CC BY
312
УДК 343.14 В'ячеслав Вггалшович Вапнярчук,
канд. юрид. наук, доцент Нацюнальний юридичний утверситет ¡мет Ярослава Мудрого, м. Харюв
П1ДСТАВИ ЗАСТОСУВАННЯ СУДОВОГО РОЗСУДУ В КРИМ1НАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕНН1
У статп розглянуто суттсть двох iз трьох визначених автором пiдстав для застосування судового розсуду (дискрецп) суду в кримшальному провадженнi. Дослiджено сутнiсть диспозитивних (ситуативних або дискрецшних) норм права та вщносно визначених чи альтернативних санкцiй iмперативних норм права (1х правова природа, особливостi закрiплення в законi, види й недолiки). Обгрунтовано думку про недоцiльнiсть вiднесення до пщстав застосування судового розсуду прогалин у правi i колiзiй у законодавсга, а також приписiв науково-рекомендацшного й методичного характеру.
Ключовг слова: судовий розсуд, диспозитивн (ситуативнi або дискрецшт) норми права, вiдносно визначет чи альтернативнi санкцп iмперативних норм права, ощнш поняття.
Розвиток науки в^чизняного кримiнального процесу спонукае до необхщносп дослiдження i перегляду традицшних наукових поглядiв щодо окремих особливостей кримшального процесуального доказування. Особливо!' актуальносп вирiшення цього питання набуло у зв'язку з набранням чинност новим КПК Украши, в якому запропоновано розширення змагальних засад кримiнального провадження. Дослщження ж природи судового розсуду як форми реалiзацii активних та шщативних повноважень суду, й зокрема тдстав його застосування в кримшальному проваджент, е визначальним для належного застосування змагально!' процедури та й гарантш у кримiнальному процесi Украши. Саме цими обставинами пояснюеться необхщшсть написання ще!' статтi, 1! лопка та змiст.
Метою роботи е визначення тдстав застосування судового розсуду в кримшальному провадженш й аналiз окремих з них.
В юридичнш лiтературi з теорп права, присвяченш дослiдженню правозастосовного розсуду, видiляються рiзноманiтнi пiдстави його застосування [1; 2]. Не вдаючись до 1х докладного критичного аналiзу, варто зауважити, що, на наш погляд, окремi з них або взагалi не можуть розглядатися як тдстави для правозастосовного розсуду (в тому чист й судового), або стосуються iнших його аспектив (зокрема, його меж).
Зважаючи на висловленi в науковiй лiтературi думки та чинне кримiнальне процесуальне законодавство, а також практику його застосування, вважаемо, що тдставами судового розсуду в кримшальному проваджент е: 1) диспозитивт (ситуативт або дискрецшт) норми права; 2) вщносно визначет чи альтернативт санкцii iмперативних норм права; 3) оцшт поняття1.
1 Варто передбачити, що наша пропозищя про ввднесення до п1дстав судового розсуду оцшних питань, викличе в окремих науковщв заперечення. Адже ощнш поняття е не якимось абстрактним явищем, вони теж закр1плен1 в диспозитивнш чи 1мперативн1й крим1нальн1й процесуальнш норм1. Однак, для того, щоб п1дкреслити значення й показати специфшу, вважаемо ц1лком допустимим вид1лення !х як самост1йно! п1дстави розсуду суду. Б1льш того, оц1нн1 поняття можуть м1ститися й в 1нших нормах, яш сам1 по соб1 ми не вважаемо тдставами судового розсуду.
Зважаючи на важливють дослщження питання щодо розумшня оц1нних понять як самостшно! п1дстави застосування судового розсуду та обмежешсть обсягу ц1е! статп, передбачаемо розглянути його в окремш публ1кац11.
1. Диспозитивт (ситуативт або дискрецтт) норми. Ця пщстава застосyвання судового розсуду сво'1'м джерелом мае дiю в кримшальному процесi такого методy правового регулювання як диспозитивний. Диспозитивний (вщ лат. dispositivus - вiльний розсуд, розпоряджання, допускаючий вибiр [3, с. 228-229]) - це такий метод регулювання правовщносин, коли суб'ект реалiзye свое право або за сво'1'м власним розсудом, або за домовлешстю з шшими суб'ектами.
Свiй прояв диспозитивний метод правового регулювання знаxодить у диспозитивниx (ситyативниx або дискрецiйниx) нормаx кримiнального процесуального права, яю i е пiдставою для судового розсуду. Так, у чинному кримшальному процесуальному законодавст зyстрiчаються вирази «суд вправо» (див., напр.: ч. 2 ст. 367, п. 12 ч. 1 ст. 56 КПК), «суд може» (див., напр.: ч. 2 ст. 23, ч. 2 ст. 27, ч. 4 ст. 95 КПК), «суд мае право» (див., напр.: ч. 7 ст. 55, ч. 2, 3, 5 ст. 97, ч. 1 ст. 114, ч. 3 ст. 156 КПК), «за шщативою суду» (див., напр.: ч. 9 ст. 182, ч. 13 ст. 352, ч. 1 ст. 358 КПК), «суд за власною шщативою» (див., напр.: ч. 4 ст. 193, ч. 5 ст. 244, ч. 2 ст. 336 КПК), «за розсудом суду» (див., напр.: ч. 1 ст. 354 КПК), «суд за своею шщативою» (див., напр.: ч. 4 ст. 365 КПК). Як зазначае П. А. Лупшська, норми саме з таким змютом у наущ процесуального права вщносять до так званж дискре^йник або ситyативниx, яю визначаються конкретними обставинами (ситуащею, що склалася - звщси й ïx назва) [4, с. 121-122; 5, с. 45-46], розраxованиx на судовий розсуд.
Aналiз ситуативна норм кримшального процесуального права дозволяе видшити двi групи процесyальниx прав суду, що реалiзyються за його розсудом. Першу складають процесуальш повноваження суду, яю кореспондують правам чи обов'язкам шшж суб'ек^в процесyальниx вщносин. Так, наприклад, вщповщно до ч. 7 ст. 55 КПК праву особи, яка не подала заяву про вчинення щодо не'1 кримшального правопорушення або заяву про залучення ïï до провадження як потерпшого, однак дала письмову згоду на це, кореспондуе повноваження суду визнати ïï потерпшою; вщповщно до ч. 3 ст. 156 КПК праву сторони кримшального провадження, яка подала клопотання заслyxати будь-якого свщка чи дослщити будь-яю матерiали, що мають значення для виршення питання про вщсторонення вщ посади обвинуваченого, кореспондуе повноваження суду здшснити (або не здшснити) вказаш дп. Процесуальш норми закону, що мютять таю права, на наш погляд, можна назвати ситуативш кореспондyючi норми.
Другу групу ситyативниx норм утворюють таю, в змют якиx вxодять повноваження суду, що не зв'язаш з якимись процесуальними правами i обов'язками оаб, яю беруть участь у кримшальному провадженш. Наприклад, право суду самостшно встановлювати процесуальш строки для забезпечення виконання сторонами кримшального провадження вимог розумного строку (ч. 1 ст. 114 КПК); вийти за межi висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акт! (ч. 3 ст. 337 КПК). Таю повноваження суду не тшьки не кореспондують конкретним процесуальним правам чи обов'язкам заiнтересованиx оаб, а навт школи можуть протиставлятися волевиявленню цж оаб, реалiзовyватися судом напереюр останшм. Вважаемо цшком правомiрно ïx називати ситуативш не кореспондyючi (або Ыщативш) норми. Саме цi норми е пщставою для судового розсуду щодо реалiзацiï iнiцiативниx повноважень суду (або шшими словами, для шщативно'1' дiяльностi суду).
Таким чином, необxiдно визнати, що чинне кримшальне процесуальне законодавство мютить активнi (в тому чист й iнiцiативнi) повноваження суду не тшьки у виглядi його процесуальнж обов'язкiв (iмперативнi норми) (див., зокрема: ч. 2 ст. 87, ч. 2 ст. 97, ч. 4 ст. 132, ч. 2 ст. 157, ч. 4 ст. 173 КПК), але й у виглядi процесyальниx прав, реалiзацiя якиx залежить вщ розсуду суду (диспозитивш (ситуативш) норми), та яю можуть як кореспондувати, так i не кореспондувати правам чи обов'язкам iншиx суб'ек^в кримшального провадження.
Однак юнування активниx повноважень суду у виглядi його прав, що здшснюються за розсудом, на наш погляд, мае певш недолши. По-перше, чиннi процесyальнi норми, що надають суду право вчиняти активш дп за його розсудом, досить часто не передбачають
меж такого розсуду або останш ч^ко не визначеш, навiть тодi, коли для цього вщсутш об'ективнi пщстави неможливостi чiткого формулювання гiпотези норми процесуального права. У таких випадках судовий розсуд мютить небезпеку надмiрного використання таких прав, що може призвести до свавшля i навт до пiдмiни собою норм процесуального права, перетворення його у самостшне джерело права.
По-друге, ще одним недолгом вказаних норм (можливо навт бiльш суттевим), на нашу думку, е незабезпечешсть реалiзацii активних повноважень суду в тих випадках, коли за певних обставин кримшального провадження це буде дшсно необхщно. Адже на вщмшу вiд процесуальних обов'язюв суду його процесуальнi права санкщонуватися якимось чином не можуть (наприклад, можливютю скасування судового рiшення у разi невикористання судом вказаних прав): шше свiдчило б, що активне повноваження суду, сформульоване в закош як право, насправдi е його обов'язком. Таким чином, не юнуе жодних реальних процесуально-правових гарантiй того, що активш повноваження суду сформульоваш законодавцем як його процесуальнi права i якi можуть реалiзуватися за його розсудом, будуть ним належним чином використовуватися.
Який же вихщ з ще! ситуацп? Зрозумiло, що цшковита вiдмова вiд конструювання ситуативних норм у кримшальному процесуальному законодавсга е недощльною й неможливою, адже в них проявляеться прагнення законодавця пом'якшити публiчну та розширити диспозитивну природу кримшального провадження, що загалом, вважаемо, слщ ощнювати позитивно. Ми вбачаемо наступш можливi варiанти вирiшення ще! проблеми: по-перше, передбачити в змют таких норм певнi можливi рамки !х застосування (iз встановленням певних умов, перелтв, оцiнних понять тощо); по-друге, окремi iснуючi в чинному кримшальному процесуальному законодавсга активнi повноваження суду у виглядi процесуальних прав, яю використовуються за розсудом, повинш бути або замiненi на обов'язки суду, яю санкцiонованi можливiстю скасування судового ршення у випадку не виконання, або взагалi виключенi.
2. Вгдносно визначеш чи альтернативна санкцИ гмперативних норм права. 1ншим методом правового регулювання в галузi кримшального судочинства е iмперативний (вiд лат. трего - владний, наказовий [6]). Вш характеризуеться вимогами безумовного виконання судом (чи шшим суб'ектом кримшального провадження) тих припиав закону, яю йому адресованi. Вiдмiнною рисою iмперативноi норми е те, що вона, за загальними правилом, не допускае можливосп вибору варiанту рiшення чи дп. У зв'язку з цим закономiрним здавалося б виглядае висновок про неприпустимють розсуду (в тому чист й судового) в процес правозастосування цього рiзновиду норм. Однак, як свщчить аналiз чинного законодавства, чимало iмперативних норм все ж мютять певнi вiдносно визначенi чи альтернативы приписи (це стосуеться тако! !х частини, як санкцiя). У таких випадках, як цшком вiрно зазначають В. Б. Гончаров i В. В. Кожевнiков, допускаеться можливють застосування розсуду суб'екта правозастосування [7, с. 56]. Правда, вказаш автори допускають можливють застосування такого розсуду лише на пiдставi iмперативних норм адмшютративного чи кримiнального права. Однак, якщо проаналiзувати норми чинного КПК, то ми виявимо, що в ньому теж присутш iмперативнi норми з вщносно визначеними чи альтернативними кримшальними процесуальними санкщями (див., зокрема ч. 1 ст. 139 КПК). Тим бшьше, що кримшальне процесуальне право передбачае юнування специфiчних кримшальних процесуальних санкцiй.
У теорГ! права пщ санкцiею розумiеться елемент норми права, що встановлюе невигщш наслщки на випадок порушення правила, визначеного в диспозицп [8, с. 237]. Залежно вщ характеру негативних наслщюв видiляються такi санкцii: а) правовiдновлюючi мiри (в кримiнальному провадженнi прикладом тако! санкцп е скасування незаконного ршення); б) мiри юридично! вщповщальносп (в кримiнальному провадженнi прикладом е накладення грошового стягнення); в) заходи попереджувального характеру (прикладом ще! санкцп пщ час кримшального провадження е застосування заходiв забезпечення
кримшального провадження); г) власш правовi втрати (наприклад, втрата права на подачу скарги).
За ступенем визначеност санкцп подiляються на абсолютно та вщносно визначенi. Останнi (якi i е предметом нашого аналiзу) - це таю, що передбачають можливiсть застосування рiзних 1'х видiв (у зв'язку з цим 1'х ще iнколи називають альтернативними). Мова тут, зокрема може йти про можливють обрання рiзних запобiжних заходiв або 1'х рiзноi мiри (наприклад, накладення грошового стягнення певного розмiру). Думаеться, що основною причиною регламентування КПК таких можливих альтернативних процесуальних санкцш е прагнення законодавця приблизити вид i розмiр можливих невигщних наслiдкiв за порушення диспозицп товно'' норми до конкретних умов такого порушення iз врахуванням конкретних обставин правово'1' ситуацп, що розглядаеться, та особи порушника (зокрема, це прямо випливае iз змiсту ст. 178 КПК, яка мютить положення про необхiднiсть врахування зазначених обставин при обраш запобiжних заходiв).
Отже, вiдносно визначенi процесуальш санкцп (у тому чист й такий 1'х рiзновид як альтернативш), допускають певну свободу вибору конкретно'1' мiри негативного впливу (санкцiю), тобто правозастосування за розсудом. Разом з тим, законодавець в КПК уникае занадто невизначених санкцш, що е цшком виправданим. Адже розсуд суддi в таких випадках е найбшьш ризикованим, що може призвести до настання тяжких наслщюв.
На завершення розгляду ща пщстави судового розсуду хотшося б звернутися до дискусп щодо розмежування диспозитивних та iмперативних норм. У теорп права висловлювалися думки про необхiднiсть перегляду вщнесення норм з вiдносно визначеною санкщею до диспозитивних, оскiльки вони передбачають можливють вибору. Не вдаючись до аналiзу полемiки, яка мала мюце в юридичнiй лiтературi з цього приводу, вважаемо, що можна погодитись з позищею I. С. Лапшина, який пише, що «диспозитивними е тшьки т норми, якi мають в своему складi невизначену або вщносно визначену гшотезу або диспозищю. Якщо i гiпотеза, i диспозищя е абсолютно визначеними, а невизначеною чи вщносно визначеною е тшьки санкщя, норму в цшому потрiбно вважати iмперативною» [9, с. 43].
Таким чином, використання iмперативного методу правового регулювання в кримшальному провадженш, за загальним правилом, не передбачае можливосп судового розсуду. Винятком iз цього правила е вщносно визначеш та альтернативш санкцп iмперативних норм, яю можуть бути пщставою для такого розсуду, що загалом не суперечить сутност цих норм права.
В юридичнш лiтературi як самостшш пiдстави для правозастосовного (в тому чист й судового) розсуду видшяються такi дефекти права, як прогалини в правi та колiзii законодавства [10, с. 56-62]. Вважаемо, що така думка е помилковою. З цього приводу варто пщтримати висловлеш критичш зауваження щодо тако'1' позицп. Так, зокрема, А. Т. Боннер пише, що прогалини в правовому регулюванш усуваються тшьки законодавчим шляхом. В шших випадках мова може йти лише про 1'х подолання. Однак базою для цього е не розсуд суддi чи шшого правозастосовника, а принципи права, а також вс положення законодавства, яю мають пряме чи непряме вщношення до випадку, що виршуеться [5, с. 66]. Стосовно тшзш2, то на наш погляд, при 1'х виршенш суд (чи шший правозастосовник) повинен керуватися не власним розсудом, а юнуючими правилами.
Крiм того, на пiдставi аналiзу наукових публшацш по тем^ яка розглядаеться, можна визначити ще один пщхщ до розумшня пiдстав розсуду суду в кримшальному процесс Так, до можливих пщстав дискрецiйноi дiяльностi суду вщносять численш приписи науково-рекомендацiйного характеру, що мютяться, наприклад, у працях учених, кримшалю^в i процесуалiстiв, яю дослiджують дану дiяльнiсть (працi, в яких описуються новi методи i
2 П1д кол1з1ями розум1ються розходження чи суперечност1 м1ж окремими нормативно-правовими актами, що регулюють одн1 й Ti ж або сум1жн1 суспшьш в1дносини, а також протир1ччя, що виникають в процес1 правозастосування i здiйснення компетентними органами i службовими особами сво1х повноважень [11, с. 225].
тактичн прийоми роботи суддiв; рекомендацп, яю спрямованi на вдосконалення !х професшного рiвня та iн.) [12, с. 24-26]. Дшсно, вiтчизнянi суддi при розглядi й вирiшеннi кримiнальних справ, ^м приписiв кримiнального процесуального закону, керуються й постановами Пленуму Верховного Суду, i постановами Пленуму Вищого спецiалiзованого суду з розгляду цившьних i кримiнальних справ, i рекомендацiйними листами останнього та iншими матерiалами рекомендацiйно-методичного характеру. Однак, на наш погляд, положення вказаних акпв тдставами для судового розсуду бути не можуть, оскшьки:
- по-перше, вс вони за своею природою е роз'ясненням, тлумаченням норм закону (зокрема тих, яю за своею сутшстю е або диспозитивними, або iмперативними з вщносно визначеними правовими санкщями, або яю мютять оцiннi поняття, тобто, яю, як ми вже вище визначили, е самостшними тдставами для такого розсуду;
- по-друге, такий пщхщ до розумiння дискрецшно! дiяльностi суду в кримiнальному процес е занадто широким. Справдi, поняття «розсуду» може зачшати практично вс аспекти дiяльностi суду, що не заборонен законодавством i не зазначеш в ньому прямими вказiвками як «обов'язковЬ». Серед iнших до таких належать i будь-якi елементи рекомендацшного характеру, викладенi в науковiй чи методичнш лiтературi i спрямованi на пщвищення професiоналiзму та якостi роботи суддiв. Однак, вважаемо, що такий широкий пщхщ до розгляду природи судового розсуду е не продуктивним, позбавленим сенсу i дослщницьких меж.
Список лггератури: 1. Березин А. А. Пределы правоприменительного усмотрения : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / А. А. Березин. - Н. Новгород, 2007. -25 с. [Електронний ресурс] / А. А. Березин. - Режим доступу: http://www.dissercat.eom/content/predely-pravoprimenitelnogo-usmotreniya#ixzz2oxdrMrAV. 2. Ермакова К. П. Пределы судебного усмотрения: дис. ... канд. юрид. наук. 12.00.01. / К. П. Ермакова. - М., 2010. - 212 с. 3. Словарь иностранных слов: в 2-х т. - М., 2002. - Т. 1. - 864 с. 4. Лупинская П. А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и формы. / П. А. Лупинская. - М. : Юрид. лит., 1976. -168 с. 5. Боннер А. Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе / А. Т. Боннер. - М. , Юрид. лит., 1980. - 160 с. 6. Словник шшомовних ошв. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://insm.com.Ua/cgi/u/book. 7. Гончаров В. Б. Проблема усмотрения правоприменяющего субъекта в правоохранительной сфере / В. Б. Гончаров, В. В. Кожевников // Государство и право. - 2001. - № 3. - С. 55-58. 8. Загальна теорiя держави i права: пщруч. / М. В. Цвш, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ш. ; за ред. М. В. Цвша, О. В. Петришина. - Х. : Право, 2009. - 584 с. 9. Лапшин И. С. Диспозитивные нормы права: моногр. / И. С. Лапшин. -Н. Новгород: Нижегородская академия МВД России, 2002. - 132 с. 10. Березин А. А. Пределы правоприменительного усмотрения : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / А. А. Березин. - Н. Новгород, 2007. - 200 с. 11. Матузов Н. И. Коллизии в праве: причины, виды и способы разрешения / Н. И. Матузов // Правоведение. - 2000. - № 5. - С. 225-244. 12. Корчагин А. Ю. Судебное разбирательство как объект криминалистики / А. Ю. Корчагин // Рос. юстиция, 2006. - № 5. - С. 24-26.
ОСНОВАНИЯ ПРИМЕНЕНИЯ СУДЕБНОГО УСМОТРЕНИЯ В УГОЛОВНОГО ПРОИЗВОДСТВЕ Вапнярчук В. В.
В статье анализируется сущность двух из трех определенных автором оснований для применения судебного усмотрения (дискреции) суда в уголовном производстве. Исследуется сущность диспозитивных (ситуативных или дискреционных) норм права и относительно определенных или альтернативных санкций императивных норм права (их правовая природа, особенности закрепления в законе, виды и недостатки). Аргументировано мнение о нецелесообразности отнесения к основаниям применения
судебного усмотрения пробелов в праве и коллизий в законодательстве, а также предписаний научно-рекомендательного и методического характера.
Ключевые слова: судебное усмотрение, диспозитивные (ситуативные или дискреционные) нормы права, относительно определенные или альтернативные санкции императивных норм права, оценочные понятия.
GROUNDS FOR THE APPLICATION OF JUDICIAL DISCRETION IN CRIMINAL PROCEEDINGS Vapnyarchuk V.V.
This paper analyzes the essence of two of the three grounds specified by the author for the use of judicial discretion (discretion) in court proceedings. In particular, investigate the nature of discretionary (ad hoc or discretionary) with respect to the law and determined whether alternative sanctions mandatory rules of law (law of nature, especially the consolidation of the law, the types and cost). Expressed and reasoned opinion on the unreasonableness of reference to the reasons for judicial discretion legal gaps and conflicts in legislation, regulations and scientific advisory and methodical.
Key words: judicial discretion, discretionary (ad hoc or discretionary) the law, with respect to whether or alternative sanctions mandatory rules of law, the concept of evaluation.
Надтшла доредакцИ 12.06.2014р.
