Научная статья на тему 'Теодор Адорно. ФІЛОСОФІЯ І ВЧИТЕЛЬ (переклад, анотація і примітки Віталія Брижніка)'

Теодор Адорно. ФІЛОСОФІЯ І ВЧИТЕЛЬ (переклад, анотація і примітки Віталія Брижніка) Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

CC BY
125
16
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.
iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.
i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.

Текст научной работы на тему «Теодор Адорно. ФІЛОСОФІЯ І ВЧИТЕЛЬ (переклад, анотація і примітки Віталія Брижніка)»

DOI: https://doi.org/10.31874/2309-1606-2018-23-2-6-31 УДК 130.2+37.031.1

Теодор АДОРНО

Ф1ЛОСОФ1Я I ВЧИТЕЛЬ1

(переклад, анотащя i примiтки Вiталiя Брижнiка)2

Роботу «Фыософш I вчителъ» Теодор Адорно вперше прочитав як доповiдь у Будинку студент1в мжта Франкфурта-на-Майт в листопадi 1961 року. У цш допов1д1 Адорно продовжив тему критики тих чиннитв тодшньог освти Зах1дног Шмеччини, як унеможливлюють особисту боротьбу ттелектуала з культурними залишками тоталтарного сус-пшьства. Адорно зауважив такий важливий елемент освтнього процесу, яким е ¡спит 1з фыософп. Цей ¡спит мають складати майбутн вчителi, кандидати на посаду викладача ^мназп. Також Адорно звернув свою увагу на тенденщю формал^тичного дотримання Правил складання ¡спит1в деякими майбуттми вчителями, якi не здатш зрозумти гуматстичну, емансипацшно-духовну суть фыософп, а отже й не розумють мету проведення названого гспиту. Ушану-вавши давню традищю академiчног свободи тмецького Утверситету, Адорно зауважив постать тмецького фыософа, охарактеризувавши його т1ею люди-ною, iнтелектуальна дшльтсть яког вплинула на гуматзащю освти в тмець-кому Унiверситетi, що безпосередньо далося взнаки вiдповiдним социокультур-ним перетворенням. Однак, на думку Адорно, в повоенних утверситетах ФРН переважае тенденцш дотримання засад саме наукового тзнання. Ця тенденцш поеднана зi ставленням деяких майбутнх учителiв до знання як до привласне-ного у споживацький споаб, що зумовлено браком особистог любов1 до власного фаху й до свогх студентiв. Адорно був переконаний у тому, що так вчителi байдужi до свого фаху й не мають до нього покликання. Ознакою вiдсутностi покликання в цих людях Адорно назвав ттелектуальну недбалють, провтцш-мсть мовлення i провЫцшну нездаттсть зрозумти свободу людини як духовну щнтсть. Подiбнi вчителi неспроможн пропонувати нове знання свогм студентам як за допомогою добiрного усного мовлення, так г за допомогою доскона-лого письмового викладу. Цыком тшою Адорно запропонував убачати людину, яка здатна засвоювати знання, що потргбы для розумтня свого професшного обов'язку. Використовуючи саморозумтня та саморефлекст, вона зможе са-мостшно збагнути сенс своег педагогiчног роботи. Ця людина сумлтно г терп-

1 Adorno Theodor W. Philosophie und Lehrer // Gesammelte Schriften, Band 10.2: Kulturkritik und Gesellschaft II: Eingriffe. Stichworte. Anhang. - Fr. am M., Hessen : Suhrkamp Verlag Gmbh & Co. KG, 1977. - S. 474-494.

2 © Переклад i3 шмецько! В^алш Брижшка.

ляче виконуватиме свою роботу задля практичного впровадження в сустль-ство гуматстичних iдеалiв попереднього фыософського знання.

К^^^о^^ слова: фiлософiя, вчитель, Утверситет, ттерес, знання, привлас-нення, дух, покликання, обов'язок.

Я хочу дещо розказати про так званий загальний кпит iз фшософп, який е складовою державного екзамену* для майбутн1х учител1в, претен-дент1в на посаду науково-педагоичного прац1вника у середн1х навчаль-них закладах федерально! землi Гесен. Спостер1гаючи протягом одинад-цяти рок1в за проведенням цього екзамену, мене все б1льше непокопъ очевиднiсть того, що сенс названого iспиту розум1ють хибно, насл1дком чого е зведення нан1вець його мети. Окремi мiркування в мене викликае менталiтет тих претендентов, якi його складають. Гадаю, що вони явно почуваються незручно п1д час його проведення. Багато з них в1д самого початку усв1домлюють себе чужими й 1нтелектуально ще неготовими до цього iспиту, иншi ж мають сумн1в щодо сенсу проведення цього заходу. Уважаю, що саме тому ми маемо говорити про щ реч1, позаяк результат самого юпиту з фшософп часто залежить вщ тих моментов, котрi я виявив, якi кандидати на посаду вчителя не зовс1м розум1ють. Мабуть була б хибною позиц1я екзаменатора, який непринципово намагаеться допомогти тому, хто змушуе його судити про власш функцп, навпъ якщо така допомога ц1лком потр1бна. Упевнено ручаюся за сво1 слова; також i деякi мо1 колеги загалом можуть п1дтримати мою точку зору, зокрема мет в1домо, що Горкгаймер** теж д1йшов подiбних переконань. Зрозу-м1ло, що серед кандидатов можна знайти чималу кiлькiсть тих, кого не стосуються мо1 побоювання. Здеб1льшого вони е тими людьми, яю ви-являють у собi спеиифiчний iнтерес до фшософп; у багатьох випадках саме вони, взявши участь у наших семшарах, у природний спос1б до-лучаються фшософп. Кр1м того, серед гхнього оточення, а також i поза ним, не бракуе тих, хто, навчаючись в ушверситеп, мае iдейнi горизонти i здатний в1дчувати Духовне. Як властиво освiченим людям, вони зазда-лег1дь уже запропонували 1ншим точку зору, за якою, саме завдяки юпи-ту з фшософп, фрагментарного й довол1 недостатнього, сл1д здобувати знання як про Матер1альне, так 1 про Нематер1альне. Ут1м, моя критика аж н1як не стосуеться лише тих кандидат1в, яю не склали названий кпит. Щ люди найчаст1ше е лише невправними, але жодним чином не менш квал1ф1кованими спещал1стами, под1бт до т1е1 бшьшосп, яка в1дбулася через свое дотримання формальних критерпв. Останне б1льшою м1рою е явною ознакою такого фатального стану [кнування], що позбавлений особисто1 провини окремо!, невдало! людини. Цей стан також позна-чений такими насл1дками 11 розумово! д1яльности, яю сприяють «глад-

кому» складанню екзамену або, за первинно нездоровим вираженням, «гарному схрещенню». Часто в1дчуваеш, що те чи 1нше мусиш не займа-ти, позаяк воно ран1ше, б1льш або менш коректно, надавало в1дпов1д1 на бшьшкть фжсованих 1 контрольованих запитань; однак, зазначу, що таке вир1шення ще! проблеми, приемне для окремо! сучасно! людини, не вельми т1шить. Якби у строий в1дпов1дности до сенсу, небуквально перев1рили змкт Порядку проведення екзамен1в, тод1 таких кандидатов на названу посаду мусили б оцшювати негативно, в1дпов1дно до думок про них молод1, яку !м як учителям дов1рили. Саме т1е! молод1, з якою я себе ототожнюю, хоча й не почуваюся ще вельми старим. Явний попит на педагог1чн1 сили не повинен приносити користь тим людям, яю за сво!м еством наперед спричиняють протилежн1сть того, що цей попит вимагае. Загалом ця ситуац1я мае сумшвний вигляд саме через т1 аспек-ти, задля котрих було запроваджено цей загальний кпит 1з ф1лософи. Уважаю, що було би краще обговорювати щ питання освпнього проце-су част1ше й заохочувати людей до рефлекс1!, н1ж мовчки приписувати меш, як викладачев1, й надал1 дотримуватися тако! практики, через яку викладач1 на кпил неминуче потрапляють у царину рутини та розча-рування, а сам1 кандидати в1дчувають зневагу до того, що в1д них ви-магають; таку зневагу, яка часто являе собою лише тонку обгортку, при-ховуючи зневагу людини до себе само!. Приязнь стала неприязню тод1, коли через зникнення ознак ц1лком товаристсько! привпности розумь еш, що стан св1домост1 тих кандидат1в, яю складають 1спит, е ворожим стосовно !хньо! власно!, кращо! можливост1, яку я вважаю властивою будь-як1й людиш. Безсумн1вно, доброзичлив1сть 1 повага до 1ншо! людини представляють особисту людятсть; серед тих, хто в нашому уш-верситет1 приймае кпити з ф1лософ1! н1кому не дозволено помилятися щодо наявност1 цих чеснот у кандидат1в. Але ми хочемо бути людяними не т1льки до них, чи! страхи ми можемо гарно соб1 уявити, а також 1 до т1е! молод1, з якою ранше вони вже стикалися, яку ми не бачимо, духу яко!, несформованому й неосв1ченому, загрожуе б1да, б1льша за будь-яку з наших 1нтелектуальних претенз1й. Для тако! людяносп непотр1бно на-в1ть те, що Н1цше називае «любов'ю до дально! людини»***; достатньо лише трохи сильн1шо! уяви.

Коли я сказав, що саме т1 кандидати, яю виявили себе на 1спит1 з фь лософ1! 1нтелектуально д1йсно готовими, часто брали активну участь у ф1лософських сем1нарах, я аж н1як не хот1в 1нституц1йно тиснути на 1н-ших. Я дотримуюся серйозних переконань щодо важливосп академ1чно! свободи, 1 аж н1як не переймаюся тим, у який спос1б студент здобувае осв1ту, або як учасник сем1нар1в та лекц1й, або завдяки самост1йному чи-танню текст1в. Я взагал1 не хот1в сенс цього кпиту упод1бнювати до фа-

xoboï пiдготовки з фшософп. Хочу тшьки зауважити наступне: лише таке [формування свiдомостi], що долае меж1 OKpeMOï науковоï дiяльностi, прямуючи до Tieï свiдомостi духу, яка стае ниш фiлософiею, загалом i вiдповiдае концепцп кпиту. Було б наïвно очжувати, що кожна людина хотша чи могла стати професшним фiлософом; саме до цього поняття я ставлюся з глибокою недовiрою. Ми не хочемо силувати наших учтв залучатися до déformation professionelle (франц. - професiйноï дефор-мацп) того фшософського знання, що автоматично пiдтримуе свою тео-ретичну сферу задля збереження власного статусу свiтового авторитету. Фiлософiя самодостатня лише там, де вона е щось бiльше за фах. Заува-жу що в дев'ятнадцятому параГрафi Порядку проведення iспитiв, якого чимало людей так ретельно дотримуються, йдеться про таке: «загальний юпит iз фiлософiï мае визначити, чи збагнув претендент освiтнiй сенс й освпнш потенцiал своеï фаховоï сфери, а також, чи розуше вш ïï через розгляд динамiчних фшософських, педагогiчних i полiтичних питань сучасноси» (S. 46). Цiлком однозначно додали також i наступне: «однак, зауважений у фiлософський спосiб iспит не повинен загубитись серед фшософських питань, а мае бути спрямований на таю, котрi сьогодт для динамiчноï освiти е суттевими, якi, крш того, надають iдейне орiен-тування фаховим завданням претендента». Иншими словами, загальний iспит iз фшософп прагне, якщо щось подiбне взагалi можливе, здобути уявлення про те, чи спроможш кандидати через рефлексiю щодо свого фаху, тобто завдяки своïм мiркуванням про роботу, яку вони виконують, а також завдяки рефлексп щодо самих себе, пiднестися над середови-щем фактично привласнених матерiальних речей. Вони могли просто сказати, чи е вони духовними людьми, якби у виразi духовна людина не був присутнiй сенс певноï зарозумiлостi, спогад про елiтарне бажання панувати, що явно унеможливлюе самоосмислення академiчного на-уковця. Дiйсно, слово «духовна людина» може викликати вщразу, однак те, що присутне в ньому, що вважають властивим лише вщразливому, аж нiяк не е ознакою духовноï людини. Таким чином, завдяки цьому к-питу ми могли б побачити або вчителiв середньоï школи, якi переобтя-жеш тягарем вiдповiдальности за iнтелектуальний i реальний розвиток Нiмеччини, власне, iнтелектуалiв, або тих, кого вiсiмдесят рокв тому 1бсен назвав «простими фахiвцями». Те, що за часiв панування нащо-нал-соцiалiстiв вираз «iнтелектуал» був знеславлений, як на мене, бшь-шою мiрою надае пiдстави сприймати його позитивно: перший крок до самоосмислення втшюе собою те, що загальна пере^чшсть не приписуе собi як вищий етос, i тим самим не принижуе просвiтництво, але для œï це е причиною, аби почати цькування iнтелектуалiв, завдяки чому вона зазвичай себе маскуе, чинячи опiр названому самоосмисленню.

Однак, чи е штелектуал такою людиною, яка передуем декларуе себе залученою до свое1 власно1 прац1 й до сусп1льного Ц1лого, частину якого вона й формуе своею працею? Якраз цей зв'язок, а не и заняття такими спецальними дисципл1нами як теорiя п1знання, етика, або нав1ть фiлософiя кторп, достоту й означае суть фшософп. Под1бну точку зору сформулював один ф1лософ, компетентнiсть якого щодо розумiння сутi особливих ф1лософських дисциплш навряд чи хтось захоче заперечити. У роботi «Дедукований план одного вищого навчального закладу, спору-дженого в Берл1ш», в якiй 1шлося саме про Унiверситет, Фiхте зазначив: «Ниш те, що в науковий спосiб охопила загально-духовна дiяльнiсть, разом також з ус1ма особливими й надалi визначеними виявленнями, е фiлософiею: освiтне мистецтво (Kunstbildung)**** ф1лософп мусили ви-користовувати таким чином, аби привнести в особливi науки в1дпов1дне ш мистецтво, i те, що в них дос1 було простим, що за щасливих обставин залежало в1д природного дару, це вивищуеться до розважливих навичок i до в1дпов1дних учинк1в; дух ф1лософи втшигься саме в ту людину, яка передус1м розумiе себе, а вже пот1м ус1 1нш1 духи, присутш в н1й; ми-тець, зад1ений в осо6лив1й науцi, передус1м мусить стати ф1лософським митцем, а його ориГшальне мистецтво стало б достоту тривалим при-значенням, являючи собою окреме застосування цим митцем загально-го ф1лософського мистецтва». Або ще переконлив1шим можна вважати й таке: «Отже, за допомогою цього динам1чного ф1лософського духу, як вт1лення чисто1 форми знания (Wissens), ниш мають охопити весь обсяг наукового матер1алу i збагнути його суть, у вс1й його орГашчнш едности з вищим навчальним закладом». Щ речення сьогодш не менш 1дейно значущ1, н1ж сто п'ятдесят рок1в тому. Емпатичне поняття ф1лософп, що ор1ентувало рух н1мецького 1деал1зму, поеднане з цим рухом як вт1лен-ням духу часу, не доповнювало собою ф1лософ1ю як галузь науки, але шукало ф1лософ1ю в динам1чному самоосмисленш наукового духу. Але вже тод1 спостер1гали процес спешал1зацп, котрий принизив цю 1дею ф1лософп до р1вня фрази головного промовця, фактично, як щось по-гане, як вираження уречевлення духу, якому все б1льше даеться взнаки присутшсть уречевленого сусшльства обмшу. В1дтак ф1лософ1ю могли читати саме за допомогою сили опору завдяки застосуванню власного мислення, що окрема людина протиставляе обмеженому привласнен-ню знань (Kenntnissen), також якщо останне було б так званою фаховою ф1лософ1ею.

Усе це розушють без жодних помилок. Я не применшую важливкть чинника Необх1дного як складову самост1йност1 ф1лософи стосовно конкретних наук. Без такого под1лу принаймн1 природнич1 науки навряд чи могли брати участь у своему теоретичному зростанш. Сама ж

ф1лософ1я, можливо, зможе здобувати сво! глибш1 результати, перш н1ж, як уважав ГеГель, умисно чи Hi, в1дмовиться виконувати роботу конкретно! науки. Саме тому воз'еднання такого под1леного знання не в1дбу-деться завдяки втручанню чар1вно! сили; також i Philosophicum***** мае стерегтися ще! 1люз1!. Деяк1 високорозвинен1 гуман1тарн1 науки, таю як ф1лолог1я старо! школи, переймаючись власною важлив1стю, оперують удосконаленими в такий спос1б методикою й тематикою, що ф1лософ-ська саморефлекс1я, спрямована на них, майже неминуче видаеться аматорською. Навряд чи !хн1 власш м1ркування кладуть початок прямого шляху до м1ркувань ф1лософських. З иншого ж боку, також i результату ф1лософського навчання не просто перетворитись на спец1альну наукову дисципл1ну. Ф1лософське самоосмислення, застосоване в окре-мих наукових галузях, в1дмовляючись в1д знання (Kenntnis), що ран1ше було створене фаховою ф1лософ1ею, досить легко стае схожим на дещо химерне. Св1дом1сть, яка поводилася, наче ця проблема була зауважена серед !! матер1алу, що водночас безпосередньо стосувалося ф1лософ1!, не лише довол1 легко уникала розгляду важкого матер1алу, вважаючи його необов'язковим, 1 виконувала, кр1м того, судження щодо останнього, по-аматорськи повертаеться знову на т1 ж сам1 ф1лософськ1 сходи, як вже давно подолали. Я не в1дмовляюся розглядати об'ективну складтсть за-уважених кпипв, а також 1 не мовчатиму про них. Але вважаю, що разом 1з тим не варто обмежувати сво! м1ркування, передус1м таю: сл1д було би, пришром, церкву залишити т1льки для села. Так сталося, що дос1 немае прямого шляху пом1ж ос1бною науковою працею та ф1лософ1ею, однак це не означае, що вони обидв1 не мають шчого спшьного. Старий Гермашст ц1лком мав право опиратися тодшнш теоретичн1й тенденц1!, коли «бадьоро-рад1сно», у спос1б кторично! ф1лософ1! був змушений тлумачити закони пересуву приголосних звуюв******. Але цю проблему, яка под1бна до присутност1 в етчнш поем1 «Шст про ШбелунГ1в» м1ф1чного спадку народних рел1г1й, котрий арха!чно протисто!ть хрис-тиянству, що також припускае сплет1ння ознак цього спадку з рисами шмецького протестантизму доби завершення Середньов1ччя - пад1ння в Дунай, ешзод 1з цього епосу*******, мае значення чогось под1бного, -цю проблему ф1лологи старо! школи визнали як лейтимну, що водночас було пл1дно 1 для ф1лософ1!. Або 1нший приклад: коли велика середньо-в1чна л1рика була ц1лком позбавлена того [розумшня], що з початку в1-с1мнадцятого стор1ччя м1цно поеднувало л1рику про природу з поняттям л1ричного, тод1 для п1зн1шо! л1рично! св1домост1 зм1на зауваженого, що в1дбулося протягом тривалого перюду, була майже самозрозум1лим моментом, 1 являло собою як ф1лософську тему, так те, що щкавить Гер-машст1в старо! школи. 6 чимало вар1ант1в таких перехресних зв'язк1в,

i KaHgugaTH ^.kom cnpoMoxHi o6upaTH 6ygt-aKi TeMH 3 Tiei TeopeTHaHoi c^epu. Mk npuKnag TaKa TeMa: po3yMiHHa 3B'a3Ky fflunepa 3 ^inoco^iero KaHTa, - a Maro Ha yBa3i He Hoio 6ioipa^iaHHH i He iHTeneKTyantHo-icTo-puaHHH 3B'a30K, a Hoio MHcTeujKy nopa3Ky, y BHinagi gpaM i caMoi noe3ii, aK cyTHicHe; gna Toio, a6u 3po3yMiTH ^inoco^ctKo-icTopuaHy KoH^n^ro re6ena********, cnig 3ayBaxHTH Hoio gpaMaTypiiro. MeHi Maftxe HiKonu He nponoHyBanu TeMH Ha KmranT thx, aKi a noacHHB 3a gonoMoioro iMnpoBi-3oBaHHX npHKnagiB. 3BicHo, a He xoTiB aepe3 yce цe cKa3aTH, ^o ctoiogHi BigMoBHnuca po3inagaTH BnacTHBo ^axoBi ^inoco^ctKi TeMH, a6o Te, ^o nume gna hhx cnig 3po6HTH BHHHaToK. Ane BigMiHHicTt Mix TeMaTHaHHMH npono3H^aMH, HaaBHa Mix HaftnonynapHimHMH пpoпoзнцiaмн i thmh, ^o MaroTt geaKHH 3B'a3oK i3 caMope^neKciero, aK^o He 3 aacTHHoro koh-KpeTHHX HayKoBHX npo6neM, to npuHaHMHi 3 HacTynHHMH KoMnneKcaMH Ta iany3aMH gocnigHHUjKoi po6oTH, ua BigMiHHicTt Ha nepmuH aac ^.kom gocTaTHa. M 6ygy ^.kom 3agoBoneHHH пpaцroвaтн Hag cBoero aacTKoro TeM, aK^o цi npono3H^i MeHi go3BonaTt ni3HaTH TaKox TeHgeH^ro Toio, ^o a B gyMKax co6i yaBnaro.

HacTo MoxHa noayTH cKapiH, ^o ^inoco^ia o6TaxyBana co6oro Maft6yr-Hix yaHTeniB, ^axiB^B i3 6aiaTtox HaBaantHHx gнcцнпniн, i HaBiTt cne^a-nicTiB 3 ogHiei gнcцнпniнн, cepeg aKHx aHMana KintKicTt He Mana 3 ocTaH-Htoro igeHHoio 3B'a3Ky. M Maro nepeagpecyBaTH ^h 3aKHg Hoio aBTopaM: HaHaacTime aK pa3 KaHgHgaTH nepeTBoproroTt icnHT i3 ^rnoco^ii Ha $axo-bhh icnHT, a He mh, BHKnagaai ^inoco^ii. Mk^o MeHi, aK BHKnagaaeBi, aK to KaxyTt, 6yge npu3HaaeHHH KaHgugaT, a пpaцroвaтнмy i Hag co6oro, TaK i pa3oM i3 hhm y Hoio BnacHiH iany3i 3HaHHa, myKaroau 3a gonoMoioro ^ei cпiвпpaцi cnoci6 igeHHoi KpHcTani3a^i TeMaTHaHoi no3H^i, go aKoi goga-eTtca ^oct Ha KmTanT gyxoBHoio caMopo3yMiHHa cBoei пpaцi. YriM, Te, ^o a Ha3BaB, Ha xant, He naHyBaTHMe Hag HH3tKHM 3agoBoneHHaM i npuMiTHB-hhm 3axBaToM. HaBnaKH. Mk6h ^h icnHT npoBogunu BignoBigHo go 6axaHt KaHgugaTiB, Togi gna ixHix nuctMoBHx po6iT Mycunu 6 3aBxgu nponoHyBaTH TeMH aucTo ^axoBoio, a6o icTopHKo-^inoco^ctKoio xapaKTepy, a6o TeMH, ^o Manu 6 xapaKTep ^inoco^ctKoi gonoBigi. ^ocHTt HecnogiBaHo TyT no-aHHaem po3yMiTH, ^o oKpeMi ^inoco^H Ta oKpeMi TeKcTH - HeMoB i3 neiKoi pyKH - e BentMH nonynapHHMH; ctoiogHi «MeTa$i3HaHi po3MHcnu» ^e-KapTa, aHiniHctKi eMnipuKH, ffle^rc6epi, po6oTa KaHTa «3acagu MeTa$i3H-kh 3BHaaiB» TeMaTHaHo TaK o6MexyroTt cepegoBH^e нayкoвцiв, ^o цe 3y-MoBnroe BHHHKHeHHa b Hac ycix mox.hbhx cyMHiBiB. He 3Moxy nepeKoHaTH ce6e b ToMy, ^o «Po3BigKa npo nrogctKe po3yMiHHa» HoKa, Ha3BaHa KaHToM aygoBoro, KoTpa, aK Ha MeHe, Tex aBHo He 3aHyproe b 3axonnHBe auraHHa, gna TepMaHicTiB a6o icTopHKiB Mana oco6nHBe 3HaaeHHa, a6o Moina 6ogaH aHMoct ix зaцiкaвнтн; a He go3Bonro TaKox i cBoiH gyмцi 36uTHca Ha MaHiB-

щ, коли скажу, що кандидат, сформований уже за новггнгх час1в як буржуа, мае завжди напоготов1 будь-як1 пояснення саме тому, позаяк вивчав багатослгвт першоджерела ф1лософ1! common sense (англ. - здорового глузду). До реч1, сл1д зауважити, що в1дмштсть м1ж легкими та важкими ф1лософами - маю п1дозру, що в под1бний спос1б також в1др1зняють легких 1 важких екзаменатор1в - ц1лком непереконлива. Теоретичт пр1рви, над якими Лок пролггае своею думкою зяють у його текстах, придатт лише на те, аби 1нод1 наперед ускладнювати собою злагоджений виклад. Под1бним чином такий знеславлений мислитель, як ГеГель, саме тому, що не затуляв проблеми здоровими переконаннями, але беззастережно !х вир1шував, досягнув довол1 високого щабля теоретично! строгость 1н-телектуал, чи духовна людина, спроможний упевнено долучатися таких розважань. Однак, зауважу таке: якщо хочуть складати кпит 1з ф1лософ1! в1дпов1дно до гасла safety first (англ. - безпека передус1м), отримуючи, можливо, в такий спос1б менше ризикв, тод1 сила людського духу напевно не зм1цнюеться, що загрожуе зрештою й без того проблематичн1й безпещ сусп1льства. Але спод1ваюся, що саме тому зараз жодна хвиля [невдач ф1лософ1!] ГеГеля не впаде на екзаменатор1в.

Коли фактично наполягають на важливост1 обирати предмет, що мае з1 сферою особистих 1нтерес1в кандидата м1цн1ший зв'язок, н1ж з1 сферою зовн1шн1х стосунк1в, то опиняються в надзвичайно скрутному ста-новищ1. Я вже мав серйозний клотт 1з такою сферою, коли зустр1вся з одним кандидатом. В1н сказав, що його щкавить геть усе, 1 це викликало в мене п1дозру, що його не щкавить тчого. Цей кандидат зрештою ви-конав в1дпов1дн1 завдання, 1 тут я пригадав один тв1р 1сторично! ф1ло-соф1!, важливий для !! тлумачення. Я запропонував йому написати про той тв1р у сво!й робот1, чим викликав у нього лише напад жаху. В1н за-питав у мене, чи д1йсно цей автор також, про що йдеться у Вимогах щодо проведення кпит1в, був видатним 1 важлив1шим ф1лософом для його фахово! спещал1заци; хочу зауважити, що досл1вне сприйняття цих па-раграф1в часто унеможливлюють той осв1тн1й результат, якого разом 1з ними прагнуть отримати викладач1. Там, де Порядок проведення кпипв надае п1дстави, як1 полегшують теоретичну ор1ентащю екзаменованих та екзаменатор1в, деяю кандидати так м1цно тримаються й чшляються за буквальний зм1ст Порядку, немов це е непорушною нормою. Наступ-ний приклад. 1нший кандидат пов1домив, що сферою його 1нтерес1в е ф1лософ1я Ляйбн1ца та його критика Лока, 1 все це в1н захот1в ще раз розглянути у сво!й робот1. Коли екзаменатор пояснив йому, що трима-тися цього недоречно й ще раз повторив йому те саме, першою реакщею кандитата було наступне: в1н запитав в екзаменатора, чи знайомий той 1з творами цих двох ф1лософ1в. Под1бне в1дбуваеться в1дпов1дно до одно-

го речення Гофманштраля, яке в1н уклав в уста нажахано1 до тремт1ння Кл1темнестри: «Потр1бно bcím звича1 надати»*********. Свiдомiсть кан-дидат1в, незмiнних у своему мовленнi, скр1зь шукае захисний сховок, iнструкдiю, наперед визначений напрямок. Саме для того, аби кандидат 3Mir правильно знайти себе на проторених шляхах, як мабуть також i для того, аби унормувати порядок самого екзамену, що напевно унемож-ливить повторення дих питань, т1льки заради всього дього i проводять екзамен. Одним словом, так поборюють уречевлену свщомють. Однак нездатшсть отримати досв1д, в1льно й автономно поводячись iз будь-якою р1ччю, е явним запереченням усього того, про що можна мислити в радiональний спос16, i без жодного пафосу; що за суттю Порядку про-ведення кпипв, який визначае д1яльн1сть середн1х шкш вищого р1вня, й означае «справжнш дух освпи». Однак, перебуваючи серед екзаменова-них, як1 сп1лкуються стосовно тем сво1х ро61т, 1нод1 виникае враження, немов вони обрали своею максимою речення Брехта «Я ж зовс1м не хочу бути людиною»**********, а також те, що вони напам'ять завчили Кан-товий катеГоричний 1мператив у вс1х його р1зноматтних вар1антах. Ti, кого обурюють фахов1 вимоги ф1лософи под1бн1 до тих, для кого ф1лосо-ф1я означае н1що 1нше, як т1льки фах.

Значний досв1д одшювання письмових робгг кандидат1в нас навчив не переод1нювати останн i б1льшою м1рою звертати увагу на усний к-пит. Але те, що там почують i побачать, навряд чи спричинить хвилю великого ентуз1азму. Якщо кандидат ставиться з в1дразою до екзамена-д1йних претенз1й, йому варто бути 1нтелектуалом, що е причиною його демонстративних нар1кань протягом усього екзамену, тод1, можливо, радше де е чинником виховання, н1ж уплив самого духу, хоча вони оби-два, виховання та дух, взаемод1ючи, разом мають б1льше, котре пере-вищуе те, що може 1нтелектуально подужати такий кандидат. Але ниш, зауважу, загал фах1вд1в святкуе, якщо меш дозволено застосувати де contradictio in adjecto (лат. - протир1ччя м1ж суб'ектом, який визначае та самим визначенням), сво1 орГй в ус ному мовленш. У Порядку проведення 1спит1в знайдемо таке: «претендент мае продемонструва-ти, що в1н осягнув основн1 поняття ф1лософа, якого в1н досл1джував, i розум1е гхню кторичну зм1ну». Досл1дник ф1лософй Декарта зазви-чай може д1лком продуктивно реферувати переб1г думки його «Мета-ф1зичних розмисл1в». Тут варто зауважити ставлення дього досл1дника до Декартового поняття res extensa, протяжно1 субстандй, до ii явного математично-просторового визначення, до нестач1 динам1чних катего-р1й у картез1анськ1й кондепдй природи. На запитання про 1сторико-ф1-лософську посл1довн1сть д1е1 нестач1 один кандидат в1дпов1в, до свое1 чест1 абсолютно в1дверто, що в1н дього не знае. Тобто, в1н ще н1коли

так широко не розглядав ф1лософ1ю Декарта, яку ц1лком добре розум1в, аби побачити, до якого 1дейного недол1ку картез1ансько! системи критично поставився Ляйбнщ, що зумовило розвиток ф1лософсько! думки до вчення Канта. Фахове зосередження уваги на апробованих великих ф1лософах позбавило цього кандидата того, що вимагае Порядок про-ведення кпипв, а саме - знання (Kenntnis) кторично! зм1ни проблеми. Незважаючи на все наше спшкування, в1н не облишив сво!х позиц1й. 1нший кандидат 1з неприемною легкктю опов1в мен переб1г Декартово! думки у двух перших Розмислах. Я зупинив його, аби д1знатися, як в1н усе це зрозум1в, 1 запитав про те, чи ц1лком задов1льнила його спроба сумн1ву Декарта та висновок останнього щодо безсумтвносп кнування еgо cogitans (лат. - реч1, яка мислить). Я висунув неточно обГрунтовану думку, яка мене непоко!ла, що та 1ндив1дуальна емпрична св1домкть, до яко! звертаеться Декарт, сама уплетена у просторово-часовий свгг, 1з якого, в1дпов1дно до сенсу картез1анського спостереження, !! сл1д вио-кремити як невтрачений залишок. Кандидат поглянув на мене на мить, протягом яко! в1н оцшив радше мене, н1ж сво! м1ркування про Декарто-ву дедукц1ю***********. Результат був очевидний: вш уважав мене люди-ною, охопленою палкими почуттями до Вищого. Аби меш сподобатися, в1н в1дпов1в: «н - адже е також 1 справжня зустр1ч». Припустимо, що вш дшсно щось думав стосовно цього питання, коли так пригадав у сво!й св1домост1 вчител1в, як1 вважали духом безпосередне свггоглядне знання (Wissen) про дшснкть. У всякому раз1 в1н розум1в, що у випадку, коли в1н дещо таким уважае, це не можна виокремлювати, хоча ф1лософ1я, за визначенням нашого старого вчителя Корнел1уса, е мистецтвом, яке себе виражае. Але характерним у його в1дпов1д1 було те, що вш представив мен1 поширену у св1т1 фразу занепало! й на сьогодн1 сумн1вно! ф1лософ1! екзистенц1ал1зму, гадаючи, що в такий спос1б продемонструе свш 1нтелектуальний р1вень, 1 тим самим, можливо, мене вельми по-т1шить. На додачу до в1ри в факти, що характерно загалу фах1вц1в, як1 будь-яке осмислення того, що не е реальним випадком, спримають як обтяження, а за можливост1, в1дпов1дно до духу науки, 1 як злочинне, таким додатком е !хня в1ра у престижн слова й майчш вирази, через що в сучаснш Н1меччин1 вс1ма штелектуальними стоками ллеться грубий жарГон справжност1************. Там, де рефлекс1я щодо самих речей позбавлена штелектуального осмислення науки, на !! м1сц1 влаштову-еться свггоглядна фраза, п1д д1ею чар т1е! згубно! н1мецько! традицй, за якою шляхетн1 1деал1сти потрапляють до раю, а низьк1 матер1ал1сти до пекла. У мене не раз студенти запитували про дозв1л виразити у сво!х роботах також 1 власш погляди, т1 студенти, яких я надто в1дверто надихав на те, аби вони доводили свою штелектуальну самост1йн1сть за допомо-

гою речень, на кшталт тих, як використовував в1льнодумець Вольтер, коли вимагав скасувати тортури, не маючи щирих рел1г1йних почутт1в. У цьому альянсi м1ж недуховним terre а terre (франц. - приземленим, буденним) i стереотипом бюрократично схваленого свггогляду виникае 1нтелектуальна конституцiя, яка зм1нюеться на тоталiтарнy Адже на-цiонал-соцiалiзм нин1 ц1лком добре почуваеться не через те, що в1рили у його доктрини, - сумн1вно, чи були взагалi колись таю випадки, - а через певш формальн властивостi мислення. До них залучено ретельне пристосування до будь-чого чинного, дуалютичний розпод1л людей на дурн1в та упертих, брак безпосередшх, спонтанних зв'язк1в 1з людьми, речами, 1деями, вимушений конвенцiоналiзм, вiра за будь-яку ц1ну в те, що наявно присутне. Такого роду мисленнев1 структури i синдроми за свогм зм1стом е аполпичними, але гхне виживання зумовлено зв'язком 1з полггикою. Можливо, це найсерйознше з усього того, що я намагаю-ся тут пов1домити.

1нтелектуальна халтура походить в1д привласненого [попереднього знання], i тому багато людей ниш хочуть сказати, засв1дчивши завчен напам'ять факти i свггоглядну декламац1ю, що зв'язок реч1 та рефлексп роз1рваний. Усе це пост1йно констатують на кпитах, що безпосередньо мусить завершитися констатащею в1дсутност1 того, що сл1д мати люди-ш, яка хоче надавати освпу, тобто самоï освпи. Як приклад: одна студентка захот1ла, незважаючи на застереження екзаменатора, розказати на усному кпил про переконання Анр1 БерГсона. Аби побачити, чи мае вона уявлення про те, що називають духовно-1сторичним зв'язком, в1н запитав ïï про художник1в, сучасних БерГсону, роботи яких мали дещо сшльне з духом його фшософп. Вона спочатку вважала, що ця мис-тецька теч1я мае назву «натурал1зму». Коли ïï запитали про конкретш 1мена, вона передус1м назвала Мане, пот1м ГоГена i зрештою, тсля гарного вмовляння, Моне. Екзаменатор наполягав на тому, аби узнати в1д неï, як сбме ниш називають ту велику загальну теч1ю в живопис1 к1н-ця дев'ятнадцятого стор1ччя, i вона, св1дома своеï перемоги, в1дпов1ла: «експресю^зм». Вона не назвала шпресюшзм, лише БерГсона, однак суть динамiчноï освпи як раз у тому, що св1дчить про таю взаемини, як зв'язок фшософп життя та живопису 1мпрес1он1зму. Той, хто не розуше суть цього зав'язку, також не зрозуше й самого БерГсона. Ця кандидатка була тод1 фактично нездатна виконати реферування двох БерГсоно-вих робгг, яК вона хот1ла прочитати, а саме - «Вступ до метаф1зики» та «Матер1я i пам'ять».

Якби нас, викладач1в ф1лософ1в, уважали таким соб1 сучасним, отри-маним за грош1 р1зновидом осв1ти, що дозволяло б асоц1ювати БерГсона та шпресюнзм, ми мали б жалюпдний вигляд на кпитах 1з фшософп.

Тод1 освгга стае тим, що не мае правильних звичаевих основ; насправд1 ж !! отримують завдяки спонтанному зусиллю й 1нтересу, що не Гаран-туе в1дв1дування примггивних курс1в, але !й посприяло б щось схоже на Studium generale*************. Так, справд1, сучасна освгга навпъ 1 не прагне докладати зусиль, аби виокремити чуйтсть, здатнсть [сп1вчу-вати иншим], або взагал1 наблизитися до чогось духовного «в собЬ>, як умоглядного, що продуктивно засвоюе !! власна св1дом1сть, натом1сть через це освгга, в1дпов1дно до одного нестерпного кл1ше, повчальним чином явно 1з собою ворогуе. Якби мене не лякали закиди в сенти-ментальност1, я сказав би, що осв1та потребуе любов1 до себе; можливо справжн1м дефектом е дефект здатност1 любити. Кер1вн1 розпорядження про те, як це зм1нити, е сумн1вн1; здеб1льшого проблема нестач1 любов1 вир1шуеться ще на ранн1й стад1! дитячого розвитку. Якщо доросл1й лю-диш бракуе ще! любов1, тод1 !й не варто навчати 1нших людей. Не т1льки вона ув1чнюе т1 страждання у школ1, як1 зауважив поет ш1стдесят рок1в тому, також 1 те, що, можливо несправедливо, тривалий час там збере-гають л1кв1дован1 правила, але й те, що той дефект не зникае в навчанн1 школяр1в, характеризуючи тим самим ad infinitum (лат. - нескшченно) той розумовий стан, який я вбачаю не безневинною на!вн1стю, а в1дпо-в1дальним, разом з ус1м 1ншим, за зло нацюнал-сощал1зму.

Цей недол1к ц1лком виразно проявив себе в мов1 сучасно! освгги. Зг1дно з дев'ятим параграфом Порядку проведення кпипв, сл1д звер-тати особливу увагу на мовн1 форми екзаменованих; через присутн1сть серйозних мовних вад у текст1 роботи кандидата, остання мае бути ви-значена як незадов1льна. Ут1м, якби екзаменатори дотримались саме та-ко! вимоги, я не наважуюся уявити, що тод1 сталося б. Боюся, що тод1 це надовго унеможливить украй потр1бне зб1льшення присутност1 молодих учител1в у школ1, 1 мене не здивувало б, якби деяк1 кандидати саме на це й розраховують. Через те, що в1дбулося розмежування мови як кому-н1кативного засобу 1 того, що уявляють принаймш як точне висловлю-вання про певну р1ч, кандидати вважають, що спроможшсть розмовляти зумовлюе спроможн1сть 1 писати, хоча фактично той, хто не може писа-ти, здеб1льшого також нездатний до ладу й розмовляти. Спод1ваюся, що мене не зарахують до laudatores temporis acti (лат. - палких шануваль-ник1в давнини), але пригадуючи сво! роки в Гшназп, скажу, що завжди пам'ятаю сво!х учител1в, мовна чутлив1сть яких - н1, проста коректн1сть у висловлюваннях - ще й дос1 вельми в1др1зняеться в1д пан1вно! зараз мовно! недбалост1. Т1е! зрештою недбалост1, яка мабуть сама себе ви-правдовуе через посилання на загально пан1вний стан використання мови, що фактично в1дображае сучасний об'ективний дух. Зазначу, що збереження ц1е! недбалост1 вдало п1дтримуе менторський педантизм.

TintKH-Ho aepe3 o6ioBopeHHa TeMH gepxaBHoi eK3eMeHa^HHoi po6oTH a oTpHMyro BpaxeHHa, ^o KaHgugaT no36aBneHHH MoBHoi BignoBigantHocTi,

- a Hoio pe^neKcia ^ogo mobh e nume npao6pa3 aoioct ^inoco^ctKoio,

- a HaMaiaroca 3BepHyTH Hoio yBaiy Ha BH3HaaeHHa nopagKy npoBegeHHa icnuTiB i nonepegHto noBigoMnaro HoMy Te, ^o a oaiKyro no6aauTH b KaH-gugaTctKux po6oTax. Te, ^o TaKi 3aKnHKH TaK Mano 3HaxogaTt BignoBigHHH BigiyK, aK Ha MeHe, BKa3ye Ha ^oct 6intme 3a npocTy 6eзпpннцнпнicтt: цe - BTpaTa KaHgugaTaMH gyxoBHoio 3B'a3Ky 3 MoBoro, aKoro bohh po3MoB-naroTt. KaHgHTaTctKi po6oTH HH3tKoio piBHa [KoMneTeHTHocTi] Hacuaem TpaMaTHaHHMH h cHHTaKcuaHHMH noMHnKaMH. TaKi npuMiTHBHi Knime, aK «gect 6nH3tKo», «rnupe 6axaHHa» Ta «3ycTpia» BHKopucToByroTt y цнx po-6oTax 6e3copoMHo, 6a 6intme, aBHo cMaKyroau, HeMoB onepyBaHHa TaKHMH ^pa3aMH e o3HaKa Toio, ^o nepe6yBaem Ha BepmHHi enoxu. y HaHiipmoMy x BHnagKy цi $pa3H 3anyaaroTt go peaeHt. MoxxnHBo, y inu6HHi cBigoMocTi Bce ^e 36epiiaeTtca 3iagKa npo Te, ^o ^inoco^ctKHH TeKcT MycHB $op-MyBaTH noiiaHHH 3B'a3oK au noiiaHe o6rpyHTyBaHHa. OgHaK, Ha3BaHoMy xogHHM aHHoM He BignoBigaroTt HaaBHi B3aeMHHH Mix caMHMH gyMKaMH, a6o pagme Mix TBepgxeHHaMH, aKi aacTo gyMKy npocTo iMiryroTt. nceBgo-noiiaHi Ta nceBgonpuauHHi 3B'a3KH cTBoproroTt aacTKH, aKi «cKneroroTtca» Ha mobhIh noBepxHi peaeHt**************, ^o Big6yBaeTtca 3aBgaKH po3-BaxaHHaM npo caMy pia, aKi, BTiM, e 6e3npegMeTHi; nogi6HHM aHHoM, cepeg gBox peaeHt ogHe peaeHHa mobho geMoHcTpye ce6e HacnigKoM, ^o bhhh-Kae 3 iHmoio peaeHHa, xoaa BogHoaac bohh o6ugBa noiiaHo nepe6yBaroTt Ha ogHoMy piBHi.

flna 6intmocTi KaHgugaTiB, aKi BHBaanu TaKox i MoBo3HaBcTBo, Te, ^o aBnano co6oro mobhhh cTHnt, B3aiani ^e He BHHHKno; HaToMicTt bohh bh-cHaxnHBo i mryaHo BumyKyroTt cepeg go6pe iM 3po3yMinux pi3HoBHgiB MoBneHHa Te, ^o BBaxaroTt HecnpaBegnHBHM ctocobho HayKoBoio 3By-aaHHa. Ha ycHHx eK3aMeHax MoBy b KaHgugaTctKux po6oTax 3acTocoByroTt o^agnHBo. TaKa MoBa e pagme 6entKoTiHHa, ^o 36intmyeTtca aepe3 bh-KopucTaHHa $pa3, aKi o6MexyroTt BHKnag cyri, a TaKox HeneBHHx $pa3 Ha KmranT «BignoBigHHM aHHoM», 3aBgaKH aKHM, y BHnagKy, Konu ^oct i cKa3anu, ogpa3y Moinu 6 yHHKHyru BignoBigantHocTH 3a cKa3aHe. iHmo-MoBHi cnoBa, 3oKpeMa i BnacHi iMeHa, ^o noxogaTt 3 iHo3eMHux mob, $op-MyroTt MoBHi nepemKogu, aKi HeaacTo gonaroTt, He 3aBgaroau mKogu uhm nepemKogaM, a6o KaHgugaToBi. npHMipoM, 6intmicTt i3 npucyrmx Ha ic-nHTi y cTaTyci ^inoco^a, 3 BHpa3Horo neiKicTro Knacu^iKyBaBmu ^inoco-ro6ca, BHMoBnanu Hoio iM'a aK To6-6ec (Hob bes), Haae ^ bes 6yno 3ano3HaeHo b ToMy gianeKri, b aKoMy ebbes ^oct o3Haaae***************. flo peai npo gianeKT. MoxxnHBo Big ocBiTH oaiKyroTt, ^o BoHa cTaHe bhko-pucToByBaTH HeBigmni^oBam perioHantHi mobh 3agna noM'aKmeHHa Ma-

нер? Про це не може бути й мови! Конфл1кт м1ж лпературною н1мець-кою мовою**************** i дiалекгом завершився внiчию, що нiкого не пот1шило, передуем того майбутнього вчителя, невдоволення котрого бринить у кожному його слово Момент близькост1 дiалекту до мовлен-ня, зокрема там, де цей дiалект ще залишаеться с1льським, де мовлять принаймнi своею мовою, як приклад - популярний вираз «... немов у тебе дзьоб вирк»*****************, цей момент було втрачено; однак, рiвня об'ективно! добiрно-стандартизованоi мови досягнуто не було, що залишае мову спотвореною д1алектичними шрамами. Таке и звучан-ня подiбне до того вигляду, що мають юнаки у пров1нц1йних мiстечках, яких, аби вони п1д час нед1льного напливу людей допомогали в корчм1, втискають у фраки офiцiантiв, яю iм не пасують1. Звiсно я не хочу гань-бити шституцп академiчних курсiв, що приязно пропонують iноземцям вивчення нiмецькоi мови, але курси для мiсцевих були б мабуть важли-вiшими, навiть якщо вони не досягали чогось значного, окр1м як в1д-вертали майбутн1х учител1в в1д використання мовленневих штонацш, у яких с1льська гру61сть густо зм1шана з очiкуванням на майбутнш статус педагога. Додатковим щодо мовленневоi вульгарностi е пишномовство - схшьтсть до використання таких сл1в, що перебувають поза досв1д-ним горизонтом цього мовця, 1 саме тому вш вимовляе iх так урочисто, немов вони - слова 1ноземного походження, за використання котрих цей мовець, 1мов1рно, ще п1дн1матиме на кпини своiх учн1в. Так1 вислов-лювання найчаст1ше н1велюють культурну спадщину вищого р1вня, або, якщо говорити менш науковою мовою, такий зужитий аристократичний Гардероб, який лише щойно надшшов до так званого педагоичного сектору, п1сля того як облишив будь-кого бентежити у сфер1 в1льного духу. До осв1ти залучена урбатстика, а ii Геометричною сферою е мова. Жод-н1й людиш не можна закидати те, що вона походить 1з села, але жодна людина теж не може через це мати як1сь привiлеi 1 вперто iх триматися;

1 Деяк1 вщгуки спонукали мене пояснити свою позиц1ю. Я не вважаю, що суть осв1ги в тому, аби знищити будь-яке в1длуння д1алекту через поширення безжаль-но'1 доб1рно-стандартно'1 мови. Найпросг1ший досвщ, прим1ром, вщенська гов1рка, вчить нас тому, як конкретно здшснюеться в суспшьств1 мовна толерантшсть саме завдяки таким в1длунням. Але вiдм1нн1сгь н1мецько'1 мови, яка позбавляе д1алект його грубост1, коли в1н поступливо збер1гае в соб1 сво'1 слщи, в1д 1д1оми, в межах яко'1 ц1 обидва мовн1 прошарки залишаються безнад1йно несум1сними 1 засобом педантично'! коректности брехн1 будуть покаран1 впливом залишюв аморфного д1алекту, ця вiдм1нн1сгь е складовою соц1ального цшого. Це н1що 1нше як те, що присутне м1ж культурою, яка, вщиов1дно до своеi природи, себе скасовуе, та механизмом реального пригноблення, що й надал1 збер1гае сучасний загальний дух. У межах його чар обертаеться витиснута природна суть, лише викривлена 1 ще раз зруйнована. Щодо волод1ння людиною мовним органом: и осв1та точно вказуе на те, що вона спромож-на сприймати назван1 тут нюанси.

KoMy He no^acTHno no36yruca npoBrn^HHocTi, toh [HexaH] 3anumaeTtca no3a ocBiToro. O6oB'a3oK niKBigyBaTH cBoro npoBiH^HHicTt, 3aMicTt 36epe-xeHHa 6e3cunoio 3aMiHHHKa Toio, ^o BBaxaroTt ocBiaeHicTro, BHKoHaroTt Ti, xto xoayrt HaBaaTH mmux i HanoneinHBo BiggaroTtca [^opMyBaHHro] BnacHoi cBigoMocTi. TpHBana guBepfeH^a MicTa h cena******************, KyntTypHa aMop^HicTt ocTaHHtoio, Tpagu^i KoTpoio Hapa3i 3hhk.h h 6intme He BigHoBnaTtca, e ^opMaMH, 3aBgaKH aKHM BapBapcTBo ce6e yBi-aHroe. Цe He cTocyeTtca BHmyKaHoi eneraHTHocTi aK po3yMoBoi i MoBHoi. iHgHBigyyM cTae iHTeneKTyantHo noBHoniTHiM B3aiani TintKH Togi, Konu BiH gonae Mexi 6e3nocepegHocTi thx co^antHHx B3aeMHH, aKi He eBonro^o-HyroTt npupogHHM aHHoM, a e aBHHM 3anumKoM 3acTapinoio icTopuaHo-io po3BHTKy, TaKHM co6i MepTBHM TinoM, aKe HaBiTt ^ogo ce6e caMoio He 3Hae, ^o boho MepTBe.

mk^o xToct i3 npoKntoHaMH aHHHTt Hanag Ha gocKoHany $aHTa3iro, Togi MoxHa gyxe iapHo co6i yaBHTH, aK цe gaeTtca B3HaKH ^axoBoMy no-KnHKaHHro. CiMeHHa Hapaga, aKa BHpimye 3 aoio roHaKoBi cnig noauHaTH, a6u ^oct BTinHTH b xurra, Ma6yrt cyMHiBaeTtca b roMy, ^o BiH 3Moxe цe 3po6uTH 3aBgaKH BnacHHM 3gi6HocTaM, 6e3 3axucTy cBigougBa npo npu-cBoeHHa KBani^iKa^i, ^o Hagae Kap'epHi opieHTHpu. y gaHoMy BHnagKy Mic^Bi gocToHHHKH Moinu 6 pa3oM, BHKopucToByroaH cBoi 3B'a3KH, nig-TpHMaTH TaKHx roHaKiB, aK^o Big6yBaeTtca cnintHe ioTyBaHHa npaKTHa-Himux KoM6iHa^ft ^axiB^B. HuHi Bce 6intme yBHpa3HroeTtca nomupeHa He TintKH b HiMeaaHHi Ta iaHe6Ha 3HeBaia go negaioiiaHoio noKnuKaHHa, ^o 3HoBy cnoHyKae KaHgugaTiB cTaBHTHct go ce6e HeBHMoinHBo. y TaKiH co^antmft giftcHocTH 6aiaTo negaioiiB onycTHnu pyKH, nepm Hix 6ogaH ^oct ponoaaTH, i цe He cTano gna hhx BenHKHM 6naioM, aK i gna 3aiantHoio gyxy. M BigayBaro iaHe6Hy gna TaKoi ocBiTH Heo6xigHicTt y BctoMy, ^o Hane-peg napani3ye oco6hcthh onip nrogHHH. Cmyauia, b aKiH nepe6yBae TaKHH THn a6iTypieHTa HaBpag au giHcHo go3BonHTt HoMy 3po6HTH rnmuft Bu6ip. Hoio HaneBHo 36eHTexuno 6, aK6u Big Htoio BHMaianu cKa3aTH, ^o c6Me BiH y6aaae cyMHiBHHM y cBoix HaMipax y Ty MHTt, Konu BHpimye nuTaHHa BnacHoio Maft6yrHtoio. KpiM Toio, TaK yMoxnHBnroeTtca npuMyc, aKHH Ha eK3aMeHi cTae oaeBHgHHM aK ia6iTyc po3yMoBoi HeBoni. Hrogu, npo aKHx a gyMaro, 3aTHcHyri b ^aTantHoMy Koni; ixHiH npaiMaTHaHHH iHTepec cunye ix o6upaTH xu6He pimeHHa, xepTBoro aKoio, 3pemroro, bohh caMi i cTaroTt. HeMae Hiaoio 6intm HecnpaBegnHBoio, aK iM цe 3aKugaTH. Ane aK6u gyMKa npo cBo6ogy B3aiani Mycuna MaTH ceHc, ^ 6yno 6 HegopeaHHM MoMeHToM y ixHtoMy po3BHTKy, Konu bohh noaHHaroTt ycBigoMnroBaTH TaKi TpygHo^i, aK po3pHB Mix cBoiM icHyBaHHaM Ta cBoiM noKnuKaHHaM, a TaKox po3pHB 3 yciM thm, ^o Bce ^ noegHyBano, - i paHo au ni3Ho b ymBepcmeTi He-MHHyae MycHna BHHHKHyru TaKa cBigoMicTt, aKy nopoguna gia цнx aHH-

ник1в. Ця св1дом1сть мусила або вчасно л1кв1дувати явище покликання, поняття котрого для не! чуже, - в умовах високо! кон'юнктури навряд чи високо оцшять виправдання, що, мовляв, ус1 шш можливост1 були заборонен1, - або з ус1ею енерГ1ею самокритики вона мусила визначати стан суспльства, деяк1 симптоми якого я вже назвав, а отже 1 спробувати його зм1нити. Достоту ця спроба, а не ф1ксований результат, була б осв1-тою, яку кандидатам сл1д отримати, а також, хот1в би додати, й те, що вимагають в1д ф1лософи пд час екзамену; що вивищуе майбутн1х учите-л1в у свпш того, що вони роблять сам1, а не те, що залишае !х у станови-щ1 людей, котр1 позбавлен потр1бних понять. Екзаменац1йн1 перегони, котр1, як добре мен в1домо, багато хто Щдтримуе, не е безсумн1вними 1нвар1антами. Саме тому саморефлекс1я 1 критичне напруження можуть скористатися своею реальною можливктю. Вони були би протилежшс-тю того слшого й затятого зусилля, до якого суспльна б1льш1сть ран1ше була надто схильна. Це зусилля чинить оп1р осв1т1 й ф1лософ1!, позаяк вщдавно визначено через присутшсть явища привласнення 1люзорного 1 Чинного, в межах якого суб'ект - той, хто навчаеться, - також його судження, його досв1д, як субстрат свободи, вщсутш.

Коли я брав участь в 1спитах 1з ф1лософ1!, мене властиво вразила очевидшсть розриву м1ж тим, що було по-ф1лософськи зроблено й ви-ражено та суб'ектами активного сприйняття. На тих кпитах я збагнув, що було б варто 1дентичн1сть !хнього справжнього 1нтересу поеднати з фаховим навчанням, щодо якого вони байдуш, однак змушен й нада-л1 збер1гати це самов1дчуження. Останне за можливост1 зб1льшуеться, виставляючи, в1дтак, ф1лософ1ю тягарем, здобутком корисного знання (Kenntnisse), що перешкоджае або пщготовщ основних спец1альностей, а отже й освггнш результативност1, або оволод1нню тим обсягом знання (Wissensstoff), що потр1бне для покликання. Ф1лософ1я, що захопилася перев1рками, перетворюеться на свою протилежшсть; зам1сть того, аби залучати до себе адеплв, вона спроможна лише на те, аби !м 1 нам на-очно демонструвати серйозну недосконал1сть осв1ти, не лише кандидатам, а взагал1 вс1м. Тому кандидати тримаються того теоретичного суро-Гату, вт1ленням якого е поняття науки. Ран1ше це поняття, являючи собою суть науково! вимоги н1чого не сприймати без розгляду й перев1рки, означало свободу, емансипащю в1д владно! опжи, що в1дбувалось через дотримання гетерономних доГм. Сьогодн1 ж науков1сть у сво!й сукуп-ности приск1пливо дбае лише про те, аби спрямовувати свою молодь до ново! форми гетерономи*******************. Керуючись науковим правилом, як складовою наукового ритуалу, дехто гадае, що отримае спа-с1ння, якщо оточить себе наукою. Наукова апробац1я зам1нила собою 1нтелектуальну рефлекс1ю щодо сут1 фактичного, яке тзнае лише на-

ука. Панцир заважае бачити рану. Уречевлена свщомкть використовуе науку як пристр1й зв'язку м1ж собою та життевим досв1дом. Чим б1ль-ше виникае пдозр, що Краще кануло в забуття, тим б1льше т1шаться в1д керування цим пристроем. Я постшно запитую в кандидат1в про те, чи вони спроможш, чи зобов'язаш, чи мусять використовувати додаткову лггературу - ту, що я пропоную. Нин знання (Kenntnis) додатково! л1-тератури стаб1льно перебувае на високому р1вн1, через що дехто залиша-еться позаду вже здобутого знання, а це вже вможливлюе нове, ще одне в1дкриття Швн1чного полюсу. Якщо хтось хоче стати квал1ф1кованим науковцем, йому зрештою сл1д демонструвати також 1 те, що в1н опану-вав правила гри науково! роботи. Але турбота про додаткову л1тературу часто означае щось ц1лком 1нше. Якщо ран1ше оч1кували в ц1й л1тератур1 знайти глибою думки, то сьогодн1 на це н1хто, через мазохктську само-оцшку, не спод1ваеться; натомкть спод1ваються, можливо ц1лком не-св1домо, через наукову балаканину, через цитування, через застосуван-ня розлогих перел1к1в л1тератури й посилань, на те, аби взяти участь у мктичному вибор1 наукою благодать Принаймш дехто хоче бути одним 1з вас, науковц1в, адже такому бажанню немае альтернативи. Я не при-хильник фшософп екзистенщалгзму, але вважаю, що в таку мить вона волод1е моментом ктини. Наука в якост1 ритуалу позбавлена мислен-ня та свободи. Ви чуете заклики, що свободу потр1бно рятувати, загроза як1й насуваеться з1 сходу, 1 я не маю жодних 1люз1й щодо реГламентац1! св1домост1, що в1дбуваеться по той б1к сх1дного кордону. Але 1нод1 мен1 видаеться, що ц1нн1сть свободи н1вельована також серед тих, хто !! вба-чае формальнстю [тут, на Заход1]; под1бним чином 1 духовний габ1тус свободи реГресуе сам по соб1, також 1 там, де в1н утверджений ненапевно; якби чекали, що в самш людини виникне щось на кшталт зв1льнен-ня в1д особисто! автономп, вс1 вважали б це тим, що в бврот ран1ше вже зауважили й отримали. Нездатн1сть думки до зростання потенц1йно зу-мовлюе виникнення в людин1 бажання соцально 1нтеГруватись, а також 1 падпорядковуватися будь-якому авторитету таким чином, як дехто зараз конкретнее, поступливо залучаеться до наявного стану речей. Ма-ючи можлив1сть, хтось за свое! шщативи славитиме владний примус, що под1бно до того, як жарГон справжност1 називае освпу справжньою. Але ц1 люди тут схибили. Вони не вийшли за меж1 1золяцй автономного духу, але повернулись до стану, що передував шдивщуаци, 1 тому не мо-жуть подолати цю проблему так, як соб1 уявляють.

Для багатьох людей м1ркування про практичн1 досягнення мае такий зал1зний прюритет, що названому н1чим серйозним не зарадиш. Вони захищають себе автоматично, отож я не впевнений у тому, чи взагал1 зможу на це вплинути. Уречевлен1й св1домост1 властиво облаштовува-

ти себе, берегти себе, триматися власних слабкостей i за будь-яку щну утверджувати свою правоту. Мене пост1йно вражае та кмiтливiсть, яку використовують у недолугих твердженнях, коли вдеться про захист по-ганих речей. Дехто м1г заперечить мо! переконання, що було б у свою чергу доволi суперечливо, вказавши на наявний стан нашого сусп1ль-ства, але шхто не зможе даному зарадити. П1дтримка названого була б результатом загального осмислення, на кшталт такого: зв1дки сьогоднi потрiбно брати пром1нь того сенсу, за допомогою якого можна будь-якш людинi пояснити 11 власну працю. Можуть i надалi пригадувати, - i тут я буду перший, хто з цим погодиться, - що сощальш умови як причина, над якою шхто не мае влади, завинили в тому, що осв1та як емпатичне поняття н1кого не влаштовуе: бшьшють людей було уведено в оману вс1м тим виразним викладом попереднiх досв1д1в, якими живиться освпа. Можуть i надалi указувати на недосконалють Ун1верситету, на його влас-нi невдачi: часто Ун1верситет сам не виконуе сво! освiтнi завдання, що безпосередньо даеться взнаки нестачi кандидат1в. Можливо зрештою колись i зможуть ще раз зауважити перевантаження Ун1верситету великими обсягами знань (Ш88еш81ой), а також i прикру ситуац1ю щодо ек-замен1в. Не хочу сперечатись про те, що з усього названого в1дбудеться, а що використають як в1дмовку; е погляди, яю ютинш самi по соб1, але стають неiстинними, коли 1х використовують задля задоволення вузь-ких особистих iнтересiв. Я щлком погоджуюся з тим, що у сташ, коли вiртуальна залежнiсть в1д могутньо! загально! будови сусп1льства реду-куе можливiсть свободи до м1шмуму, апелювання до свободи окремо! людини мае вигляд чогось порожнистого; свобода не 1деал, що завжди висить над людськими головами, - цей образ не мае нчого сшльного з Дамокловим мечем, - але сама можливють свободи зазнае зм1н у певну iсторичну мить. Ут1м, за сучасних умов економiчний тиск на бшьшють людей навряд чи е таким нестерпним, що перешкоджае застосовути по-тенцiал самоосмислення та саморефлексп щодо пiзнання внутр1шн1х, умоглядних речей; свобода зазнае поразки бшьшою м1рою через в1дчут-тя загальносуспшьно! безпорадностi, ун1версальноi залежностi, як1 щлком унеможливлюють д1йти кристалiзац1i власного визначення, що 1м краще вдаеться, н1ж матер1альн1й нужд1 старого стилю.

Але чи можна тод1 вимагати в1д людини, аби вона духовно зроста-ла? Чи е ентуз1азм, як його убачав Платон, знаючи зрештою те, що яв-ляе собою ф1лософ1я, задля яко! збери 11 важлив1шу, суб'ективну умову, чимось таким, що можеш запропонувати соб1? В1дпов1дь на це не така проста, як вона здаеться тому, хто використовуе захисш гасла. Цей ен-туз1азм себе виявляе як невипадковий чинник, а подеколи в1н е фазою, яка залежна в1д в1дпов1дного щабля б1олог1чного розвитку юнацтва. Ця

фаза мае об'ективний змкт, яким е незадоволення щодо явно! безпосе-редностi реч^ що являе собою досвщ сприйняття 11 зовншнього вигля-ду. Названу фазу переростають, однак стають вимогливими щодо самих себе, якщо добров1льно в цю фазу занурюються. 1нтелектуальне зрос-тання, що я зауважив, е одним цшим iз тим зануренням. Будь-хто вщчу-вае у глибинi самого себе певну нестачу; я розумда, що не сказав тчого нового, але принаймт це частина того, що деяю люди вважають невар-тим визнавати. Варто порадити ознайомитися з «Лекщями про методу академiчного навчання» ШелшГа, якi заслуговують на глибоку увагу. У творах його фшософи тотожностi виявлено багато мотив1в того, чого я досягнув за допомогою ц1лком iнших передумов; дивуе те, що ситуац1я 1803 року, в розпал руху то! ншецько! фшософи, з огляду на те, про що в цш фшософи йдеться, не вельми вiдрiзняеться вщ нашо! сучасносп, хоча нинi, зауважу, фiлософiя не мае такого авторитету в суспшьствь Майбутнiм учителям було би складтше залучатися до дещо такого, що 1м чуже й байдуже, н1ж триматися задоволення матерiальноi потреби, котре даеться взнаки 1хнш працi i не дае 1м виразити себе через вигада-ний тиск навчання. Ставлення до духу сьогодт може бути сумнiвнiшим, н1ж ранiше, i пропов1дувати iдеалiзм було кумедним саме тодi, коли вш ще не втратив свое! фшософсько! актуальностi. Але дух, який себе не збагнув, поринае в те, що собою являе падшня, зникнення в собi, що було потрiбно з точки зору фшософсько! суб'ективноси. Обов'язок, що довiряеться своему рухов^ мае засв1дчити кожну людину, яка обрала ш-телектуальне покликання. Цей обов'язок не варто вшановувати менше, н1ж коли оч1кують, що у вщповщний спосiб обиратимуть Порядок про-ведення iспитiв. Тим, хто використовуе хитрють, замасковану п1д перевагу, не варто вщкидати тi думки, яю я хот1в тут виразити та мабуть не змiг виразити цшком ясно. Будь-якiй людинi краще займатися тим, що вона собi колись пообщяла, i змушена збериати терп1ння. У такому ви-падку не можна заспокоюватися, бодай як кепсько було б, i тхто тут не зарадить, однак це як раз i зумовлюе мгркування про ту фатальнiсть та про ii вплив на власну працю [майбутнього вчителя], також i на екзамен. Це було б початком пе! фшософи, яка обмежуеться тшьки тим, що тут було зауважено, яка втрачае бачення основ, позаяк ними й обмежена.

Примтгки перекладача

* Referendarexamen - державний кпит, який, зг1дно з порядком освггньо! системи ФРН, складають претенденти на наступну, вищу службову посаду шсля захисту докторсько! дисертацй (PhD) (в Укра1ш - кандидатсько! дисертацй) з вщповщ-но! спец1альност1.

Hцhere Schule - вищий i найпристижн1ший стушнь н1мецько! середньо! осв1ти, яка мае три р1вт. Цей р1вень представлений навчанням у ймназп (Gymnasium).

B ocraHHiH piK cboio HaBaaHHH crygeHTH riMHa3ii loryrortca go Bcryny b yHiBep-cHrer. Bohh cKnagarort icnHTH 3agna orpHMaHHH arecrara 3pinocri (Abitur), hkhh Hagae npaBo Ha 3apaxyBaHHH go ymBepcurery 6e3 BcrynHHx icnuriB. npaHoM go yHi-BepcHreriB 3gitfcHroertca Ha nigcraBi cepegHtoio 6any b arecrari.

** MaKc ropKiaHMep (1895 - 1973) - BHgarHHH mMen;tKHH co^antHHH MHcnurent, ogHH i3 3acHoBHHKiB KpHTHaHoi reopii cycnintcrBa. nporaioM cboio xhtth ropKiaHMep, crapmHH 3a AgopHo Ha BiciM poKiB, 6yB Hoio gpyioM ra igeHHHM roBapu-meM. CnintHHM HacraBHHKoM gna Monogux ropKiaHMepa ra AgopHo 6yB npo^ecop raHc KopHeniyc, iM'a Korpoio AgopHo 3iagye b ^h npoMoBi. no 3aBepmeHHi flpy-loi cBiroBoi BiHHH ropKiaHMep, noBepHyBmuct 3 eмiГpaцii go 3axigHoi HiMeqqHHH, ony6niKyBaB y cniBaBropcrBi 3 AgopHo TBip «^ianeKTHKa npocBirHH^Ba» (1947), b aKoMy 6yna 3giHcHeHa pagHKantHa KpurHKa iHgycrpiantHoio cycnintcrBa, igeonoiia KoTpoio 6yna BH3HaaeHa пpogyцeнroм eBponeHctKHx igeonoiiH aBroparapHoio xa-paKrepy. ropKiaHMep ra AgopHo 6pana pa3oM yaacrt y po36ygoBi HoBoi ocBira 3axig-Hoi HiMeqqHHH aK geMoKparuaHoi KpaiHH.

*** AgopHo Mae Ha yBa3i «nro6oBt go gantHoi nrogHHH» HiMe^Koio ^inoco^a Opigpixa Hiцme. Цe noHarra Hiцme BHKopHcraB y TBopi «TaK Ka3aB 3aparycTpa» (gHB. nig-po3gin «npo nro6oB go 6nHxHtoio» (H^me, 1993: 60-62)1. y riH aacrHHi cboio TBopy Hiцme xpHcrHHHctKiH nro6oBs go 6nHxHtoio, m;o 3a3Hana gyxoBHoi nopa3KH aepe3 KyntrypHy gefpaga^ro rogimHtoi eBponeHctKoi cycnintHocri, nporacraBHB cnpaB-xhd nro6oBt go npeKpacHoi gantHoi nrogHHH, BnacHe «HagnrogHHH». Ha npaxig «HagnrogHHH» 3aparycTpa, peaHHK Hiцmeвoi Mygpocra, 3aKnHKae nrogHHy aeKarH hk Ha npaxig mupoio gpyia. 3a Hiцme, xpncrHHHctKHH «6nHxHitf» e BrineHHHM 3o-BHimHtoio cBiry; npaxig «HagnrogHHH» Mae Big6yrHca b caMiH nrogHHi, b ii gymi.

**** Oixre HoiaH (1762 - 1814) - BHgarHHH HiMe^KHH MHcnurent, npegcraBHHK Hi-мeцtкoi KnacugHoi ^rnoco^ii. AgopHo ryr цнrye ypHBoK i3 gpyioi aacrHHH TBopy Oixre «^egyKoBaHHH nnaH ogHoio BH^oio HaBaantHoio 3aKnagy, cnopygxeHoio b BepniHi» (§ 16), m;o 6yB ony6niKoBaHHH 1807 poKy. noHarra ocBirHtoio мнcreцrвa (HiM. Kunstbildung) Oixre HeogHopa3oBo BHKopHcroByBaB y cBoix ^inoco^ctKHx po-6orax, 3oKpeMa h y «npoMoBax go HiMe^Koi нaцii» (1808) (gHB. noaaroK ^ecaroi npoMoBH). ffl^e 3a aaciB xhtth Oixre b ogHiH peцeнзii 6yno 3ayBaxeHo re, m;o ocraHHiH BHKocroByBaB цe noHarra BignoBigHo go roio 3HaaeHHH, Korpe gaBHtoipe^KHH MHcnurent nnaroH HagaB мнcreцrвy. y cBoiH ^inoco^ii nnaroH y6aaaB мнcreцrвo TaKHM pi3HoBHgoM nrogctKoi giantHocTs, aKHH gna cycnintcTBa e npiopHTeTHimHM y nopiBHHHHi 3 peмicннцrвoм. 3a nnaroHoM, MHcre^Ka giantHicrt 3yMoBneHa npa-pogHoro eHepriero raKoio oco6ncroio gyxoBHoio Haaana nrogHHH, hkhm e ii gyma.

***** y gonoBigi AgopHo BHKopHcroBye narHHctKe cnoBo Philosophicum hk noHarra, m;o Mae gBa 3HaaeHHH. no-nepme, Philosophicum e Ha3Boro 6ygiBni, b HKiH po3ra-moBaHi npHMi^eHHH ^inoco^ctKoio ^aKyntrery OpaHK^yprctKoio ymBepcnrery iMeHi H.B. Tere. Цн 6ygiBna 6yna cnopygxeHa 1960 poKy y crani $yHKa;ioHani3My Ha KaMnyci BoKeHiaHM y OpaHK^ypri-Ha-MaHHi hk aacrHHa KoMnneKcy yHiBepca-rerctKHx cnopyg (apxireKrop OepgHHaHg KpaMep, y cniBaBropcrBi 3 O. ^aHKeneM). no-gpyie, Philosophicum - ^ BnacHe icnar i3 ^inoco^ii, eneMeHr ocBirHtoio npo-^cy yHiBepcarerctKoi ocBira Hiмeqqннн XIX cr., hkhh Marort cKnagaru npereH-geHTH Ha nocagy TiMHa3iHHoio BaHrena.

****** AgopHo, Kaxyaa «crapaH TepMaHicr», Mae Ha yBa3i Opigpaxa Hiцme, hkhh 3a ocBiroro 6yB ^rnonoioM-repMamcroM. y цtoмy peaeHHi AgopHo BHKopHcro-

1 Hiцme Opigpix. TaK Ka3aB 3aparycrpa; KHHxxa gna Bcix i Hi gna koio [nep. AHaro-nia OHHmKa]. K.: «Ochobh», 1993, 60-62.

вуе присл1вник geschichtsphilosophisch, що походить од шмецького поняття Geschichtsphilosophie. Останне укра!нською мовою перекладають як «фшо-соф1я 1стор1!», однак перекладач цього тексту визнав за краще перекладати Geschichtsphilosophie як «1сторичну фшософш». Саме в такому сенс1 Адорно ви-користовуе це поняття в такш сво!й ранн1й робот1 як «1дея природно! ктори» (1932). За допомогою цього поняття Адорно охарактеризував суть теоретично впливових теч1й шмецько! фшософи юнця Х1Х - поч. ХХ ст., передус1м феноме-нолог1ю та позитив1зм, зд1йснивши неомарксистьку критику !х як неактуальних щодо суспшьно! дшсностг

Також Адорно тут зауважив «закони пересув1в приголосних звуюв» (н1м. Lautverschiebungsgesetze). Ц1 закони («закони Раска-Гр1ма») надали наукове пояснения фонетично-морфолог1чному процесу в культурно-1сторичному розви-тку праГерманських мов, що полягало у зм1т сполучних приголосних звук1в у цих мовах. Спочатку закон пересуву приголосних сформулював данець Расмус Раск у св1й робот1 «Граматика 1сландсько! 1 давньонорвезько! мови» 1811 року. П1зтше н1мець Якоб Гр1м 1822 року, як уважають досл1дники, виправив деяк1 помилки Раска у своему дослщжент «Н1мецька Граматика». У результата ц1 закони отримали назву закотв Раска-Гр1ма.

******* Адорно мае на уваз1 еп1зод 1з «П1сн1 про н1белунГ1в», середньов1чно! шмецько! еп1чно! поеми, в якому мерзенний лиходш ГаГен, п1дступний убивця звитяж-ного З1Гфрида, ско!в ще один св1й злочин. П1сля пророцтва в1щунок, як1 перед-бачили, що з бурГундського супроводу ГаГена тхто не повернеться додому п1сля заручин Етцеля, короля гун1в, та Кр1мгшьди, вдови З1Гфрида, окр1м корол1всько-го капелана-християнина, ГаГен останнього скинув у воду, аби це пророцтво не вщбулося. Капелан, однак, вибрався на бурГундський берег Дунаю, хоча й не вм1в плавати.

******** Шилер Йоган Кр1стоф Фр1др1х фон (1759 - 1805) - видатний тмецький поет, драматург, фшософ, теоретик мистецтва, професор кторп. Був представни-ком «Буря та натиск», а також течи романтизму в шмецькш л1тератур1 II-! пол. XVIII ст. - поч. XIX ст. Гебель Фрщрих (тм. Friedrich Hebbel) (1813 - 1863) - видатний шмецький драматург, творчий спадок якого був одним 1з найзначтших у шмецькш культур1 середин XIX ст.

********* Адорно цитуе слова Кл1темнестри, одного з персонаж1в трагед1! «Електра» (1904) видатного австршського драматурга 1уГо фон Гофманшталя (1874 - 1929), на лебретто якого 1909 року була поставлена одноактна опера Р1харда Штрауса «Електра». Клггемнестра е мат1р'ю Електри, Xризотемiди та Ореста, а також вона вдова АГамемнона, еп1чного царя М1кен. За сюжетом л1бретто Клггемнестра зу-стр1чаеться бшя царського палацу з юною Електрою, яка оскаженша в1д бажання помститися сво!й зрадливш матер1 за свого батька, якого пщступно вбив по його поверненш з Тро! коханець Кл1темнестри Ейст. Нажахана Кл1темнестра запитуе Електру про жертви, як1 вона мае понести, аби спокутувати сво! злочинн1 на-м1ри. Однак Електра н1чого !й не даруе 1 ц1лком у манер1 давньогрецько! трагед!! фатал1стично пророчить !! жахливу кару: вона стане жервою помсти свого сина Ореста, який уб'е !!, свою мат1р, та !! коханця ЕГ1ста.

********** Адорно цитуе фразу Джима Макштайра, одного з персонажТв аванГар-дистсько! опери «П1днесення та пад1ння м1ста МагаГон1», поставлено! 1929 року на л1брето Бертольда Брехта. За сюжетом ц1е! опери под1! в1дбуваються в уявному м1ст1 МагаГон1, який Брехт представив глядачев1 вт1ленням аморального й бездумного життя людей, котр1 живуть за принципом «роби, що хочеш». За Брехтом, у цьому м1ст1 все обертаеться лише навколо двох речей: у будь-який спо-

ci6 здобути грошi, пiсля чого ix витратити на безглуздi розкошi, яю iM пропонуе це мiсто, осереддя розпусти й низьких задоволень. Опера завершуеться тим, що пiсля безглуздоi смертi двох друзiв Джима Маюнтайра, його самого влада мiста стратила за «найстрашшший» для МагаГонi злочин - вщсутшсть грошей. Джим не зми- розплатитися за три пляшки вiски.

*********** Декарт Рене (1596 - 1650) - видатний французький мислитель доби Нового часу, математик, фiзик, фiзиолог. Дшшовши висновку щодо недостовiрностi попереднього теоретичного знания, Декарт запропонував перейти вщ стихшно-го здобування знань до свщомого ix продукування. Останне, за Декартом, потре-буе виправданоi методи шзнання, що можна знайти лише в самому людському розумi, вiд якого це шзнання залежить. Ця метода мае спиратися на дедукщю - виведення часткових iдей iз вроджених iдей розуму, а отже достеменних. Декарт запропонував ix виводити шляхом застосування так званого методичного сумтву. Цей сумнiв, спрямований на покращення пiзнания, Декарт пояснив так: я можу сумнiватися щодо достовiрностi iснування будь-чого, однак аж тяк не щодо власного сумнiву, адже якщо я сумнiваюсь, я мислю, а отже я iсную. Наступним кроком Декарта була теза про ктинтсть кнування Бога як суб'екта досконалого пiзнания. Його Декарт, назвавши надшним джерелом «природного свила», охарактеризував i як таку сутшсть, яка не вводить в оману людське пiзнання, i як субстанщю, тобто те, що за своею суттю е незмiнною пiдставою кнування всього сущого, i як одну з уроджених щей. У свош онтологи Декарт ди-ференцiював буття ще на двi окремi субстанци, на матерiальну (res extensa) та ду-ховну (яка мислить) (res cogitans). Матерiальна субстанцiя нескiиченно подшьна, а духовна - непротяжна й неподшьна. Головним атрибутом дуxовноi субстанци е мислення. Взаемодiя мгж субстанщями у свiтi зумовлена посередництвом Бога, а в орГанiзмi людини вщбуваеться через посередника - Гулеподiбну залозу, через яку iмпульси дуxовноi субстанци передаються матерiальнiй i навпаки. Мiркування нiмецького фшософа Готфрiда Вшьгельма Ляйбнща (1646 - 1716) щодо сут субстанци мали зовсiм iнший характер. Вш був переконаний у тому, що характеристиками субстанцй слщ вважати активнкть, руxливiсть, самодос-татнiсть, неповтортсть i неподшьнкть. На його переконання, свiт складаеться з монад (найдрiбнiшиx елементiв), умоглядних елементiв буття, яким вiн надав статус субстанцй. Тим самим тмецький мислитель, подiбно до фшософи античного атомiзму, щейно заперечив неруxомiсть як сутнiсну ознаку субстанцй i теоретично змщнив ii буттевий статус як дiяльнiсноi сили. Також деiст Ляйбнiц «ви-лучив» iз буття Бога, який, на його думку, пiцноситься над свггом матерiальниx речей.

************ Ддорно використовуе свш термiн Jargon der Eigentlichkeit, який тзшше вiн використав у назвi власноi роботи (1964), що мала бути частиною «НеГативноi дiалектики» (1966), його головного фiлософського твору. Jargon der Eigentlichkeit був перекладений росшською мовою як «Жаргон подлинности» (повна назва перекладеноi книжки: «Жаргон подлинности. О немецкой идеологии»). Було виршено украшською мовою перекласти цей термш як «жаргон справжностi». Для Адорно «жаргон справжностi» був представлений фiлософiею мови пред-ставникiв Вщенського гуртка та нiмецького екзистенцiалiзму, передуим Мартiна ГайдеГера, твори якого Адорно критикував протягом майже всього свого життя. Також Адорно за допомогою цього поняття охарактеризував панiвну серед то-дiшнix нiмецькиx учених формалiзовану манеру письмового викладу своix по-зицiй i переконань, тих людей, котрi е носiями сцiентичноi свщомости.

************* Studium generale (лат. - загальне навчення), що також називають як «no6i4He навчання», «загальш дослщження», «фундаментальнее або «ушвер-сальне навчання». У Нiмеччинi Studium generale - yci необов'язковi, громадськ1 навчальш курси як додаткова складова середньо'1 освiти вищого ступеню. Вщ-повщно до спадщини нiмецькоï гуманiстичноï освгги, вони своею дiяльнiстю мають сприяти поширенню в суспiльствi загально'1 освии як всебiчноï. Цi курси складаються з двосеместрових частин. Пiд час навчання студенти Пмнази вщид-ують курси рiзних фахових дисциплiн, що мае вплинути на 1хне краще рiшення при обраннi наступно! спещальности й полегшити, водночас, перехщ од навчання в Пмнази до навчання в утверситеть

************** Частка (лат. partikula — «частка», «частинка») — незмiнна службова частина мови, яка надае реченню, або окремим його членам, додаткових смис-лових i модальних вiдтiнкiв значення, або служить для утворення окремих грама-тичних форм та нових ^в. Членом речення не виступае. Основне значення част-ки — видозмiна значень окремих ^в, цiлих речень. В украшськш мовi термiн «частка» починають використовувати тiльки у 1926 рощ (як калька з partikula), i його утвердив тодаштй Украшський правопис. 1снуе легенда, за якою, колись уи частки були, так би мовити, «приклеет» до iнших ^в, але потiм гх вщокре-мили, i з того часу вони стали просто частками.

*************** Адорно мае на увазi манеру деяких европейцiв вимовляти слова, що походять з iнших мов (англшсько!, французько'1 тощо) вщповщно до гхнього на-цiонального правопису.

Гобс Томас (1588 - 1679) - видатний англшський фшософ, представник фшо-софи британського емпiризму, полiтичний теоретик доби Нового часу. Те, що Адорно в такий спомб зауважив фшософш британського емпiризму можна зро-зумии як його невдоволення надмiрною увагою до не! повоенно'1 вищо'1 освии Захщно! Нiмеччини. Це могло вщбуватися за рахунок штучного применшен-ня штересу до нiмецькоï фiлософiï, зокрема до тмецько! класично'1 фiлософiï, емансипцшна складова теорп котро'1 слугувала для Адорно щейним опертям його власних фiлософських переконань.

**************** Адорно тут використовуе поняття Hochdeutsch, що означае «верх-ньонiмецька мова». Hochdeutsch або Hochdeutsche Sprache - рiзновид тмецько! мови, група нiмецьких дiалектiв, яю виокремилися в результатi другого пересуву приголосних звуюв. До верхньонiмецькоï мови належать швденношмецью та середньонiмецькi дiалекти. Верхньонiмецька мова iсторично вiдбулася як лшГ-вiстична основа нiмецькоï лиературно! мови. Хоча Адорно у цш роботi конкретно не розмежував поняття мови та мовлення, однак його щейну позицiю щодо мови можна зрозумии в наступний спомб. Вiн виступив проти як щодо форма-лiстичних вимог науковщв-фшолопв дотримуватися в людському мовленнi вз^ рщв довершено! лiтературноï мови, так i щодо рустикальност мовлення, тобто дотримання провшцшноншстечково! манери спшкування, що було характерно для мови фшософських роби Мартiна ГайдеГера пiзнього перiоду, який штучно тримався манери провшцшно! говiрки як втшення «щиростi» культури провш-цiйноï людини. Адорно вбачав суть добiрности мови в живому мовлент всебiчно освiченоï людини, яка маючи штерес до будь-якого знання, а отже й покликання до штелектуально! роботи, тобто маючи вiдповiднi здiбностi, здобула як навичку конкретний досвщ викладу свогх особистих щей, думок та переконань засобами як усного мовлення, так i значною письмовою практикою. Як дшсний гуматст Адорно не вщкидав мовлення живих шмецьких дiалектiв i говiрок, для нього було важливим указати на те, що штелектуал мае триматися власних здiбностей,

плекати особисту мову, яка характерна лише йому, як освiченiй людинi, серед загалу шших рiзновидiв мовлення.

***************** у текста «...wie ihm der Schnabel gewachsen ist». Повнктю цей m-мецький фразеологiзм мае такий вигляд: «Reden, wie einem der Schnabel gewachsen ist» (що можна перекласти таким чином: «кажи так, немов [у тебе] дзьоб вирк»), що означае «говорити без затримок», також «говорити вiдкрито», «чесно ви-словлювати свою думку». Уважають, що цей мовний зворот походить iз XIII ст. Варто зазначити, що в усному мовлент деяю тмщ в певних побутових ситуащ-ях використовують «дзьоб» замкть «рот». Наприклад: halt den Schnabel! (тримай дзьоб закритим), що означае «sei still!» - «зацшся!», або «jemandem den Schnabel stopfen», що можна перекласти як «комусь дзьоб заклешо», тобто «хтось не може говорити» або «немае про що казати» тощо. ****************** ДиверГенщя (лат. divergentia) - розходження). У соцюлоги дивер-Генцiя означае розходження ознак та шляxiв (культурного) розвитку, первинно подiбниx соцiальниx утворень. Це речення можна зрозумiти також i як натяк Ддорно на вщоме переконання молодого Карла Маркса щодо еднання «зем-леробства та промисловостЬ» та «усунення протилежностi мiж мктом i селом» («Манiфест комуиiстичноi парти», 1847), що являе собою дiалектичну еднiсть культури працi мiста, як простору майбуттх революцiйниx змiн, та традицшного села. Останне, за Марксом, мае вщбутися як належний кторичний етап комунк-тичноi розбудови безкласового суспiльства. Для Ддорно це переконання Маркса (як i багато шших) себе кторично не виправдало в умовах iсторичного розвитку iицустрiально-масового суспшьства, культуру якого, зокрема такi ii чинники, як iдеологiю та владу, Ддорно радикально критикував у свогх сощально-фшософ-ських творах.

******************* Поняття гетерономний походить од давньогрецького втвроq, що означае «шший». Вочевидь Ддорно тут мае на увазi гетерономну етику - тип етичноi теори, яка пояснюе моральнкть iз зовнiшнього стосовно до не'1 начала. Прикладами гетерономноi етики можуть бути гедонiзм, утилиаризм, евдемо-нiзм, згiцно з якими моральнкть мае похщний характер, i ii можна виводити, вiцповiцно, з понять насолоди, користа, щастя. З шшого боку, «гетерономнiсть» також можна розумии як «гетерономний симптом», що являе собою таке психо-патолопчне явище, котре не мае аналопв у звичайнiй поведiнцi людини, яка мае здорову психжу.

Теодор Адорно. Философия и учитель (перевод, аннотация и примечания Виталия Брыжника)

Работу «Философия и учитель» Теодор Ддорно впервые прочитал как доклад в Доме студентов города Франкфурта--на-Майне в ноябре 1961 года. В этом докладе Ддорно продолжил тему критики тех факторов современного образования Западной Германии, которые делают невозможным личную борьбу интеллектуала с культурными остатками тоталитарного общества. Ддорно обратил свое внимание на экзамен по философии, как на элемент образовательного процесса. Этот экзамен сдают будущие учителя, кандидаты на должность преподавателя гимназии. Ддорно заметил тенденцию формалистического соблюдения Правил сдачи экзаменов некоторыми будущими учителями, которые неспособны понять гуманистическую, эмансипационно-духовную суть философии, а, следовательно, и не пони-

мают цель проведения названного экзамена. Отдав должное традиции академической свободы немецкого Университета, Адорно обратил винимание на образ немецкого философа и охарактеризовал его как человека, интелек-туальная деятельность которого повлияла на гуманизацию немецкого Университета, что непосредственно обусловило соответствующие культурные преобразования. Однако, по мнению Адорно, в послевоенных университетах ФРГ преобладает тенденция соблюдения принципов именно научного познания. Эта тенденция сопряжена с отношением некоторых будущих учителей к знанию так, как будто оно присвоено потребительским образом, что обусловлено недостатком личной любви к собственной профессии и к своим студентам. Адорно был убежден, что такие учителя равнодушны к своей профессии и не имеют к ней призвания. Признаком отсутствия призвания в этих людях Адорно назвал интеллектуальную небрежность, провинциальность речи и провинциальную неспособность понять свободу человека как духовную ценность. Подобные учителя не могут предлагать новое знание своим студентам как с помощью изысканой устной речи, так и с помощью совершенного письменного изложения. Совершенно иным Адорно предложил усматривать человека, который способен усваивать знания, необходимые для понимания своего профессионального долга. Используя самопонимание и саморефлексию, он сможет самостоятельно понять смысл своей педагогической работы. Этот человек будет добросовестно и терпеливо выполнять свою работу для практического внедрения в общество гуманистических идеалов предыдущего философского знания.

Ключевые слова: философия, учитель, Университет, интерес, знание, присвоение, дух, призвание, долг.

Theodor W. Adorno. Philosophy and Teachers (translation, abstract and notes by Vitaliy Bryzhnik)

Teodor Adorno's work Philosophy and Teachers was first read as a report at the Frankfurt Studenthome in November 1961. In this report Adorno continued the topic of criticism of those factors of the then formation of West Germany, which made impossible a personal fight intellectual to with the cultural remnants of a totalitarian society. Adorno drew attention an exam in philosophy, important element of the educational process. This exam should pass composed of future teachers, candidates for the work of the teacher of gymnasium. This exam should be composed by future teachers, candidates for the work of the teacher of gymnasium. Adorno noticed the tendency of formalistic adherence to the Rules of Examination by some future teachers who are unable to understand the humanistic, emancipatory and spiritual essence of philosophy, and therefore do not understand the purpose of conducting this exam. Adorno honored the long tradition of academic freedom of the German University and noticed the figure of the German philosopher, describing him as the man whose intellectual activity influenced the humanization of the German University, which directly influenced to the corresponding cultural

transformations. But in post-war universities in the Federal Republic of Germany there is a trend to the principles of scientific knowledge. This tendency is coupled with the attitude of some future teachers to knowledge as appropriation to the consumer way, was due to the absence of personal love for their own specialty and to their students. Adorno was convinced that such teachers are indifferent to their specialty and do not have a calling to him. Adorno defined as a sign to the absence of calling in these people is intellectual negligence, provincial speech and provincial inability to understand human freedom as a spiritual value. Such teachers are incapable of offering new knowledge to their students by way of perfekt speech and by way of perfekt written presentation. As completely different Adorno offered to see a person who is capable to appropriation of the knowledge that is needed to understand hemseif and his professional obligation. This person can will use self-understand and self-reflection, and therefore she can will independently to understand of the sense of their pedagogical work. This person will be faithful and patient in carrying out his work for the practical introduction of humanistic ideals of prior philosophical knowledge into society.

Keywords: philosophy, teacher, University, interest, knowledge, appropriation, spirit, calling, obligation.

Брижшк Вггалш Миколайович, кандидат фшософських наук, доцент ка-федри фшософц Кшвського уншерситету iMeHi Бориса Гршченка, проввд-ний науковий ствробггник 1нституту вищо! освгги НАПН Украши. E-mail: Bryzhnik-@ukr.net https://orcid.org/0000-0003-1674-8294

Bryzhnik Vitaliy Mykolayovych, Doctor of Philosophy, Associate Professor ofthe philosophy cathedra at Borys Grinchenko Kyiv University, Leading Researcher, Institute of Higher Education, NAES of Ukraine. E-mail: Bryzhnik-@ukr.net https://orcid.org/0000-0003-1674-8294

i Надоели баннеры? Вы всегда можете отключить рекламу.