CC BY
107
2. Напрний М. Степан Федак (9.01.1861-6.01.1937): 150-рошв забутого фшантропа / М. Напрний // Укра!нське слово. - 2011 р. - № 3. - 19-25 ачня, - С. 8-9.
3. Звгг з дiяльностi Видшу «Товариства вакацшних осель» у Львовi вiд основаня т.е. вiд року 1905 до 1909 включно - Жовква: Печатня ОО. Василиян, 1910. - 32 с.
4. Кузьмович О. Про це i те. / О. Кузьмович. - Нью -Йорк, 2000. - 287 с.
5. ЦД1АУЛ. - Ф. 373. - Оп. 1. - Спр. 36. - Посввдчення Федак Мари на право прийняття участ у виборах депутатов в раду м. Львова. - 1 арк.
6. ЦД1АУЛ. - Ф. 360. - Оп. 1. - Спр. 332. - Матерiали судово! справи Мирослава Очинського. 1908-1909 рр.- 91 арк.
7. Д-р. Степан Федак. // Дшо. -Львiв, 1937.- 12 сiчня, - С. 3.
8. ЦД1АУЛ. - Ф. 373. - Оп. 1. - Спр. 37. - Листи Федак М. ввд господарських оргашзащ. 1937 р. - 28 арк.
9. О-ка. А нашi родини меншають.../ О-ка // Наше життя. -Нью-Йорк, 1982. -11 грудня. - С. 15.
10.Баран З. Степан Федак - правник, фiнансист, громадський дiяч / З. Бара н // Укра!нська кооперацiя. - Львiв, 2001. - С.103-112.
11.ЦД1АУЛ. - Ф. 373. -Оп. 1. - Спр. 40. -Листування Федак Гат з Шепаровичом Львом. 1916 р. - 74 арк.
12. ЦД1АУЛ. - Ф.834.-Оп.1. - Спр.134. - Стаття Л.Шепаровича. 12 червня, 1908 р. -2 арк.
13.Шепарович О. Листопадовi спогади / О. Шепарович // Жiнка. - Львiв, 1936. -1 листопада. - С. 3-5.
14. Бежук О. Благодшна дiяльнiсть самаритянсько! секци Украшського Горожанського Комiтету у Львовi / О. Бежук // Вюник «Держава та армiя» нацiонального унiверситету «Львiвська полiтехнiка». -Львiв, 2011 р. - С. 108-113.
15.Шепарович О. УЧХ у Львова 1918-1919. / О. Шепарович // Вют Комбатанта. -Нью-Йорк, 1961. - Ч. 3. - С. 25-32.
16. Кедрин I. Життя. Люди. Поди. Спомини i коментарг / I. Кедрин // -Нью-Йорк, 1976 р. - 724 с.
17.Богачевська-Хом'як М. Бiлим по бшому: Жiнки в громадському житп Укра!ни 1884-1939рр. / М. Богачевська-Хом'як // - Ки!в, 1995, - 423 с.
18. Шепарович О. Модерний фемшзм i укра!нська жшка./ О. Шепарович // Жiноча доля: Альманах. - Коломия, 1928. - С. 23.
19. Махно В. Людина з ютори. До 90-лггтя журналiстки Ольги Кузьмович./ В.Махно // Альманах УНС, 2007., №8 - С.122-124.
20. Забужко О. Музей покинутих секретов: Роман. // О. Забужко / - К.: Факт, 2009. -832 с.
Стаття надшшла до редакцИ 29.09.2015
УДК 261.5
Берко П. Г., доктор фшософи, к.ф.н. доцент ©
Льегеський нацгональний медичний утеерситет гмеш Данила Галицького Дзера М. М., доктор фшософи, професор Льегеський нацгональний утеерситет еетеринарног медицини та бготехнологШ гмеш С. З. Гжицького
СВ1ТОГЛЯДН1 ПОЗИЦП 1ВАНА ФРАНКА КР1ЗЬ ПРИЗМУ ФЫОСОФСЬКО! УСТАНОВКИ
© Берко П. Г., Дзера М. М., 2015
376
У cmammi робиться акцент, що завдяки утверсальнт ерудицИ i на nidcmaei великог rnMb^cmi власних економiчних, кторичних, етнологiчних, культурних, фольклористичних i лтературознавчих до^джень. 1ван Франко виробляе новi тдходи до розумтня iсторичного процесу як суперечливог едностi прогресу i регресу, наголошуе на релятивностi iсторичного знання, вiдкидaе утотчну вiру у можливють однозначного передбачення перебiгу вторичного поступу. Фыософ i мислитель, вт тверезо усвiдомлювaв, що народ, тривалий час позбавлений держaвностi, тддаеться руйтвним дiям асимтятивного процесу. Разом з тим Франко не подтяв погляди тих хто вiдкидaв iдеaли нацюнальног сaмостiйностi. У тому був готовий i робив усе для того, щоб aктивiзувaти нацюнальну свiдомiсть украгнського народу.
Ключов1 слова: свiдомiсть, свтогляд, культура, «франюзм», праця доктрина.
УДК 261.5
Берко П. Г., доктор философии, к.ф.н. доцент,
Львовский национальный медицинский университет имени Данила Галицкого Дзера М. М., доктор философии, профессор
Львовский национальный университет ветеринарной медицины и биотехнологий имени С.З.Гжицкого
МИРОВОЗЗРЕНЧИСКИЕ ПОЗИЦИИ ИВАНА ФРАНКА СКВОЗЬ ПРИЗМУ ФИЛОСОФСКОЙ УСТАНОВКИ
В статте анализируется эволюция мировоззрения выдающегося украинского мыслителя акцентируется внимание на энуклопедические знания Ивана Франка с экономических, культурологических, фольклорных и литературних исследований. Особенное внимание он уделял национальному созданию украинского народа.
Ключовие слова: мировоззрение, сознание, культура, «франкизм», труд, доктрина.
UDC 261.5
Berko P.H., Dzera M.M.
Danylo Halytsky Lviv National Medical University
Lviv National University of Veterinary Medicine and Biotechnologies named after
S.Z.Gzhytskyj
IVAN FRANKO WORLDVIEW IN FERMS OF PHILOSOPHICAL
FRAMEWORK
This paper reveals the evolution of Ivan Franko's worldview and focuses on his encyclopedic... knowledge about the progress of humankind.
Франко 1ван Якович (псевдошм Джеджалик, Живий, Кремшь, Мирон та ш., 1856 - 191 бр.р.) - славетний укра!нський письменник, фшософ, громадський дiяч. Вщ смерт Тараса Шевченка шхто з украшщв не здобув w6i бшьшого iменi на вшх просторах Укра!ни й широкого розголосу мiж чужинцями, як 1ван Франко. Такий статус вш здобув сво!м енциклопедичним рiвнем знань i котткою працею.
У данш статп ми розглядаемо один з аспекпв його дiяльностi - свггоглядний 1ван Франко виходить з того, що свтогляд - це форма самосвщомосп людини i сустльства. Свггогляд - форма i спошб сприйняття суб'ектом свггу через потреби особистосп. Свггогляд - система принцитв, знань, iдеалiв, цшностей, вiрувань, поглядiв на сенс i мету життя, як визначають дГяльшсть окремо! людини, наци. Для письменника свггогляд був спошб духовно-практичного опанування дшсносп.
377
Дшсносп, котра була надзвичайно складною для нього особисто i його народу. «Все, що йде поза раминацп, се або фарисейство людей, що штернацюнальними щеалами рад1 би прикрити сво! змагання до панування одно! наци на другою, або хоробливий сентиментал1зм фантаспв, що рад1 би широкими «вселюдськими фразами покритими свое духовне вщчуження вщ рщно! наци» 1-1 (Франко I., Поза межами можливого, Вибраш твори: у 3-х Т.Т.З. с.416).
Багатогранна творчють I. Франка гщна великого подиву. Вона законом1рно викликае постшний штерес. Iсторичне значення творчосп Франка полягае в И штелектуальному значенш. Мабуть не було такого явища в тогочасному суспшьно-культурному свт, яке б залишилося поза його увагою i яке б не знайшло у творчосп письменника живого вщображення.
Водночас ми погоджуемося з1 словами славетного укра!нського письменника Уласа Самчука, сказаними швстолггтя назад: «Вирогщно мало знаемо ми про нашого !вана Франка. Зводимо його до рол1 полгшчного i нацюнального будителя i буд1вничого, лишаючи на бощ, можливо, суттев1ш1 його нам1ри. Вш намагався збудувати не тшьки нацюнально-сощальну громаду. Вш передуем жорстоко скальпував наше духовне ество та вим1рював стутнь температури нашо! душг Вш боявся за саму суть нас, нас як одиниць людських, як Божих твор1в вищого порядку, яким наказано вершити i завершувати все створене на землг !ван Франко, як шхто з наших посл1в у свгт в1чного, намагався зробити з нас людей».
Роки укра!нсько! державносп самостшносп принесли нове тднесення, нов1 1де! та мед отолопчш тдходи й у франкознавство. Ця галузь нашо! науки позбулася радянських щеологем та трафарета, звшьнилася вщ спрощеного розумшня творчосп гешя. З'явилися численш грунтовш монографп i статп укра!нських i закордонних (польських, австралшських, шмецьких) франкознавщв, яю поглибили й ур1зноман1тнили прочитання Франково! спадщини, Г! щейних, теоретичних, поети кальних, духовних аспектов. Особливо плщно працюють франкознавщ Львова (тут при Нацюнальному ушверситет функцюнуе Iнститут франкознавства), Тернополя, Дрогобича, Iвано-Франкiвська, Киева, Одеси, Р1вного, Чершвщв. Справжньою культурною подiею стало видання творiв I.Франка, що не увшшли до радянського 50-томника (Франко.I. Моза!ка: Iз творiв, що не увшшли до Зiбрання творiв у 50 томах. Укл. Зiновiя Франко, Михайло Василенко. - Львiв: Каменяр, 2001.).
Сьогодш i на академiчному рiвнi, i на рiвнi популярно! освтои ми вже не зводимо усю творчють I. Франка до «боротьби за штереси робiтничого класу» чи до «пропаганди сощально! революци», не говоримо про нього як про «сощалюта» та «революцюнера-демократа» i ш. Натомiсть I. Франко щораз постае перед сучасниками як оригiнальний мислитель, дивовижно продуктивний полiтичний дiяч i публiцист, багатогранний вчений i витончений майстер красного письменника. Ми дiзнаемося про складш шляхи його штелектуальних пошукiв, про його свiтоглядну еволющю, широкi творчi та iдейнi контакти в контекст свггово! культури. Це продемонстрували й велик франкознавчi конференци, за матерiалами яких були видаш фундаментальнi науковi збiрники, наприклад, науковий збiрник 1еан Франко - письменник, мислитель, громадянин. - Львiв: Свто, 1998; i спецiальнi тематичнi регулярш видання: «Iван Франко: стагтi i матерiали» в сери «Укра!нське лтоературознавство» (Львiвський iнститут франкознавства), «Науковий вюник» Львiвського музею Iвана Франка, «Франкознавчi студи» (Дрогобич).
378
Однак новi вiяння в культурному та штелектуальному житп Украши народили й новi проблеми. У франкознавсга такою проблемою стало питання, наскшьки 1.Франко був Каменярем? Чи не заважае нам сьогоднi цей образ-стереотип збагнути i вщчути все багатство i духовну глибину його таланту? Ще Свген Маланюк - блискучий поет нацiоналiст та есеют чи не перший зауважив, що образ Каменяра звужуе i спрощуе наш погляд на таку багатогранну постать 1вана Франка. На цю тему з'явилася спецiальна монографiя Тамари Гундорово! «Франко - не Каменяр» (Мельбурн, 1996). Цiла група дослщниюв (Т. Гундорова, С. Павличко, Я. Полщук, Я. Грицак та ш.) взялася переосмислювати творчiсть I. Франка тд кутом зору постмодершзму. Вiдповiдно, прiоритетним у 1хшх працях стало те, наскшьки вщповщав I. Франко певним нащолопчним, культурним та естетичним канонам модершзму. При цьому, на нашу думку, назваш дослщники певним чином проiгнорували iсторичну конкретику, т реальнi проблеми i завдання, якi стояли тодi, в останнш чвертi XIX ст. - на початку ХХ ст., перед украшською нащею. В пiдсумку вийшло так, шбито 1.Франко не вiдповiдав своею творчютю «останнш модi», европейсько! лггератури, був обмежений «рамками народництва» i iн. Наприклад, Соломiя Павличко, ведучи мову про «офщшний народницький дискурс 1вана Франка», стверджуе що «в тих аргументах, якими Франко послужився при розгромi «Молодо! Музи», в черговий раз виявляеться його анти модершзм». Зi свого боку Ярослав Полщук наголошуе, що «науковий реалiзм», принципам якого слiдував I. Франко, «перешкодив йому в ощнщ молодого свщомого украшства», над ним «тяжша важка спадщина цшо! епохи народницько! щеологп i фшософи мистецтва». Так образ «Франка-Каменяра» обростае певними означеннями мшусовосп i негативностi. Подiбнi твердження, перевiвши !х на рiвень базарно! розмови, пiдхоплюе бульварна преса i в суспiльствi починае формуватися новий негативютський стереотип про письменника, але тепер вже вибудуваний не тшьки на сощалютичних, а й дещо iнших iдеологемах.
До слова, на подiбнi закиди проти нiбито «примггивносп» естетичного мислення I. Франка у свш час вiдповiв вiдомий львiвський науковець Iван Денисюк: «Iван Франко критикував представниюв нових мистетських напрямiв не за те, що вони були модершстами , а що були модернютами заслабкими».
Тож перед сучасним дослiдником усе ще стоггь надскладна проблема синтезу розма!тих (може, аж надто розмаггих, а iнодi й суперечливих) iпостасей творчого феномена Франка, потреба погодити «каменяра» й «не-Каменяра», «реалюта» i «модернiста», «сощалюта» й «нацiонал-демократа», «iдеалiста» i «матерiалiста», «утилiтариста» i «психолога», «оптимiста» i «песимiста». Бо ж таких «непослщовностей», внутрiшнiх антагонiзмiв у франковiй життетворчосп - безлiч. Зрештою письменник сам зiзнався: Я боротись за правду готов, Рад за волю пролити свою кров, Та з собою самим у вшш, Не протистояти довго меш.
Цю вшну iз самим собою, внутрiшне протистояння рiзних «голосiв» свое! душi вiн неодноразово творчо гшостазував у колiзil «двшництва» смертельному герцi двох Миронiв (прозорий та поетичний «Поединки», поема «Похорон») та його менш «радикальних» художшх варiантах («Хома iз серцем i Хома без серця», дiалог Мойсея та Азазеля в Мойсе! та ш.).
379
Проте yci щ суперечносп - не свщчення Франково! «розхристаносп» (тим бiльше свiтоглядноï «недорозвинyтостi»), браку волi до внyтрiшньоï цiлiсностi, душевно1 й свiтоглядноï гармонiï, а радше вираз надмiрy напружених, до краю штенсивних духовних пошyкiв. Франко - чоловш - перехрестя, людина, навспж вiдкрита до свiтy, котра жадiбно ловила найтоншi коливання атмосфери своeï епохи, i воднораз - чоловш-розвш, що завше перебував у руш, змiнi, постyпi; сyпокiй нiколи його не вдовольняв. I саме завдяки свош неможливiй вiдкритостi, еволюцiйнiй змшносп, а вiдтак - стереометричностi, багатогранносп, навiть амбiвалентностi, феномен Франка - власне як ушкальний людський - посщае небуденне мiсце не тшьки в юторп нашо1' культури, але й у досвда новоевропейсько1' людини загалом.
Дивовижним yнiверсалiзмом свого гешя I. Франко завдячував насамперед гарячому бажанню «обняти цiлий круг людських iнтересiв», аби «не лишитися чужим у жадшм такiм питаннi, що складасться на змiст людського життя», а отже, «бути цiлим чоловшом». Вiн як «цiлий чоловiк» був одержимий ненаситною фастiвською жагою тзнання, продиктованою внyтрiшнiм спонуканням творчого духу високообдаровано1' особистостi розпросторитися якнайширше, «все проникнути, все проглянути, все скуштувати». Вiдтак вся його великосяжна творчють - не що iнше, як багатоголосий ви^в його yнiверсального свпотляду. Вислiв, звiсно, не прямо-декларативний, системно-програмний, а опосередкований жанровими й стильовими iнтенцiями вiдповiдних типiв творчостi (художнього, наукового, публщистичного, власне фiлософського). За висловом С. Маланюка, «Природою своею Франко був поетом на естетично-емоцшного, а саме штелектуального, сказав би я, гетеанського роду». Хоч би що вш робив, хоч би чим займався, хоч би яко1' проблеми чи реалп торкався його всеобшмаючий, могутнш розум - усе вш прагнув охопити думкою, осягнути, зрозумгги, осмислити. Франко -суб'ект, схильний до рефлексiï, iнтелектyалiст-ерyдит, митець, мислитель, i вчений фшософ, який завжди намагався осмислити свiт i свое мюце в ньому та роль свое1' культуро-творчо1' дiяльностi. Вш цурався суто емоцiйних, не вивiрених строгiстю ratio крокiв як у мистещи (певно, звiдси нехiть до «декадансу» з його формальними експериментами), так i в наущ та полггищ.
Попри спроби (особливо радянсько1' спроби) «yвiбрати» Франка - мислителя в прокрустове ложе якоюь одше1' визначено1' фiлософськоï системи (найчастiше «революцшного демократизму»), сьогоднi можемо з певнютю стверджувати, що укра1'нський велет не вкладаеться нi в якi «^зми» (нi естетичнi, анi фiлософськi). Як своерщний, суверенний духовний феномен, Франко свггоглядно немовби «випорскуе» iз терен традицшних фiлософських систем. Колосальний конгломерат наявно1' фiлософськоï проблематики, цiлий комплекс щей рiзних часiв i культур, украшський мислитель перетопив у горнилi сyмнiвy й вiри на власну фшософда, заломлену на життеву конкретику свое1' доби i нацiï. На мiжнародномy конгресi франкознавцiв (Львiв., 25-27 вересня 1996 р.) професор I. Денисюк стверджував: «Франковi погляди необхщно трактувати як його власну, еволюцшно складну фiлософськy систему - «франюзм», у якiй е оригiнальна вiзiя людського прогресу, гyманiзмy, обстоювання прав одинищ на сyвереннiсть i прав наци на самостшну, незалежну власну державу. С також критика зауважених, одностороншх догматичних доктрин, у тому чи^ марксизму, зокрема його теори класово1' боротьби як релiгiï ненависп мiж людьми, спрямовано!' проти консолщаци нацiй».
380
Звюно, «франюзм» як оригшальний фшософський свггогляд не безгрунтований, вш мiцно вкорiнений у нацiональну та свггову культурну традицiю. Проте мислитель не приймав беззастережно, «за вiру» жодних готових концепцiй. До кожного вчення вш ставився критично, розважливо (особливо в зрший перiод творчосп), вiдзначаючи поруч iз його сильними сторонами й негативш риси. Надзвичайна юторико-фшософська ерудицiя Франка не заважала йому виробляти власш погляди на людину, суспiльство, свiт, а, навпаки, -допомагала.
У цьому аспект справедливими видаються мiркування В. Пшеничнюка: «Фшософський свггогляд тако! визначно! постатi, як I. Франко, не потребуе того, щоб його «притягували» до одше! чи iншоï сторони (матерiалiзму чи iдеалiзму) одночасно. Вони мають свою автономшсть, свою цiннiсть i значущють. Вважаемо, що це був рацiоналiзм, який намагався синтезувати новi форми й умови життя поеднання свщомого чи пiвсвiдомого, iдеï романтизму, позитивiзму й матерiалiзму». Властиво, тверезий критицизм, дiалектичний синтетизм, розумна помiркованiсть. Яснють мислення е виразними прикметами Франка - фшософа (особливо зрiлоï пори). Хоча його ^ï завжди були наснажеш пристрастю, та вiн не кидався в крайнощ^ а шукав розумного розв'язання проблемних ситуацш, уникаючи експериментальних засобiв.
Франко - один iз небагатьох украшських фiлософiв ращоналютично-позитивiстичноï орiентацiï, який створив надзвичайно широку за обсягом проблематики (вщ загальних законiв буття i природи до людини та ïï духу), хоча й недостатньо системну концепщю свггобачення, вперше розвинув фiлософiю нацiональноï iдеï на рацiональних засадах. У цьому його заслуга перед iсторiею украïнськоï думки. А своерiднiсть Франка-фшософа в розвоï европейськоï фiлософiï, на наш погляд, полягае у не зовсiм традицшному для захiдноï парадигми мислення сполученш позитивiзму й рацiоналiзму з персоналi стичною естетикою та гумашзмом, в унiверсалiзмi й життево-практичнш конкретностi проблематики, передчугтi проблем екзистенцiалiзму (особливо у фiлософських поемах). Чгтко iдеалiстичний свiтогляд простежуеться у лисп 1вана Франка до Михайла Драгоманова, в якому вiн зрiкаеться з реалютичного способу творчостi, як його душi невластивого, i повернення до романтизму, в сферi якого вш душею вiдпочивае i без насильства над нею творить. I його дальшi лiричнi поези, як <^в'яле листя», «Мiй 1змарагд», його поеми «Пансью жарти», «Смерть Каша» видання «Науковоï бiблiотеки» та iнше, це е яскравий доказ того повернення до оргашчного, властивого його душi iдеалiзму в свiтоглядi i романтизму у творчосп. Франко стае активним проповщником iдеалiстичноï фiлософiï: «Молодi люди домагалися поперед всього коротких, зрозумшо написаних оглядiв сучасних наук; от ми й вибрали, ^м фшософи Шульце (вiн дотягнув свiй огляд тшьки до Канта, i по-моему, особливо гарно зробив фшософда Платонова i отщв церкви, котра ввiйде в другу книжечку»).
Протягом усього життя 1.Франка «провщною зорею» його свiтогляду й творчосп була вiра в поступ. I в добу молодечого романтизму, «i на зорi соцiалiстичноï пропаганди», i в чаш радикальноï полiтичноï дiяльностi, i в «днях журби», i золотоï пори «Мойсея», i «Sempertiro» Франко нiколи не втрачав упевненосп в нескiнченому поступальному руховi усього юнуючого. Поняття розвою завжди лежало в основi i його науковоï дiяльностi, й художньоï творчостi; тому Франкова фiлософiя з повним правом може бути квалiфiкована як фiлософiя
381
розвою. Недарма двi най значимiшi - принаймш, найбiльшi за обсягом - його фшософсью пращ («Ми^ о еволюцп в ютори людськостi» та «Що таке поступ?») безпосередньо присвяченi якраз проблемi розвою, еволюцп, поступу. Через призму цього поняття вiн розглядав всi сфери й проблеми, висуваючи вимогу кожний предмет тзнання трактування в дiалектично-розвоенiй перспективi (незалежно вiд того, чи це явище природи, чи культури, чи суспiльного життя).
Праця - ще одна визначальна константа Фракового свггогляду - це, в його розумшш, головний засiб просування по шляху поступу. Так, ще в першому своему фшософському трактат «Поезiя i !! становисько в наших кременях» Франко зазначае, що духовне ледарство, то злочин проти гуманности Ставлячи в центр свое! фшософи людину, вш формулюе головний закон людяносп, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця в розумшш Франка - едине, що здатне творити i вдосконалювати людську душу, вселяти в не! почуття пдносп i правди. !ван Франко зазначае, що грунтом для становлення справжньо! «правдиво!» моралi е формування кожно! окремо! людини в процес !! життя, на грунтi !! власного вибору, в будь якому шшому випадку - моральнi цшносп виступають як зовнiшнi, абстрактнi цшносп, якi не стали для людини сво!ми. Тому абстрактна мораль, яка юнувала протягом багатьох рокiв у нашому суспшьсга, весь час i залишилась саме абстрактною, вона не стала i не могла стати критерiем для кожно! людини, не могла впливати на нацюнальному самосвщомють, на традицп, якi розвивалися столптями. Нинi проблема духовностi i виступае як пошук змюту у вiчностi, незникаючого екзистенцiального стану людини. Вщродження духовностi неможливе без повернення до реальних цшностей народу, неможливе без розумшня унiкальностi автономностi особи, без розумшня совiстi як морального вибору.
Автобiографiчне зiзнання письменника з «Попереднього слова» до збiрки «Iз лiт мое! молодости» (1914), описаного 2 травня 1913, та три роки до вщходу у вiчнiсть: «В сво!й оце вже близько 40-лiтнiй лггературнш дiяльностi я переходив рiзнi ступш розвою, займався дуже рiзнородною роботою, служив рiзним напрямам i навпъ нацiям... Та скрiзь i завсщи у мене була одна провщна думка - служити iнтересам мойого рщного народу та загальнолюдськими поступовим, гуманним iдеям. Тим двом провщним зорям я, здаеться, не споневiрився досi нiколи i не споневiрюся, доки мойого життя».
Отже, духовний свiт людини е !! найдорожчим надбанням. Фiлософiя Iвана Франка замшана на почуттях i розумiннi благородност матери людського роду. «Дух, що тшо рве до бою», дух любовi й справедливостi, знання й громадянсько! самопожертви, вiри в щасливу майбутнють - це дух ютинно франкiвський, каменярський, молодий i переможний. В одному з найкращих фшософських вiршiв («Веснянки»), звертаюсь до матерi природи, поет звинувачуе !! в тому, що при вона найдосконалше свое творшня - людську душу - кидае в «свиням тд ноги». Франко говорить, що, на жаль, людина цшком природно тдламуе собi «крила духовностi», втрачае потяг до щеалу, стае жертвою громадського песимiзму й збайдужiння. Франкiвська фiлософiя породжуе досить важливу i актуальну щею: людина носить вiчнiсть у сво!й уявi, в iлюзiях i думках, у муках свого сумлшня, а тому в сферi духу пануе, власне, та найдорожча рiзнорiднiсть, яка робить людей несхожими, щкавими i цим дае людям основу для !хньо! едностi, для братерства i любовi.
382
Однак Франко - не фшософ. Точшше не цшком i не тшьки фшософ, «не цшком» фаховий фшософ (попри те, що здобув учений стутнь доктора фшософп у Вщенському унiверситетi).(Потрiбно пам'ятати, що в ХК ст., а на Заходi ще й дониш, за середньовiчною традицiею, докторам фшософп iменували усiх вчених, якi захистили дисертацшну роботу в галузi суспiльно-гуманiтарних ^ частково, природничих наук, окрiм теологи, юриспруденцп та медицини.) Франко був високопрофесшним фiлологом, фольклористом, журналiстом, лнератором, але не фiлософом. Як не був вш професiйним економiстом або полником. Це дещо «провокативне» твердження насправдi зовсiм не суперечить уже узвичаеному уявленню про Франка як гешя ушверсальному хисту - письменника, ученого, городянина, який таки був i полничним та громадським дiячем, i економiстом, й iсториком. I в - тому чи^ - фшософом. Природно, що така плщна й велегранна дiяльнiсть не могла бути завжди на одному рiвнi професшно! майстерностi; сам Франко в ювелiрнiй промовi 1898 року зiзнався, що до муру нацюнально! культури й суспiльного життя не раз мусив додавати рiзного ламу й труску, почуваючи себе до обов'язку заповнювати «люки i шпари» в тому мур^ i вельми сумшвався (одержимий надмiрною скромнiстю), чи щось iз його творiв «перейде до пам'ят будущих поколiнь».
Таки перейшло; та зрозумiло, що не все з цього велетенського спадку титана за значущють й досконалiстю довiряе «Мойсеевi». Багато що творилося «на злобу дня», ба навнь на потребу години, задля задоволення хвилевих нацiональних домагань, вимог моменту («В кожшм часi я дбав про те, щоб вщповюти потребам хвилi i заспокоГти злобу дня».) Тож i рiзнi форми самореалiзацil творчо! особистостi Франка - нерiвноцiннi, хоч i всi вони - значущi в контекстi нацiонального розвою. Сам письменник у лисп до А. Кримського вщ 26 серпня 1898 року зiзнався: «У науцi й публщистищ я був i, мабуть, усе буду тшьки дилетантом. Мене тягне сюди i туди, я силкуюся тзнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головне для того, що шхто компетентшший про нього пише. Я бшьш популяризатор, шж оригшальний учений... Я тшьки те чую, що i в своГй науковi i публщистичш працi я вношу свiй темперамент i сим способом розбуджую защкавлення до порушуваних мною питань у людей, що дос й не пiдозрiвали сих питань. Для Галичини се досить багато». Ця «авторитетна» теза справедлива i щодо Франкових фiлософських зацiкавлень.
Франко нiколи не мислив фшософську постать свого таланту як сам остатню чи, тим бшьше, визначальну, провщну, а лишень як допомiжну, пiдпорядковану iншим, навпъ вторинну. Вiн нiколи не називав себе фшософом, не щентифшував свою творчу дiяльнiсть (чи навiть якийсь iз !! аспектiв) iз «професшним» теоретичним фiлософствуванням. Зрештою, не зовшм безпiдставно йому неодноразово закидали щейну непослiдовнiсть, асистемнiсть, неорганiзованiсть, фрагментарнiсть свногляду, не виробленiсть категорiального апарату. Так, Я. Грицак говорить про «брак системности й послщовности в поглядах» як «слабке мiсце» полiтичного свногляду ^Франка. Зрештою, вiн i не прагнув формулювати якусь цшсну, монолнну фiлософську систему; набагато важливiшим для нього було дослухатися до вг^в епохи i гiдно вiдповiдати Г! запитам.
Саме тому Франко - ворог усяко! доктрини: «Доктрина - се формула, супроти яко! уступають на заднш план живi люди й живi iнтереси. Доктрина - се ушформ, стрихулець, ворог усшяких партикуляризмi. Доктрина - се з роду централют, що задля абстрактних понять не щадить конкретних людей i !х
383
конкретного добробуту». Тшьки живе життя у всьому його ультра складному розмаГтп, не увiбгане в готовi (хай i позiрномудрагельськi!) «формулки», могло слугувати предметом i метою свггоглядних шукань автора «Мойсея». I принциповий анти догматизм - винахщний пункт його фшософствування.
Погляди I. Франка розвивалися в контекст реальних подiй обставин його особистого, громадського i нацiонального життя. Ми i нинi у великому боргу перед великим патрютом УкраГни. Ми мусимо визнати, що недостатньо знаемо його роздуми про перспективи розвитку УкраГни, про наше мюце у свгговш спшьнотг На думку великого знавця украГнсько! проблематики Клеренса Маншга, !ван Франко був i залишаеться «скульптором модерно! украГнсько! наци». Франко завжди залишався самим собою, мав власний свггогляд i ввiйшов у свщомють наступних поколiнь, як невтомний будiвничий праведник людських душ та свплого майбутнього украГнського народу.
I ще одне, ми щиро хочемо застерегти читача вщ фальшивих нинiшнiх пророюв, котрi стараються використати ще! !вана Франка для своГх iнтересiв. Особливо небезпечним е те, що вони, вириваючи деяю положення iз загальних роздумiв мислителя у перекрученому, спотвореному вигляд^ подають !х як сво!, називаючи себе послiдовниками Каменяра. Плщна й багатогранна дiяльнiсть Iвана Франка залишаеться взiрцем жертовного служiння (в його ж таки розумшш) украГнськш наци. А сам вiн належить до плеяди, хто став сшлю украГнсько! землi.
Лiтература
1. Франко I., Поза межами можливого, Вибран твори: у 3-х Т.Т.З. с. 416
2. Франко.! МозаГка^з твор1в, що не ув1йшли до З1брання твор1в у 50 томах. Укл. Зшов1я Франко, Михайло Василенко. - Льв1в: Каменяр, 2001
Стаття надшшла до редакцИ 5.10.2015
УДК 378.
Гамота А. А., к.б.н., доцент, Тимочко М. М., ст. викладач ©
Льб1еський нащональний утеерситет еетеринарног медицины та б1отехнологт 1мен/ С. З. Т.жицького, Льеге, Украгна
НА ШЛЯХУ ДО ПОСТУПУ: В1Д КАФЕДРИ ДО УН1ВЕРСИТЕТУ
У статтг розглянуто I проаналгзоеано ноее доегдкоее еидання «Вчет университету: 1784-2014», яке е колективною працею дев'яноста науково-педагоггчних прац1вник1в утверситету I мгстить бгографгчну, наукову та бгблгографгчну тформацгю про 189 учених освтнього закладу за 230 рокгв його Iснування.
Ключов1 слова: довгдник, кафедра, академия, вчет, утверситет, 1нформац1я, бгблюграфгя, ветеринарна медицина, европейська Украгна.
УДК 378.
Гамота А. А., к.б.н., доцент, Тимочко М. М., ст. преподаватель
Львовский национальный университет ветеринарной медицины и биотехнологий имени С. З. Гжицкого, Львов, Украина НА ПУТИ К ПРОГРЕССУ: ОТ КАФЕДРЫ К УНИВЕРСИТЕТУ
В статье рассмотрено и проанализировано новое справочное издание «Ученые университета: 1784-2014», которое является коллективным трудом девяноста научно-педагогических сотрудников университета и содержит биографическую,
© Гамота А. А., Тимочко М. М., 2015
384
