CC BY
22УДК 821.133.1 - 312.1 Турнье.09
Сад Н. В.,
аспiрантка кафедри зарубiжноТ лiтератури i класично' фтологи Харшського нацiонапьного унiверситету iм. В. Н. Каразша
Трансформацiя принципу coincidentia орроэйогит у творах М. Турнье
Мiшепь Турнье е одним iз найвпливовших та найвiдомiших у мiжнароднiй лiтературi французьких письменникiв друго'' поповини ХХ сто^ття. Серед доспiдникiв вiн вважаеться представником етичного iнтелектуалiзму: поеднуючи питання фшософп мистецтва та найiнтимнiших гпибин людсько'! психiки, Турнье не лише показуе спотворену картину св^у сучасного йому сусптьства, апе прагне вщнайти шлях до втрачено' цiпiсностi, тим самим повертаючи французьку пiтературу до актуальних духовно-моральних фтософських проблем.
У захщному пiтературознавствi творчiсть М. Турнье штенсивно вивчалася з 70-рокiв минулого столггтя. Серед найвiдомiших доспiдникiв А. Булум'е, Ф. Мерлье, С. Костер, К. Девю, К. Клеттке, К. Фергюсон, Л. Кортальс-Альтес, М. Купман-Турлшгс, М. Вортон, Е. Вiпсон, К. Андерсон, В. Клунан, В. Редферн, В. Туманов, С. Постюмюс, С. Петк Попри скептичне ставлення письменника до психоаналп"ичних дослщжень, бiпьшiсть захщних науковцiв скеровують сво' пошуки саме у цьому напрямку, розкриваючи теми нарцисизму, конфлкту особистостi, едiпового комплексу, марпнальност^ тощо. 1ншим популярним методом дослщження прози Турнье можна вважати мiфокритичний анапiз, до якого долучилися i росiйськi пiтературознавцi, зокрема е. Мотпронк Останнiм часом з'явилися цiкавi штерпретаци в царинi екокритики, найвщомшими з яких е роботи С. Постюмюс.
З огляду на специфку фтософськоТ прози, яка постае як модус буття автора, нам здаеться виправданим i доцiпьним застосування вщносно молодого пiтературознавчого методу, що дютав назву онтопогiчноТ поетики. Лiтературознавцi подтяють и на декiпька напрямкiв: 1) герменевтична, або феноменолопчна онтопоетика Л. Карасьова; 2) персоналютична онтопоетика В. Федорова; 3) мiфосимволiчна поетика Н. Шогенцуково'. Крiм того, iснуе дисерта^я укра^'н^ко! доспiдницi Н. Криницько', де вибудовуеться певний синтез феноменолопчного та мiфосимволiчного пiдходiв через теорiю метафоричного символу С. Ленгер.
Суть методу шоформного аналiзу, запропонованого Л. Карасьовим, полягае у робот зi специфiчним шаром оповiдi, який,
за словами росшського фтософа, радше реконструюеться, вiдтворюeться, нiж е реально присутнш у матери тексту. Оскiльки провщною рисою i фiлософським пщфунтям онтолопчноТ' поетики е подив перед самим фактом буття та його конкретним просторово-речовим оформленням, то ТТ фундаментальною антитезою е пов'язанють буття з наявнютю та просторово-речовою визначенютю, в той час як небуття характеризуеться Тх вiдсутнiстю. Отже, предметом уваги онтопоетичного методу е передуам частини тексту, в яких просторово-речовi структури проявляють себе з такою емоцшно-смисловою iнтенсивнiстю, що можуть або певною мiрою репрезентувати весь твiр як такий, або вказувати на його найсуттевш моменти. Карасьов називае таю дтянки емблемами. Уважний аналiз емблеми дозволяе усвiдомити змiст тексту як оргашчного цiлого, зрозумiти його побудову. Шляхом порiвняння емблем твору, вщшукання того спiльного, що Тх поеднуе, можна простежити так званий „початковий змют", що розгортаеться за посередництвом iнварiантiв, або, за термшолопею Л. Карасьова, iноформ. Пiд початковим змютом маеться на увазi його фунтовний, базисний характер, вкорiненiсть у сюжел, типу оповiдi, всiй художнш реальностi. Парадоксальним чином початковий змют певною мiрою дорiвнюе всьому текстов^ у той же час не вщповщаючи анi його сюжету, ан його iдеТ, але впливаючи на устрш як сюжету, так i на органiзацiю метафоро-символiчного свiту твору. Вш е незнищенною емоцiйно-смисловою структурою, iмпульсом, що переходить вiд тексту до тексту, набуваючи нового вигляду, iмпульсом, який природно позначений впливом особливостей персони автора, жанру, стиля та культурноТ епохи взагалк На думку Карасьова, поняття шоформи може бути застосоване як до саморозкриття позатекстовоТ основи, так i до самоТ фiгури автора, який, виступаючи як творець вкладае у текст „свш власний в^альний змiст, свою онтолопчну проблему, перетворюючи оповiдь на поле ТТ розв'язання" [1, с. 107].
Бтьш призвичаеною до традицшного апарату категорiй лiтературознавства виглядае анал^ична модель Н. ШогенцуковоТ. Вона базуеться на символi, гротеску, алегорп, часi/просторi, сюжетi, композицiТ, стил^ точцi зору, iнтертекстуальностi, номiнологiТ, кольор^ нумерологiТ, пейзажi, ритмi, метафоризмi" [4, с. 22]. Дослщниця наголошуе на прюритет художнього плану, власне поетики, перед семантичним, вважаючи, що мова видатних л^ературних мит^в, як i мова Священного писання, закодована у мiфосимволах та мiфометафорах. Погоджуючись iз запропонованим Н. Криницькою синтезом двох наукових пiдходiв, ми зробимо спробу
через дешифрацт метафоричних символiв, що стали, за визначенням А. Цуканова, формами, яким автор надае змют провщних i вiчних питань людського юнування, а також через аналiз архетипальних ф^ур та мотивiв виявити так званий „в^альний змют" творчостi М. Турнье та його iнварiанти, або шоформи.
Через усi твори письменника можна простежити наявнiсть метафори дзеркала, бтьшють iз них мiстять метафоричн символи м'яса i хлiба, саду та бенкету, архетипы образи Ангела, Людожера i Блазня, мотиви дитинства та андропну. Метафора дзеркала застосовуеться письменником на вах рiвнях. На сюжетно-композицшному рiвнi можна навести приклади з роману-притчi „Каспар, Мельхiор i Балтазар", казки „Амандiна, або два сади", новели „Савани Вероыки". Бенкет царя 1рода i бенкет принця Таора. „Татмв сад i мамин дiм" i сад Камiко. Берег Камаргу, де читач уперше зусщчае Гектора, i каплиця мальтiйських лицарiв, де розташовуеться страшна виставка Верошки. На символiчному рiвнi варто згадати сiль як речову метафору Таора, який у соляних копальнях вттюе заповщь „вiддавати душу свою за друзiв своТх" i сiль як метафору свггу жш^в покараного Богом Содому.
На образному рiвнi спостер^аемо численнi фiгури двiйникiв, як позитивного, так i негативного забарвлення. Рафаель - Бенедикта у рiздвянiй казц „Хай радiсть завжди буде з нами", П'еро - Арлекш у казц „П'еро, або Секрет ночГ, Жанна д'Арк i маршал де Ре у роман „Жиль i Жанна" символiзують умовну опозицiю творця та його антипода, креатора та руйшвника. У деяких героТв юнуе двiйник-тварина: дiвчинка Амандiна - юшка Камко, яка одночасно е ТТ провiдником до „iншого" свiту, що криеться за стiною саду. Як вщомо, тема двiйника - це лггературний еквiвалент мотиву дзеркала, за визначенням Ю.Лотмана. Мотив андрогiну, також семантично пов'язаний iз дзеркалом, символiзуе парадигматичний образ довершеноТ людини. Вш також тiсно пов'язаний з принципом coincidentia oppositorum. Цей мотив особливо приваблював християнських мiстикiв, наприклад, Якоба Беме та шмецьких романтикiв, зокрема Ф. фон Баадера. У французькш лiтературi найвиразнiший образ людини-андрогiну був створений Бальзаком у „Серафт". У робот М. Елiаде „Мефiстофель i Андрогiн" переконливо демонструеться, що з андропном у лiтературi пов'язуеться надтена повнотою буття цiлiснiсть людини, певний етап вщновлення космосу як единого цтого та з ностальгiею по Раю. Згаданий мотив пронизуе бтьшють ромаыв, казок та новел Турнье. Як приклади можна навести не ттьки хрестоматшних у цьому сена „Метеорiв", але й казки: Амандша, яка наприкiнцi своеТ мандрiвки до шшого саду мае тi ж
самi пухк щiчки, рожевi губи, блакитн очi та золотi кучерi, але схожа вона вже не на десятилггню дiвчинку, а на кам'яного хлопчика з саду Камко. Коломбша, яка стае то Коломбiною-Арлекiною, то Коломбшою-П'ереттою. До речi, використовуючи термшолопю Карасьова, можна сказати, що и сукня стае и iноформою. Спершу бiла, потiм рiзнокольорова, на момент повернення Коломбши до мiста i дому П'еро вона втрачае будь-якi фарби: Коломбiна розчиняеться в Ыших персонажах комеди дель арте, и символiчне нове народження вiдбуваеться у виглядi булочки, випечено! П'еро.
Семантичне оформлення „дзеркально! теми" вiдбуваеться через речовi деталi, як, наприклад, окуляри Рафаеля. Вони вщокремлюють його св^ мистецтва i натхненно! творчостi, де у хоралi Баха звучить радють Бога-Творця, вiд свiту, де музика принесена в жертву мамоы, де талановитий шанют виступае у ролi жалюгiдного блазня, а смiх глядачiв нагадуе регiт Сатани.
Метафоричний символ м'яса завжди супроводжуе архетипний образ Людожера, який ми вважаемо уособленням шфернального у французькiй лiтературнiй традицп взагалi i зокрема у прозi Мiшеля Турнье. Згадка про м'ясо завжди несе негативн конотацп. Можна згадати низки ковбас, якi мав вивернути спаплюжений рояль Рафаеля наприкшц клоунади, порiвняння жiнкою-фотографом Веронiкою людського тiла з м'ясом (тут варто зазначити, що з чаав написання „Втьшаного короля" образ фотографа у Турнье нерозривно пов'язаний з образом Людожера), бенкет у 1рода з детальним описом найрiзноманiтнiших м'ясних страв, уявлення Мартшом оголеного тта, неприкритого мереживом бiлизни, як тушi у лавц м'ясника (п'еса „Фетишист"). Натомють символ хлiба з'являеться у „Каспара Мельхiорi i БальтазарГ в евхарисшному сенсi, у „П'еро, або Секрет ночГ як речова метафора свп"у П'еро, який е образом творчо! особистостi.
Пiдсумовуючи вищезгаданi метафоро-символiчнi особливост художнього свiту письменника, можна виявити певн закономiрностi. Метафора дзеркала як буття окреслюе кордони двох свтв: Сакрального, пов'язаного з символами ^ба, образом людини-творця, архетипальними образами ангела (як Архангел Рафа!л, Архангел Гаврил), ф^урою дитини, тваринним свiтом, мотивом андропну; i 1нфернального, що представлений метафоричним символом м'яса, архетип ним образом Людожера, образом людини-руйывника. Слщ зазначити, що руйшвник у Турнье часто виступае не у прямому значены, але як той, хто спотворюе, паплюжить, висмше, вивертае природне, прекрасне, створене Богом. Таким чином виявляемо втальний змют творчостi Турнье як тугу людини за втраченим зв'язком
з Богом. Основними iHBapiaHTaMM цього в^ального змюту у внутрiшньому просторi художнього свгту письменника, виступають, на нашу думку, „синкретизм творчого i сакрального", якому протисто'Гть шфернальне як руйывна сила; „дитинство як iдеальний стан", „андропн як довершена людина", „еднють i3 тваринним свiтом та природою", розподт метафiзично''' природи смiху ^ix як радiсть i смix як знущання). Дослщниця Рягузова у сво'й роботi, присвяченiй творчостi В. Набокова, вдаеться до визначення дзеркала не як мотиву його творчосп, а як метафори - розгорнуто''' метафори дзеркала буття у xудожнiй моделi подвiйного свiту. Ми схиляемось до подiбного розглядання „дзеркально''' теми" у творчосп Мiшеля Турнье, де дзеркало, на нашу думку, е модусом буття. Разом з тим Елiаде зазначае, що на рiвнi досистемного мислення принцип coincidentia oppositorum вттюеться у спробах досягти перспективи, коли ва опозицГ'' розв'язуються, а Дух Зла розглядаеться як той, хто прокладае шлях до Божественного ПровидЫня. У Турнье ми не бачимо ^еТ маыхейсько''' спрямованостi. Навпаки, вельми чiтко простежуеться опозицiя двох свтв, а особливо це помiтно у протиставленн Творця i Руйнiвника. Таким чином, у творчосп М. Турнье принцип coincidentia oppositorum трансформуеться у diabolus simia Dei (диявол - мавпа Бога).
Спроба здшснити аналiз творiв М.Турнье в онтологiчному ракурс може бути суттевим доповненням до дослщжень захщно''' критики, що спираеться головним чином на психоанал^ичне шдфунтя, гендернi студи, мiфопоетичний та екокритичний пщхщ. 1ноформний аналiз вiдкривае можливють повнiшого розкриття персонально''' онтологи, мiфологiчного унiверсуму та аксiосфери творiв видатного французького письменника.
Лтература
1. Карасев Л. В. Онтологическая поэтика (краткий очерк) / Л. В. Карасев // Эстетика: Вчера. Сегодня. Всегда. - 2005. - № 1. - С. 91-113.
2. Криницька Н. I. Фантастичн твори Урсули Ле Гу'н: онтопоетичн аспекти: дис. ... канд. фтол. наук : 10.01.04 / Криницька Наталiя Iгорiвна - Днтр., 2008. - 237 с.
3. Рягузова Л. Н. Система эстетических и теоретико- литературных понятий В. В. Набокова: Понятийно-терминологический словарь / Рягузова Л. Н. - Краснодар : Кубан. гос. ун-т, 2001. - 140 с.
4. Шогенцукова Н. А. Опыт онтологической поэтики : Э. По, Г. Мелвилл, Дж Гарднер / Шогенцукова Н. А. - М.: Наследие, 1995. - 231с.
5. Элиаде М. Мефистофель и Андрогин / Элиаде М. ; [Пер. с фр. Е. В. Баевской, О. В. Давтян]. - СПб. : Алетейя, 1998. - 374 с.
