CC BY
24
ОСВ1ТА I НАУКА
В ПОСТНЕКЛАСИЧН1Й ПЕРСПЕКТИВ1
УДК 130.2:111.83
1рина ДОБРОНРАВОВА
ПОСТНЕКЛАСИЧНЕ ЗНАНИЯ ЯК ПРОЦЕС - ФОРМИ ОРГАШЗАЦП ТА САМООРГАШЗАЦП
У статт1 розглянуто проблемы ¡стыни щодо постнекласичного знання, зрозумыого як процес самооргашзацп. Оргатзацтт формы такого знання пор1внюються з традицтними формами оргашзацп знань в класичшй наущ.
Ключовi слова: постнекласичне знання, ¡стина, самооргашзащя.
Мета цього допису показати, як змшюються форми оргашзацп знання в сучаснш наущ, i на яких засадах щ змши можна зрозум^и. Я звернусь до гно-сеолопчних розвщок Павла Васильовича Копнiна, а саме до вчення про юти-ну як процес [11]. Я збираюсь продемонструвати, що саме його реалктична трактовка ще! гегелiвсько! ще! [3, 216] мае особливий евристичний потенщал щодо адекватного розумшня специфiки саме постнекласичного знання порiв-няно зi знанням попереднiх етапiв розвитку науки Нового часу - класичного та некласичного. Мова тде про змiну гносеологiчних засад науки, а саме про засади ще^в i норм наукового дослiдження предмета постнекласично! науки -складних нелiнiйних систем, здатних до самооргашзацп.
Нелшшну науку, становлення яко! вiдбуваеться в ходi сучасно! глобально! науково! революци, академж В.С. Стьопiн охарактеризував як постнекласич-ну [21]. В ходi ще! революцп, як i пiд час попередшх глобальних наукових революцiй Нового часу, пов'язаних з появою класично! та некласично! науки, виробляеться вщповщний тип науково! рацiональностi. Це означае, що змшюеться система засад науки, а саме: наукова картина св^, iдеали та норми наукового дослщження та фiлософськi основи того та шшого. Слiд особливо пiдкреслити, що класичний та некласичний типи науково! ращональност не
зникають з появою постнекласичного И типу, а продовжують успiшно працю-вати в ходi дослiджень !х власних предметiв.
Фiлософськi та методолопчш розвiдки постнекласично! науки, якi здшсню-вались i до появи ще! И назви у вiдомiй статт В.С. Стьопiна в 1989 рощ [21], i протягом наступних двадцяти рокiв, багато що з'ясували з приводу системи И засад. Так, зокрема, стараннями фундаторiв нелшшно!' науки було усвщомлено риси свiту з точки зору ново! нелшшно!' його картини. I. Пригожин писав про складшсть, темпоральшсть та цiлiснiсть i цiлого свiту, i його об'екив, зрозу-мiлих як системи, узят в !х становленнi. Вiн створив нерiвноважну термоди-намiку, яка показала, що локальне зменшення ентропи забезпечуеться передачею вироблено! ентропи нелшшному середовищу при становленнi нового цшого [19]. Герман Гакен назвав таке становлення нового цiлого самооргашза-щею, що створюеться кооперативним ефектом сумшно! узгоджено! дп багатьох елементiв середовища, пiдлеглих параметрам порядку цього нового цшого. Вш же дав назву «синергетика» новому науковому напряму дослщження самооргашзацп в рiзних предметних сферах i природних процесiв, i людсько! дiяльностi [23]. Згодом цей напрям був охарактеризований як трансдисци-плшарний, оскiльки синергетична реконструкцiя самооргашзацп виявилась застосовною щодо предметiв багатьох дисциплш, тобто е наскрiзною.
На таку рису систем, що самоорганiзуються i якi складають предмет постнекласично! науки, як людиновимiрнiсть, я поки що зважати не буду. Зосереджусь спочатку на принциповiй процесуальностi !х юнування. Здавалося б, процеси завжди були предметом науки, принаймш науки Нового часу. Так, Талией, на вiдмiну вщ Аристотеля, застосовував математику для опису мехашчного руху. Однак розгляд природи як математичного ушвер-суму, характерний для вае! попередньо! лшшно! науки, визначав пошук закономiрного як стшкого в розглядуваних процесах. Це давало можлившть, маючи в якост предмета процеси (причому не тшьки механiчного руху, а й змш, описуваних термодинамiкою та електродинамiкою), зосереджуватись на законах, виражених математичними рiвняннями та формулами !хнього розв'язку в загальному виглядi. Недарма I. Кант писав у «Пролегоменах...», що предметом природознавства е природа, оскшьки вона тдкоряеться загаль-ним законам [9, 68]. Таким чином, наука мала справу, перш за все, з необхщшс-тю, що визначала сутшсть та виражалась у законах. Випадковими були почат-ковi та граничш умови прояву законiв. Отже, знання сутност давало стiйкий результат процесу тзнання, навiть коли мова йшла про пiзнання змiн.
Методологiчно це виражалось у протиставленнi пояснення i передбачен-ня та описаннi наукових факив. Пояснення як функцiя математизовано! теорi! мало спiльну логiчну структуру з передбаченням та зводилось до лопчного ви-воду пояснюваного явища iз загальних законiв теорi!. Цей вивщ отримувався
шляхом розв'язку рiвнянь при певних випадкових умовах, що визначали прояв стшких законiв. Опис пояснюваного явища часто передував його поясненню та базувався на шшш теоретичнiй мов^ зокрема на мовi приладових теорш.
Таким чином iснувала можливiсть протиставлення процесу пiзнання та знання як його результату. При цьому не будь-який результат тзнання мав розглядатись як знання. За формулюванням С.Б. Кримського, знання - це результат тзнання з усвщомленням його штинност [12]. Дшсно, навiть коли результатом тзнання е не помилка, а ютина, то якщо ми не знаемо, iстинне отри-мане висловлювання чи нi, таке висловлювання ще не можна назвати знанням. Звщси всi гносеологiчнi проблеми, пов'язанi з визначенням ютини та ïï критерпв, а також методологiчнi проблеми верифжаци та фальсифiкацiï науко-вих теорш. Не торкаючись зараз цих проблем, розглянемо, що змшилось при переходi до нелiнiйноï науки.
Цi змши добре описав 1лля Пригожин. Вш зазначав, що в нелiнiйнiй на-уцi, крiм регулярностей, потрiбно зважати ще й на поди [20, 53-54]. Якщо в класичнш наущ вс подiï розглядались як прояв закошв, то Пригожин мав на увазi зовсiм iншi поди. Мова йде про поди вибору мiж рiвноправними, але рiзними можливостями, яю постають в ходi становлення i розвитку перед нелiнiйною системою. Теоретично щ поди виражаються особливими точками розгалуження на графiках розв'язку нелшшних рiвнянь (точками бiфуркацiï у випадку ïx роздвоення). Вибiр мiж варiантами розвитку в таких випадках е принципово випадковим. Таким чином, тут ми маемо справу з тим, що Гегель називав реальною необхщшстю, тобто з необхщшстю, «яка включае в себе випадковшть» [4, 197]. З математичноï точки зору специфжа розв'язку нель нiйниx рiвнянь полягае в тому, що цей розв'язок не можна отримати в загаль-ному вигляд1 Розв'язки отримуються обчислювальними методами, тобто кожного разу за певних значень числових параметрiв. Тепер у нас нема загальноï формули, з якою ми могли б асоцшвати незмiнну сутнiсть, яка е основою теоретичного пояснення.
Методолопчно це означае, що за своею лопчною структурою пояснення зб^аеться з описом, оскшьки навт при наявностi iтерацiйноï формули як розв'язку нелшшного рiвняння певна наступна iтерацiя в описi нелiнiйноï ди-намiки може бути пов'язана з випадковим вибором в особливш точщ. А оскшь-ки невелик розбiжностi в початкових умовах роздмухуються нелiнiйнiстю, знехтувати цими розбiжностями вже не можна. Уникнути ïx також немож-ливо, оскiльки ïx забезпечуе сама природа за рахунок квантових флуктуацiй. Отже, iдеалiзацiï, якi забезпечували стiйкiсть теоретичного результату в лшш-нiй науцi, в нелiнiйнiй вже не спрацьовують, i стшкють, якщо вона i присутня в деяких випадках (наприклад, для граничних ци^в як стшких атракторiв), е в будь-якому разi динамiчною стiйкiстю. А оскшьки мова йде про нелшшну
динам^, ранiше чи пiзнiше в опис мае з'явитись згадка про подш випадково-го вибору в точщ розгалуження.
Передбачення за старою схемою однозначно! визначеност наступного зна-чення законом вже не шнуе. Ця функцiя нелiнiйних теорiй виконуеться зовсiм iншим чином: не за визначенням дiючо! причини, яка заново формуеться в кож-нiй точщ бiфуркацi! та дiе як реальна необхщшсть [6], а скорiше за рахунок визначення атрактора як цшьово! причини в нелiнiйному середовищi до його входження в хаос [10] або при визначенш результат конкуренци атракторiв в динамiчному хаосi [16].
Отже, знання про розгортання нелшшно! динамши е в принципi проце-суальним, оскiльки кожного разу це розгортання нав^ь за вiдомою формулою вщбуваеться дещо по-рiзному, особливо коли мова йде про формування фракталiв, принципово складних структур, як складаються в полi конкуренцi! атракторiв в динамiчному хаосi та вщзначаються масштабною iнварiантнiстю (самоподiбнiстю) [15]. Це знання отримуеться за допомогою комп'ютерiв та часто мае вигляд комп'ютерно! симуляцi!. Розгортання нелiнiйно! динамiки за певною формулою вiдбуваеться дуже швидко i дозволяе стискати iнформацiю при вщновленш складних картинок. Тобто знання набувае дещо операцшно-го характеру, оскшьки комп'ютер власне iмiтуе процес обчислення, який в принципi доступний i людинi, але е надзвичайно трудомютким. Такi першi обчислювальнi розв'язки здшснив на початку ХХ стол^тя Анрi Пуанкаре, зви-чайно, без уаляких комп'ютерiв.
Такий спосiб шнування знання викликае деякi методологiчнi проблеми, розв'язання яких неможливе без перегляду гносеолопчних засад методологi!. Менi вже доводилось писати [5] з посиланням на роботи М. МамардашвЫ [14] про неможливють втримувати iдеалiзацi! розрiзнення незмiнно! сутностi та мiнливого явища, що е тiльки проявом сутноси, байдужо! до власних проявiв. Коли мова йде про самооргашзацш як становлення нового цшого в нелшшно-му середовищi, ми маемо справу з феноменом становлення i само! сутноси, i способу !! юнування. Саме цей перегляд гносеологiчних засад i е пiдrрунтям нового розумшня процедур опису i пояснення в нелшшнш науцi.
Крiм того, в умовах нелшшно! науки повне розведення таких аспекпв !! iснування, як знання i дiяльнiсть по його отриманню також стае неможли-вим. Тут добре працюють не пщходи до росту знання як змши теорш [18], а тi методолопчш моделi розвитку науки, якi вироблеш iсторичною школою в методологi! науки, зокрема методолопчна модель науково-дослiдницько! програми I. Лакатоса [13]. В твердому ядрi програми знаходяться певнi припущення про природу дослiджуваних явищ, а методолопчш прийоми позитивно! та негативно! евристики мштяться i в ядр^ i в захисному поясi гшо-тез. Як було мною свого часу показано [7], синергетика як напрям нелшшно!
науки може бути розглянута як загальнонаукова програма дослiдження проце-Ыв самоорганiзацiï, що набувае трансдисциплiнарного характеру. Тут в якост знання не можна розглядати тшьки створенi в рiзниx галузях наук синергетичнi теори про вiдповiднi об'екти, а точшше, процеси. Важливим е знання про самi методологiчнi процедури, якi стосуються дiяльностi суб'екта. Так, без замши принципу редукци принципом пiдлеглостi, за Г. Гакеном, можлившть розумш-ня кооперативних процеЫв самоорганiзацiï взагалi вщсутня.
Здавалося б, зважаючи на всю цю процесуальшсть, достатньо прийняти слщом за Гегелем iдею про ютину як процес пiзнання [3, 216], щоб уникну-ти багатьох методолопчних проблем. Але як показала iсторiя фiлософiï науки, без попереднього переосмислення в матерiалiстичному або реалiстичному дус застосувати гегелiвськi iдеï в науках про природу не випадае. Та й сам Гегель, як вщомо, не вважав за можливе таке застосування своеï дiалектики. I справа не тшьки в тому, що до розвитку здатний, за його думкою, тшьки дух. Врешт наукова тзнавальна дiяльнiсть в певному ракурс також е духовною. Але в межах гегелiвського вчення про поняття при всiй дiалектицi абсолютного i вщносного в iстинi як процеЫ, все ж iснуе абсолютна щея як остання шстан-щя та мета процесу пiзнання, як абсолютна ютина.
Розгляд апроксимацiï абсолютноï iстини вiдносно iстинним зна-нням [24, 232], до чого тяжши дослiдники слiдом за Гегелем, ставив штину поза пiзнанням. Послiдовний К. Поппер увiв для неï спещальний третiй свiт наукових iстин [18, 439-495]. В. I. Ленш взагалi проiгнорував цю проблему. Справжнiй прорив до реалiстичного розумiння iстини як процесу здшснив П. В. Копнш у тому роздiлi гносеологп, який вш називае ленiнською теорiею ютини зi зрозумiлиx iдеологiчниx причин, але до якого Ленiну було далеко.
На вiдмiну вiд сво1х попередниюв, Копнiн залишае iстину там, де вона тшьки може i бути: не поза тзнанням, а в самому його процесс Розглядаючи цей процес з точки зору таких його характеристик, як абсолютшсть та вщнос-шсть, вш показуе, що абсолютне - те, що збер^аеться в процеЫ, а вiдносне -те, що з нього згодом елiмiнуеться. В будь-який момент тзнання мютить в собi конкретну едшсть абсолютного та вiдносного. I хоча з розвитком тзнання абсолютне в ньому накопичуеться, повнiстю вiддiлити абсолютне вщ вiднос-ного неможливо, тим бшьш що принцип конкретностi ютини вимагае зважати на те, що хибними можуть при змiнi умов стати ri судження, якi щойно могли вщповщати дiйсностi. Питання про вiрогiднiсть знання вирiшуеться також конкретно: гщним вiри е знання з визначеними границями його застосовнос-ri. Але саме визначення таких границь вщбуваеться також процесом розвитку тзнання: вщ створення нових теорш до з'ясування самих границь можливоси уточнення границь. Так, як сповштив на конгресi з логiки, фшософп та мето-дологiï науки 1991 року вщомий англiйський фiзик Майкл Берр^ при визна-
ченш границь мiж застосовнiстю геометрично! та хвильово! оптиками, треба використовувати оптику нелшшну. Цей приклад е особливо показовим, якщо зважити, що i геометрична i хвильова оптики створеш в XVII столiттi, а нелшшна в ХХ-му, тобто триста роюв по тому.
Таким чином, кшвська гносеологiчна школа стае у нагодi зараз для розумшня природи постнекласичного знання. Його принципова процесуальнiсть, як бачимо, не перешкоджае розгляду його iстинностi, а навпаки, сприяе такому розгляду при вщповщному розумiннi iстини. I справа не тшьки в тому, що постнекласична наука мае в якост свого предмета саме процеси, i навт не в тому, що це е процеси самооргашзацп у ïx завжди реальнiй необхiдностi. Постнекласична наука е принципово людиновимiрною, тобто абстрагуватися вщ участi людини як в дослщжуваних процесах, так i в самому постнекла-сичному дослщженш неможливо. З одного боку, дослщжуються небайдужi для людини предмети: еколопчш системи, соцiум, сама людина як предмет бюлогп та медицини. Недарма В.С. Стьошн вважае визначення об'ективност постнекласичного знання вiдносним не тшьки до засобiв спостереження, а й до позанаукових щнностей суб'екта, що тзнае [22, 619-640]. В певному сен-сi i сам процес тзнання може стати предметом такого постнекласичного розгляду. Так, сучасна еволюцшна етстемолопя користуеться синергетичними образами, розглядаючи iдею як атрактор в середовищi наукового знання, що складаеться.
Погляд еволюцiйноï епiстемологiï виходить з абстрагування вщ конкрет-них суб'екпв пiзнання. Але самоорганiзацiя постнекласичного знання може бути розглянута i з iншоï точки зору. Мова йде про таку самоорганiзацiю в середовищi науковоï комунiкацiï, особливо коли мова йде про полщисци-плiнарнi науковi спiвтовариства, якi складаються при намаганш розв'язання складних комплексних проблем. У такох' самоорганiзацiï пiзнання мають бути вщповщш методологiчнi основи. Ui основи можуть бути закладенi такими трансдисциплшарними утвореннями, як синергетика. Пiдrрунтям самооргашзацп комунiкативноï спiльноти як ноая самоорганiзацiï постнекласичного знання може бути i вщповщна наукова картина св^ з ïï фiлософськими засадами, i усвщомлеш на вiдповiдниx фiлософськиx засадах щеали та норми наукового дослщження.
Розглядаючи органiзацiю та самоорганiзацiю науковоï спiльноти, ми звертаемось до розгляду науки як сощального iнституту. Здавалося б в наш час державних замовлень, дослщницьких грантiв та розгалуженоï мережi унiверситетiв годi казати про самооргашзацш наукового спiвтовариства. Дiйсно, багато чого в наукових iнститутаx, що колись утворилось самооргаш-зованим чином, зараз вщтворюеться на засадах оргашзацп. Але оскшьки науцi як феномену культури притаманна постiйна напруга мiж вiдтворенням сво1х
суб'ектiв i знанням, носiем якого вони виступають, та новiтнiстю як визначаль-ною ознакою наукового знання [14], то оргашзацшш зусилля наукових мене-джерiв постiйно доповнюються самооргашзащею науковоï спiльноти. Особливо виразно це видно, коли мова йде про становлення новоï парадигми. Новi iдеï швидко стають науковою модою, а мода у будь-якш галузi життя людей -це феномен самооргашзацп. Ефектившсть же нових щей стае пщгрунтям для самоорганiзацiï новоï науковоï спiльноти часто поза межами юнуючих наукових дисциплiн. Цжавий в цьому сенсi сучасний приклад виникнення багатьох громадських оргашзацш науковцiв, якi працюють в трансдисциплшарнш областi нелiнiйноï науки, зокрема Украшського синергетичного товариства.
Ця самоорганiзацiя е перш за все засобом створення умов науковоï комуш-каци. А вже в процес цiеï комушкацп представникiв багатьох наукових дисци-плш, об'еднаних приxильнiстю до нових щей, вщбуваеться i самоорганiзацiя наукового знання. Я неодноразово спостер^ала, як пщ час наукових дискусiй в таких спшьнотах, вiдкритиx до породження нового знання, оскшьки в них зустрiчаються не супротивники, а однодумщ, вщбуваеться народження нових смислiв. I хоча висловлюють ïx конкретш люди, робиться це завдяки науковому спшкуванню. Про це часто свщчать самi члени науковоï спiльноти, яким випа-дае знайти таку нову думку. Особливо сприяе такому «мозковому штурму» та вщкритють до нового, яка виникае в колективi представникiв рiзниx дисциплш або рiзниx пiдроздiлiв однiеï дисциплши, коли рiзноманiтне неусвiдомлюване само собою зрозумше видобуваеться з глибин несвщомого, поставлене пiд пи-тання переосмисленням його засад, викликаним новими фактами та новими iдеями.
Таким чином, мова йде i про самооргашзащю науковоï спiльноти, i про самооргашзащю наукового знання. З приводу характеристик такоï самоорга-нiзацiï видатний росшський математик С.П. Курдюмов та його ствавторка, московський фiлософ О. М. Князева пишуть таке: «Розвиток науки, як i будь-якоï складно органiзованоï системи носить нелшшний характер. Нелiнiйнiсть наукового прогресу виражаеться, зокрема, в багатоварiантностi та альтерна-тивностi розвитку наукового знання» [10, 179]. Ця багатоварiантнiсть, розга-лужешсть процесу пiзнання в принципi передбачаеться дiалектичною точкою зору. Але все ж пщ впливом класичного щеалу рацiональностi [14] реалiстич-на настанова, яка виходить з наявностi певноï привiлейованоï пiзнавальноï позицiï («точки зору божественних очей» [25]) передбачае вреши лшшшсть наукового прогресу. Дiйсно, якщо приймати кореспондентську теорiю iстини, здаеться, що вщповщшсть знання дiйсностi мае бути однозначним. Тодi з багатьох можливостей наукового розвитку повинна залишитись лише одна. Отже, обертаючись назад, ми бачимо лшш розвитку, а розгалуження можливостей залишаеться тшьки на майбутне.
Однак такий розгляд неявно виходить iз застарiлоï концепцiï iстини. Ре^зм з «людським обличчям» [25], тобто врахування конкретноï тзнаваль-ноï позици конкретного суб'екта, вiдкривае можливiсть визнання штиннос-тi не одного, а декшькох варiантiв розвитку наукового знання. Iсторiя науки знае багато прикладiв синтезу протилежних точок зору. Так, корпускулярний i хвильовий пiдxоди до розумшня св^ла, якi виникли ще за чаЫв Ньютона, тсля багатьох змiн протягом розвитку фiзики врештi були синтезованi як едшсть дискретного та неперервного, частинки i поля у центральному понята квантовоï електродинамiки, поняттi квантованого поля. 1нший приклад наводить Ю.Л. Климонтович у свош редакторськiй пiслямовi до росшського перекладу книги Iллi Пригожина «Вщ iснуючого до виникаючого» [19]. Мова там йде про шлях Больцмана i шлях Пуанкаре в розглядi динамши складних систем. А. Пуанкаре вважав за необхщне простежувати динам^ руху в уЫх ïï подробицях. Л. Больцман запропонував статистичний пiдxiд до розгляду багаточастинкових систем, спираючись на визначення середшх значень. Зараз цi пщходи виявились не такими, що взаемно заперечують один од-ний. Простежування нелiнiйноï траекторiï параметру порядку в динамiчному xаосi, врештi, коли ця траекторiя заповнюе весь фазовий просир, змiнюеться можливiстю застосування статистичного пщходу i вiдповiдно ймовiрнiсного передбачення.
Таю приклади з iсторiï науки можна примножити. Але я думаю, що гно-сеолопчна проблема е зрозумшою. Як треба визначати iстину, щоб врахувати розгалуження перебiгу пiзнавального процесу i не втратити отриманi на рiз-них галузках вiдноснi ютини? Тут е принаймнi двi можливостЬ Одна з них по-лягае у вiдмовi вiд кореспондентськоï теори iстини. Цю можливiсть здiйснюе X. Патнем в своему «внутршньому реалiзмi» [17, 144-145]. Базуючись на пщ-xодi М. Дамiта про штиншсть як обrрунтованiсть, вiн пiдкреслюе, що умови найкращоï обrрунтованостi треба кожного разу визначати окремо, виходячи з аналiзу конкретного стану справ. Цей шлях е врешт конструктивштським. У випадку Патнема вiн привiв його до так званого «прагматичного реалiзму».
Характеризуючи переваги помiрного конструктивiзму, О.В. Комар пише в нашiй спшьнш статтi: «Особливо очевиднi наслiдки прийняття концепту «реальности) як об'ективно1, единой зовнiшньоï, незалежноï вiд людини при ïï застосуванш до питання свободи i етики. Не дивно, що саме рацiоналiзм разом з щеею едност свiту породив формулу «свобода — це усвщомлена необхщ-шсть», тодi як з конструктивiстськоï позицп як нiколи гостро усвiдомлюеть-ся актуальшсть тези «моя свобода заюнчуеться там, де починаеться свобода iншоï людини». Внутрiшнi обмеження задаються способами (само-) оргашзацп людини як свiдомоï штоти, бiологiчною мовою, ïï аутопоезом, тому «корiн-ня» сучасного «дерева тзнання» бiологiчне, «плоди» ж, як i двi тисячi роюв
тому - етичнi». [7, 79]. До позицп конструктивiзму схиляються i прихильники синергетичного погляду на св^ i пiзнання. Так, росiйський дослщник В. I. Аршинов [2], характеризуючи тзнання систем, що самооргашзуються, використовуе в якост наочного образа вщомий малюнок Ешера, на якому рука малюе руку, яка малюе ïï саму.
Не заперечуючи переваг конструктивютського пiдxоду, хочу пiдкреслити, що i можливост реалiстичного пiдxоду в розумшш постнекласичного знання не е вичерпаними. Головне - не залишатись на класичнш позицiï однозначно визначеноï незмiнноï iстини. Якщо розвинути розумiння штини як процесу в дусi кш^сь^ фiлософськоï школи, зваживши ще й на нелшшшсть такого процесу, з'являеться можлившть залишитись на реалштичнш позицп, поеднавши ïï з постнекласичним типом науковоï рацiональностi. Тодi i на цих засадах етичнi настанови можуть бути гiдними стати основою комунiкативноï етики, яка мае зараз не аби яке значення як зааб розв'язання на рацiональниx засадах багатьох конфлжив сьогодення [1].
Готуючи учнiв та студентiв до гщного життя в цьому рiзноманiтному, не-зважаючи на глобалiзацiю, свт, корисно дати im нелiнiйне розумшня iстини.
Спокуса класичного розумiння ютини з його остаточнiстю та однозначшс-тю обгрунтовувала европоцентризм i колонiалiзм, винищення багатьох наро-дiв i культур. Сучасна европейська культура виплекала у собi толерантнiсть, полiткоректнiсть забезпечуеться законом, але складнощi реалiзацiï проекту мультикультурност дедалi бiльше даються взнаки у провщних краïнаx Св-ропи зi значним досвiдом демократiï. Молода ж украшська демократiя зазнае неабияких загроз в намаганнi забезпечити едшсть багатоманiтностi здавалося б одного народу. Як показуе переб^ полiтичниx подш, таку еднiсть неможливо здiйснити спрощенням, зведенням усього рiзнобарв'я досвiдiв, уподобань та мiфiв до однозначно зрозумiлоï правди. Напевно, наступному поколiнню стане в нагодi звичка до нелшшного мислення, яку виробляе iнтерактивний простср кiберкультури з розгалуженням можливого переб^ подiй i наочнiстю реальноï необхщност наслiдкiв, що включае в себе випадковють вiльного вибору.
Фiлософська справа рефлекси над цим новим етапом тзнання нелшшного св^ та дш у ньому е нагальною. Та е сподiвання на те, що у скарбниц iсторiï свiтовоï фшософп, як древньоï, так i новiтньоï, як завжди, знайдеться на що спертися думщ дослiдника.
Л1тература:
1. Апель К.-О. Апрiорi спiльноти комушкаци та основи етики: до проблеми рацюнального обгрунтування етики за доби науки / К.-О. Апель // Сучасна заруб1жна фшософ1я: течи i напрямки : хрестомапя. - К. : Основа, 1996. - С. 360-376.
2. Аршинов В. И. Синергетика как феномен постнеклассической науки /
B. И. Аршинов. - М. : РАН, Институт философии, 1999. - 203 с.
3. Гегель Г. В. Ф. Наука логики : в 3 т. / Г. В. Ф. Гегель. - М. : Мысль, 1972.
- Т. 3. - 371 с. - (АН СССР. Ин-т философии. Философское наследие).
4. Гегель Г. В. Ф. Наука логики : в 3 т. / Г. В. Ф. Гегель. - М. : Мысль, 1971.
- Т. 2. - 248 с. - (АН СССР. Ин-т философии. Философское наследие).
5. Добронравова I .С. Норми наукового дослщження в нелшшному природознав-ств1 / I .С. Добронравова // Фшософська думка. - 1999. - № 4. - С. 36-48.
6. Добронравова И. С. Синергетика: становление нелинейного мышления [Электронный ресурс] / И. С. Добронравова. - К. : Лыбидь, 1990. - 150 с.
- Режим доступа : http://www.philsci.univ.kiev.ua.
7. Добронравова I. С. Фiлософiя науки як практична фiлософiя: проблема сво-боди в постнекласичнш перспективi / I. С. Добронравова, Т. М. Бшоус, О. В. Комар // Фiлософiя i пол^олопя у структурi сучасного соцюгумаштарно-го знання. - К. : ВПЦ «Ки!вський ушверситет», 2011. - С.70-92.
8. Добронравова I. С. Динамiчний хаос у соцiумi як середовище сощально! са-мооргашзащ / I. С. Добронравова, Л. С. Фшкель // Соцюлопя: теорiя, методи, маркетинг. - 2005. - № 1. - С. 168-180.
9. Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, могущей возникнуть в смысле науки / И. Кант. - М. : Издательская группа «Прогресс», 1993. - 238 с.
10. Князева Е. Н. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем / Князева Е. Н., Курдюмов С. П. - М. : Наука, 1994. - 234 с.
11. Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки / П. В. Копнин. -М. : Мысль, 1974. - 568 с.
12. Крымский С. Б. Научное знание и принципы его трансформации /
C. Б. Крымский. - К. : Наукова думка, 1974. - 207 с.
13. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ / И. Лакатос. - М. : Медиум, 1995. - 236 с.
14. Мамардашвили М. К. Классический и неклассический идеалы рациональности / М. К. Мамардашвили. - Тбилиси : Мцениереба, 1984. - 90 с. Книга переиздана в 1994 году в Москве издательством «Лабиринт».
15. Мандельброт Б. Фрактальная геометрия природы / Б. Мандельброт. - М. : Институт компьютерных исследований, 2002. - 656 с.
16. Пайтген Х.-О. Красота фракталов / Х.-О. Пайтген, П. Х. Рихтер. - М. : Мир, 1993. - 175 с.
17. Патнем Х. Ведение к книге «Реализм и разум» / Х. Патнем // Современная философия науки. - М. : Логос, 1994. - С. 138-146.
18. Поппер К. Логика и рост научного знания / К Поппер. - М.: Наука, 1983. - 605 с.
19. Пригожин И. От существующего к возникающему. Время и сложность в физических науках / И. Пригожин. - М. : Наука, 1985. - 327 с.
20. Пригожин И. Время, хаос, квант: К решению парадокса времени / И. Пригожин, И. Стенгерс ; пер. с англ. - М. : Прогресс, 1994. - 266 с.
21. Степин В. С. Научное познание и кризис техногенной цивилизации / В. С. Степин // Вопросы философии. 1989. - № 10. - С. 3-18.
22. Степин В. С. Теоретическое знание / В. С. Степин. - М. : Прогресс-Традиция, 2000. - 760 с.
23. Хакен Г. Принципы работы головного мозга / Г. Хакен. - М. : «Per Se», 2001. - С.41-71.
24. Popper Karl. Conjectures and Refutations. The Growth of Scientific Knowledge / Karl Popper. - New York : London : "Harper Torchbooks», 1965. - 417 p.
25. Putnam Hilary. Realism with a Human Face / Hilary Putnam. - Cambridge : Massachusetts : London : Harvard University Press, 1992. - 347 p.
Ирина Добронравова. Постнеклассическое знание как процесс: формы организации и самоорганизации.
Рассмотрены проблемы истины применительно к постнеклассическому знанию, понятому как процесс самоорганизации. Организационные формы такого знания сравниваются с традиционными формами организации знания в классической науке.
Ключевые слова: постнеклассическое знание, истина, самоорганизация.
Iryna Dobronravova. Post-non-classical Knowledge as a Process: Forms of Organization and Self-Organization.
Problems of truth are considered in regard of post-non-classical knowledge as a process of self-organization. Organizational forms of this knowledge are compared with the traditional forms of knowledge organization in classical science. Keywords: post-non-classical knowledge, truth, self-organizaton.
