CC BY
13
13. Поташник М. М., Моисеев А. М. Диссертации по управлению образованием: состояние, проблемы, современные требования: Пособие в помощь авторам диссертаций по управлению в сфере образования. — М., 1998. — 176 с.
14. Симонов В. П. Оценка эффективности учебно-воспитательной деятельности учителя руководителем школы: Учебное пособие. — М., 1985. — 91 с.
15. Сунцов Н. С. Управление общеобразовательной школой / Сост. Г. Д. Глейзер. — М.: Педагогика, 1982. — 143 с.
16. Сухомлинский В. А. Разговор с молодым директором школы // Избранные педагогические сочинения: В 3 томах. Т. 3. — М.: Педагогика, 1981. — 640 с.
17. Управление развитием школы / Под ред. М. М. Поташника и В. С. Лазарева. — М.: Новая школа, 1995. — 464 с.
18. Ушаков К. М. Управление школьной организацией: организационные и человеческие ресурсы. — М.: Сентябрь, 1995. — 128 с.
19. Фролов П. Т. Школа молодого директора. — М.: Просвещение, 1988. — 224 с.
20. Хозе С. Директор школы (из опыта работы). М.: Просвещение, 1979. — 232 с.
21. Шамова Т. Исследовательский подход в управлении школой // Педагогика. — 1984. — № 9. — С. 42-47.
22. Ямбург Е. А. Школа для всех: адаптивная модель: Теоретические основы и практическая реализация. — М.: Новая школа, 1997. — 352 с.
Марш ЖЕРЕБНА
РОЗВИТОК УКРА1НОМОВНО1 ШКОЛИ ЗА УМОВ ЧУЖОЗЕМНО1 ОКУПАЦИ
(XIV - СЕРЕДИНА Х1Х СТОЛ1ТЬ)
В статтi визначаються чужоземт впливи на розвиток укратомовноЧ школи вiд XIV — до середини Х1Х ст. на землях, що перебували тд владою рiзних держав. З'ясовуеться, як укратська iнтелiгенцiя протистояла процесовi мовног асимыяцИ на поневолених територiях.
Повний розквгт украшсько! освгти загалом i шкшьництва зокрема, педагопчно! i нацюнально! культури можливий тшьки в умовах самостшно! держави при основнш украшськш мовi викладання в школ^
На необхвдносп функцюнування нацюнально! мови в шшльнш освт наголошують проввдш вчеш кожно! наци впродовж столиь. Для забезпечення повноцшного духовного зростання дитини школа мае бути доступною вам i слугувати штересам народу. Учш повинш навчатися рвдною мовою, бо лише за таких умов розвиваються !х природш сили. «Рщна мова мае становити предмет головний, центральний, що входить до вах шших предмепв i збирае до себе !х результата», — писав О. Духнович, котрий називав навчання чужою мовою протиприродним i таким, що затримуе гармонiйний розвиток особистостi. I. Франко вважав масову неписьменшсть однiею з причин безправносп i злидшв [3, 253]. Мова в житп кожного народу — це надшна опора в його духовному й матерiальному розвитку. Угорський просвiтитель Д. Бешене! стверджував, що «всi наци стали освiченими лише завдяки свош рвднш мовi i нi одна — завдяки чужш... А та нащя, мову яко! ти прийняв за рвдну мов милостиню, завжди буде звертатися з тобою, як iз сво!м слугою або рабом» [8, 56].
Укра!нський народ iз втратою суверенност1 в XIV ст. потрапив пiд чужоземний мовний вплив. Загарбники мали за мету денацiоналiзацiю укра!нщв. Боротьба за освiту рiдною мовою тривала впродовж столiть. Ця тема стала важливим компонентом до^джень знаних вичизняних науковцiв: Б. Ступарика, О. Пешшкевич, I. Курляк, М. Свтуха, Н. Ломiнсько!, С. Дмитренко i багатьох iнших.
Наше дослiдження покликане актуалiзувати твердження, що пiсля столиь принижень та утиск1в укра1нська мова е найважлившою складовою нацiональноl самосвщомост! Вiдзначивши, що Укра1на розвивалася в рамках власних духовних та мовних традицiй, ми хочемо з'ясувати, яку саме освиню модель нав'язував в пiзнiшi часи кожен з окупантв для стимулювання асимiляцiйних процес1в на захопленш територil i способи протистояння 1м украгнсько! iнтелiгенцil. Задля цього коротко вiдстежуються певнi перiоди в процеа становлення рiдномовноl школи.
Б^льтуршсть може обертатися перевагою не лише в житп окремого iндивiда, а й наци загалом. I в такому сена показовою в колi европейських народiв е доля Украши, на територi!
яко1 впродовж столiть утворювався народ, що поеднував слов'янський, балтшський, готсько-скандинавський, тюркський, болгарський та ipaHCbKtó культурнi елементи. Це був народ, котрому долею судилося будувати власну культуру на межовiй територп, через яку проходять важливi природт, антропологiчнi й соцiокультурнi кордони мiж степом i лiсом, мiж басейнами Чорного й Балтшського морiв, мiж кочiвництвом та осiлiстю, мiж слов'янами - християнами i тюрками — спочатку язичниками, а згодом мусульманами, мiж культурами Slavia Ortodoxa i Slavia Latina, мiж сферою панування патримонiального (схiдно-деспотичного) i конституцiйного (захвдно-правового) соцiально-полiтичного ладу [2, 181]. «Завдяки цьому Украша, — вiдзначае Н. Яковенко, — стихшно синтезувала на власнш територп' Схiд i Захвд, Пiвнiч i Пiвдень. Це строкате багатоголосся, сказати бiльше — контрастне неспiвпадiння цивiлiзацiйних орбiт, що впритул пiдступали до украшського етнiчного простору, ... сприяло, як не парадоксально, збереженню укра1'нсько1 нацюнально1 едностi. На кожне з сусiднiх вiянь знаходилася антитеза, ... що не дозволяла неоргашчним елементам культури абсолютизуватися в тому чи шшому регiонi, ввддшяючи цей фрагмент етносу вiд суцшьного масиву» [9,12].
В УкрашьРуа першою, однофункцiйною мовою була старослов'янська, створена за зразком старогрецько! мови солунськими братами Кирилом i Мефодаем, оперта на твденно-слов'янсью говiрки, на поширен тут слова, а головне — на слов'янсью коренi, з яких кувалися новi слова. Крiм стлкування з Богом люди повиннi знаходити взаеморозумiння м1ж собою. Так на УкрашьРуа за зразком старослов'янсько! мови i значною мiрою на 11 основi, але з активним використанням мiсцевих лексичних i граматичних елементш, виробляеться дшовий стиль лиературно1 мови; його ще називають давньоруською лггературною мовою. Цi два стилi активно взаемодшть. Розвиток агiографiчноl, лгтописно1, художньо!, а згодом i науково! лтгератури наклав вiдбиток на еволюцiю лгературно! мови у кожного iз схвднослов'янських народов — украшщв, росiян i бшорус1в, оск1льки вони успадкували один вих1дний матерiал — старослов'янську мову як культову й утворену за и зразком давньоруську як стиль офщйно-дшового спiлкування [8, 7].
Першi школи були заснованi в Ктвськш Русi вiдразу пiсля прийняття християнства. Школьна система, запозичена з Вiзантil, в мовному питаннi наслiдувала болгарську модель. Дiтей навчали абетцi, читанню, письму та арифметицi. Пiзнiше вивчалися Святе письмо, грецька мова, риторика та ств (мова викладання — церковнослов'янська). В результат! монгольсько1 навали XIII ст. освта в центральних та схiдних укра1нських землях занепала, хоча повшстю ll розвиток не був зупинений. При монастирях i надалi iснували школи з церковнослов'янською мовою викладання. Проте головними центрами осв^и i культури на той час стали Галич i Володимир-Волинський — столичш мюта Галицько-Волинсько1 держави. Багато чого було перейнято з кшвського спадку. Школи розташовувалися в церквах, монастирях або будинках заможних людей. Навчання на всiх украшських землях велося i надалi церковнослов'янською мовою, у монастирських школах вивчали також грецьку. Головними освiтнiми центрами були Львiв, Острог, Холм. Проте до останньо1 чвертi XVI ст. в Укра1ш не було вищих шк1л, тому дiти магнатiв 1хали вчитися в унiверситети Кракова, Праги, Болони та iнших, пiдпадаючи при цьому тд вплив чужо1 культури та мови [5, 10].
Падшня Галицько-Волинського князiвства стало початком ново1 ери в укра1нськ1й юторп. Впродовж певного часу ll курс визначався Литвою i Польщею. З приеднанням значно1 частини укра1нських земель Велике князiвство Литовське перетворилося на велику феодальну державу. Украlнськi землi з 1хньою високою культурою i правовими вiдносинами справляли значний вплив на полиичне i суспiльне життя ще1 держави, де православна церква ввдгравала значну роль. Руська (давньоукра1нська) мова стала державною.
Подальше захоплення Галичини Польщею було тривалим i мало всеохоплюючий характер. У 1443 р. було запроваджене обов'язкове вживання латини в офщйних установах Галичини. На окупованш укра1нськ1й територil Литва також ввела нову адмшстративну мову — руську, що базувалася на бшоруськш розмовнiй мовi земель Вiльни, проте у вжитку вона все ж набула певних укра1нських рис. О^м того, «в перiод з 1390 по 1550 роки на украшських землях було введено новий тип слов'янсько1 церковно1 мови — так званий Свфимпвський перегляд. Ця нова течiя виникла в колi священиюв i вчених, згуртованих навколо £фи^, митрополита болгарського мiста Тирново. Найбшьш суттевою рисою мовно1 реформи стало анулювання
столгтньо! еволюцл синтезу церковнослов'янсько! мови з народною» [5, 12-13]. Лиературна мова подiлилася на церковну i свiтську, що спричинило появу двомовност! Тому видiляемо двi лгтературт мови — церковнослов'янську (евфимшський варiант) i русинську. Через неможливiсть !х синтезу все бiльше вживаються польська i латина. Школи при цьому стають джерелом !х насадження. З поширенням протестантських iдей та Реформацл з'являються також власнi протестантсью школи укра!нських магналв з тими ж чужими мовами викладання.
Проте вже в другш половинi XVI ст. спостертаемо всi ознаки культурного та освинього вiдродження. Але центр укра!нського життя тепер вже перемiщаеться з захвдноукрашських земель на схiднi, де з новою силою розпочалася боротьба за укра!нську державшсть. Починаеться доба козацтва, що стала однiею з вершин укра!нсько! культури. Основними рисами козацтва були: побратимство, рiвнiсть, демократизм, спещальна наука молодi, високий сощальний статус свободи, мужностi, вiдданостi товариству ! навпаки, низький статус мирно! пращ, спокойного способу життя тощо. На основi вивчених докуменпв Д. I. Яворницький зазначае, що запорiзькi школи з укра!нською основною викладовою мовою подiлялися на сiчовi, монастирськ й церковно-парафiяльнi. В декотрих дии навчалися вокалу й церковному ству. Так! школи можемо вважати праобразом сучасних музичних шил.
У цей перюд все бшьше усввдомлюеться ввдмшшсть Укра!ни ! Рос!!. Дуже часто автори текспв XV-XVI ст. вдаються до протиставлення Нижньо! Рус! та Верхньо! Рус!. За першою закршлюеться назва Русь, другу !менують Москов!ею. «Русини» ! «московии» сприймаються як дв! самодостатш етноюторичш реальности З цього часу ! до XVIII ст. штерес Свропи до Укра!ни зростае. У знаменитому опис Укра!ни Боплана (середина XVII ст.) численш бунти ! повстання, що ввдбуваються в Укра!ш, пояснюються тим, що «украшщ дотепш та спритш, винахвдлив! ! з широкою душею, не прагнуть до великого багатства, а понад усе щнують волю, без яко! жити не можуть» [8, 12].
Можна стверджувати, що в юторп усввдомлення Укра!ни та мови !! народу в европейському контекст! XVII ст. е кульмшацшним. Бо вже починаючи з наступного столитя еволющя смислового та мовного навантаження визначаеться для Укра!ни двома негативними процесами. У поглядах захвдноевропейських автор!в цього часу, на ввдм!ну ввд !х попереднишв, зникае ч!тке уявлення про ввдмшшсть укра!нщв ! роаян. Спостер!гаеться плутанина ! невизначешсть в розумшш назв «Русь» ! «Москов!я». Останнш термш зам!нюеться бшьш поширеним «Рос!я». Кр!м того, лиературш мови схвднослов'янських народ!в тзнього Середньов!ччя були близью м!ж собою, бо мали в основ! старослов'янське джерело. Згодом виразш його наслщки зберегла тшьки росшська мова. Поширюючи свою експансш на укра!нський ! бшоруський народи, росшська лиературна мова випсняе мюцев! мови, заступаючи !х мюце у вс!х сферах духовного життя. Ввдповвдно поступово зникае ввдчуття ввдмшносл Рус! ! Рос!!. Зрештою ! Укра!на бшьше не розглядаеться на мат Свропи як етноюторична реальшсть, розчиняючись в Рос!! та сусвдшх европейських державах.
Цей процес достатньою м!рою наочно демонструють, зокрема, твори багатьох тогочасних французьких автор!в, котр!, як правило, тривалий час служили в Рос!!. Якщо, наприклад, Н. Леклерк, домашнш лшар гетьмана К. Розумовського, в своему нарис «Iсторiя козашв з обох берепв Борюфена» ще розглядае юторш Укра!ни як самостшний нацюнальний процес ! з повагою ставиться до «козацького народу», то аташе французького посольства в Санкт-Петербурз! Ж. Б. Шерер в огляд ютори торпвл! з Роаею ввдзначае, що за чаав Ки!всько! Рус! Укра!на була могутньою державою, але тсля монгольського нашестя ! численних вшн вона втратила свою незалежшсть ! навряд чи зможе змшити свш нишшнш принижений стан. А вже в наступному столип П. Левак, який жив ! працював у Санкт-Петербурз! в сво!й багатотомнш «Iсторi! Рус!» повшстю розчиняе Укра!ну в юторп Росшсько! держави [9, 81].
Багата укра!нська культура певний час не п1дтримувана нащональною штел!генщею, котра все бшьше звертала сво! погляди до Санкт-Петербурга та культурних центр1в Зах1дно! Свропи, з друго! половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давало про себе знати ! в колишн!й Гетьманщин!, ! в Правобережн!й та Зах!дн!й Укра!н!. На стан! укра!нсько! культури не могла не позначитись ! та обставина, що укра!нськ! земл! перебували в склад! р!зних за сусп!льним устроем, мовами ! нац!ональними традиц!ями державних утворень. Зрозум!ло, що царська влада на сво!й територп сприяла розвитков! й поширенню росшсько! культури, виляко
протидiючи будь-яким виявам iнших нацiональних культур. Австрiйська iмперiя, до яко1 вiд 1772 р. належали захiдноукраïнськi землi, була толерантнiшою до мюцевих культур.
З метою посилення сво1х позицiй австрiйський уряд розгорнув переселения у Схiдну Галичину шмщв, у Пiвнiчну Буковину — шмщв i поляков, в Закарпаття — угорщв [7, 261]. В той час у Захвднш Украïнi засобом лиературного спiлкувания все бiльше стають шмецька, польська, латинська, угорська й румунська мови, а на Схвднш Украïнi — росiйська.
Уряд царськоï Росiï, лiквiдувавши полiтичну автономiю Украши, поставив собi за мету повшстю нiвелювати й украшський народ, влити його в великоруську нащю. Освга украшською мовою не тiльки не розвивалася, а й переслiдувалася. Якщо в другiй половинi XVII — на початку XVIII ст. украшська культура, представлена такими ïï творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, G. Славинецький та iн., справляла великий вплив на розвиток росшсько1', пробуджуючи в нiй iнтерес до свтово1' цивiлiзацiï, то з друго1' половини XVIII ст. починаеться поступовий процес поглинання укра1'нсько1' культури росшською. Украшська мова оголошуеться провiнцiйною, селянською. Серйозш працi, зокрема iсторiографiчнi i за сво1'м задумом патрiотичнi (наприклад, знаменита «Iсторiя руав»), писалися росшською мовою [8, 21]. Порiвнявши стан освгги на Украïнi в давш i пiзнiшi часи, В. Бвднов наочно продемонстрував жахливi наслiдки пол^ики царських самодержавщв: «В 1768 рощ на територп повтв (пiзнiших) Чернтвського, Городенського й Сосницького було 134 школи i одна школа припадала на 6750 душ людносп. I це ще добре, бо в 1860 рощ на щлу Чернтвську губершю припадало тшьки 70 шил, в них було 2290 учшв, а кожна школа припадала на 17143 душ» [3, 15]. Щодо мовного питання, то, як зазначае С. Дмитренко, в 1802 р. було утворене мшютерство народно1' освии, яке подiлило украшську територiю на Харшвський i Кшвський шкiльнi округи. Ввдтепер всi школи в Украш — вiд нижчих до вищих — вдентифшувалися з росiйськими, мали однаковi програми та одну, росшську, мову викладання. Украшська мова в уах навчальних закладах заборонялася. Змют пiдручникiв був також росiйським. «Таким чином, украшська дитина попадала в чужий для не1' свiт, чужу духовну атмосферу, що утруднювало засвоення знань, ... вiдчужувало ïï ввд свого нацiонального кореня. Звiдси - част рецидиви безграмотностi, духовного банкрутства, деградацiï суспшьства» [3, 16].
Школи, розкидаш на всiй Украïнi, мали, на превеликий жаль, одну спшьну рису: вс вони були засноваш окупантами й основною мовою викладання в них були росшська, шмецька, польська, румунська або угорська. Вперта боротьба за украшську мову не мала поки що усшху, а «досягненням був дозвiл мати илька — змютом та мовою — украшських кафедр у Львiвському ушверситеп» [7, 275].
Iдеологiчна основа Росшсь^ iмперiï — трiада: самодержавство, православ'я, народиiсть. На нiй виховувалось украшське дворянство к1нця XVIII - початку XIX ст., що позначилося на його свтогляда. Ыперська полiтика базувалася на централiзацiï' науки, освiти й культури. Було запроваджене державне керiвництво школою, внесенi певнi змiни в систему юнуючих шк1л. Новi ушверситети вiдкривалися у неросiйських мiстах. Звичайно, що за задумом це були осередки поширення загальноросiйськоï («общерусской») культури, але фактично вони зiграли зовам iншу роль: дали змогу не тшьки росшським, а й мюцевим юнакам з дворян вивчити як офщйно викладену, так i свою реальну iсторiю. Для iмперiï це була явна небезпека: ïï другий за чисельшстю народ мiг прокинутися вiд майже столiтнього сну i в^одити той природнiй корiнь, який живив його протягом попереднiх роюв. I ознаки цього з'являться в усш Украï'нi в XIX ст.
кторичш розвiдки вказують, що попередне, XVIII ст., дуже важке i для украшщв на захiдних землях. Тут не юнувало усталених традицш державного життя украïнцiв, нехай i в обмеженш форм, як це було на територiях, що входили до Росiйськоï iмперiï', не кажучи вже про феномен украï'нського козацтва. Реформи австршських правителiв у 70-80 роках XVIII ст. посилювали централiзацiю i змiцнювали апарат державноï влади. На роки правлшня Марiï Терезп та Йосифа II припадае остаточне оформлення i розкшт полiтики австршського освiченого абсолютизму. Нiмецька мова стала офщшною на всiй територiï iмперiï, посилилась германiзацiя окремих земель держави. Особливо це стосувалося Галичини, Буковини та Закарпаття. Реформування шил проводилося за единим шмецьким зразком. Латинську мову, яка була викладовою, у школах поступово замiнювали на шмецьку. Загалом можна зазначити,
що шмецьш, польськ1, угорськ та румунськ1 школи добре розвивалися, при цьому австршсьш урядовщ гальмували розширення мереж! укра!нських шк1л, вид!ляючи м!зерш кошти на !х утримання. Кр!м того, спостер!гаемо заснування двомовних (утраквютичних) шк1л. Все це ставило цшлю в!дчуження укра!нського народу ввд рвдно! мови й культури.
Проте хоч австр!йськ! реформи мали невелике практичне значення для розвитку укра!нських шк!л, вони багато зробили для морального п!днесення укра!нц!в, дали над!ю на краще майбутне, розбудили енерг!ю для боротьби. Велику роль у цьому процес! в!д!грало молоде духовенство, серед якого було багато осв!чених оаб, котр! дбали про нацюнальт штереси. «Взагал утатська церква, яку спочатку холли були використати поляки для полотзаци укра!нщв, стала у другому, третьому поколшт народною церквою, що охороняла штереси, звича!, традицд, мову народу» [5, 175]. Завдяки клопотанням греко-католицького духовенства вдалося добитися оф!ц!йного дозволу навчати укра!нською мовою в школах, де переважали укра!нц!. Однак на практиц! римо-католицьке духовенство й надал робило все, щоб цьому перешкодити.
Справжне в!дродження на зах!дноукра!нських землях почалося в 1820-! роки. В центр! його стояла славетна «Руська тр!йця»: М. Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький — вихованщ Льв!всько! духовно! сем!нар!!. Вони намагалися розвивати галицьке в!дродження на духовному зв'язку як з «росшською» Наддншрянською Укра!ною, так ! з «австро-угорськими» Буковиною ! Закарпаттям. Джерела вказують на те, що в першш третиш XIX ст. укра!номовна штел!генщя Галичини починае переосмислювати процеси етн!чно! !дентичност!. Стимулами для цього стали дейт в!яння европейського Просвиництва, слов'янського романтизму, реформи осв!ченого абсолютизму Австршсько! монарх!!, традищйний для укра!нщв потяг до знань.
Духовне життя укра!нського народу так чи !накше пробивалося через ус! перешкоди. Вже в 30-40-! роки XIX ст., зауважуе Л. Вовк, «у р!зних регюнах Укра!ни д!яли, з шщативи укра!нсько! !нтел!генц!! ! студентства, аудитор!! читань для народу, гуртки, курси запровадження елементарних знань. Слухач! вивчали особливост! культури, етносу р!зних рег!он!в Укра!ни ! орган!зовували р!зн! гуртки. Через громадську д!яльн!сть в!дновлювались традиц!! поширення знань серед народу пер!оду братських шк!л, Киево-Могилянсько! академ!!» [3, 17]. А 2 червня 1848 р. I. Гинилевич, делегат ввд Головно! Русько! Ради у Львов!, на слов'янському конгреа у Праз! в своему вистут закликав «укршнцш в Галичит, щоб з диьми ! м!ж собою по-укра!нськи говорили. . Нехай день не мине, щоб ваш! д!ти не зробили поступу в укра!нськ!й мов!. Говор!ть до них лише по-укра!нськи. Не т!льки поляки закидали, але й чехи дивуються, що ми так занедбали нашу мову» [4, 192].
Отже, як бачимо, пор!вняльний анал!з р!вня нацюнально! сввдомосп ! процеив культурного в!дродження у р!зних репонах Укра!ни дае тдстави стверджувати, що розвиток укра!номовно! школи сприяв в!дродженню укра!нсько! самост!йницько! !де!. Як Рос!йська, так ! Австр!йська !мпер!! хот!ли пришвидшити на захоплених ними територ!ях процеси асим!ляц!! укршнцш. Однак росшська та австршська пол!тична ! культурно-освиня традицп суттево в!др!знялися. Росшська модель — жорсток1ша ! деспотичшша. Просвиницька реформа, проведена ¡мператрицею Катериною II, набрала форм диктатури при суцшьнш русифшацп. Австршська модель була бшьш демократичною, проте вона грала на протир!ччях поневолених народ!в, балансуючи при цьому м!ж тдтримкою то поляков, румушв чи угорщв, з одного боку, то укра!нщв, — з шшого. При цьому все ж була можливють пом!рного розвитку останшх.
Загалом можемо констатувати, що вс! розд!лен! частини Укра!ни, але кожна по-своему, протистояли тиску з боку уряд!в колошзатор1в та асимшятор!в. Укра!нсьш освияни, лиератори, д!яч! культури, котр! мислили патр!отично, ставили соб! за мету зберегти культурну самобутшсть укра!нщв ! !! головний чинник — мову. При цьому вони мали р!зш можливосп для втшення свое! мети, ввдповвдно р!зними були тдходи ! методи !х реал!зацп.
Л1ТЕРАТУРА
1. Бацевич Ф. С. Основи комушкативно! лшгвктики. — К.: Академ!я, 2004. — 342 с.
2. Горський В. Фшософ!я в украшськш культур!. — К., 2001. — 235 с.
3. Дмитренко С. Громадсько-педагопчний рух на Украш (40-! роки XIX столлтя). — К., 1997. — 58 с.
4. Кудрик В. Маловвдоме з кторп греко-католицько! церкви. — Винипег, 1952. — Т. I. — 255 с.
5. Ломшська Н. Мовна полггика в галуз! освгти в Украш та национальна свщомють. — Острог, 2001. — 169 с.
6. Нiчик В. М. Киево-Могилянська академiя i нiмецька культура. — К.: Украшський центр духовно!
культури, 2001. — 203 с.
7. Полянська-Василенко Н. П. 1стс^я Украши. — К.: Либвдь, 2002. — Т. 2. — 606 с.
8. Русашвський В. М. Iсторiя укра!нсько! литературно! мови. — К.: Артек, 2001. — 390 с.
9. Чапленко В. 1стс^я ново! укра!нсько! лггературно! мови. — Нью-Йорк, 1970. — 110 с.
Наталш М1ЩУК
КУЛЬТУРНО-ЮТОРИЧШ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ 1НДИВ1ДУАЛЬНОГО СТИЛЮ ПЕДАГОГ1ЧНО1 Д1ЯЛЬНОСТ1 МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ БЮЛОГИ
Здшснено аналiз культурно^сторичних передумов формування iндивiдуального стилю педагогiчноi дiяльностi (1СПД) майбутнього вчителя бiологii. Розкрито об'ективну й суб'ективну значимкть iндивiдуально-особистiсних «внетв» педагога в культуру. Обгрунтовано тенденцю зростання значимостi iндивiдуально-особистiсного потенщалу в сучасну епоху: виокремлено основт метапринципи культурологiчного тдходу до формування 1СПД.
Для здшснення культурно-юторичного аналiзу феномена педагопчно! дiяльностi як вираження шдив^ально-особиспсного потенщалу людини означимо вихвдш теоретичш позицп, що визначають базовi основи, логiку й меж1 проведеного дослiдження.
У сучасному культуролопчному знаннi немае едино! теори культури, кожний напрямок е оригiнальним, встановлюе свiй пiдхiд до розумiння i культури, i до пояснения тих чи шших !! явищ. Наше дослщження грунтуеться на творчому синтэд дек1лькох парадигм, що дозволяють розкрити розумшня зазначено!' проблеми в лопщ культурно-iсторичного процесу, з одного боку, i в контекст антропологiчного тдходу, з шшого.
Культура розглядаеться нами як антрополопчний феномен, як прояв «безмежно багато! людсько! суб'ективносп» (М. Бахтш). Всi культурнi процеси виникають з одного джерела — з людини й юнують тiльки тому, що значимi для не!. За антрополопчного трактування культура не надбудовуеться над людиною, як якась вдеальна модель, а проявляеться в и власнiй життетворчостi, у тих властивостях i якостях, що характеризують культурне суспiльство. Людинi за такого погляду на культуру придiляеться роль И духовного суб'екта й творця. Саме в такому трактуванш ми й розглядаемо культуру.
Сфера педагопки й освии — це спецiалiзована галузь культури, що забезпечуе наступнiсть сощально значимого досвiду вiд поколiния до поколшня, розвиток суб'екпв культури. Освиа сприяе перетворенню культури у свгт особистостi й у процесi розвитку особистосп породженню культури. Педагогiчна культура е також вiдносно самостiйним пластом, що ствввдноситься iз культурою суспшьства як частина й цiле, яка вступае з нею в певш, не завжди однозначнi вiдносини. У зв'язку iз цим видiляеться двi загальнi основи для культурологiчного аналiзу феномена iндивiдуальностi педагога: у лопщ культурно-юторичного розвитку суспшьства й у лопщ розвитку педагопчно! культури.
Серед ютотних властивостей шдив^ального стилю педагопчно! дiяльностi найбiльш значимими е п, як1 характеризують сутнiсть цього феномена як:
- вираження шдив^ально-творчого потенщалу вчителя в педагопчнш дiяльностi;
- прояв штенцш учителя зберiгати шдив^альшсть й одночасно бути представленим «в 1ншому»;
- найкращий для вчителя споаб самореалiзацi! в професi!, прояву в педагогiчнiй дiяльностi власно! неповторносп, i, вiдповiдно, унiкальностi свого виховного впливу на учнiв.
Приймаючи парадигмальний змiст категорi! «культура» як прояв людсько! суб'ективносп, можна припустити, що iндивiдуально-творчий потенцiал педагога як суб'екта культуротворчого процесу був завжди об'ективно затребуваний у всесвiтнiй iсторi!. Вираженням цього потенщалу в культурi було створення певного типу людини й системи його взаемин iз природою, суспшьством, iншими людьми й самим собою, а також збагачення сво!ми внесками педагогiчно! науки й практики.
