CC BY
8УДК 821.134.2 (866) Паласьйо 09
Оржицький I. О.,
кандидат фтолопчних наук, доцент, доцент кафедри росшськоТ та свгговоТ лп"ератури Харшського нацiонального педагогiчного унiверситету
ím. Г.С. Сковороди
Творч^ть Пабло Паласьйо та становлення авангардистсько! прози в EKBaAopi
В украТнському лiтературознавствi у поле зору дослщнимв латиноамериканськоТ лiтератури дос не потрапляла проза латиноамериканського авангардизму. Тим часом, тенденци розвитку сучасноТ лiтератури засвiдчують, що красне письменство постмодерноТ доби широко використовуе елементи поетики, вщкрит ще в 20 -30-х роках ХХ ст. Це яскраво демонструе сучасна украТнська л^ература, спонукаючи вiдтак до глибокого теоретичного осмислення, наслщком чого е широкий спектр публкацш. Проте iспаномовнi лггератури, зокрема перiоду авангарду, ще залишаються поза увагою нашого лiтературознавства, хоча з'ясування постмодерного контексту й авангардних джерел творчост таких майсщв латиноамериканськоТ прози, як кубинець Г1. Кабрера 1нфанте (1929-2005), чилiець Р. Боланьо (1953-2003) або перуанець А. Брайс Ечешке (1939) е одною з найпривабливших тем для зарубiжних латиноамериканцев.
Серед найцiкавiших iмен латиноамериканськоТ прози 20-30-х рр. перебувае еквадорець Пабло Паласьйо (Pablo Palacio, 1906-1947); йому присвячена значна ктькють дослщжень (див. бiблiографiю), серед останнiх - прац С. Мансонi, Г. Саласара, А.Е. Паласьйос; на окрему згадку заслуговуе видане 2006 року повне коментоване зiбрання його творiв пiд редак^ею Р. Переса Торреса. Однак украТнськ дослiдники ще не бралися за осмислення його творчостк Усе зазначене вище й зумовлюе актуальнiсть ^еТ статтi, метою якоТ е визначення mío^ й ролi П. Паласьйо в розвитку еквадорськоТ лiтератури з урахуванням ширшого латиноамериканського контексту та окреслення основних рис його поетики та художньоТ щеологп.
Пабло Паласьйо був позашлюбною дитиною ж1нки з добропристойноТ провшцшноТ родини. Аби приховати "безчестя", хлопчика всиновив дядько, що й виховував його аж до уыверситетських рош. Пабло успадкував материне прiзвище, i коли вже повнолптому парубковi його розкаяний батько запропонував свое, обурений Паласьйо вщмовився. У трил^ньому вiцi Пабло впав у бурхливий ручай, потк
проволк його далеко, назавжди залишивши шрами. Такi обставини сприяли формуванню своерщного характеру Паласьйо, людини сором'язливоТ, але й твердоТ в обсrоюваннi своеТ позицп. П. Паласьйо -помина фiгура в громадському життi Еквадору. Вш був вiдомим адвокатом, викладачем, а потiм деканом фiлософського факультету уыверситету в Кiто, публiкував фтософськ працi. У студентськi роки Паласьйо разом iз друзями заснував щоденну газету лiвого напрямку «Картель», у якш вiдстоював необхiднiсть створення в Еквадорi рад робiтникiв, солдатiв та селян, а в подальшому був активютом соцiалiстичноТ парти. Останнi вiсiм рокiв життя П. Паласьйо були затьмарен божевiллям, спричиненим тяжкою хворобою: письменник постшно перебував у клУщ де й помер на руках у дружини.
Активний учасник лiвого руху, Пабло Паласьйо заперечував буржуазн вартостi й вульгарнiсть еквадорського повсякдення, але в його творчостi така пози^я вилилася не в створення со^ально-викривальних картин, а в прагнення зруйнувати форми, естетику й мораль традицшноТ прози. За висловом Д. Аравхо, Паласьйо поставив перед собою мету „зруйнувати, дискредитувати реальнють" [3, с. 19], а за словами самого письменника - "запросити [читача] до нудотносп нашоТ дшсностГ [4, с.52]. Але загальна революцшно-риторична тональнють лiтератури 1920-х рош не давала можливостi одразу сприйняти творчють П. Паласьйо, який показав зворотнш бiк психологи суспiльства й повiв мову про надто неприемн речi. Незвичний стиль П. Паласьйо перешкоджав усвiдомленню його одним iз зачинателiв довгоочiкуваного соцiального критицизму i з боку тих, хто прийшов у лiтературу трохи пiзнiше.
На думку Паласьйо, традицшна лiтература спотворюе життя, помiчаючи лише значнi поди, тодi як насправдi воно складаеться з монотонних дрiбниць, запаморочливоТ повсякденносл, а сни, божевiлля - це не що шше, як частина реальности Звiдси поява у Паласьйо таких персонаж1в, як гомосексуалiст або людожер, якi, згiдно з Б. Каррйоном, е цтком логiчними у своТй поведiнцi, бо авторовi вдаеться створити вщчуття "нормально! ненормальностi" [2, с. 102]. Звщси "iнфрареалiзм" (у термшологп Х. Ортегич-Гасета [1, с. 259-260]), вщсутнють розвитку подш, рiзкi змiни теми, роздумiв, заплутан вiдгалуження до побiчних тем, мiркування щодо сутностi й завдань сучасного лiтературного твору, глузування над традицшним стилем („У сучаснiй комеди автомобть е вельми значущим персонажем; тому тут i пщ'Тхав автомобiль" - фраза з оповiдання «Сеньйоро!» [7, с. 57]), чорний гумор, фотеск, абсурд. Проза Паласьйо подекуди нагадуе твори сучасних йому фанд1в европейського авангарду, але питання про
безпосередн впливи на нього досить складне: з одного боку, близью друзi стверджували, що письменник майже не був знайомий з ^ею лп~ературою, а з другого - вЫ добре знав французьку мову, перекладав фiлософськi статтi й мiг читати ц книжки.
Раннi оповiдання П. Паласьйо, в яких вщчувався вплив юпаноамериканського модернiзму й пiзнього романтизму, з'являлися в журналах, починаючи з 1921 року. В 1927 р. вийшла його перша книга - збiрка оповщань «Людина, забита копняками» (Un hombre muerto a puntapiés). Тексту передують авторськi слова: „В операцмних рукавичках, я злiплюю маленьку кульку з бруду передмють. Пускаю и котитися по цих вулицях: тi, хто затулить собi носа, либонь уважатимуть и плоттю вiд плотi свое'" [7, с. 20]. Ц слова виразно засвiдчують прагнення автора шокувати публiку. Збiрку розпочинае однойменне оповщання, чий змiст дае ключ до розумшня всiеТ творчосл Паласьйо. Один читач газети, прочитавши шформацш про нерозкрите вбивство копняками людини, про яку вiдомо лише те, що вона була „розпусна", очкуе на продовження матерiалу в наступному числк Не знайшовши продовження у свiжiй газетi, оповiдач рушае за роз'ясненнями до полщп, де йому теж не можуть повщомити нiчого конкретного. Вiдтак вiн моделюе у сво'й уявi гадану юторт випадку, яку ми й читаемо. Небiжчик виявися гомосексуалiстом, який шбито намагався розбестити хлопця й був убитий батьком дитини, - що неабияк тшить оповщача. Нарочито безпщставш умовиводи, глумливi фрази створюють атмосферу „чорного гумору", однак суть лежить глибше.
Письменник тонко глузуе над психолопею середнього класу, до якого належить оповiдач. Не знайшовши в газет очiкуваного, вiн розташовуе поди на свш смак. Хапаючись за слово „розпусний" (невiдомо, звiдки про це знае газета, адже про вбитого невщомо геть ычого!), оповщач уявляе небiжчика гомосексуалiстом, смакуе удари ногами в лице: „Як же мали звучати ц чудовi копняки! Мов помаранча, що розбиваеться вщ сильного кидка об стшу; мов парасоль, що, впавши, трiскотнув шпицями; наче горiх, розколений у пальцях; або, радше, мов зiткнення шшоТ жорстко''' пiдошви з iншим носом! Ось так: Чах! Чах! - з тривалим смаковитим промiжком" [7, с. 26]. На позiр покарано розпусту, та насправдi автор оголюе порочну психолопю обивателя. На довершення оповщач зазначае, що i вбитий, i бездiяльний полщейський, i роб^ник - батько хлопця - мають iндiанську зовнiшнiсть, явно вiдокремлюючи себе расово вщ них. Отже, розпуста, репресивна сила (погорджувана, але необхщна) та шстинктивне насильство, як пщкреслив Д. Кiнтеро, асоцiюються в
оповщача з ^анським первнем [11, с. 733]. Таким чином Паласьйо торкаеться й расизму, притаманного еквадорському сусптьству.
Ще зловiснiше звучить оповiдання «Людожер». Спочатку змальованi вiдвiдини в'язницi групою студентiв-кримiнологiв. Студентам та всiм охочим демонструють людожера за фатами. Злочинець, Нканор Тiберйо, двадцяти п'яти рош, вийшовши з трактиру пiсля вечiрки з друзями, чуе запах свiжого м'яса, раптом вiдчувае садистичнi бажання та, прийшовши додому, накидаеться на дружину, вщкушуе в не! шматок грудей, а тодi починае пожирати немовля-сина, якого ледве встигають урятувати сусщи. Але, як i в попередньому оповщаны, патологiчний випадок обрано лише приводом для епатажу.
Перед описом обставин злочину оповщач зазначае, що, всупереч викладеному в лек^ях, людожер виглядае не монстром, а пасивним щютом, схожим на дитину. Студенти кепкують iз нього, проте вщвщувачам здаеться, що злочинець може зламати фати та з'Тсти !х, i, як зауважуе оповiдач, „вони заслугували на це, отакi жорстокН" [7, с. 28]. Оповiдач не радить читачевi наближатися до фат, шакше можна позбутися носа, тут-таки починае смiятися з вигляду безносо! людини, потому заспокоюе читача, заявляючи, що бреше й жартуе. Осктьки людожера годують у в'язницi сирим м'ясом (аби не мучити вегетарiанською !жею!), оповiдач питаеться, чи, бува, не куштував такого й читач, це ж бо - ыби скуштувати плiд просто з дерева. Урешп-решт вiн виправдовуе злочинця, бо чи може бути винним той, у кого батько - рiзник, а мати - акушерка, хто пробув у черевi одинадцять (!) мюя^в i лишився сиротою в десять лп. I приголомшливий висновок: „Бути людожером - те саме, що бути курцем, або педерастом, або мудрецем" [7, с. 29]. Змалювавши патолопю як норму (воднораз выгородившись вiд ^еТ щеТ стильовою грою), Паласьйо лише нагадуе сусптьству, що жорстокють дiйсно е для нього нормою - з хронолопчно близьких до життя письменника подш досить згадати по-дикунському звiряче вбивство натовпом опозицiйного генерала Е. Альфаро (1912) та масовий розстрiл робп"ничо! демонстрацп у 1922 р.
У той же час це оповщання виявляе цту низку архетипних рис. Батько Нiканора пив шють днiв, а на сьомий, „котрий, строго кажучи, був днем вщпочинку, спочив навiки" [7, с. 30] (травеспя бiблiйноl книги «Буття»), Нiканор - немов "той, хто пожирае те, що створюе" [7, с. 32] (грецький Хронос), а трое представниш родини ^берйо носять те саме iм'я (Трiйця).
Важлива латиноамериканська константа - неподолана роздвоенють нацюнального буття - проявляеться в знятому виглядi й у оповщанш «Двоедина жiнка», де вiдтворено ппотетичш
переживання досяглих зртого вку дiвчат - аамських близнят. Ця внутрiшньо розтерзана ютота воюе сама i3 собою, ревнуе мужчину до само!' себе. У певний момент тш ïï половит, вщ якоï ведеться основна частина оповд здаеться, нiби вона мае цшюну душу, але бопъся, що пiсля смертi душа стане такою ж, як i тто. Двоютим е й ставлення до неГ I них з боку батьш: вiдраза батька i в чомусь образливе ствчуття матерi. Такою психолопею внутрiшнього конфлiкту (в шшому, звичайно, оформленнi) буде згодом надтено багатьох персонаж1в еквадорсько1 лiтератури.
У 1927 р. вийшла й повють «Дебора» (Debora), контрастна до насичено1 неймовiрними подiями книги оповiдань. Заперечуючи в багатьох вiдступах правдивiсть „реалютичноГ лiтератури, Паласьйо наполягае на зображенн „маленьких реальностей", з яких складаеться справжнiй життевий досвiд, але як нiкого не цiкавлять: порванi шкарпетки чи криворослий нiготь на правм нозi персонажа. I при цьому -характерне для Паласьйо самопересмшвання: „Натуралютична надмiрнiсть: вiн подлубався мiзинцем у носГ [7, с. 74]. Нби наслiдуючи Джойса (сучасники свщчать, що Паласьйо навряд чи його читав), автор описуе блукання протягом одного дня по вулицях Юто такого собi Лейтенанта, зануреного в роздуми про несправджене кохання та в сподiвання на зус^ч iз жшкою. Це надзвичайно iнертний чоловк, заручник усталеностi, який раптово й нез'ясовно помирае наприкшцк Розвитку дм немае, текст ряснie вiдступами про лп"ературу, суспiльство, кохання. Несподiвано з'являються банальностi як-от: "Бог - це найдосконалш iстота, Творець i Господь Неба й ЗемлГ [7, с. 80]. Цш неорганiчнiй теософськiй вставц вторуе й винесене в назву iм'я бiблiйноï пророчицi, анi разу не згадане в тексп. Аби остаточно заплутати читача, автор повщомляе про iснування двох Лейтенантiв - А та Б - i дае зрозумп"и, що минуло... п'ятдесят лгг. Читачевi залишаеться тiльки гадати, щo ж саме пройшло перед ним - день чи цте життя.
Третьою й останньою книжкою Паласьйо став роман «Життя повшеника» (Vida del ahorcado, 1932), що мае пщзаголовок «Суб'ективний роман», яким автор шби пояснюе незвичайну для сучасно1 йому еквадорсько1 лiтератури структуру та щейно-емоцшну наповненiсть твору. Со^альнють увiйшла до цieï книги i проблемами лiвого руху, i любовними стосунками, i сатирою на меркантилiзм сусптьства, на унiверситетську освiту, судову систему тощо. Та все це юнуе лише у внутршньому свт людини, яка перебувае на граш божевiлля. Монтаж образiв та роздумiв, за зауваженням У. Роблеса, нагадуе структуру щоденника [9, с. 191]. Попервах цей щоденник мютить згадки про конкретш дш, але в мiру наростання зневiри
оповщача-протагонюта, його духовного вмирання ("я - мрець"), зникають вiдчуття часу й будь-як натяки на календар. Нерозв'язш суперечностi призводять Андреса до боязн зовнiшнього свiту, до актуалiзацN в його психiцi негативного сприйняття простору, характерного для тих латиноамериканських лггературних персонаж1в, якi не iнтегрованi в латиноамериканський ушверсум (тобто психологiчно чужин^в, не автентичних). При тому автор наголошуе на „континентальнiй" особливостi цього сприйняття: ,^внина була лише великою землею з впром. Ми, американца не змогли нi пiзнати, ж полюбити п. <••> Я боюся рiвнини; межа - оце мое. Ттьки тут, в оцих чотирьох стшах ми е: ти - Анною, а я - Андресом; там же ми були якимись черв'ячками" [7, с. 107].
У свщомосп Андреса виникае образ куба, в якому вш живе i який у подальшому усвщомлюеться також як в'язниця. Такому вщчуттю протистоТть прагнення вийти за встановлеж межi в алегоричнiй главi «Повстання люу», де деревам, що готуються до повстання (ремiнiсценцiя з Метерлшка?), сосни заперечують: "Де корiнь зла? Чому ми тут? Ми тут як власне дерева. Зруйнуйте цю властивють... Наш тиран - дерево" [7, с. 110]. Та за межi вийти неможливо: протагонюта повшено серед цих дерев у примюькому гаю, огородженому й зафатованому, як тюрма. З деревом - так само, як i з простором: негативна реалiзацiя константи, оскiльки в персонажа розладнана психка.
Духовна дезштегра^я, роздвоення особистостi набувають завершення у сж, в якому Андрес, аби врятувати уявного сина вщ тиранп свiту, вбивае його. За це його й вщдано пiд суд, описаний у фантасмагоричних, кафманських тонах (зокрема буржуа засуджують його за те, що вш бiльшовик, а робп"ники - за буржуазнiсть). Урештн решт вiн сам засуджуе себе до шибеницк Страта може бути прочитана i як самогубство, але смерть не зупиняе оповiдi, що йде вже „звщти", i низка фраз, надто ж заключне речення тексту: „Таким було його осяйне потьмарення" - дозволяють припустити не реальну смерть, а остаточне божевтля протагонюта.
Пюля ^еТ книги Паласьйо не публкував художжх творiв. Були статп з фiлософiТ, адвокатська практика, пол^ична й державна дiяльнiсть, авторитет вщомого iнтелектуала. А. Убiдья припускае, що, подолавши своею творчiстю тугу та комплекс бастарда, Паласьйо втратив i джерело, що живило ТТ. Але й сприйняти норму оголено со^ального письма 30-х рош вш також не мiг [12, с. 279]. Зi свого боку, орiентованi на соцiальну критику письменники не сприйняли творчост П. Паласьйо. Зокрема, його партшний товариш, прозаТк
Х. Гальегос Лара жорстко вщгукнувся на вихщ «Життя повшеника». Слiд зауважити, що й сам Паласьйо критично поцшував статтю найбiльшого еквадорського поета ХХ ст. Х. Каррери Андраде «Рятуймо поезш!», яка закликала повернути в поезш bí4hí теми, назвавши його „городником, продавцем моркви" [5, с. 171]. Проте шчого пол^ично загостреного Паласьйо не створив. Його проза потонула в зливi ангажованоТ лiтератури 1930-40-х рр. Книгами Паласьйо зацкавились допiру в 1960-х роках, коли вони були перевидан й стали вщомими на континентальному рiвнi.
Творчiсть Пабло Паласьйо засвiдчуе, що використання нов^ых на той час прийомiв письма, подекуди творчо запозичених з бвропи, не уневажнювало дiевостi основних констант латиноамериканського художнього мислення: комплексу бастардизму, роздвоеносл, просторово-географiчних та расових конотацш. Воднораз своечасному поцшуванню письменника зашкодила тодiшня полiтична атмосфера краТни й загальна полiтизованiсть лп"ератури. На сьогоднi залишаеться недослiдженим, що спонукае до подальших пошукiв, як саме вщкрита в 60-х роках проза майстра, попри формальне визнання ТТ вартiсностi навiть для юпаномовноТ' прози в цiлому, вплинула на тематику й поетику сучасно'Т еквадорськоТ та, ширше, латиноамерикансько'Т лiтератури.
Лтература
1. Ортега-i-Гасет Х. Дегумашза^я мистецтва // Вибранi твори / Хосе Ортегач-Гасет. - К., 1994. - С. 238-272.
2. Carrion B. El nuevo relato ecuatoriano. Critica y antologia / Benjamin Carrion. - Quito: Casa de la Cultura Euatoriana, 1958. - 1134 p.
3. Donoso Pareja M. Prologo / Miguel Donoso Pareja // Recopilacion de textos sobre Pablo Palacio. - La Habana, 1987. - P. 7-36.
4. Espinosa C. M. Un hombre que murio dos veces / Carlos Manuel Espinosa // Recopilacion de textos sobre Pablo Palacio. - La Habana, 1987. - P. 47-53.
5. Macdonald R. L. H. Andean indigenous expression: A textual and cultural study of hispanic-american and quichua poetry in Ecuador: Thesis / Regina Lee Harrison Macdonald. - Ann Arbor (Mich.) - London: University microfilms international, 1981. - VIII, 335 p.
6. Manzoni C., ed. El mordisco imaginario. Critica de la critica de Pablo Palacio / Prologo y notas de Celina Manzoni. - Buenos Aires: Editorial Biblos, 1994. - 186 p.
7. Palacio P. Obras completas / Pablo Palacio. - Quito: La palabra, 2006. - 356 p.
8. Palacios A. E. El Mal en la narrativa ecuatoriana moderna. Pablo Palacio y la generacion de los 30 / Angela Elena Palacios. - Quito: Abya-Yala; Universidad Andina Simon Bolivar; Corporacion Editora Nacional, 2003. -138p.
9. Robles H. E. El anhelo insatisfecho / Humberto E. Robles // Recopilacion de textos sobre Pablo Palacio. - La Habana, 1987. - P. 188-201.
10. Salazar G. Pablo Palacio: ?Acaso nacio humorista? / Gustavo Salazar // El Buho. - 2006. - № 15. - P. 8-11.
11. Quintero D. «Un hombre muerto a puntapies»: Lectura introductoria / David Quintero // Revista iberoamericana. - 1988. - № 144 / 145. - P. 725-737.
12. Ubidia A. Una luz lateral sobre Pablo Palacio / Abdon Ubidia // Recopilacion de textos sobre Pablo Palacio. - La Habana, 1987. - P. 278-282.
