CC BY
113
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2013, ВИП. 8
O. J. Prostsevichene
«THE STEPPE» BY A. CHECKOV AND S. BONDARCHUK:
SCREEN ADAPTATION AS NARRATOLOGY SUBJECT
The article presents a comparative analysis of narrative position in a fiction and its screen version. The attention focuses on the correspondence between different types of the narrator and factors influencing the choice of narrative meanings. A. Checkov's novel «The Steppe» and S. Bondarchuk's movie based on it are considered.
Keywords: diegetic narrator, the narrator, the narrator-demonstrator, a screen, a point of view.
УДК 821.161.2-95(79 Полтава)
Л. В. Романенко
ПАТРІОТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ОПОВІДАНЬ ДЛЯ ДІТЕЙ
ЛЕОНІДА ПОЛТАВИ
Стаття містить огляд і літературознавчий аналіз творів українського письменника Леоніда Полтави, призначених для дитячого читання. Акцентується увага на ідейному навантаженні творів та особливостях характеротворення головних персонажів.
Ключові слова: оповідання, патріотизм, герой, епічність, персонаж.
Література для дітей явище цікаве і своєрідне. Вона твориться письменниками, які відчувають відповідальність за виховання підростаючого покоління на достойних прикладах. Та країна, у якій популяризується література, призначена для дітей, робить внесок у майбутнє своєї держави. Адже яким стане підростаюче покоління, таким шляхом розвитку піде нація.
Творчість українських дитячих письменників ХІХ століття здебільшого орієнтувалася на здобутки української народної творчості, що увібрала у себе мудрість віків, і обрали собі провідним жанром казку. Наслідком такої діяльності стали твори Олени Пчілки, Лесі Українки, І. Франка та інших, які стояли у витоків жанру «літературної казки». Реалізм спричинив появу творів про дітей з персонажами, взятими з реального життя, зокрема С. Черкасенко, Б. Грінченко, що вчили дітей любити ближнього, поважати його як особистість. У 30-х рр. ХХ століття в літературі для дітей з’явився новий струмінь, обумовлений змінами у суспільстві і в людській свідомості, митці слова писали про те, що варто було показати широкому загалу (М. Трублаїні, І. Микитенко, С. Васильченко): доля безпритульних дітей, труднощі, з якими стикаються в далеких морських подорожах тощо. Усе це знаходило відгук у маленьких читачів і стало класикою дитячої літератури.
Проте ХХ століття стало випробуванням для літератури «дорослої» та дитячої, оскільки певні обмеження та переслідування не давали можливості вільно висловлювати свою думку, тематика творів зводилася до уславлення ватажка, лінії партії тощо. Усі, хто мав власну думку з приводу подій, що відбувалися у країні ставали небезпечними і підлягали винищенню. Письменники, які категорично не підтримували політику партії, виїхали за межі країни і продовжували працювати на ниві розвитку української культури, але далеко від Батьківщини.
102
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2013, ВИП. 8
Леонід Полтава як представник діаспорної літератури продовжував працювати для розвитку українського мистецтва слова. Його діяльність була пов’язана з питаннями політичного характеру, проте багато творів він написав саме для дітей і про дітей, таким чином даючи зрозуміти, що майбутнє в руках молодого покоління.
Метою статті є дослідження епічних творів Леоніда Полтави, написаних про дітей. Основними завданнями є літературознавчий аналіз творів «Маленький дзвонар із Конотопу», «Батько», «Перший закон дружби» та «Людина, що з неба впала». Актуальність дослідження полягає у тому, що твори аналізуються на сучасному етапі розвитку літературної думки вперше і аспектом дослідження є етичні якості дітей, їх висока моральність і духовне багатство.
Діяльність Леоніда Полтави ставала об’ єктом дослідження не так часто, однією із найґрунтовніших робіт є розвідка Михайла Слабошпицького «25 поетів української діаспори», де автор накреслює головні риси його поетичного доробку, оповідання ж для дітей залишаються поза увагою критиків.
Для того, щоб зрозуміти, чому автор апелює саме до дитячої свідомості, необхідно знати його життєвий творчий шлях.
Ім’я Леоніда Полтави довгий час не було відоме в Україні. Це пов’язано з його виїздом за межі країни, а, отже, і літературна спадщина не популяризувалася у рідному краї. Проте автор був досить відомим за кордоном. Його твори вільно друкувалися силами представників діаспори. Ну хоча б його «Енеїда модерна, альбо дивні пригоди ченця Григорія Чудотворця, який на Україні що 300 літ воскресає», видана у Лондоні Українською видавничою спілкою 1955 року. На теренах України і сьогодні творчий доробок цього автора не так широко представлений. «Навряд чи хтось усерйоз наважиться опонувати аксіоматичній в принципі тезі про те, що культура може повноцінно розвиватися лише тоді, коли повною мірою осмислює власне минуле. Здавалося б, відколи відчинилися темниці спецфондів та інші «залізні завіси», і наш читач зміг при бажанні відкрити для себе справжню українську літературу, сплинуло вже достатньо часу, протягом якого мало би бути опубліковано якщо не все, то майже все із того, що визначає історичне обличчя нашого письменства, - але насправді мусимо давати собі відлік в тому, що все це далеко не так, що опублікована лише «верхівка айсберга», осмислено ж із неї лише якусь соту частинку» [1].
Леонід Полтава народився 24 серпня1921 року в селищі Вовківці на Полтавщині (тепер це Сумська область), що і визначило вибір такого творчого псевдоніма автора. Справжнє його прізвище - Леонід Едвардович Пархомович. У деяких джерелах згадується ще один псевдонім - Єсен, який він обрав, коли переїхав до Америки. Письменник стверджував, що його предки були полоненими шведами, які брали участь у боях під Полтавою.
Учився в Полтаві, Ніжинському учительському інституті. 1938 року його батька-лікаря заарештувало НКВД, і більше ніяких новин про нього родина не отримувала. Мав великі плани на майбутнє, займався літературою, консультувався з метрами
В. Сосюрою та М. Рильським. За припущенням Д. Чередниченка саме заступництво Максима Рильського допомогло хлопцеві закінчити інститут. Максим Рильський опікувався долею молодого автора і за словами самого Леоніда Полтави, в нього було понад півтора десятка листів від Рильського, які він возив із собою і в Німеччині. Вони згоріли «в бараці десь біля Юнгфернгайде, в Берліні, куди, мабуть, безпосередньо влучила літунська бомба (ми сиділи в рівчаку)» [2, с. 684].
Перший його вірш був надрукований у 1940 році. Під час війни молодий поет друкував свої твори в «Наших днях» і журналі для дітей у Львові. Невідомо, як склалася б його життєва і творча доля, якби не Друга світова війна й не еміграція. На думку М. Слабошпицького, і сам Леонід Полтава, як і багато молодих поетів того часу,
103
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2013, ВИП. 8
«стали б жертвою безжальної репресивної машини, бо режим не міг би не оцінити їхніх національних сентиментів» [2, с. 685]. На відміну від інших Леонід Полтава не міг приховувати почуттів, «наступати на горло власній пісні». Вивезений на роботи до Німеччини, Леонід Полтава був там заарештований за національно-культурну працю серед українських робітників, пробував утекти до Львова, але був схоплений і ув'язнений у Потсдамі. Спогади про цей період життя лягли в основу поетичної збірки «За мурами Берліну» (1946).
Про його романтичні пригоди і про карколомні амурні сюжети ходили легенди. Він, «високий, стрункий, балакучий, приємний, трохи розхристаний в своїх думках і поводженні» (за спогадами Д. Нитченка), здається, і створений був для того, щоб зачаровувати прекрасну половину людства, носити ореол героя-коханця й писати вірші подібні до творів Володимира Сосюри [2, с. 685].
Після війни розгортає літературну працю, редагує з Леонідом Лиманом журнал «Школярик», видає першу поетичну збірку. Леонід Полтава є автором багатьох книжок («Жовті каруселі», «Римські сонети», «Українські балади»). Із прозових творів заслуговує на увагу збірка новел «У вишневій країні», де помітні автобіографічні мотиви, зокрема спогади про батька та його долю. У різних журналах друкувалися п’єси письменника «Пам’ятник героєві», «Чужі вітри», «Заметіль» та інші. П’єсою «Пам’ятник героєві» зацікавилася студія Гірняка, але твір був технічно важкий для постави і тому сценічно не вдалося його реалізувати.
Багато працював Леонід Полтава і в сфері дитячої літератури, де мав помітні успіхи (у Баварії видавав і редагував два часописи - «Школярик» і «Школяр», на сторінках яких діти уперше познайомилися з веселим котом Мурасем). Письменник створив дві абетки: одну - про тварин - «Абетка веселенька для дорослих і маленьких»; другу — про князів, запорожців, Ґонту, Довбуша і Шевченка - «Абетка з історії України. Бо корінням у рідній землі». Також він є автором художніх творів для дітей («Слон по Африці ходив», «Жучок-Щербачок», «Лебеді», «Лісова пригода», «З лісу зайчики ішли», «Котячий хор», лібрето оперет «Лис Микита», «Лісова царівна», «Мавпячий король», «Лисячий базар» та інші).
Працював Леонід Полтава у різних літературних жанрах, відомий як публіцист і журналіст, але об’єктом нашої уваги є оповідання про маленьких героїв, які проявили сміливість і рішучість у момент, коли їм могла загрожувати смерть («Маленький дзвонар із Конотопу», «Перший закон дружби», «Людина, що з неба впала» та ін.).
На конкурсі Об’ єднання працівників дитячої літератури Леонід Полтава дістав нагороду за збірку поезій для дітей «Моя книжечка», яка згодом отримала назву «Лебеді». Заходами видавництва «Українець» у Парижі вийшла в 1950 році окремим виданням п’ єса «Чого шумлять дуби» про повстанський рух і переселення українців з Лемківщини після війни. Такі проблеми порушуються в багатьох творах автора для різних вікових категорій читачів.
1972 року Леонід Полтава писав до свого приятеля Дмитра Нитченка: «У мене багато літературних задумів, як звичайно, але в газеті мене заганяють живцем на той світ, «з титулу», що я «наймолодший» (минув 51 рік); як ви знаєте, я прихильник бандерівців, на тому ґрунті і в газеті також маю непорозуміння, бо там більшість за УНРада...» [2, с. 677].
Загалом Полтаву-письменника Юрій Шерех характеризує як плідного автора, здатного писати багато і цікаво, але різні обставини змушують його відволікатися на інші проблеми: «Він писав легко, багато й розхристано. Усе це пішло в забуття. Але якби знайшовся терплячий літературознавець і перечитав усе Полтавою написане,
104
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2013, ВИП. 8
думаю, можна було б укласти вибір речей, що могли б претендувати на скромне, але власне місце в історії літератури» [2, с. 677].
1952-1953 рр. Леонід Полтава очолює у Мадриді український відділ іспанського національного радіо. Працює над новими проектами, займається перекладами дитячих творів, зокрема К. Чуковського. Потім доля його кидає в інші країни, але усе своє подальше життя він мріє повернутися на Батьківщину, куди дорога йому була закрита, як зраднику. Таких було багато в роки війни. Переважно це була молодь, яку фашисти гнали на роботи до Німеччини, а назад повертатися було небезпечно. «Йому було заледве двадцять. Він звідав смак табірного хліба - звезені з різних країн молоді люди жили в обплетених колючим дротом таборах і охоронялися, як в’язні у тюрмі», - так пише про цей період життя Леоніда Полтави М. Слабошпицький [2, с. 678]. У той час він пробував себе в літературі як поет, і у своїх віршах висловив усю тугу за рідним краєм, куди уже не судилося повернутися, бо проживши довге життя він помер 1990 року в Сполучених Штатах Америки:
Мій любий краю, ти в мені Гориш кривавою зорею.
В незрозумілім чорнім сні Іду без тебе я землею.
Мій любий краю, всі пісні Мені лише тобою дані.
Я розпалю їх на вогні,
Щоб розтопить твої кайдани! [2, с. 680-681].
Доля Леоніда Полтави була схожою з долею багатьох молодих талановитих людей того часу, батьки яких уже визнані були ворогами народу, а отже, підлягала знищенню уся родина. Тому іншого сценарію подальших подій бути не могло. їхньою долею були штрафбати, полон, голод, холод, концтабори.
У спогадах сучасників Леонід Полтава був активною, кмітливою людиною. За що отримав таку характеристику Ю. Шереха: «Полтава був людиною не просто кмітливою, в якої в голові з’являлися найнеймовірніші плани й ідеї» [2, с. 682].
Такими, як він сам, були і маленькі герої Леоніда Полтави. їх об’єднує провідна риса характеру - дієвість. Не зважаючи на небезпеки, вони думають про порятунок іншої людини. Про який би період в історії не говорив автор, всюди показуються люди, здатні на самопожертву.
В основу оповідання «Маленький дзвонар із Конотопу» покладено реальні історичні події - Конотопську битву, що відбулася 1659 року під проводом Івана Виговського. Як зазначають деякі дослідники згадок про цю битву мало, особливо у підручниках з історії радянського часу, а тим більше Російської Федерації, бо вона є найганебнішою і наймасштабнішою для московської армії. Як зауважують історики, вона розвінчала міф про високодержавність Московії, а також спростувала «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».
Ті ж самі дослідники подій того часу вважають, що блискуча перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом над московським військом так і залишилася в історії України черговим змарнованим шансом здобути омріяну незалежність, показовим прикладом виграної битви й програної війни.
Однак не Іван Виговський є головним персонажем твору, а дід Яким і хлопчик Павлик - старий дзвонар і його маленький помічник. Імена таких рядових героїв не зберегла історія, а тому можна стверджувати, що ці персонажі є вигадкою автора, яка має певне підґрунтя - показати силу і сміливість простих людей, зокрема маленького хлопчика, який, помітивши військовий загін, що на човнах в тумані наближався до Конотопу, вирішив повідомити козаків про небезпеку єдиним можливим способом:
105
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2013, ВИП. 8
«Він кинувся до дзвонів - до своєї єдиної зброї проти ворогів. Слабими руками ухопився за грубезного мотуза найбільшого дзвона і почав щосили тягнути до себе... З усієї сили кидався вперед і назад, болюче зранюючи тіло об жорсткий мотуз. Било похитнулось! Ще раз, ще раз. Кидався хлопець сюди й туди, піт заливав йому очі, волосся сповзало на чоло, ноги дрижали від напруження - аж ось врешті дзвін тихо озвався.» [3, с. 6-7].
Це є кульмінаційним моментом у творі, оскільки вчинок Павлика спрямував хід бою, зруйнувавши усі плани нападників. Вчинок звичайного маленького конотоп’янина змінив хід історії.
Основною ідеєю твору є утвердження величі патріотичних почуттів простої людини (дитини), що підтверджуються останніми рядками твору: «Діду Якиме, як москалі ще колись ітимуть, то ви в дзвони битимете, а я в сурму заграю на сполох! Ніколи вони сюди не доберуться! (виділення моє. - Л. Р.)» [3, с. 10].
Подібний випадок дитячої сміливості описаний в оповіданні «Людина, що з неба впала». Події відбуваються на тлі Другої світової війни, яку Леонід Полтава називає «великою». Згадування назви Німеччина дає беззаперечні факти того, що це саме та війна, безпосереднім свідком якої був автор. Уже з перших рядків твору стає зрозумілою політична позиція автора, яка б не дала йому жодного шансу безтурботно жити в Радянській Україні: «Німецькі загарбники везли потягом з України багато українських родин до Німеччини на примусову працю. По дорозі юнаки стрибали з вагонів і зникали в лісах. Вони йшли в українські повстанці, щоб бити ворогів України - німецьких і більшовицьких зайд.» [3, с. 25].
Історія однієї родини - «смаглявого кучерявого Василька і трошки старшої синьоокої дівчинки Марії з мамою» - стала втіленням трагедії усіх родин, які опинилися у німецьких таборах і стали робітниками на фабриках ворогів. Історія, яка трапилася з цими дітьми, змусила їх подорослішати, стати серйознішими, оскільки на них лягла відповідальність не тільки за себе, а й за іншу людину.
Василькові довелося рано подорослішати: «Він не мав нікого рідного, бо більшовики забрали і тата, і маму в Сибір, і тому мама Марії була і його мамою» [3, с. 26]. У цьому одному реченні міститься трагедія усього українського народу, адже долю не однієї родини скалічила тоталітарна система. І в цьому можна побачити і автобіографічні мотиви, оскільки батько Леоніда Полтави - Едвард також був заарештований за сфальсифікованим звинуваченням і знищений концтабірною машиною, а син його змушений був переховуватися, змінити прізвище і прожити під чужим ім’ ям до самої смерті.
Знайомство дітей з пілотом зі збитого літака стало доленосним. Це виявився український пілот канадської повітряної флотилії, народжений уже поза межами своєї етнічної Батьківщини, син емігрантів. Проте культурні цінності свято береглися у цій родині, про що свідчить володіння пілотом українською мовою.
Прихистивши і переховуючи пораненого льотчика Романа Рибчука, вони дуже ризикували, але жодної секунди страх за власне життя не переважив на терезах морального вибору.
Родина уже не повернулася в Україну після перемоги над фашизмом. Шляху туди для них уже не було. Ті страхіття, які спіткали людей, що були вивезені фашистами на примусові роботи до Німеччини, а потім поверталися на Батьківщину, досить детально описані іще одним діаспорним автором Уласом Самчуком в останній частині трилогії «ОСТ». Кінець оповідання має оптимістичне забарвлення: «Живе в Канаді і тепер відважний канадійський пілот-українець, і далі літає високо, упарі з птахами, у вільному синьому небі. І часто його літак перелітає над тим гарним будинком у Канаді, де тепер живуть з мамою Василько і Марійка. Марійка вже сама стала мамою, а
106
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2013, ВИП. 8
Василь закінчив університет і став журналістом. Він пише до англійських і до українських газет та журналів про Україну і її боротьбу за волю...» [3, с. 33].
Звернення до подій 1709 року в оповіданні «Батько» невипадкове. По-перше, воно пов’язане із родинною легендою, в якій говориться про шведське коріння Леоніда Полтави. По-друге, те трактування історії, яке визнавав автор, не співпадало з офіційним. Довгий час ім’я Івана Мазепи асоціювалося із ренегатством, зрадою інтересів держави, а отже і таке ставлення до Полтавської битви і її наслідків, яке висловлював письменник, ніяк не вписувалося в затвердженим трактуванням історії. Тут автор не розповідає про військові баталії, він не подає описів кривавих картин бою. Головний герой - поранений шведський вояк Гансен втікає від московських солдатів, які його переслідують. Свідком цієї погоні стає сільський хлопчик Павлик, який рибалив у цей час на Ворсклі. Він згадує свого батька, який пішов із запорожцями, щоб боронити Україну. Павлик вирішує врятувати пораненого шведа, відвівши його до себе додому і під час обшуку видавши за рідного батька. Рідний батько уже ніколи не повернувся додому з битви під Полтавою, а швед залишився в Україні і став названим батьком для хлопчика. Коли Павлик підріс, швед подарував йому свій пістолет, який ще під час Полтавської битви дав йому якийсь запорожець. Цей пістоль став символом боротьби за волю Рідної Землі: «Прибережи, сину, бо Полтавський бій за Україну ще не скінчився» [3, с. 16]. Остання репліка твору стала пророчою, оскільки сам автор був переконаний у тому, що зрештою відбудуться значні зміни в житті України, але, на жаль, не дожив до цієї омріяної події лише рік. І знов основним завданням, яке поставив перед собою автор є виховання патріотичних почуттів у підростаючого покоління.
Оповідання «Перший закон дружби» випадає із контексту перерахованих творів тільки тим, що одним із головних героїв його є собака, який зрештою стає найвірнішим другом хлопчика Петруся. Проте загальна концепція зберігається, оскільки і тут є історичне підґрунтя для описуваних подій. Увага переноситься на діяльність Української Повстанської Армії, яка «тримає в своїх руках ці гори і береже населення від большевицьких нападів» [3, с. 17]. «Малий розвідник був гордий за кожне доручення командира. Вже не раз він, переодягнений за пастушка або з книжками під рукою, йшов униз із гір в українські села, повідомляючи людей про небезпеку від більшовиків. Приходили солдати, шукали кількох селян - і не могли знайти, не могли заарештувати й відіслати в Сибір; хотіли забрати худобу - і не могли знайти її, бо люди, попереджені повстанцями, заздалегідь ховали худобу в горах» [3, с. 20]. Такою була робота маленького хлопчика, який вважався повноправним борцем за волю України. І пес, якого він врятував, став найвірнішим його другом, напарником, який розумів Петруся з півслова, натяку. Собака Плотар відплатив хлопчикові за свій порятунок, врятувавши дитину, яка спливала кров’ ю. Така обізнаність та симпатія до повстанців у Леоніда Полтави напевне була обумовлена його нетривалою роботою у Львові, адже на Батьківщині ця інформація подавалася зовсім в іншому ключі. Повстанці були ворогами Радянської України і за версією офіційної влади підлягали фізичному винищенню.
Оповідання Леоніда Полтави про дітей стали цікавим матеріалом для усвідомлення історичних реалій України різних часів. Автору вдалося обрати найнапруженіші і найтрагічніші сторінки нашої історії, щоб простежити формування дитячої свідомості, моральних якостей дитини, яка в більшості випадків виявлялася вищою за приземленість, жорстокість та підступність дорослих. Патріотизм - це вроджена якість, яку треба підтримувати, плекати засобами літератури, в якій ці найважливіші людські чесноти показані на прикладі формування людини, представника українського суспільства. Такі твори, як у Леоніда Полтави, є актуальними завжди,
107
ВІСНИК МАРІУПОЛЬСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ СЕРІЯ: ФІЛОЛОГІЯ, 2013, ВИП. 8
однак через свою спрямованість, сміливість у висловлюваннях, вони довгий час не були доступні широкому загалу.
Список використаної літератури
1. Непочатий край «Обжинків» [Електронний ресурс/ // «Кіевлянинь».
- 2001. - № 38. - Режим доступу : http://www.kalmiyus.h1.rU/books/ukrsuclit/andr2.shtml#30.
2. Слабошпицький М. Ф. 25 поетів української діаспори / М. Ф. Слабошпицький.
- К.: Видавництво «Ярославів Вал», 2006. - 728 с.
3. Леонід Полтава. Маленький дзвонар із Конотопу: Історичні оповідання для
дітей / Леонід Полтава. - Львів: ТОВ «Видавництво Старого Лева», 2006. -40 с.
Стаття надійшла до редакції 31 березня 2013 р.
L. V. Romanenko
PATRIOTIC STORIES ORIENTATION FOR CHILDREN LEONID POLTAVA
The article provides a review and literary analysis of Ukrainian writer Leonid Poltava’s stories for children’s reading. Attention is focused on the main ideas of his stories and special features of the main characters.
Keywords: stories, patriotism, hero, epic, character.
УДК 821.161.2-3.09"19":398(477.85/.87)
О. P. Салій
ДОРОГА ДО СМЕРТІ: ТАНАТОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ОСЯГНЕННЯ ГУЦУЛЬСЬКОГО ТЕКСТУ
У статті порушено проблему смерті у гуцульських текстах М. Коцюбинського,
І. Франка та М. Черемшини. Танаталогічний аспект розгорнутий у головному концепті дороги до смерті як горизонтального шляху до чужої периферії та у вертикальній ієрархічній осі. Зроблено висновки про те, що поняття танатосу як одне із ключових у гуцульському тексті початку XX століття реалізується у міфопоетичному або релігійному просторі.
Ключові слова: дорога до смерті, танатопоетика, міфопоетичний простір, сакральне/профанне, лейтмотив, хронотоп, символ.
Ю. Шевельов у листі до О. Забужко від 22 квітня 1999 року писав: «...не "опрацьовується" в нас проблема смерти. Ніби боїмося. Ніби треба зберігати соцреалістичну проблематику, а от про смерть - крім, звичайно, героїчної, мовчимо» [5, с. 253]. Цікаво, що саме ця тема, спровокована соціально-історичними, психологічними, історико-культурними чинниками, була якщо не провідною, то однією із центральних у гуцульському тексті початку XX століття. їй присвячені праці таких відомих дослідників, культурологів та філософів як Філіп Ар’єс («Людина перед обличчям смерті»), Зиґмунд Фройд («Ми і смерть»), Мігель де Унамуно «Про трагічне відчуття життя», Жан-П’єр Рішар («Смерть та її постаті»), Володимир Янкелевич «Смерть», статті та дослідження українських літературознавців Елеонори Гаврилюк («Хаос, Танатос і ерос у символіці обрядів переходу»), Андрія Печарського («Міф і реальність психодинаміки Ероса-Танатоса»), Романа Кіся («Коваріації уявлень про
108
