CC BY
39
УДК 340.12
М. С. Кельман
Навчально-науковий шститут права та психологи Нащонального ушверситету '^bBÎBCbra полггехшка",
д-р юрид. наук, проф., професор кафедри теори та фiлософiï права
ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ МЕТОДОЛОГИ СУЧАСНОГО ПРАВОЗНАВСТВА
© Кельман М. С., 2016
Висвгглено методолопчну ситуащю у сучасному иравознавств1, основною особ-ливiстю яко!" е перехiд ввд монiстичноï методологи до фiлософсько-методологiчного плюралiзму.
Ключов1 слова: право, методологiя, правознавство, правова наука, фiлософiя, державнiсть.
М. С. Кельман
ПЕРЕОСМЫСЛЕНИЕ МЕТОДОЛОГИИ СОВРЕМЕННОГО ПРАВОВЕДЕНИЯ
Освещена методологическая ситуация в современном правоведении, основной особеностью которой является переход от монистической методологии к философско-методологическому плюрализму.
Ключевые слова: право, методология, правоведение, правовая наука, философия, государственность.
M. S. Kelman
RETHINKING THE METHODOLOGY OF MODERN JURISPRUDENCE
Methodological situation in the modern jurisprudence, the main peculiarity of which there is transition from monistic methodology to philosophical and methodological pluralism, is described in the article.
Key words: right' methodology' jurisprudence' legal science' philosophy' statehood.
Методолопя постае одшею з найменш розроблених галузей нашоï науки i насамперед загальноï теори права. Все це вимагае аналiзу методолопчних проблем сучасного правознавства у контекст тих змш, яю сьогодш вдуть, а саме: загальносвггового, нащонального i "внутршньонаукового" рiвня.
Методолопя юридичноï науки розглядаеться як складне за своею структурою, внутршньо диференцшоване багаторiвневе утворення; розкриваються сучасш методологiчнi уявлення щодо
правово1 проблематики. Особлива увага придшяеться дискуси перспектив у сучасному правознавствi гносеолопчного i методологiчного плюралiзму. Звернено увагу у сучасних дослщженнях на два тдходи методологiчноi проблематики (генетичний,системний тдходи).
Для сьогоднiшньоi ситуацii характерна не вщсуттсть альтернативних марксизмовi фiлософсько-методологiчних концепцш, а ступiнь дослiдницькоi активностi у цш сферi юридичноi науки. Проте розгляд методолопчних питань сьогоднi набувае помiтну розповсюдженiсть. На монографiчному рiвнi це насамперед працi Д. Керiмова, А. Шабалiна, А. Васильева, В. Сирих та ш., але iх змiст i форма зводяться до коментування розробок марксистсь^' фiлософii. Серед вггчизняних правознавцiв цiею проблематикою займаються М. Козюбра, П. Рабiнович, О. Тихомiров та iн., методолопчна увага у цих дослiдженнях вже помггно змiщуеться у сферу цштсно-свггоглядних аспектiв правознавства.
Виклад змiсту статть Прийнято вважати, що методологiчнi дослщження, незмiнно актуальнi вже завдяки самш сутностi науки, набувають особливо!' гостроти i значущостi в перiоди докоршних перетворень суспiльства. Ця теза штерпретувалася i в юридичнiй науцi [1, с. 24]. Однак важливо звернути увагу на ту обставину, що в щ першди будь-яка методолопчна проблематика може дослщжуватися тiльки за умови розгорнутого звернення науки до сво'х фшософських засад, досягнень методологи сучасного наукового тзнання, осмислення власного мкця в системi наук i ролi у соцiокультурнiй ситуацii, що складаеться. Отже, сьогодт дослiдження методолопчних проблем юридично!' науки потребують найширшого фiлософського наукознавчого контексту, звернення до методолопчних уявлень шших наук i загальних проблем сучасноi методологii наукового тзнання. Передуем сказане стосуеться загальних уявлень про науку i методолопю [2, с. 91].
У сучаснш лiтературi спостерiгаеться доволi обережне ставлення до можливосп дати вичерпне визначення науки[3, с. 156]. I залежно ввд дослiдницьких контекстiв [4, с. 78] науку розумтоть як сощальний iнститут, форму духовного виробництва, спосiб пiзнання, систему знань, дiяльнiсть з виробництва i органiзацii знань тощо. Ще менше визначеностi у стосунках методологи [5, с. 81]. Стльним для переважноi бiльшостi визначень науки i методологii е, мабуть, лише вказiвка на те, що сутшсть науки зводиться до виробництва i органiзацii знань про природу i суспiльство, а методологii - до вироблення принцитв побудови, форм i методiв науково-пiзнавальноi дiяльностi. Таке узагальнене розумшня науки i методологи е достатньо поширеним, проте для визначення щлей методологiчного дослiдження воно потребуе значних уточнень, оскшьки може отримувати штерпретаци за змiстом, що значно рiзняться i принципово впливають, зокрема, на розумiння особливостей наукового тзнання i вiдношення до нього методологи.
Це проявляеться, наприклад, у поглядах на виникнення науки. Зазначають таю погляди на це питання:
- наука кнувала завжди, оскшьки е "оргатчно властивою" практичнш i пiзнавальнiй дiяльностi людини;
- наука виникла у Давнш Грецii в V ст. юшо!' ери, коли вперше вiдбулося поеднання знання з його обгрунтуванням;
- становлення науки починаеться у Захщнш Gвропi в ХП-Х^ ст. i пов'язане з актуалiзацiею математики й дослiдного знання;
- наука починаеться з ХVI-ХVII ст. працями Кепплера, Гюйгенса i особливо Галшея i Ньютона, що створили "першу теоретичну модель фiзики на мовi математики";
- наука виникае в першш третинi XIX ст. з об'еднанням дослщницько!' дiяльностi i вищо!' освiти [6, с. 160].
Рiзнi фшософсько-методолопчт традицii мiстять бачення i щодо змiсту науково'' дiяльностi та критерив наукового знання, якi мiж собою суттево рiзняться. Насамперед, уявлення про науку, наукове тзнання та його методи змшювалися, як вщомо, у ходi iсторичного розвитку. Це стввщносять, зазвичай, зi змiнами в основах видшення об'ектiв наукового дослщження, гносеологiчних установках, способах обгрунтування наукового знання, цштсного ставлення до його статусу тощо, - одним словом, всього того, що охоплюеться науковою свiдомiстю як сфера науки, вкладаеться у певну логiку наукового тзнання i що в сучаснiй наукознавчш лiтературi об'еднують поняттям науково'' ращональносп [7, с. 303].
1з перелiчених найбiльш поширеним i обгрунтованим вважають погляд, вiдповiдно до якого сучасна наука починаеться з розвитком у ХУ1-ХУ11 ст. натуралiстичноi фiлософii i становленням природничонауково'' традицй. З цих позицш в iсторii европейсько'' науково'' думки прийнято розрiзняти класичну i некласичну науку (класичний i некласичний (посткласичний) тип (етап) науково'' ращональностГ), становлення i змiна яких пов'язуються насамперед з фундаментальними змiнами фшософсько-методолопчних засад наукових дослiджень i розглядаються як науковi революци, головно у природознавствi [8, с. 19]. Часом 'хнього iсторичного становлення вважають XVII ст. (класичний етап) i кшець Х1Х - початок XX ст. (некласичний (посткласичний) етап). Останшм часом поруч з класичним i некласичним типами в лiтературi видiляють ще один тип науково'' рацiональностi ^ вiдповiдно етап в розвитку науки), який сформувався в останнш третиш XX ст. - "постнекласичний" [9, с. 46].
Перехщ науки вщ одного етапу до iншого е змшою типiв науково'' рацiональностi i полягае головним чином у змт характеру науково'' рефлекси ("самосвщомосп науки") як цшьового контролю "за ходом, формами i засадами процесу тзнання" [10, с. 35]. 1накше кажучи, кторичт змiни уявлень про науку, наукове тзнання - це насамперед змши в уявленнях про фшософсько-методолопчт засади наукового тзнання. Отже, виправданим буде вважати, що своервдтсть науки, наукового тзнання на кожному етат кторичного розвитку пов'язане переважно з й особливостями фiлософсько-методологiчного плану i саме в цьому виражена найбшьш ясно [11, с. 38].
Суть цих змш дозволяе уявити як змшу гносеолопчних iдеалiв i методолопчних установ наукового дослiдження. Так, для класично'' науки, яка ототожнюеться зазвичай з ньютонiвським природознавством, це виражаеться в й об'ектнiй орiентацii, прагненнi максимально виключити з процесу наукового тзнання усе, що стосуеться суб'екта, засобiв i процедур його тзнавально'' дiяльностi. Вiдповiдно, гносеологiчний щеал науки цього етапу - об'ективне, абсолютно ктинне знання про природу, що найбшьш повно втшився у ньютотвськш механiцi.
Некласичний тип науково'' ращональносп вже передбачае спiввiднесення наукового знання з тзнавальними дiями суб'екта, врахування впливу форм та засобiв пiзнавальноi дiяльностi на змiст отримуваного знання. Це означае, насамперед, що у структуру наукового опису i пояснення включаються не тшьки знання про об'ект дослщження, але й форми, засоби та процедури тзнавально'' дiяльностi суб'екта. Через це некласична наука вщмовляеться вiд ранiше наявного прямолшшного спiввiднесення дослiджуваного об'екта i наукового знання про нього, визнае можливкть iстинностi рiзних теоретичних описiв одного й того ж об'екта, що у методолопчнш рефлексй отримуе оформлення через вщмшносп об'екта i предмета науки. Звернення некласично'' науки до питань тзнання як до суб'ектно-об'ектного вщношення, усвiдомлення необхiдностi дослщження самого процесу пiзнання як умови отримання наукового знання дозволяе говорити, що на цьому етат остаточно сформувалося уявлення про методолопю як про окрему сферу науки [12, с. 368].
Нарешп, постнекласичний тип науково'' ращональносп передбачае введення до структури наукового тзнання завдань, цшей i цшностей не тшьки "внутршньонаукових", але й сощальних. Особливо, як прийнято вважати, це стосуеться прикладних дослщжень, нервдко
прямо залежних ввд полггичних стратегiй, "сощальних замовлень", форм органiзацiï науки, фшансування, пiдготовки кадрiв тощо. Проте у нитшнш ситуацiï цiлком виправданим буде поширити цi уявлення i на сферу фундаментальних наук [13, с. 37; с. 291].
Стосовно видшених титв науково!' рацiональностi корисно пам'ятати, що безумовне ïx розрiзнення здшснюеться насамперед у планi теоретичного дослвдження. 1сторично ж мiж даними типами науково!' рацiональностi "як етапами розвитку науки юнують "перекриття", причому поява кожного нового типу ращональносл не ввдкидала попереднього, а лише "обмежувала" сферу його впливу, визначаючи його придаттсть тшьки до певних титв проблем i задач" [14, с. 303].
Отже, проводячи активт методолопчт розробки, сучасна наука разом з об'ектами навколишнього свiту включае у сферу сво'х дослiдницькиx iнтересiв широке коло власних засобiв, процедур, форм i умов тзнання. Науковi дослвдження охоплюють сьогоднi i засади видшення об'екта науки, i органiзацiю ïï предмета, правила спiввiднесення об'екта i предмета науки, i схеми пояснення та процедури дослiдження, i суб'еклв наукового пiзнання в системi 'хтх засобiв i цiннiсно-цiльовиx структур, що пов'язуються з цшностями i цшями суспшьства, i питання реалiзацiï наукового знання [15, с. 369]. Переважають зазвичай шш^ тж двiстi чи триста роюв тому, уявлення про критери наукового пiзнання i засади та правила науково' дiяльностi, наукового знання тощо [16, с. 12]. Однак i сучаст погляди на науку i способи оцшювання наукового знання ще далею вiд едносл.
Найбiльш поширеним i розробленим е розумшня науки як виду тзнавально' дiяльностi, процесу вироблення нового знання [17, с. 27]. У цьому процесi умовно вирiзняють два аспекти, що називаються емтричним i теоретичним "рiвнями", описовою i теоретичною наукою [18, с. 32]. Зазвичай, перший ототожнюеться з установленням факлв, другий - iз побудовою наукових гшотез i теорш [19, с. 41]. Основними рисами, яю вiдрiзняють наукове дослвдження ввд "позанаукових" форм тзнання, е його об'ективтсть i предметтсть, вiдтворюванiсть, доказовiсть, здатнiсть до перевiрки тощо [20, с. 137].
Бшьшкть сучасних дослiдникiв дотримуеться думки, що вторично таке розумiння наукового тзнання зароджуеться в европейськiй iнтелектуальнiй традици достатньо пiзно i головно ствввдноситься зi становленням у новий час так звано' природничонауково' парадигми, що пов'язуеться насамперед з фшософськими розробками Бекона i Декарта i працями Галшея i Ньютона [21, с. 59]. З фшософсько-методолопчних позицш саме цей етап в ктори науки характеризуеться як ïï класичний перюд (класична наукова ращональтсть), найбшьш принциповою особливктю якого вважаеться об'ектна гносеолопчна установка, прагнення максимально виключити з процесу наукового тзнання усе, що стосуеться суб'екта, засобiв та процедур його пiзнавальноï' дiяльностi, i абсолютна математизащя наукового мислення [22, с. 62]. На думку низки дослвдниюв, це стало одтею з основних причин того, що з цього першду в европейськш культурi починае домшувати принципово новий порiвняно з античтстю тип рацiональностi, iнший спосiб пiзнання.
Звичайно, математика стала ввдкравати велику роль у процесi тзнання значно ратше, ще з часiв пiфагорiйськоï школи [23, с. 112]. Проте навиъ у Аристотеля, який зробив науку самодостатньою сферою, не "вбудованою" в iншi сфери та види дiяльностi, пiзнання було головним чином метафiзичним осяганням свiту, яке здшснювалося насамперед шляхом побудови ввдповвдних онтологiй [24, с. 24]. За Аристотелем наукове мислення - це судження, яю, з одного боку, пвдпорядковуються певним правилам, а з шшого - ввдповвдають певнiй онтологи [25, с. 29]. Отже, можливосп математики не розглядалися як утверсальт, а сфера ïï застосування мала певт обмеження. Зокрема, в "Метафiзицi" Аристотель вказуе на те, що "математичноï точностi потрiбно вимагати не для всix предметiв, а лише для нематерiальниx. От чому цей спо^б не пасуе для того, хто розмiрковуе про природу, адже вся природа, можна сказати, е матерiальною. А тому слвд насамперед роздивитись, що таке природа" [26, с. 98].
В штелектуальнш традицй нового часу математика вже починае розглядатись як ушверсальний засiб наукового тзнання свиу [27, с. 62]. Виршальною свiтоглядною передумовою такого погляду дослщниюв цiеi проблеми е усунення принципово'' для аристотелiвськоi науки межi мiж природними об'ектами природи i штучною людською дiяльнiстю, ''' продуктами. Зокрема, як зазначае В. П. Фшатов, для античного свггогляду "технiчний пристрiй - штучний предмет - онтологiчно, тобто за рiвнем свого буття, виступав яюсно iншим у порiвняннi з природними речами. Згщно з Аристотелем, природт речi мають первинну форму, тодi як речi штучнi, створенi людиною, мають лише вторинну форму" [28, с. 57, 58]. Для науково'' свщомосп того часу всi об'екти належали до стльно'' реальности що тдпорядковуеться единим законам пiзнання, патвна натурфiлософська установка розглядаеться як едино наукова [29, с. 42-47]. У поеднант з устхами природознавства це створюе сприятливi умови для формування тзнавально'' традицй, у якш математика стае не просто утверсальною мовою i методом, але й критерiем науки [30, с. 9]. Провщною iдеею дано'' традицй стае "вдея едино'' науки, що охоплюе всi сфери сутнього, "унiверсально'' математики", про яку мрiяли Декарт, Лейбнiц, iншi мислителi XVII ст." [31, с. 69].
Математизащя науково'' свiдомостi, поеднана з емтричними дослiдженнями, експе-риментом, приводить i до уявлень про необхщтсть точностi у науцi а суворо'' "технологiчноi" органiзацй науково'' дiяльностi [32, с. 564]. Сенс тако'' науково'' точностi дуже добре виразив Мартш Xайдеггер, який писав: "Проте, математичне дослiдження природи не тому е точне, що його розрахунки акуратт, а розрахунки у нього повиннi бути акуратт тому, що його прив'язка до свое'' предметно'' дiяльностi мае риси точностГ' [33, с. 44]. Взiрцем уявлення про цю точтсть i "технологiчнiсть" може слугувати така характеристика ньютотвсько'' науки, яку дав Ампер. "Починати зi спостереження фактiв i змiнювати, за можливосп, супутнi 'м умови, супроводжуючi цю первинну роботу точними вимiрюваннями, щоб вивести загальнi закони, засноват цiлковито на досвiдi, i в свою чергу вивести з цих закотв незалежно ввд будь-яких припущень про природу сил, що викликають щ явища, математичне вираження цих сил, тобто вивести формулу, котра 'х представляе, - от шлях, яким йшов Ньютон" [34, с. 21].
Виражена в цьому висловлюванш установка на виведення математичного вираження сил незалежно ввд будь-яких припущень щодо 'хньо'' природи добре шюструе ще одну особливють сформовано'' на той час науково'' ращональносп - ввдсутшсть характерних для античного тзнання метафiзичних суджень, зумовленост ознак i властивостей об'ектiв вихiдними мисленими побудовами. Образно кажучи, сформована у новий час наука, на ввдмшу ввд античного пiзнання "розмiрковування", стае тзнанням "дослiдження". Побудована на натуралiстичному свiтоглядi iнструментально'' самодостатностi пiзнавальноi дiяльностi, математично'' нормативностi методу, вона набувае тих рис, як ми нерiдко сприймаемо як характеристики будь-якого ращонального тзнання - об'ективтсть, вiдтворюванiсть, доказовiсть, точтсть тощо. Проте щ вимоги сформувалися саме у новоевропейському "дослiдницькому тзнант", яке сьогоднi i називаеться наукою: наукою як формою духовного виробництва, дмльтстю з виробництва знань. "Проект i стропсть, - вiдзначае Мартш Xайдеггер, - методика i виробництво, взаемно потребуючи одне одного, становлять суттсть новоевропейсько'' науки, роблять ''' дослiдженням" [35, с. 47]. Вщповщтсть науково-дослiдницькоi дiяльностi певним правилам методу розглядаеться i як принципова умова ''' iснування, i як гарантм отримання об'ективного, обгрунтованого, пере-вiреного, тобто наукового знання. "Формування наукового знання, - стверджуе В. С. Швирьов, -передбачае певт норми i правила, дотримання яких зумовлюе особливостi науки як певного виду духовного виробництва, як деякого типу суспшьно'' свщомосл. Якщо наука втрачае цю свою функщю, якщо вона припиняе здшснювати такого роду дмльтсть, то вона перестае бути наукою, вироджуеться у щось шше, тшьки зовт зберiгаючи статус i форму науки" [36, с. 23]. У теоретичному плат це справедливо i з урахуванням уявлень про класичний, некласичний i
посткласичний етапи розвитку науки, оскшьки зв'язок наукового тзнання з щнтсно-цшьовими структурами суспшьства не скасовуе "внутршньонаукового" ввдношення до методу i його правил.
Отже, сучасна наука у викладеному пiдxодi може розглядатися як така дмльтсть з виробництва i оргатзаци об'ективного, достовiрного, перевiреного, обгрунтованого i т. д. знання [37, с. 189], що вторично виникае у конкретнш сощокультурнш ситуацiï, розробляе власт методи i засоби. У цьому розумшт наукою визнаеться не будь-яка ращонально органiзована пiзнавальна дiяльнiсть, а тшьки та, яка здшснюеться за певними правилами, засобами i методами, що дозволяють характеризувати вироблет знання як об'ективт, достовiрнi, такi, що тдлягають перевiрцi, обгрунтованню тощо.
1з викладених позицiй випливае, що будь-яка конкретна наука е такою настшьки, наскшьки задовольняе загальнi вимоги до наукового тзнання. Цим положенням керуеться у своему самовизначент i юриспруденцм. Зокрема, виходячи з того, що "наука - складне i багатогранне явище, особлива форма суспiльноï дмльносп людей з виробництва знання з метою передбачення подш i перетворення дшсносл", А. Ф. Черданцев пише: "Зазначене, звичайно, стосуеться i юридичноï науки, яка являе собою суспшьну дiяльнiсть людей з виробництва наукових знань про державу i право, на основi яких здiйснюеться передбачення розвитку держави i права i доцшьна дмльтсть у державно-правовiй сферi" [38, с. 4].
У цьому ж душ висловлюеться В. М. Сирих, ввдзначаючи, що "правознавство, будучи одтею з найважливших сфер суспшьствознавства, виступае таким тою мiрою, у якш воно задовшьняе за-гальним вимогам, що висуваються до будь-якого наукового знання, незалежно ввд його предметноï належностi до фшософських, математичних, природничих чи сощальних наук" [39, с. 21, 22].
За такого ставлення до правознавства лопчно вважати, що вивчення права мае здшснюватися ввдповвдно до всix вимог, що висуваються до наукового дослвдження, i приводити до результата, що ощнюються у межах методологи науки, норм наукового знання. Проте нитшнш стан дослвджень у цш сферi дозволяе говорити скорше про наявтсть ввдповвдних проблем, атж про можливiсть виявити готовi розв'язання.
Висновки. Особливосл сучасного етапу розвитку правознавства можуть бути адекватно сприйняи в межах системи процесiв сощальних i культурних змiн глобального i нащонального масштабiв, що вимагае принципового розширення сфери методологiчноï рефлексiï у юридичних дослвдженнях.
Це знаходить свш вираз перш за все у концептуальнш перебудовi нашого правознавства. Одним з фундаментальних процесiв розвитку вiтчизняноï юридичноï науки е переxiд ввд монiстичноï методологiï до фiлософсько-методологiчного плюралiзму.
Отриманi висновки дозволяють стверджувати, що методологм може i повинна розглядатися сьогодт як визначний, самостiйний напрям юридичноï науки.
Наведенi судження визначають логшу подальшого дослiдження обраноï проблематики. Зокрема необхвдтсть бшьш детального, атж звичайно прийнято в нашш юридичнiй лiтературi, звернення до сучасних поглядiв на розвиток науки i до основних характеристик наукового т-знання, а також до особливостей становлення юридичноï науки в межах европейськоï традицiï права.
1. Ушаков А. А. Общее понятие методологии // Методология советского правоведения. Свердловск. Юрид. лит. 1978. - 289 с. 2. Дротянко Л. Г. Социокультурная детерминация фундаментальных и прикладных наук // Вопросы философии. - 2000. - № 1. - С. 91-95. 3. Степин В. С., Горохов В. Г., Розов М. А. Философия науки и техники. - М.: Прогресс, 1996. -341 с.; Канке В. А. Основные философськие направления и концепции науки. Итоги ХХ столетия. - М. : Прогресс, 2000. - 343 с. 4. Яковлев В. А. Бинарность ценностных ориентаций
науки // Вопросы философии. - 2001. - №12. - С. 78-84. 5. Пископпель А. А., Розин В. М. Методология и философия в современной интеллектуальной культуре // Вопросы философии. -1991. - №2. - С.81-85. 6. Канке В. А. Основные философские направления и концепции науки. Итоги ХХ столетия. - М. : Прогресс , 2000. - 343 с. 7. Степин В. С., Горохов В. Г., Розов М. А. Философия науки и техники. - М.: Прогресс, 1996. - 211 с. 8. Щедровицкий Г. П. Методологический смысл оппозиции натуралистического и системодеятельного падходов // Вапросы философии. - 1991. - № 2. - С. 3-9. 9. Степин В. С. Теоретическое знание // Вопросы философии. - 2001. - С. 46-52. 10. Юдин Э. Г. Методология науки. Системность. Детельность. - М.: Прогресс. - 248 с. 11. Пккоппель А. А. Вказ. твiр, С.38. 12. Выготский Л. С. 1сторический смысл психологического кризиса. Методологическое исследования // Собрание сочинений. Т.1. - М. : Наука, 1982. - 421 с. 13. Степин В. С., Горохов В. Г., Розов М. А. Вказ. твiр, с. 291; Юдин Э. Г. Методология науки. Системность. Деятельность. - М.: Прогресс. -248 с. 14. Степин В. С., Горохов В. Г., Розов М. А. Вказ. твiр. - С. 303. 15. Виготский Л. С. Исторический смысл психологического кризиса // Собрание сочинений в шести томах. Т.1. - М.: Юрид.лит, 1982. - 408 с. 16. Розин В. М. Методология и философия в современной интеллектуальной культуре. - М.: Прогресс, 1998. - 175 с. 17. Швирев В. С. Научное познание как детельность. - М.: Высшая школа, 1984. - 368 с. 18. Швирев В. С. Теоретическое и емпирическое в научном познании. - М.: Высшая школа, 1978. - 193 с.; Герасимов Э. Г. Научное ислледование. - М.: Новый юрист, 1972. - 115 с.; Дзюн Тосака. Теория науки. - М.: Мысль, 1983. - 286 с. 19. Фон Вригт Г. Х. Логико-философские исследования. - М.: Аспект Пресс, 1986. - 551 с. 20. Швирев В. С. Теоретические и емпирические в научном познании. - М.: Высшая школа, 1978. - 235 с. 21. Лекторский В. А. Субьект, обьект, познание. - М.: Наука, 1980. - 175 с. 22. Филатов В. П. Научное познание и мир человека. - М.: Дело, 1989. - 263 с.
23. Швирев В. С. Научное познание как детельность. - М. : Высшая школа, 1984. - 368 с.
24. Розин В. М. Генезис права. - М. : Интерестиль, 2001. - 380 с. 25. Розин В. М. Генезис права. - М. : Интерестиль, 2001. - 380 с. 26 .Аристотель. Метафизика. Соч. в 4-х томах. Т. 1. -М.: Юридическая литература, 1976. - 323 с. 27. Филатов В. П. Вказ. твiр, с.62 28. Филатов В. П. Вказ. твiр. - С. 57, 58. 29. Фон Вригт Г. Х. Вказ. твiр. С. 42-47. 30. Грязнов Б. С., Динин Б. С., Никитин Е. П. Теория и ее обьект. - М.: Мысль, 1973. - 188 с. 31. Филатов В. П. Вказ. твiр. С. 69. 32. Гуссерль Эдмунд. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. -М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. - 625 с. 33. Хайдеггер М. Время и бытие. - М.: Мысль, 1910. -193 с. 34. Шскоппель А. А. Вказ. твiр. С.21. 35. Хайдеггер М. Время и бытие. - М. : Мысль, 1910. - 193 с. 36. Швирев В. С. Научное познанние как деятельность. - М.: Высшая школа, 1978. - 368 с. 37. Филатов В. П. Вказ. твiр. - С.189. 38. Черданцев А. Ф. Понятие и функции юридической науки // Методология советского правоведения. Свердловськ.: Изд-во Сверд. ун-та, 1978. - 243 с. 39. Сырых В. М. Метод правовой науки. - М.: Былина, 1980. - 512 с.
