CC BY
17УДК 82.09
.Шмборський I.B.,
доктор фтолопчних наук, професор кафедри теорп i практики перекладу та компаративiстики Черкаського державного технолопчного унiверситету
еВРОПЕЙСЬК1 Л1ТЕРАТУРИ I ГЛОБАЛ1ЗАЦ1Я: НАЦ1ОНАЛЬНЕ I ГЛОБАЛЬНЕ У ПРОСТОР1 ХУДОЖНЬО1 СВ1ДОМОСТ1
Глобалiзацiя, яка охопила рiзнi у культурному плат кра'ши, поставила перед окремими европейськими лiтературами низку складних i неоднозначних за сво'ми наслiдками проблем. Змшюються не лише моделi репрезентаци нацiональних лiтератур, якi донедавна претендували на роль „свтових", а й суттево трансформуеться уявлення про „включенють" культурних традицш у рiчище свтового письменства. Водночас переглядаеться i мехашзм „залучення" письменника до европейського i ширше - свiтового лiтературного канону. Спроби деяких вщомих лiтературознавцiв бодай пунктирно визначити межi канонiчностi, як це, примiром, зробив Г. Блум у сво'й широковiдомiй працi „Захщний канон: книги i лiтературнi школи епох" („Western Canon: the Books and School of the Ages", 1994), натикаються сьогоднi на вповш зрозумiлi контраргументи представникiв мультикультуралiзму i постколошально''' критики, якi виступають з вимогами не тiльки нагально переглянути критерп канонiчностi, а й взагалi пропонують вiдмовитися вiд застартого, з 'хньо''' точки зору, стереотипу - вписувати письменника у рамки певного канону. Дедалi бтьше лунае голоав з боку представникiв тих нацюнальних лiтератур, якi зазнали „колошальноТ травми", а вiдтак до сьогодш не можуть претендувати на роль свтових. До того ж останшм часом активно дискутуеться висунута одним з найяскравших представникiв постколонiальноТ критики Г Бгабгою iдея „культурно''' пбридностГ, в якiй убачають панацею вщ крайнощiв свтово''' глобалiзацiТ i можливе втiлення iдеальноТ моделi посткультури. Жодна з л^ератур, передусiм захiдноевропейських, сьогодш вже не може претендувати на роль унiверсальноТ й вщтак остер^аеться говорити вiд iменi „цивiлiзацiТ взагалГ i видавати свое приватне, партикулярне за всезагальне або всесвп"не.
Усе вищесказане покладае особливу вщповщаль-нють на лп"ературознав^в, якi все ще активно користуються термiнами „свiтова лiтература" (Weltliteratur) i „европейська лiтература". I хоча, здавалося б, сьогодш вже остаточно науковий загал вщмовився вщ тенденцшно!' европоцентристсько' моделi лiтературноТ iсторiТ [7, 8 - 15], глобалiзацiя все ж таки неодмшно повертае нас до рацюнально витлумачених
дихотомiчних матриць - сильна/слабка, вщкрита/закрита культура, що, звичайно, аж шяк не сприяе плюралiзацiТ поглядiв на лiтературнi явища в юторичнш перспективi. lнодi протидiя неоунiверсальним цшностям глобалiзацiТ нагадуе, за словами П. Бергера, „картину культурного землетрусу, поштовхи якого вщчуваються практично у Bcix регiонах св^у" [1, 17].
Специфку цих процесiв, напрямок ТхньоТ динамiки деякi дослiдники схиляються бачити в особливостях свiтового упорядкування шсля ХолодноТ вiйни. Саме вона значною мiрою i визначила картину глобалiзацiТ початку ХХ1 ст., заклавши пщфунтя тих небезпек i тривог людства, яке вiдчувае на ^6i деструктивнiсть глобальних змiн. Роберт Кокс, зокрема, зазначае щодо цього: „Як ттьки завершилася Холодна вiйна, стала очевидною культурна розматсть людства, i неореалiзм утратив свою монополiю на пояснення свпу Крайностi ХолодноТ вшни зумовили крайностi глобалiзацiТ: приходить усвщомлення гомогенiзацiТ економiк i культур, де на першому мiсцi конкурентна спроможнють на глобальному ринку товарiв та засобiв масовоТ комунiкацiТ. Як щеолопя, глобалiзацiя - ця крайня форма вщчуження: щось, створене людьми, стае тим, що мае необмежену владу над ними" [11, 1].
Власне небезпека проекту глобалiзацiТ проглядае вже в самм стратеги - порiвнювати так зван „сильнГ краТни щодо Тхжх економiчних i культурних потенцiалiв, а вже потiм прикладати вироблен критерiТ до краТн, яких традицшно вважають „слабкими". Це значною мiрою i визначае „лшп розломiв" мiж основними свiтовими цивiлiзацiями, - щея, яку теоретично обфунтовуе у своТх працях С. Гантiнгтон [3, 11]. Причому особливо наголошуеться дослiдником на тому, що „зткнення цив^зацш" (clash of civilazations) означае передуам протистояння рiзних культур.
В оцiнцi великого значення культур у поширенн постшдус^аль-ного капiталiзму у свiтi близький до Гантшгтона i його опонент Ф. Фу-куяма, який, щоправда, не схильний бачити трапчних перспектив у конфл^ах мiж цивiлiзацiйними полюсами св^у. Висуваючи iдею куль-тури як одыеТ з основоположних констант, що потужно сприяе еконо-мiчному розвою будь-якоТ краТни за чаав глобалiзацiТ, цей дослiдник вважае, що „розвинен краТни слiд порiвнювати лише з шшими розви-неними краТнами" [10, 43]. 1ншими словами, „урбанютичний модерызм", який асоцiюеться передусiм iз захiдною культурною парадигмою, й щеолопчно обгрунтований уже за доби европейського Просвп"ництва, все ще залишаеться показовою рисою захщноТ культурно! свiдомостi, яка ще вщтод^ тобто з ХVШ ст., намагалася поширити своТ культуры впливи на марпнальну периферiю бвропи. Сьогоднi ця теза обертаеть-ся процесами поступовоТ унiверсалiзацiТ' i навпъ унiфiкацiТ рiзних куль-
турних ареалiв европи, що пiдтверджуe наявнють стратепчно''' мети морфологи людсько''' культури, котру О. Неклесса висловив так: „Св^ людей у вах сво'х трансформацiях i проектах прагне все ж до свое-рщно''' шономп - втiлення повноти свого зразка при збереженнi дина-мiчноl' цшюносп, яка, власне, i е його iсторiею" [6, 28]. 1деальний зра-зок, зрозумiла рiч, бачиться переважно на Захода який i визначив креатин лшп самого процесу глобалiзацN.
Постмодернiсть рiшуче пiдiрвала уявлення про усталеш стереотипи старих форм комушкацп мiж окремими нацiональними лiтературами. З'являються новочаснi наративи глобалiзацN, якi все ще претендують на втiлення колишнього просвiтницького проекту -приведення людства до одне''' рацiонально побудовано''' системи, яка постане на основi традицшних европейських демократiй та уламках колишнього со^алютичного табору. Саме цi процеси можуть активно посприяти глобальному поширенню капiталiзму у його найновiтнiших формах та закладуть основи для впровадження нових шформацшних технологiй. Виникае нова символка корпоративно' риторики, яка часто асоцше - i не безпщставно - глобалiзацiю як нову мову або нав^ь наратив влади. Природно, що за таких обставин постае закономiрне запитання: що представляе собою сьогодн „европейська лiтература"?
Безперечно, це питання виходить далеко за рамки оджеУ нацю-нально' лiтератури i вимагае теоретичного осмислення не ттьки сьо-годнiшнього стану европейсько' культури, а й заглиблення у витоки тих процеав, як стимулювали появу самого термЫу „европейська лп~е-ратура". Французькi компаративiсти Д. Суйлер i В. Трубецькой сьо-годнi говорять щодо цього про нову якють „поеднання" нацiональних художнiх дискурсiв окремих европейських кра'н, - якiсть, яка здатна створити нову сптьнють: „европейська лггература - термiн, до якого часто звертаються, i вiн е, безперечно, основоположним: сучасному читачевi тут слщ уважно все оцiнювати. Кожна лiтература грае на своему шструметч, але разом вони створюють спiльну мелодiю. Щоправ-да, цей термш спонукае взагалi до вщпов^д на питання: що таке лп"е-ратура?" [13, XIV]. I, власне, вже тут з'являються пщстави для числен-них дискусiй i нав^ь культурних тривог, якi змушують нас заглиблю-ватися в саму природу художньо' лiтератури. Зазначаючи, що термш „лтература" в европейських мовах доволi недавнiй (вiн датуеться мало не XVIII ст.), Ц.Тодоров, спираючись на постструктуралютський пщхщ до художнього тексту, вважае, що можна „будь-який текст читати як „лп"ературний": питання його ютинносп не поставатиме, тому що вш сприйматиметься як лтературний, а не навпаки" [9, 9]. Власне вже постмодершзм як европейський, так i американський продемонстру-
вав хитку межу мiж рiзними текстуальними площинами л^ератур-них/нел^ературних текстiв у планi референцп, де губляться зв'язки мiж знаком i предметом, а знак вiдсилаe не до реальностi, а до шшо-го знаку. В результатi постае феномен гiперреальностi, в основi якоТ численнi симулякри як символiчнi „замшники" реальностi, на чому особливо наголошував Ж. Бодрiйяр. Показовими тут е твори У. Еко, М. Павича, К. Воннегута, Д. Де Лтло, Т. Пшчона. Власне це ставить нове принципове запитання - чи юнуе „л^ература" як факт свп~овоТ (европейськоТ) культури чи йдеться лише, за словами того ж Ц.Тодорова, про „типолопю дискурав", яка мае домшувати при визначенн опо-зицiТ - лiтература i нелiтература? [9, 20]. Словом, друга складова сло-восполучення „европейська лггература" - „лiтература" - сьогоднi стае предметом серйозних теоретичних розмiрковувань i сумнiвiв, що не може не позначитися на розумшш й усвщомлены хисткостi та неста-бiльностi самого термшу.
Щоправда, в iсторiТ свггового лiтературознавства здiйснювалися авторитетнi спроби зберегти уявлення про европейську лiтературу як про специфiчну культурну еднiсть, яка мае низку визначальних типо-лопчних характеристик. Для Е. Курцiуса це наявнють для лiтератур европейського репону генетично спiльного корiння: вони постали на пiдставi двох культурних складниш - антично-середземноморського i сучасного захщного. Це i зумовило характер подальшого розвою европейськоТ лiтератури у напрямку розбудови сшльних для окремих нацюнальних лiтератур жанрових систем, типологи сюже^в, вщповщ-них стильових форм та Т'хньоТ' закономiрноТ змiни в процес еволюци. Щоправда, i цей видатний шмецький дослiдник небезпiдставно при цьому зазначав: европейська лггература - „одностайнють, яка, якщо роздтити ТТ на пласти, одразу ж ховаеться" [4, 24].
Явище культурноТ фрагментацГТ - глобальна ознака i один з найск-ладнiших парадоксiв „зближення свтв" початку ХХ1 ст. Словом, момент, про який писав Е. Кур^ус, - момент роздтення европейськоТ лтератури на „пласти" вiдбуваеться сьогоднi надзвичайно швидкими темпами. lнодi це вщбуваеться у напрямку включення в неТ „iнших" голосiв, якi вiд епохи Просвп"ництва сприймалися з европоцентристськоТ перспективи як вщдалена периферiя европейського лп"ературного життя. Йдеться, наприклад, про л^ератури слов'янського регiону, у деяких з яких спо-стерiгалося не лише хронолопчне „запiзнювання" на тлi захщних, а й не так явно виражений зв'язок зi спадщиною античности а також так звана „неповнота" стильових потокiв. Тим бiльше, що перед деякими з цих л^ератур, серед яких можна назвати сербську, словенську, бол-гарську й украТнську, тривалий час, принаймн у XVIII - першш поло-
вин Х1Х ст., не поставало завдання: надолужити наявний „розрив" мiж ними й шшими лiтературами, якi донедавна називали „розвинешши-ми". Актуальнiшою виявилася проблема надто далека для захщноев-ропейських лп"ератур, - вони мали довести юнування свого нацюналь-ного л^ературного дискурсу як цiлком суверенного i незалежного, який спроможний вщбивати у художньому словi життя свое'' нацю-нально'' спiльноти. Не було тут надмiрного захоплення европоцентри-стськими стандартами рацiоналiзму i рацiоцентризму, а також склало-ся обережне i помiрковане ставлення до захiдно-европейського дос-вiду у його крайнiх виявах. Це, наприклад, вилилося у надзвичайно суперечливу рецепцш таких явищ захщноевропейських л^ератур, як руссо'зм i вольтер'янство [5, 41 - 43, 96 - 103], причому iнодi нав^ь не акцентувалася принципова рiзниця мiж цими двома течiями евро-пейського Просвiтництва. В укра'нського поета початку Х1Х ст. П. Бтецького-Носенка, наприклад, у поемi „Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина" i Руссо, i Вольтер опинилися у пеклi, де мали надзвичайно жалюгщний вигляд.
Природно, що ц лiтератури за доби глобалiзацil одержують новий шанс щодо свого включення у парадигму „европейських лiтератур" на паритетних правах з тими л^ературами, якi донедавна, як вважа-лося, перебували в авангардi художнього поступу. Хоча при цьому i лунають голоси про те, що „розширення канону" насправдi означае його деструкцiю" [2, 12]. Але постмодернютське „перевертання iерархiй" передбачае саме процеси деструкцп канону! Реаб^та^я ранiше „замовчуваних" культурних голосiв, в яких за ктька столiть склалося уявлення про 'хню „неповноту" (як про це, наприклад, писав Д. Чижевський стосовно украшськоТ лггератури: „неповна" нацiя здат-на створити лише „неповну" лiтературу), стимулюе до перегляду культурно' карти бвропи у напрямку до включення в не'' „шших" культурних масивiв. У результат можливi процеси формування нових дiало-гiчних форм спiлкування всередин европейських лiтератур, змшю-ються погляди на 'хню iсторiю. „Зони контак^в" мiж рiзними л^ерату-рами сьогодн не тiльки радикально переосмислюються, а й вироб-ляються новi методолопчш пiдходи до '^ньо' оцiнки, передуам зо-рiентованi на компаративiзм з його штегральним iнструментарiем. Адже цтком зрозумiло, що рiвень взаемодп мiж такими лiтературами, як французька (англшська або нiмецька) i укра'нська (сербська, словенсь-ка, болгарська) iстотним чином в^зняються вiд тих, якi спостер^а-лися всерединi мiж згаданими захщноевропейськими лiтературами. Водночас такi лiтератури, як польська i росiйська, вже за чаав Про-свiтництва фактично виршили свое надзавдання - подолати юторико-
культурний розрив мiж ними i захiдноeвропейськими лiтературами. А це власне порушуе питання про можливють рiзних шляхiв слов'-янських л^ератур, за допомогою яких вони утверджувалися у свт.
Щоправда, в цьому плат i захiдноевропейськi лiтератури не ство-рюють якусь принципову цшюшсть i еднiсть i не завжди пщпорядко-вуються спiльним для них законам художнього розвитку. Серед них також спостер^аеться процеси хвилеподiбного „зашзнювання", „на-долужування втраченого", „вирiвнювання" за певним зразком. Пока-зовою в цьому плат може бути шмецька л^ература, яка внаслiдок iсторичних причин, за словами Е. Кур^уса, „школи не спромоглася змагатися з л^ературами романського свiту. Тт година пробила за Ге-тевоТ доби. Доти вона приймала опромшення ззовнi, однак сама шчо-го не випромшювала" [4, 44]. Звернення до доби тзнього европейсь-кого Просвiтництва i до постатi Гете з боку л^ературознавця вигля-дае цiлком закономiрним, якщо пригадати, що у першш половинi XVIII ст. у Ымеччиш прiоритетними напрямами були бароко разом зi „старим" класицизмом, що засвщчувала собою творчiсть Й. Гюнте-ра, Б.Г. Брокеса i Ф. Гагедорна.
Уже сьогодн зрозумiло, що незабаром постане проблема „вижи-вання" окремих нацюнальних лiтератур як самодостатнiх i цiлiсних культурних органiзмiв. За доби глобалiзацiТ якнайбiльше заявляе про себе „страх впливу" (як його тлумачить Г. Блум), який не ттьки стиму-люе до створення орипнальних культурних шедеврiв, а й призводить до етноцентричноТ замкнутостi i захисного нацiоналiзму. Особливо це актуально, скажiмо, для украТнськоТ лiтератури, щодо якоТ до сьо-годнi не вщухають науковi полемiки навколо лiтературного канону, що супроводжуеться низкою проблем, породжених до кшця юторич-но нерозв'язаною проблемою культурноТ iдентичностi.
Глобальний проект творення нового типу культурного розмаТття повертае нас до нового осмислення i рештерпретацп Просвiтництва й неоунiверсалiзму. Адже новий глобальний пiдхiд при вах iсторичних протирiччях все ж таки намагаеться акцентувати особистюне, шдивь дуальне, взагалi обстоюе еталон шдивщуального вибору в усьому, протистоТть застартому принципу полiтики i стратеги, яка пщносить групове, локальне, вузько репональне, - гасла, якi з уаею очевидш-стю намагалися реалiзувати европейськ просвiтителi. Глобалiзацiя не обiцяе новоТ гомогенностi, пошукiв одыеТ' цив^зацшно'Т мети, це - ско-рiше пошук новоТ едностi через нове осмислення рiзноманiтностi, нове поеднання культур i субкультур, пошук можливостi почути окремi „голоси", якi донедавна не помiчалися. 1нша рiч, що право одиниц - так вже сталося юторично - завжди обстоювалося в результат протидiТ
та протистояння тому, що нав'язувалося i330BHi, намагалося пщпо-рядкувати собi, профанувати саму щею свободи вибору, швелювало нацiонально своeрiдне. Йдеться насамперед про мiфологiзацiю „сво-го" i „чужого" в европейському дискурсi, коли „свое" - це, як правило, автохтонне, культурно близьке, а „чуже" ще потребуе присктливоТ перевiрки задля того, щоб воно стало фактом асимтяцшних процеав „своею" культурою. Слiд сказати, що аш Вольтер, анi Монтеск'е, аш Шльоцер - теоретики европоцентризму - навггь не могли передбачи-ти того, що Тхнi щеТ знову виявляться настiльки актуальними на початку ХХ1 ст. i будуть потребувати i кардинального пересомсилення, i нових стратегiй для свого вттення.
У цьому плат европейська л^ература стае полем випробування полп"ичних й iдеологiчних акцiй сприйняття/несприйняття окремих на-цiональних лiтератур як прюритетних або провiдних. Все це пщси-люеться пошуками нового щеального адресата - „громадянина свiту", який успадковуе своТ iнтелектуальнi знання з епохи Просв^ництва i намагаеться пристосувати Тх до реалiй глобально!' постютори. У ре-зультатi можливе формування единого вiртуального простору текстiв европейськоТ лiтератури, як про це сьогодш пише французький ком-паративiст Ж. Аккет, вщдаючи тут, щоправда, прюритетне значення французькiй лiтературi [12, 29 - 41]. Стереотип - щентифкувати свш нацiональний художнiй дискурс iз загальнокультурним, загальноев-ропейським все ще спрацьовуе, як своерщна „культурна пастка", зак-ладена тими ж просв^ителями.
Важливою ознакою европейськоТ лiтератури е уявлення про ТТ ок-ремий шдивщуальний образ (Gestalt), над яким тяжiе спiльна для окремих нацюнальних лiтератур доля (Geschicks). Проте це ще не озна-чае радикальноТ вiдмови за доби глобалiзацiТ вiд нацiональних форм метаповiстування, яю сьогоднi породжують новi глобальнi тексти i контексти, зумовлюють тектонiчнi зрушення в специфiцi художнiх дис-курав, де з усiею очевиднiстю заявляють про себе впливи „масовоТ лп"ератури", виокремлюються проблеми новiтньоТ посткультурноТ щен-тичностi, „iсторичноТ травми" (як для европейських краТн, якi мали ко-лонiальне - як, примiром, Болгарiя у XVIII ст. - чи нашвколошальне, як от УкраТна, минуле), глобального терору, а також виникають новi типи дискурав, породжених шформацшними технологiями, такi, як кiберкультура (cyberculture). За таких трансформацiй особлива роль покладаеться на реципiента - читача, якого за доби глобалiзацiТ та муль-тикультуралiзму можна уявити як „людину пограниччя", культурного iнди-вща, який свiдомо грае багатьма щентичностями i мае щасливу мож-ливють багатомiрного бачення себе та оточуючого свп"у" [8, 20]. Власне
кажучи, в його свщомосп i може „закртитися" цей мЫливий i значною мiрою динамiчний образ „европейськоТ лгтератури", який сьогоднi репрезентуе роз-маТту палiтру нацiональних дискурав з прiоритетнiстю „iнаковостi" як кон-станти художнього мислення, де немае мiсця для подiлу лгтератур на бтьш або менш розвиненi, „повнГ або „неповнi", центральнi або марпнальнг
У цiлому глобалiзацiю у ТТ стосунку до европейських лiтератур не можна оцiнити однозначно за негативною чи позитивною шкалою. Вона мютить у собi одночасно i надш, i вiдчуття небезпеки хоча б через те, що той, хто буде активно протистояти впливам глобалiзацiТ ризикуе в результат опинитися на задвiрках европейського культурного життя. Проте юнуе небезпiдставна надiя на те, що глобалiзацiя не призведе до суцтьноТ гомогенiзацГ'' - це означало б крах европейськоТ лп"ератури, а буде розвиватися динамiчно, вiдкриваючи шлях для бшьшоТ розмаТ-тостi та багатополярносл у розумiннi художнiх процеав в iсторiТ бвропи. Приймаючи до уваги той факт, що навггь сьогодн деякi европейськi лiтератури не гслх^ до контремiсiТ - поширення свого культурного впли-ву по всьому свггу, залишаеться також i надiя, що iсторiя лiтератур европейських краТн буде сприйматися незабаром не як единий „шаблон", а як наявнють багатоликого культурного простору, в якому нацюнальне розмаТття залишиться типологiчною ознакою такоТ культурноТ едносп, яка власне i складае саме поняття „европейська лiтература".
Лiтература
1. Бергер П. Культурная динамика глобализации // Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире /Под ред. П. Бергера, С. Хантингтона. - М.: Аспект Пресс, 2004. - С.8 -24.
2. Блум Г Захщний канон. Книги на тгл епох. - К.: Факт, 2007. - 720 с.
3. Гантнгтон С.П. Протистояння цив^зацш та змша свГтового порядку. - Львiв: Кальварiя, 2006. - 472 с.
4. Кур^усЕ. европейська лГтература i латинське середньовiччя. - Львiв: ЛГтопис, 2007. - 750 с.
5. Лiмборський 1.В. европейське та украТнське Просвгтництво: незавершений проект? РештерпретацГя канону i спроба компаративного аналГзу лГтературних парадигм. - Черкаси: ЧДТУ, 2006 . - 343 с.
6. Неклесса О. Ordo Quardo - четвертий порядок: пришестя пост-сучасного свГту // ГлобалГзацГя. РегюналГзацГя. Регюнальна полГтика. Хрестома™ з сучасноТ зарубГжноТ соцюлогп регюыв. - Луганськ: Альма-матер; Знання, 2002. - С.26 - 49.
7. ПеркнсД. Чи можлива юторГя лгтератури? - К.: Видавничий дГм „Киево-Могилянська академГя", 2005. - 152 с.
8. Тлостанова М.В. Проблема мультикульутрализма и литература США конца ХХ века. - М.: ИМЛИ РАН, „Наследие", 2000. - 440 с.
9. ТодоровЦ. Поняття л^ератури та ^i есе. - К.: Видавничий дiм „Киево-Могилянська академiя", 2006. - 162 с.
10. Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: АСТ, Ермак, 2004. - 476 с.
11. Cox Robert W. Civilizations and the Twenty-First Century // Globalization and Civilizations / Ed. by M.Mozaffari. - London & New York, 2002. - P.1 - 23.
12. Haquette J.L. Lectures Europйennes: Introduction а la Pratique de la Literature Compame. - Rosny-sous-bois: Bmal, 2005. - 254 p.
13. SouillerD., Troubetzkoy W. Literature compared - Paris: Presses Universitaires de France, 1997. - 788 p.
УДК 821. 162. 1 (477) М 34
Матковський 1.Й.,
кандидат фтолопчних наук, Докторант Вармшсько-Мазурського университету (Польща), викладач кафедри свтовоТ лтератури Дрогобицькогодержавного педагопчного ушверситету
СК1ФСЬКА ЕЛЛАДА ЮЗЕФА ЛОБОДОВСЬКОГО (ДО ПИТАННЯ ЮЗЕФ ЛОБОДОВСЬКИЙ I УКРА1НА)
Продовжувач традицш „украТнськоТ школи" у польськ1й л1тератур1, д1яч украТнсько-польського порозум1ння, Юзеф Лободовський вню неабиякий вклад у поширення украТнськоТ культури поза ТТ межами. Образ УкраТни, степу, а також Тх в1зп, як1 посщали вагоме м1сце у польському романтизм! I мали значну цшжсть для украТнськоТ культури в контекст! св1товоТ, знайшли свое продовження у творчост по-ета. У статт1 здшснено спробу показати особливост1 юторюсофськоТ в1зп образу УкраТни-Еллади в поетичн1й та публщистичнш творчост1 цього митця.
Знаю - медом сонця, ой Ладо, В твоТм древшм т1л1 - весна. О, моя Степова Елладо, Ти й тепер антично-ясна. [5: 137]
(„Знаю - медом сонця....", 1925)
Образ УкраТни-Еллади, покликаний до життя неокласиками та роз-винений бвгеном Маланюком у своТй поетичнш творчост1, дае розу-
