CC BY
351
Анатолш Гуляк Федiр Кейда
1СТОРИЧНА ПРОЗА ЮР1Я МУШКЕТИКА: ПРОБЛЕМИ
СУЧАСНО1 РЕЦЕПЦ11
У статт1 розглядаеться специфт сучасног рецепци твор1в ¡сторично'г прози Юр1я Мушкетика. Увагу акцентовано на романах, у яких автор хрунтовно осмислюе складт поди гайдамацького повстання, що увтшло до ¡стори п1д назвою Колпвщини.
Доленосш поди нащонально! ютори завжди бентежили творчу
фантазш визнаного класика новггньо! украшсько! л^ератури Юрiя Мушкетика. У нелегку добу щеолопчного тиску, коли опiр офiцiйним догмам безжально карався, коли незалежна думка карталася як iдейно хибна, а письменники змушеш були пiдшуковувати усшяких способiв приховування «крамольних» iдей, один iз найвiдомiших сьогоднi прозатв видае свiй перший твiр - юторичну повiсть «Семен Палш» (1954). А роман
«Гайдамаки» став першим твором новггньо! украшсько! прози, у якому грунтовно осмислювалися складнi поди гайдамацького повстання 1768 року.
Глибок роздуми над трапчною iсторiею украшського народу змушують письменника знову i знову братися за перо. 1996 року «Сучаснють» публшуе новий роман Ю. Мушкетика - «Прийдiмо, вклошмося...». У центрi твору - художньо-юторичне осмислення гайдамаччини з точки зору сучасност^ Роман проливае свiтло на одну з трапчних сторiнок украшсько! ютори, вiдому тд назвою Коливщини, змушуе по-новому ощнити перебiг подiй сиво! давнини. На хвилi вiдсутностi iдеологiчного тиску письменник зумiв продемонструвати ту аксiоматичну ютину, що iсторiю не можна загнати в забуття, в прокрустове ложе сталшсько-кагановицького фальшивого офщюзу. 1сторична пам'ять невмируща, бiльше того, вона е гарантом нащонально! свiдомостi, гуманiзму, високо! духовностi для нашого часу, для прийдешшх поколiнь.
Творчiсть Ю. Мушкетика привертала пильну увагу критики, яка вщзначала стрiмкий злет талановитого проза1ка вiд твору до твору. У дослщженнях К. Волинського, М. Жулинського, М. Сиротюка, Л. Федоровсько! та шших лiтературознавцiв спостерiгаемо вдумливий, грунтовний аналiз етапного сходження письменника до вершин художньо! майстерностi. Та все ж твори про нащонально-визвольну боротьбу украшського народу, а радше юторичт романи Мушкетика, осмисленi побiжно, 1х мiсце у лiтературному процесi новггньо! доби чiтко не визначене, хоча у творчост проза1ка вони посщають чiльне мiсце. Це й зрозумшо, адже у час швеляци ютори украшського народу писати вiдверто про герошш поди нащонально-визвольно! боротьби було небезпечно.
Сьогодш, коли укра!нська наука трактуе л^ературш й лiтературознавчi процеси з позицш об'ективно! науково! методологи, ми маемо можливють оцiнити iсторичнi твори сучасних письменникiв без завуальовано! iнакомовностi, розумшчи при цьому, що письменник змушений був враховувати негласну цензуру редакторiв, партiйних та позапартiйних «наглядачiв» за лггературою, офiцiйних критикiв та поставлених в рiвнi умови з письменником лггературознавщв.
Мiж «Гайдамаками» i «Прийдiмо, вклошмося...» пролягла вiддаль майже у сорок роюв. Коли дiя першого роману обiймае невеликий часовий вiдрiзок (пiдготовка, кульмiнацiя i розгром Коливщини), то у другому творi через призму юторично! пам'ятi i «непам'ятЬ» щодо геро!в i подiй гайдамацького повстання анаизуеться важка «посткуль^вська» доба. Спираючись на традици сво!х попередниюв, а часто й сперечаючись iз ними, творчо переосмислюючи хронiки й лггописи, працi iсторикiв, Ю. Мушкетик здiйснив справжне художне вiдкриття Коливщини з 11 наслiдками, уроками на грунт iсторичних та психологiчних гшотез. Письменниковi вдалося виявити й показати кричушд розбiжностi давньо! доби i водночас глибинно осягнути рiзноманiтнi характери, вiдбити психологiю рiзних соцiальних титв - вiд селянина-гайдамаки до гетьмана, вiд аспiранта до президента Академи наук - з особливостями 1хнього свiтосприйняття та поводження.
«Гайдамаки» Ю. Мушкетика близько стоять не лише до однойменно! поеми Т. Шевченка, на що вказувала критика, але й до роману М. Старицького «Останш орли». Оберненi до епохи давньо!, обидва романи дослiджують гайдамацьке повстання у плаш створення цшсно! його панорами. Ю. Мушкетик, як i М. Старицький, що характерно, акцентуе перш за все на пол^ичних, нащональних факторах Коливщини.
Роман «Прийдiмо, вклонiмося...» - твiр полiфонiчний, iз складними часово-просторовими вимiрами, iз самоочевидною екстраполяцiею iсторичних подiй на сьогодення, постановкою складних морально-етичних проблем. Вщправною точкою, iмпульсом для написання роману стали уривки лггописного iзводу, що iснував при микола!вському Медведiвському монастирi. «З лiтопису постае зов^м iнша картина гайдамачини, Коливщини, одного з найважливших перiодiв нашо! трудно! iсторi!»,- зiзнаеться проза!к. Та «Прийдiмо, вклонiмося...» - насамперед сучасний художнш твiр, адже давно минулi поди нащонально-визвольних змагань осмисленi митцем - нашим сучасником, а людськ дол^ характери, мрi! i пристрастi знаходять у читача живе ствпереживання, ствчуття, розумiння. Нового ступеня вартостi набирае тут психолопзм письменника. Напружена фабула оригшально пов'язуеться з вiдображенням потоку свщомост геро!в, де спiвiснують роздуми, спогади, блискавичш реакцi!, душевнi муки.
Офщшш документи i авторськi гшотези енергiйно спiвiснують в обох романах, хоч i втiлюються по-рiзному. У «Гайдамаках» традицшне поняття авторства тшьки ледь помiтно виходить за сво! кордони, хоч i виступае одним iз структурних осердь твору. У даному випадку можемо вести мову про автора-оповщача, своерщного тлумача юторичних подiй, що поеднуе у собi й iсторика, i художника.
У ромаш «Прийдiмо, вклонiмося...» вiдносини автора з персонажами, а також з юторичним i лiтописним матерiалом значно ускладнюються. Мушкетик зруйновуе часову вщстань, стаючи свiдком зображуваного, оповiдачем, авторська м^я доручаеться героям, внаслiдок чого долаються межi мiж минулим i теперiшнiм, iсторичнi подi! змальовуються шби
зсередини, а читач сприймае !х через призму сучасного розумiння iсторичного поступу.
Як свого часу П. Загребельний мав шдстави пов'язувати хщ вщродження укра!нсько! нацi! з Богданом Хмельницьким (згадаймо його роман «Я, Богдан»), так i Ю. Мушкетик резонно пов'язав з гайдамаччиною процес боротьби наци за самостшшсть, за право на життя.
«Гайдамаки» - традицшний роман, що характеризуеться панорамнiстю зображуваних подш, значною кiлькiстю дiйових о^б (понад 150), монументалiзмом композицi!, значною увагою до дотичних матерiалiв, позитивного типажу, умшо змонтованим сюжетом. На вщмшу вiд iнших письменникiв, як бралися за вiдтворення подiй аналопчного масштабу (П. Панч, I. Ле, В. Кучер та шш1), Ю. Мушкетик у «Гайдамаках» демонструе самобутнють аналiтичного пiдходу, грунтовнiсть у вщтворенш соцiальних i мiжнацiональних стосункiв, пильшшу увагу до колективно! та шдивщуально! психологi!, багатство мовно-стильових засобiв. Уже з перших сторшок роману письменник заявив про себе як визнавець рельефного, художньо-предметного письма з неоромантичним «освпленням». Саме таке «освплення» вбачаеться у прямуванш романiста до самовладного дiяльного начала в «нацiональнiй» особистост^ в актуалiзацi! формальних моментiв та оргашчному поеднаннi iдей соцiального й нащонального визволення людини.
В основi твору - змалювання трагiчного переб^у Колi!вщини, розповiдь про формування ново! психологи вчорашшх селян, якi шсля довгих поневiрянь i приниження взяли до рук зброю в оборону свого права на життя. Перед читачем проходить цша галерея колоритних персонажiв, кожен з яких сповна стзнав свою частину життевих випробувань.
Здавна вщомо, що характер лiтератури перебувае у цшковитш залежностi вiд характерiв 11 геро!в. Ю. Мушкетик у своему ромаш виводить цiлий ряд образiв iсторичних постатей, дiяння яких за сво!ми наслiдками залишаються злободенними i сьогоднi.
Чи не найчшьшше мiсце у цьому планi посщае образ Максима Залiзняка. У ньому письменник прагне оргашчно пов'язати юторично-конкретне, нацiональне iз загальнолюдським, показати читачевi не лише видатну юторичну особу, а й звичайну людину. Тому спостерiгаемо за героем i у вирi iсторичних подiй - у боях з поляками, переговорах, шуканнях виходу iз складних обставин, i у побутовому спiлкуваннi з козаками на Оч^ i в штимних розмовах з коханою Оленою, i на самотi, коли герой сумшваеться, роздумуе. Оце поеднання Мушкетиком особистюного i загальнолюдського, без сумшву, було виявом авангардних тенденцiй украшсько! юторично1 прози, яка давно мщно стала на шлях людинознавства, на грунт мистецького освоення юторичних подш через долi конкретних людей.
Перебуваючи у центрi подiй, велетенська постать Максима Залiзняка зводиться якось ступенево. Вона мщше, окреслюеться, втiлюючи у собi найшляхетнiшi риси наци - волелюбнють, патрiотизм, вiдвагу i, водночас, чутливють, лiричнiсть натури. В образi Залiзняка помiтне авторське прямування до монументальности багатогранностi, до вiдтворення юторп особистостi, перебiгу кристалiзацil И характеру. Ця iсторiя викладаеться у поеднанш з аналiзом визначних подiй друго1 половини XVIII столiття, на тлi тогочасних суспiльно-полiтичних обставин.
Прагнучи до якнайповшшого розкриття характеру героя, Ю. Мушкетик у першiй частинi роману передае безрадюну iсторiю життя Залiзняка. З раннього дитинства Максим рю «буйним», часто бився, хоча
школи не плакав, часто шкодив паничам i соцьким. Уже з раншх лiт кмiтливий хлопчина виявив талант рiзьбяра по дереву, але по смерт батька полишив цю справу. У неповш шiстнадцять рокiв, залишивши домiвку, подався на Сiч, «аргатував» у Очаковi, працював у наймах. Тяжко пережив вш i драму власно! сiм'!: рано помер батько, мати увесь вж тяжко працювала на поденщинi, а сестру Мотрю, яка «виняньчила» Максима, пани Думковськ вiддали «в придане» на чужину. Тому й тклувався так щиро Максим про сестрину дочку Олю. Власне кажучи, з бажання помститися за сестру i виростае Залiзняк-гайдамака. Багатьма сценами, ешзодами, навiть реплжами письменник нiби «накопичуе» морально-психолопчний драматизм, масштаб якого - вщ окремо! особистостi до цiлого народу.
Та найвищий авторський намiр - зобразити свого героя як втшення сутност етносу, що сто!ть бшя витокiв власного самоусвiдомлення. Цей план реалiзуеться у другiй частинi твору.
Набуваючи досвщу ватажка, Залiзняк уже мрiе про об'еднання укра!нських земель, починае краще розумiти внутрiшнiй свгг, душi сво!х побратимiв, а, головне, несхитно вiрить у правоту розпочато! справи. Обраний гетьманом, Максим тдпорядковуе особистi iнтереси iнтересам повсталого народу. Вш починае задумуватися: iдеали прекрасш, але чи кожен готовий !х сприйняти духовно, чи не занадто вщдалет вони вiд обставин реального буття, як формують свiдомiсть окремого щдивща. Намагаючись осягнути напруженiсть мислення людини, склубоченють !! думок i почуттiв, Ю. Мушкетик у кращих традицiях класики i в другш частинi роману застосовуе здобутки поетики внутршнього мовлення, щоб зримо вщтшити вирування суперечливих почуттiв героя.
Зашзняк зацiкавив автора як унiкальна шдивщуальнють - велика у вiйськових справах, у взаеминах з однодумцями, у коханш. Максим поступово приходить до усвщомлення того, що вiн узяв на себе велику вщповщальнють за народ, який повiрив йому, тшов за ним у вир боротьби. Нестримний iсторичний потiк - це енергшна, жива стихiя. I Зашзняк, з точки зору романiста, - мов сконденсована мщь ще1 стихи, бо у ньому неначе згустилися столбя народного стогону, зойку й бунту. I вши любов^ Тому, мабуть, смшиво дивлячись в обличчя ворогов^ герой заявляе: «Хотши ми вщновити козацькi порядки, унiю зруйнувати i панiв вигубити».
Тiльки тепер, коли смерть дивилася у вiчi, Максим зрозумiв, яку роль вдаграла Росiя у придушеннi козацько1 вольнищ: «Хiба не ви по Орелi крiпостей понаставляли, форпостами i шанцями Оч оточили. I опинилася та воля в погреб^ А митш рогатки? А поселення Ново1 Серби?» - заявляе вiн Воейкову.
Щкаво, що Мушкетик не показуе втечi Залiзняка з-пiд варти, а лише натякае на це в останньому роздш роману. В епiлозi твору iз розмови Миколи з дщом Мусiем дiзнаемося, що Максим воюе десь на Дону, бо, за словами дща, «немае таких кайдашв, якi б не розбив Максим».
Завважимо: образ Залiзняка, виписаний Мушкетиком, становить собою значне узагальнення народних уявлень про селянина-гайдамаку, борця. У цьому неважко переконатися, зютавивши характер героя з окремими фрагментами життя та властивостями особистост, наприклад, Семена Неживого (дилопя М. Глухенького «Коливщина» й «Коли»). Легко простежуеться та сама одержимють, вщвага, невситиме прагнення до здобуття вол^ Та й до Ю. Мушкетика укра1нська л^ература вже нагромадила неабиякий досвiд творення подiбних образiв. Згадати, хоча б,
образи Петра Сагайдачного («Людолови» З. Тулуб), Северина Наливайка («Наливайко» 1вана Ле), Устима Кармалюка («Устим Кармалюк» В. Кучера), Олекси Довбуша («Олекса Довбуш» Л. Первомайського) та iн.
Новаторство Ю. Мушкетика - в акцентаци на людинознавчих, психологiчних первнях у засобах конструювання образу видатно! юторично! особистостi, у наданнi йому полггично загостреного звучання, нового (тут - нащонально-визвольного) iдейного забарвлення, в поеднанш iсторичного iз загальнолюдським.
Крiм того, роман Ю. Мушкетика не позбавлений рис неоромантизму, у ньому юторичш факти, офщшш свiдчення тiсно переплггаються з рисами пригодницькими. Але щ авантюрнi елементи не виходять за межi вiрогiдного. У цьому плаш до «Гайдамакiв» наближаються романи В. Гжицького «Опришки», Б. Загорулька «Чорногора» та iн.
Майже паралельно з сюжетною лтею Залiзняка романiст розгортае сюжетну канву, пов'язану з образом 1вана Гонти. Створюючи юторично загадкову, «нерозкриту» постать Гонти, автор веде з читачем дiалог про волю i рабство, джерела добра i зла, про життя, iдеологiчно детермшоване i життя не заангажоване, про проблеми особистост i народу. Саме на цьому образ^ на нашу думку, найбшьше позначилася дiалектико-синтезуюча манера художнього стилю Мушкетика. Можливо, саме з Гонти починаеться розробка романютом надзвичайно складно! проблеми морального сумлшня, яка з часом посяде одне з чшьних мюць у його творчост^
Однiею з визначальних ознак роману «Гайдамаки» е та, що гострота фабули у ньому тдпорядковуеться ще! розкриття характеру в ди, iз заглибленням в шдивщуальну психологiю героя. Чи не найповшше ця ознака твору реалiзуеться саме в образi Гонти.
Проведена письменником лтя особистих взаемин «злидарських отаманiв» Залiзняка i Гонти переконуе у тому, що це люди - одержимi духом, непере^чш характерами, велик своши помислами. Саме через щ образи письменник виносить на суд читача багатий юторико-шформативний матерiал, сентенци загальноетичного смислу, порушуе проблему побратимства, яке у часи тоталггарного пригшчення особистостi й наци набувало пiдкреслено злободенного звучання.
Внутршньо великi i як типи, i як iндивiдуальностi, Залiзняк та Гонта дали змогу авторовi розвинути ваговит мiркування узагальнено-фiлософського звучання - про державу i владу, тимчасове й невмируще, творення й руйнащю. Та найважлившим, на наш погляд, е те, що ромашст показав, як очолене Залiзняком i Гонтою повстання дшсно переросло у нащонально-визвольну революцiю, iдейним пiдгрунтям яко! стала нащональна iдея з И провщним компонентом - засадою украшсько1 державност^
Навiть далеко не вичерпний iсторiографiчний та юторико-лiтературний аналiз дае вс пiдстави твердити, що першим твором нацюнально1 лiтератури, в якому правдиво, всебiчно i високохудожньо проалiзовано гайдамаччину, е роман Ю. Мушкетика «Прийдiмо, вклонiмося...». Письменник реконструюе юторичш подil iз залученням активних суспшьно-пол^ичних чинникiв, що мае характер штенсифшовано1 взаемопов'язаностi минувшини й сьогодення. Бшьше того, iсторiя часто стае у ромаш сферою суб'ективних роздумiв автора i геро1в, непересiчним матерiалом для виховання нацюнально1 самосвiдомостi.
Романiстовi цшком вдалася спроба поеднати в однш розповiдi далеку минувшину i сучаснють, порушити проблему iсторичноl пам'ятi у
контекст часу. Мушкетик вводить читача у гштючу моральну атмосферу, що панувала в правлячiй верствi суспiльства наприкшщ 50-х рр., коли процвiтала фальш, напiвправда, коли активно пропагувалася щея «процвiтання усiх нацiй i народностей», за якою приховувалися звичайнi великодержавш амбiцi! Росi!.
У центрi роману - розповщь про життя молодого вченого-юторика, аспiранта Академi! наук Олега Зайченка, який з ентузiазмом працюе над кандидатською дисертащею про Коливщину. Двадцятичотирирiчний хлопець мае один-единий костюм, але, одержимий науковим пошуком, мрiе про вiдкриття iстин для багатьох. У пошуках матерiалу дослiження вш, людина щира, навiть на!вна i надзвичайно правдива, сходиться з «битим життям» Василем Гордiйовичем Чорним, що мае в руках дуже важливий для Олега документ - уривки з лггопису, у яких гайдамацьк рухи, зокрема Коливщина, постають в оригшальному, правдивому освiтленнi. Чорний проймаеться повагою до Зайченка й вщкривае перед ним багато таемниць, пов'язаних з далекою iсторiею. Та репресивна державна машина чггко виконуе сво! функци. За свою правдивiсть Чорний поплатився (причому вдруге у житл), назавжди втративши вiру в Зайченка. Олег захистив дисертащю, але змют !! цiлком вiдповiдав офiцiйним щеолопчним постулатам. З часом його «скоротили» з роботи в iнститутi (пригадалася, очевидно, дружба з Чорним), тому Зайченко, не маючи змоги працевлаштуватися, йде на посаду шкшьного вчителя ютори. Коли роки вже збтаи, вш стае працiвником Ки!вського шституту культури, а докторську дисертацiю захищае, маючи п'ятдесят в^м рокiв вщ роду.
Рiвнобiжно з цiею розвиваеться сюжетна лтя Данила Засядька -людини, з якою радянська влада повелася «непомiрно круто». Заради
торжества правди - збереження безцшно1 юторично1 пам'ятки - Данило намагаеться вступити у двобш з жорстокою тоталггарною системою, але, зрозумiло, програе.
Оргашчно вплiтаються у сюжетнi повороти роману i поди далеко1 Коливщини. Саме через призму ставлення до ще1 геро1чно1 сторiнки нацюнально1 ютори письменник оцiнюе людей, нiде не пом'якшуючи висновюв.
Глибинна обiзнанiсть Ю. Мушкетика з юторичним та лiтописним матерiалом реалiзувалася у «Прийдiмо, вклонiмося...» як у деталiзованiй рiзноплановiй шформаци, так i в абсолютнiй вiдповiдностi психологи персонажiв визначальним властивостям двох юторичних епох. Та iсторичний, лiтописний фактаж сам по собi у художньому творi iснувати не може. Необхщш авторськi коментарi, важливе мiсце посщае художня типiзацiя. I це письменниковi вдалося, бо у романi чггко простежуеться авторська художньо-фiлософська концепцiя, а сам вш «живе» у творi як ерудований коментатор. Завдяки едност аналiзу й синтезу, дотриманню принципу всебiчностi художнього дослiдження та багатомiрностi бачення i вiдтворення людини й дшсност^ цей твiр пiднiмаеться на високий щабель правдивост^ оригiнальностi.
Як уже йшлося, твiр значною мiрою опертий на документальний матерiал. Тут наведено багато справжшх маловiдомих факта, що стосуються iсторичних подiй i осiб. «Прийдiмо, вклонiмося...», на наш погляд, е вдалою спробою створення юторико-полггичного роману, роману еднання чаЫв.
Роман композицiйно стрункий, стисло й динамiчно написаний. Згруповуючи 20 роздшв твору (серед них е й надзвичайно сти^ за обсягом), епшог, Мушкетик практично у кожному з них ставить проблеми
i шукае !х розв'язання, потiм не раз знову повертаеться до того чи шшого питання, осмислюючи його з шшого боку, наближаючи читача до ютини. Уривки з лггописного iзводу, що ними щедро пересипаний твiр, сприймаються як вставнi новели, що можуть юнувати поза його межами, але вони конче потрiбнi у романi, бо кидають потужне свггло на порушенi тут проблеми, на обставини i людей. А щшьне i непросте переплетення епох - це не звичайна особливють композици, а певна грань внутршньо! фiлософi! твору.
Уже назва роману вщдзеркалюе загальний авторський задум -шдняти категорiю iсторично! пам'ятi, правди до рiвня одного з визначальних чинникiв вимiру повноцiнностi особистостi. Так, вперше при!хавши до Медведiвки, Олег звертае увагу на нешанобливе ставлення людей до юторичних пам'яток. Турбуе його неповага до заросло! травою давньо! могили (очевидно гайдамацько!), до старо! занедбано! церкви, на якш «красуеться» напис «Охороняеться державою» тощо. Неспокшних думок додае Зайченку розповщь Чорного про знищення мшщею на початку 30-х рокiв велико! бiблiотеки та архiву, де збер^алися описанi кiлькома монахами вiдомостi про юторичш подi! аж од Хмельниччини. Молодий вчений починае глибоко розмiрковувати над словами Чорного про те, що пам'ять укра!нщв «затовкли», «спалили». «У нас (укра!нщв. - А. Г, Ф. К.) смиреншсть зi своею недолею, - говорить Чорний, - гнаш ж ми цш вiки. Це входило в нас з поразками Наливайка, Хмельницького, Сч^ гайдамакiв. Двi душi у нас - Богданова i його сина Юрася. Ще й Богданова потроху в'яне, Юрасева розквiтае... нам треба не ворогу вклонятися, а могилам предюв наших, якi склали голови за волю, за нашi з тобою життя нiкчемнi. Може, i в наших жилах колись зашумуе вшьна кров». Спiлкування з Василем Гордшовичем спричинилося до того, що Олег по-
шшому став дивитися на свiт, на людей. Його душу турбуе питання: хто i з якою метою нищить народну пам'ять? Спостер^аючи за життям, юнак усе бшьше помiчае «непам'ятЬ», приходячи до парадоксальних висновюв, вiдкриттiв. Одним iз таких вщкритлв стало усвiдомлення Олегом (пiсля розмов з Чорним, читання лгтопису) нацюнального характеру Коливщини. Вiн зрозумiв, що «повстання Залiзняка було не так антифеодальне, проти панiв, як проти польсько1 шляхти, за Украшу». Але усвщомлював Зайченко й iнше: писати правду у дисертаци не можна, бо знищать. Тим бшьше, були приклади - академж Кульський, що працював у Олеговому вщдш - людина розумна, ерудована, але «бита» системою за «украшський буржуазний нацiоналiзм». Зайченко знав, що Кульський, завжди готовий до того, що його заарештують, тримав тд сво1м робочим столом торбину з бшизною, милом та цигарками - для тюрми. Вже тзшше Олег зрозумiе i обережнiсть, навiть полохливiсть свого батька, якого загратували «нашi» через те, що перебував у шмецькому полош, порозумiв вiн i знiвечену радянщиною душу Чорного. У такий споЫб романют занурюеться не лише у вiдомi причини вчинкiв, а й у витоки характеру, дослщжуе приховаш збудники емоцiй та волевиявлень свого героя.
Зайченко вирю у звичайнш селянськiй родинi, у роки вшни разом з матiр'ю перебував в евакуаци i бiльше вiрив у сокиру й корову, ашж в щеали. Та, за автором, «на1вшсть, довiрливiсть вживалися в ньому з селянською тдозршивютю i чiпкiстю». Беручкий i працелюбний, у життi Олег сподiвався лише на власнi сили. Ю. Мушкетик показуе, як поступово несправедливий суспшьний лад впливае на життя укра1нського хлопця, спочатку «русифшуючи» його, а потiм просто «тдминаючи» пiд себе.
Автор проникливо вистежуе фактично один (хоч i довготривалий у часовому планi) вузловий етзод з життя Олега Зайченка. Людина i iсторiя
шби стають вiч-на-вiч, i не лише в умоглядних якихось алегорiях, а в усш життевiй конкретицi, навггь «задокументованiй» реальностi. У багатьох ешзодах письменник показуе, як молодий асшрант починае серйознiше, глибше осмислювати далеку iсторiю, людську «непам'ять», себе у житл. Процес поступового «випрямлення» людини, той !! стан, коли вона, наближаючись до нового розумшня i минулого, i сучасностi, доторкаючись до реалш iнших вимiрiв, почувае у собi певнi, не знанi колись сили, коли вона переживае становлення людини юторично!, Мушкетик зобразив надзвичайно грунтовно, переконливо.
Важливо, що Зайченко знае ютину про Колi!вщину, палко бажае у своему дослiдженнi вщхилитись iз «узвичаено! стежки», але, водночас, бо!ться власних думок щодо цього, страхаеться тiе! «брили», яка може розтрощити, знищити. Так виникае одна з центральних колiзiй роману -моральний двобiй вченого iз власною совютю. Романiст показуе, як Зайченко, проймаючись волелюбним духом предюв, починае дшити людей на гайдамакiв i не гайдамакiв, «чорнякiв», усвiдомлюе глибиннолюдський е^валент i власного життя, i довколишнього. Допити «органiв» про зв'язки з Чорним, про лггопис повнютю зламали Олега. Вiн радiе тому, що залишився на волi. Вченому довелося поступатися моральним канонам бути безкомпромюним i гордим, нiколи й шчим не зневажати людсько! пдност, не хапатися за вiджилi догми i стереотипи. Зазначимо: порiвняно з «Гайдамаками», у «Прийдiмо, вклонiмося...» Ю. Мушкетик виявив бiльш серйозну турботу про психолопчну вмотивованiсть та переконливють дiй i вчинкiв геро!в. Особливо це позначилося на образах Зайченка i Чорного.
В образному втшенш морально!, суспшьно!, фшософсько! проблематики роману чи не найчшьшше мiсце належить Василевi Гордiйовичу Чорному. Глибоке розумшня народного характеру, народних
щеаив, органiчний iсторизм мислення допомогли Ю. Мушкетиковi цим образом розкрити оргашчний зв'язок сьогоднiшнього i вчорашнього. Коли стежиш за лопкою суджень i вчинкiв Чорного, згадуються рядки Леошда Глiбова:
Боже наш! Боже наш! Дай нам прожити, Сов1сти ясног не замутити Темними дгями, злими страстями, Гршними думками г словесами...
Доля жорстоко обшшлася з Василем Гордшовичем. Вш пройшов дорогами вшни ще вiд «фшсько1» аж до 1945 р., скуштував пркого хлiба як «енкаведист», був тяжко поранений, пережив трибунал, залишився без обох нiг. Життя зробило його людиною, яка, на думку Зайченка, «копае нижче глинозему», чоловшом, що мав «вдачу запеклу, затяту, нестримну». «Я, щоб ти знав, - говорить Чорний Олегов^ - не людина. Люди е всшяю -добрi й погаш. А я - не людина. В мене отуто, - тицьнув пальцем у груди -дiрка, дупло. Все там випалено. Душа випалена... кислотою... Угу... та ладно... I т теж, - тицьнув пальцем угору, - без душ живуть». Принципове значення для характеристики Василя Гордшовича мають i коротк портретно-психолопчш штрихи: «рiзкi риси обличчя», «остришкуватi брови», «гострий погляд» тощо.
За авторським задумом, Чорний - не тшьки звичайний селянин, що любить риболовлю й самогон, а й знавець ютори, який безжально ламае неправдив^ але мiцно вкоршеш iсторичнi традицil та стереотипи. Шокуючи Зайченка, Василь Гордiйович вiдкрито заявляе про те, що юторично1 науки не юнуе, бо це - <^вка, яка пiдставляеться, кому треба». Вш правильно, навiть мудро оцшюе iсторичнi працi про гайдамаччину вщ давнини до сучасностi, виступаючи у цьому плаш особистiстю внутрiшньо багатою i надзвичайно цiкавою. Наскрiзна проблема для Чорного -переживання нацюнального почуття, тому так дратуе його пасивнють
народу, неповага до минулого, його геро!ки, звичайна людська байдужють та часом злочинне нев^ластво. У пiдходах до ютори, в оцiнках як давнини так i сучасностi герой нiби дiе за принципом, висунутим свого часу Гоголем: «Бий у минулому сучасне, i потрiйно! сили набуде твое слово».
Саме селянин Чорний вщкривае аспiрантовi Зайченку трагiчну й величну правду про Коливщину, а iмперським постулатам «старшого брата» протиставляе укра!нську нацiональну iдею: «Укра!ни вони (ро^яни. - А. Г., Ф. К.) не хотши дужче, шж Польщi. I! вже дотерли в потеруху... А тут постае наново... В тому ж Чигириш, в Медведiвцi... Наш край китв свободою одвшу. Його скрутили останнiм... У ро^ян всi отi слова про свободу, братерство тшьки для обману й юнують. Ненавидять вони свободу, рабство люблять, самi раби й щоб iншi були такими ж...». Отже, Василь Чорний постае перед читачем як сощально i психолопчно сформований характер, як неординарна, нетдвладна схемi особистiсть, надзвичайно оригiнальний, сказати б, особистюний «варiант» iсторi!, що найближче сто!ть до !! правди.
У ромаш подаеться трагiчна iсторiя лiтопису, який, на думку Ю.Мушкетика, «написано так, що хiба так писано «Слово про Iгорiв похщ». Письменник тут сам мае причетнють до наукового пошуку, оскiльки у цьому плаш значно вiдстали юторики. Данi, отриманi самим митцем, слугують вiдправною точкою для художнього освоення i образного втiлення панорами давноминуло! епохи. Митець, як правило, моделюе художнш свiт за канонами власних уявлень, що грунтуються на штуггивному осягненнi iстин доби. У Мушкетика це осягнення ствпадае ще й з юторичним досвiдом народу, а також з реально юнуючим лгтописним матерiалом. Думаеться, письменник мав повне право заявити про те, що «юторда Коливщини нам треба передумувати наново».
Навколо лггопису групуються основнi поди i характери роману, вiн додае чимало нових вiдомостей до ютори гайдамаччини, ведомостей новацiйних i навiть сенсацшних. Працi iсторикiв аж нiяк не обмежили оригшальност письменницького бачення Коливщини, бо крiм лiтописного джерела вш опираеться на людинознавчi засади у висвпленш складно1 юторично1 доби та И сучасних характеристик.
За лггописом, ще 1767 року в Медведiвцi було встановлено козацький лад на зразок того, який запровадили коли в Умаш у 1768 р. Старшиною став письменний козак Вусач, було обрано також скарбничого, економа, а до виконання обов'язюв козацького отамана заступив Залiзняк. Карний загш на чолi з сотником Брилецьким вчинив жорстоку розправу над мирним населенням Медведiвки. Рятуе людей Залiзняк, розбивши вояюв Брилецького.
Лггопис знадобився авторовi i для того, щоб деталiзувати початок Коливщини: церковне благословення повстанщв, одягнення Залiзняком гетьмансько1 кире1 i вручення йому шаблi гетьмана Дорошенка тощо.
Важливо, що й до Коливщини були намагання саме гайдамацькими методами боротьби визволитися з-тд польсько1 кормиги. Ще влггку 1765 року жаботинський сотник Харко, зiбравши чималий загiн (лiтопис подае цифру 700 о^б) планував винищити ляхiв на Смiлянщинi й Чигиринщинi. Дiяв Харко спiльно з Шелестом та Неживим, але був пiдступно вбитий «суболтерном Братства мiстечка Жаботина» Вороничем.
Дещо в шшому освiтленнi подаеться у «Прийдiмо, вклонiмося...» i керiвник Коливщини Максим Залiзняк. Його могутня постать шби «виростае» перед читачем з лггописних вiдомостей, з оцшок Чорного, Зайченка, Лукil та ш. Так, наприклад, Чорний, як знавець лггопису, ютори, заявляе, що Максим, коли б вш був «голожопим горшкарем», не змiг би
очолити таку масу повсталого народу, повести його за собою; не зрозумiв би «харпак» i тiе! «вищо!» полiтики, що за Колi!вщини визначала ставлення Росi! до Польщi, Укра!ни тощо. Тому, на думку Чорного, Залiзняка готував до керiвництва Коливщиною архiмандрит Мелхiседек, заздалегiдь вiдправивши свого сестринця на Сiч здобувати вшськового досвiду.
Розмови з Василем Гордшовичем, читання уривкiв з лiтопису змушують Зайченка усвщомити, що тiй далекш добi потрiбен був саме Залiзняк iз своею невтомнiстю у боротьб^ прагненням волi, рiшучiстю й мужнютю. «Типовий укра!нець», - думае про нього Олег. Молодий юторик настшьки глибоко проймаеться пiететом до народного героя, що починае уявляти його зримо, якось не абстрактно, навпъ чуе його голос. Стоячи бшя дуба Залiзняка, роздумуючи над трапчною iсторiею Колi!вщини, Зайченко остаточно переконуеться у справедливост слiв Чорного про те, що Максим - «не нщо», «не смерд поганий».
Змщуючи у романi часовi площини, романтизуючи розповщь, Ю.Мушкетик передае уявний дiалог Зайченка iз селянською дiвчиною Луюею, яка надзвичайно поетично характеризуе Залiзняка: «У дуба стояв незвичайний кшь, нарет на нiм золотий, та й зна креше копитами i фриска шздрями як звiр, поодаль, бич хрест кладу перед престолом святим, чолом б'ю, то сокш, то витязь, в плечах аршином не перекрить, лицем першого бачу, очi горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвшок зов^м молод, чолом високий та не рум'яний, а як бронза на стольниках блищить, собою статен i силу видать мае не людську...». Ця оцшка, як бачимо, дуже близька до фольклорно! характеристики героя передуем наявнютю художшх засобiв, властивих народнш поези.
Та й про саму Лукш письменник зумiв розповiсти так, що цей образ викликае iнтерес, а читач проймаеться щирою симпатею до працьовшш i чесно1 дiвчини. Це - нерозквпла, ще в пуп'янку краса, зваба, спокуса, общянка, а И цнотливють приховуе природну мудрiсть, тонке вщчуття природи. Недаремно Олег закохуеться в Лукш, що, мов жива, постала перед ним iз приписок до лгтописного iзводу.
Найповнiше дiяльнiсть гайдамацького отамана зображуеться i оцшюеться у наведених письменником уривках з лгтопису. Трохи згодом Зайченко знайде тут i висловлення жалю з приводу шдступного полонення Максима: «замордували козака нелюдсько1 сили, вiдваги i безстрашности». Знищено було й увесь рщ Залiзняка руками полякiв та ро^ян. Цiкаво, що лiтописний iзвод подае кiлька версiй останнього етапу життя отамана. Одна з них така: року 1774-го Максимовi вдалося за великий викуп утекти з Нерчинська, куди його було вщправлено на каторгу. Основним же предметом зображення автор обирае подвиг, що закшчуеться у трапчних обставинах, але красномовно свщчить про велич i силу людського духу.
Спираючись на лгтописш даш та власну уяву, Ю. Мушкетик оповщае i про велике кохання Залiзняка до шинкарки Олени Черемшини, яка мала вщ нього доньку Катеринку. У надзвичайно зворушливому тош виписано сцену зустрiчi Максима з Оленою та донькою, яку батько бачить уперше. «Крих^ка i велет», - зазначае автор. Зустрiч з невiнчаною дружиною й дитям так схвилювали Залiзняка, що вш заплакав, хоч згодом i засоромився сво1х слiз.
Отже, у ромаш «Прийдiмо, вклонiмося...» Залiзняк постае перед читачем не тшьки як ^зний гайдамацький керманич, а й як звичайна людина - щира, чула й добра. Романют дивиться тут на героя увесь час
шби збоку, але наочно демонструе при цьому не лише глибоку обiзнанiсть з юторичним матерiалом, а й проникливють людознавця-дослiдника.
У пiслямовi до свого роману «Лисищ у винограднику» Л. Фейхтвангер твердив, що юторичний романют, прагнучи до змалювання сучасност^ «шукае в iсторi! не попелу, а полум'я». Саме у вогнишд далеко! iсторi! «згорiв» ще один герой роману «Прийдiмо, вклонiмося...» - Данило Засядько. У зображенш постат Данила немае штучно! драматизацi! чи геро!ко-патетичного освiтлення. Перед нами - iсторiя життя морально, а шзшше й фiзично знищено! радянщиною людини. Засядько е, сказати б, варiантом самовизначення особистост^ втягнуто! у вир непримиренно! боротьби за життеву правду й юторичну пам'ять.
Ще студентом укра!нського вiддiлення педiнституту Данила заарештовують «за недоносительство» i засилають у табiр до Караганди. На власш очi побачив вiн «отупiння, дистрофш, втрату людсько! подоби», що супроводили табiрне життя. Далi була вшна, два поранення, госпiталi, нiмецький полон, за порадою хрещеного батька - служба писарем у полщи. Засядько розумiе, що служба ця - чуже йому, але й по шший бж були не сво! - т^ що примушували доносити, знищувати, прислужувати. Разом з вщступаючими шмцями Данило потрапив до Шмеччини, пройшов табори перемiщених осiб, працював вантажником у порту, швейцаром в ушверсшеп, зазнав самотност й ностальги. Ризикуючи життям, одного разу вш погоджуеться як резидент проникнути на територш Укра!ни, щоб забрати уривки з лгтописного iзводу, якi переписував сам ще у дитинсга на прохання шкшьного учителя iсторi!. Читач зустрiчаеться з Данилом на самому початку роману, коли вш, невдало стрибнувши з парашутом, травмувався - зламав обидвi ноги. З бажання вижити Засядько вщдае усi 200 тисяч, яю були при ньому, залiзничому обходниковi Якиму
Коробченку, щоб перебути певний час у його сторожщ. Згодом Коробченко видае його КДБ, а Данило, не бажаючи нових катувань i принижень, кшчае життя самогубством. «На горищд справдi знайшли лише одне тшо... Вiн лежав тихий, упокорений, навпъ вдоволений, тiльки тонкi вуста скривлеш по-страдницьки. Червона крапка на скрош пiдсумувала тяжку повiсть його життя». Прим^но, що iсторiю життя героя Ю. Мушкетик розповiв уривчастими, короткими реченнями, часом окремими словами, але при цьому йому вдалося шти не лише вшир, а й вглиб, донести до читача i щейний змiст образу, i його конкретно-людську сутнють. Данило був здiбним, добре вчився, мав прекрасну пам'ять. Письменник акцентуе увагу читача ще й на тому, що вш не умiв ненавидгти, хоч i мав для цього усi тдстави. Пiшло у безвiсть Данилове життя, залишила свiт ще одна людина, що знала багато прко1 правди про Коливщину - героину сторшку минулого свого народу.
Та iз самогубством Засядька цькування тих, хто мав вщношення до лiтопису, не закшчилися. Ота «брила», що назва 1й комунiстичний режим, придавлюе Зайченка, не давши йому можливост сказати правду, важким тягарем лягае (уже вкотре!) на Чорного. «Я вас не знаю, я вам шчого не писав», - з мщдю у голос говорить ш в чому не винному колишньому друговi Олегу Василь Гордшович. Вiн мав рацш, адже за кiлька дшв до цього «органи» влаштували у його дворi трус з метою знайти лгтопис. Письменник показуе, як обережно поставилися до повщомлення Олега про лгтопис його колеги-iсторики, як двоюто повiв себе президент Академп наук УРСР, коли дiзнався про юнування цiеl пам'ятки, як пращвники «органiв» буквально зацькували конферансье фшармони Дядька, що свого часу вщдав переписанi уривки з лiтопису Чорному.
«Коли втрачаеш межу мiж добром i злом - стаеш машиною для виконання прямих обов'язюв, машиною без серця i душi», - написав колись у «Дикому медЬ> Л.Первомайський. Такими «машинами» виступають у ромаш Мушкетика представники влади - «вщчаюка» лейтенант Наздираев, «тшистий» полковник Гопаков, майор у вщставщ Вовкотруб, просто «пращвник органiв безпеки» Богомаз та ш. А людина «з манерами сибарита» Афонш говорить Зайченковi про лгтопис та приписки до нього так: «Шяко! науково! цiнностi вони не становлять, написаш тенденцiйно, очорнительськи, в антшнтернацюнальному дусi. Посилатися на них не радимо. Та !х, власне, й немае. Пишпъ свою дисертацш на принципах iнтернацiоналiзму, дружби народiв, радянського патрiотизму. Пишiть правдиво. У вас... прекрасне майбутне радянського вченого. Тримайтесь партшно! лши. - I враз зов^м iнакше, голосом... погрозливим. - Попереджаемо: про щ матерiали, про нашу розмову... шде жодного слова. Пам'ятайте: це, насамперед, у ваших штересах». У словах Афонша Ю. Мушкетиковi вдалося, як у дзеркал^ вiдбити i ставлення офщшно! влади до iсторi! гайдамаччини, i !! вiдношення до юторично! пам'ятi народу загалом.
1сторична, нацюнальна пам'ять, засудження iсторичного безпам'ятства умшо вводяться Ю. Мушкетиком у розма!ття образiв, проблем, колiзiй «Прийдiмо, вклошмося...». Це й е одним iз складних i актуальних питань, порушених у творь Таким «безбатченком» виступае тут вшськовий Грицько Сiкало. Спочатку Зайченко побачив у цьому високому, симпатичному, з мужшм обличчям чоловiковi справжнього нащадка гайдамаки. Але вже першi фрази Сжала розчаровують Олега. У колi штереЫв «франтовитого каштана» - пиятика, росшсью школи замють укра!нських, смачнi опишнянськi яйця тощо. Грицько, який може «где
хошь развернуть родину», гордий з того, що один генерал-полковник потис йому колись руку, а сам маршал Мерецков зачепив сво1м плащем. Про сво1х предюв-гайдамаюв вiн шчого не знае («бандиты или купцы какие-то»). На цьому образi простежуються й засуджуються прояви байдужостi, шертност^ морального зачерствiння. У цьому романют вбачае морально-психологiчнi наслiдки тих аберацш, що були допущенi за доби панування радянського ладу. 1з безглуздих розмiрковувань, окремих реплiк Сiкала виразно проступае те, чим переповнив людину «новий час». «Славних прадiдiв великих...», - з болем говорить Чорний, цитуючи Шевченка. Романют переконуе: саме iз заперечення цього починаеться боротьба за новий стутнь гумашзму в людиш.
У романi чiтко простежуеться така думка: в тенетах байдужост^ у незнанш, незацiкавленостi, у надмiрнiй зануреностi в особистi проблеми губиться, розчиняеться iсторiя, а, отже, й юторична пам'ять. Цiкавим у цьому плаш е епiзодичний образ сшьсько1 вчительки ютори Параски Семенiвни. Зайченко приходить до не1 з надiею дiзнатися щось нового про гайдамаччину. Але Хом'ячка (так називали жшку на селi) не мае бшьше вiдомостей, нiж написано у шкшьному пiдручнику, тим бiльше, «вона не досапала лiску й не щкавили И нiякi народнi рухи». «Вона знае про гайдамаюв менше за свого кота», - промовисто говорить Чорний про цю «стукачку».
Мотив «непам'ятЬ» звучить i у фiналi роману. Зайченко приходить на кладовище, до пам'ятника Чорному, який вш виклав з червоно1 цегли ще за свого життя. Тут Олег помнив крихти цегли, що вщкололися вщ пам'ятника, забур'яненi iншi могилки без хреств... Саме тут вш роздумуе над сутнiстю життя, що вже хилилося «до заходу», над його швидкоплиннютю. У одному склет Олег знаходить той лiтописний звщ,
що так вплинув на його життя та на долi близьких йому людей. Але вщ пам'ятки залишився лише тлш. Зайченко прощаеться з могилами Чорного, його дружини Лщи Григорiвни, нiби прощаеться iз своею молодютю. Закiнчуеться роман стислим питанням: «Воно згинуло марно?» Воно - це пережите, передумане, вистраждане людиною у житл. Це питання автор залишае без вiдповiдi, надаючи простору думкам читача.
Зауважимо: основною мобшзуючою силою, яка рухае примхливе перехрещення людських доль, юторш, характерiв, постае у «Прийдiмо, вклонiмося...» наскрiзна тема юторично! пам'ятi. До не!, як струмки у рiчку, невимушено вливаються роздуми про повиннють, совiсть, самопожертву, яких чимало в цьому ромаш, i якi складають його небуденний морально-етичний пафос.
Вiд самого початку й до останньо! сторiнки роман «Прийдiмо, вклонiмося...» насичений специфiчною внутршньою психологiчною духовнiстю, пафосом нацiонального самоаналiзу й самоосмислення. Визначаеться це передуем неспокоем, уболiванням геро!в про те, що сталося 1768 року, турботами про долю Укра!ни, долю найсвятшого. Тут Ю. Мушкетик нарештi здобув можливють зобразити гайдамаччину у всш !! повнотi, складностi й трапчност^ змiг сказати те, про що рашше мовчали або трактували викривлено, з позицш «едино вiрно!» науки.
Поза сумшвом, романи «Гайдамаки» та «Прийдiмо, вклонiмося...» стали помiтними явищами в новптай укра!нськiй прозi. 1х гуманiстичний пафос природно дужчае вщ правдивого аналiзу конкретних людських доль, а морально-етична проблематика, нелегкi питання становлення людсько! особистостi пiдпираються кардинальним i прозiрливим психологiчним та юторичним аналiзом.
