CC BY
37
1СТОР1Я ДЕРЖАВИ I ПРАВА
УДК 340.15
Володимир Макарчук
Навчально-науковий шститут права та психологи Нащонального ушверситету "Львiвська полггехшка", завiдувач кафедри ютори держави i права доктор юридичних наук, професор dena.makarchuk@gmail. сот
ЦЕРКОВНЕ ПРАВО ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКО1 ЦЕРКВИ В КОНТЕКСТ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО УСТРОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ: ПАРТНЕРСЬКА СП1ВПРАЦЯ ЧИ КОНФЛ1КТ 1НТЕРЕС1В (кiнець XIX - початок ХХ ст.)
© Макарчук В., 2017
Розглянуто правове регулювання вщносин УкраТнськоТ Греко-католицькоТ Церкви з органами державноТ влади Австро-УгорськоТ 1мперп на заключному еташ перебування захщноукраТнських земель в склад1 цього державного утворення (кшець XIX - початок XX ст.).
Ключов1 слова: держава 1 Церква; право державне 1 право церковне; законо-давство Австро-Угорщини; Галичина в правовому пол1 Австро-Угорщини.
Владимир Макарчук
ЦЕРКОВНОЕ ПРАВО ГРЕКО-КАТОЛИЧЕСКОЙ ЦЕРКВИ В КОНТЕКСТЕ ГОСУДАРСТВЕННО-ПРАВОВОГО УСТРОЙСТВА АВСТРО-ВЕНГРИИ: ПАРТНЕРСКОЕ
СОТРУДНИЧЕСТВО ИЛИ КОНФЛИКТ ИНТЕРЕСОВ (конец XIX - начало XX в.)
Рассматривается правовое регулирование отношений Украинской Греко-католической Церкви с органами государственной власти Австро-Венгерской империи на заключительном этапе пребывания западноукраинских земель в составе этого государственного образования (конец XIX - начало XX в.).
Ключевые слова: государство и Церковь; право государственное и право церковное; законодательство Австро-Венгрии; Галичина в правовом поле Австро-Венгрии.
Vladimir Makarchuk
Institute of Jurisprudence and Psychology Lviv Polytechnic National University Department of History of State and Law
Sc. D., Prof
CANON LAW GREEK CATHOLIC CHURCH IN THE STATE LEGAL SYSTEM AUSTRIA-HUNGARY, PARTNERSHIP OR CONFLICT INTERESTS (late. XIX - early. XX c.)
Consider legal regulation of relations of the Ukrainian Greek Catholic Church from public authorities Austro-Hungarian Empire in the final stage stays Western lands as part of public education (late XIX - early. XX century).
Key words: church and state; right government and the right church; law of Austria-Hungary; Galicia in the legal field Austria-Hungary.
Постановка проблеми. В науковш лiтературi прийнято вважати, що вщмшносп в менталггет мiж Заходом i Сходом Свропи, OKpiM усього шшого (юторичний шлях розвитку, географiчний фактор, дружш та/чи ворожi впливи народiв-сусiдiв тощо), пояснюються ще й фактором релшйним.
Якщо церкви схщного обряду сво! начала простежують вщ Вiзантii, де склалася ушкальна система симбюзу властей свггських i духовних - за провщно! ролi iмператора i пiдпорядкованоi ролi Церкви, то захщш цивiлiзацii - продукт конфлiкту св^ських властей i римського папського престолу.
На вiдмiну вщ Вiзантii, римськi папи уже в ранньому Середньовiччi оголосили себе прямими наступниками 1суса Христа - на тш нiбито пiдставi, що Христос перед Знесенням вручив керiвництво апостольською общиною (а вiдтак i ушма земними справами) найдовiренiшому з апостолiв Петру. Апостол ж Петро, згщно iз захiдною християнською традицieю, став першим з римських пап. Вщтак римський "апостольський" престол протягом чи не уше! iсторii, починаючи ледь не вщ Мiланського едикту 313 р., претендував на особливе мюце в християнському свт. Папам шбито належить право помазання земних государiв, а в разi 1'хнього непослуху - накладення на государя-дисидента анафеми, вщлучення вщ Церкви самого правителя та ушх його пiдданих, навггь вiдсторонення неслухняного "еретика" вiд влади.
У результат захiдноевропейськi государi йшли в Каноссу (Генрiх IV, 1077 р.), приймали Акт про супремат1ю (Генрiх VIII, 1534 р.) та Акт про верховенство (Елизавета I, 1588 р.), тдтримували Реформацт (Фр^^х V Пфальцський та ш. протестантсью учасники Тридцятирiчноi вiйни), вимушено зршалися сво!х поглядiв (Париж вартий меси - Генрiх Наваррський, 1593 р.)) вихоплювали залiзну iмператорську корону з рук папи (Наполеон I, 1804 р.), закривали католицью монастирi (Йосиф II, вщ 1781 р.) тощо. За европейським монархами "пщтягувалися" й !хш пiдданi, намагаючись скористатися конфлштом свiтськоi та духовно1' влад у власних штересах, як-от здобуття самоуправлшня мiст, посилення станово-представницьких установ, судовi iмунiтети тощо.
Саме звiдси виводять високий рiвень вiльнодумства i демократичних начал узагалi на Заходi та в центрi Свропи.
Натомiсть на схщних окрашах Свропейського континенту, передуем у Московському царствi та Росшськш iмперii, якi ще вiд початку XVI ст. проголосили себе Треим Римом ("Два убо Рима падоша, а третш стоит, а четвертому не быти" - цю формулу розвинув у сво!х "посланiях" до Великого князя !вана III Васильовича (1504-1505), i Великого князя Василiя Iвановича (1510-1511) "старець" iгумен Псковського Слеазарського монастиря Фшотей (Фiлофей) [1]), досягнутий ще у
Вiзантil консенсус свгтсько! та духовно! влад не лише збертався, але й посилювався, у напрямi постiйного змщнення основ домiнування свгтсько! влади над духовною.
Найяскравшим прикладом такого диктату може слугувати релтйна реформа Петра I. Пюля того як цар^мператор Петро I скасував патрiарше управлшня Церквою, з 1721 р. до серпня 1917 р. заснований ним СвятШший правлячий синод був найвищим державним органом церковно-адмь нютративно! влади Росшсько! iмперil, що замiнив собою патрiарха у частинi загальноцерковних функцш та зовнiшнiх зносин (номiнально юнував до 1 лютого 1918 р.). Члешв Святiйшого прав-лячого синоду призначав iмператор. Представником його у Синодi був "обер-прокурор" Святiйшого правлячого синоду [2].
Росшська православна Церква з цим тдпорядкованим становищем порiвняно легко змирилася (вочевидь, окрiм усього iншого, далися взнаки традицп Вiзантil. - В. М.), вимушено перетворившись на молодшого навiть не партнера, а, швидше, уже простого тдручного свггсько! влади. Ця ствпраця "сiдока i коня" зберiгалася принаймш до Жовтневого перевороту 1917 р. i вiдновилася в роки Друго! свггово! вiйни.
Греко-католицька Церква, утворена на Брестському соборi 1596 р., була плоттю вiд плотi Церкви православно! схщного обряду. Протягом наступних чотирьох з гаком столпъ, аж до подш горбачовсько! "перебудови" включно, вона поповнювала "зовшшш" ряди сво!х вiрних i клiру винятково за рахунок вихщщв-ренегапв (тут ми не вкладаемо у цей термiн жодного негативного змюту. - В. М.) з ортодоксальних церков схщного обряду. Перехщ римо-католиюв у греко-католицький обряд був рщюсним винятком.
Греко-католицька Церква була структурою суперечливою, так би мовити, дуалютичною. З одного боку, нацюнально-формувальною (щодо укра!нцiв пщавстршських, як у Галичинi, так i у Закарпаттi). З iншого боку, дещо маргiнальною - у розумшш !! сприйняття властями Першо! Речi Посполито!, Австрi!, Австро-Угорщини, нацистсько! Шмеччини та Радянського Союзу (до розпуску в березш 1946 р.).
Звичайно, Вщень, Варшава i навiть Москва (у 1944 р. - на поч. 1946 р.) могли !! розглядати як партнера, але партнера ситуативного, а вщтак вимушеного i тимчасового. Тут ми не закидаемо найменших звинувачень аш Францу Йосифу I, ш Йозефу Пiлсудському, аш навiть радянському узурпатору Й. Сталшу. Австрiйський зверхник, попри мiркування "загальнолюдсько!" моралi, покликаний турбуватися про усю 1мперда, польський - про вщроджену Рiч Посполиту, радянський -ще про щось (хай там навпъ про надуману свiтову революцiю), але зовшм не про Укра!ну чи кшька мiльйонiв захiдних укра!нцiв.
Ситуащя з УГКЦ та !! мюцем i роллю у суспiльних вщносинах змiнилася у 1991 р. з точнютю до навпаки. Учорашнiй iзгой в умовах Незалежностi прогнозовано (вим, для когось - i зовшм несподiвано) перетворився не лише на державостабшзувальний, але навiть й на державо-утворювальний (в розумiннi укра!нсько! нацiонально! державностi) фактор. Якщо рашше добробут проводу i клiру УГКЦ значною мiрою залежав вiд симпатш чи антипатiй свiтських властей, то вщ 1 грудня 1991 р. жодний укра!нський полiтик, навiть найвищого рангу, не може дозволити собi непродуманих вiльностей у стосунках з щею конфесiею та !! проводом (не лише В. Янукович, але навггь таю одюзш фiгури, як П. Симоненко чи Н. Вггренко, уникали прямих нападок на УГКЦ).
З погляду не лише юториюв права, але й полгголопв, релшезнавщв, соцiологiв тощо, було б щкаво вiдстежити iсторичнi традицi! Укра!нсько! ГКЦ, !! внутрiшню готовнiсть до сшвпращ з властями; допустимi межi тако! спiвпрацi тощо. Питання становить особливий штерес з огляду на намiри багатьох укра!нських достойникiв (передусiм В. Ющенка та меншою мiрою Л. Кучми) дистанцiюватися вiд Росiйсько! Федерацп, створивши помiсну укра!нську Церкву - через об'еднання ушх неантагонiстичних християнських конфесiй (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ тощо).
Отже, наскшьки угодовською чи, навпаки, безкомпромюною була УГКЦ в юторичнш ретроспективi? Наскiльки !! керiвництво (не йдеться про увесь кшр чи тим бiльше громаду вiрних. -В.М.) були готовi йти назус^ч державнiй полiтицi та державному праву в тому, що стосувалося не лише загальних питань, але й тих, що входили у внутршньоцерковну компетенщю?
Аналiз дослщження проблеми. Всупереч загальноприйнятим нормам науково! етики, дозволимо собi майже абстрагуватися вщ наукового доробку як чистих юториюв, так i юториюв права, не лише вiтчизняних, а й дiаспорних та/чи зарубiжних.
Це, звюно, не означае, що ми заперечуемо науковi та публiцистичнi пращ Святослава (Шевчука), Я. Грицака, М. Димида, I. Андр^ва, В. Бедя, Р. Береста, Т. Андрусяка, В. Кириченка, I. Бойка, А. Гончарова та ш. "чистих" юториюв та юториюв права. Особливо потужну юто-рюграфда мае постать Андрея Шептицького (галицький митрополит вщ сiчня 1901 р.).
Натомють церковне право УГКЦ на зламi XIX i ХХ ст. у контекст його сшввщношення з державним правом Цислейтанп (Австршського цiсарства Австро-Угорсько! дуалютично! монархи) та Галичини, на нашу думку, вггчизняш та зарубiжнi науковцi належно не розглядали.
Тож здшснюемо пропоновану читачевi наукову розвiдку, спираючись на першоджерело -об'емну, на кiлька сотень сторшок, працю церковного дiяча i науковця Олександра Бачинського (1844-1933 рр.) [3]. I! автор не ставив завдання спещально розглянути впливи державного права Австрп на церковне право УГКЦ; це завдання науково! статп ми сформулювали самостшно.
Що ж стосуеться самого О. Бачинського, то вш був далеко не останньою особою в УГКЦ кшця XIX - початку XX ст. - ректором Духовно! семшарп УГКЦ (1883-1893 рр.), канцлером Львiвсько! архiепархi! тсля заслання Андрея Шептицького до Роси у 1914 р., аж до смерт у 1933 р. посщав iншi, не менш важливi посади в церковнш iерархi!.
Мета статп. Розглянути та проаналiзувати впливи державного права Австри на церковне право греко-католицько! Церкви на завершальному етат перебування Схiдно! Галичини та ш. захiдних укра!нських земель у складi Австро-Угорщини (кiн. XIX - поч. XX ст.). Охарактеризувати ставлення керiвництва та ктру УГКЦ до вимог австршського законодавства.
Виклад основного матерiалу. Для розумiння ролi та мюця християнсько! Церкви схiдного обряду в державно-правових мехашзмах Другого (Вiзантi!), а згодом i Третього (Московське царство) "Римiв" пошлемося на працю росшського дореволюцiйного iсторика Церкви П. I. Малщького [4]. Науковець стверджуе, що у Вiзантi!: " (...) вторгнення iмператорiв в чисто церковнi справи проходить яскравою ниткою через усю вiзантiйську iсторiю (...) Поява деяких ересей в християнськш церквi була прямо результатом втручання iмператорiв в область, яка не тдлягала !х вiданню (...) доволi рiзко виступало вторгнення державно! влади в справи церкви i у обраннi iерархiчних осiб, особливо на виднi кафедри; часто щ кафедри займалися кандидатами, за вказiвками iмператорiв, без учасп церковно! влади" [4, с. 224].
Натомють "завдяки союзу з державою, цер^ були наданi великi права i переваги. Цi права стосуються: 1) матерiального становища церкви. Законами вiзантiйських iмператорiв визнано було за церквою право придбавати нерухому власнють: земельнi дiлянки, помiстя, поля, дач^ будинки i т. п. шляхом покупки i за духовними заповггами (...). 2) Спископам християнських церков надаш були iмператорами широкi судовi i адмiнiстративнi повноваження державного характеру (...) Спископи брали участь у виборi посадових ошб по мюькш адмiнiстрацi! i навiть вказували достойного кандидата на посаду начальника провшцп. Вони разом з почесними громадянами мали право контролювати правильнють вжитку мюьких доходiв i не допускати обтяження громадян довшьними податками i повинностями. Спископам було надане право наглядати за тюрмами (...) Спископи контролювали навггь дiяльнiсть провiнцiйних намюниюв, суддiв i чиновникiв, i про всякий утиск ними населення, особливо про порушення правосуддя, могли доносити iмператору. 3) Xристиянський клiр i усi узагалi люди церковного вщомства були звiльненi вiд вiйськово! служби, податюв i повинностей, вiд проходження громадських посад, особливо несумюних з служшням церквi, або поеднаним з матерiальними витратами. 4) Усi особи церковного вщомства були звшьнеш вщ суду громадянського i пiдпорядкованi суду церковному (...) Нареши 5) христи-янським храмам надавалося право притулку. Це право полягало у тому, що гонимi i переслiдуванi могли знаходити повну безпеку в храм^ якщо встигали у ньому укритися" [4, с. 225-226].
Подiбну до BÍ3aHTrncbKOi полiтику зрощення Церкви з державою здшснював i засновник т. зв. Священно! римсько! ÍMnepi! германсько! наци (962-1806 рр.) Оттон I (936-973 рр.), який спирався на церковш установи.
Оттон I та його син Оттон II щедро роздавали землю епископам i монастирям. Ц земельш надання цер^ супроводжувалися передаванням !й широких полгтичних прав над усiм населенням цих земель. Церква перетворилася на великого феодала^мунюта. На територп церковного iмунiтетного округу заборонявся будь-який суд, ^м церковного. Церковнi установи отримали право вищо! юрисдикцп над залежним населенням.
Одночасно Цер^ надавалися широкi державш повноваження, вона фактично перетворю-валася на виконавчий i судовий орган шмецько! держави. Спископствам i абатствам, що безпосередньо пiдпорядковувалися королю, надавався т. зв. королiвський банн над територiею, яка виходила далеко за межi !хнiх земельних володiнь. Щц королiвським банном розумiли усю сукупшсть державних функцiй i повноважень (судових, адмшстративних, вiйськових тощо), що теоретично належали королю, а фактично - установам церкви [5, с. 102].
Духовш феодали були шдпорядковаш тшьки королiвськiй владi. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що церковники внаслщок обов'язкового для усього римо-католицького киру целiбату (обгтнищ безшлюбностi) не мали можливостi встановлення i передавання спадкових прав на земл^ а також практикою швеститури (призначення на церковш посади за вказiвкою свгтських властей).
"Спископська система" Оттона I дала йому змогу на власний розсуд призначати епискотв, замшювати епископськi кафедри, i навгть користуватись частиною прибуткiв iз церковних земель. Разом з тим i церковш установи не вщчували себе надто "ображеними", осюльки !хне суспшьне значення та матерiальнi статки внаслщок пщтримки iмператорiв СР1ГН незмiрно виросли.
Впливовими були позицп Церкви (православно!) i у "Третьому Римi". "Церковна влада в Роси, - стверджував авторитетний дореволюцшний знавець росiйського державного права А. Романович-Славатинський, - споконвшу перебувала у пщпорядкуванш влади державно!. Але в смутш часи, в юнщ 16 i початку 17 ст., церковна влада в особi патрiарха сильно звеличилася. Завдяки сприянню патрiарха 1ова, Годунов був обраний царем на соборi 1598 р.; пщ час мiжцарства Гермоген був начальним чоловшом росiйсько! землi; патрiарх Фiларет був спiвправителем свого сина, Михайла Федоровича" [6, с. 27-28].
Однак епоха станово-представницьких та особливо абсолютних монархш поклала край багатьом прившеям духовенства, i передуем його претензiям на контроль над свгтською владою.
Привiле! духовенства доби Нового часу (1640-1871 рр.) незмiрно вужчг В Новiтнi часи (пiсля 1871 р.) мова може вестися уже лише про таю пшьги Церкв^ яю спiввiдноснi з державною политикою пiдтримки благодiйних органiзацiй - оподаткування нерухомост та господарсько! дiяльностi за найнижчими тарифами, рiдше - спещальш дозволи на експортно-iмпортнi операци за пшьговими ставками оподаткування (Росiя доби Б. Сльцина).
Що стосуеться захщноукра!нського (переважно греко-католицького) духовенства доби тзньо! Речi Посполито! (до подiлiв 1772, 1793 та 1795 рр.) та ранньо! Австршсько! доби (з 1772 р.), то до владних функцш його, на вщмшу вiд римо-католицького ктру, нiколи не допускали.
В^м, на вiдмiну вiд Першо! Речi Посполито!, у "клаптиковiй" Австрп (згодом - Австро-Угорщинi) полiтика просвiченого абсолютизму традицiйно грунтувалася на давньоримському принцип Divide et impera. Це вщкривало певнi можливостi перед УГКЦ. Зокрема, iмператриця Марiя-Терезiя заборонила змушувати греко-католикiв переходити на латинський обряд. У 1774 р. вона заснувала у Вщш греко-католицьку духовну семшарда при церквi св. Варвари. I! син i наступник Йосиф II зрiвняв у правах ус церкви iмперi!. На думку львiвського дослщника I. Й. Бойка, "головним провщником сво!х просвiтницьких реформ на територп, де проживали укра!нщ, вiн визначив греко-католицьке духовенство. Для цього було пщвищено його сощальний й економiчний статус та освiтнiй рiвень" [7, с. 77].
На нашу думку, це дещо оптимютична ("головний провiдник (...) просвiтницьких реформ") оцшка. Як за Йосифа II, так i за його наступниюв УГКЦ австрiйськi властi розглядали як один iз важелiв у системi противаг, на якiй тримався державний мехашзм Iмперi!, причому важелiв вщверто другорядних. Офiцiйний Вiдень утримувався вщ загравань зi Свято-Юрським клiром, уже принаймш з огляду на прогнозоване обурення набагато впливовiшого у полггичному планi польського сегмента Королiвства Галщп та Лодомерi!. Той самий науковець визнае, що пiд час т. зв. Весни народiв (1848 р.), коли Головна руська рада однозначно висловилася на тдтримку Габсбурпв, "австршська влада вiдхилила полiтичнi вимоги укра!нщв, але пiшла на значнi поступки в культурнш сферi" [7, с. 80].
Бшьшють священнослужителiв УГКЦ на рубежi XIX-XX ст. становили той тонкий прошарок захiдноукра!нсько! iнтелiгенцi!, який, поруч з русинським учительством та адвокатурою, постшно балансував на граш виживання.
Дещо полегшували становище сшьських священикiв окремi привiле! (яких, вим, могло i не бути). Як вказуе львiвський iсторик права Р. С. Шандра: "У привiле! на потвство могли мiститись такi положення: 1) право користуватися громадськими угщдями; 2) можливють безоплатного випасу худоби у королiвських i дiдичних (спадкових феодальних) люах; 3) право безоплатно молоти зерно в мюцевому млиш; 4) можливiсть поселення на землях потвства халупникiв або загородникiв; 5) звшьнення вiд податкiв, зборiв та повинностей (...) Священики одержували вщ населення рiзноманiтнi добровiльнi данини i подарунки. Вони могли також отримувати рiзнi надання (дотацi!) вiд пашв (шляхти)" [8, с. 319, 321].
Як зазначае науковець, "хоча у прившеях часто передбачалось звiльнення пошвств (...) вiд оподаткування, ревiзi! королiвщини вказують на те, що вони сплачували окремi види данин" [8, с. 320].
Тим самим становище греко-католицького духовенства невигщно вiдрiзнялося навггь вiд сiльського римо-католицького клiру, на користь якого з мюцевих жителiв стягувалася десятина [9, с. 34].
Зрозумшо, що прагнення греко-католицького духовенства зрiвнятися де-факто з католицьким було таким самим природним i у певному розумшш неминучим, як i бажання галицьких та закарпатських русишв зрiвнятися у правах з полггично консолiдованим, а вiдтак i привь лейованiшим польським i угорським населенням.
Ь суто теоретичного погляду, ця мета могла бути досягнута двома способами. Революцiйний полягав у здобутп державно! незалежностi Укра!ни (т. зв. Велико! чи у межах майбутньо! ЗУНР), еволюцшний - у тюнш спiвпрацi з Вiднем, у протиставленш себе бунтiвним польським на-цюналютам. Власне цим останнiм шляхом тшла Головна руська рада у квггш 1848 - червнi 1851 рр.
За браком мюця опустимо опис полггично! спiвпрацi галицьких русинiв з Вщнем пiд час Весни народiв i далi. Вкажемо лише на те, що "еволюцшш" настро! в русинському середовищ^ особливо серед ктру УГКЦ, зберiгалися аж до кшця Першо! свiтово! вiйни.
Ця сшвпраця грунтувалася передусiм на пiдкресленiй демонстрацп свое! лояльностi Габсбурзькому цiсарському дому. Можна, звичайно, звинуватити галицьких русишв i УГКЦ зокрема у колаборацюшзм^ але варто пригадати кшька аксюматичних (мало не банальних) iстин, як-от:
- постшай повiльно;
- ворог мого ворога - мш друг;
- найкращий родич - той, хто найдалi живе.
Намагаючись залучитися пщтримкою вiденського монаршого двору, бшьшють галицьких полгшюв i церковникiв пщкреслено демонстрували свою лояльнiсть до кон-ституцiйно! Австро-Угорсько! монархi!. Безкомпромiсних революцiонерiв у цьому середовищi можна перерахувати на пальцях.
Що ж стосуеться питань державно! та церковно! юрисдикцi!, то УГКЦ зразка юнця XIX - початку XX ст. не винайшла велосипед, вдавшись до Христово! формули: Богу - Богове, кесаревi - кесарево.
Як вказуе О. Бачинський: "Право вмьсто закона дшить ся на право поставлене Боже и людське; людське же дьлить ся на право народовь, горожанське и каношчне" [3, с. 6].
Таке апрюрне розмежування багато у чому показове. На вщмшу вщ Григорiя VII та його менш вщомих однодумщв, iерархи та ктр УГКЦ не лише не претендують на зверхнють чи навпъ рiвноправне партнерство зi свггською владою, але уникають навiть евентуально! можливостi бути звинуваченими у конфлштг
Зрозумiло, що в разi паралельного юнування в суспiльствi рiзних правових систем (наприклад, римського цившьного права i т. зв. права народiв (епоха Давнього Риму); англiйського прецедентного права та мюцевого звичаевого права (доба Англшсько! колонiально! iмперi!) i т. д. i т. п.) конфлшти мiж ними практично неминучг Те, що в однiй системi свiтоглядних (i правних) координат визнаеться правним ^ вiдповiдно, допустимим, може категорично заперечуватися шшою правовою системою. Найтиповший приклад для сучасно! Укра!ни - держава гарантуе порiвняно вшьний характер цивiльного розлучення подружжя, Церква ж вимагае для розiрвання узятого "перед Богом" шлюбу чгтко визначених вагомих пщстав.
А як виршував питання евентуального конфлiкту державного i канонiчного права О. Бачинський?
У працi цього дослщника (с. 426-441) помiщено "Постанови до управильнення зовшшшх правних вщносин католицько! Церкви в Австрi!" (Закон з 7 мая (травня. - В. М.) 1874. В.з.д. Ч. 50). Законом цим регулюються вимоги до кандидата на церковш посади: австршське громадянство, бездоганна поведшка, тд якою розумши, о^м iншого, виконання державних припишв у справах релт! (параграф 2). Зайняття вищих церковних посад (архiепископських та епископських) вщбуваеться через обов'язкове затвердження канонiчного вибору монархом (параграф 3). У разi втрати церковним урядником будь-якого рангу австршського громадянства або вчинення ним користолюбного карного дiяння урядова влада "може вимагати його усунення вщ виконання церковних справ" (параграф 8). Церковш власт зобов 'язаш повщомляти крайовi державнi управлiнськi органи про появу вакансш в церковному апарат управлiння (параграф 11). Спископи мають подавати властям для ознайомлення ( контролю) ус сво! розпорядження, одночасно з !х оголошенням клiру та/чи паста (параграф 18). Застосування засобiв церковного примусу епископами допускаеться лише стосовно вiруючих i "нiколи в цш перешкоджання виконання законiв i розпоряджень властей або вiльному здшсненню прав громадянських" (параграф 18).
Закладання нових парафш та/чи дiоцезiй або змши меж мiж уже створеними потребуе обов'язкового урядового схвалення такого внутршнього церковного рiшення (параграф 20). Також Уряд затверджуе змши в оплат церковних послуг - за вшчання чи похорони - "в порозумшш з епископами" (параграф 24). Самовшьне перевищення вартосп таких послуг кшриками "будуть карати властi адмшстративш - штрафом до 100 злотих римських" (параграф 26).
Особливий штерес викликае параграф 28 Закону вщ 7 травня 1874 р.: "Якщо настоятель Церкви видасть розпорядження, яке порушуе державний закон, тодi скривджений у сво!х правах може вдатися до (захисту. - В. М) влади полгшчно!, яка повинна розпорядитися так, як належить"; якщо тшьки ця церковна справа (про самоуправство пароха) не пщлягае цивiльнiй чи карнш вiдповiдальностi [3, с. 433].
Закон встановлюе, що дiяльнiсть "ствоваришень монастирських" також здiйснюеться на основi "зовнiшнiх", тобто державних приписiв (параграф 31).
Завершальний VIII роздш Закону вщ 7 травня 1874 р. "Стосовно державного нагляду над церковною дiяльнiстю" складаеться з одного параграфа 60: "Влада урядова мае слщкувати за тим, щоб влади церковш не переступали свого кола компетенци i щоб виконували приписи зовшшнього (тобто державного. - В. М.) закону, рiвно як розпорядження влади державно! на пiдставi цього
закону (...) з щею цшлю можуть власт накладати кари грошевi (...), рiвно як уживати усiляких примусових засобiв, дозволених законом" [3, с. 441].
Сухе викладення положень закону 7 травня 1874 р. шяк не коментуе науковець-церковник. Немае звичних для О. Бачинського роз'яснень чи застережень, яю характерш для шших роздшв його працi. Вiдчуваеться, що йдеться про правовi норми, яю не пiдлягають обговоренню i е обов'язковими до виконання.
Численш посилання на австрiйське законодавство мютить глава II частини V пращ "Про завщування церковного маетку" (с. 640-695). Неодноразово пiдкреслено, що облш надходжень вiд релiгiйно! дiяльностi та супутнiх витрат мае здшснюватися виключно на основi австрiйського цившьного законодавства, з використанням встановлених форм i бланкiв звiтностi, Оплата дiяльностi канонiка можлива лише в тому випадку, якщо його посада ( його перебування на нш) затверджеш компетентними державними органами, iнакше це буде квалiфiкуватися як звичайна розтрата облшованих i оподатковуваних за австршськими законами сум.
Австрiйська держава сво!ми правними розпорядженнями активно втручалася у и питання, якi формально перебували у компетенцп Церкви; Церква (й структури УГКЦ) цi розпорядження слухняно виконувала: "хоча кладовища, яко свят речi, пiдлягають судовладству церковному, -вказуе О. Бачинський, - та однак видала влада державна з огляду на вимоги охорони здоров'я полщшш приписи", зокрема "розпорядження про закриття кладовищ всередиш сш i закладення тих же за селом, на вщповщнш вiдстанi, стало уже бшьшою мiрою переведеним" [3, с. 619]. Тим самим австршський Закон саштарний вiд 30 квiтня 1870 р. УГКЦ виконувала чгтко. Точно так само неухильно виконувалася шша австрiйська правова норма - розпорядження Адмшютрацшного трибуналу вiд 14 листопада 1878 р. про право на похорон на парафiяльному кладовищi померлих те! ж конфесi!, якi за життя не належали до мюцево! релiгiйно! громади, а вiдтак не брали участ у !! витратах [3, с. 620-621].
Зрозумшо, що таю адмшютративш приписи австрiйських державних властей, !хне втручання у справи Церкви час вщ часу давали тдстави для невдоволення як ктру, так i пастви (примiром, неможливють пiдзахоронення родичiв на "закритому" австршськими властями сшьському погостi). Але у вшх випадках цей евентуальний конфлшт iнтересiв не супроводжувався протестними дiями УГКЦ, яка беззаперечно виконувала вказiвки владних структур.
Висновки. Протягом бшьш нiж чотирьох столiть свого юнування (вiд Брестсько! унi! 1596 р. до сьогодш) УГКЦ пристосовувалася до державно-правових механiзмiв: т. зв. шляхетсько! демократi! (Перша Рiч Посполита), абсолютно! монархи (Авс^я та Австро-Угорщина), буржуазно! демократи нацiоналiстичного характеру (Друга Рiч Посполита), тоталiтарних радянського та нацистського режимiв. Це пристосування здшснювалося у дiапазонi вiд лояльно! ствпращ до повно! конфронтацi! (катакомбна УГКЦ в Укра!нськш РСР пiсля Львiвського собору 1946 р.). Оскiльки забезпечення громадянського миру за допомогою зняття i пом'якшення сощальних та шших суперечностей е одшею з провщних функцiй держави, лояльнiсть церковних установ однозначно бажана - в штересах держави i суспiльства. Цю ютину рано чи пiзно усвiдомлюють навиъ пiдкреслено ате!стичнi чи богоборчi режими та !хш лiдери (Й. Сталш в роки Друго! свiтово! вшни).
"Австрiйський" (австро-угорський) перiод дiяльностi УГКЦ (1772-1918 рр.) був роками !! плщно! спiвпрацi з центральною владою за деяко! опозицiйностi до влади регюнально!, репрезентовано! польською шовiнiстичною адмшютращею та Галицьким сеймом. На прикладi цього "австрiйського" перiоду можемо простежити деяю концептуальнi засади налагодження сшвробггаицтва державних i релiгiйних структур. Державi бажано де-юре i де-факто вщмовитися вiд нав'язування панiвно! Церкви вiрянам iнших конфесiй. Втручання у справи Церкви мае здшснюватися виключно у правовому полц будь-яю спроби мюцево! адмшютрацп перевищити
повноваження стосовно Tie! чи шшо! конфеси повинш визнаватися неприпустимими. Церква повинна мати власш джерела фiнансування, бшьшою чи меншою мiрою незалежнi вщ державно-управлiнських структур - i центральних, i регiональних.
За умови дотримання цих негласних вимог Церква готова визнати за державою право притягати до кримшально!, адмшстративно! та цившьно! вiдповiдальностi сво!х клiрикiв -вщповщно до законiв держави. Церква внутршньо готова сумлiнно виконувати адмшютративш приписи (зокрема, щодо визначення шлюбного вiку членiв подружжя), дотримуватися саштарних вимог (облаштування кладовищ), з розумшням ставитися до питань, пов'язаних з вшськовою службою вiрян тощо.
Вважаемо, що цi негласнi правила актуальш й для сьогодення. Зокрема, шщатива окремих укра!нських полiтикiв (В. Ющенка та iн.) створити Укра!нську помюну Церкву наданням державно! пiдтримки та тих чи шших привше!в може обернутися небажаним протистоянням вiрних та ктру окремих конфесiй (не кажучи уже про релiгiйнi секти) й молодо! незмщншо! Укра!нсько! держави.
1. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki /% D0 % A2%D1 %80%D0%B5%D1 %82%D1 %96%D0%B9_%D0%A0%D0%B8%D0%BC; 2. [Електронний ресурс]. -Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%89% D0%B5%D0% BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B4_%D0%A0%D0%BE %D1 %81 %D1 %96%D0%B9%D1 %81 %D1 %8C%D0%BA%D0%BE%D1 %97_%oD0%BF%D1 %80%D0 %B0%D0%B2%D0%BE%D1 %81 %D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1 %97%D1 %86 %D0%B5%D1 %80%D0%BA%D0%B2%D0%B8 3. Бачинський Олександр. Право церковне. - Львiв: Бiблiотека СтавротгШського тституту, 1900. - 766 с. 4. Малицкий П. И. Исторiя хрuстiанской церкви. Выпуск второй. Епоха вселенских соборов и раздълешя церквей (313 - 1054). - Тула: Типографiя Е. Н. Дружининой, 1912. - 309 с., карти. 5. Макарчук В. С. Загальна iсторiя держави i права зарубiжних крагн: навч. посб. / В. С. Макарчук. - Вид. 8-ме, допов. - К.: Атжа; Х.: Право, 2015. - 624 с. 6. Романович-Славатинский А. Пособiе для изучетя русскаго государственнаго права по методу историко-догматическому. Выпускь первый. - Шевь: Вь университетской типографiи, 1871. - 286 с. 7. Бойко I. Й. Роль украгнськог греко-католицьког церкви у вiдродженнi Украгнськог державностi // Релiгiйний чинник в iсторil права, держави та юридичног думки: матер. XXXIV iст.-правовог конфер., 26-29 травня 2016 р., м. Тисмениця. - К.-Херсон, 2016. -С. 76-87. 8. Шандра Р. С. Правовий статус потвства у захiдноукрагнських селах волоського права (XIV-XVIII ст.) // Релiгiйний чинник в iсторil права, держави та юридичног думки: матер. XXXIV iст.-правовог конфер., 26-29 травня 2016 р., м. Тисмениця. - К.-Херсон, 2016. - С. 318-323. 9. Шрко В. О. Галицьке село наприкнц XVII - в першт половин XVIII ст. (iсторико-економiчний нарис за матерiалами Перемишльськог землi). - Донецьк: Донецьке вiддiлення НТШ, 2006. - 148 с.
REFERENCES
1. Elektronnyy resurs. - Available at: https://uk.wikipedia.org/wiki /% D0 % A2%D1%8 0%D0%B5%D1 %82%D1 %96%D0%B9_%D0%A0%D0%B8%D0%BC 2. Elektronnyy resurs. Available at: https://uk. wikipedia. org/wiki/%D0%A1 %D0%B2%D1 %8F%D1 %89%D0%B5%D0% BD%D0%BD% D0%B8%D0%B9_%D1 %81 %D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%A0%D0%BE%D1 %81 %D1 %96%D0%B9%D1 %81 %D1 %8C%D0%BA %D0%BE%D1 %97%D0%BF%D1 %80%D0%B0%D0%B2 %D0%BE%D1 %81 %D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1 %97%D1 %86%D0%B5%D1 %80%D0%BA%D0%B2%D0%B8 3. Bachyns'kyy Oleksandr. Pravo tserkovne [Right church] L'viv: Biblioteka Stavropihiys'koho instytutu, 1900. 766 p. 4. Malytskyy P.Y. Istoriya khristianskoy tserkvi. Vypusk vtoroy. Epokha vselenskykh soborov i razd'leniya tserkvey (313-1054). [History of the Christian Church. Release of the second. Epoch of Ecumenical Councils and Divisions of Churches (313-1054).]. Tula: Tipohrafiya E.N. Druzhynynoy, 1912. 309 p., karty. 5. Makarchuk V.S. Zahal'na istoriya derzhavy i
prava zarubizhnykh krayin: navch. posibnyk [General History of State and Law of foreign countries: teach. manual]. Vydannya 8-me dopov. Kiev: Atika Publ; Kharkiv: Pravo Publ, 2015. 624 p. 6. Romanovych-Slavatynskyy A. Posobie dlya izucheniya russkaho hosudarstvennaho prava. po metodu istoriko-dohmaticheskomu. Vypusk' perviy. [Possession for the study of Russian state law. By the historical-dogmatic method. Issue the first.]. Kiev': V' universytetskoi tipohrafii, 1871. 286 p. 7. Boyko I. Y. Rol' ukrayins'koyi hreko-katolyts'koyi tserkvy u vidrodzhenni Ukrayins'koyi derzhavnosti [The role of the Ukrainian Greek Catholic Church in the revival of Ukrainian statehood]. Relihiynyy chynnyk v istoriyi prava, derzhavy ta yurydychnoyi dumky. Materialy XXXIV istoryko-pravovoyi konferentsiyi. 26-29 travnya 2016 r., m. Tysmenytsya. Kyyiv - Kherson, 2016, pp. 76-87. 8. Shandra R. S. Pravovyy status popivstva u zakhidnoukrayins'kykh selakh volos'koho prava (XIV-XVIII st.) [Legal status popivstva villages in Western Walnut rights (XIV-XVIII century)]. Relihiynyy chynnyk v istoriyi prava, derzhavy ta yurydychnoyi dumky. Materialy XXXIV istoryko-pravovoyi konferentsiyi. 26-29 travnya 2016 r., m. Tysmenytsya. - Kyyiv -Kherson, 2016, pp. 318-323. 9. Pirko V. O. Halytske selo naprykintsi XVII - v pershiy polovyni XVIII st. (istoryko-ekonomichnyy narys za materialamy Peremyshl's'koyi zemli). [Galician village late XVII - the first half of the XVIII century. (Historical and economic essay on materials Przemysl ground)]. Donetsk: Donets'ke viddilennya NTSh, 2006. 148 p.
Дата надходження: 04 . 03. 2017р.
