CC BY
39Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского
Серия «Философия. Культурология. Политология. Социология». Том 24 (65). 2012. № 4. С. 214-219.
УДК 168. 522 : 711.9
СИМВОЛ1КА М1СТА: СЕМ1ОТИЧНИЙ П1ДХ1Д
Червенко К.М.
У cmammi розглядаеться семютика мкъкого простору великих i провтцтних Micm, аналiзуютъся основт iдеi представниюв семiотичноi школи. Ключовi слова: мiсто, семiотика Micma, мтъкий текст, образ Micma, мiсто як спектакль, мюто як текст, категорп опису мтта.
Актуалътстъ теми. Сьогодш, коли мюто е сощальним шститутом, що пов'язуе pi3Hi субкультури, штерес до нього проявляеться не тшьки як до архтектурно! оргашзаци простору, але й ношя семютично! структури. Семiотика мюького простору мае рiзне значення вщповщно до того методологiчного iнструментарiю (мюто як текст, категорiальний опис мюта, топографiчний метод дослiдження мiста тощо) який ми застосовуемо для виршення поставлено! проблеми.
Вивчення тексту мюько! культури набувае актуальностi в сучаснш науцi. Звернення до ще! теми диктуеться прагненням осмислити мiсто не тшьки як функщональне, але i як символiчне, цiлiсне утворення . Щораз бiльшу цiкавiсть учених у контекст рiзних аспектiв дослiдження мют викликають як вiдомi мiста св^у, так i текст провiнцiйних мют.
Крiм того мiсто, що е центром адмшютративного, полiтичного, торговельного, культурного життя, передусiм становить певну культурну iнформацiю, особливу знакову систему, яку видшяють семiотики рiзних шкiл.
Стутнъ до^дження проблеми: Семютичний шдхщ до вивчення мiста знайшов свое втшення в долслiдженях зарубiжних i вiтчизняних науковцiв. Вивчення простору мюько! культури почалося в науцi в Х1Х столот^ а у ХХ - щ дослiдження отримали подальше розповсюдження. Символiку архiтектури та семютику мiста дослiджували такi вченi, як В. Беньямш, Р. Барт, К. Лев>Стросс, Ч. Дженкс, К. Лiнч, Г. Зiммель. У цьому контекст Р. Барт увiв поняття «семютика простору», Ч.Дженкс розглядае мiсто в контекст категорiй «текст, код, знак, синтаксис, семантика простору», К.Лшч надае репрезентащю образу мiста.
Семiотицi мюта придшив увагу у сво!х роботах Н.П. Анциферов («Душа Петербурга», «Шляхи осягнення мюта як сощального оргашзма. Досвiд комплексного пiдходу», онталогiя в трьох томах «Книга про мюто»), дослщжуючи образ Петербурга. Учений описав у дiахронному аспект генезис петербурзьких образiв та мотивiв у росшськш лiтературi Х1Х-ХХ столiть i визначив найважливший напрям вивчення мiсько! культури: психолопя мiста, фiзiологiя мiста, анатомiя мiста.
Найбшьш повно, на нашу думку, питання дослщження мюького тексту були розкритi в працях представниюв тартусько-московсько! семютично! школи Ю.М. Лотмана, Б.А. Успенського, З.Г. Мшца, В.Н. Топорова. Ця школа вибрала сво!м об'ектом лiтературу про мюто i видiлила головнi для дослщження семiотики мiста поняття: текст, символ, мiф. Вченi тартусько-московсько! школи представили у свош теори мюто як сощокультурний текст. Такий текст може юнувати в рiзних проявах: художньому (лiтературному, архiтектурному, музичному, ландшафтному, живописному, скульптурному), побутовому та фольклорному.
Серед дослщжень провшцшного мiста слщ вiдзначити наступнi роботи: «Вятський текст в культурному контексп» Н.В. Осипово!, «Архангельськ: семантика мiського середовища у свiтлi етнографи мiжнародного морського порту» О.М. Давидова, «... як близько вщ Петербурга, але як далеко» 1.А Разумова, «Челябшськ: вiкно в Азда або край зворотно! перспективи» СВ. Мiлюкова.
Метою статтi е узагальнюючий аналiз семiотики мiського простору в контекст як великих, так i провiнцiйних мiст: Петербурга, Венеци, Флоренци, Лос-Анжелеса, Парижа, Берлiна, Рима, Срусалима, Москви, Челябiнська, Шадринська та ш.
Для реалiзацil ще! мети необидно виконати наступш завдання: дослщити сутнiсть мiста як гетерогенного тексту (В. Топоров); розглянути концепцiю мюта, в якому воно постае як проспр, як час i як iм'я (Ю. Лотман); застосування топографiчного методу в дослiдженнi мiста (В. Беньямша); проаналiзувати семiотику текстiв мюта з точки зору штучно створеного тексту в контексп аналiзу провшцшного мюта Шардринська.
Одним iз щкавих дослiджень в контекстi семiотичного шдходу е працi Топорова В.Н., яю пiд текстом мiста розумiе вс повiдомлення, вiдправленi вулицями, площами, островами, садами, водами, пам'ятниками, будiвлями, людьми i т.д. Учений стверджуе, що мiсто «може бути зрозумiлим, як гетерогенний текст, якому приписуеться якийсь сенс i на пiдставi якого може бути реконструйована система знаюв, реалiзована в текстi » [6, с. 227].
Розглядаючи взаемовiдносини мюта i тексту мiста В. Топоров шдкреслюе зверхсемантiйнiсть цього тексту, його одномаштнють, наявнiсть субстратних елементiв, i основне - просторовiсть. По вщношенню до петербурзькому тексту рiзноманiтнiсть е неможливою, вiн одноманiтний. Зверхсемантiйнiсть петербурзького тексту, за словами В.Н.Топорова, полягае в тому, що «петербурзький текст - поняття вщносне, що мiняе свiй об'ект залежно вiд цшей, якi переслiдуються при операцiйному використанш цього поняття» [6, с. 280].
Функщя субстратних елементiв тексту цього мюта полягае в маркуванш мюта, видшенш його з безлiчi текспв культури. У розумiннi просторовостi петербурзького тексту спостертаеться подвiйнiсть: це й мюто в просторi (географiя), i простiр мiста (арх1тектура). Ознаками, яю властивi мiсту як простору, е, на думку В.М. Топорова театральнють простору, яка полягае в його ч^кому розподш на двi частини: «сцешчну» i «закулiсну» i постшному усвiдомленнi присутностi "глядача"; спрямованiсть простору (проспр iз бокiв обмежений чорними масами будинюв i висвiтлений з двох сторш); символiчнiсть простору. У тдсумку розумiння просторовостi петербурзького тексту в архiтектурi та географil по'еднуються в пiтербурзькому лiтературному текстi, де текст ототожнюеться iз самим мютом.
1нший представник тартусько-московсько! школи Ю.М. Лотман, видiляючи особливу семютичну функцiю мiста вiдзначаe, що рiзниця мiж лiсом i мiстом у тому, що «останнш несе в собi закрiплену в соцiальних знаках шформащю про рiзноманiтнi сторони людського життя, тобто е текстом, як i будь-яка виробнича структура » [3, с. 299].
Учений видiляе кiлька критерив, на основi яких мiсто може бути розглянуто як семютична система з кiлькох позицш: мiсто як iм'я, мiсто як проспр, мiсто як як час. Говорячи про мюто як простр, Юрiй Михайлович видiляе два види мiст: концентричне (знаходиться в центр^ мiсто на горi, що тяжiе до замкнутостi, видiлення з оточення, котре сприймаеться як вороже) i ексцентричне (розташоване на перифери культурного простору, що мае в основi протистояння природи i культури, що тяжiе до розмикання культурного дiалогу).
Протилежнiстю цьому мiсту е мюто, яке Ю.М. Лотман описуе як таке, що займае не ексцентричне, а концентричне положення. Це мюто розташоване всередиш краши, як правило, на горах, i е «посередником мiж землею i небом», навколо нього концентруються мiфи генетичного плану (в його заснуванш, як правило, беруть участь боги), воно не мае кшця. Але уяву Лотмана привертае не стшьки «концентричне» мюто, скшьки «ексцентричне» мюто. У його розумшш лише мюто як спектакль, як театральна сцена, як арена для рiзних культурних i геопол^ичних зiткнень виявляе свою «ексцентричнiсть».
У лотмашвському сприйняттi Петербург постае «примарним», «штучним» i «театральним Згiдно з Ю.М. Лотманом, театральнють Петербурга зумовлена передуем тим, що його архтектура вiдрiзняеться витриманiстю величезних ансамблiв, не розпадаеться, як у мiстах iз давньою iсторiею. Театральнiсть i штучнють, притаманнi самiй ще! Петербурга, пов'язаш зi специфiкою формування петербурзько! щентичносп; вона завжди передбачае усвiдомленню, наявносп зовнiшнього спостерiгача, глядача, глядацького залу. На думку Ю.М Лотмана, Петербург становить «ексцентричне мюто», антитезу держав^ з одного боку, i природ^ з шшого.
По-новому поглянути на наукову спадщину Лотмана Ю.М. i зiставити и з альтернативними теорiями спробувала Санна Турома, проаналiзувавши статтю Лотмана «Символiка Петербурга i проблеми семютики мiста» i порiвнявши 11 з двома есе Г. Зiммеля («Великi мiста i духовне життя» та «Венещя»). Нiмецький фiлософ культури i соцiолог Георг Зiммель, вщвщавши Венецiю в 1907 роцi, написав нарис, у якому шдшшов до мюта як до автономного артефакту. Вщповщно до аристотелiвськоl установки Зiммеля, кожен витвiр мистецтва виражае або метафiзичну внутрiшню iстину, або якусь помилкову сутнють. Венецiя належить до останнього розряду. Розвиваючи сво! мiркування про Венецiю, Г. Зiммель пов'язував це мюто з Флоренщею. Дослщник вважав Венецiю штучним мiстом, тодi як Флоренцiя справляла враження мюта, як втшення справжнього мистецтва. За Зiммелем, «Флоренцiя нiколи не стане одшею тiльки маскою, бо проявила себе як справжня мова дшсного буття; натомiсть тут (у Венеци) все безтурботне i веселе, невимушене i вiльне служить тiльки фасадом для похмурого i жорстокого, безжально доцiльного життя. Пiсля И кшця залишиться тiльки бездушна театральна декоращя, брехлива краса маски. У Венеци люди начебто пересуваються по сцеш -
ус ди тут розгортаються немовби на передньому плаш, за яким другий, внутршнш, план вiдсутнiй » [7, с. 6].
Венещя була для Зiммеля мiстом, позбавленим дiйсного буття, мютом брехливим, оманливим, штучним, двозначним, театральним, мiстом, яке втiлюе Шопенгаурiвську щею «абсолютно! двозначностi».
Але, з шшого боку, зазначае Санна Турома, Венещя асощювалася з якостями, якi приписують не «ексцентричному», а «концентричному мюту», такому як Рим, Срусалим i Москва. Венецiя протягом багатьох сторiч була процвiтаючою морською державою, i хоча вона не була розташована в центрi землi й води, але уважалася центром сво!х володшь, що було типово для мiфологi! «концентричних мiст» [5, с. 5].
Мюто, яке, на думку Санни Туроми, вiдповiдае своею ексцентричностю i пiдходить пiд опис Ю.М. Лотмана, це Лос-Анжелес. Конфлшт мiж артефактом мюького простору i природними силами, який маеться на увазi шд iснуванням мiста, розташованого на стику двох тектошчних плит, оточеного пустелею, яке живе за рахунок штучно! системи водопостачання; утотчний елемент, пов'язаний iз його заснуванням (пошуки золота, щея землi обiтовано!), доля коршних жителiв, постiйнi зiткнення двох культурних сфер, пiвнiчноамерикансько! i тихоокеансько! -есхатолопчш мотиви мiсько! мiфологi! з характерним для не! очшуванням стихшних лих, наприклад, землетрусiв i пожеж, багатий мiфогенний потенцiал мiста, шдтримуваний масовою культурою, яку втiлюе Голлiвуд - все це робить Лос-Анжелес ексцентричним мiстом. Вiдсутня лише «концентрична» бiнарна опозицiя
[5, с. 5].
Один iз найяскравiших авторiв, якi писали у ХХ столiттi про мiсто, В. Беньямiн, теж шдкреслював тi особливостi мiського життя, якi роблять його схожим на театр або спектакль. Однак для В. Беньямша все це не становило характерних рис «ексцентричного мюта», а було головними властивостями мюта взагалi. Беньямiн написав кiлька есе про рiзнi мiста, у тому чи^ про Марсель, Неаполь та Москву. Але його перу також належать тексти про Париж i Берлш. Топографiчний метод Беньямiна, який описаний ним у «Берлшськш хрошщ», i полягае в нанесеннi на карту мюць його дитинства i юностi, бере початок в уявленш про мiсто як про низку топошв, у яких вiдбуваються зустрiчi, подi! та збори, де виникають дружш стосунки i створюються союзи. Ц мiсця - кафе, площ^ парки, вулицi - стають сценами, аренами, де розгортаються поди, утворюючи переривчастий наратив його життя:
«Вже давно, роками, я розважаюсь тим, що намагаюся зобразити сферу мого життя графiчно, на карп ... Я розробив цшу систему умовних позначок, i вони б заряснши на шрому фонi карти, якщо б я ч^ко позначив на нш квартири друзiв i подруг, будинки , де збиралися всiлякi групи - вщ «дискусiйних залiв» молодiжного руху до мiсць зiбрань молодих комушспв, - кiмнати готелiв та борделiв, де менi доводилося ночувати, виршальш для мене лавки Тиргартена, шкiльнi маршрути та заповненi при меш могили, адреси модних кафе iз такими, що були колись у вшх на устах, але ниш забутими назвами, тешсш корти, на мющ яких тепер порожш дохiднi будинки, i кiмнати з позолотою i лiпниною, якi навiвали не менший жах, нiж спортзали, оскшьки в них проходили уроки танцю » [1, с. 166-167].
Як i Г^ммель, В. Беньямiн. уважав, що сучасний мiський досвiд надшений ексцентричним потенцiалом. Сучасне мiсто було шоком або цшою серiею шоюв, переривчастих хаотичних iмпульсiв i стимулiв, пережитих у натовпi i завдяки натовпу. У беньямшвського фланера, на думку Санни Туроми, подвiйнiсть мюького шоку, викликаного безперервним рухом натовпу, веде одночасно до сп'яншня i нудьги, натомiсть Г. Зiммель уважае, що це призводить до видимо1 байдужостi, перенасиченостi, а зрештою, до того, що людина починае культивувати ексцентричнють, щоб И помiтили у натовш [5, с. 3].
Дива технолопчних нововведень, як уважае Беньямш В., служить пiдтвердженням того факту, що сучасне велике мюто поневолило природу. Сучаснють i И найбшьш суперечливе досягнення - велике мюто - свщчать про кiнець мiфу про неконтрольованi сили природи.
Таким чином, у розумшш В. Беньямша, мiсто - це завжди щось штучне i ексцентричне, не залежно вiд його географiчного або культурно-семютичного розташування. Будь- яке велике мюто, на його думку, мае здатнють створювати динамiчнi «культурно-семiотичнi» конфлiкти. [5, с. 3].
На нашу думку, не менш щкавим е розгляд мюта, як текста який пропускае наявнють мови i читача в анал^ичних розвiдках Ю. Лотмана Г. Зiммеля та В. Беньямiна. Г. Зiммель, В. Беньямiн, Ю. Лотман як «читачЬ> мiста мають щось спшьне. Тодi як працi Мшеля де Серто описують власну позищю як позицiю 1кара-вуаериста, який спостертае за великим мiстом зверху. У разi де Серто мова йде про верхiвку торгового центру на Манхеттеш. Автор наводить вщмшнють мiж двома когнiтивними структурами, яю характеризують артикуляци мiста: узагальнююче бачення тих, хто створюе всеосяжнi паноптичш й теоретичнi конструкци, дивлячись на мюто з висоти пташиного польоту, i мюью практики тих, хто анатзуе мiсто «знизу». Перших Мшель де Серто вiднiс до «вуаериспв», теоретикiв нерухомо! просторово! тотальностi. Других - до «пiшоходiв», якi практично опановуючих середовище мiського простору. Виходячи з цього тдходу Г. Зiммеля i В. Беньямiна можна вщнести до «пiшоходiв», оскiльки 1хнш тдхвд до мюько! повсякденностi зосереджений на певних об'ектах мiста. А Ю.М . Лотмана вiдносить до «вуаериств», оскiльки вiн не висувае на переднш план свiй суб'ективний досвщ, а передусiм зосереджуеться на широких мiфологiчних категорiях, за допомогою яких мiсто постае статичним i нелюдським.
Останшм часом зростае цiкавiсть до мюьких текстiв провшци, якi називають «локальними текстами». Однiею з найбшьш вдалих спроб опису провiнцil як тексту е робота В. Абашева. «Перм як текст». Учений робить спробу створити алфавгг коду цього мюта. Вш видшяе наступнi ключовi поняття: «пермський звiрячий стиль», «Вежа смертЬ», Три сестри, Срмак, Кама, Камський мют. Усi вони вщграють значну роль у формуваннi пермсько! семiотики i цементують фундамент мюта як тексту.
Одним з щкавих дослщжень, яке присвячене провiнцiйному мюту Шадринську е наукова праця Н.Ю. Детково!, в якiй вона розглядае семютику текстiв мiста з точки зору штучно створеного тексту. Мюто Шадринськ протягом столотя створюе текст про себе в особi письменниюв, учених, краезнавцiв, якi розповiдають про мюто у сво!х работах. Одним iз перших написав текст про Д.Н. Шадринськ Мамiн-Сибiряк. Наступним етапом стала повють « Сухi сучки » Б.А. Тимофеева i т.д.
Друга група текспв - Шадринськ очима шогородшх. Третя група пов'язана з поетичним сприйняттям Шадринська, видiленням домiнуючих категорш опису мiста, якi визначають сприйняття мiста i ставлення до нього.
Таким чином, мюто, будучи знаковою системою розглядаеться як текст у художньому, побутовому й фольклорному виявах. Воно може розглядатися як iм'я, проспр, час. Також в опис мiст використовують топографiчний метод, коли рiзнi мiста е аренами рiзноманiтних подiй.
У контекстi сучасних дослщжень цiкавий пiдхiд до вивчення мюта представлений в поглядах «вуаериспв» i «mшоходiв».
В контекстi аналiзу провшцшного мiста Шадринська, який репрезентуе так званий «локальний текст», важливим е аналiз текста мiста з точки зору штучно створеного тексту.
Список лгтератури
1. Беньямин В. Берлинская хроника / В. Беньямин // Павлов Е. Шок памяти. Автобиографическая поетика Вальтера Беньямина и Осипа Мандельштама. - М. : НЛО, 2005.
2. Деткова Н.Ю. Малый провинциальный городок как текст культуры / Н.Ю. Деткова // Вестник Челябинского государственного университета. - 2009. - №18 (156).
3. Лотман Ю. Архитектура в контексте культуры / Ю. Лотман // Семиосфера . - СПб. : «Искусство - СПб», 2000.
4. Санна Турома. Семиотика городского пространства Ю.М.Лотмана: опыт переосмысления / Санна Турома.- М. : - НЛО, 2009- № 98.
5. Топоров В.Н. Петербургские тексты и Петербургские мифы / В.Н. Топоров // Миф. Ритуал. Символ. Образ. Исследования в области мифопоэтического. - М., 1995.
Червенко К.М. Символика города: семиотический подход // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: Философия. Культурология. Политология. Социология. - 2012. - Т. 24 (65). - № 4. - С. 214-219.
В статье рассматривается семиотика городского пространства крупных и провинциальных городов, анализируются основные идеи представителей семиотической школы.
Ключевые слова: город, семиотика города, городской текст, образ города, город как спектакль, город как текст, категории описания города.
Chervenko K.M. Symbolics of a city: semiotic approach // Scientific Notes of Taurida National V.I. Vernadsky University. Series: Philosophy. Culturology. Political sciences. Sociology. - 2012. - Vol. 24 (65). - № 4. - P. 214-219.
The article reveals the semiotics of a city space of big cities and provincial towns, basic ideas of semiotic school representatives are analyzed.
Keywords: city, semiotics of a city, city text, city image, city as a performance, city as a text, categories of a city describing.
Статья поступила в редакцию 18.09.2012
