CC BY
16Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского
Серия «Философия. Культурология. Политология. Социология». Том 27 (66). 2014. № 1-2. С. 84-98.
УДК 1(091)(477)
ФЫОСОФСЬКА СПАДЩИНА АЛЬБЕРТО АЛЬФ1€Р1 (ДО ПИТАННЯ УКРАШСЬКОГО В1ДРОДЖЕННЯ Х1У-^ СТ.)
Шаритн А.
Стаття пропонуе повернутись до проблеми украгнськог ренесансног фшософИ через творчу спадщину малов1домого в1тчизняним досл1дникам ¡талтського гумамста Альберто Альф1ер1, котрий створив на початку XV ст. в Криму сер1ю фтософських д1алог1в «Огдоада». Розроблювана ттелектуальна традищя в цыому е ушкальною для ¡стори ваег украгнськог фтософИ 7 дозволяе зробити новий крок в справ1 гг поглибленого досл1дження.
Ключовi слова: украгнське в1дродження, Огдоада, Альберто Альф1ер1, профетизм, неоплатонизм, гностична фшософ1я.
Вс люди вщ природи прагнуть знань. Але зважаючи на загальну для вшх постановку онтолопчних й гносеолопчних проблем, кожна культура експлшуе це прагнення по-своему, поступово вщкриваючи свiтовi неповторну мову властивого саме !й мислення. У блискучому сплетшш ушкальних iдей i умонастро!в кожен народ робить свш внесок у справу людсько! мудрост^ адже мудрiсть не е надбанням окремого народу. Наш свiтогляд, цшносп i прiоритети формуються на горизонт можливостей життевого свiту, в якому ми живемо. Накопичений досвщ вщкривае багато шляхiв пiзнання людиною св^у й самого себе. I в цьому розмагтп осягнень свiту штелектуальш традици Сходу й Заходу найменше за все потребують взаемного приладжування. Натомiсть iсторичне зiткнення культур е повсякденною неминучiстю. Пiд час культурно! трансмюп, прямо! чи опосередковано!, вертикально! чи горизонтально!, у процесах певно! шкультураци, соцiалiзацi! i акультурацi!, тобто заглибленш людей у власну або чужинну культуру, вiдрiзнити культури одну вщ iншо! стае все тяжче. Але фiлософiя культури жадае вщ наукових розвiдок, перш за все, бачення культури як цшсносп. Вщповщно, на противагу глобалiзованому зближенню традицш, особливо! гостроти набувае боротьба за !х iнтелектуальну спадщину. Власне така постановка питання не е новою, вона завжди залишалось правомiрною стосовно антично! фшософп, що зазнала впливу перських й египетських традицiй, i навiть для !! середньовiчно! правонаступнищ схоластики Захiдно! Свропи, що розвивалась протягом столiть також завдяки фшософським вченням Сходу. Подiбний процес е нормальним, адже Захiд зароджувався на Сходi - твердження, яке навряд чи вiзьметься заперечувати помiркований дослщник.
Проблема криеться в iншому. З незрозумшо! причинi, за унiверсальну закономiрнiсть свiтового розвитку кожно! культури у бшьшосп випадкiв приймаеться доба Вщродження. Хоча багато вузлових аспектiв фшософського
дослщження Ренесансу i дотепер залишаються невизначеними. Наприклад, чи можна вважати перського енциклопедиста Авщенну, одним iз самих видатних представникiв схiдного Ренесансу? Вочевидь, це завдання не тiльки не мае ршення, але й е цшком невiрним у свош постановщ. Проте представники кожно! нащонально1 традици не можуть позбавити себе можливост побачити вiдновлення культури через «власне вщродження»: розквiт образотворчого мистецтва, природних i точних наук, створення лтератури на нацiональних мовах. В такому разi порушуеться просте логiчне правило едносп пiдстав: на виходi з'являються численнi концепцп «нацiональних ренесаншв» - поряд з европейським Вщродженням ставляться показовi ренесанси Грузи, Китаю, або, наприклад, всього мусульманського св^у. Так щея Ренесансу в Роси з щеями академiка Д.С.Лихачова завоювала настшьки серця й розуми дослiдникiв, що навiть зараз !х не зупиняють нiякi iсторичнi й логiчнi труднощi на шляху збереження ще1 Вщродження в будь-якiй И модифшаци [18, с.192]. Для новiтнiх держав, що виникли на пострадянському простор^ безпiдставнiсть ще1 Ренесансу на взiрець iталiйського в 1989 роцi переконливо довiв петербурзький фахiвець з ренесансно1 культури Марк Петров. Проте маловщомють автора виявилась прямо пропорцiйною до популярносп ще1 нацiональних ренесансiв. Натомють, «iмперський дух» переконливо1 критики Марка Петрова не дозволив авторовi в межах власного узагальнення розглянути хоча б можливють укра1нського вiдродження. Зазначимо, що про украшську традицiю, так само як i про будь-яку шшу, зараз варто говорити виходячи з И сучасно1 територiальноl едносп. В протилежному випадку фiлософськi розвщки з укра1нсько1 культури неминуче призведуть до хибних висновкiв, якi в остаточному шдсумку не вийдуть за меж духовних ремiнiсценцiй з боку Польщ^ Роси чи то Туреччини [див. В.Литвинов, 2000]. Отже, задамося питанням, так було чи ш украшське вiдродження на взiрець европейського?
В 1579 р. нунцш Кал^ар^ дипломатичний представник Папи Римського у Польщ^ повiдомляв у власних депешах, що, мовляв, непотрiбно посилати книги аш татарам, анi московитянам, бо вони не розумдаться на грецькш мовi й взагалi мають поганий нахил до наук. 1м потрiбнi не книги, а живе слово [20, с.277]. Таким чином, однаковi умови, у як згодом були поставлеш росiйськi й укра1нська вже модерш культури, задавали вектор штелектуально1 боротьби за будь-яку вiзантiйську й ггалшську спадщину. Можна, звичайно, сперечатися, хто вiзьме пальму першостi в потощ щшьно1 европейсько1 м^раци, чисельност пам'ятникiв архiтектури, створених майстрами-iноземцями. Бо пам'ятники як артефакти культури - найбшьш переконливе свщоцтво свiтових культурних зв'язкiв того часу. Свiдоме присвоення чужого за умови нащонально1 творчо1 переробки запозиченого - процес для будь-яко! культури надзвичайно плщний, який И тiльки збагачуе. Наскшьки у минулому для Роси була важливою духовна спадщина Вiзантil, настшьки для Украши -спадщина Ггали. Розвiдки цшо1 плеяди дослiдникiв (М.Варварцев, Дж.Вiньолi, К.Бацак) переконливо свiдчать, що ^алшська культура служила одним iз каналiв поширення iнтелектуальних надбань i цiнностей народiв Ивденно1 Свропи в Украшу. У дев'ятисотл^нш ютори земель сучасно1 Укра1ни достатньо пригадати численш iмена iталiйських архiтекторiв, скульпторiв, шдприемщв, iнженерiв, спiвакiв, акторiв i все бшьш-менш стае зрозумiлим [10, с.10-12]. Проте та культура, що штучно позбавлена внутршнього динамiчного ядра - духу Вщродження,
переживаючи його не зсередини, а зовш, i лише штерпретуючи й експлiкуючи мову iнших, змушена загрузнути в забутп «руського менталитету», кутаючись у зовнiшнiй шовк сучасних револющйних технологiй i тенденцiй до глобалiзащl. I саме «бритва Петрова», дозволимо ra6i таку метафору, яка обмежила безсистемне й довшьне використання поняття Ренесанс, унеможливила факт його юнування на Рyсi пiзнього середньовiччя фактором вiдсyтностi власно! нащонально! античносп [18, с.204]. Отже дана стаття дае можливiсть дослiдникам з ютори укра1нсько1 фшософи ознайомитись з штелектуальною спадщиною маловiдомого украшо-iталiйського гумашста XIV-XV ст., що повнiстю задовольняе зазначеним вище «лезам Петрова». Мова йтиме про латинського граматика Альберто Альфiерi, практично незнайомого втизняним фшософським колам, i його yнiкальний рукопис «Огдоада», написаний ним в Кафi (нинi Феодосiя, Крим) в 1421 рощ, що ниш збертаеться в единому екземплярi в бiблiотецi Мшана Ambrosiana.
Зважаючи на мiзернiсть шформацп, яка ставала iстотною перешкодою для вшх дослiдникiв спадщини Альберто Альфiерi, все ж таки, поступово в деяких моментах його життя i творчостi вдалося розiбратися. Отже, Альберто Альфiерi був уродженцем мiстечка Албано, ниш комуна Албано-Верчеллезе у Ившчнш Гтали (регiон П'емонт, провiнцiя Верчелл^. Гyманiст свiдчив про себе як про мшанського пiдданого. На основi недавнiх дослiджень, з впевненiстю можна стверджувати, що Альберто походив зi шляхетно! i наприкiнцi XIV - початку XV ст. отримав класичну освтту в Мшаш, набувши досвiдy викладача латинсько! граматики. На даний час единим доказом перебування Альфiерi в Ггалп, крiм запевнень самого автора, залишаеться документ, датований 1408 роком, знайдений у державному архiвi Гену!. Це угода yчителiв граматики про розподiл викладацьких повноважень мiж приватними лiтнiми школами Гену! (Fassolo, Campi, Sampierdarena, Sestri) i лiтнiми резиденцiями iталiйських шмей Дорiа i Спiнола. Власне, в документ фiгyрyють три iменi: Альберто Альфiерi де Албано, Людовiко де Гуастю i Якопо дi Санто Сальваторе [24, с.3]. Аналiз причин переселення Альфiерi на територiю сучасно! Украши, зокрема Криму, приводить до наступних висновюв. У часи викладацько! дiяльностi мiланського граматика монополiею на керування школами Гену! володiв Collegium, так звана корпоращя вчителiв граматики, заснована в 1298 рощ. Уродженцевi не Гену! досить важко було домогтися в ньому рiвноправного членства, тому викладачi з iнших мют i мiстечок Ившчно! 1тали, яким власне й був Альфiерi, задовольнялися роботою за меншу зарплатню й в менш прибуткових мiсцях. Згодом шляхи вчителiв граматики, iмена яких записанi в yгодi, розходяться. Якщо, наприклад, до 1398 роцi Якопо дi Санто Сальваторе все ж таки набувае повноправного членства у Collegium, то Альберто Альфiерi попадае тд сферу впливу галшського шмейства Адорно. А коли в 1418 рощ Людовшо Адорно був обраний консулом Кафи, мшанський учитель граматики, щоб виправити свое матерiальне становище, разом зi сво!м патроном iммiгрyвав у пiвденний Крим, на той час - ^алшську колонiю Gazarie областi Gotie. Описуваний перiод - це не легкий час для впливових шмей Гену!. Правлшня постшно переходить з рук в руки - вщ французького маршала Бусшо до представникiв виробничих цехiв. Згодом багато впливових тталшських сiмей опинились в опозици до ново! управлшсько! оргашзаци Гену! Дому, або Банку святого Георпя (Casa di San Giorgio) [4, с.486-488]. Неспокшш часи викликали щiльний мiграцiйний потк переселення iталiйцiв в
генуезью колони криму. На кримську смугу довжиною в чотириста кiлометpiв швестуються сiмейний кошт впливових iтaлiйських домiв Spinula, Doria, Vivaldi, Grimaldi, Fieschi, Centurioni, Grilli, Franchi, Marini, Salvaggi, на постшну роботу до Криму пере1'жджають численнi пpофесiонaли, у чи^ яких нотapiyси, yчителi, доктори, массари (кеpyючi фiнaнсaми), сyддi, а також представники дyхiвництвa.
Щоб pозiбpaтися у фшософському контекстi кримського твору Альфiepi «Огдоада», насамперед потpiбно ознайомитись з гумашзмом Пiвнiчноï Iтaлiï i його специфiчними рисами. Це примушуе нас звернутись до анатзу фaктоpiв, що привели до появи iдей Ренесансу в Мшаш й Гену1'. Докладне дослщження цього питання неминуче веде до дiяльностi аристократичного дому Вюконть 1м'я Вiсконтi в iтaлiйськомy сеpедовищi тieï доби виявлялося номiнaльним й служило, перш за все, символом нещадносп, жорстокост i злочинiв. При цьому дурна слава им'1" аж шяк не заважала геpцоговi Джан Галеаццо Вiсконтi (1347-1402), одноособовому пpaвителевi Мiлaнy, сприяти pозвитковi apхiтектypи й лггератури, опiкyвaтися предметами мистецтва i книгами. Старовинна Чертоза дi Пaвiя и величний Мiлaнський собор являють i понинi яскpaвi приклади його меценатства. Освiчений i красномовний, потайливий i ввiчливий, помipний у сво1'х особистих смаках i безмежно честолюбний у смаках полiтичних, Джан Галеаццо, шкому не довipяючи й ш на кого не покладаючись, входив в yd детaлi державно1' дiяльностi i домагався чималих yспiхiв [4, с.433]. Нaтомiсть державотворення вимагало жорстких зaходiв, в яких доблесть (virtu) нapiвнi з розумом, добpочеснiстю й освiченiстю мала цiлком конкретне застосування: центpaлiзaцiя подaткiв, налаштування чiткоï веpтикaлi влади, контроль над коpеспонденцieю, розвиток ремесел, боротьба з корупщею. В 1353 р. сповнений мpiями про об'еднання pозpiзненоï Iтaлiï пiд владою могyтнiх Вiсконтi, у Мiлaн переселяеться Петрарка, не звертаючи особливо1' уваги на загальне обурення флоpентiйських дpyзiв. Через жагучу любов до антично1' культури й антично1' лiтеpaтypи великий гуманют вже тодi вiдвеpто наполягав на новому прочитанш твоpiв Платона, Сенеки i Цицерона. Розбиваючи швективами «пастки поpожнiх словес», вiн пояснював свое переселення наступним чином. I серед гарних живуть найпрш^ а серед найпрших - гapнi. Якщо уникати тиpaнiï одного, то неодмшно потрапиш пiд тиpaнiю багатьох. Тодi як душа може бути вшьна або позбавлена волi лише з причин шляхетних i приемних. 3i слiв самого Петрарки, до тюних взаемин з домом Вiсконтi його спонукало не стiльки 1'хне положення, скiльки чесноти Джан Галеаццо й благоговшня винятково перед цими якостями [15, с.307-308]. Мiлaнськомy геpцоговi й «гpaфовi доблесп» (Conte di Virtu) Джан Галеаццо, тсля смеpтi Бернабо Вюконт i його «спiвчyвaючого друга», вдалося зiбpaти на той час пристойну бiблiотекy, складену iз зiбpaнь книг його дядька Бернабо й досить значно1' бiблiотеки Петрарки, що дюталася йому пiсля захоплення Паду1' [11, с.171-181]. Згодом це стало поштовхом до заснування в Ившчнш Iтaлiï повноцiнного Studium generalis, Павшського yнiвеpситетy, у якому фaхiвцi з Ивденно1' Iтaлiï стали викладати право, медицину, астрономда, риторику й античну лiтеpaтypy. Саме в бiблiотецi Петрарки, вщволшаючись вiд загально1' теми мipкyвaнь, вже у наш час було знайдено загальне культурне надбання вшх нapодiв Пiвнiчного Причорномор'я. Це 164-сторшковий зошит Codex Cumanicus - латино-пеpсидсько-нiмецький тоpгiвельний словник половецько1' культури, який збер^ався серед фолiaнтiв Петрарки i в 1362 рощ був подарований Венещанськш республщ. В
ушкальному рукопис початку XIV столотя описувалося повсякденне життя й побут населення, що жило i на територi! сучасно! Укра!ни - астрономiчнi термiни, торгiвля, письмо, уявлення про час, темперамент, п'ять почутпв; архiтектура, одяг, афоризми, фрази. Ця пам'ятка на той час не була чимось дивовижним, адже станом справ народiв Пiвнiчного Причорномор'я в XIV-XV ст. переймались бiльшiсть свггських i духовних дiячiв Апеннiнського твострову [12, с.271-275]: папська резиденцiя в Авшьйош пiдтримувала постiйнi зв'язки з представниками ханського дому, а 63-лггнш Петрарка, у листах до свого друга архiепископа Гвiдо Сетте, свщчив про «нещодавнi лихолiття Сюфп» навт з узбережжя Венецiансько! лагуни.
К^м меценатства тиранiв Вiсконтi, повертаючись в меж нашо! розвiдки, фактором формування ренесансу в Пiвнiчнiй Iталi! виявилось також посилення вщцентрових тенденцiй в штелектуальних колах Вiзантi!. В тдсумку вiдтiк вiзантiйських учених на Захщ приводив до того, що вони ставали першими вчителями гумашспв Ггали. Тут варто вiдзначити викладацьку й перекладацьку дiяльнiсть вiзантiйського дипломата Ману!ла Хрисолори. Цей вчений муж eruditulissimus philosophus, паралельно з дипломатичною мюею вiзантiйського iмператора, над яким вже була занесена «турецька шабля», викладав наприкiнцi XIV ст. гуманiстам у Флоренцп, Мiланi й Павi!. I «сонце опромiнило занурену в морок 1талда», i «грецька мова перший раз за шмсот рокiв стала вивчатися на ЗаходЬ>. Якщо спробувати оцiнити дiяльнiсть Хрисолори, щиро i вiдверто схвалену iталiйськими учнями, то, безперечно, освганство цього грецького фшософа, учня платонiка Гемiстiя Плiфона, разом з його гуманшстю привело до того, що ^алшцям була повернута пишнють грецько! лiтератури, через незнання яко! !х ранiше огортала штьма [13, с.309]. Найважливiшим моментом для розвитку ггалшсько! культури став переклад вiзантiйським ерудитом iз грецько! мови на латину «Республши» Платона. Справа в тому, що тд час активно! дiяльностi Альберто Альфiерi гумашстичш iде! ставали винятковою прерогативою свтеьких кiл придворних, службовцiв, учителiв, залишаючись абсолютно чужинними для академiчного середовища унiверситетiв. Натомiсть свiтська спрямованiсть гумашзму у Флоренцi! й у Мшаш зберiгала сво! тонкi, але ютотш вiдмiнностi. Наприклад, у Флоренцi! вважалося, що Платон, а за ним Цицерон й Сенека вчать, що свобода людини й моральне правосуддя у свтеькому житп можуть бути реалiзованi лише за республiкансько! форми державного устрою. Проте на противагу флорентшцям iнтелектуали Ломбардi! були переконаш, що свобода людини тотожна !! захищеностi вiд безладдя й усшяких iнтервенцiй. Ще бiльш специфiчний характер гумашстичних iдей можна було виявити серед освiчених iнтелектуалiв Венецi! й Гену!. Наприклад, економша комуни Гену!, куди згодом i перебрався наш автор, грунтувалася на свободах тдприемницько! дiяльностi. У певному сенсi свобода залежала багато в чому вщ знання математичних азiв навiгацi!, картографп й торгiвлi. Знанням латини тут переймались винятково в прикладних цшях, використовуючи !! як засiб кореспонденцп. Але вiдповiдне звернення до етстолярно! спадщини елiти Гену! показуе, що штелектуальним колам, зайнятим у торпвл^ були абсолютно не чужими гумашстичш ще!. Генуезькi пiдприемцi жваво, хоча й досить прагматично, щкавилися античною спадщиною, вивчаючи !! iсторiю й фшософда, втiлюючи моральнi цiнностi минулого безпосередньо у практичнiй дiяльностi [24, с. 10-12]. За тако! штелектуально!
боротьби переклад i правильне тлумачення спадщини Платона, в остаточному шдсумку, виявлявся ютотною деталлю, що вiдповiдно визначала стратегiю першостi серед iталiйських комун. Фшософсью розмiркування про справедливу форму правлшня в iталiйськiй культурi в Х1У-ХУ ст. задавали моду на певну парадигму чи стиль мислення. Вщдаючи належне новiй гуманiстичнiй мод^ освiченiй людинi необхiдно було знайти фшософське пояснення зв'язку мiж правосуддям i свободою людини, справедливiстю й порятунком душь В цьому витонченому штелектуальному суперництвi й дипломатичних маневрах флорентшського, мiланського i навiть генуезького humanitas й формувався свiтогляд Альберто Альфiерi. У його час першорядною проблемою нового типу мислення в умовах роздроблено1 Ггали, виявилась вщповщь на одне загальне i ютотне для всiх питання: хто ж пдний правосуддя й порятунку душi? Чи то цехова комуна незалежно1 Флорентшсько1 республiки, чи все ж таки одноособовi «тирани» Ившчно1 Ггали?
Культурне оточення, у якому створювалася «Огдоада», вiдкривае нам ще бшьш заплутаний i неоднозначний свiт гумашстичних цiнностей Альфiерi. Так при схожих сюжетах i цiлях написання сво1м рiшенням «Огдоада» виявляе себе досить вщособлено вiд «Божественно1 комеди» Данте Алп^ерь Якiсно iнший iнтерес у «потойбiчних видiннях i ходiннях» спостер^ает ься у граматика до внутршнього життя людини, порiвняно з витонченими вигадництвами того ж Петрарки (маються на увазi сюжетнi паралелi з геро1чною поемою «Африка»). Поза жодним сумшвом, певнi спiвзвуччя в ренесансних дiалогах «Огдоади» окрiм спадщини Данте й Петрарки, вщчуваються i з творами шших гуманiстiв, до числа яких можна внести етико-пол^ичш дiалоги Маттео Пальм'ерi «Про цивiльне життя», вступ Уберто Дечембрю до перекладу «Республши» Платона. Але саме вщсутшсть попиту на «Огдоаду» в ^алшському середовищi (рукопис не тиражувався в багаторазовi копи), профетична спрямованiсть дiалогiв, викладених граматично неправильною i подекуди спрощеною латиною, навт наявнiсть незрозумших термiнiв - все цi риси змушують нас сумнiватися в И первинному призначенш для iталiйцiв. Тобто «Огдоада» Альфiерi не схожа на освганське повчання «спадкоемцям Рима» на Апенншському пiвостровi. Антонiо Черутi, який вперше в 1885 р. опублшував единий рукопис «Огдоади», знайшов И в рукописному збiрнику, зiставленому з рiзних рукописiв. Серед сумiжних до не1 книг опинилася «Риторика для Гереншя» Псевдо-Цицерона, «Про обов'язки» Цицерона, «Про вшськову справу» Леонардо Бруш i «Югуртинська вiйна» римського юторика Саллюста. Таким чином, безцiнний для юторп укра1нсько1 фшософи рукопис опинився серед рукопишв, лише призначених для аудиторное' роботи студентiв з латинських студш [24, с.45]. У виявлених невiдповiдностях нам частково допомагае розiбратися сам автор. Зi сторiнок власно1 «Огдоади» Альфiерi самовiддано заявляе, що написав цю роботу не сподiваючись на будь-яку користь, а щоб звеличити вищi чесноти й знесилити вади, i стати корисним для майбутшх поколiнь. Автор додае, що невже навггь живучи «життям нашвдикого скiфа», не можна вести дiалог видатних iталiйцiв? [24, с.55] Отже бшьш очевидним стае припущення, що профетична фiлософiя мiланського граматика завдяки власнш лiнil мiркувань - про пдшсть, освiту, моральнiсть, правосуддя, порятунок душ^ - звернена до шшого суспiльства, цiлком ймовiрно, до населення ^алшських колонiй Криму. Освiтянськi цш, котрi переслiдуе Альфiерi, все ж таки по деяких моментах схож1 на просвiтництво
Петрарки: спрямовання на виховання пдних громадян (civitas) в урбашстичному npocTopi латинян, але чужинному для самих латинян. Слщ додати, що в XIV-XV ст. iталiйська колотя Кафа, вщповщно, являла собою ушкальну мiську спiльноту iталiйцiв, вiрменiв, греюв, евре!в, кипчакiв та iнших етшчних громад, якi намагались жили за единим принципом civitas i прагнули тдтримувати паритетнiсть i комплiментарнiсть у взаеминах з pax tartarica, що !х оточував [7, с. 146-150]. Екзистенщальне переживання вiд втрати колишньо! ^алшсько! величi в дiалогах «Огдоади» повiльно переростае у вiру в цившзований й безпечний притулок для вшх вигнанцiв, вкладену у вуста одного з персонаж1в, старого дожа Адорно Антонютто. Таким мiсцем дшсно на той час могли бути генуезью колони Криму. Це та сама Riperia marina Gotie, де шхто не питае, так би мовити, як тебе звуть, i мюта яко! Caffa (нинi Феодоая), Soldaia (Судак), Cimbalo (Балаклава), Vospro (Керч) i навiть дрiбнi консульства в Ягп, Гурзуфi, Партенiтi, Алушт знаходяться пiд божественним патронатом св. Георпя. Можливо, з причини ще!, на перший погляд непом^но! похибки, дослщники творчостi Альберто Альфiерi й ниш розходяться в ощнщ етичних й освганських установок мiланського гуманюта, i навiть в значеннi його спадщини для вше! культури ггалшського Вiдродження.
З боку захвдноевропейсько! фшософсько! традищ! унiкальний пам'ятник ^алшсько! i укра!нсько! культур виявляеться малоцiкавим. Це характерне тавро призвело й до тривалих часових перерв у його дослщженш. Як вже рашш було зазначено, Антоню Черутi знайшов рукопис й опублшував його в 1885 рощ (в тому ж рощ А.Н.Веселовський зробив нотатку про нього на росшськш мов^, Джузеппе Оресп аналiзував спадщину Альфiерi в 1960 рощ, Джованш Понте - в 1997. В наш час професор фшадельфшського унiверситету мистецтв Карла Вайнберг разом з професором Пенсiльванського ушверситету Енн Маттер протягом трьох роюв (2008-2011) детально дослiджували рукопис i згодом переклали його текст з латини на англшську. Проте, незважаючи на титашчш зусилля поколiнь дослщниюв, спадщина мiланського граматика наполегливо вщмовлявся включатись в загальновизнану програму европейського ренесансу. В тдсумку, Альфiерi затаврували як непослiдовного моралiста, що шукав лише прихильност з боку впливових галшських сiмей. Художнiй стиль «Огдоади» був розщнений як суперечливий, з наявшстю повторень, iдеl твору в значнш мiрi визнанi лише ремшюценщями антично! фiлософi! i лiтератури. На думку американських дослiдникiв, логiка гумашстичних мiркувань автора про мораль, правосуддя та гiднiсть виглядае в значнш мiрi неприродною й непереконливою. Дiалоги, спрямованi на освiтянство, рiдко ведуться в дискурсивнш i помiрнiй форм^ це робить !х звучання в меншш мiрi вiдвертим [24, с.41-42]. Проте якщо на мить зупинитись i торкнутися, власне, теми самого Ренесансу, то навт погляди найкращих умiв XIX-XXI столiть на сутшсть Вiдродження, починаючи з робiт Жуля Мшле i Якоба Буркхардта, виявляться несумiсними доктринами, якi навiть не припускають компромiсу. Коли ренесанснi доктрини ставляться в меж1 схожо! вартосп, вони тим самим взаемно знещнюються, а !х девальвацiя неухильно зростае з появою нових доктрин [21, с.8-10]. При цьому, лише один единий факт не здатний викликати сумшву. Мати бшьш-менш достовiрне уявлення про зазначений перюд могла тшьки та людина, яка в той час дшсно жила. Перед нами саме така особистють - граматик латини Альберто Альфiерi, яка стала новою
шдивщуальнютю, створеною добою Вщродження, але котра з певних обставин стала чомусь «шакомислячою» для рщно1 ггалшськш культура Виходячи з цього, дослiдники зовшм не враховують факт того, що дiалоги створюючись на взiрець антично1 спадщини, були написанi автором не в Ггалп i, цiлком ймовiрно, не для Ггалп. I навт кiнцева елегiя «Огдоади», в якш автор журливою промовою надсилае рукопис своему братовi для прочитання й виправлення «недосконало1 латини», не переконуе нас в iншому. Бо ведомостей про брата Альфiерi i його життя не збереглося.
Пiсля зрадницьких смертей багатьох члешв дому Вiсконтi, особливо позашлюбного сина герцога Мшану Габрiеле Мари Вiсконтi, що став героем дiалогiв Альфiерi, вiра автора в сильну об'еднану Iталiю, на нашу думку, була остаточно втрачена. Сповнений почуттям ностальгп, гуманiст дарував власний твiр вже iншiй культурi, що тшьки зароджувалася в крос-культурному дiалозi латинян з безлiччю етносiв, територiально сплавленiй на зламi XIV-XV ст. iз культурою сучасно1 територп Украши. На час, коли рукопис був завершений i присвячений консуловi Кафи Якопо Адорно, Альфiерi вже жив в ггалшськш колони, за попередшми пiдрахунками, близько тринадцяти рокiв [24, с.25]. Отже свiдоме нехтування територiальним контекстом культурних трансмiсiй в межах сучасно1 Укра1ни, що вплинули на св^осприйняття автора, констатуе передчаснiсть будь-яких висновкiв. Аналiз профетичного послання Огдоади - адже автор бшьшють сво1х дiалогiв супроводжуе пророцтвами, - вщкривае дослiдникам унiкальну можливiсть доторкнутися до штелектуально1 традицп Криму i Поднiпров'я початку XV столiття. Поза жодним сумшвом цей твiр стае важливою ланкою й ютори украшсько1 фшософп в силу загальновiдомих обривчастих вiдомостей про те, що наприкшщ XV ст. у Киевi вже дiяла «школа пiдвищеного типу», заснована генуезькими бiженцями з спустошено1 турками Кафи. I як виявляеться надал^ багато хто з бiженцiв вихрещувались i заради заняття наукою приймали сан священика [22, с.28-29]. Ц факти змушують не тiльки нас, але навт i майбутнi плеяди науковщв, з усiею стараннiстю i обережнiстю здiйснювати науковi розвiдки, нехай невелико1, проте вагомо1 фшософсько1 спадщини мшанського граматика Альберто Альфiерi. Тим бшьше, що подiбних прецедентiв у фшософськш традицп Укра1ни ще не було.
Доба XIV столггтя - це час з^кнення аристотелiзму й платошзму у лонi астрологи. Отже св^ «вшьно1» астрологи виявлявся не менш продуктивним, шж свiт фшософи. Поступово, завдяки схiднiй перипатетицi, астролопя досягла навiть рангу унiверсальноl науки, створивши вщповщно «систему координат», яко! насправдi нiколи не iснувало в справжшх творах Аристотеля. Потрiбний астрологовi унiверсум не був всесвiтом Аристотеля, а представляв складний всесв^ арабських перипатетикiв, в якому елементи астрономп, природно1 й астрально1 теолог^, розшяш по книзi D Метафiзики, вже були перероблеш й переосмисленi в теоретичних конструкщях вiдмiнних вiд первинного змюту, а саме в рамках неоплатошчного еманацiонiзму [6, с.218-219]. Це хитромудра i часом туманна сумш рiзноманiтних елементiв антично1 думки, сприйнятих гуманiстами через грекiв, арабiв i сiрiйцiв: метафiзика пiзнього неоплатонiзму i числова мiстика пiфагорiйцiв, логiка i психологiя перипатетикiв, медичнi вчення Пппократа i Галена, космографiя Птоломея i геометрiя Евклiда. В цiй ушверсальнш системi,
покликанш здшняти заволоки з ушх таемниць буття, iталiйськi штелектуали з самого початку боролися за культурну спадщину, але не на своему полi i навiть не своею зброею - Платона !м подарували греки, Аристотеля - сiрiйцi i араби, а астрологiю - т ж самi греки i египтяни з невiд'емним вiд не! корпусом герметичних текств. Вiдправну гносеолопчну роль в астрологiчному зiткненнi трансформованого платошзму й аристотелiзму вiдiгравало поняття «впливу», спричиненого fluxus - спканням ефiрного свiтла зiрок в душi людей. Поняття «впливу» забезпечувало «необхщний зв'язок» вищого й пiдмiсячного свтв Аристотеля. Набуваючи досконалого стану цей зв'язок свтв, в якому всесвгг «одухотворений», а зiрки «живi», мав викликати проявлення типу ново! людини Ьишаш1а8 - людини шляхетно!, шляхетшсть яко! не успадковувалась по кровi або завдяки ремеслу. Ще для Данте, цей новий аристократ ставав втшенням «людини свггла», котра е «домiрною» зiркам, пiдпорядкована !х могутност i перебувае пiд !х владою, а влада ця на не! поширюеться за допомогою «стiкаючого св™а сфер». «Домiрнiсть зiркам» визначаеться найцшшшою й найтоншою частиною душi -розумом, тому що завдяки йому душа настшьки ушляхетнена й очищена вщ будь-яко! матерi!, що божественне свггло сiяе в нш [5, с.169]. Чесноти людини, !! комплекцiя i навiть породжувана сила пояснюються через «вплив» зiрок. Потойбiчнi мандри душi й психогенез iндивiдуально! долi, затисненi у щiльне протистояння платошчного метемпсихозу грекiв i перипатетично! версi! зiркового впливу арабiв; i навiть дантiвське бачення шляхетно! мудрост, що вислизае з-пiд влади зiрок - все це становить той единий гносеолопчний контекст, на якому зрощувався творчий феномен Альберто Альфiерi. Отже, шд час написання «Огдоади» мiланський граматик звалив на себе досить складне завдання. Як прихильник монархiчно! полiтики держави Альфiерi вважав сво!м обов'язком за будь-яких умов врятувати хоча б одну душу тирашв Вюконт, i в моральнш порадi правителям показати !м шлях сходження на небо. Натомють за Платоном, шлях тиранам на небо замовлений, i розмютити сiм'ю Вюконт в структурi античного космосу, виходячи з одше! тiльки логiки мiркувань, виявилося зовсiм не просто.
За сюжетом «Огдоади», душi шляхетних ггалшських сiмей Вiсконтi й Адорно перетинаються в загадковому мiсцi, i в плиш спонтанних дiалогiв вбивають час, чекаючи сходження на небо. Серед душ зус^чаемо мшанського герцога Джан Галеаццо в оточеннi його близьких та друзiв: позашлюбного сина Габрiеле Марiя, дядька Бернабо, дружини Катерини, коханки i матерi Габрiеле Марiя Ан'езе Мантегацца й старого генуезького дожа Адорно Антонютто. Мiсце !х зустрiчi Альфiерi до кiнця не визначае, натомють з чистилищем Данте мюце контекстуально! подiбностi не виявляе. Це спочинок, зупинка заблукалих душ на шляху сходження до вищих сфер Чумацького шляху. Структура сюжету окреслюеться ч^юше, якщо звернути увагу на деяю авторсью запозичення iз текстiв Платона, Цицерона, Макробiя. Автор шд час розмови про потойбiчне життя у вступнiй промовi «Огдоади», тсля присвяти Якопо Адорно, не просто так згадуе iмена цих фiлософiв. Тут дещо iнший випадок, нiж зi згадуванням того ж Валерiя Максима, де автор демонструе лише власну ерудищю [24, с.51-55]. Справа в тому, що сюжет «Огдоади» Альфiерi будував на взiрець «Мiфу про потойбiчнi покарання» з десято! книги платонiвсько! «Республiки», в основi якого розповiдь про Ера, сина Вiрменiя, родом з Памфшп, котрий був вбитий на вшш, але ожив
через дванадцять дшв на багатп тд час поховання й розповiв, що саме бачив у потойбiчному свт. У трохи модифiкованому виглядi цей мiф можна виявити в шостш книзi «Про державу» Цицерона, який зпдно контексту мае iншу назву - Сон Сцишона [23, с.83]. В пошуках втрачено1 «величi Риму» до героя Сцишона звертався i Петрарка, зробивши його головним персонажем у власнш, нажаль, так i не закiнченiй поемi «Африка». Переможець Ганшбала Сципiон для багатьох ггалшських гуманiстiв набував взiрцевого втiлення humanitas - молодий герой, не скомпрометований в братовбивчих смутах, вiдважний, смиренний, освiчений, маючий добрий смак, тобто бездоганний за вшма показниками. Ця прописна геро1чна доброчеснiсть Сципiона надавала будь-якому гуманюту максимальнi можливостi для творчо1 самореалiзацil. I Альфiерi, вщповщно, не став виключенням: саме з видшь Сцепiона граматик запозичив сюжетну лiнiю зустрiчi у потойбiчному свт сина Габрiеле Марiя зi сво1м батьком Джан Галеаццо. Посiбником з неоплатошчного вчення про окрему душу, з правил використання мiфу в ходi фiлософських мiркувань, навiть з iерархil людських чеснот, для Альберто Альфiерi став загальновiдомий «Коментар на Сон Сцишона» Амбросiя Феодосiя Макробiя. В зазначений час коментар Макробiя на «Сон Сципiона» вважався енциклопедiею «язичницького знання» [15]. Прямi запозичення цитат iз вище зазначених текспв свiдчать про безпосередне знайомство Альфiерi iз грецькою мовою й культурою. Спробуемо з'ясувати, чому все ж таки вибiр припав на Цицерона й Макробiя?
Згадаемо, що мшанський вчитель наполегливо шукае шлях тиранам на небо. Трансформуючи мiф Платона, Цицерон завдяки своему героевi Сцитону, якому набагато пiзнiше симпатизували ггалшсью гуманiсти, вiдкрив доступ до зiрок Чумацького шляху душам людей iз заслугами перед батькiвщиною - державним дiячам, полководцям, а також музикантам i спiвакам. Але за умови, що вони дотримувалися справедливостi й виконали обов'язок перед вiтчизною, адже будь-якi насолоди й пристрасп ображали права богiв i людей - душi таких людей, покинувши тша пiсля смертi, вимушенi були носитись навколо Земл^ не маючи сил повернутися на небо [23, с.83-88]. Макробiй власним коментарем шдкреслив, що душi, перебуваючи на нерухомш сферi зiрок Апланес, знають про свое божественне походження. За власним бажанням вселитися в тшо, вони проходять вс планетарнi сфери здобуваючи здатносп i якостi. У сходженш душ до Землi до найтоншо1 ефiрноl матери начiпляються байдуж1сть Сатурна, запальшсть Марса, люб'язнiсть Венери, жага до збагачення Меркурiя, жага до можновладства Юпiтера; цi якостi розгублюють душу, перетворюють И у мшрокосмос, неспроможний вживати власнi сили й властивi 1'й здатностi. Коли душi зiсковзують униз до тiл Земл^ з космiчних сфер на них нашаровуються «покривала» або «одяг», через як вони стають набагато пршими. При цьому душа вмирае рiвно стiльки разiв, скiльки сфер вона проходить [8, с.435-436]. Душа, одягнена в тшесш «покривала», стае мшрокосмосом. Пiсля життя на Землi необтяжеш пороком i не забувши свого небесного походження душi можуть повернутися на небо - вiдтодi не людина уподiбнюеться макрокосмосу, а космос може стати макролюдиною.
Вщкриваючи шлях власному розуму в переплетенш божественних умiв гностичного космосу душа людини може звшьнитися вiд влади долi, скинути чужиннi «наростi» i пiднестися до рiвня пiзнаваних розумом бопв. З'являеться
зовшм нова щея людсько! свободи, яка набуде якiсно своерщного звучання у покривалах ренесансного антропоцентризму, звучання вщмшного вiд вiдчуття св^у за часiв античностi. Заради досягнення тако! свободи потрiбно вiдкрити божественний розум в душ^ а при житт це допомагають очищyвальнi чесноти. За Макробieм, однieю з таких чеснот е справедливiсть: жити по справедливости тобто прагнути зберегти кожному те, що йому належить, не ^норуючи при цьому занять простими людськими справами заради набуття щиросердосп, злагоди, людяностi, вiдданостi, благочестя, дружби. Звертаючись до дослiджень з ютори правлiння мiланських тиранiв [3, с.12-16], доходимо висновку, що саме справедливють як очищувальна чеснота i виявилась тiею здатнiстю дyшi, що завжди сторонилась правлячого аристократичного дому Вюконт. Виявляючись практично зайвою, вона школи не очiкyвалася анi вiд них, аш проявлялася у простого люду до них. Отже одше! вiри мiланського граматика в безсмертя дyшi й простiй yпевненостi в можливост врятувати заблyднi дyшi «тирашв» Вюконт виявлялося не достатньо. Вiдповiдно до струнко! гармони античного космосу дане завдання виявлялося практично нездшсненним. Альфiерi просто змушений був шукати для «суворо! й кровожерливо! династи» обхщш шляхи сходження в областi Чумацького шляху, що вш, власне, й зробив.
За мiфiчною розповiддю Платона про Ера, деспоти й тирани повинш були б попадати в Тартар [19, с.487]. Саме тут розташування зiрок, можна сказати, поставилося прихильно до вчителя латини - волею долi вiн опинився саме на такому краю св^у, у незвичайному мют напiвмiфiчно! кра!ни pax tartarica, де власне й могли загубитися дyшi тиранiв Вiсконтi, в нyдьзi очiкyючи сходження до зiрок Чумацького шляху. Якщо Татарiя - це Пекло, то Кафа - поза сумшвом, е брамою у Пекло [14, с.118]. Цей щкавий вираз про Кафу перфекта д'Аскол^ що бував у кримському мют в 1634 рощ, позбавлений всяко! двозначносп. За чашв Альфiерi мюто Кафа - «гавань св^у» - продовжувала бути найбшьшим термiналом в Криму й на Чорному морь Цей великий центр работорпвл^ у якому сходилися швшчш вiдгалyження Великого Шовкового шляху, набув в XIV-XV ст. тако! ж ваги для схщно! торпвл^ як i Генуя - для захщно!. I саме в щй напiвзабyтiй колонi!, велетенському мют (приблизно 70 тис. нас.) на краю Пекла, Альберто Альфiерi вперше мав нагоду познайомитись iз корпусом гностичних й герметичних текств, i все ж таки вщнайшов лазiвкy в непохитнiй i стрункш бyдовi античного космосу, що веде прямо на небо. Зараз про цей момент з певшстю можна казати, виходячи з факту широкого розповсюдження в штелектуальних колах Ившчного Причорномор'я на зламi XIV-XV столт рукописних збiрок так звано! «Теологи Аристотеля», чи «Фшософи Обраних», iнодi «Книги Перлин» [2, с.14-37]. Мова йдеться про yнiкальнy переробку схщними перипатетиками плотiнiвських «Еннеад», що належить до те! вульгарно-синкретично! течi! тзньо! еллiнiстично! фiлософi!, з яко! вийшли тi ж герметичнi трактати Поймандра, i залишки яко!, у свггобаченш так званих сабi!в, пережили перше тисячолотя вiд Р.Х. Надалi первюний стовбур традицi! згадуваного пам'ятника розщепився на два вториннi розгалуження: персидську рукописну традицiю, пов'язану з розповсюдженням ши!тсько! течi! iсма!лiтiв, i у подальшому - мyтазилiтiв, i еврейську рукописну традищю з !! тяжшням до неоплатонiчного об'еднання iдей Старого Зав^у з мyдрiстю Аристотеля. У протистоянш перипатетичним тенденцiям схоластiв, надалi
еклектизм «Теологи Аристотеля» виявився для платоншв-гумашспв дуже своечасною знахщкою. До того ж, факт знайомства Альфieрi i3 цими текстами саме в штелектуальних колах ^алшських колонiй Криму, представлених потужними вiрменськими, еврейськими й грецькими громадами, не викликае сумнiву й в американських дослщниюв. Варто лише в шдтвердження цього додати, що перший латинський переклад корпуса герметичних текспв в Gвропi був зроблений Марсшю Фiчiно у 1471 рощ (De potestate et sapientia Dei), на швстолотя пiзнiше за «Огдоади» Альберто Альфiерi. Отже, пiд впливом корпушв текстiв схiдних перипатетикiв, поширених пiд час життя мiланського граматика в Кафi, Альфiерi створенням власно! релшшно1 фшософи дiстався ще1 Огдоади.
На противагу платошчному генезису дол^ де справедливiсть первинно визначена як чеснота, мшанський граматик обирае занадто складну гностичну модель космосу схщних перипатетикiв, явленому як сплетення божественних розумiв, в якому вiдправною точкою при сходженш душi до неба е наявшсть розуму, а не здобуття чеснот. Порятунок можливий для вшх, лише потрiбно слiдувати за розумом. Бо чуттева людина е тшьки вiдображенням розумно! людини, а вщокремлення душi вiд розуму стае для не! загибеллю [2, с.93-101]. За текстами античних гностикiв, Огдоада являе собою восьме небо, тобто певну ефiрну область, що в^^зняеться вiд того ж сьомого неба (гебдомади) тим, що перебувае за межами чуттево сприйманого свiту. В цьому сенс висловлювання «на сьомому небi вiд щастя» й «на восьмому небi вiд щастя» семантично не е тотожними. Якщо огдоада невимовна - там лише можна почути певш сили, iснуючi за щею областю, то гебдомаду можна висловити: адже глава гебдомади говорив з Мойсеем. Виходячи з зазначених мiркувань, вибiр автором небесного рiвня Огдоади аж нiяк не випадковий. Огдоада - це «трон архонта», де душа творця (син) керуе невидимим Богом, саме тут перебувае так довго вишукувана справедливють i 11 дочка утихомирешсть. За гностичним вченням валентишан, це мiсце i стае для людських душ мiсцем порятунку [1, с.23,167]. Залишаеться зрозумiти, як вщкрити шлях до порятунку в Огдоадi душам шляхетного, але, нажаль, знедоленого дому Вюконп?
Вiдповiдно до тексту «Поймандра» Гермеса Трисмегiста, при сходженш до бога душа повинна пройти через вс планетш сфери й повернути кожнш iз семи планет ^хи й пристрастi, у яю вона одягнулася, як в «покривала» пiд час зiсковзування до Землг Вже в «оголеному станi» душа може досягти Огдоади, увшти в Бога, стати Богом i завершити гностичне сходження. Повертаючись до сюжетно! лши латинських дiалогiв Альберто Альфiерi, звернемо увагу, що виконання мюи сходження до Огдоади напiвсвiдомо автор покладае лише на одну, щонайменше, невинну душу им'1 Вiсконтi - бастарда Габрiеле Марiя, по-звiрячому вбитого позашлюбного сина Джана Галеаццо. Важко зрозумiти, чому вибiр припав саме на бастарда. Габрiеле Марiя був страчений з незрозумших причин у Гену1 в 1408 роцi. Альфiерi був пiд час ще1 страти в Гену1, про що свщчить договiр мiж учителями граматики, датований тим же роком. У текст профетичних дiалогiв автор постiйно плутаеться у прогнозованих для Мiлану й Гену1 подiях пiсля ще1 нещасливо1 дати. Саме це дае нам привщ стверджувати, що Альфiерi перебрався в далею iталiйськi колонil Криму приблизно у той же рш, злощасний 1408. Включення персонажа Габрiеле Марiя в контекст кожного з дiалогiв, навiть особливий драматизм, який автор вкладае у вуста батька при зустрiчi з душею загиблого сина, а також ряд
шших моментв - все це видае особливу симпатiю Альфiерi до молодого i невиправдано померлого бастарда. Схоже це внутршня драма несправедливост й краху надiй самого автора, яку вш згодом виносить у досить незвичайне для розумшня захiдних дослiдникiв поняття гiдностi. Для вчителя граматики воно синонiмiчно iз самопожертвою, зреченням i витривалiстю [24, с.55]. Отже, щоб показати ам'! Вiсконтi шлях до справедливостi, до Огдоади, бастард Габрiеле Марiя повинен пройти вюм планетарних сфер. Вюм небес пiднесення й, вiдповiдно, вюм дiалогiв. Звертаючись до есхатологiчно! частини найдавшшого трактату герметичного корпусу «Поймандр», вичитуемо. 25) I таким чином, частина людини, що залишилася, спрямовуеться нагору проходячи через вш сфери, i в першiй залишае здатшсть збiльшуватися i зменшуватися, у другий - можливють творити зло i обман, вiдтепер знесиленi, в третш - iлюзорну хтивiсть, вiдтепер знесилену, четвертiй - виявлення влади, що позбавилась самовпевненост, п'ятiй - нечестиву зухвалють i гордовиту нахабнiсть, шостш - дурнi справи багатства, вщтепер знесиленi, i в сьомiй - неправду, що розставляе тенета [9, с.23]. У вщсутносп детального перекладу тексту росшською або укра!нською мовою, важко визначити, як цi сфери очищення душi бастарда функцiонально розподшеш мiж учасниками дiалогiв - Джан Галеаццо, Бернабо, Катериною Вiсконтi, Ан'езе Мантегацца й Адорно Антонiотто. За текстом «Огдоади», в плиш поступово! змiни учасникiв дiалогiв, зриваються й т «покривала», про якi розмовляють душ^ намагаючись очиститись вiд них заради вознесшня. Це теми батьювсько! любовi й любовi до розкош^ каяття й жорстокостi, материнсько! турботи, самогубства, марнославства й вiроломства, мужност й правосуддя, зрадництва, рабства. У самовщданш спробi принести цивiлiзацiю «варварським народам» й утiшити переселенцiв класичною освiтою профетична фiлософiя Альберто Альфiерi практично в бiльшостi дiалогiв звертаеться до пророцтв на майбутне, приголомшливих розми^в про важке й суворе майбутне 1талп, Вiзантi! й Кафи. Чекае на сходження «людини домiрно! зiркам» humanitas, яка зможе об'еднати всiх. Але багатьом з пророцтв так i не судилося здшснитися.
Дiалоги мiланського граматика залишають вщкритим фiнал, примушуючи повертатися до них ще раз в нади на краще осмислення своерщного задуму «Огдоади». Звщси i наше дослiдження, обмежене рамками статп, покликане лише привернути увагу фiлологiв, фiлософiв, культурологiв до ушкально! спiльно! спадщини iталiйсько! й укра!нсько! культур. Творчiсть Альфiерi - це впевнений крок до вщкриття невщомого укра!нського вiдродження, в процес якого точки вiдлiку для Росп i Укра!ни всупереч «бритвi Петрова» стають не рiвноцiнними. Бо зблизити культуру Ившчно-Схщно! Русi й Ггалп виявилося дуже складним завданням ще в часи Ферраро-Флорентшського собору (1439), коли це намагався зробити за допомогою уни вчений друг Ману!ла Хрисолори, останнш митрополит Ки!вський i всiе! Русi 1сидор. Захопленiсть одних й iронiя iнших через два роки в Мос^ обернулися для 1сидора ув'язненням. Тому для Роси Ренесанс - «невдалий», «уповiльнений», «схований», «розпливчастий». За влучним виразом М.Петрова, важко тдвести до iкони або фрески, дати в руки книгу або рукопис, показати архтектурну споруду й сказати - от це нехай единий, але ютинно ренесансний вггчизняний вш^р [18, с.193]. Як бачимо iз творчостi вчителя Альфiерi, для укра!нсько! традицi! це не «дух, що носиться повггрям», а нехай заплутана й
багатоскладна, але реальшсть. Навт якщо вважати це винятком, то, як вщомо, виняток пiдтверджуe правило. Протягом столггь iталiйська i украшська культури виявляли свiтовi своeрiдний симбiоз, завдяки цьому погляди штелектуальних кiл пiвнiчно-схiдних сусадв тривалий час були спрямованi до земель сучасно! Украши, адже саме тут можна було почути новi ще! i вiяння. Отже, зараз можна впевнено говорити не тшьки про культурну трансмiсiю гуманiстичних щей, але й про !х ушкальне вiдтворення в украшськш iнтелектуальнiй традици. Але заради цього потрiбно прийняти i i! рiвноправнi невiд'eмнi складов^ не тiльки iталiйську культуру, про яку йшла мова, але й вiрменську, еврейську, половецьку i багато шших. Це вже справа наступного поколшня дослiдникiв, а що до прищеплення ренесансно! культури в Укра!ш й Роси XIV-XV столiть - поки що один бал на нашу користь.
Список лггератури
1. Афонасин Е.В. Античный гностицизм. Фрагменты и свидетельства / Е.В. Афонасин - СПб., 2002. - 368 с.
2. Борисов А.Я. Материалы и исследования по истории неоплатонизма на Средневековом востоке / А.Я. Борисов // Православный палестинский сборник. - СПб., 2002 - Вып. 99 (36) - 257 с.
3. Буркхардт Я. Культура Возрождения в Италии / Я. Буркхардт - М.: Юристъ, 1996. - 591 с.
4. Гуковский М.А. Итальянское Возрождение / М.А. Гуковский - 2-е изд. - Л., 1990. - 624 с.
5. Данте Алигьери Малые произведения / Данте Алигьери - М. : Наука, 1968. - 652 с.
6. Де Либера А. Средневековое мышление / А. Де Либера - М. : Праксис, 2004. - 368 с.
7. Еманов А.Г. Неизданные лапидарные памятники генуэзских поселений Крыма (XIV-XV вв.) / А.Г. Еманов // Вопросы эпиграфики. - М. : РФСОН. - Выпуск 1. - 248 с.
8. Йонас Г. Религия гнозиса / Г. Ионас // Гермес Трисмегист и герметическая традиция Востока и Запада. - К. : Ирис; М. : Алетейа, 1998. - 623 с.
9. Знание за пределами науки. Мистицизм, герметизм, астрология, алхимия, магия в интеллект, традициях I - XIV вв. / [сост. и общ. ред. И.Т. Касавина] - М. : Республика, 1996. - 445 с.
10. 1талшщ та ггалшська культура в Украш. - К., 2004
11. Ковалёва М.В. Синьория Висконти в Милане / М.В. Ковалёва // Вестник Орловского университета - 2009. - №3 (7), июль-сентябрь - С.171-180
12. Крамаровский М.Г. Человек средневековой улицы. Золотая Орда. Византия. Италия / М.Г. Крамаровский - Спб. : Евразия, 2012. - 496 с.
13. Кущ Т.В. Византийский ученый Мануил Хрисолора в письмах своих современников / Т.В. Кущ // Античная древность и средние века. - Екатеринбург : Уральский университет, 1999. - Вып. 30 - С. 308-318
14. Литвинов В.М. Ренесансний гумашзм в Украш / В.М. Литвинов — К., 2000. - 472 с.
15. Макробий Комментарий на "Сон Сципиона" / Макробий [перев. с лат. М.С.Петровой] // Commentarii de Historia (Исторические записки) : ВГУ, 2001. - Вып. 5
16. Описание Черного моря и Татарии составил доминиканец Д'Асколи / Одесса : ЗООД, 1912 -Том 24. - С. 91 - 93; 135 - 180.
17. Петрарка Ф. Сочинения философские и полемические / Ф.Петрарка — М. : РОССПЭН, 1998. -477 с.
18. Петров М.Т. Проблема Возрождения в советской науке / М.Т. Петров - Л. : Наука, 1989 - 242 с.
19. Платон Сочинения в 4-х томах / Платон - СПб. : Изд. Олега Абышко, 2007. - Т.3. Ч. 1. - 752 с.
20. Россия и Италия. Сборник исторических материалов. - СПб., 1908 - Т.2., вып.1. - 685 с.
21. Степанов А. Искусство эпохи Возрождения. Италия. XIV-XV века / А. Степанов - СПб. : Азбука-классика, 2003. - 504 с.
22. Хижняк З.И. Киево-Могилянская академия / З.И. Хижняк - К. : Вища школа, 1988. - 268 с.
23. Цицерон Диалоги. О государстве. О законах / Цицерон - М. : Наука, 1966. - 225 с.
24. Education, Civic Virtue, and Colonialism in Fifteenth-Century Italy: The Ogdoas of Alberto Alfieri / Edited by Carla P. Weinberg (University of the Arts) and E. Ann Matter (University of Pennsylvania). - 2011. - 194 p.
25. L'Ogdoas di Alberto Alfieri. Episodii di storia genovese nei primordii del secolo XV, pubbl. dal dott. Antonio Cerruti. Genova. 1886 (оттиск из Atti della societa ligure di storia patria, Ser. II, v. XVII)
Шарыпин А. Философское наследие Альберто Альфиери: к вопросу об украинском Возрождении XIV-XV вв. // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: Философия. Культурология. Политология. Социология. - 2014. - Т.27 (66). -№ 1-2. - С. 84-98.
Статья предлагает вернуться к проблеме украинского ренессанса через творчество малоизвестного отечественному исследователю итальянского гуманиста рубежа XIV-XV веков Альберто Альфиери, написавшего в Крыму серию философских диалогов «Огдоада». Исследуемое интеллектуальное явление чрезвычайно важно для истории всей украинской философии и представляет новый шаг в сторону ее углубленного изучения.
Ключевые слова: украинское возрождение, Огдоада, Альберто Альфиери, профетизм, гностическая философия, неоплатонизм.
Sharypin A. Alberto Alflyeri's philosophical heritage: to a question on the Ukrainian Renaissance of XIV-XV centuries // Scientific Notes of Taurida National V.I. Vernadsky University. Series: Philosophy. Culturology. Political sciences. Sociology. - 2014.- Vol. 27 (66). - № 1-2. - P. 84-98. The article suggests returning to a problem of the Ukrainian Renaissance through the work of the Italian humanist of XIV-XV centuries Alberto Alfieri, who remains unknown to the most Ukrainian researchers till this moment. For a cultural history of Ukraine the intellectual legacy of Italy is significant as much, as Byzantium spiritual legacy for Russia. For the first time Italian culture faced the Arabian and Jewish peripatetic on the Northern Black Sea Coast. According to interlacing Italian humanism with intellectual cultures of Tatars, Jews, Armenians, Kipchaks, etc. antique philosophy acquired the unique sounding in Ogdoas - Alberto Alfieri's philosophical and prophetic dialogues. Treatments of Plato and Cicero, general for all European culture questions of justice and requital, appearance of new type of the human "humanitas" - all these problems are solved in Ogdoas by mystic gnosis of East Neo-Platonism. Precisely this fact reveals Alfieri's work representing a new landmark in the research of the history of Ukrainian philosophy.
Key words: Ukrainian Renaissance, philosophy, Ogdoada, Alberto Alfiyeri, prophetism, Gnosticism, gnosis, Neo-Platonism
