CC BY
58
Костянтин ЖОЛЬ
МЕТОДОЛОГ1ЧН1 ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОГО ВИРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТ1В М1ЖДИСЦИПЛ1-НАРНИХ ДОСЛ1ДЖЕНЬ У ПОСТНЕКЛАСИЧН1Й НАУЦ1
Для постнекласичног науки характерт мiж-дисцимшаршсть та дослiдження проце^в само-оргашзаци у вiдкритих системах фiзичноi, хШчноь, бiологiчноl, сощальног й тшог природи. У мiждис-циплшарних до^дженнях наука, як правило, з^ штовхуетъся з такими складними системными об'ектами, як в окремих дисциплнах найчастше вивчаються лише фрагментарно, тому ефекти гхньог системностi можуть бути взагалi не виявлеш при вузько-дисцимшарному пiдходi, а виявляються тыьки при синтезi фундаментальних i прикладних завдань у проблемно-орiентованому пошуку. Узв'язку з цим виникають новi методологiчнi проблеми теоретичного вираження результатiв таких до^джень.
Будь-яка досить зрша наука мае теоретичну самосвщомють. Це означае, що вчеш добре пошформоваш про юторичш кореш свое! науково! дисциплши i самокритично ставилися до багажу традицп, що iнодi занадто важкий i ттльки перешкоджае просуванню вперед. Крiм того, теоретична самосвщомють дозволяе позв'язати методолопчш уявлення конкретно! науки iз загальною методолопею наукового пiзнання.
Ще вщносно недавно фiлософи були твердо впевнеш в тому, що процес шзнання мае у сво!и основi «саморозвиток думки». Тому головним фшо-софським питанням вважалось питання про встановлення загальних апрь орних умов мислення, здатного набувати рiзних пiзнавальних форм. Рь шення даного питання здшснювалося в руслi традицiйних уявлень про те, що юнуе тiльки одна-едина лопка людського мислення, загальнообов'яз-кова для вс1х часiв i народiв. Вивчаючи цю логiку, ми вивчаемо певш «форми мислення» (фiлософськi, релшйш, полiтичнi, правовi i т.д.), притаманш всiм культурним людям, якi досягли певного ступеня розвитку. Подiбнi «форми мислення» незмшш у сво!й сутносп, хоча змiст !х змiнюеться пщ впливом рiзних факторiв, включаючи фактори юторичного характеру.
Кожному виду розумово! людсько! дiяльностi, у тому числi науково!, властивi сво! особливi «форми мислення». Скаж1мо, фiлософи мислять по-своему, фiзики мислять по-своему, математики — по-своему i т.п. У свш науки це означае, що межi мiж науками нездоланнi, адже не можна замiнити однi «форми мислення» шшими (скажiмо, не можна в х1мп мислити за законами сощолопчного мислення). У такому випадку ш про який о6м1н методолопчним досв1дом не може бути i мови.
Однак реальна наукова практика переконливо спростовуе под1бн1 ф1лософськ1 фантазп. Бiльше того, вченi пост1йно перетинають кордони м1ж науками, щоб на основ1 досв1ду колег з шших наукових сфер вир1шувати сво! власш завдання. Скаж1мо, математика вже утвердилася в сощологп, а ем-шричш методи досл1дження стають звичайним явищем у юриспруденцп завдяки сощологп права. Тобто сучасна наука все б1льше стае м1ждисципл1-нарною, а точшше, трансдисципл1нарною.
У наш час ми стаемо сводками становлення постнекласичного типу ращональносп i нел1н1йного стилю мислення, як1 застосован1 в досл1дженнях процес1в самооргашзацп у в1дкритих системах ф1зично!, х1м1чно!, бюлопч-но!, сощально! й ш. природи. На думку академ1ка В.С. Стьоп1на, 1нтенсивне застосування наукових знань практично у вс1х сферах сощального життя, революц1я в засобах збереження й одержання знань (комп'ютеризащя науки, поява складних i дорогих обчислювальних комплекс1в, як1 обслуго-вують досл1дницьк1 колективи i функц1онують аналопчно засобам промис-лового виробництва i т.п.) зм1нюють характер науково! д1яльност1. Поряд 1з дисципл1нарними досл1дженнями на переднш план все б1льш висуваються м1ждисципл1нарн1 i проблемно-ор1ентован1 форми дослщницько! д1яль-ност1. Якщо класична наука була зор1ентована на розум1ння все бшьш вузького, 1зольованого фрагмента дшсносп, який постае предметом т1е! чи шшо! науково! дисципл1ни, то специф1ку сучасно! науки початку XXI сто-л1ття визначають комплексн1 досл1дницьк1 програми, в яких беруть участь фах1вц1 р1зних областей знання. Як вважае В.Г. Буданов, в самш синергетищ можна вид1лити дек1лька паралельно юнуючих пласт1в Г! буття в сучаснш культур1, розташованих за ступенем зростання р1вня абстрактност1:
— п1ддисципл1нарний — побутова свщомють повсякденних практик;
— дисциплшарний — процеси 1ндив1дуально! творчост1 та розвитку дис-ципл1нарних знань i об'ект1в досл1дження;
— м1ждисципл1нарний — процеси м1ждисципл1нарно! комун1кац1! i пере-несення знання в д1алогах дисципл1н, педагог1ц1 й осв1т1, при прийнятп р1шень;
— трансдисципл1нарний — процеси збору, самооргашзаци i функщону-вання великих м1ждисципл1нарних проект1в, м1ждисципл1нарних мов комун1кац1!, природа виникнення м1ждисципл1нарних 1нвар1ант1в, кваз1ун1версал1й, колективний розум;
— наддисциплшарний — процеси творчост1, становлення фшософського знання, розвитку науки i культури.
У кожному 1з цих пласт1в комун1кативних практик синергетика мае особлив1 традицп застосування. Ц1 традицп щлком науков1 i методолог1чно розвинен1 на дисциплшарному р1вн1, особливо для природничонаукових дисциплш. Сьогодн1 бурхливо розвиваеться застосування синергетично! методолог!! i на м1ждисципл1нарному р1вн1. На 1нших р1внях вона застосо-вуеться недавно й осмислюеться в основному поки що у мов1 синергетично! картини св1ту [1].
Синергетика е феноменом постнекласично! науки. Це третш з етап1в розвитку науки Нового часу, як1 вир1зняе В.С. Стьоп1н. Кожний етап характеризуется особливим станом науково! д1яльност1, спрямовано! на пост1йне зростання об'ективно-1стинного знання. Якщо уявити цю д1яльн1сть як в1дносини «суб'ект — засоби — об'ект» (включаючи в розумшня суб'екта ц1нн1сно-ц1льов1 структури д1яльност1, знання i навички застосування метод1в i засоб1в), то на р1зних етапах еволюц!! науки працюють р1зн1 типи науково! ращональносп, що характеризуються р1зною глибиною рефлекс!! стосовно само! науково! д1яльност1.
Класичний тип науково! ращональносп, фокусуючи увагу на об'ект1, прагне при теоретичному поясненн1 й опис1 ел1м1нувати усе, що стосуеться суб'екта, засоб1в та операц1й його д1яльност1. Така ел1м1нац1я розглядаеться як необхщна умова одержання об'ективно-1стинного знання про св1т. Ц1л1 й ц1нност1 науки, що визначають стратег!! досл1дження i способи фрагментац!! св1ту, на цьому еташ, як i на вс1х 1нших, детерм1нован1 дом1нуючими в культур! св1тоглядними настановами i ц1нн1сними ор1ентащями. Але класична наука не осмислюе щ детерм1нац1!.
Некласичний тип науково! ращональносп враховуе зв'язки м1ж знаннями про об'ект i характер засоб1в та операц1й д1яльност1. Експл1кац1я цих зв'языв розглядаеться як умова об'ективно-1стинного опису i пояснен-ня св1ту. Але зв'язки м1ж внутр1шньонауковими й сощальними ц1нностями i ц1лями, як i ран1ше, не е предметом науково! рефлекс!!, хоча 1мпл1цитно вони визначають характер знань (визначають, що саме i в який спос1б ми видшяемо й осмислюемо у свт).
Постнекласичний тип науково! ращональносп розширюе поле рефлекса над д1яльн1стю. В1н враховуе сп1вв1дношення одержуваних знань про об'ект не т!льки з особливостями засоб1в i операцш д1яльност1, але i з щннюно-щльовими структурами. Причому експл1куеться зв'язок внут-р1шньонаукових ц1лей 1з позанауковими, сощальними щнностями i ц1лями.
Кожен новий тип науково! ращональносп характеризуеться особливи-ми, властивими йому основами науки, як1 дозволяють видшити i досл!д-жувати в1дпов1дн1 типи системних об'екпв (прост1, складн1 i так1, що саморозвиваються). При цьому виникнення нового типу ращональносп i нового образу науки не сл!д розум1ти спрощено в тому сенс1, що кожен новий етап призводить до повного зникнення уявлень i методолог1чних настанов попереднього перюду. Навпаки, м1ж ними юнуе зв'язок. Не-класична наука зовс1м не знищила класичну ращональнють, а т1льки обмежила сферу !! д!!. При вир1шенн1 ряду завдань некласичш уявлення
про свгт i шзнання виявлялися надлишковими, i дослiдник мав право на традицшно класичнi зразки (наприклад, при розв'язаннi певних завдань небесно! мехашки не було потреби залучати норми квантово-релятивютсь-кого опису, а досить було обмежитися класичними нормативами дослщжен-ня). Так само становлення постнекласично! науки не призводить до зни-щення всiх уявлень i пiзнавальних настанов некласичного i класичного дослiдження. Вони будуть використовуватися в деяких шзнавальних ситуацiях, але тiльки втратять статус домiнуючих i визначальних для науки [2, 633-636].
Сучасна наука на передньому кра! свого пошуку поставила в центр дослщжень унiкальнi системи, що юторично розвиваються, i в як1 як особли-вий компонент включена сама людина (людиномiрнiсть). В традицiйнiй ешстемологи iдеалом знання та пiзнавально!' дiяльностi, а головне, само! теорп шзнання е природничi науки. Досвiд же наук про культуру та дух, який включае в себе людсьы сенси, етичш та естетичнi щнносп, залишався поза межами ешстемологи. У процес !"! звернення до гумаштарного знання вини-кае необхiднiсть врахувати в рацiональних формах досвiд цшсно! людини, що пiзнае, !"! буття та комушкаци в суспiльствi, усвщомити способи введення в епiстемологiю сощально-гумаштарних наук просторових i темпоральних, юторичних та соц1окультурних параметрiв, переосмислити в новому контек-ст1, який використовуе штерпретацш та розум1ння, категорiю ютини, !! об'ективнiсть.
Необхiдно зазначити, що абстракци традицiйно! епiстемологi! вщповщ-но до вимог класичного природознавства створювались шляхом принципо-во! елiмiнацi! суб'екта, виключення «людського вим1ру», що оголошували «несуттевим», хоча стосовно людського шзнання це неможливо. У зазна-ченш традици подолання психолог1зму та юторизму, як1 ототожнювалися з релятивiзмом, досягалося шляхом видалення само! людини з шзнання та його результапв. На нашу думку, сучасну епютемолопю необхщно будувати не у в1дрив1 вщ людини, як це вiдбуваеться в теоретизованому свт рацiоналiстично! та сенсуалютично! гносеолог!!, а на основ1 дов!ри до людини як ц1л1сного суб'екта шзнання. Об'ектом ешстемологи в цьому випадку стае шзнання в цшому, а не тшьки його теоретизована модель. Тобто можна сказати, що шзнання перетворюеться у вчинок вщповщально мислячо! свщомосп та виступае як зашкавлене розум1ння, невiдривне в1д результату — ютини. Те, вщ чого вщмовлялися при абстрактно-теоретичному пщход1 до знання — цiлiсна людина, що шзнае — в сучаснш епiстемологi! стае умовою можливост1 шзнання, i в цьому суть антрополопчно! традицi! в розум1нн1 пiзнання, суб'екта, !стини, яка повною м1рою повинна реаизу-ватись у методолог^! гумаштарних наук [3, 393-395]. Вимога експлжаци цiнностей у ц1й ситуац^! не тшьки не суперечить традицшнш настановi на одержання об'ективно-iстинних знань про свгт, але i виступае передумо-вою реалiзацi! цiе! установки. Маемо вс1 пiдстави думати, що в ход1 розвитку сучасно! науки даш процеси будуть пiдсилюватися. Техногенна цившзашя
нин1 вступае в етап особливого типу прогресу, коли гуман1стичн1 ор1ентири стають вих1дними у визначенн1 стратегш наукового пошуку.
Особливо важливе таке розумшня п1знання, коли йдеться про взаемод1ю науковц1в р1зних фах1в у рамках комплексних проект1в, що стосуються складних системних об'ект1в. У таких м1ждисципл1нарних досл1дженнях ефекти !хньо! системност1 можуть бути взагал1 не виявлеш при вузько-дисципл1нарному п1дход1, а виявляються т1льки при синтез! фундаменталь-них i прикладних завдань у проблемно-ор1ентованому пошуку.
Останн1м часом синергетищ як постнекласичному м1ждисципл1нарному напрямку наукового досл1дження, !! методолог!!, анал1зу можливостей !! застосування в сфер1 соцюгумаштарного знання, зокрема перспективам розкриття !! евристичного потенц1алу для постановки та вир1шення проблем сучасно! осв1ти та виховання, було присвячено досить багато роб!т. Серед них потр1бно вщзначити роботи С.П. Курдюмова, Ю.А. Данилова, Г.Ю. Ме-режинсько!, В.Г. Буданова, Г.Г. Малшецького, С.П. Кап1ци, Д.1. Трубщь-кого, Д.С. Чернавського, В.С. вгорова, Я.1. Св1рського, В.В. Тарасенка, В.1 Аршинова, О.М. Князево!, В.П. Бранського, Г.1. Рузав1на та ш.
Кр1м того, процес ф1лософського самовизначення синергетики внасл1-док власно! м!ждисциплшарно! специф1ки та в1дкритост1 контексту культури не може бути 1зольованим в!д розробки загальних питань фшософп науки i техн1ки, а також в!д розробки теоретико-п1знавальних проблем. Тому для фшософського самовизначення синергетики принципове значення мають також роботи в галуз1 фшософи науки в ц1лому i ф1зики зокрема, зор1ентован1 на д1яльн1сний п1дх1д до анал1зу природи наукового знання, у рамках якого враховуеться «д1алогова» к1льцева природа взаемод!! теорп та експерименту в процес1 розвитку наукового шзнання, а саме роботи А.И. Альошина, М.А. Рожева, В.А. Лекторського, 1.Т. Касав1на, В.С. Шви-рьова, 1.П. Меркулова, В.Н. Садовського, В.Л. Рабиновича, В.М. Роз1на, М.К. Гайденко, В.С. Стьошна, I. С. Добронравово!, В.Г. Горохова, С.С. Хо-ружего, Б.Г. Юд1на, А.П. Огурцова.
Об'ектами сучасних м1ждисципл1нарних досл1джень все част1ше стають ун1кальн1 системи, як1 характеризуються в1дкрит1стю i саморозвитком. Синергетика дозволяе перейти в!д «л1н1йного» мислення, що склалося в рамках мехашчно! картини св1ту, до нел1н1йного, яке вщповщае новому постнекласичному етапов1 в розвитку науки. Бшьшють досл1джуваних нею об'екпв (природн1, еколог1чн1, соц1альн1, бюлопчш комплекси, економ1чн1 структури) е вщкритими системами, керованими нел1н1йними законами. Ус1 вони виявляють здатн1сть до самооргашзацп, а !хне поводження визнача-еться попередньою ютор1ею !хньо! еволюц!!.
Як визначае В.Г. Буданов, лшшнють — один з !деал1в простоти i прагнен-ня багатьох покол1нь математиыв i ф1зик1в звести реальн1 задач1 до л1н1йного розв'язання. Чудово, що це завжди вдаеться поблизу положення р1вноваги системи. Визначальною властив1стю лшшних систем е принцип суперпози-ц!!: сума р1шень е р1шення, чи шакше — результат сумарного впливу
на систему — це сума результатав, так званий лшшний вщгук системи, прямо пропорц1йний впливовГ Нагадаемо, що для л1н1йних динамiчних систем можна складати вектори початкових сташв — рiшення так само складаються, можна складати правi частини — джерела i рiшення так само складаються.
Отже, нелшшнють — це порушення принципу суперпозицГ! у певному явищк результат суми вплив1в на систему не дорiвнюе сум1 результатiв цих вплив1в. Результати дшчих причин не можна складати. У бГльш гумаш-тарному, як1сному сенск результат непропорцiйний зусиллям, неадекватний зусиллям; цше не е сумою його частин; якють суми не тотожна якостям, що складаються, тощо. Останне, зокрема, випливае з того факту, що в системi кшькють зв'языв м1ж !"! елементами росте швидше, шж число самих еле-мент1в.
Люди складають прогнози, засвоюючи досвщ, як правило, св1домо чи несвщомо, л1н1йно екстраполюючи (продовжуючи) у майбутне те, що вщбуваеться зараз або вщбувалось у найближчому минулому. Найчастше очiкування не виправдовуються — звщси i приказка «1стор1я вчить нас, що шчому не вчить», тому що ютор1я, безумовно, нелiнiйний процес, i !"! уроки не зводяться до вироблення умовного рефлексу на те, що вщбуваеться. 1з цього не варто робити висновок, що треба вщмовитися вщ швидкого лшшного прогнозування, цього основного стандарту нашого мислення, просто треба знати сферу його застосування.
Будь-яка межа цшсносп об'екта, його руйнування, под1лу, поглинання допускае нелшшш ефекти. Можна сказати, що нелшшнють «живе», яскраво виявляеться поблизу меж юнування системи. У загальному випадку, щоб перейти в1д одного стану гомеостазу до шшого, ми змушеш потрапити у сферу !хньо! сп1льно! границi, сильно! нелiнiйностi. Бар'ер тим вищий, чим сильшше притягування i бiльше сфера гомеостазу. Тому простше вiдразу вчитися плавати правильно, шж пот1м перевчатися. Радикальна перебудова системи, що знаходиться поблизу глибокого гомеостазу, вимагае великих зусиль.
Ще одна Глюз1я лшшного мислення, яка грае з нами злий жарт, — досяжнють нескшченносп. прям1 граф1ки л1н1йних законiв 1дуть у нескш-ченнiсть т1льки в теорГ!, а в дшсносп все, звичайно, мае меж^ й рано чи шзно життя виставить твердий рахунок розчарувань. Лшшш стратегх! мислення ощадливi й ефективш, але лише в пом1рних рамках гомеостазу, поза якими вони оманш, а часом г небезпечш [1].
Процеси, що самоорган1зуються, характеризуются такими д1алектично суперечливими тенденц1ями, як нестшкють 1 ст1йк1сть, дезорган1зац1я й оргашзащя, безлад 1 порядок. У м1ру виявлення загальних принцип1в самооргашзацГ! стае можливою побудова б1льш адекватних моделей синергетики, що мають нелшшний характер, тому що враховують якюш зм1ни. Синергетика уточнюе уявлення про динам1чний характер реальних структур 1 систем, пов'язаних з ними процес1в розвитку, розкривае зростання упоряд-кованост1 й 1ерарх1чност1, складност1 систем, що самооргашзуються,
на кожному етапi еволюци матери. Постнекласичний тип рацiональностi передбачае можливий вплив самого спостереження на подальший розвиток системи — це один з момент!в вiдносностi пiзнання щодо цiннiсних орiен-тацiй суб'екта, який Стьошн вважае визначальною ознакою постнекласич-ного типу рацiональностi.
Протиставлення опису та пояснення на попередшх етапах розвитку науки зумовлене не стшьки методологiчно, скiльки епiстемологiчно, при-чому по^зному для рiзних концепцiй. На думку професора 1.С. Добро-нравово!, стосовно координатно! сiтки, яка мала б регулювати спосiб постановки питань при з'ясуванш наявностi певних нормативних процедур дослщження, зважаючи на т корективи, якi вносить постнекласичний тип рацюнальносп до епiстемологiчних основ науки, опозищя «опис — передба-чення» навряд чи зберiгатиме чиннiсть: опис i пояснення радше збтати-муться. Натомють, опозицiя «пояснення — передбачення» не тiльки збереже чиннiсть, але й мае стати виразнiшою мiрою втрати передбаченням тотож-ностi з лопчною структурою пояснення [4, 33-34].
У класичнш науцi при розглядi замкнутих систем усi процеси розглядали як такi, що прагнуть до рiвноважного стану з найбiльшою ентрошею — пев-ним ступенем хаосу. Як показали дослщження в галузi нерiвноважноl динамiки, в певних класах вщкритих нелiнiйних середовищ вiдбуваеться шша ситуацiя — потенцiйно iснують можливосп виникнення з хаосу рiзних нових форм оргашзаци та структур, що вщповщають внутрiшнiм тенденцiям самого середовища. Нерiвноважне середовище вiдповiдно до потенщалу та напряму еволюци визначае можливий спектр нових форм та структур не тльки на основi минулого та сучасного, але немовби iз майбутнього. За цим стоять можливють розумiння i, певною мiрою, передбачення тенденцш еволюци та змiни складних систем, що самоорганiзуються, в едност iз навколишнiм середовищем, а з шшого боку — усвiдомлення заборон при побудовi систем у даному середовищ!
Опанування синергетичною методологiею, и принципами дае можли-вiсть нового бачення та дослщження об'екпв науки в галузi природознавства й культури, а також рiзних видiв навчання, виховання та шших видiв дiяльностi [3; 389-390].
Лiтература:
1. Буданов В.Г. Методология и принципи синергетики. Фшософш осв1ти. К., 2006. — № 1. - С. 143-172.
2. Степин В.С. Теоретическое знание: Структура, историческая эволюция. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — С. 633-636.
3. Микешина Л.А. Философия науки. — М.: Прогресс-Традиция, 2005. — С. 393-395.
4. Добронравова И. С. Норми наукового дослщження в нелшшному природознавст // Фшософська думка. — К., 1999. — № 4. — С. 33-34.
5. Князева Е. Н, Курдюмов С. П.Синергетика как новое мировидение: диалог с И. При-гожиным // Вопросы философии. — М., 1992. — № 12. — С. 3-20.
6. Пригожин И., Стенгерс И.Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1986. — 432 с.
7. Синергетике — 30 лет. Интервью с профессором Г. Хакеном // Вопросы философии. - М., 2000. - № 3. - С. 53-61.
8. Баранцев Р. В. Имманентные проблемы синергетики // Вопросы философии. — М., 2002. - № 9. - С. 91-101.
9. Добронравова И. С. Синергетика: становление нелинейного мышления. - К.: Лы-бидь, 1990. - 149 с.
Константин Жоль. Методологические проблемы теоретического выражения результатов междисциплинарных исследований в постнеклас-сической науке
Для постнеклассической науки характерны междисциплинарность и исследования процессов самоорганизации в открытых системах физической, химической, социальной и др. природы. В междисциплинарных исследованиях наука, как правило, сталкивается с такими сложными системными объектами, которые в отдельных дисциплинах изучаются лишь фрагментарно, поэтому эффекты их системности могут быть вообще не выявлены при узкодисциплинарном подходе, а выявляются только при синтезе фундаментальных и прикладных задач в проблемно-ориентированном поиске. В связи с этим возникают новые методологические проблемы теоретического выражения результатов таких исследований.
Kostyantyn Zhol. Methodological Problems of Theoretical Expression of the Interdisciplinary Research Results in Post-non-classical Science.
The distinguishing features of the post-non-classical science are interdisciplinary character, investigation of the self-organization processes in the open systems of the physical, chemical, biological, social and other nature. Interdisciplinary investigations usually deal with the complex systemic objects, which are studied only fragmentary by particular disciplines, so their system nature can not be revealed under the narrow discipline approach. Only synthesis of the fundamental and applied sciences can reveal it in problem-aimed search. The new methodological problems arise regarding theoretical expression of the results of such researches.
