CC BY
39
УДК 34(091): 343.10
Б. Р. Стецюк
Донецький юридичний шститут МВС Укра!ни, професор кафедри загальноправових дисциплш,
д-р юрид. наук, доцент
ФУНКЦ1ОНУВАННЯ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ В КШВСЬКШ РУС1
© Стецюк Б. Р., 2015
Розглянуто кторико-npaBOBi аспекти та np0aHani30BaH0 стадн судового процесу КиТвськоТ Русi. Значну увагу зосереджено на основних положеннях процесуальних дш пiд час судових розглядiв та важливостi встановлення справедливости вiдносно сторiн.
Ключовi слова: "Руська правда", суд, процесуальнi сторони, докази, свщки, вирок.
Б. Р. Стецюк
ФУНКЦИОНИРОВАНИЕ СУДЕБНОГО ПРОЦЕССА В КИЕВСКОЙ РУСИ
Рассмотрены историко-правовые аспекты и проанализированы стадии судебного процесса Киевской Руси. Значительное внимание уделяется основным положениям процессуальных действий во время судебных разбирательств и важности установления справедливости в отношении сторон.
Ключевые слова: "Русская правда", суд процессуальные стороны, доказательства, свидетели, приговор.
B. R. Stechyk
FUNCTIONING TRIAL IN KIEVAN RUS'
The article reveals the historical legal aspects and analyses the stages of judicial proceedings in Kievan Rus'. Much attention is given to the main principles of proceedings during the trial and the importance of the fairness regarding the parties.
Key words: Rus'ka Pravda, court, procedural parties, evidence, witnesses, verdict.
На вимоги сьогодення та потреби суспшьства у вгтчизнянш правовш OTcreMi вщбуваються складш та неоднозначш процеси реформування судово! гшки влади. Для устшного втшення задуманих перетворень необхщно дотримуватися низки вимог, серед яких вивчення юторико-правового досвщу формування та функщонування вгтчизняного судочинства.
Вивченням зазначено! теми займалися таю сучасш вiтчизнянi вченi, як I. Бойко, М. Бедрш В. Кульчицький, I. Терлюк, Б. Тищик, В. Заруба. Серед зарубiжних науковцiв можна вщзначити Л. Мiлова, А. Зимша, О. Бобровського.
Проте дотепер не проводилося грунтовного дослiдження щодо судового процесу в Кшвськш Русi. Вщтак нашим завданням е охарактеризувати цю складову правово! системи зазначеного перюду та визначити позитивнi набутки для використання в сучасному судовому процесс
Наскiльки можна судити з наявних у розпорядженнi сучасно! науки джерел, давньоруський судовий процес бiльше тяжiв до змагального типу, котрий характеризуеться наявнiстю двох
конкуруючих сторш, що володiють процесуальною рiвнiстю, i незалежного вщ сторiн суду. Причому диспозитивний порядок процесу в1,^знявся надзвичайною гнучкiстю. Це мiг бути i формальный поединок сторiн перед суддею, який виступав у ролi простого арбiтра, i грунтовний судовий розгляд, при якому суд оцшював представлеш сторонами докази за сво!м внутрiшнiм переконанням.
У ходi судового розгляду позивач повинен був довести висунене проти кого-небудь звинувачення, а вщповщач - свою невинуватють. У наявносп абсолютно рiвнi права обох сторш. Адже, як цiлком справедливо вщзначають автори одного з тдручниюв з кримiнального процесу, "презумпщя невинуватосп" в сучасному правi свiдоцтво того, що "сторош захисту закон надае права не рiвнi, а дещо "збiльшенi", пiльговi порiвняно з правами сторони звинувачення. Зпдно презумпцп невинуватосп обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватють, хоча мае право це робити" [17, с. 35, 36].
Право Давньо! Рус передбачало рiвний обов'язок сторiн доводити свою правоту. Яскраво виражена диспозитивнють процесу, коли сторони могли вшьно розпоряджатися сво!ми мате-рiальними i процесуальними правами, забезпечувала умови для справедливого !х змагання, тобто принцип рiвностi сторш. Вщповщно, немае достатнiх пiдстав погоджуватися з думкою деяких сучасних дослщниюв, якi, посилаючись на "презумпцiю невинуватосп", говорять про "вiдноснiсть рiвноправностi сторш" [11, с. 288, 289 ].
Публiчнiсть правосуддя виявляеться не лише у вщкритосп процесу, але i в тому, як тлумачилося та виршувалося в ньому завдання кримшального переслщування i обвинувачення злочинця. Якщо приватна особа звертаеться з приводу свого порушеного права до суду, то тепер захист И штерешв переходить з розряду приватно! справи (помста, самосуд) в категорда суспшьно!.
Змагальний характер процесу, так само як i принцип рiвностi сторш, забезпечував вимогу особисто! присутностi сторш в сущ i обов'язкового представлення суддям першоджерела доказово! шформацп. Неприпустимють непрямих доказiв, тобто свiдчення по слуху, так само як важливють шституту очно! ставки, знайшли свое вщображення в самих раннiх джерелах. "Ти ж суддя, суди слова, а не серця. Тобто суд, що йде у людини з уст", - сказано в тексп Правосуддя митрополичого [18, с. 45].
Принцип гласносп виражався у вщкритосп судового засщання i можливостi присутносп на ньому усiх, що бажають. А також в правi сторш брати участь в проведенш рiзних процесуальних дiй (обшук, ви!мка, гоншня слiду i так далi).
Вшьна оцiнка доказiв судом припускае повну незалежшсть усiх учасникiв суду вщ сторонньо! думки осiб, що не беруть участь в процесс Зпдно цьому принципу докази оцшюються суддями за !х внутрiшнiм переконанням, на пiдставi повно! упевненостi в достовiрностi пред'явлених доказiв. "Ордалi!" або "суд божий", як активно використовували суад в сумнiвних випадках, можна вважати наочним прикладом використання цього принципу в давньоруському судочинсга.
Учасниками давньоруського судочинства, що виконували функщю правосуддя, були рiзнi судовi установи, що розглядали справу по суп. Це насамперед вiче - суд, який в джерелах згадуеться або як "суд 12 мужей", або як " iзвод", третейський, князiвський i церковний суди.
Функщя обвинувачення або кримшального переслщування в давнину належала потерпшому (позивачев^ або його представников^ пособникам, дi! яких також спрямоваш на викриття винного, "ябетникам" або "сокам" i державi в особi князя. Функцiю захисту виконують тдозрюваний (вiдповiдач) або його представник i пособники вiдповiдача.
Сторони в процес iменувалися "позивачами". Жодна iз сторш не мала процесуальних переваг. Оскшьки в законодавсга цього часу поняття держави як позивача ще не юнувало, сторонами в усiх категорiях справ називалися приватнi особи. До них давньоруське законодавство вщносило не лише фiзичних осiб, але й ам'ю, общину, рiд. Наприклад, за позовами, що виникають з вбивства i калiцтва, мiг спочатку виступати позивачем увесь рiд, а не тшьки сiм'я потерпiлого [4, с. 634 ].
Вщповщачами по злочинах теж могли бути як члени шм'! злочинця, так i уся його община. Так, "Руська Правда" допускала "поклеп" в "татьбе" проти цшо! общини - вервi .
Право позову належало тшьки вшьним людям. Холопи не були суб'ектами правовщносин : не могли звертатися до суду як позивачi та не могли бути вщповщачами. Показання свщюв холотв допускалися лише в крайшх випадках.
Чггких умов процесуально! правоздатностi джерела до нас не донесли. У текст Просторово! Правди зустрiчаeться згадка про неделштоздатнють холопiв, проте там же говориться про випадки притягнення за певних умов холопа як свщка [14, с. 67]. Потрiбно зазначити, що присутнють сторiн на процесс ймовiрно, була обов'язковою. У текстах давшх джерел права iнститут представництва вщсутнш. Це пояснюеться тим, що в системi доказiв значну роль грали присяга, судовий поединок -"поле" i рiзнi випробування (водою, вогнем, залiзом). Отже, в процес судового розгляду була потрiбна особиста присутнють сторш.
Для доказу свое! правоти сторони представляли суду свщюв - "видоюв", "помочников" i "послухов". М. I. Ланге висунув версда, що послухи засвщчували чесну i добру поведiнку вiдповiдача [8, с. 240] i ця думка набула широкого поширення. С. А. Покровський вважав, що послухи - виразники думки колективу [12, с. 63]. У дослщницькш лiтературi переважае думка, що "послухи" - це люди, котрi свщчать по слуху, тобто т^ хто щось чув про злочин, що ско!вся, а "видоки" - це очевидцi злочину [11, с. 295 ].
На жаль, текст Русько! Правди дае занадто мало можливостей розрiзнити видока i послуха. Про арха!чш риси процесу свщчить обов'язок "послухiв" разом iз стороною, що !х виставила, йти "на роту" - присягати. Послухи виконували декiлька процесуальних функцiй. Передуем, це люди, на яких могли послатися сторони при рiзних обставинах. Перед послухами оголошували про нанесену образу, наприклад, при необгрунтованому наклет, заявляли себе як позивача, а також як свiдка. М. Ф. Владимирський-Буданов вважав, що видок i послух означають двi процесуальнi рол^ якi повнiстю вiдрiзняються одна вщ одше!. Видок е простим свщком у сучасному розумiннi цього слова, а послух - пособник, на якого "посилаються" позивач i вщповщач [4, с. 641]. М. Л. Дювернуа шдкреслював, що "присутнiсть вшьних послух1в не просто засвщчувала факт. 1х присутнiсть надавала юридично! сили таким дiям, якi без цього залишилися б простим фактом" [6, с. 100].
Функщю сприяння судочинству виконували особи, назваш в джерелах термшами: детскi, отроки, мечники, метельники, емщ i дворяни. Вони призначались для виконання певних процесуальних дш: доставляли звинувачених до суду або надавали в цьому допомогу потерпшим, були присутшми при випробовуваннях i тортурах, забезпечували виконання судових ршень, а також, чи виконували рiзнi доручення князя, його представникiв i суддiв [8, с. 74].
В удшьний перiод сторони, як i в Ки!вську епоху, iменувалися "истцами" або "сутяжниками". Ними могли бути як фiзичнi особи, так i община, шм'я, рiд. Процесуальна правоздатнють фiзичних осiб не обмежувалася: позов ми- подати будь-який вiльний громадянин, незалежно вiд того, хто вш -чоловiк або жiнка.
Сторони мали не лише права, але й певш обов'язки. Так, у викладi доказiв i виправданнi перед судом вони повинш були збертати повагу один до одного. Нам не вщомо, чи пiддавалася якому-небудь покаранню образа, заподiяна словами, але зневага дiею каралася високими штрафами.
Закон передбачав заходи, як повинш були служити до запобтання ябедництва i позовiв, що робилися з помсти, тобто без достатшх причин. Позивач зобов'язаний був тдтвердити присягою справедливють свое! скарги або доносу на самому початку тяжби. Вщповщач теж повинен був присягнути в тому, що говоритиме на судi правду.
Той, хто вщмовлявся давати в цьому присягу, вщразу ж визнавався винуватим. Судом розглядалися докази прямi i непрямц звинувачувальш та виправдувальш, речовi й особисп. В процесi доведення (збирання, перевiрки i оцiнки доказiв) велику роль грали свщчення "видокiв" -простих свщюв, "пособникiв" - людей, як на судi пiдтверджували все, що говорили сторони, котрi !х виставили, i "послухiв". У Руськiй Правдi згадуеться "речовий доказ", тобто надання крадено! реч^ виявлено! в злодiя. Суду пред'являлися "слiди" ("знаки", "знамення"), наприклад, синцi, садна. Але !х вимагалося пiдкрiпляти й iншими доказами.
Як способи доказу невинуватосп т1е! або iншо!' особи застосовувалися: "рота" або присяга, "ордалп" - випробування залiзом i водою, "муки" i судовий поединок. Аналiз наявних в нашому розпорядженнi джерел дозволяе зробити висновок, що система доказiв Ки!всько! держави несе на собi вщбиток глибоко! старовини. Вона, також як i судочинство, визначалася правовими звичаями i стародавнiми традицiями, що панували в сусшльсга. Проте прадавня система доказiв не була деякою застиглою формою. Вона змшювалася i розвивалася разом з суспшьством. "Руська Правда"
порiвняно з Договорами Рус з Вiзантiею, вiдбила iстотнi змiни в положенш позивача i вiдповiдача, котрi з'явилися в процес переходу до сусщсько! общини [1, с. 157].
Тепер необидною умовою справедливостi позову стае не лише свщчення позивача (цього було достатньо рашше для подання позову), але i власне визнання вщповщача. Вiдсутнiсть визнання диктувало потребу в отриманш таких фактiв, яю могли допомогти у встановленнi ютини i переконати суддiв в справедливосп або хибностi позову, тобто до складання певно! системи доказiв Найго-ловнiшим джерелом доказiв були покази свщюв. "В усiх давнiх народiв, - зазначае С. Пахман, - вони вважалися найважливiшими i самими загальновживаними засобами пiзнати iстину" [10, с. 19].
Позивач за допомогою свщчення "видоюв" повинен був пщтвердити пред'явлене конкретнш особi звинувачення ("поклеп"). "Видоком" мiг бути усякий, навггь раб. Видоки - це люди, яю засвiдчують той факт, що випадково стався у них на очах , тобто це очевидщ. Саме про них говориться в статп 40: "...оже ли убиють и, а уже будуть людие связана видели..." и в статье 68: "Аже выбьють зуб, а кровь видять у него во рте, а людие вылезут..." [14, с. 67, 68].
У цьому випадку суд мав справу з очевидцями. 1х значення не переходить у роль захисниюв, вони просто зашб тзнання ютини. Вони не защкавлеш в результат процесу i не пов'язаш iз сторонами ш як свщки угоди, ш клятвою. У Просторовш редакцi! мiститься вимога, щоб свщки говорили "слово противу слова" з потерпшим.
Пам'ятки права Стародавньо! Русi не мiстять прямих посилань на застосуванш тортур як способу отримання визнавальних свщчень. Якщо не рахувати швидкоплинно! фрази "Русько! Правди" про заборону "мучить смерда и огнищанина без княжего слова". Зате використання тортур в процесi пiдтверджуеться численними непрямими даними шших джерел.
"Суд божий" включав "ордалi!", "роту" i "поле" - судовий поединок. Застосовувався божий суд у тому випадку, якщо були вичерпаш уи звичайш способи доведення, а ютина так i не була встановлена. Ордалiя не була засобом насильницького витискання визнання провини, в нш тортури грали шшу роль. Божий суд був засобом встановлення юридично! iстини шляхом звернення до волi Творця. Особи позивачiв добровiльно погоджувалися пiддатися випробуванню, зв'язаному з тортурами, для того, щоб виявити, на чи!й сторош правда. У основi ордалi! лежало переконання в тому, що Бог постшно втручаеться в людськi справи i тому його можна спонукати до учасп в судовiй тяжб^ На думку В. В. Момотова, "божий суд" або ордалп, за допомогою яких встанов-лювалась ютина в судовому процесс безпосередньо пов'язаш з уявленням "про всезнаюче божество, що може захистити невинуватого i виявити винну особу" [9, с. 362]. У народi божий суд вважався найбшьш надшним методом доказу правоти [5, с. 401, 402 ].
О. Попов розглядав "муку" як побо! та iншi види катування. На думку О. С. Преснякова, "мука" - захщ примусового характеру, що застосовувався до особи, яка вчинила злочин [13, с. 291].
У статп 21 Просторово! Правди вказувалося, що застосування випробування залiзом потрiбно у тому випадку, якщо не виявилося бажаючих виступити в якосп "послухiв". У закош не розкриваеться порядок проведення ордалш, зокрема не вказуеться точно, яка iз сторш пщдавалася випробуванню, згадуеться лише те, що випробування водою застосовувалося в позовах на суму менш натвгривни, а випробування залiзом в позовах на суму бшьше за натвгривну. Йдеться, мабуть, про татьбу, знищення чужого майна, можливо вбивство, а також i про "всех тяжах поклепных". М. I. Ланге вважав, що випробовування залiзом застосовувалось у таких випадках: 1) якщо не було "поличного"; 2) якщо було здшснено вбивство або цша тяжi була не менше, шж твгривни золота; 3) якщо позивач пщозрював кого-небудь за словами стороннiх людей, а звинувачений не м^ на свое виправдання надати послухiв добро! слави [8, с. 263 ].
Текст 21 i 22 статей Просторово! редакци дозволяе припустити, що тортурам залiзом пщдавався вiдповiдач. До випробування водою за Руською Правдою удавалися у випадках крадiжки, коли у позивача не було доказiв для пщтримки свого звинувачення, i сума позову не перевищувала твгривни золота, але була не менше двох гривен срiбла (Ст. 22 1111). Випробуванню пщдавався позивач, якщо, у нього не було доказiв винуватосп вщповщача. Якщо у позивача були докази, то в такому разi випробуванню пщдавався вщповщач.
У закош передбачалися два варiанти наслщюв для позивача, якщо звинувачена ним людина буде виправдана за результатами ордалп. Так, позивач повинен був заплатити особ^ що витримала випробування,"гривну за муку", якщо це випробування призначалося на пiдставi свщчень холопа.
Якщо ордали застосовувались в результатi показань свщюв вiльних людей або унаслщок того, що пiдозрюваний був помiчений поряд з мiсцем злочину, позивач "за муку" не платив [14, с. 70].
Як самостшний спошб доведення "рота" (клятва, присяга) застосовувалася в декшькох випадках. Якщо сторони не могли представити "послухiв" i цша позову не перевищувала двох гривен, то справа виршувалася "ротою". Приносити присягу могли шоземщ, яким у справах про особисп образи дозволялося не приводити "послухiв".
Рота призначалася у разi позовiв з договорiв, здiйснених без свiдкiв, - наприклад, займ з вщсотками не вище за 3 гривни або договiр поклажi. Про допомiжне значення "роти" як присяги "послухов" згадусться в текстi Просторово! редакцп: "... Аже кто взищеть кун на друзе, а он ся начнеть запирати, то оже на нь выведете послу си, то ти поидуть на роту, а он возмет свои куны..." [14, с. 67 ]. Суть присяги полягала в покликанш Бога в якосп свщка ютинносп свщчень сторш. У давньоруському судочинсга присяга служила одним iз засобiв досягнення ютини i ршення спiрних справ. У виршенш певних категорiй справ вона замшювала собою усi iншi докази, а значить мала рiвну з ними доказову силу.
Клятва, або рота як вид доказу набувала форми згадуваного вище сшвприсяжництва: обвинувачений доводив свою невинуватють клятвою, але разом з ним повинш були присягатися i сшвприсяжники. Аналiз тексту "Русько! Правди" дае змогу зробити висновок про те, що прися-галися обидвi сторони. У судовому сенс "рота", або присяга мала двояке значення: самостшне i допомiжне. Присяга, що мае самостшне значення, приносилася самими позовниками, а допомiжна присяга приносилася свщками тсля надання свщчень. "Руськш ПравдГ' вiдомi два види самос-тiйноï присяги: додаткова i очисна. Додаткова присяга приносилася позивачем, за наявносп у справi шших доказiв i при обrрунтуваннi невеликих позовiв. Очисна присяга, навпаки, надавалася вiдповiдачевi для "очищення" i доказу суду своеï невинуватостi. "Рота" приймалася у присутносп судових посадовцiв i за особливою формою [3, с. 20 ].
Якщо справа стосувалася договору поклажу то присягав вщповщач: "тому ига роте, у кого лежало", а у разi необхщносп добитися стягнення боргу - позивач: "идти ему про свои куны роте". I для позивача i для вщповщача умови "роти" були однаковi [1, с. 67].
М. Л. Дювернуа вщзначав, що на першому мющ в процес доказування стоять покази свщюв. При !х вщсутност розглядалися формальш докази. Причому в !х застосуванш видно певну послщовнють: вiд суворiших випробувань до менш суворих. У справах вели^' позовноï цiнностi або соцiальноï значущосп застосовували залiзо. В iнших випадках - воду. Останне мюце вщводилося присязi [6, с. 192 ]. Закон в окремих випадках визначае силу того або шшого доказу, залишаючи за суддею повну свободу !х оцiнки.
"Руська Правда" прямо не говорить про власне зiзнання обвинуваченого. У ïï статтях ми не побачимо прямоï згадки про визнання, проте, за словами В. I. Серпевича, немае сумшву в тому, що цей вид доказу вщгравав виршальну роль у судi [16, с. 577 ]. У тексп зустрiчаються лише непрямi даш про цей вид доказiв (Ст. 15, 29, 32 i 34 Поширеноï Правди). Так, згадка про необхщшсть фактичного дослщження справи безпосередньо пов'язана з вщмовою обвинуваченого визнати свою провину - "а он ся запирати почнеть" [15, с. 477 ]. У тексп зус^чаються лише непрямi данi про цей вид доказiв (Ст. 15, 29, 32 и 34 ПП). Так, згадка про необхщшсть фактичного дослщження справи безпосередньо пов'язана з вщмовою обвинуваченого визнати свою провину.
Забезпечення явки вщповщача до суду i збору доказiв лежали на позивач^ якому активно допомагала община. Представники общини ("послухи", " пособники", "добрi люди", "мужи") брали участь в процес на ушх його стащях. В цей час елемент iндивiдуальноï волi сторш позовниюв грав дуже важливу роль.
Основне завдання сторш на сущ зводилося до того, щоб переконати сувдв у правой своïх домагань. Докази представлялися самими сторонами процесу. Слщчих оргашв держава не мала. 1снували лише приватш особи, що професiйно займалися розшуком, - соки або ябетники.
Общинний i вiчовий суди не просто здшснювали провадження у тiй або шшш справi, але й активно брали участь в розшуку злочинця, пошуку доказiв у справi. Крiм того, становлення i розвиток князiвськоï i церковноï юстицiï викликало до життя нову форму процесу - розшукову
(шкшзицшну). Саме у цих судах уперше проявилася можливють виявлення i дослщження злочину без наявностi позивача.
Судочинство у справах про вбивство мало певну специфшу, що визначало його особливе становище в судовому процесс Вбивця, перш за все, намагався завершити справу, домовившись з родичами вбитого добровшьною угодою, не удаючись до суду. Якщо вiн встигав "поюнчити зi справою" без суду, то позивач та вщповщач робили мировий запис i тим справа заюнчувалася [7, с. 71].
Судочинство про вбивство могло початися за наступними пщставами: за заявою родичiв убитого при наявносп трупа; за заявою родичiв убитого за вщсутносп трупа, але за наявностi достатшх пiдстав (слiдiв злочину i непрямих свщченнях); за iнiцiативою судових оргашв при наявностi трупа [3, с. 12].
Вщповщач ми- "очиститца вщ обвинувачень" за допомогою "вщводу" Для цього йому треба було або представити "послухiв" - очисникiв, або погодитися на муку (випробування водою або зашзом) або "йти на роту" присягати. "Руська Правда" мютить детальний опис судового процесу у справах про вбивство. У тому випадку, якщо вбивця зiзнавався в скоенш злочину, суддя виносив ухвалу, призначав покарання, i на цьому суд закiнчувався. У тому ж випадку, якщо обвинувачений не зiзнавався у вбивствi, то тодi проводився допит свiдкiв, пiсля чого суддя виносив ухвалу i призначав покарання. Якщо прямих доказiв винуватостi обвинуваченого не було, то в цьому випадку вщповщач повинен був представити суду шм послухiв. У тому випадку, коли обвинуваченим був шоземець, то вiн повинен був надати двох послухiв. Якщо ж обвинувачений не ми- надати сiм послухiв, то його примусово поддавали випробуванню зашзом. У тому випадку, коли у позивача не було i непрямих доказiв, що пщтверджу-вали його пщозру, тодi вже самого позивача пщдавали випробуванню залiзом [2, с. 45].
Якщо ж речовий доказ був виявлений у будинку обвинуваченого, iншi докази його провини не були потрiбнi. Потрiбно зазначити, що "речовий доказ", або "лицо" займали найважливше мюце в доказовш базi кримiнального судочинства. Воно вважалося явною ознакою злочину, достатньою для пред'явлення звинувачення.
"Руська Правда" передбачае процедуру вщведення пщозри у вбивсга общиною, на територiï яко1 стався злочин ("лежала голова"). Община могла або видати вбивцю, або заплатити "дику виру". Община не несла вщповщальносп, якщо особа убитого була не вщома, "на костехъ и по мертвеци, оже имени не ведаютъ и не знают его" [1, с. 70].
У цей же перюд почалося зародження й шшого шституту процесуального права - шституту слщчих дш, яю застосовувалися як у стади досудового слщства, так i в стадiï судового розгляду справи (допит свщюв, потерпшого, пiдозрюваного, обвинуваченого, огляд, пред'явлення для втзнання, освiдування).
Про те, як проходила остання стащя процесу, коли призначався i приводився у виконання вирок, джерела не говорять шчого. За характером доказування, коли, наприклад, присяга, дана вщповщачем, зшмала з нього уш звинувачення протилежноï сторони, можна зробити висновок, що у справ^ початоï "поклепом", можливим було винесення двох видiв вирокiв: звинувачувального i виправдувального.
Обвинувальний вирок ухвалювався в тих випадках, коли в ходi судового розгляду вщповщач (обвинувачений) хоч i використав уш наявш в його розпорядженш докази, але все таки не зм^ довести свою невинуватють. Виправдувальний вирок ухвалювався в тих випадках, коли, на думку суду, доказiв, представлених вщповщачем, що пщтверджують його невинуватють, було бшьше, шж доказiв, представлених стороною звинувачення. Доказами до виправдання, як вказував М. I. Ланге, були: 1) звщ, яким пщтверджувалося посилання вщповщача; 2) покази послухiв - видоюв; 3) вщведення сладв злочину; 4) покази послухiв доброï слави; 5) неотримання отку при випро-бовуванш залiзом; 6) пiдтвердження вiдповiдачем свое1' невинуватостi присягою [8, с. 264].
На пiдставi непрямих даних можна констатувати також, що ухвала суду виносилася в уснш формi. Необхщно в1дзначити, що винесений тiею або шшою судовою установою вирок був остаточним i оскарженню не пщлягав. У даний перiод ще не юнувало нi iнституту оскарження вироку, нi iнституту опротестовування судового ршення. В "Руськiй Правдi" немае постанов про повторний розгляд справи за скаргою незадоволено!' сторони, але iнодi за ршенням князя воно проводилося наново.
Ще не повною мiрою склалася i система судових iнстанцiй. Безпосередне виконання вироку здшснювалося як самими потерпшими або !х родичами, так i представниками князiвсько! влади. Причому контроль за виконанням вироку, судячи з усього, покладався на общину. В "Руськш ПравдГ' видно певш форми забезпечення виконання судового ршення, наприклад, стягнення вири зi вбивцi. Спещальний посадовець - вирник при!жджав у будинок засудженого з численною свитою i терпляче чекав сплати вири, отримуючи щодня щедре натуральне утримання. У зв'язку з цим злочинцевi випдшше було якнайшвидше покiнчити зi сво!м боргом i позбавитися вщ неприемних гостей. М. Л. Дювернуа вщзначав, що "наявнiсть предмету спору або вщповщача виключала необхiднiсть вщкладати виконання вироку. Ми знаемо випадки, коли сам князь особисто вбивае злочинця (Данило Галицький Фшю Гордого). Особиста екзекущя могла складати у багатьох випадках право торжествуючо! сторони" [6, с. 202].
Джерела мютять занадто мало вiдомостей для того, щоб скласти цшсну i повну картину процесуальних дш, що забезпечували фактичну реалiзацiю рiшень, що мютилися у вироку. Однак !х аналiз дозволяе зробити висновки про публiчний характер дiяльностi суду в Ки!вську епоху, адже протягом усього процесу вимагалася постшна участь "людей", причому на рiзних стадiях i для виконання рiзних процесуальних функцiй.
Основною метою судового процесу була встановлення справедливосп мiж сторонами та вщновлення порушеного права. Сутнiсть основного принципу виражалася у змагальностi сторiн iз використанням доказово! бази для доведення свое! правоти.
1. Амплеева Т. Ю. История уголовного судопроизводства в России (IX - Х1Х вв.): дис. ... д-р юрид. наук: спец. 12.00.01 - теория и история права и государства; история учений о праве и государстве / Т. Ю. Амплеева. - М. : МГИМО (У) МИД России, 2009. - 457 с. 2. Бедрт М. Система украгнського звичаевого права: ¡сторико-правовий аспект / М. Бедрт // В1сник Льв1вського национального университету; сер1я юридична. - 2011. - Вип. 54. 3. Бойко I. Й. Тищик Б. Становлення та розвиток оргатв судочинства у Галичит (Х-ХХ ст.) //1. Й. Бойко, Б. Тищик // В1сник Льв1вського ун-ту. Сер1я юридична. - Льв1в, 2011. - Вип. 52. - С. 110-119. 4. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права /М. Ф. Владимирский-Буданов. - Изд. 5 - СПб. - Киев: Изд. книгопродавца Н. Я. Оглоблина, 1907. - 696с. 5. Гуревич А. Я. Пытка // Словарь средневековой культуры / А. Я. Гуревич. -М.:РОССПЭН, 2003. - С. 401-402. 6. Дювернуа Н. Источники права и суд в древней России. Опыты по истории русского гражданского права / Н. Дювернуа. - М.: Университетск. тип., 1869. - 415 с. 7. Иванишев Н. Д. О плате за убийство в древнем русском и других славянских законодательствах в сравнении с германской вирою / Н. Д. Иванишев // Сочинения. - К.: Университетская типография, 1876. - 470 с. 8. Ланге Н. Исследование об уголовном праве Русской Правды / Н. Ланге. - СПб.: Типография 11-го Отделения Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1860. - 290 с. 9. Момотов В. В. Судебный процесс в древнем Новгороде ( на материалах новгородских берестяных грамот) /
B. В. Момотов // Юридическая наука в Кубанском государственном университете. - Краснодар, 1995. -
C. 20-24. 10. Пахман С. В. О судебных доказательствах по древнему русскому праву, преимущественно гражданскому в историческом их развитии / С. В. Пахман. - М. : Университетская тип., 1851. - 212 с. 11. Петров И. В. Государство и право древней Руси (750-980 гг.) / И. В. Петров. - СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2003. - 413 с. 12. Покровский С. А. Общественный строй Древнерусского государства / С. А . Покровский // Труды Всесоюзного юридического заочного института. Проблемы истории государства и права. - М.: ВЮЗИ, 1970, Т. XIV. - С. 5-175. 13. Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси. Очерки по истории Х-Х11 столетий / А. Е. Пресняков. - Спб. : типография М. А. Александрова, 1909. - 316 с. 14. Русская Правда. Пространная редакция //Российское законодательство Х-ХХ вв.: [тексты и коммент.] в 9 т. / под общ. ред. О. И. Чистякова. Т. 1. Законодательство Древней Руси / отв. ред. В. Л. Янин. - М. : Юрид. лит. 1984. - 430 с. 15. Русская Правда. Краткая редакция // Российское законодательство Х-ХХ вв. : [тексты и коммент.] в 9 т. / под общ. ред. О. И. Чистякова. Т. 1. Законодательство Древней Руси / отв. ред. В.Л. Янин. - М.: Юрид. лит. 1984. - 430 с. 16. Сергеевич В. И. Лекции и исследования по древней истории русского права / В. И. Сергеевич. -4-е изд., доп. и испр. - СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1910. - 666 с. 17. Смирнов А. В. Уголовный процесс / А. В. Смирнов, К. Б. Калиновский. - СПб.: Питер, 2005. - 699 с. 18. Тихомиров М. Н. Правосудие Митрополичье /М. Н. Тихомиров //Археографический ежегодник за 1963 г. - М. : Наука, 1964. - С. 56-72.
