ГЕРМЕНЕВТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЯК ПОРЯДОК ДИСКУРСУ Текст научной статьи по специальности «Философия, этика, религиоведение»

PHILOSOPHY

ГЕРМЕНЕВТИЧНА 1НТЕРПРЕТАЦ1Я ЯК ПОРЯДОК ДИСКУРСУ

Дубшша Bipa OneKcaHdpieHa,

Украгнська медична стоматолог1чна академ1я, зав1дувачка кафедри фшософИ та сустльних наук, кандидат фтософських наук, доцент, Украгна ORCID ID: http://orcid.org/0000-0001-8024-9823

DOI: https://doi.org/10.31435/rsglobal_ijitss/31052020/7054

ABSTRACT

The modern philosophical hermeneutics is considered in the context of ideas about the transformation of discursive practices and their influence on the formation of philosophical theories. Hermeneutics as a theory of understanding and interpretation itself acts as a family of discursive strategies, conditionally combined into a single whole and representing a new type of communication with the primary source of philosophical knowledge, which is especially important for understanding its individual components. The relationship of philosophical hermeneutics with the philosophy of language and the theoretical uncertainty of the most important elements of hermeneutic discourse are shown. In this article, we combine the idea of philosophical hermeneutics, as it developed in German philosophy of the XIX-XX centuries. with the notion that every philosophical theory, not to mention philosophical directions, develops, establishes a new, own order of discourse and that it is philosophical hermeneutics that is this new order that is somehow present in all directions of twentieth-century philosophy without exception: phenomenology, analytical philosophy, Marxism, psychoanalysis, etc. This interpretive discourse penetrates the flesh and blood of modern philosophy, being its quintessence and main motive.

One can imagine the space of interpretation as a certain common space of the collective unconscious in which each interpreter, as a dreamer, moves along its own path, i.e. this interpreter's dream is something larger, larger than what each of us sees in a dream. Then the figure of the coordinator, metainterpreter, moderator, standing above individual interpretations, arises or becomes in demand.

For all its ambiguity and vagueness of its theoretical foundations, philosophical hermeneutics undoubtedly seeks to constitute itself as a discursive norm, absorbing and subjugating all other speech practices. This allows us to talk about the hermeneutic paradigm of modern philosophy, the ideal of discourse, developing since antiquity and finding its embodiment and resolution in a wide range of modern philosophical theories. In a certain sense, one can speak of hermeneutics as a specific agent that penetrates into the very depths of interpretation schemes and methodologies. Perhaps this position of hermeneutics may cause criticism and suspicions of inescapable totality and peculiar repressiveness if the very nature of hermeneutic discourse did not contradict this point of view. Hermeneutics, by definition, opposes any violence against interpreted material, striving to reflect the whole spectrum of possible meanings and definitions.

Citation: Dubinina V. O. (2020) Hermeneutic Interpretation as a Discourse Order. International Journal of Innovative Technologies in Social Science. 4(25). doi: 10.31435/rsglobal_ijitss/31052020/7054

Copyright: © 2020 Dubinina V. O. This is an open-access article distributed under the terms of the Creative Commons Attribution License (CC BY). The use, distribution or reproduction in other forums is permitted, provided the original author(s) or licensor are credited and that the original publication in this journal is cited, in accordance with accepted academic practice. No use, distribution or reproduction is permitted which does not comply with these terms.

ARTICLE INFO

Received 08 March 2020 Accepted 14 May 2020 Published 31 May 2020

KEYWORDS

hermeneutic,

discourse order,

understanding,

interpretation,

language,

meaning,

methodology.

Фшософська герменевтика виступае як 3aKOHOMiprn тематизащя з боку мови i розумшня сенсу традицiйних проблем европейсько! метафiзики та продовження !! питань у сферу складно!, багаторiвнево! структури смислу i смислово! дiяльностi. Царина смислоюнування i смислопородження е своерiдною рецепщею класично! онтологп, новим li змютом i сенсом iснування герменевтики як загально-фшософсько! методологи.

У наступнiй статп ми з'еднаемо уявлення про фшософську герменевтику, яким воно склалося в шмецькш фшософп XIX-XX ст. з уявленням про те, що кожна фшософська теорiя, не кажучи вже про фшософсью напрямки, виробляе, встановлюе новий, власний порядок дискурсу i що саме фiлософська герменевтика i е цей новий порядок, який так чи шакше присутнiй у вшх без винятку напрямках фшософп ХХ столiття: феноменологи, анал^ично! фшософп, марксизмi, психоаналiзi та iн. Цей штерпретуючий дискурс проникае у плоть i кров сучасно! фшософп, i е !! квiнтесенцiею i основним мотивом.

Дана проблема е не просто одним з дослщницьких завдань, що стоять перед наукою, але виступае як сама суть, смислове ядро герменевтики. Можна сказати шакше: тотальтсть сенсу i ситуаций смислоутворення та ттерпретацп е необх1дними умовами конституювання герменевтичного дискурсу. При цьому сама герменевтика i е порядок дискурсу, який встановлюе основну теоретичну парадигму сучасносп.

Тут можна згадати численш ситуацп сощально! взаемоди, в яких затребуваний або просто передбачаеться герменевтичний дискурс. Можна говорити також про те, що скарги на брак розумшня настшьки ж стар^ як саме людство. В сучасних умовах, герменевтика як теорiя i як система iнтерпретацiйних процедур i технiк може розглядатися в якост пiдсумку розвитку всiе! европейсько! фшософи.

Таке уявлення про тотальносп методу герменевтики було сформовано в шмецькш фшософи останшх двох столггь i пов'язане з розвитком так звано! ново! герменевтики, теорп розумiння i iнтерпретацi!, що вийшла за рамки традицшно! богословсько! екзегези. Хоча i до теперiшнього часу можна зустргги таке надзвичайно вузьке розумiння герменевтики i !! завдань.

На шляху перетворення герменевтики в унiверсальну теорда i методологiю розумiння слiд зазначити ряд ключових авторiв i робщ що зробили важливий внесок в даний процес. Найважлившою пiдставою для формування фшософсько! герменевтики послугували роботи Г. Аста [5] i Ф. Шлейермахера [3], в яких вперше була поставлена задача побудови ушверсально! теорп iнтерпретацi!. Визначальне значения в цьому процес мали працi Вшьгельма Дiльтея, який вказав на особливу природу гумаштарного знання i його залежнють вiд зусиль розумiния i iнтерпретацi!. [Див. 1; 2]. Огляд даного етапу розвитку герменевтики можна знайти у вщомш пращ Г.Г. Шпета [4]. Найважлившим етапом розвитку герменевтичного дискурсу е фiлософiя М. Гайдеггера, серед ключових робiт якого традицшно вщзначають його головну працю [9] i роботи бiльш тзнього перiоду [напр. 10], нарештi, лопчним пiдсумком розвитку нiмецько! герменевтики виступають роботи Х-Г. Гадамера [6; 7; 8], що представляють собою своерщний канон сучасно! фiлософсько! герменевтики.

Герменевтика як царина штерпретацл водночас розвивалася в кiлькох напрямках, що дещо стримувало !! подальший розвиток. Бачення герменевтики як едино! науково! теорп повинно було врахувати вш щ числеииi iмпульси, якi виходять вщ iсторичиих шк1л, вiд фiлософi! М. Гайдеггера i тих фундаментальних онтолопчних питань, як1 вiн ставив на перше мюце, а також вщ фiлолого-критичного знання i того досвщу iнтерпретацi!, який був накопичений класично! фiлологiею.

Саме словосполучення «порядок дискурсу» (Ordre du discourse) традицшно розглядаеться як концепт фшософп постмодерну, який вказуе на соцюкультурний i психолопчний вимiр дискурсивного середовища, тематизуеться в якоси пiдсумку поширення i взаемодi! деяких дискурсивних практик, тобто способiв смислоуловлення i комунiкацi!. Концепт представлений в однойменнш роботi М. Фуко, яка присвячена аналiзу механiзмiв контролю та детермiнацi! в фшософському i соцiокультурному дискурсi. Фуко здшснюе порiвияльний аналiз дискурсивних практик, що культивуються в контексп сучасно! культури, i дискурсивних практик класично! европейсько! традицп, що дозволяе йому визначити специфшу культурного статусу дискурсу i представити загальнi закономiрностi соцiокультурно! детермшаци останнього.

Описуючи смисловi трансформацi! дискурсу, Фуко починае його юторда з античносп, в рамках яко! дискурс належав до домшантних i прившейованих феноменiв культурного

простору. Подiбний його статус був забезпечений загальними метафiзично артикульованими шдставами антично! культури, яю задають проспр мислення, в рамках якого буття передбачалося пронизаним единим ушверсальним логосом, що осягаються в рацiональному зусиллi. Дискурс, який конституювався в культурi подiбного типу, не тiльки сповiщав те, що мае статися, але i сприяв його здiйсненню, притягував i захоплював собою людей i вступав, таким чином, в змову з долею. Такий дискурс виявляеться не тшьки поширеним i впливовим, але й доволi небезпечним, оскiльки володiе по вiдношенню до культурного простору актуальним потенцiалом домiнування, iндивiдуально представленому в сощально значущо! для античного полюа фiгурi фiлософа. В рамках антично! фшософи вiдбуваеться те, що позначаеться як велика платошвська вщмшшсть, iстина бiльш вже не полягала в тому, чим був дискурс, або в тому, що вш здшснюе, iстина полягала тепер в тому, що вш говорив, тобто ютина перемiстилася з акту висловлювання до того, що саме висловлюеться - його змiстом i формою, його об'екту, його вщношенню до свого сигшфшату.

Принциповим завданням герменевтики е розумшня i освоення смислових горизонтiв, якi представленi в текстових або поза текстових формах. Тексти можуть бути написанi природними мовами, а також на умовних текстах шших мистецтв. В певному сенс текстом е будь-який продукт цшеспрямовано! людсько! дiяльностi - побут, аритектура, iншi мистецтва i т. д. Саме герменевтика i е способом розумшня та штерпретацп текстiв, причому саме методологiя роботи з текстами дозволяе створювати способи iнтерпретацi! вшх iнших соцiально-культурних та iсторичних феномешв.

Також важливим пiдrрунтям герменевтики, тим що створюе !! можливiсть i !! необхiднiсть е iснування зовшшнього та внутрiшнього в словi, мови, знаку i т. i. Матерiальна форма знаку презентуе його тшьки з зовшшньо! сторони. Ми розумiемо, що знак може виконувати свою функщю тiльки при наявностi того, що сто!ть за його матерiальною формою, те що вважаеться поняттям сенсу. Саме iснування цiе! складово! знаку i само! мови як знаку робить можливим герменевтичний дискурс.

Герменевтика мислиться як теорiя, що встановлюе визначення сенсу i смислоутворюючо! дiяльностi. У зв'язку з цим виникають як мшмум два абсолютно нетривiальних питання. По-перше, що таке сенс i якi можливi мшмальш носi! сенсу. По-друге, яким чином сенс мютиться там, де ми його вбачаемо?

Чи можливо однозначно казати про наявшсть сенсу, про презумпщю його iснування. 1снування де? В якому саме сегментi дискурсу ми прагнемо вiдшукати сенс того, що сказане або написане?

Що таке, це - там? I чому воно взагалi повинно бути? Можливо, нам просто хочеться, щоб сенс юнував. Причому, сенс, як трансценденщя. У звичному, iманентному ми перестаемо вбачати сенс, як не помiчаемо пов^ря, яким дихаемо. Хоча, або трансценденщя е у всьому, що пов'язане з людиною i !! життям, або про не! взагалi не варто казати. Це як з богом та шшими мютичними сутностями. Якщо вш не скрiзь, то вiд нього можна сховатися, але тодi який же вш всемогутнiй, якщо вiд нього можна сховатися?

Питання про сшввщношення герменевтики як дискурсу i дискурсу про трансцендентне е вщкритим. Ми можемо розглядати його в рiзних вершях i наближеннях. Наприклад, можна говорити про вщмшносп в порядку дискурсу. Тобто в наявносп дзеркальне спiввiдношення: онтологiчний порядок ставить трансценденщю попереду iнтерпретацi!, оскiльки остання тому i можлива, що вiдшукуе кордони шзнаваного i рухаеться уздовж них i за !х межi. Сама герменевтика тут виступае перш за все, як процедура, спошб, органом, за допомогою якого вщбуваеться зусилля штерпретацп, яка школи не досягае свое! кшцево! мети саме в силу замежност об'екта, який шдлягае штерпретацп. Подiбне неодноразово вiдбувалося при спробах iнтерпретацi! священних текстiв, яю за визначенням не можуть бути зрозумшими до кiнця. Та й саме це «до кшця» також не може бути осмислене ращонально. Тут доречна аналопя зi спробою досягти обрда, але скiльки б ми не рухалися, вiн завжди буде недосяжний.

Герменевтичний дискурс постшно стикаеться з якимось кордоном, неможливютю розумiння або, що цiлком рiвносильно, з можливiстю практично будь-якого розумшня. Своерщним аналогом дано! ситуацi! е знамении антиномi! Канта, до яких ми неминуче приходимо, коли починаемо використовувати свш розум не за його прямим призначенням. Дотримуючись ще! позицп, можна сказати, що герменевтична ситуащя являе собою якусь п'яту

антиномда або протирiччя, коли ми прагнемо вщшукати сенс навгть там, де вш за визначенням вiдсутнiй. Пщстави для ще! презумпцп сенсу слщ шукати в самiй оргашзаци нашо! думки i, зрозумiло, у внерацюнальних мотивах людини. Сам Кант говорить про щ питання, як про таю, яю ми просто приречеш ставити. Так чи iнакше, ми повинш вiдзначити, що герменевтичний дискурс i дискурс про трансцендентне не е такими, що суперечать один одному або збпаються в сво!й основi. Скорiше, мова йде про перетин рiзних смислових регiонiв, пунктом перетину яких i е нескшченно умовний, постiйно вислизаючий сенс.

Це складне становище безсумшвно можна вважати найважлившою апорiею герменевтики, поряд з герменевтичним колом, а можливо, навт бiльш важливим, оскiльки т. зв. герменевтичне коло прекрасно перевтшюеться при його збшьшенш i перетвореннi в систему кш, в спiраль. У той же час, осягнення трансцендентного е вiковiчним завданням герменевтики, яка тшьки й робить и можливою. Можна вказати на основнi теоретичш позици, якi представляють наявнiсть сенсу в штерпретованих текстах:

1. Сенсу немае ш в чому. Перед нами простий, цшком традицiйний нпшстичний варiант. Даний пiдхiд виглядае абсолютно не продуктивно, бо так ми шчого не пояснюемо. Все одно потрiбно зрозумiти, чому ми все ж вбачаемо сенс хоча б в деяких речах. Подiбна загальнють завжди приводить до своею протилежносп i як правило призводить до парадокшв.

2. Сенс е в усьому. Незважаючи на життествердне (платошвське) «так», проблеми тi ж, що i в першому випадку, потрiбно пояснити, чому деякi речi позбавлеш сенсу. Платонiвська iдея бруду або смотя.

3. Сенс е в усьому, але по-рiзному. Тобто, один сенс бшьш осмислений, нiж шший. 1снуе бiльш-менш об'ективна (попросту, загальна) градацiя сенсiв, тому i здаеться, що який-небудь маленький сенс вже i не сенс зовшм. Наводить на думку про можливють iснування «найбшьшого сенсу», чогось найголовшшого, найважливiшого i т.п., що в кшцевому рахунку призводить все до того ж платошзму.

4. Сенс, який завгодно i в чому завгодно, е чи ш, в залежносп вiд установки iнтерпретатора. Простий i добре вивчений релятивiзм, з яким европейська фiлософiя стикаеться з часу Протагора i його славнозвюного «людина е мiра всiх речей...». Наука прагне уникнути релятивiзму через його мшмальну продуктивнiсть, так, ми по^зному сприймаемо i розумiемо оточуючий свiт, але при цьому ми зобов'язаш якимось чином, пояснювати його непереборну еднiсть. Людина постiйно виявляе цю еднiсть у всiх сферах свое! життедiяльностi, крiм того, вона виявляе, що свiт, яким вона його знае, виник задовго до И народження i без И свщомо! участi.

5. У чому сенс просто е, а в чомусь його просто немае. Тут можливi варiанти релятивiзму i дуалiзму. Свiтло i темрява, гностики, Плерома тощо. Зрозумшо, що традицiйно в матерiальних речах, об'ектах, матери як тако! сенсу не виявиться. Якщо щось i позбавляти змiсту, то, звичайно, матерда. Тодi, якщо свiдомiсть (в будь-якому ютотному вiдношеннi або в однш зi сво!х суттевих характеристик) виявиться раптом матерiальним, то воно буде позбавлене сенсу. Це дшсно так? Або все-таки навт якщо дух i породжуеться матерiею, то вш все одно оперуе смислами i сам е осмисленим. Тут ми опиняемося в областi традицiйних фшософських спекуляцiй, що становлять основу метафiзичного дискурсу.

Можна уявити простiр штерпретаци як якийсь загальний простiр (мюце) колективного несвiдомого, в якому кожен штерпретатор як якийсь сновидець рухаеться по власнш траектори, тобто цей сон штерпретатора е щось бшьше, масштабнiше, нiж те, що бачить увi снi кожен з нас. Тодi виникае або стае затребуваною фiгура координатора, мета-iнтерпретатора, модератора, який сто!ть над iндивiдуальними iнтерпретацiями. Ця фiгура - умовнiсть, просто тому, що и не iснуе. Тобто не iснуе в мо!й ментально! активность У всякому раз^ про це не можна стверджувати шчого певного.

Можливо так само, що нашi штерпретаци цшком автономш i прив'язаш до чогось колективного лише зовшшшм, привх1дним, випадковим чином. Але поим ця колектившсть не визначае чогось найважлившого в мо!й свщомосп. Тому iнтерпретатором i координатором тут можу бути тшьки я сам, або якась частина мене - сновидця. З ще! точки зору колективне несвщоме неможливо, як неможливий колективний головний бшь.

Це дуже схоже на фшософський змют поняття штенцюнальностг Хоча ми i не завжди розумiемо, що саме вщображаеться в нашiй iнтерпретацi!, ми все ж таки можемо стверджувати, що будь-який ментальний феномен характеризуемся за допомогою того, що можна назвати

внутршшм юнуванням предмета, його смисловим буттям, i що ми, хоча i в дещо двозначних виразах, назвали б ставленням до змiсту, спрямовашстю на об'ект, пiд яким треба розум^и не тiльки предметну дшсшсть, але також ментальну, iманентну смислову предметшсть. З дано! точки зору кожна емощя, кожний пiзнавальний акт мютить в собi щось у якосп об'екту, хоча форми буття цих об'eктiв можуть суттево в^^знятись.

Фiлософська теорiя, що виникла на базi феноменологи розглядае концепт штенцюнальносп як тiсно пов'язаний з фундаментальною герменевтичною проблематикою. Також надзвичайно гостро стоть питання про iнтенцiональнiсть у ставленш до власне ментальних феномешв, - свого роду наведеною, привхщною iнтенцiональнiстю. Щоб зрозумiти останню саме i треба створити саму фшософську герменевтику, оскiльки саме ментальна, суб'ективна дiяльнiсть людини найбiльш радикально протидiе науковому, об'ективному пiзнанню, саме наша суб'ектившсть пiдлягае герменевтичному розумiнню та штерпретацп. Саме тому штенцюнальнють е найважлившою, принциповою характеристикою свiдомостi, саме вона виступае найбшьш фундаментальною складовою герменевтики.

Майже кожна людина вщчувае труднощi, коли хоче пiддати герменевтичному аналiзу весь цей фантазiйний, суб'ективний ряд. У той же час, це li особист стани, що притаманш тiльки 1'й i тшьки вона може бути експертом в !х штерпретацп. Але ця вихщна iнтерпретацiя не бувае досить ч^кою, вона потребую додаткових механiзмiв, послщовного проведення всiх етапiв феноменолопчно1 редукцп для того, щоб вiднайти смисл, як певний результат, а не починати з нього, як з надшного феноменолопчного джерела. Якщо б люди так просто могли б казати, що 1м вщомо i миттево, без зайвих зусиль знаходили сенс у сво!х безпосереднiх переживаннях, саме питання про необхщшсть герменевтично! штерпретацп було б зняте.

Таким чином, при всш свош неоднозначности багатовимiрностi i розмитостi сво!х теоретичних засад, фiлософська герменевтика безсумнiвно прагне конституюватися у якосп дискурсивного нормативу, що вбирае в себе i пiдпорядковуе собi всi iншi мовш практики. Це дозволяе казати про герменевтичну парадигму сучасно! фшософп, щеал дискурсу, що розвиваеться з чашв античностi i знаходить свое втшення i простiр в широкому спек^ сучасних фiлософських теорiй. У певному сенс можна говорити про герменевтику як про специфiчного агента, що проникае в самi надра штерпретацшних схем та методологiй. Можливо, такий стан герменевтики може викликати критику i шдозри в невичерпнiй тотальносп i своерщно1 репресивностi, якби сама природа герменевтического дискурсу не суперечила такому розумшню. Герменевтика за визначенням протистопъ будь-якому насильству над тим, що штерпретуеться, прагнучи вiдобразити весь спектр можливих сенсiв i визначень.

Л1ТЕРАТУРА

1. Дильтей В. Собр. соч. В 6 т. / В. Дильтей; Пер. с нем. под ред. В.С. Малахова. - М.: Дом интеллектуальной книги, 2000. - T.I. - Введение в науки о духе. - 768 с.

2. Дильтей В. Собр. соч. В 6 т. / В. Дильтей; Пер. с нем. под ред. В.С. Малахова. - М.: Дом интеллект. книги, 2001. - Т. IV. - Герменевтика и теория литературы. - 536 с.

3. Шлейермахер Ф. Герменевтика [Текст] / Пер. с нем. А.Л. Вольского / Ф. Шлейермахер. - СПб.: Европейский Дом, 2004. - 242 с.

4. Шпет Г.Г. Герменевтика и ее проблемы // Шпет Г.Г. Мысль и слово. Избранные труды. - М.: РОССПЭН, 2005. - С. 248-469.

5. Ast G.W.F. Grundlinien der Grammatik, Hermeneutik und Kritik. Landshut, 1808. - 228 s.

6. Gadamer H.-G. Gesammelte Werke. Bd. 1. - Hermeneutik I. - Wahrheit und Methode. - Tübingen, 1990, 494 s.

7. Gadamer H.-G. Text und Interpretation // Deutsche-Französische Debatte mit Beiträgen von J. Derrida, Ph. Forget, M. Frank, H.-G. Gadamer, J.Greisch und F. Lamelle / Hrsg. Philippe Forget. Wilhelm Fink Verlag, München 1984. - S. 24-55.

8. Gadamer H.-G. Gesammelte Werke. Bd. 7. - Plato im Dialog. - Tübingen, J. C. B. Mohr (Paul Siebeck), 1991, 445 s.

9. Heidegger, М. Sein und Zeit. Neunzehnte Auflage. Tübingen, Max Niemeyer Verlag, 2006, 445 s.

10. Heidegger, M. Platons Lehre von der Wahrheit. Frankfurt am Main, Vittorio Klostermann, 1967.