CC BY
138
1рина ДОБРОНРАВОВА
Ф1ЛОСОФ1Я ОСВ1ТИ ЗА ДОБИ ПОСТНЕКПАСИЧНОТ НАУКИ*
Наука як тзнання ткно пов'язана з наукою як культурою, тобто з освтою, вiдтворюючою самих суб'eктiв науки. Неминучий розрив мiж науковими тноващями i освттми традищями стае особливо очевидним тд час наукових революцш. Ниш постнекласична наука змтила не тыьки систему своИх тдстав, тобто тип науковоI рацiональностi, але i опинилася перед проблемою створення некласич-ного iдеалу рацiональностi. Все це надзвичайно важливо для фмософи освипи, оскыъки вона зале-жить вiд розумтня людсько'1 здатностi навчати i вчитися. До^дження складних систем, що самооргашзуються, як включають людину, стали центральними в постнекласичнш наущ, особливо в синергетищ, трансдисциплтарнш наущ про самооргашзащю. Синергетична методолог1я може працювати в освiтi, якщо фiлософiя освти розглядае и як процес самооргашзаци.
Фшософська концепщя освгти тюно пов'язана з щеалом i типом науково! ращональносп вщповщного юторичного етапу розвитку людства. Коли тип ращональноста змшюеться, тобто протягом глобальних наукових революцш, певний час юнуе неузгодженють мiж тим, що трапляеться в наущ як шзнанш i в наущ як культурi [1], тобто у сфер^ де вщбуваеться збереження i транслящя наукового знання, сферi, до яко! належить освiта. Мова йде про вщому освiтянську проблему, особливо вщчутну у вищiй освiтi, що готуе науковщв. Готуючи суб'ектiв науково! дiяльностi, ми майже з неминучютю зорiентованi нiби на вчора. I це ще нiчого, коли мова йде про наукову шформащю: !"! нескладно отримати, якщо тебе навчили, як це робити. Але швиды i фундаментальнi змiни науки як шзнання пiд час науково! револющ! можуть стосуватися уявлень про бажаний продукт роботи науки як куль-тури — про суб'ект науково! творчост вченого.
Саме сьогоднi ми i переживаемо глобальну наукову революцш, пов'язану зi становленням постнекласично! науки i вiдповiдного постнекласичного типу науково! ращональносп. Але крiм приведення у вщповщнють iз сучасним
* Статтю тдготовлено за тдтримки гранту для здшснення украшсько-росшського проекту (Постанова Президл НАНУ № 67 ввд 6.04.2005 р., проект № 14)
рiвнем змiстовних i методологiчних аспектiв знання, що викладаеться в освiтнiх закладах, на час ще й змiна уявлень про суб'екпв освгтянсько! дiяльностi. Ця змша зумовлена i вiдмовою вiд класичного щеалу ращо-нальностi в фшософп i науцi, i тим, що предметом постнекласично! науки стають складш людиновимiрнi системи, котрi здатнi до розвитку, а отже, в певному аспекта й освгта.
Усвщомлення рiзноманiтностi в способах iснування науково! ращональ-ностi, що супроводжувало фiлософське осмислення наукових революцш ХХ ст., в сучаснш фшософп науки грунтуеться на поняттях iдеалiв i типiв ращональносп. Класичний i некласичний iдеали ращональносп розглядае в 1984 р. Мераб МамардашвЫ [2] i включае в цей розгляд фшософш, психологiю i фiзикy Американський фiлософ Хiларi Патнем констатуе в 1987 р. принциповi труднощi з класичним iдеалом безособового знання, анашзуючи ситуаци в квантовш механiцi i в сучаснiй лопщ [3, 467—509]. В'ячеслав Стьопiн в 1989 р. i формулюе ознаки класичного, некласичного i постнекласичного тишв рацiональностi, як1 утворюються на вщповщних етапах розвитку науки [4, 3—18].
Перш за все хотшося б зазначити, що щеал класично! ращональносп вiдпрацьовувався, згiдно з Мамардашвiлi, за чаав класично! науки i його природньо сшвставляти з класичним типом науково! рацiональностi за Стьопiним. При цьому в око впадае деяка суперечшсть, яка е уявною, про що йтиметься нижче.
Рiч у пм, що спiввiдношення суб'екта i об'екта пiзнання мисляться в класичному типi рацiональностi таким чином, що суб'ект мае бути елiмiно-ваним, винесеним за дужки, для забезпечення об'ективносп шзнання. Свого часу це класичне розумiння позицп суб'екта вдало висловив вiдомий фiзик Л. Бршюен: «Вщ того, що я тшьки подивлюсь, нiчого не змшиться». Стшы макроскопiчнi тiла, якi е предметом класично! фiзики, вiдповiдають цiй настановь Змiнювати И доводиться, коли мова йде про мжрооб'екти, котрi виступають предметом квантово! механiки, i «подивитись» на якi, тобто пiддати впливу електромагштного випромiнювання, означае змiнити п вихiднi характеристики положення або iмпульсу, якi i мали бути вимiряними.
Тут в дiю вступае некласичний тип ращональносп, який передбачае забезпечення об'ективносп шзнання завдяки врахуванню засобiв дiяльностi суб'екта. Принцип доповняльностi Н. Бора, який мав врегулювати ди вченого з урахуванням принципу невизначеносп Гейзенберга щодо неко-мутуючих величин, академж В. А. Фок переформулював у принцип вiднос-ностi до засобiв спостереження. Вiн пiдкреслював, що цей принцип е узагальненням принципу вщносносп механiчного руху до систем вщлжу, який дiяв у класичнш i релятивiстськiй механiцi. Таким чином було усвщомлено, що певне врахування активностi суб'екта мало мiсце i за часiв класичного типу ращональносп.
Постнекласичний тип рацiональностi продовжуе обмежувати дт класичного типу рацiональностi, осюльки визначае, що серед макроскопiч-них об'екпв, як1 ранiше всi вважалися предметом класично! фiзики, такими е тшьки штегроваш системи. Неiнтегрованi системи, динамжа яких е
нелiнiйною, в певних галузях свого iснування (бшя особливих точок, точок розгалуження, в найпроспшому випадку точок бiфуркащi) е надзвичайно чутливими до зовнiшнiх впливiв, принципово вiдкритими. Спостереження таких систем, хоча i немжроскошчних, також впливае на отримуваш результати незворотнiм чином. Однак для забезпечення об'ективносп шзнання тут не може вистачити лише врахування засобiв спостереження.
Загальних настанов для ди суб'екта при вивченш таких систем ще не юнуе. Вiдомо, що слабкого випадкового впливу достатньо, щоб визначити вибiр системою альтернативного способу поведшки, а надал наслiдки цього вибору посилюються нелшшнютю. Стьопiн зазначае додаткове усклад-нення, яке по^бно брати до уваги, коли мова йде про таю типовi об'екти нелшШно! науки, як живi системи, соцiальнi системи, еколопчш системи, що можуть включати в себе i людину. Об'ективне шзнання цих систем передбачае врахування щннюних настанов суб'екта. Так, навряд чи можна адекватно ставитись до вивчення бюсфери за умови, наприклад, подшу живих iстот на корисних i шкщливих.
Що ж до сшввщношення класичного iдеалу рацiональностi з певними типами ращональносп, то важливо визначити, перш за все, зв'язок класичного щеалу ращональносп саме з класичним типом рацiональностi. Тодi зрозумiлими будуть умови, за яких щеал ращональносп мае бути змiненим. 1накше немин^ ситуаци, коли невiдповiднiсть плщно! науково'1' теори неадекватному iдеалу рацiональностi породжуе питання про i"i повноту. Саме така ситуащя мала мiсце пщ час дискуси Бора й Ейнштейна про повноту квантовоi' механiки, вiдомоi' також як проблема прихованих параме^в. На сьогоднi, завдяки формулюванню теореми Белла й ii експериментальнiй перевiрцi, питання про повноту квантово'1' мехашки е вирiшеним [5], на вщмшу вщ проблеми формування некласичного щеалу ращональносп.
Розглянемо тепер, в чому ж полягае та уявна суперечнють, про яку йшла мова вище. Класичний iдеал рацiональностi е притаманним класичнш науцi Нового часу, метафiзичнi засади яко'1' були створенi Декартом. Як показав М. Хайдеггер у свош вщомш працi «Час картини свгту», «до науки як до дослщження справа вперше доходить, коли буття iснуючого починають шукати в предметность Це опредмечення здiйснюеться в уявленш... тодi iстина обертаеться на вiрогiднiсть уявлення. Вперше iснуюче визначаеться як предметнють уявлення, а ютина як вiрогiднiсть уявлення у метафiзицi Декарта» [6, 101]. При цьому свгг стае картиною, а людина суб'ектом: «...людина стае суб'ектом. означае: вона стае тим юнуючим, на яке у родi свого буття i ввдд свое'1' iстини спираеться усе юнуюче» [6, 102]. На вщмшу вщ давньогрецького i середньовiчного ставлення до свiту, «людина, власне, захоплюе це становище, яке нею ж влаштоване... Людина ставить зааб, яким треба поставити себе вщносно опредмеченого iснуючого в залежнiсть вщ само'1' себе» [6, 102]. А метафiзичною засадою цiеi самостiйностi людини як суб'екта виступае славнозвюне cogito ergo sum — можливють суб'екта засвщчувати свое iснування внаслiдок власно'1' рефлексй".
Таким чином, створюеться враження певно'1' суперечностi: класичний тип ращональносп передбачае можливiсть не зважати на суб'ект, отримувати щлком об'ективне знання, елiмiнуючи будь-яку згадку про
суб'ект, а класичний щеал рацiональностi спираеться на вихщну визначальну роль суб'екта як на свою метафiзичну основу. Насправдi ж, як вже зазначалось, ця суперечнють уявна. Адже саме можливiсть суб'екта засвщчити об'ективнiсть деякого предмета залежить вiд спроможностi суб'екта неперервним чином вщтворювати об'ект так, щоб той був повнiстю артикульований зовнiшнiм, просторовим чином, тобто щоб не лишалось мюця ш для чого внутршнього, не контрольованого суб'ектом. Саме це забезпечуе принципове розрiзнення, за Декартом, матерiально! субстанцi!, головною ознакою яко! е просторова протяжнiсть, i духовно! субстанцп, головною ознакою яко! е мислення. Це розрiзнення, як вщомо, вперше визначило предмет природознавства.
Визначаючи класичний iдеал ращональносп i посилаючись при цьому на Декарта, МамардашвЫ пiдкреслюе, що мова йде про принципову можливють вщтворити рацiонально зрозумiлий об'ект неперервним чином теоретично (чому вщповщае, наприклад, застосування в теоретичнш механiцi диференцiйного числення, а отже, й нескiнченно малих величин). Стосовно практики передбачаеться можливють нескшченного вдоскона-лення вимiрювальних процедур, яю в принципi апроксимують щеальну точнiсть величин, теоретично заданих щодо математичних просторових i часових точок, i не мають розмiру.
Вс згаданi нескiнченностi, а також багато шших (можливiсть мислити i актуальну й потенцiйну нескiнченностi у математищ, зокрема), передбача-ють примислення нескшченного суб'екту, здатного здшснити цi нескшченш процедури. З самого початку класичне мислення мало на увазi божествений штелект, за образом i подобою якого мислився людський штелект. Вирь шальною для класичного iдеалу ращональносп була можливiсть граничного переходу мiж процедурами, якi була здатна здшснювати людина, i !хнiм неск1нченним повторенням, щодо якого мислився здатним нескшченний суб'ект.
Таке розумшня об'ективаци рацiонально зрозумшого задаеться в метафiзичному обгрунтуваннi науки Нового Часу Декартом i виступае вихщним моментом методу фiзичного дослщження за Галiлеем [7]. Як один iз наслiдкiв для фiзично! картини свгту, з цього випливае, мiж iншим, нескiнченна подiльнiсть i однорщнють простору i часу, в будь-якш точцi котрого суб'ект може перевiрити в фiзичному експериментi теоретичний закон, що описуе поведшку об'екта.
I нарешт!, ще один важливий аспект класичного розумшня свщомосп, на якому наголошуе Мамардашвiлi: «той, хто знае предмет А, знае свш стан розуму стосовно А (тобто свщомють прозора для само! себе)» [2, 10—11]. Цей момент е надзвичайно важливим саме для розумiння освгти в класичному дусi. Ось як характеризуе це класичне розумшня сам Мамардашвш: «У класичнш педагогiцi, а вона лише окремий елемент загального класичного стилю мислення, фактично передбачаеться деяка прившейована ^ в цьому сена одноедина й абсолютна ) система вщшку — така, що перенесення знання ... з одше! голови до шшо! в навчанш i засвоеннi. Грунтуеться на реконструкци або вiдтвореннi одного единого суб'екта по всгх точках.Ми вважаемо, що процес
навчання полягае в тому, що якщо, наприклад, дитина знаходиться в точцi А i у мене, унiверсального спостеркача, е знання про те, що вщбуваеться в точцi А, я можу передати дитинi це знання» [2, 12—13]. Але весь досвщ педагопки, психологи, лiнгвiстики вiдкидае це спрощене класичне розумiння.
Власне, вихщ за межi класичного розумiння свщомосп в фшософп i психологи почався з виявлення «непрозоросп» для суб'екта власних сташв свiдомостi. Виявлення Марксом феномену щеологи, виявлення Фрейдом процеав рацiоналiзацií витiснених змiстiв свiдомостi — це свщоцтво детермiнованостi мислячого суб'екта iсторiею людства за Марксом або персональною iсторiею становлення його сексуальност за Фрейдом.
М. Мамардашвiлi вважав, що, як свого часу для Маркса i Фрейда, вихщ за межi класично! рацiональностi вiдбувся для видатних фiзикiв у ХХ ст. В ходi наукових революцiй нашого столiття Ейнштейн у спецiальнiй теори вiдносностi вiдмовився вiд iдеалiзацiй, притаманних принципу вщносносп Галiлея, а Н. Бор у квантовш механiцi — вщ притаманних класичнiй механiцi iдеалiзованих уявлень про принципову можливiсть нескшченно точного визначення положення та iмпульсу мiкрооб'ектiв.
Мамардашвiлi ставить в один ряд обмеження класичного погляду в квантовш фiзицi з границею зменшення невизначеностей, в психологи — з сенсорним порогом чутливосп, в економщ — з неможливютю зняти рiзницю мiж органiзацiею виробництва всерединi приватного виробництва i його самоорганiзацiею в цшому ринку, де дiють багато шдивщуальних воль, що базуються на приватнш власностi. До таких обмежень Мамардашвш вiдносить i принципову вщсутнють промiжних варiантiв при випадковому виборi мiж рiвноможливими рiшеннями в точщ бiфуркацií.
Роль таких обмежень полягае в тому, що вони руйнують можливють граничного переходу до нескшченно потужного зовшшнього iнтеллекту, адже саме такий перехщ е основою класичного образу думки. Бшьш того, примислення нескшченного суб'екта стае в цих випадках непо^бним, а тому й безглуздим.
Торкаючись причин цих змш, Мамардашвш посилаеться на Маркса, «у якого цей радикально некласичний хщ мислення, що виключав деяку класичну прозорють свiдомостi або деяку абсолютну зовшшню систему вiдлiку, в якш будь-яку систему може бути вщтворено вже в рацiонально контрольованому вигляд^ передбачае iснування iстотньо рiзних осередыв самодiяльностi в системах» [2, 69].
Щкаво, що iснування рiзних осередюв самодiяльностi, яке й робить неможливим застосування типово! для класики прившейовано! точки зору, е типовою ознакою складних систем, що самоорганiзуються i як1 виступають предметом нелiнiйноí' науки. Щ системи мають рiзнi центри притягання (аттрактори), що конкурують помiж собою i визначають можливiсть рiзних варiантiв еволюцП складних ситем. Нелшшнють посилюе вiдмiнностi, якi спочатку е малими, i система, потрапивши в зону притягування одного з аттракторiв, опиняеться в ситуацн незворотностi зробленого вибору. Подальше уточнення шформацп щодо вихщних вiдмiнностей не полiпшуе можливостей передбачення нi для ситуацГ! бiфуркацií', нi для дивних аттракторiв входження в хаос. Все це робить очевидним необхщнють
подaльшоï вiдмови вщ клacичного iдеaлy paцiонaльноcтi для у^шного розвитку i поcтнеклacичноï нayки.
Тaким чином, pелятивicтcькa фiзикa зpyйнyвaлa iдеaл пpивiлейовaноï пpоcтоpово-чacовоï позицй' в cиcтемi вiдлiкy, якa пов'язyвaлacя в к^отчий меxaнiцi з aбcолютним пpоcтоpом i чacом. Квaнтовa меxaнiкa продемон-cip^ana принципову неможливicть неcкiнченного уточнення просторово-чacового положення фiзичниx об'eктiв. Нелшшта динaмiкa оcтaточно зpyйнyвaлa iдеaл лaплaciвcького детеpмiнiзмy, покaзaвши, що уточнення почaтковиx умов не полiпшye пеpедбaчyвaноcтi.
В пункп, який пов'язуе клacичний ото^б миcлення з точкою зору божественого погляду, pозyмiння, зaпpопоновaне Мaмapдaшвiлi i Птне-мом, cпiвпaдaють. Однaк якщо Мaмapдaшвiлi пiдкpеcлюe перш зa в^ вiдмовy вiд пpимиcлення неcкiнченного штелекту при виxодi зa межi к^^чного iдеaлy paцiонaльноcтi, Х. Пaтнем зоcеpеджyeтьcя нa вiдмовi вiд пpивiлейовaноï точки зору в шший cпоciб, визтачений тpaдицieю, в якiй вiн пpaцюe i яку можнa визнaчити як поcтaнaлiтичнy [S, 24—26].
Метaфiзичний pеaлiзм, який Пaтнем m,aaae кpитицi, пеpедбaчae пpивiлейовaнy пiзнaвaльнy позицiю, тaк би мовити, з точки зору погляду «Божествен^ очей» [9, 468-494]. Х. Птнем демонструе непpийнятнicть тaкоï позицй' ^ двоx пpиклaдax, один з якиx пов'язaний iз квaнтовою меxaнiкою, a iнший — зi cпоcобaми pозв'язaння пapaдокcy бpеxyнa в cyчacнiй логiцi. Hещодaвнe доведення повноти квaнтовоï меxaнiки i вiдмовa вiд ще!" пpиxовaниx пapaметpiв зacвiдчили, що неможливо уникнути того, що Пaтнем, поcилaючиcь нa Е. Вiгнеpa, нaзивae принциповим розривом, пpомiжком мiж cиcтемою i ^о^^р^чем. Для повного опиcy квaнтово-меxaнiчноï cиcтеми необxiдно звaжaти, яй caме з двоx можливиx i взaeмовиключниx (доповняльниx) зacобiв cпоcтеpеження будуть викорто-товyвaтиcя cyб'eктом, отже, неможливо уявити cyб'eкт, який водночac озиpaв би i cиcтемy, i cпоcтеpiгaчa в обоx вapiaнтax, не вдaючиcь до пapaдокcaльноï iнтеpпpетaцiï одночacного icнyвaння множини cвiтiв, що pозгaлyжyютьcя.
Aнaлогiчно, зacтоcовyючи iepapxiю мов i метa — мов для уникнення rapa^^y бpеxyнa, неможливо виcловлювaтиcь про цю iepapxiю мовою, що включенa до не!'. Оcь який зaгaльний виотовок робить Х. Пaтнем з розгляду циx пpиклaдiв: «Обидвa випaдки включaють одне й те ж поняття «Божественного бaчення», один i той же епютемолопчний iдеaл доcягнення бaчення «з точки зору Apxiмедa» — точки зору, з яко'1' ми могли б озиpaти cпоcтеpiгaчiв, немов би вони не були нaми caмими, немов би ми були, тaк би мовити, позa нaшою влacною шк1рою. Обидвa випaдки включaють один i той же iдеaл безоcобового знaння. Те, що ми не можемо доcягти цього iдеaлy нa пpaктицi, не е пapaдокcaльним: нiколи й не пpипycкaлоcь, що ми можемо доcягти його та пpaктицi. Однaк те, що винигають пpинциповi тpyднощi з caмим iдеaлом, тобто що ми не можемо бшьше уявити, що ознaчae доcягнення цього iдеaлy, цей фaкт виявляeтьcя для нac ... тайбшьш глибоким пapaдокcом» [9, 142].
Х. Птнем y згaдyвaниx нaми pоботax не нaмaгaвcя вийти до строби позитивного фоpмyлювaння неклacичного iдеaлy paцiонaльноcтi, зо^ре-
дившись на запеpеченнi класичного iдеалy. Пpоблематично, чи погодився б вш з тим pозyмiнням завдання ствоpення некласичного щеалу pацiональностi, який наводить М. Mамаpдашвiлi: «Некласична пpоблема онтологи' pозyмy (або, вщповщно, pацiональностi) йде сво'1'м коpiнням в тi змiни в нш, якi виникають y ХХ ст. — y зв'язку iз задачею введення свщомм i життeвиx явищ до наyковоï каpтини св1ту» [2, 3]. Адже Патнем пiдкpеслюe неусувний пpомiжок мiж сyб'eктом iз засобами спостеpеження i дослiджyваним мiкpооб'eктом i ^инципову вiдсyгнiсть позицй", з яко!" можливий одночасний опис обоx. ^авда, i Mамаpдашвiлi пише, що «введення явищ свщомосп i життя до фiзичноï каpтини свiтy e вельми пpоблематичним» [2].
Взагалi, спiвставлення точок зоpy двоx циx фiлософiв e о^емим склад-ним завданням, оскшьки мова йде пpо спiвставлення piзниx тpадицiй мислення. Важливим e те, що з позицш piзниx тpадицiй було засвiдчено виxiд за межi класичного iдеалy pацiональностi.
Щодо сшввщношення класичного iдеалy pацiональностi i класичного типу pацiональностi, то, як видно, саме пpетензiя сyб'eкта на нескшченно точне вiдтвоpення об'eкта i ствоpюe пpинциповy можливiсть своeï подаль-шо'1 елiмiнацiï i впевненост1 в можливост абсолютно!" об'eктивностi знання пpинаймнi як щеалу. Mамаpдашвiлi фоpмyлюe обмеження ^eï можливост1 як «обмеженiсть можливостей спостеpiгача бути сyб'eктом» [2, 51]. Таким чином, класичний тип pацiональност1 втiлюe il класичний iдеал, об^унто-вyeться ним.
Пpиpодньо пpипyскати, що в некласичному i постнекласичному типаx pацiональностi втiлюeться некласичний iдеал pацiональностi, але його yсвiдомлення i позитивне фоpмyлювання ще вимагатиме багатьоx зусиль вщ ф1лософ1в i методологiв науки. Тим часом, пеpебyдова освгтньо!' пpактики у вщповщносп з новими науковими надбаннями вже маe вiдбyватись. Надзвичайно обнадшливою у цьому планi e та обставина, що pyx пpиpодознавства в 61к залучення його до постнекласично!" науки yсyваe ту пpipвy, яка юнувала м1ж гyманiтаpними i пpиpодничими науками, м1ж науками пpо живе i пpо неживе, взагалi м1ж наукою i кyльтypою як такими. Долучаючись до опанування людиноспiвмipниx об^кив, здатниx до само-pозвиткy, так зваш точн1 науки звеpтаються до досвщу бюлоги' i псиxологiï, i^ropn' й медицини, як1 завжди мали сво'1'м пpедметом життя взагалi, i людське життя зо^ема.
Поступаючись мюцем лiдеpа в пpиpодознавствi, фiзика поступово звiльняeться в1д pолi eдиного зpазка науково!" pеспектабельностi, з позиц1й якого вс1 1нш1 наyковi дисципл1ни вважались недостатньо pозвиненими, не фундаментальними.
м1ж тим у наyцi зм1нилось саме ставлення до фундаментальность Ось як пишуть пpо це самi науковщ: «Не зважаючи на гpандiознi yспixи ф1зики елементаpниx часток або анал!зу гомологiчниx pядiв у молекyляpнiй генетищ, кpедо «фyндаменталiстiв» вже втpатило свою виключну пpиваб-лив1сть. Тепеp уже не досить в^д^ити основн1 закони i зpозyмiти, як пpацюe свгт «в пpинципi.» Hайточнiшi фyндаментальнi закони дтть у pеально 1снуючому свш. Будь-який нелiнiйний пpоцес пpизводить до pозгалyження, до pоздоpiжжя, в якому система може обpати той або шший
шлях. Ми маемо справу з вибором ршень, наслщки яких неможливо передбачити, оскiльки для кожного з цих ршень е характерним пщсилення. Найнезначнiшi неточностi роздмухуються i мають далекосяжнi наслiдки. Кожного окремого моменту причинний зв'язок збертаеться, але шсля кiлькох розгалужень його вже не видно. Рано чи шзно початкова шформащя про стан системи перестае бути корисною. В ходi еволюцп будь-якого процесу шформащя генеруеться i запам'ятовуеться. Закони природи допускають для под1й множину р!зних варiантiв, але наш св1т мае одну-едину юторго» [10, 17].
Як бачимо, природознавство вийшло у предметне поле нелшшносп, полiварiантностi, незворотностi вибору, в поле, де завжди працювали гуманiтарнi науки, i зокрема педагогiка. Правда, природознавство принесло з собою здатнють точно формулювати i вирiшувати деякi типи задач, пов'язаних з математичним моделюванням проце^в самооргашзацш, динамiчного самовiдтворення в1дносно стшких систем, що утворились у процес самооргашзацп, сценарив входження в хаос та утворення складних систем у динам!чному детермiнованому хаось ц1 нов1 засоби значно збагачують можливост1 залучення математики до гумаштарно1 сфери [11]. Але не менш важливою для розвитку li наукових пiдвалин i ф1лософських засад е вiдмова вщ неадекватних стандартiв науковостi i уявлень про щеал науково! рацiональностi.
Недарма гумаштарш науки, i зокрема педагопка i психолог1я, давно вже дають зразки тако1 роботи з людьми, малими i дорослими, до характеристики яко! так пасують новонайденi термши постнекласично1 науки: поль варiантнiсть, свобода вибору з можливих альтернатив, рух у пол1 притягання аттракторiв, принципова складнють i нередукованiсть ц1л1сних утворень, — тобто все те, що складае сьогодн1 сенс термiна «нелшшнють». Застосування цього, здавалося б, вельми природничого слова вщбуваеться в сучаснш культур1 далеко за межами природознавства: для характеристики способу викладу в постмодернютських романах Мiлорада Павiча, наприклад, або i в сучаснiй педагопщ для характеристики способу оргашзацп (чи, скорш самооргашзацп) навчального процесу. Це свщчить про знову ж таки обнадiй-ливу еднiсть сучасного культурного процесу. Фшософська ж рефлек^я над цим процесом мае вс1 шанси на гармонiйне включення до цього процесу.
У ХХ1 ст. за доби глобально1 нестабiльностi i нерiвноважностi соцiальних проце^в ф1лософи мають бути мед!аторами серед 1ншого, також i м1ж сучасною нелiнiйною наукою (зокрема, синергетикою як трансдисцип-лiнарною науковою програмою дослщження самоорганiзацil [12]) i осв1тою. Спiльна робота гуманiтарilв i природничник1в здатна моделювати стратеги людсько1 д1яльност1 з1 складними людинорозм1рними системами: еколо-г1чними, соц1олог1чними, медичними, освггшми.
Що стосуеться синергетичного п1дходу до освгги, тут скор1ш мова йде про практику, шж про шзнання. Але в будь-якому разi методолопя такого пiзнання i тако1 практики мае бути постнекласичною. Та бшьшють осв1тян потребують практичного застосування синергетики в оргашзацп навчального процесу. Щоб дати мiсце самоорганiзацil мисленевих процеав в учн1в, сприяти !м у кращому запам'ятовуваннi, а може, i творч1й насназi, потр16но
використати результати синергетичних дослщжень у психологи й робот! мозку в i'l зв'язку з процесами сприйняття i творчост та у багатьох iнших галузях наук про людину.
Синергетика наводить мости мiж рiзними дисциплiнами, не руйнуючи 1'хньо1 дисциплшарно' визначенностi i не знiмаючи специфiчностi тих характеристик систем, що самоорганiзуються, як1 виступають 1'хшми конт-рольними параметрами i параметрами порядку. бднють методологiчних пiдходiв особливо важлива, коли предметом розгляду постае людина — мiсце перетину вах природничих i гуманiтарних наук. А саме таку ситуацш ми маемо в освт, коли знання мозкових процеав i психологiчних установок сприйняття i розумiння однаковою мiрою важливi при виробленнi освiтнiх стратегш. Тепер загальний науковий пiдхiд до цих проблем вщкривае новi можливют 1'х вирiшення.
Разом з тим, використання здобутыв синергетичних дослiджень в освт не вичерпуе впливу постнекласично'1 науки на освгту. Ставлення фшософи освiти до власного предмету тут е виршальним. Синергетична методологiя стае застосовною в освiтнiй галузi, якщо фiлософiя освiти розумiе освiтнi процеси як процеси самооргашзацп. Тодi вiдомi настанови на ставлення до учня як до особистосп, спрямування зусиль на розвиток здiбностей до творчост у майбутнього науковця чи митця набувае конкретних методо-логiчних тдстав. При цьому пiдстави цi не перетворюються на набiр завчених прийомiв чи алгоритмiв дiяльностi. Адже синергетичш кому-нiкативнi стратеги дiй викладача передбачають його ж таки творчi зусилля.
Лiтература:
1. Мамардашвили М. К. Наука и культура. // «Философская и социологическая мысль». — №6. — 1990.
2. Мамардашвили М. ^.Классический и неклассический идеалы рациональности. — Тбилиси: «Мцениереба», 1984. (книгу перевидано в 1994 рощ в Мос^ видавництвом «Лабиринт»).
3. Putnam H. Realism with a Human Face. Cambrige (Mass.), London: Harvard Univ. Press, 1990. (Росшський переклад окремих роздшв в кн.: Аналитическая философия: становление и развитие. — М.: Прогресс-Традиция, 1998. С. 467—509).
4. Стёпин В. С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы философии. — №10. — 1989. — С. 3-18.
5. Гриб А. А. Неравенство Белла и экспериментальная проверка квантовых корреляций на макроскопических расстояниях // Успехи физических наук, 1984. — Т. 142, Вып. 4.
6. Хайдеггер М.Время картины мира // Новая технократическая волна на Западе. — М.: «Прогресс», 1986. — С. 101 .
7. Гуссерль Э. Кризис европейских наук // Вопросы философии. — №7. — 1992. — С. 146-176.
8. Боррадори Дж. Американский философ. Беседы с У. Куайном, Д. Дэвидсоном, Х. Патнемом. — М., 1998. — С. 24-26.
9. Патнем Х. Реализм с человеческим лицом // Аналитическая философия: становление и развитие. Антология. — М.: Прогресс-Традиция, 1998. — С. 468—494.
10. Пайтген Х.-О, Рихтер П. Х. Красота фракталов. — М., 1993. — С. 17.
11. Див. роботи Катци, Малшецьного, Чернавського та ш. на сайп www.spkurdyu-mov.narod.ru
12. Добронравова И. С. Синергетика как общенаучная исследовательская программа. // Синергетическая парадигма. Когнитивно-коммуникативные стратегии современного научного познания. — М.: Прогресс-Традиция, 2004. — С. 78—87. Див. цю та шш1 пращ з теми на сайп www.synergetics.org.ua
И. Добронравова. Философия образования в эпоху постнеклассической науки
Наука как познание тесно связана с наукой как культурой, то есть с образованием, воспроизводящим самих субъектов науки. Неизбежный разрыв между научными инновациями и образовательными традициями становится особенно очевидным во время научных революций. Ныне постнеклассическая наука сменила не только систему своих оснований, т. е. тип научной рациональности, но и оказалась перед проблемой создания неклассического идеала рациональности. Все это чрезвычайно важно для философии образования, поскольку она зависит от понимания человеческой способности учить и учиться. Исследования сложных самоорганизующихся систем, включающих человека, стали центральными в постнеклассической науке, особенно в синергетике, трансдисциплинарной науке о самоорганизации. Синергетическая методология может работать в образовании, если философия образования рассматривает его как процесс самоорганизации.
I. Dobronravova. Philosophy of Education in the Time of Post-non-classical Science
Science as cognition is tightly connected with science as culture and also education, which reproduces the scientists themselves. An inevitable gap between scientific innovations and educational traditions is getting more obvious, especially in the time of scientific revolutions. Today, post-non-classical science has changed not only the system of its foundations, in particular the type of scientific rationality, but also has encountered the problem on how to create the non-classical ideal of rationality. It is of great importance to the Philosophy of Education, because it depends on comprehension of man's capacity to teach and learn. Research of the complex self-organizing systems, which include a man, has become central in the post-non-classical science, especially in Synergetic, a trans-disciplinary science on self-organization. Synergetic methodology could work in education, if Philosophy of Education regarded it as a self-organizing process.
