CC BY
417. Федоренко О. Д. Фразеолопзми iз суфжсами суб'ективно! оцiнки (на матерiалi газетних текстiв) [Елек-тронний ресурс] / О. Д. Федоренко. - Режим доступу : http://journlib.univ.kiev.ua/.
18. Твен М. Пригоди Тома Сойера / М. Твен ; Пер. з англ. Ю. Корецького. - К. : Веселка, 1962. - 175 с.
19. Твен М. Пригоди Тома Сойера. Пригоди Гекльбер-рi Фшна / М. Твен ; Пер. з англ. I. Стешенко, В. Митрофанова. - К. : Веселка, 1990. - 496 с.
20. Твен М. Пригоди Гекльберрi Фшна / М. Твен ; Пер.
з англ. В. Левицько1. - К. : Краша Мрш, 2009. - 368 с.
21. Твен М. Пригоди Тома Сойера. Пригоди Гекльбер-pi Фшна / М. Твен ; Пер. з англ. I. Базилянськоь - Х. : Школа, 2013. - 544 с.
22. Twain M. The adventures of Tom Sawyer / M. Twain ; Ed. by P. Stoneley. - New York : Oxford University Press, 2007. - 238 p.
23. Twain M. The adventures of Huckleberry Finn / M. Twain ; Ed. by J. Manis. - РА. : The Pennsylvania State University, 1998. - 204 p.
ПОЕТИКА ХРОНОТОПУ В «ПОСТЕКЗОТИЧНИХ» РОМАНАХ
АНТУАНА ВОЛОД1НА
Чуб В. П.
викладач кафедри романськог фтологи та перекладу факультету шоземних мов ХНУ iменi В. Н. Каразша
POETICS OF CHRONOTOPE IN «POST-EXOTIC» NOVELS BY ANTOINE VOLODINE
Chub V. P.
Lecturer of the department of Romance Philology and Translation
School of Foreign Languages
V. N. Karazin Kharkiv National University
АНОТАЦ1Я
У статтi до^джено хронотоп ромашв А. Володша «Малi ангели», «Дондог», «Bardo or not Bardo». Проаналiзовано низку часопросторових характеристик ромашв (nерехiд до альтернативного часу, вiдрив вiд реальних часових та про-сторових реnерiв, використання екзотичних та пострадянських локуав, репрезентащя свту як територи на^дтв катастроф та вшн), ят разом з деестетичними мотивами смороду, темряви, вологи, гниття створюють тотальну метафору смертi. Виявлено, що романний ушверсум не iмiтуeреальшсть, а дае гй футурологiчну альтернативу. Такий «постекзотичний» хронотоп виконуе жанротворчу функцт, наближаючи романи письменника до постмодершстсько'г метаутопгг.
ABSTRACT
The article deals with the chronotope characteristics in Antoine Volodine's novels "Minor Angels", "Dondog", "Bardo or not Bardo". A number of the novels' time and space particularities is analyzed (i.e. transition to an alternative time, gap between the real time and spatial references, use of exotic and post-Soviet loci, representation of the world as a territory of disaster and war consequences). In combination with unaesthetic motives of reek, darkness, moisture, decay and rot, they all create a total metaphor for death. It is revealed that the fictional universe in mentioned novels does not imitate the reality but makes its futurological alternative. This "post-exotic" chronotope having an important generic significance approaches the writer's novels to postmodern meta-utopia.
Ключовi слова: Антуан Володш, постекзотизм, постмодершстська дистотя, метаутотя, хронотоп.
Keywords: Antoine Volodine, post-exoticism, postmodern dystopia, meta-utopia, chronotope.
Постановка проблеми. Художнш хронотоп ромашв «Малi ангели» («Des anges mineurs», 1999; рос. пер. 2008), «Дондог» («Dondog», 2002, рос. пер. 2010), «Бардо or not Бардо» («Bardo or not Bardo», 2004) e показовим для ча-со-просторово1 моделi «постекзотичних» творiв Антуана Володша (1950 р. н.). Часопростору зазначених ромашв притаманна низка спшьних рис (пейзаж постапокалштич-ного м^та, репрезентащя свггу як територи наслвдюв катастроф, вшн та революцш, лабiринтизацiя, «табiрнiсть» та «карцеральшсть», деестетичш мотиви смороду, темряви, вологи, гниття), що мають жанротворчу функщю.
Аналiз попередшх дослвджень. Оригшальшсть автор-ського хронотопу А. Володша 6yro ввдзначено бшьш^тю дослвдниюв його прози (Ф. Детю, К. Дмитрieва, Д. Сулес, M.-П. Угло). Д. Сулес констатувала «систематичш пертур-бацп часопросторових реперiв, наративних голоав, лшп розмежування фжщонального та реального» [12, с. 6]. Ф. Детю зазначив спорвднешсть творiв А. Володша з антиуто-тчними романами 6. Замятша, А. Платонова, В. Пелевша, фшьмами А. Тарковського як «продуктами синтетично!' реальноста в сена здшснення синтезу мiж фантастичним та повсякденним баченням свггу» [4, с. 11]. Аналiзyючи
«постекзотичний» хронотоп, дослвдник порiвняв його з «замшованим простором, незвiданою територieю, про-суватися якою рекомендовано з таею самою обережнiстю, що таемничою Зоною «Сталкера», де пряма лшя нiколи не е найкоротшим шляхом» [4, с. 8]. А. Володш створюе свiт, вiдношення якого до сучасного географiчного та Гсторич-ного простору, як вш сам стверджуе, «завжди достатньо викривлене, частково нагадуючи сон, де пам'ять перетасо-вуе звичне та чудне» [2, с. 323], але не е аналопчним конструктам «сучасних вiдгалужень науково! фантастики» [2, с. 331]. М.-П. Угло визначила постекзотичнi романи як утошчш [9] (тут i далi переклад наш - Чуб В. П.). К. Дмит-рiева виявила парадоксальну рятувальну роль фантастич-них мандрiв у часi на rai лих, що трапляються з людством, - персонажi «здiйснюють шаманську подорож, протягом яко! стають провiсниками душв (та ангелiв), щоб випра-вити щ бiди» [6].
Невирiшенi аспекти проблеми. Варто, однак, зауважи-ти фрагментар-шсть дослiджень «постекзотичного часо-простору» в наведених наукових розвiдках та вщсутшсть вирiшення проблеми впливу часопросторових координат «володшського» хронотопу на жанрову природу ромашв. Ми ж уважаемо хронотоп ромашв А. Володша одним iз ключових прийомiв конструювання «постекзотичного» художнього свгту й вiдзначаемо його виршальний вплив на дискурсивно-жанрову форму ромашв та реалiзацiю ес-тетично! концепцп письменника.
Метою дослiдження е всебiчний аналiз поетики хронотопу в «постекзотичних» романах А. Володша. Для !! досягнення нами буде виршено такi завдання: виявлено часопросторовi характеристики романiв «Малi ангели», «Дондог», «Бардо or not Бардо»; видшено спiльнi та ввдмш-нi риси хронотопу ромашв; проаналiзовано жанротворчу роль володшського хронотопу та його наближешсть до ан-тиутопiчного часопростору.
Основний матерiал дослiдження. Спираючись на те-орiю часопростору, запропоновану в роботах М. Бахтша, Н. Копистянсько!, Д. Лiхачова, Ю. Лотмана та ш., визна-чаемо хронотоп (вiд гр. «час» i «мiсце») як взаемозв'язок часових та просторових координат в художньому творГ, що виконують оргашзуючу функцш. Зазначимо, що М. Бахтш вважае художнiй часопростiр та мотиви, що розширюють та ускладнюють його, оргашзацшними центрами подiй та акцентуе на !хньому сюжетному значенш, бо «усякий вступ у сферу смиств вiдбуваеться лише через ворота хронотошв» [1, с. 400]. О. Воробйова та А. Тимофеева придшили чималу увагу дослвдженню часу та простору антиутопш, виявивши, що «особливiстю хронотопу роману-антиутопп е зображення свгту, що розвиваеться за надиктованими розумом його творця ращонал^тичними планами (схемами), яш неминуче виявляють власну нелю-дянiсть» [8, с. 12]. Антиутошчному хронотоповi притаман-но виходити за межi реального свггу та використовувати елементи мГфГв та фантастичного дискурсу, що сприяе осягненню закономГрностей буття, рГзнобГчному освоен-ню свгту, створенню «проекцп майбутнього» [8, с. 3].
АналГзуючи хронотоп ромашв А. Володша, конста-туемо оригшальшсть часопросторово! конструкцп та збГг основних прийомГв !! будови у рГзних творах «постекзо-
тичного» проекту. Зупинимося на трьох романах, умовно поеднаних у трилогш: «Малi ангели», «Дондог», «Бардо or not Бардо».
Центральним локусом роману «Малi ангели» е бо-гадiльня «Крапчасте зерно», «експериментальний хосшс» [14, с. 21], в дортуарах якого двохсотлиш старГ, «ввдсто-роненi ввд свйу» [14, с. 77], створюють Гз шматов тканини власного «голема» - Вша Шейдмана, який мае змшити свй. Богадшьня оточена пустельною тайгою, через яку тшьки-но народжений «месник» [14, с. 22] бГжить «просто до столищ» [14, с. 22]. Художнш прослр роману репрезентовано у формГ «безлюдних континентГв, географГчш та сощальш контури яких, здавалося, вже шхто не зможе розрГзни-ти» [14, с. 116]. Ключова подГя - суд на Шейдманом - вщ-буваеться «чотири чи п'ять десятилгть по тому» [14, с. 23] з шшого боку свГту - в степу, «колишнш територп таборГв» [14, с. 25], куди «жоден кочГвник не приганяв сво! стада з чаав п'ятилгток» [14, с. 23], «на високому плато, одному з тих рщких мГсць на землГ, де вигнання ще мае сенс» [14, с. 23]. На цьому краю свгту, репрезентованому як мГфоло-пчна «свГтова гора», «праматерь встановили стовп та ви-носили вирок звинувачуваному, який розповщав !м 49 на-ращв. Зауважимо, тривалГсть страти Вша Шейдмана е так само невизначеною, як сама Гсторична епоха, i поступово переходить у вГчшсть: «Мо!й смерт сто мшьйошв роюв, i в цьому вона схожа на смерть кожного, а моему життю сорок вГам роюв; я вже казав тут та ще десь, що не знаю, чи мае це якийсь кшець, i скшьки часу потрГбно буде бшш, щоб досягнути цього кшця» [14, с. 122]. ЧасопросторовГ координати мають певш мортальш алюзп, наче все ввд-буваеться шсля смерт - людини, свгту, але кшця !й немае: «Оскшьки його публжа бшьше вже не реагувала i оскшьки все було мертвим аж до самого обрш i навгть за ним, йому траплялося не промовляти свою Гсторш до кшця» [14, с. 200].
У другому ромаш трилогп, «Дондог» спостерГгаемо бшьшу визначешсть та конкретизовашсть часопостору. Хронотопш означення використано навйь в назвах ча-стин роману: Чорний коридор, Надпаркова лшя, На берегах Мурдви, ТроемордвГе, Таркаший табГр, Кукарача-стрГт (у романах «МалГ ангели» та «Бардо or not Бардо» частини мають за назви переважно Гмена персонажГв). Ключовим локусом роману е Ст, постапокалштичне мГсто з прева-люванням деестетичних характеристик: «Коридор вигля-дав наче брудна крива кишка. Смердшо жареними часни-ком, риб'ячими нутрощами, засмальцьованою сирГстю, смердшо нетрями, де виживав усшякий та Untermenshen, смердшо щурячою сечею, розкладанням, огидною старГс-тю майже кожно! речЬ [15, с. 9-10]. Хронотоп Ст проти-ставлено шшому локусу - таборГв, яю репрезентують свгт якщо не вдеальний, то кращий, умовний у-топос «постекзотичного всесвгту»: «життя там зрештою не таке брудне та бшьш спокшне» [15, с. 89]. ТодГ як в Ст панують жар, спека, отруйний сморвд [15, с. 21], люди ризикують «пщс-мажитися» [15, с. 22], у таборах - «зимовГ сибГрськ темпе-ратури» [15, с. 201]. Ст е непрохГдними лабГринтом («Через те, що довелося пробиратися вузькими проходами, яю щоразу змушували спускатися на кшька метрГв, або похи-лими промГжними рГвнями, що вели з однГе! будГвлГ в Гншу,
Дондог втратив Bci оpiентиpи» [15, c. 10], а табip - бшьшою мipою оpганiзований закритий простар. У ньому зустрь чаемо звичш для карцерального середовища «двip, бараки, колючий дрт> [15, с. 259], «застави та шлагбауми, як вiдкpили, але не знищили» [15, с. 298] поруч з елементами урбашстичного пейзажу - «тротуари та шосе», «piвнi ряди одноповерхових спшьних коpпусiв з просмоленими даха-ми та часом але! пальм, фжуав, софор та лип» [15, с. 298], вулищ, проспекти, перехрестя. Табip виявляеться ввдносно спокiйною, майже утотчною теpитоpiею: «перебування у таборах сприятливо впливало на стан здоров'я Дондога» [15, с. 269], вш «знов знайшов вiдносно нормальний ритм життя» [15, с. 269], «тепеpiшнiй час здавався менш див-ним» [15, с. 269]. За межами табоpiв - суцшьний морталь-ний ушверсум Сiтi: «no man's land» [15, с. 297], неминуча смерть у виглядi «швйтав» («колишнi полiцейськi, яю за невелику суму та заради задоволення брали на себе справу знищення втiкачiв або в'язнiв, як вiдбули свое покарання, але перевиховання яких адмшстращя бажала продовжи-ти, переносячи !х одним ударом ножа в кращий свiт» [15, с. 121]. Третш ключовий локус, який в художньому свт А. Володша мiститься за таборами - Тpоемоpдвiе, шюзор-на казкова кра!на, мiфологiзований локус «свГтово! гори»: «високi пустельш плато в самому центpi свГту, серед степу, piвно у двадцяти трьох метрах ввд пупу землЬ [15, с. 203]. Звiдти все, що поза Тpоемоpдвiем - тайга, нескшченний лiс, табipнi загородження, вшна, втеча, pеволюцiя - «на-бувае непередбачуваних, жахливих та абсурдних форм» [15, с. 187]. У такш часопросторовш конструкцп вбачаемо певнi алюзп на бiблiйнi сюжети та розподш всесвiту на Пекло-Чистилище-Рай. Утам якщо християнська свiтобудова була трамщальною, то А. Володiн створюе циркулярну, закшьцьовану модель, де людина може нескшченно блука-ти свiтами в пошуках заспокоення душi: пpимipом, Гюль-мюз Корсаков мандрував у пошуках спасшня мiж Сiтi, таборами та Тpоемоpдвiем, «вiд смеpтi до смерта» у «свiтi без життя та смертЬ [15, с. 231], де «бшьше шчого немае, весь свгг мертвий» [15, с. 324].
В останньому ромаш трилогп, «Бардо or not Бардо», протиставлено хронотоп умовно-реального свгту хроно-топовi Бардо. Ом епiзодiв репрезентують фантастичний, мiфологiчний локус - стан Бардо (за тибетськими вГру-ваннями, переход мiж життям та смертю довжиною в 49 дшв, за якi людина проходить певш трансформацп та в кшщ якого отримуе право на решкарнащю в тiлi людини чи то тварини або вище просвгтлення та пеpехiд на iншу стадш буття). Людський свiт манiфестовано декшько-ма наближеними до pеальностi локусами: «подвГр'я буд-дистського храму» [13, с. 14], де «грядки з квасолею» [13, с. 9] та «курятник» [13, с. 8] межують з бiблiотекою, в якш зберГгаеться буддистська книга «Бардо Тхедол»; типове азiатське мiстечко («Минув час, але пейзаж зовам не змь нився поpiвняно з Монгкок Роад. Ми все ще були в мГста, в оточеннi яток, встановлених на козлах та вкритих брезентом» [13, с. 85]); табipне примщення з «чорними вiд плiсняви станами та мiсячним календарем з мiфiчними ки-тайськими генералами та мшстрами, якi цiлковито нiчого спiльного не мають з тибетським тантризмом» [13, с. 163]; урбашстичний хронотоп, де «машини тягнуться бульвара-
ми» [12, с. 203], «пiцеpiя в сгат шГстдесятих» [13, с. 204] або «буддистська будГвля» [13, с. 203], яка наспpавдi е «ко-лишшм гаражем, переробленим у храм» [13, с. 203]. Якщо життя людей визначено як «сви шюзш», «театр обману» [13, с. 20], то хронотоп Бардо постае як шлях «до Чистого Свила» [13, с. 21], «блукання у небутта» [13, с. 37]. Бардо - перш за все звуковий пейзаж: «Ось що чутно спершу. Ла-ма!стсью труби. Ось з чого починаеться книга. Це незвич-ний звук, але його сприймаеш ввдразу та без застережень. Вщразу pозумiеш, що ця вiбpацiя е частиною звичних життя та смертЬ [13, с. 41], а далi «приходить тиша» [13, с. 42]. Поза звуками - «чорний простар» [13, с. 43], де «не видно шчого, це прше за шч» [13, с. 44], «таке враження, що ти всередиш сну» [13, с. 54], схожому на кошмар, у чорному сш, де «все е iлюзiею» [13, с. 57], все вмерло, «свггла бшьше немае» [12, с. 61], «немае власне кажучи пейзажу, немае зображень, але, коли намагаешся уявити собГ декорацп, знаеш, що йдеш серед величезно! чорно! долини» [13, с. 172]. Час у Бардо вкрай ввдносний та неосяжний - людина не pозумiе, «в яку систему вимГру мене пщключили» [13, с. 63].
Пpоаналiзувавши просторовГ конструкцп трьох ро-машв А. Володiна, виявляемо на цьому рГвш низку спГль-них мотивГв та обpазiв:
Постапокалiптичне мГсто, як ушверсальний антиуто-пГчний локус «постекзотичного» хронотопу, е централь-ним локусом роману «Дондог» («Ст - зовам не лaбipинт, в якому блукаеш без надп, зГ страхом, аж до агонп чи то божевшля, (^). ТакГ мГсця Гснують всюди, з анархГчними будГвлями, якГ потрохи нагромадилися та зГстикувалися, склалися у мщно збите цГле, безвих^дне та нездорове» [15, с. 20]) та етзодично з'являеться в «Малих ангелах» («Перед нею був пейзаж, на який вона не дивилася, слшуче сонце, необжита ру!ни, фасади величезних будинюв, яю чорнГли в мовчанш ранку, поля, вкритГ уламками всього, схожГ на мегаполГс кшця цивГлГзацй i навГть пГсля закш-чення варварства» [14, с. 13]) та «Бардо or not Бардо» («Ми сто!мо бшя рГдко ввдвщуваного ви!зду з мГста, подалГ вщ житлових будГвель, поряд Гз зоопарком. Чисто, е дерева, довп чорш грати, гарчання тварин, але дуже пустельно» [13, с. 203]).
ТабГр е альтернативним локусом («вийти з табору та навпростець до Ст, зовшшнього свГту» [15, с. 310]), який в постапокалштичному унГверсумГ ромашв А. ВолодГна зберГг найбГльший ступень реалГстичностГ, життездатно-стГ. ТабГр розширюеться до «зони», яка набувае рис по-всякденного, «нормального» життя: «Вш зата!вся в кутку на порозГ незнайомого будинку. Це була бшувата будГв-ля. Можна було навйь подумати, що то була початкова школа. За вхвдним порталом вш вГдчував пустий простГр, який, скорш за все, був коридором. Вш уявив ряд вГша-лок, чийсь червоний шарф, можливо навГть настшний го-динник, який вказуе на чверть на десяту» [14, с. 46]. Його протиставлено Ст, просторовГ за межами зони таборГв, де свГт набувае фантасмагоричностГ, викривленостГ: кури вигулюються «на останньому, не до кшця зруйнованому повера будГвлГ, дванадцятому» [14, с. 85], рослини Мат Квонг збирае «на сьомому пове-ра» [14, с. 144]). ТабГр, чи зону можна трактувати як у-локус в контекста «постекзо-
тичного» свггу, як утопiчний закритий простар. Провiвши частину життя в «таборах свгтово!' революцп, збудованих народами кочовими та осшими по-братньому та вшьно» [15, с. 247], Дондог визнае, що «ностальгiя за великими концентрацшними просторами (...)» мучила його «все життя та навггь тсля» [15, с. 345], а Френд Зенфль «так любив концентрацшш територп, що всiм серцем бажав !'х усiм представникам чоловiчоi та жшочо!' статi» [14, с. 216]. Поступово табори «розповсюдилися на всi континенти» [15, с. 268], «табiрна система набула ушверсальноста, ба-жання втекти припинило нас переслвдувати. Зовнiшнiй свгг став якимось неймовiрним простором» [15, с. 264], тсля чого й сама сповнилася «снобiзму та упереджень ур-башстичних центрiв та зоопарюв» [13, с. 109].
Мотив подороже шляху, що належить до класичних мотивiв утопи, логiчно з'являеться там, де е ввддалеш один вщ другого локуси: мiж Сiтi та таборами циркулюе пвдв^-на дорога [15, с. 181] та лиають дирижаблi [15, с. 261]; Богдан Шлюм здiйснюе подорож-транс до само! межi Бардо [13, с. 105]. У «постекзотичних» творах мотив шляху на-бувае мортально!' та антиутотчно!' забарвленостi: «вони знов продовжили шлях, (...), довго йшли вони без певного маршруту, (...). Кiлька смертей розбавили монотоншсть подорожi» [14, с. 19]. Так, Варвалiя Лоденко здшснювала власну утопiчну подорож до небуття - «йшла з мiста до мь ста, проповiдуючи повернення до максималiзму i без жод-них викрутаав приводячи при цьому до ди свою програ-му-мiнiмум, в основi яко!' лежало в першу чергу фiзичне знищення тих, хто воскреснув iз небуття» [14, с. 186-187]. Мотив мандрiв демонструе, з одного боку, ввдкрипсть ху-дожнього простору: «Невтомно забували ми нашi поразки та знов рушали в т мiсця, якi на картi вже позначенi бь лим кольором; нам хотшося дiзнатися, чи ^нують ще десь далеко чоловiки та жшки, юруби, кечуа, орочi, чи вцШло щось пiд впадинами Оклахоми, i чи можливо ще надати допомогу населенню, яке втекло до ржи Меконг, або на береги ржи Перл, або в Уссуршський край» [14, с. 167]. А з другого боку, спостер^аеться циктчшсть та замкнешсть ушверсуму: «кругосвггня подорож» [14, с. 167] залишае можлив^ть повернутися «до себе додому ^зь поля» [14, с. 168].
Реальш географiчнi локуси використано автором в текстах уах трьох ромашв: рiки Меконг [14, с. 188] та бшсей [14, с. 100], селище Тунгуланськ [14, с. 100], м^та Гонконг [13, с. 80] та Ванкувер [14, с. 116], кра'ни Лаос [14, с. 86], Монголiя та Китай [14, с. 75]. Локуси такого типу сам автор визначае як «декоращю», де «оповщач зовам не е туристом, улм залишаеться чужаком. (...) вш перебувае в нестшкому сташ та не мае шчого спiльного зi звичайним мешканцем тутешнiх мiсць» [2, с. 329-330]. А. Володш поз-бавляе таю географiчнi вiдсилки «сугубо!' реальностi»: так «Сибiр вириваеться iз власне росшського контексту та на-бувае фантастичних контурiв» [4, с. 13]. Шлюм подорожуе «у великому м^та, нехай буде Гонконг, щоб хоч щось сказа-ти та щоб зберегти принцип правдоподiбностi, на якому за традищею базуеться будь-який наративний шетт» [13, с. 80], але сам вш не е частиною свггу, спостер^ае його з вiкна потягу, «жмчае, що вiдбуваеться за вжнами», та тiшиться iлюзiею, наче «таким чином може визначити м^це свиу,
де вiн перебувае» [13, с. 83]. Екзотичш для европейського читача локуси стають придатним тлом для «постезотич-них пейзажiв»: «Ми вийшли до берега екваторiальноi рiки, яка робила недоречним будь-який шший пошук вигнання. Коричневi води часом тягнули за собою рослини, вщрваш паводком вiд болотистих рiчних стокiв та лагун. (...). Вiд землi йшли зловоннi випаровування компосту та банано-вих плантацш» [14, с. 128-129]. Особливостi антиутотч-ного простору передбачають саме таку «прив'язку до пев-но!' (або тако!', що легко тзнаеться) точки на мапi» [8, с. 11], але «реалп цього свгту, iснуючий у ньому устрш мають вiдчуватися як чужi» [8, с. 12], що створюе необхвдну «хит-кiсть, пластичнiсть» [8, с. 12] сшввщношення реальностi та антиутопп.
За допомогою фантастичних та постапокалштичних мотивiв створюеться антиутопiчна реальнiсть: «(...) в мь стах не залишилося шчого, ^м покинутих будинкiв та почорнших остовiв буцiвель, а в л^ах та селах припинили вести рахунок територiям, де рослиннiсть набула пурпурного, бузкового та чорничного кольору» [14, с. 25]. Он-тарю, Дакота, Мiчiган, Чукотка, Буряпя, Лаос [14, с. 142] згадуються як локуси знищеш, що ^нували «в часи ко-лишньо!' едино!' торпвельно!' системи, доларiв та таборiв» [14, с. 142]. Тепер тут «мараансью шлейфи» [14, с.143] та «запах спустшо!' планети» [14, с.145]. Хронотоп вiддалено вiд реальностi, вш виявляеться фантастичним, «наче все трапилося з шшою цивiлiзацiею, на схожш, але вiдмiннiй вiд нашо!' планета» [15, с. 109].
«Пекельш» пейзажi час вiд часу «перемежаються» по-всякденними локусами на кшталт булочно!', молочного магазину, тютюново!' крамнищ [15, с. 37-38], бару [13, с. 204]. Але поступово !'х поглинае темрява та замшюють «збройо-вi майстернi, де кують танки для майбутньо! вiйни» [15, с. 125]. Антиутотчна картина свiту набувае реал^тичносл, перетворюеться на постапокалiптичне попередження.
Цший комплекс мотивiв автор використовуе для ство-рення загально!' атмосфери огидноста, жаху, суголосно!' вiдчуттю кшця буття людства. Серед них видшяемо:
мотив пустоти та тишi: сви - це «крихiтнi територii вигнання (...) по дорозi в пустоту» [14, с. 5], «вулищ спу-стiли, бiльше майже нiкого не залишилося в м^тах» [14, с. 7], «настають сутiнки та тиша» [13, с. 101], залишки людей мають «триматися в тш, тихiше за юрбу мерцiв» [15, с. 104] на «краю небуття» [15, с. 26], зввдки «щоб канути в пустоту, потрiбно лише трохи викрутитися» [15, с. 26].
мотив ноч^ темряви, суцшьно!' чорноти: «нас оточува-ла суцiльна чорнота» [14, с. 62], Бардо - це «чорний про-стiр» [13, с. 43] «мiж агонiею та реальшстю» [13, с. 105], де «не видно шчого, це прше за шч» [13, с. 44]. Навгть ре-алiстичнi предмети можна лише «мацати» [13, с. 46], але не можна побачити, «все е шкшею» [13, с. 57], все вмерло, «свила бшьше немае» [13, с. 61]. Ця темрява, що спочат-ку сприймаеться як «тимчасове автоматичне вiдключення свiтла» [15, с. 38], [13, с. 42] («вимикання електрики вщ-бувалися все частше, i в рештi решт освгтлення стало дуже обмеженим» [14, с. 158], «пасажири почали скаржитися на темряву, в якш !'х змушували жити, стверджуючи, що ар^ть викликае психiчнi розлади» [14, с. 158]), поступово «придушила портовi квартали та саме м^то, а згодом усю
крашу та увесь континент, та навггь усю планету» [15, с. 98], наближаючи смерть як «зникнення за межами суцшь-но! темряви» [15, с. 279].
мотив вологи, поту, жару: у «Малих Ангелах» Бела Мардiросян, перебуваючи на останньому повера не до кiнця зруйновано! будiвлi, констатуе, що «Волога була всюди. Вода, що застоювалася мiж уламками даху, утворю-вала скупчення, з яких далi стiкала по стшах. Чутно було дзюрчання каналiзацil, що прорвалася в глибинi лiфтовоi шахти» [14, с. 50-51]; Дондога з дитинства оточуе «ворожа сир^ть» та «запах мулу» [15, с. 64], вш повсякчас штше, а вже на Кукарача-стри, напередоднi смерт зауважуе: «Моя шкiра стати вологою... Мо! спогади бути цiлком розчи-ненi» [15, с. 300]; у Бардо Шлюм та Пюфкi ввдчувають, як «тепла волога отруюе прослр, в якому нас замкнуто» [13, с. 96].
ольфакторш образи (неприемнi запахи) ще бiльшою мiрою деестети-зують простiр (у Ст - «Увесь кисень ку-дись зник. Його замiнив насичений пленяв ою сморiд» [15, с. 124], «На цьому нижчому рiвнi простору все було цшком чорним та смердючим» [15, с. 351]; «каталог аро-матiв» Крапчастого Зерна «включав сотш роздiлiв» [14, с. 100]: «гнило! капусти», «вставних щелеп», «жарених на олii пончикiв», «запах затхлост води та жареного пилу» [14, с. 97-102], бо «нюх замщуе зiр, коли зiр слабшае або коли темною стае шч» [14, с. 97]; тому й у Бардо запах «котячо! сечЬ [13, с. 72] з'являеться лише з наближенням до виходу, до переродження.
Часовi координати, як М. Бахтш визначае як «четвертой вимiр простору» та «проввдне начало» [1] лиератур-ного хронотопу, у дослвджених романах А. Володша вияв-ляються цiлком суголосними просторовим. Перш за все, спостер^аеться загальна невизначенiсть часу («Жодного способу ввдлжу не функцiонувало, навiть якщо я обмежу-вав сво! пошуки лише найближчим минулим часом» [14, с. 91]; «Це може ввдбуватися де завгодно та в яку завгодно епоху» [14, с. 121]; «чи то за двадцять три години перша, чи то за двi години двадцять третя, чи то рiвно перша»[15, с.103]; у Бардо час втрачае сенс, «якою б не була довжина вiчностi, п потрiбно прожити» [13, с. 159]) та приблизшсть («жив вш десь за часiв таборiв та тюрем, або, скажiмо, де-який час по тому, або два чи десять столггь по тому» [14, с. 105], «одного разу, двадцятьма чи двадцятьма п'ятьма роками шзшше, каже раптом Дондог, а може й тридцятьма, тридцятьма двома, яка рiзниця» [15, с. 105]; «ам або вiсiм столггь тому, або навиь ще рашше, наприклад до свггово! революцп» [13, с. 162]), адже «Залишимо подiбнi уточнен-ня - iсторикам, вченим, що вивчають мерзотнос-тЬ [15, с. 60]. Якщо час вказано, вш виявляеться iрреальним, наче дiе за альтернативним календарем - «Щось робило нереальною ту реальшсть, яку ми разом переживали» [14, с. 13]. Виявляеться, що в тш реальносл люди живуть вже сотш роюв («1й, мабуть, так давно виповнилося сто роюв, що зникла потреба рахувати наступнi десятирiччя» [15, с. 13], «дв^т сiмдесят два роки тому вона була молодою та привабливою» [14, с. 78]). В Бардо вони взагалi втрачають часовi репери: «два тижш минають в одну мить» [13, с. 63], а «43 дш - наче година чи дв^ або п'ять хвилин» [13, с. 70], i лише «вiдривний календар вказуе на двадцять дев'ятий
день» [13, с. 67].
Показовими для А. Володша е антиутошчш звернення до псевдоГсторичних, фантастичних, уявних поди: «у той час, коли ще Гснувала Африка» [14, с. 59]; «шсля космГч-но! катастрофи або задовго до свггово!' революцп» [14, с. 83]; «близько чотирьох десятюв роюв тому пвд час другого знищення уйбурГв» [15, с. 96], «коли Пекш ще Гснував» [15, с. 277]; «в легендарш роки свггово!' революцп» [15, с. 170]. ЗустрГчаемо чисельш прямГ алюзп на ключовГ подш Гсторп: «двохсотлйтя ввд дня народження Комсомолу» [14, с. 124], «за чаав Радянського союзу» [13, с. 19]; «в тридцят роки» [15, с. 15], «пвд час друга вшни» [15, с. 76], «мГж двома вш-нами» [15, с. 292]; «була чудова погода, розпал лгта, тшь-ки-но розпочалася вшна» [15, с. 144]. Саме ГсторГя вГйн та революцГ! ХХ столитя, зокрема радянська та пострадян-ська ГсторГя, е джерелом натхнення для А. ВолодГна [7, с. 340-341]. Такий рух романного часу виявляеться типовим для антиутопп кшця ХХ столГття: «залишаючись умовним, час цей напряму сшвввдноситься з реальним. БГльш того, умовний час е все бшьше впГзнаваним, хоча з реальним не сумГсним: амбГвалентний характер гхшх взаемовГдносин -специфГчна риса роману-антиутопп» [8, с. 11]. Автор за-значае, що в його романах «все ввдбуваеться столГття по тому шсля Чорнобилю» [16], а Ф. Детю визначае час дп ромашв як «час кГнця свгту» [4, с. 14]. А. Володш вГдштов-хуеться вГд реальних подш, але створюе нову реальнГсть, яка не е цшковито вГдГрваною ввд сучасного читачевГ та авторовГ часу, за рахунок чого ввдповщае однш з головних рис сучасно! антиутопп - «сприймаеться саме як уявний i в той самий час як такий, що може реально здшснити-ся» [8, с. 14]. Отже, вш будуе антиутопГчнГ сюжети сво!х «постекзотичних» романГв, в яких розмГрковуе над мож-ливими наслвдками техногенних та соцГальних катастроф для людства в цшому та людсько! особистостГ зокрема, створюе картини «розвалин свГту» [14, с. 202], змушуе за-думатися, що «Ми також належимо до цього вмираючого людства, яке ти описуеш, i ми також дГйшли до останньо! стадГ! небуття» [14, с. 95].
БагатомГршсть часопросторового конструкту ромашв А. Володша ми пропонуемо умовно визначити як «постек-зотичний хронотоп». Фантасмагоричний ушверсум тут репрезентовано як територш наслвдюв свГтових вГйн та катастроф. Мотиви темряви, ночГ, чорноти, пустоти, тишГ, вологи, смороду, неввд'емшсть ГлюзГ! вГд реальностГ, поз-бавлення пейзажГв життя створюють тотальну метафору смертГ, а точнГше стану на межГ буття та небуття, максимально розкритого в ромаш «Бардо or not Бардо». Акцен-туючи на жахах постГндустрГальних мГст та можливостГ вимирання цивГлГзацГ!, автор надае рис «утошчносп» ло-кусам зони, табору, замкнутого простору, тюремно! каме-ри. Проте в романах ввдбуваеться ввдхвд ввд чГтко! опозицГ! «закритий простГр» та «шша зона», риси «табГрностГ» роз-повсюджуються на весь романний свГт. БГльше того, «сюр-реалГстична клаустролопя» [10, с. 79] «постекзотичного» простору виходить за межГ романного корпусу, «фжцю-налГзуе» реальний свГт.
ПсевдоГсторичшсть та чисельнГ алюзГ! на Гсторичш подГ! та реальнГ географГчнГ локуси надають певну реаль стичнГсть, вГрогвдшсть фантасмагорГям автора. Цитуючи
вщому дослщницю творчоста А. Володша, зазначимо, що «в результата виникають тексти, зануреш в реальшсть не Гсторичного простору, але того, що сам Володш називае шамашзмом» [5, с. 285] - «Шаман сво!м мовленням та сво!-ми видшнями робить саме те, що робимо ми: вш залишае звичний, реальний свгт та переходить до свГту шшого, (...). Вш деконструюе реальнш свй, та з його фрагментав вш ре-конструюе свй по той бж, в якому вш перемщуеться поза часом, поза простором, поза життям, поза смертю» [5, с. 286-287]. Створений у романах часопросторовий ушвер-сум не ГмГтуе та не репрезентуе реальность, а створюе !й альтернативу, конкуруе з нею, замщюе !!. Така тенденщя вщповвдае критерГям сучасно! антиутопп, яка формуе уяв-лення про можливГ шляхи розвитку суспшьства, не лише виходячи з фантазп автора, але й з «його здатноста про-стежувати далеко наперед силовГ лшп епохи, спираючись на реальш факти Гсторичного процесу» [8, с. 10]. Володш-ська антиутошя, слщуючи традицп сучасних антиутошч-них романних форм [8, с. 10], наповнюеться реалГстичним змГстом, трактуючи майбутне не як нереальний, ефемер-ний час, а як осмислення тепершнього.
СпецифГчш часопросторовГ координати, виявлена система мотивГв та прямГ текстуальш алюзп вщграють жан-ротворчу роль та наближають «постекзотичний» роман до форм антиутопп. Проте вона припускае можливГсть «утошчного» спасшня у формГ вГчного життя (навгть коли воно передбачае втрату людиною людсько! форми, !! мета-морфози на тварину чи то «недолюдину») та фшософсь-ко-релтйних практик (Бардо). Так, у цьому зруйновано-му, вмираючому чи вже мертвому свт двохсотлгтш старГ «будували сво! плани на майбутне. Тепер вони вже знали, що школи не помруть, та журилися, що людство вступило до практично фшально! фази свого заходу, тодГ як в а умови вже давно склалися для райдужного тепершнього, або майже райдужного» [14, с. 21]. Суголосну вдею зустрь чаемо в ромаш «Бардо or not Бардо»: «(...) аш револющя, аш «Бабуся» не загинули, вони «проходять Бардо в той са-мий момент. Вона вщродиться...» [13, с. 31] i тодГ «Всю-ди буде покладено кшець нерГвностГ» [13, с. 37]. З шшого боку, виявлена циклГчнГсть часопростору (тдтверджена зокрема канадською дослГдницею М.-Е. Сабурен-Пакет [11, с. 8]) передбачае збГг кшця та початку: так, Бардо - це не лише «свГт, що наслвдуе смертГ», але й «свй, що передуе народженню», «подорож, що веде до вщродження» [13, с. 140-141].
М.-П. Угло фактично постулюе антиутотчшсть по-стекзотичних творГв, хоча називае А. Володша «утотстом» та визначае, що «у володшських творах утопГю вписано в складний та парадоксальний дискурсивний простГр. У нь-ому протиставлено радикальне полгтичне кредо та абсо-лютний шгШзм, що вГдкидае будь-яку вГру в можливГсть полГтичного або релтйного вирГшення проблеми. Ця утопГя без надп зводить нанГвець усГляку можливГсть Где-ального свГту та затверджуе принцип безперспективностГ революцГй в межах географп уявно! та вГддГлено!» [9]. Про-стГр цього вигаданого свгту полГтизований, скерований до уявних вдей прогресу i свободи, але постшно наближаеться до апокалГпсису або навгть вже пережив його. Цей фанта-стичний хронотоп вбирае в себе «у-тотю» (вГдбуваеться в
iншому м^та) та у-хронiю (вiдбуваеться в шший час), хоча не апелюе до конкретного локусу (м^та, острова) чи моменту майбутнього; вш мае м^це «пiсля краху комунiта-ристських iдеалiв та 'хньо!' антиутопiчноi денонсацп» [9], проте залишае «утопiчне» продовження кторп - у формi сшв, мовлення мертвих та трансу шамашв.
А. Володiн натякае на можлив^ть iдеального, утопiч-ного свiту, але в сташ не-людини (шляхом метаморфоз людини, у результата ошричних та шаманських практик, осягнення буддистський вiрувань, тсля проходження Бардо). Так, Дадук'ян та Шмоловсью мрiють залишитися в Бардо, «саботувати цю iсторiю з матрицями», бо «це все нестерпно - перероджуватися, мусити знов штегруватися у свгт в'язниць, притулкiв, багатпв та павукiв» [13, с. 190]. Водночас i бути знищеними Вiчним Свiтлом вони не хо-чуть, тому виршують «побудувати тут собi свiт, в якому можна жити», «приемний притулок, пейзаж», «реорганiз-увати Бардо на свiй розсуд» [13, с. 191].
З одного боку, можна вважати такий «утотчний» сви пародтванням утопii, з iншого - пошуком и ново!' кон-цепцii в контекстi спiвiснування в сучаснш фiлософii за-х^дного прагматизму та схщних релiгiйних практик. Таке сшвввдношення антиутопiчних та утопiчних засад з еле-ментами пародiювання утопii, «оксюмороншсть утопii/ антиутопii як дiалектичноi едносп протилежностей» [3] покладено в основу ново!' форми антиутопп, постмодер-шстсько! [3]. Дослiдження утопii та антиутопп як мета-жанру (початок яким поклали Н.Арсентьев, А.Бегалiев, Б.Ланш, Т.Чорнишева, б.Шацький, якi вiдзначали !'хню едину жанрову природу) в сучасному лиературному ди-скурсi поступово набувають ваги. Так, О. Воробйова ви-сувае теорiю «амбiутопii» та «метаутопii» (запропоновано розглядати едину жанрову форму метаутопп, якш прита-манне дiалектичне сшв^нування рис утопii та антиутопii) [3], що дозволяе в контекста постмодершстського дискурсу ввдмовитися вiд регламентованоста, розширити жанро-вi межi.
Висновки та перспективи. Спираючись на утотчну ^торт ХХ столiття (iндустрiальнi досягнення, комушзм, глобалiзацiя), А. Володiн у сво'х «постекзотичних» романах реалiзуе засади сучасно!' антиутопii - «спростовуе цю щасливу версiю шляхом и логiчного продовження i дове-дення до трагiчно-абсурдного фiналу, виявляе на м^щ iде-ально!' держави - вдеальну машину для придушення особи-стостi, а замiсть монолiту суспшьства - безлику спiльноту, що втратила мету i сенс iснування, тому що з досягненням досконалого майбутнього зупиняеться сощальний час i за-вмирае життя» [3]. Художня репрезентащя часу та простору у творах А. Володша ввдображае естетичш засади пись-менника та виливаеться в антиутошчну романну форму. Конструювання «iншого», закритого простору, перехiд до альтернативного часу, ввдрив вiд реальних часопросторо-вих реперiв, мортальнi та апокалштичш мотиви поста-ють ознаками амбiутопiчного хронотопу. Невизначене мiсце ди, водночас iзольоване вiд реальностi та алюзивно пов'язане з нею, переход в уявний майбутнiй час з метою трактування можливих наслiдкiв сьогодення у поеднанш з соцiально-полiтичною проблематикою, фантастичними елементами, декларатившстю мовлення дозволяють ввдне-
сти романи А. Володша до постмодершстсько! метаутопп.
Перспективою подальших дослвджень вбачаемо аналiз хронотопу iнших ромашв письменника, виявлення вну-трiшньо-iнтертекстуальних мотивiв та iхньоi ролi в реаль зацii «постекзотичного» проекту автора.
Лгтература:
1. Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // М. М. Бахтин. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. - М. : Худож. лит., 1975. - 502 с.
2. Володин А. Писать по-французски иностранную литературу / Антуан Володин // Дондог / Антуан Володин ; [пер. с фр. В. Лапицкого]. - СПб. : Амфора, 2010. - С. 321332.
3. Воробьева А. Н. Русская антиутопия ХХ - начала XXI веков в контексте мировой антиутопии [Электронный документ] : автореф. дис. ... д-ра филол. наук : 10.01.01 / Александра Николаева Воробьева. - Самара, 2009. - Режим доступу: http://dibase.ru/artide/13042009_vorobyovaan (дата звернення 25.02.2016 г.) - Назва з екрану.
4. Детю Ф. Антуан Володин: портрет художника-сталкера / Фредерик Детю // Малые ангелы: наррацы / Ан-туан Володин ; [пер. с фр. Е. Дмитриевой]. - М. : ОГИ, 2008. - С. 6-33.
5. Дмитриева Е. Заметки переводчика. О некоторых лексических, поэтических и смысловых неологизмах в творчестве А. Володина / Екатерина Дмитриева // Малые ангелы: наррацы / Антуан Володин ; [пер. с фр. Е. Дмитриевой]. - М. : ОГИ, 2008. - С. 278-289.
6. Дмитриева Е. Французский писатель с русскими корнями: Антуан Володин - первый опыт русского прочтения: международный коллоквиум "Постэкзотизм Антуана Володина" (Москва, апрель 2006 г.) / Екатерина Дмитриева // Новое литературное обозрение. - 2006. - N5
(81). - С. 421-431. - Режим доступу: http://magazines.russ. ru/nlo/2006/81/dm36.html (дата звернення 25.02.2016 г.) -Назва з екрану.
7. Скард-Лапидус А. Постэкзотизм... да, слово дико / Арнаут Скард-Лапидус // Дондог / Антуан Володин ; [пер. с фр. В. Лапицкого]. - СПб. : Амфора, 2010. - С. 333-349.
8. Тимофеева А. В. Жанровое своеобразие романа-антиутопии в русской литературе 60-80-х годов XX века [Текст] : автореф. дис. ... канд. филол. наук : 10.01.01 / Тимофеева Анастасия Владимировна. - Москва, 1995. - 20 с.
9. Huglo M. The Post-Exotic Connection: Passage to Utopia / Marie-Pascale Huglo, Roxanne Lapidus // SubStance Issue 101. - Volume 32, Number 2, 2003. - P. 95-108.
10. Ruffel L. Volodine post-exotique / Lionel Ruffel. -Nantes : Editions Cécile Defaut, 2007. - 340 p.
11. Sabourin-Paquette M.-È. La survie des sous-hommes : étude de la mutation du corps, de l'espace et du temps dans Des anges mineurs d'Antoine Volodine. Mémoire présentée comme exigence de la maîtrise en études littéraires / Marie-Ève Sabourin-Paquette. - Montréal : Université du Québec, 2009. -83 p.
12. Soulès D. Fictions du politique : Volodine / Dominique Soulès // Acta fabula. - Vol. 8, n°5, 2007. - Режим доступу: http://www.fabula.org/revue/document3550.php (дата звер-нення 25.02.2016 г.) - Назва з екрану.
13. Volodine A. Bardo or not Bardo / Antoine Volodine. -Paris : Seuil, 2004. - 238 p.
14. Volodine A. Des anges mineurs / Antoine Volodine. -Paris : Seuil, 1999. - 224 p.
15. Volodine A. Dondog / Antoine Volodine. - Paris : Seuil, 2002. - 366 p.
16. Wagneur J.-D. Tout se déroule des siècles après Tchernobyl. Entretien avec Antoine Volodine / Wagneur Jean-Didier // Libération. - 1999. - P. II-III.
