюеться iсторiя [12, 38]. Зокрема, таким вважався висновок про кнування, ^м духу людей, особливих нацю-нальних духiв, що приводило до хибно! думки, шбито дух народу можна мислити без оповвд, отже — поза iсторiею. Украшсьи вченi-педагоги висловлювали переконання, що фiлософiя й iсторiя грунтують сво! суджен-ня на фактах i на началах людсько! самосвiдомостi [12, 12]. Началами, вва-жав П. Юркевич, е «нетлiннi» й «однаковi мiри», на якi спираеться фшосо-фiя при пiзнаннi сутностей i явищ [12, 39]. Оскiльки там мiри описуються, вони й постають як iсторiя сутностей i явищ.
Отже, не тшьки через причетшсть до поллично! економп, антропологи та соцюлоги, але i через зближення iз фiлософiею iз друго! половини XIX ст. iсторiя починае розглядатися фшософсько-освлньою думкою Укра!ни як науковий нарис «реального образу» буття народiв у свт. Заодно в ктори вба-чаеться i чинник формування картини свпу. Iсторiя завдяки цьому отримуе роль посередника, що допомагае людям встановлювати соцюкультурну са-мототожшсть, отже, вiдмiннiсть вiд iнших народiв. Самототожнiсть створюе передумови для такого рiвня нацiонального самоусвiдомлення, котрий представлений iсторiею, що включае критери розмежування народностей [1, 81]. Вони поеднують геопол^ичний, економiчний, соцiологiчний i морально-правовий аналiз форм i способiв нацюнального буття, враховують природно-географiчнi умови життя народу та витвореш рiзноманiтнi пере-кази про свое життя в рiзних хронологiчних вимiрах [9, 264].
1сторш, таким чином, укра!нська фшософсько-освлня думка друго! половини XIX ст. починае розглядати як штегративно-синтетичну етноцен-тричну науку, що утворилася на перетиш економiчних знань, антропологil, соцюлоги, фшософи, пiзнання умов геополiтичного буття народiв. Актуа-лiзуеться у зв'язку iз цим етноцентризм як фшософсько-освгшш принцип, а також визнання, що новi науки — полiтекономiя, антрополопя, соцiологiя, психологiя i т. д. — мктять у собi кторда, як побудовану на наукових методах оповщь про буття народiв. Змктом iсторil в такому разi виступала виражена у фактах динамша суспшьства [4, 80].
Проте вивчення ще! динамiки не тотожне методам створення ктори, тобто виготовленню оповвд про цю динамiку. Iсторiя — це твiр ученого, що виникае завдяки «розподшу фактiв» на певнш фiлософськiй основi з метою систематизаци та розумiння послiдовностi появи, кнування i зникнення виражених фактами подш [4, 80]. Iсторiя через це штерпретувалася як «приклад» якогось конкретного свиогляду до дослiдження конкретно! «справи» [3, т. 2, 367]. Основне завдання кторико-фшософського синтезу вбачалося у створенш такого освiтнього щеалу, що мiг би використовуватися також i як масштаб для адекватно! ощнки вiдповiдних епох [3, т. 1, 22].
Створення ктори (оповвд), зрештою, мислилося не лише наслщком застосування вщповщно! фшософи для пояснення та викладу факпв на основi iдеалу, але i як перехщ вiд хронологiчностi лiтописiв до плюралктич-но! й «прагматично! ктори», побудовано! на комбшащях фактiв [1, 220]. Через це iсторiя визначалася i як вивiрена рiзними методиками дослщження наукова оповiдь згiдно з щеалом, i як фiлософськи обгрунтоване «змшуван-ня» давно вiдомих фактiв iз новими фактами [4, 83]. Причому фшософськи переконлива iсторiя з друго! половини XIX ст. розумшася в Укра!ш як ося-гання життедiяльностi людей з «природно-кторично!» точки зору [З, т. 1, 371], через що iсторiя визнавалася i пею «ниткою буття» людей, що школи не перериваеться в суспiльствi [4, 290].
Iсторiя як багатовiкова оповщь розумiеться, отже, незворотньою, але покладеш в !! основу факти постшно пiддаються комбiнуванню. Зважаючи на неперервнкть i незворотнiсть кторп, М. Драгоманов шдкреслював, що будь-якi розмови про «вщродження» кторп в науково-фiлософському плаш безглуздi. Питання «вiдродження» належать не до сфери кторп, а до сфери полиики, зокрема, до питань влади «вищого класу», котрий штелектуально покинув напризволяще «свое мужицтво» i намагався конкурувати iз паную-чими класами шших нацiй.
Проте, внаслщок поразки в мiжнароднiй конкурентнiй боротьб^ «ви-щий клас» для панування у власнш державi прагне знайти шдтримку не за кордоном, а у «своему мужицтвЬ>. Манiпулюючи масами, «повернення до сво!х» пануюча нащональна верства оголошуе «вiдродинами». Переходячи до политики «вiдродження», правлячий клас збер^ае за собою владу в дер-жавi, бо нiбито тiльки вш знае «нацiональнi iнтереси» i напрям кторп [З, т. 2, 271]. Полиика правлячого класу, оповщь про яку утворюе лише фрагмент ктори, ототожнюеться цим класом iз всiею оповiддю про життедiю нацil. Вона ж стае i програмою навчання кторп.
Отже, з друго! половини XIX ст. укра!нською фшософською думкою роб-ляться суттевi корективи у тлумаченш змiсту поняття iсторil. Вони пов'я-занi, насамперед, iз актуалiзацiею в освiтнiй дiяльностi екзистенцiально-гу-манктичного розумiння свободи i новою методолопею пiзнання людства, основу яко! утворюе геополгтика. Остання пiдпорядковуе собi ще! геогра-фiчноl зумовленостi iснування народiв, надае iстотнiсть принципу етноцент-ризму i нацiонально-культурного плюралiзму, дистанцiюеться i навiть протиставляе себе авторам, що створювали «стару iсторiю». Набуваючи
статусу науки, iсторiя конституюеться як iнтегративно-синтетичне фшософ-сько-освлне знання про людей, включае власне методолопчне самообгрун-тування, геополiтичну та антрополопчну визначенiсть об'ектiв, аналiз !хньо! сощокультурно! специфiки та структури, економiчного i полiтичного стану, пiзнавально-iнформацiйних процесiв та функцiонування рiзноманiтних знаково-символiчних систем.
Наукова iсторiя, таким чином, набувала значущост унiверсального знання i дослщження, що вiдокремилося вiд поетикомiфологiчноl «старо!» кторп. Така iсторiя мала бшьше форми «прикладно!» фшософп, полгтеко-номи, антропологи, соцюлогп, психологи i т. д. у тих межах, в яких щ науки розумшися в Укра!ш iз друго! половини XIX ст. Спираючись на методики дослщно! роботи i з'ясовуючи рiзнi аспекти життедiяльностi людей, всi вони функцюнували як оповiдi про людей, отже, як «кторп». Разом взятi, вони утворювали штегральну оповiдь, рiзноголосся змкту яко!, i в цьому був цшком правий М. Драгоманов, у суспшьсга нiколи не переривалося. Чин-ником забезпечення неперервностi кторп вважалася освгта.
Лiтература:
1. Антонович В. Б. Моя споввдь. Вибраш ¡сторичш та публщистичш твори. — К.: Либвдь, 1995.
2. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — К.: Час, 1993.
3. Драгоманов М. П. Л1тературно-публщистичш твори: У 2-х т.. К.: Наук, думка, 1970.
4. Драгоманов М. П. Вибране. — К.: Либвдь, 1991.
5. Фшософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002.
6. Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К.: Наук, думка, 1992.
7. Кулш П. А. Истор1я возсоединешя Руси. Т. 1. — СПб.: Общая польза, 1874.
8. Кулишъ П. А. Истор1я возсоединешя Руси. Т. 2. — М.: Общестенная польза, 1874.
9. Кулишъ П. А. Истор1я возсоединешя Руси. Т. 3. — М.: Общественная польза, 1877.
10. Пирогов. Избранные педагогические сочинения. — М.: И-во АПН РСФСР, 1953.
11. Прщак Омельян. 1стортсоф1я Михайла Грушевського. // В кн.: Грушевський Михайло. 1стор1я Укра!ни-Руси. — К.: Наук, думка, 1991.
12. Юркевич Памфл Вибране. — К.: Фешкс, 1993.
Анатолий Мельник. Интерпретация истории в украинской философ-ско-образовательной мысли XIX столетия
Интерпретация содержания греческого понятия «история» в украинской философской традиции мало изучена. Статья рассматривает основные истолкования истории в украинской философско-образователь-ной мысли Х1Х-го в. Автор показывает, что со второй половины XIX ст. в украинской философии история начинает пониматься как философия истории и как синтез геополитических, экономических, этнографических, культурологических и других знаний о жизнедеятельности
наций, который создаётся согласно определенным философским установкам. Причем в Украине подвергались сомнению прогрессистско-ре-грессистские и органицистские взгляды на историю.
AnatoliyMelnik. Interpretation of History in the XIX-th Century Ukrainian Philosophical and Educational Thought
Interpretation of Greek notion «history» in the Ukrainian philosophical tradition is not adequately explored. The article presents the basic interpretations of history in the XlX-th century Ukrainian philosophical and educational thought. It is stated that since second half of the XlX-th century Ukrainian Philosophy has been considering history both as Philosophy of History and a synthesis of geopolitical, economic, ethnographic, cultural and other knowledge about other nations' life. Such approach has its philosophical grounds. But other views on history (progressist, regressist and organicist) were under question.
