CC BY
172
Людмила Зарицька ЛИСТУВАННЯ 1.ФРАНКА З КЛЕМЕНТИНОЮ ПОПОВИЧ
Стаття досл1джуе листування 1. Франка з Клементиною Попович. Автор розглядае етстолярну спадщину письменника до К.Попович як своер1дн1 критичн нариси, в яких висловлено погляд Франка на поезю, спос1б написання твор1в, виршуються сустльн1 питання - емансипащя, погляд на ж1нку. Листи поета пол1фотчт, розкут1. В них охоплено р1зн1 сфери - под1ев1, емоцтт, ¡нтелектуальт.
Листи - це штелектуальний продукт особливого роду. Своерщне поеднання ratio та emotio.
Наприкшщ Х1Х - на початку ХХ столбя етстолярна л^ература стае бшьш розкутою, полiфонiчною й художньо насиченою. Такими е листи 1вана Яковича Франка до жшок, зокрема до Клементини Попович.
Важко було Iвановi тсля розриву з Ольгою Рошкевич, але час поволi загоював рани. Був перюд, коли в житп поета з'явилося вщразу кiлька жiнок: письменниця Уляна Кравченко, молода вчителька Климен^я Попович та представниця вщомого роду Бшинських Ольга. Однак, стосунки не склалися з жодною.
З лис^в до Уляни дiзнаемося про Клементину Попович, за словами 1вана Франка «конкурентку» для Юли: «Як знаете, Ви - коли вже бесща про музу - ще маете конкурентку в особi також учительки, панни Клементини Попович, котро! вiршi зачнуть печататись - не знаю, чи вщ сього, чи вщ слщуючого числа «ЗорЬ> [Франко 1986: 408].
Клементин 1ван Якович писав: "Щодо панни Шнайдер, то скажу Вам, що обставини и, наскшьки можу судити, не на багато лiпшi вiд Ваших. Виросла в бщ, тепер учителька в Бiбрцi i удержуе ще при собi стару матiр. Правда, що осюльки можу з Ваших листiв вносити про Вашу вдачу, мiркую, що панна Шнайдер остшьки щасливiша, що не журиться шякими дрiбницями щоденного життя, попросту тому, бо !х не бачить, а живе тшьки мiж хмарами, цвiтками i безкровними идеалами. ОриПнальна натура, невилiчимо, як мет здаеться, хвора на iдеалiзм. Так само щодо пачок И поезiй мушу поправитись остiльки, що, крiм кiлькох досi напечатаних е у мене 10,
присланих, якраз останнього разу. Хiба це багато? Я вже тдмовив Партицького, щоб видав и теперiшнi й будучi вiршi невеличкою брошурою, i вiн погодився" [Франко 1986: 425].
Як виходить iз цього листа, Франко був у частш переписщ 1 з К. Попович, що пiд його впливом теж ступила в ряди галицьких поеток. Як саме цей вплив проявлявся, можна шзнати з 1'хшх листiв. Одне безсумшвне, що Франко не давав скшти по затишках молодим жшкам з освiтою, якщо вони мали хист для письменницько1 роботи. Ось ще один доступний уривок листа до Клименти Попович вiд 13. IV. 1884: "Зав'язаний мо1ми заходами "Кружок Етнографiчно-статистичний" приймае в члени в^х людей, якi приречуть достачувати йому матерiялiв (пiсень, казок, приповiдок i пр.) i вiдповiдей на квестюнарГ [Книш 1998-2006].
До Попович письменник починае адресувати сво! листи з того моменту, коли п.Партицький надсилае йому першi лiтературнi спроби молодо! учительки до рецензи. Але вщповщае не одразу, бо «присилають з рiзних сторiн так багато вiршiв, i то - не проти Вас кажучи - так кепських, що не раз розпука бере чоловша, читаючи т плоди безмитност i легковаження дитинячого» [Франко 1986, 403]. Критик зiзнаеться, що не чекав шчого цiкавого i вщ 11 вiршiв, але «урвавши хвилину часу вщ iнших праць, я случаймо прочитав Вашi вiршi i дуже приемно розчарувався, побачивши в них в незручнш, правда, але не зовсiм таки невдачнiй формi гадки здоровi, а мiсцями навггь з немалою поетичною силою виражеш» [Франко 1986: 403]. 1ван Якович так захопився вiршами, що навггь дещо переробив 1х, надавши 1м кращо! форми: «Я сей час ^в i переробив з них два кусники: «Чого я бажаю» i «Вiчну любов», позволяючи соб^ крiм конечних для вигладження форми дрiбних перемiн у вираженнях, ще лиш невеличкi приставки або скорочення, за котр^ надiюсь, Ви не прогшваетесь на мене. В обох кусниках мого додатку е всього 4 стрiчки, котрi Ви легко розтзнаете i котрi, чей же, не споганять красоти Вашого помислу, але, противно, доповнять його» [Франко 1986: 403].
Саме тому 1ван Франко радить Попович шлiфувати свш талант поетичний, тому що «поезiя ставить тепер до сво1х поклонникiв строгi вимагання - змют i форма мусять бути докладно обдуманi, студiйованi i введет в якнайповшшу гармонiю» [Франко 1986: 403].
Ще Франко висловлюеться з приводу псевдошму Клементини, завважаючи, що 1й нема чого приховувати свое iм'я: «Я радив би вам покинути Ваш дивоглядний псевдошм «Зулейка». Псевдонiми мають мiсце при статтях полiтичних, памфлетах i пр., але при вiршах лiричних, де кожна стрiчка повинна характеризувати iменно особу автора або авторки, тут псевдошми, а ще таю турецьк якось не на мющ. Хiба ж Ви встидались би пiд сво! мислi i слова положити свое власне iм'я?» [Франко 1986: 404].
З наступного листа Попович до 1вана Яковича видно, що Клементина у своему посланш хвилюеться, що вщривае письменника вщ важливо! роботи, а вш 11 заспокоюе: «Поперед всього не думайте, однако ж, що всякий лист, написаний до мене, есть уже якимсь ^хом, бо забирае меш час, котрого меш шбито так надто дуже потрiбно. Нi, панi. чоловiк прещнь не машина, бо ж i машина, впрочiм, не завсiди робить. А гршний чоловiк тратить далеко бшьше часу на тисячнi непотрiбнi клопоти або й так на лшюхування, анiж Ви можете забрати йому своши - та ще й такими сердечними i вщрадними листами. А знаете Ви, що Ваш лист на цший нишшнш день додав менi доброго гумору й сили...» [Франко 1986: 404].
Письменник схвалюе вчительку, що вона зiзналася в тому, що пщписувалася iм'ям Зулейка: «Що ви вкшщ рiшились скинути маску i признатися до авторства сво1х вiршiв, се досить похвально свщчить о Вашш цивiльнiй вiдвазi, - але для мене Ваше признання - признаюсь Вам - трохи зашзне, бо вже перед тим дiзнався я вщ деяких Ваших колежанок, що Ви справдi е авторкою тих вiршiв i многих других, котрих, говорено менi, маете повну теку». Тим бшьше, письменник каже, що вона б i так про сво! вiршi правду почула: «... почуете й так! То значиться, чи щире i в яюм розумшш щире, сього я не знаю, - але що свобщне i вщ конвенцiональних примiшок
вшьне, се певно. I почуете його поперед всього вщ мене. Ви хвалитесь, що знаете мене нас^зь, - конечно, з мо!х вiршiв, повютей i прочо! мазанини».
Далi Франко роздумуе про покликання в поезй: «Впрочiм, що значить у поези «покликаний» або «непокликаний»? Вс покликанi, а мало вибраних. От i нашi молодi поети, Масляк i Грабович, уважаються за покликаних, а я смiю твердити, що вони не вибраш. Поезiя в наших часах перестала бути забавкою неробiв, а сталась великим дшом, горожанською службою, вона повинна в найдосадшшш i найвищiй формi висказувати найвишд змагання, сумнiви, болi, розчарування i нади цiлого вiку, повинна одушевляти i провадити поколiння, кристалiзувати все, що в !х житп i в мислях було найкращого i найлiпшого, i переховувати на науку i скрiплення поточностi. А спещально у нас, русинiв, поезiя повинна бути великою часткою то! культурно!, поступово! пращ...» [Франко 1986: 406].
Щкавими е думки письменника про написання ним самим художшх творiв (стосовно змiсту та форми): «...пишучи вiд четверто! пмназшно! класи ненастанно, я вже вложився в те писання, як вш в ярмо. Форма меш не робить трудности от i цiла штука, - але творення само, композищя сто!ть мене дуже дорого, вимагае тяжко! внутршньо! працi. Власне задля того меш дуже часто серед роботи опадають руки, думка стае, мов глиняна, i аш руш далi. Тодi, особливо лiтом, бувають такi часи, що я й тиждень до пера не беруся» [Франко 1986: 406].
Не байдужою була письменниковi доля юно! вчительки, тому вш дуже докоряе Попович за те, що вона його пщозрюе у недбальствi в написанш листiв до не!: «Ваш лист, довго докиданий, i втiшив, i засмутив мене заразом. Значиться з нього, що Ви вже перед тим шслали один лист до мене, котрого я не одержав, i тепер, не можучи дiждатись мое! вщповда, пишете другий, пiдозрiваючи мене - хоч без мое! вини - о недбальство i о легковаження Ваших слiв. Знаете, паш, мене болить се, що Ви так думаете о меш, шбито я з так оприкренням рад би спекатись кого-небудь на свт, а спещально Вас. Будьте ласкав^ не пишггь другий раз у таюм тош, тим бшьше, що з мо!х
дотепершшх лис^в Ви, чей же, могли догадатись, що Вашi листи меш зовсiм не суть неприемнi» [Франко 1986: 410].
Даш в цьому ж лист 1ван Франко висловлюе сво! прохання (отже цей лист - це своерщний лист-прохання): «Але ось Вам мо! просьби: 1) Ви, певно, одержали з «Дшом» i «Батькiвщиною» уложенi мною «Питання о читальнях i братствах церковних». Будьте ласкавi о всiм ^м порушенiм написати якнайдокладнiше i прислати на мо! руки. . ..зав'язаний за мо!м старанням Кружок етнографiчно-статистичний пришмае в члени всiх людей, котрi приречуть достарчувати йому матерiалiв. Ану-ко, зробiть початок i вступiть у члени. 2) Заким ще Ви згадали меш, щоб я о що-небудь Вас попросив, я вже зробив се в мо!м попередшм лист^ жадаючи, щоб Ви прислали меш бшьше сво!х поезiй, коли у Вас е готовЬ» [Франко 1986: 412].
У 173 лист Франко висувае концепщю про те, яких жшок вiн справдi вважае емансипованими, а яких - ш: «Таку мiрку я прикладаю й до так звано! емансипацi! женщин. Женщина, котра думае на серю, працюе на серю над своею просвгтою, трудиться для других, штересуеться в^м, що високе i красне, в^ми тими освободжаючими iдеями, як порушують сучасних людей, i стараеться по сво!й змозi приноровлювати свое життя до них, т.е. жити власним трудом, не стаючись шкому тягарем, i думати власною головою, -така Женина есть у мене емансипована, т.е. свобщна, хоч вона цигар не курить, юс не обстригае, з мужчинами не п'е i пошд боки не водиться. Котра ж всю свою емансипащю покладае тшьки в таких i подiбних формальностях, тота не есть шчим бiльше, як малпою, т.е. так само не свободною, як i тисячi тих гусочок, що весь вш не зробили i не подумали нiчого на власну руку» [Франко 1986: 413].
Тут же критик подае свое бачення надюланих йому поезш учительки, суворо вказуе на недолжи i спрямовуе на правильний шлях: « Вашi два вiршi, присланi з листом, слабенью - а знаете чому? Бо говорять о речах абстракцш них, котрi не виплили прямо з Вашого серця, з Вашого життя. Покиньте таку патрютичну балаканку, як в друпм вiршi - «Мрi! мо!», - се вже у нас
пересшвано на вс лади, i шчого з того не вийшло: я не перечу, що в обох Ваших вiршах е уступи гарш, через котрi жаль менi вщкидати цiлi вiршi, -але проте я таки вщкину !х. Гарш уступи свщчать тiльки о Вашш силi, о тiм, що, вибравши предмет, близький Вашому серцю i iнтересовi, Ви потрафите обробити його вповш гарно i сильно. А знаете, що Вашi польськi вiршi слабшi, не натуральнiшi вiд руських? Ось Вам наука, якою дорогою йти дальше» [Франко 1986: 412-413].
Коли ж може бути оригшальною лiрична поезiя на думку 1вана Франка? «..крична поезiя тiльки тодi може мати для нас штерес. коли поза нею рисуеться в нашiм умi i в нашiм серцi справдi iнтересна, не щоденна особистють !! автора» [Франко 1986: 423]. Як приклад вш подае Шашкевича, що написав мало, але т поезi! «виплили з серця чистого, з душi i з темпераменту оригшального i дуже симпатичного» [Франко 1986: 424].
З цього подае письменник у сво!й епiстолi такий висновок, що: «З того вже можете вирозумiти, що я далеко радшше бачив би вщ Вас поезi! з виплившi прямо з Вашого серця, з Ваших особистих обставин, з дшсного життя, шж з Вашо! голови, з теорй, з фантазi! i прочитаних книжок» [Франко 1986: 424].
Тому перший з надюланих вiршiв до нього в той час Франко вважав дуже схожим на вiрш Стебельського «N^dza», а другий - «гршить надутютю стилю i неяснютю основно! гадки» [Франко 1986: 425].
1.Я Франко, як видно з попередшх листiв, бажав познайомитися з Клементиною i поговорити з нею особисто про творчють. Це йому нарешп вдалося. Пiсля побачення з своею адресаткою 1ван Якович описуе в лисп 179-м особист враження вщ цiе! зустрiчi: «А тепер будьте ласкавi послухати, що я Вам скажу, - а скажу бшьше-менше все, не криючи шчого, яке враження Ви зробили на мене. Я вже згадував Вам, що я представляв Вас собi фiзично бшьше розвиненою, сильшшою - ну, та тут представлення - байка, а факт-фактом. Тепер я не дивуюсь, для чого в деяких Ваших вiршах нема мiри фантазй, - се конечний вплив слабого оргашзму i погано розвинено! нервово!
дразливост», а також вш каже, що якби Mir, то порадив би рух, пмнастику i добру 1'жу, але - не може [Франко 1986: 428].
Щкаво, що 1ван Франко саме в листах до Клементини розмiрковуе про жiночу вроду та принаднють: «..^зерна та дама, у котро!' нiчого не може подобатись, ^м лиця, носа, очей, юс i т.п. декораци, - у Вас, ^м всього того, е дещо iншого, i то багато дечого, що може подобатись. Ви належите до тих - рщких мiж русинками - женщин, при котрих чоловiковi робиться якось swojsko, тепло котрих раз тзнавши, чоловiк хотiв би завсiди мати приятельками i подругами» [Франко 1986: 428-429].
Лист 195 розкривае погляд критика на найновший вiрш поетки: «Ваш найновший вiрш дуже гарний i характеристичний. Я не знаю, чи Парт[ицький] схоче його напечатати в «ЗорЬ>, але то певно, що, редагуючи збiрника Ваших поезш, я його не пишу. Тшьки кiнцева аргументацiя слаба. Ви кажете - не прогшвайтесь, що я берусь розбирати сю «делжатну» матерш, вилив Вашого серця», - кажете, отже: «Тож мiй хлопче ... мо!' оч^ мою пiсню ти мусиш любити». На те вiдповiм я Вам ось що:
1) Kein Mensch muss müssen, und ein Derwisch müste? - як каже Лессшг.
2) Може той, о котрiм мова, вже й любить, так затим не треба його примушувати.
3) Але поперед всього, може, т причини, котрими Ви хочете заставити його любити, - недостаточна», - тобто ii тсня тшьки тодi була б реальною для загалу, коли б висказувала думки, погляди, бажання i потреби загалу» [Франко 1986: 454-455].
Як не дивно, в лист 200 вщ 19 червня 1884 р. 1ван Якович вибачаеться за свою надмiрну iронiчнiсть, картае себе: «Одного тшьки меш жаль, що я не м^ настшьки опанувати себе, щоб своею iронiею не робити прикрост Вам, не затруювати Вашо!' приемност, котра, хто знае, може, була першою приемнiстю Вашою, а на всякий спо^б в житт i Вашiм, i мо1'м дуже рщко лучаеться. Впрочiм, може, я помиляюся, - може, се для Вас не було шчим
або, може, моя iронiя не докучила Вам так дуже, - будьте ласкав^ успокойте сумшваючогося чоловша» [Франко 1986: 460].
I в наступному лист до Клементини письменник пише, що якщо «вважаете поетичну працю якоюсь панщиною, котру вщбуваете тшьки задля мене, i присилаете менi обов'язково по одному вiршиковi в кожшм листi. Коли се справдi для Вас панщина, то я не хочу Вас до не! силувати i раджу Вам лшше закинути все, шж робити з мусу» (29.06.1884) [Франко 1986: 462].
Пройшов доволi довгий час, коли 1ван Якович Франко знов пише до Клементини. Це пояснюеться тим, що: «Вдабрали Ви меш послщшм сво!м листом охоту до дальшого кореспондування, i хоч сором меш, що се так сталось, то все-таки годi було дос зiбратися, щоб написати до Вас. А прещнь за весь той час я так i чув, що Ваша для мене доброта не змшилася, i бачив майже на кожшм крощ, що Ви духом меш близью. I от для того-то я ршився вщновити кореспонденщю з Вами, а бодай написати Вам отсей лист, на котрий чи вщповюте - Ваша воля» [Франко 1986: 522].
Очевидно, що Клементина сподiваеться не лише на дружш вщносини мiж нею та 1ваном, що видно з листа 229 1вана Франка до не!: «Дуже прикро вразив мене тон Вашого послщнього листа: очевидно, Ви ще дуже далек вщ того, щоб бачити в меш справдi товариша i говорити зi мною попросту. Я понимаю, що воно Вам i не легко приходить, але надшсь, що з часом пще. Пощо Ви говорите, що особистих зносин мiж нами шяких бути не може? Я, противно, надшсь, що Ви не схочете й надалi погордити мо!м знакомством i що, хто знае, з яко! ще кринищ прийдеться чоловiковi воду пити?» [Франко 1986: 524].
В наступному 1ван Франко заспокоюе Клементину, що «талант у Вас е, але нема тшьки любовi до дша» (Франко 1986: 526). I, як завжди, радить працювати, бо i «Я суджу по собг коли б не робота, я давно був би пропав серед тих противностей...» [Франко 1986: 527].
Через досить довгий промiжок часу знов пише митець листа до «дорого! товаришки», в якому вибачаеться за брак часу, вш пише про Кобринську, про
альманах, а в кшщ листа знов докоряе Клементиш, що не пише шчого лiтературного (березень 1886) [Франко 1986: 51-52].
Дедалi все бшьше запрошення та листи письменника стають випадковими. Вiн вже не знае точно, де вона знаходиться. Листи стають бшьш офiцiйними. Вже немае звертання «дорога товаришко», а е «шановна паш» (лист 109 вщ 15 червня 1888 р.) [Франко 1986: 166]. А потм листування припиняеться взагал^
Долi жiнок, як кохали Франка, i яких кохав вш склалися трагiчно. Жахливо склалася й доля Климентiï Попович, яка теж вийшла замiж, але ïï чоловiку постiйно здавалося, що вона не додае йому уваги, тож вш страшенно з не1' знущався - Климентiя зiйшла з розуму, коли ïï чоловжа просто так, як попа, розстршяли в не1' на очах. [Жук 2007].
Б1БЛ1ОГРАФ1Я
1. Бiографiя: Бiографiя 1.Я.Франка. Спогади про 1вана Франка / http://natcol.lviv.ua/files/main.html
2. Жук 2007: Юрш Жук. Жшки 1вана Франка - 20 вересня 2007 р. - Ел. версiя: www.volyn.com.ua.
3. Книш 1998-2006: 1рена Книш. 1ван Франко та рiвноправнiсть жiнки/ ОУНБ Кiровоград 1998-2006/ webmaster@library.kr.ua
4. Романець 2006: Дана Романець. До 150^ччя вщ дня народження 1.Франка/ Украïно молода. - 2006.05.24. - Ел. вверЫя: www.citylife.com.
5. Франко 1986:Франко I. Листи 1874-1886Жр. Тв.: У 50 т. - Т.48.- К., 1986.
6. Франко 1986: Франко I. Листи 1886-1894/Жр. Тв.: У 50 т. - Т.49.- К., 1986.
SUMMARY
The article "Ivan Franko's correspondence with Klementyna Popovych" analyses the writer's epistolary heritage to K. Popovych as original critical essays in which it is expressed Franko's point of view on the poetry, the way of writing in general and the social question about emancipation is decide. The poet's letters are
polyphonic and unfettered. There are different spheres in them - eventual, emotional and intellectual.
