CC BY
33Таким образом, анализ данного текста заставляет читателя задуматься о жизни, о самом себе, а чтение становится работой для ума и души. Логично, что в результате данный отрывок видится как некий интертекст, где ссылки на другие источники не выделены, но существуют и задача читателя, таким образом, сводится к их нахождению и осознанию первоисточника. Подобная интерактивность созвучна самой природе современной литературы, которая построена по принципу некоего глобального калейдоскопа, в котором существует огромное количество вариантов переживаний и прочтения всей предыдущей литературной традиции.
Литература
1. namangan34.connect.uz/nuraniya34/interactive.html
2. Le Magazine Litteraire № 472, fevrier 2008.
3. Эткинд Е. Семинарий по французской стилистике. Проза. М., Просвещение, 1964.
4. Макарова Т. Т. Основные направления французской литературы ХХ века. Горловка, 2008.
УДК 821.11 + 821.161.2
Лiмборський I. В.,
доктор фтолопчних наук, професор кафедри теорп i практики перекладу та компаративютики Черкаського державного технолопчного ушверситету
еВРОПЕЙСЬК! Л1ТЕРАТУРИ I ГЛОБАЛ1ЗАЦ1Я: НАЦЮНАЛЬНЕ I ГЛОБАЛЬНЕ У ПРОСТОР1 ХУДОЖНЬОТ СВ1ДОМОСТ1
Глобалiзацiя, яка охопила рiзнi у культурному плат кражи, поставила перед окремими европейськими л^ературами низку складних i неоднозначних за сво'Гми наслщками проблем. Змшюються не лише моделi репрезентацп нацюнальних лп~ератур, яю донедавна претенду-вали на роль «свтових», а й суттево трансформуеться уявлення про «включенють» культурних традицш у рiчище свтового письменства. Водночас переглядаеться i мехашзм «залучення» письменника до европейського i ширше - свiтового лiтературного канону. Спроби деяких
вщомих л^ературознав^в бодай пунктирно визначити межi каноыч-HOCTi, як це, примiром, зробив Г. Блум у свош широковiдомiй працi «Захщний канон: книги i лiтературнi школи епох» («Western Canon: the Books and School of the Ages», 1994), натикаються сьогоднi на вповнi зрозумiлi контраргумент представникiв мультикультуралiзму i постколошальноТ критики, як виступають з вимогами не ттьки нагально переглянути критерп каношчносп, а й взагалi пропонують вщмовитися вiд застарiлого, з ТхньоТ точки зору, стереотипу - вписува-ти письменника у рамки певного канону. Дедалi бтьше лунае голосiв з боку представниш тих нацiональних лггератур, якi зазнали «коло-нiальноТ травми», а вiдтак до сьогоднi не можуть претендувати на роль свтових. До того ж останнiм часом активно дискутуеться ви-сунута одним з найяскравших представникiв постколоыальноТ критики Г. Бгабгою iдея «культурно!' гiбридностi», в якiй убачають панацею вщ крайнощiв свiтовоТ глобалiзацiТ i можливе втiлення iдеальноТ моделi посткультури. Жодна з лп~ератур, передусiм захщноевропейсь-ких, сьогоднi вже не може претендувати на роль ушверсальноТ й вщтак остерiгаеться говорити вiд iменi «цив^заци взагалi» i видавати свое приватне, партикулярне за всезагальне або всесв^не.
Усе вищесказане покладае особливу вщповщальнють на л^ера-турознавцiв, як все ще активно користуються термшами «свiтова лiтература» (Weltliteratur) i «европейська лiтература». I хоча, здава-лося б, сьогодн вже остаточно науковий загал вщмовився вiд тенден-цшноТ европоцентристськоТ моделi л^ературноТ iсторiТ [7, 8 - 15], глобалiзацiя все ж таки неодмшно повертае нас до рацюнально ви-тлумачених дихотомiчних матриць - сильна/слабка, вiдкрита/за-крита культура, що, звичайно, аж шяк не сприяе плюралiзацiТ поглядiв на л^ературш явища в iсторичнiй перспективi. Iнодi протидiя неоуш-версальним цiнностям глобалiзацiТ нагадуе, за словами П. Бергера, «картину культурного землетрусу, поштовхи якого вщчуваються практично у всiх репонах свiту» [1, 17].
Специфiку цих процеав, напрямок ТхньоТ динамiки деяк дослщ-ники схиляються бачити в особливостях свтового упорядкування пiсля ХолодноТ вiйни. Саме вона значною мiрою i визначила картину глобалiзацiТ початку XXI ст., заклавши пщфунтя тих небезпек i тривог людства, яке вщчувае на собi деструктивнiсть глобальних змш. Роберт Кокс, зокрема, зазначае щодо цього: «Як ттьки завершилася Холодна вшна, стала очевидною культурна розматсть людства, i неореалiзм утратив свою монополш на пояснення св^у. Крайностi ХолодноТ вiйни зумовили крайност глобалiзацiТ: приходить усвщом-лення гомогеызаци економiк i культур, де на першому мiсцi конкурентна
спроможнють на глобальному ринку TOBapiB та 3aco6iB масово' кому-шкацп. Як щеолопя, глобалiзацiя - ця крайня форма вщчуження: щось, створене людьми, стае тим, що мае необмежену владу над ними» [11, 1].
Власне небезпека проекту глобалiзацN проглядае уже в самш стратеги - порiвнювати так зван «сильы» кражи щодо Тхых економiчних i культурних потенцiалiв, а вже потiм прикладати виробленi критери до кра'н, яких традицшно вважають «слабкими». Це значною мiрою i ви-значае «лшп розломiв» мiж основними свiтовими цивiлiзацiями, -iдея, яку теоретично обфунтовуе у сво'х працях С. Гантшгтон [3, 11]. Причому особливо наголошуеться дослiдником на тому, що «зткнення цивiлiзацiй» (clash of civilazations) означае передуам протистояння рiзних культур.
В оцшц великого значення культур у поширенн постшдус^аль-ного капiталiзму у свт близький до Гантiнгтона i його опонент Ф. Фу-куяма, який, щоправда, не схильний бачити трапчних перспектив у конфлктах мiж цивiлiзацiйними полюсами свiту. Висуваючи щею культури як одше''' з основоположних констант, що потужно сприяе економiчного розвою будь-яко' кражи за чаав глобалiзацil, цей дослщ-ник вважае, що «розвинен кра'ни слiд порiвнювати лише з iншими розвиненими кражами» [10, 43]. 1ншими словами, «урбанютичний модернiзм», який асоцiюеться передусiм iз захiдною культурною парадигмою, й щеолопчно обгрунтований уже за доби европейського Просв^ництва, все ще залишаеться показовою рисою захщно' культурно' свiдомостi, яка ще вщтод^ тобто з XVIII ст., намагалася поширити сво' культуры впливи на марпнальну периферiю бвропи. Сьогоднi ця теза обертаеться процесами поступово' унiверсалiзацil i навiть уыфкаци рiзних культурних ареалiв бвропи, що пщтверджуе наявнiсть стратепчно''' мети морфологи людсько' культури, котру О.Неклесса висловив наступним чином: «Св^ людей у вах сво'х трансформацiях i проектах прагне все ж до своерщноТ iKOHOMii -втiлення повноти свого зразка при збереженнi динамiчноТ цтюносп, яка, власне, i е його iсторiею» [6, 28]. 1деальний зразок, зрозумта рiч, бачиться переважно на Захода який i визначив креатин л i н il' самого процесу глобалiзацiТ.
Постмодернiсть рiшуче порвала уявлення про усталенi стерео-типи старих форм комуыкаци мiж окремими нацюнальними л^ерату-рами. З'являються новочасн наративи глобалiзацiТ, якi все ще претендують на вттення колишнього просвпжицького проекту - приве-дення людства до одые' рацiонально побудовано' системи, яка по-стане на основi традицiйних европейських демократiй та уламках
колишнього со^алютичного табору. Саме цi процеси можуть активно посприяти глобальному поширенню капiталiзму у його найновiтнiших формах та закладуть основи для впровадження нових шформацмних технологiй. Виникае нова символка корпоративно!' риторики, яка часто асоцше - i не безпщставно - глобалiзацiю як нову мову або нав^ь наратив влади. Природно, що за таких обставин постае закономiрне запитання: що представляе собою сьогодн «европейська лтература»?
Безперечно, це питання виходить далеко за рамки оджеТ нацю-нальноТ лiтератури i вимагае теоретичного осмислення не ттьки сьогоднiшнього стану европейськоТ культури, а й заглиблення у витоки тих процеав, як стимулювали появу самого термшу «европейська л^ература». Французькi компаративюти Д. Суйлер i В. Трубецькой сьогодж говорять щодо цього про нову яксть «поеднання» нацю-нальних художжх дискурсiв окремих европейських краТн, - якiсть, яка здатна створити нову спiльнiсть: «европейська лiтература - термш, до якого часто звертаються, i вiн е, безперечно, основоположним: сучасному читачевi тут слiд уважно все оцiнювати. Кожна лiтература грае на своему шструмент^ але разом вони створюють спiльну мелодiю. Щоправда, цей термiн спонукае взагалi до вщпов^д на питання: що таке лп"ература?» [13, XIV]. I, власне, вже тут з'являються ждстави для численних дискусiй i нав^ь культурних тривог, якi зму-шують нас заглиблюватися в саму природу художньоТ лiтератури. Зазначаючи, що термш «л^ература» в европейських мовах доволi недавнiй (вiн датуеться мало не XVIII ст.), Ц. Тодоров, спираючись на постструктуралютський пiдхiд до художнього тексту, вважае, що можна «будь-який текст читати як "лггературний": питання його ютин-ностi не поставатиме, тому що вш сприйматиметься як лтератур-ний, а не навпаки» [9, 9]. Власне вже постмодержзм як европейський, так i американський продемонстрував хитку межу мiж рiзними текстуальними площинами лiтературних/нелiтературних текстiв у план референцп, де губляться зв'язки мiж знаком i предметом, а знак вщ-силае не до реальности а до iншого знаку. В результат постае феномен пперреальносп, в основi якоТ численнi симулякри як символiчнi «замiнники» реальностi, на чому особливо наголошував Ж. Бодршяр. Показовими тут е твори У. Еко, М. Павича, К. Воннегута, Д. де Лтло, Т. Пшчона. Власне це ставить нове принципове запитання - чи юнуе <штература" як факт свтовоТ (европейськоТ) культури чи йдеться лише, за словами того ж Ц. Тодорова, про «типолопю дискурав», яка мае домшувати при визначенн опозици - лггература i нелiтература? [9, 20]. Словом, друга складова словосполучення «европейська лггература» -«л^ература» - сьогоднi стае предметом серйозних теоретичних
розмiрковувань i сумнiвiв, що не може не позначитися на розумшш й усвщомлены хисткостi та нестабiльностi самого термшу.
Щоправда, в iсторiT свггового лiтературознавства здiйснювалися авторитетнi спроби зберегти уявлення про европейську лiтературу як про специфiчну культурну еднiсть, яка мае низку визначальних типолопчних характеристик. Для Е. Кур^уса це наявнють для лiтератур европейського регiону генетично сптьного корiння: вони постали на пiдставi двох культурних складникiв - антично-серед-земноморського i сучасного захщного. Це i зумовило характер по-дальшого розвою европейськоТ лiтератури у напрямку розбудови сптьних для окремих нацюнальних лiтератур жанрових систем, типо-логГТ сюжетiв, вiдповiдних стильових форм та ТхньоТ закономiрноT змiни в процесi еволюцiT. Щоправда, i цей видатний шмецький дослiдник небезпiдставно при цьому зазначав: европейська лп~ература - «одно-стайнiсть, яка, якщо роздтити ТТ на пласти, одразу ж ховаеться» [4, 24].
Явище культурноТ фрагментацiT - глобальна ознака i один з найскладнiших парадоксiв «зближення свiтiв» початку ХХ1 ст. Словом, момент, про який писав Е. Кур^ус, - момент роздтення европейськоТ лп"ератури на «пласти» вiдбуваеться сьогодн надзвичайно швидкими темпами. lнодi це вщбуваеться у напрямку включення в неТ «iнших» голосiв, якi вщ епохи Просвiтництва сприймалися з европоцент-ристськоТ перспективи як вiддалена периферiя европейського лп~ера-турного життя. Йдеться, наприклад, про л^ератури слов'янського репону, у деяких з яких спостер^алося не лише хронологiчне «за-шзнювання» на тлi захiдних, а й не так явно виражений зв'язок зi спадщиною античностi, а також так звана «неповнота» стильових потош. Тим бiльше, що перед деякими з цих лггератур, серед яких можна назвати сербську, словенську, болгарську й украТнську, тривалий час, принайми у XVIII - першш половин Х1Х ст., не поставало завдання: надолужити наявний «розрив» мiж ними й шшими лiтературами, якi донедавна називали «розвинешшими». Актуальш-шою виявилася проблема надто далека для захщноевропейських л^ератур, - вони мали довести юнування свого нацiонального лiтературного дискурсу як цтком суверенного i незалежного, який спроможний вiдбивати у художньому словi життя своеТ нацюнальноТ' сптьноти. Не було тут надмiрного захоплення европоцентристськими стандартами рацiоналiзму i рацюцентризму, а також склалося обережне i помiрковане ставлення до захiдноевропейського досвщу у його крайнiх виявах. Це, наприклад, вилилося у надзвичайно супе-речливу рецепцш таких явищ захщноевропейських л^ератур, як руссоТзм i вольтер'янство [5, 41 - 43, 96 - 103], причому iнодi нав^ь
не акцентувалася принципова рiзниця мiж цими двома течiями европейського Просвiтництва. В украшського поета початку Х1Х ст. П. Бтецького-Носенка, наприклад, у поемi «Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина» i Руссо, i Вольтер опинилися у пекл^ де мали над-звичайно жалюгщний вигляд.
Природно, що ц лiтератури за доби гпобалiзацN одержують новий шанс щодо свого включення у парадигму «европейських л^ератур» на паритетних правах з тими л^ературами, ям донедавна, як вважалося, перебували в авангардi художнього поступу. Хоча при цьому i лунають голоси про те, що «розширення канону насправдi означае його деструкцш» [2, 12]. Але постмодернютське «пере-вертання iерархiй" передбачае саме процеси деструкцп канону! Реабiлiтацiя ранiше «замовчуваних» культурних голоав, в яких за ктька столiть склалося уявлення про Тхню «неповноту» (як про це, наприклад, писав Д. Чижевський стосовно украТнськоТ л^ератури: «неповна» нацiя здатна створити лише «неповну» лiтературу), стиму-люе до перегляду культурноТ карти бвропи у напрямку до включення в не! «iнших» культурних масивiв. У результат можливi процеси формування нових дiалогiчних форм спiлкування всерединi европейських л^ератур, змiнюються погляди на Тхню юторш. «Зони контактiв» мiж рiзними лiтературами сьогоднi не ттьки радикально переосмислюються, а й виробляються новi методологiчнi пiдходи до Тхньо! оцiнки, передусiм зорiентованi на компаративiзм з його ште-гральним шструмет^ем. Адже цiлком зрозумiло, що рiвень взаемо-дп мiж такими лп"ературами, як французька (англiйська або ымецька) i украТнська (сербська, словенська, болгарська) ютотним чином вiдрiзняються вiд тих, як спостерiгалися всерединi мiж згаданими захщноевропейськими лiтературами. Водночас такi л^ератури, як польська i росiйська, вже за чаав Просвiтництва фактично виршили свое надзавдання - подолати юторико-культурний розрив мiж ними i захщноевропейськими лп"ературами. А це власне порушуе питання про можливiсть рiзних шляхiв слов'янських лiтератур, за допомогою яких вони утверджувалися у свiтi.
Щоправда, в цьому планi i захщноевропейськ лiтератури не створюють якусь принципову цтюнють i еднiсть i не завжди пщпоряд-ковуються спiльним для них законам художнього розвитку. Серед них також спостер^аеться процеси хвилеподiбного «затзнювання», «надолужування втраченого», «вирiвнювання» за певним зразком. Показовою в цьому план може бути ымецька лггература, яка внаслiдок iсторичних причин, за словами Е. Кур^уса, «нiколи не спромоглася змагатися з л^ературами романського св^у. 1Т година пробила за
Гетево'Т доби. Доти вона приймала опромшення ззовш, однак сама нiчого не випромшювала» [4, 44]. Звернення до доби шзнього европейського Просвiтництва i до постатi Гете з боку л^ературознавця виглядае цiлком закономiрним, якщо пригадати, що у першм половин XVIII ст. у Нiмеччинi прюритетними напрямами були бароко разом зi «старим» класицизмом, що засвiдчувала собою творчють Й. Гюнтера, Б. Г. Брокеса i Ф. Гагедорна.
Уже сьогодн зрозумiло, що незабаром постане проблема «вижи-вання» окремих нацюнальних лiтератур як самодостатнiх i цшюних культурних органiзмiв. За доби глобалiзацiТ' якнайбiльше заявляе про себе «страх впливу» (як його тлумачить Г. Блум), який не ттьки стиму-люе до створення оригiнальних культурних шедеврiв, а й призводить до етноцентрично'Т замкнутостi i захисного нацiоналiзму. Особливо це актуально, скажiмо, для укра'Тнсько'Т лiтератури, щодо яко'Т до сьогодн не вщухають науковi полемш навколо лiтературного канону, що супроводжуеться низкою проблем, породжених до кшця iсторично нерозв'язаною проблемою культурно'' щентичностк
Глобальний проект творення нового типу культурного розма'Тття повертае нас до нового осмислення i реiнтерпретацiТ' Просв^ництва й неоунiверсалiзму. Адже новий глобальний пщхщ при всiх iсторичних протирiччях все ж таки намагаеться акцентувати особистюне, шдивь дуальне, взагалi обстоюе еталон iндивiдуального вибору в усьому, протисто'Тть застарiлому принципу полiтики i стратеги, яка пiдносить групове, локальне, вузько репональне, - гасла, як з усiею очевид-нiстю намагалися реалiзувати европейськi просвiтителi. Глобалiзацiя не общяе ново'Т гомогенностi, пошукiв одне'Т цив^зацшно'Т мети, це -скорее пошук ново'Т едностi через нове осмислення рiзноманiтностi, нове поеднання культур i субкультур, пошук можливостi почути окремi «голоси», якi донедавна не помiчалися. 1нша рiч, що право одиниц -так вже сталося юторично - завжди обстоювалося в результат проти-ди та протистояння тому, що нав'язувалося iззовнi, намагалося пщ-порядкувати собi, профанувати саму щею свободи вибору, швелю-вало нацюнально своерiдне. Йдеться насамперед про мiфологiзацiю «свого» i «чужого» в европейському дискура, коли «свое» - це, як правило, автохтонне, культурно близьке, а «чуже» ще потребуе прис-ктливо'Т перевiрки задля того, щоб воно стало фактом асимтяцшних процеав «своею» культурою. Слiд сказати, що аш Вольтер, анi Монтеск'е, аш Шльоцер - теоретики европоцентризму - нав^ь не могли передбачити того, що Т'хш ще'Т знову виявляться настiльки актуальними на початку XXI ст. i будуть потребувати i кардинального переосмсилення, i нових стратегш для свого втiлення.
У цьому плат европейська лггература стае полем випробування пол^ичних й щеолопчних акцiй сприйняття/несприйняття окремих нацiональних л^ератур як прiоритетних або провiдних. Все це пщсилюеться пошуками нового щеального адресата - «громадянина св^у», який успадковуе сво' iнтелектуальнi знання з епохи Про-свiтництва i намагаеться пристосувати 'х до реалiй глобально'' пост-ютори. У результатi можливе формування единого вiртуального простору текспв европейсько' лiтератури, як про це сьогодш пише фран-цузький компаративют Ж. Аккет, вiддаючи тут, щоправда, пр^оритетне значення французькiй лiтературi [12, 29 - 41]. Стереотип - щенти-фiкувати свiй нацюнальний художнiй дискурс i3 загально-культурним, загальноевропейським все ще спрацьовуе, як своерщна «культурна пастка», закладена тими ж просвтителями.
Важливою ознакою европейсько' л^ератури е уявлення про IT окремий шдивщуальний образ (Gestalt), над яким тяж1е спiльна для окремих нацюнальних лiтератур доля (Geschicks). Проте це ще не означае радикально' вщмови за доби глобалiзацil вiд нацюнальних форм метаповютування, якi сьогоднi породжують новi глобальнi тексти i контексти, зумовлюють тектонiчнi зрушення в специфiцi художнiх дискурсiв, де з уаею очевиднiстю заявляють про себе впливи «масово''' лiтератури», виокремлюються проблеми новптоТ посткультурно''' iдентичностi, «юторично''' травми» (як для европейських кра'н, якi мали колошальне - як, примiром, Болгарiя у XVIII ст. - чи натвколошальне, як от Укра'на, минуле), глобального терору, а також виникають новi типи дискурсiв, породжених шформацшними технологiями, такi, як кiберкультура (cyberculture). За таких трансфор-мацiй особлива роль покладаеться на реципiента - читача, якого за доби глобалiзацiТ та мультикультуралiзму можна уявити як «людину пограниччя», культурного iндивiда, який свщомо грае багатьма щен-тичностями i мае щасливу можливiсть багатомiрного бачення себе та оточуючого св^у [8, 20]. Власне кажучи, в його свщомосп i може «закртитися» цей мiнливий i значною мiрою динамiчний образ «европейсько' лiтератури», який сьогодш репрезентуе розма'ту палiтру нацюнальних дискурав з прiоритетнiстю «iнаковостi» як константи художнього мислення, де немае мiсця для подiлу лiтератур на бтьш або менш розвиненi, «повш» або «неповнi», центральнi або марпнальнк
У цiлому глобалiзацiю у и стосунку до европейських лiтератур не можна оцшити однозначно за негативною чи позитивною шкалою. Вона мютить у собi одночасно i надш, i вiдчуття небезпеки хоча б через те, що той, хто буде активно протистояти впливам глобалiзацiТ
ризикуе в результат опинитися на задвiрках европейського культурного життя. Проте юнуе небезпiдставна надiя на те, що глобалiзацiя не призведе до суцтьно'Т гомогешзацп - це означало б крах евро-пейсько'Т л^ератури, а буде розвиватися динамiчно, вщкриваючи шлях для бтьшо'Т розмаТтост та багатополярност у розумiннi художнiх процеав в юторп европи. Приймаючи до уваги той факт, що нав^ь сьогодн деякi европейськi лiтератури не готовi до контремiсil -поширення свого культурного впливу по всьому св^у, залишаеться також i надiя, що iсторiя лiтератур европейських кра'Тн буде сприйматися незабаром не як единий «шаблон», а як наявнють багатоликого культурного простору, в якому нацюнальне розма'Тття залишиться типологiчною ознакою тако'Т культурно''' едностi, яка власне i складае саме поняття «европейська лггература».
Лiтература
1. Бергер П. Культурная динамика глобализации // Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире /Под ред. П.Бергера, С.Хантингтона. - М.: Аспект Пресс, 2004. - С.8 -24.
2. Блум Г. Захщний канон. Книги на тгл епох. - К.: Факт, 2007. - 720 с.
3. Гантшгтон С.П. Протистояння цив^зацш та змша свтового порядку. - Львiв: Кальварiя, 2006. - 472 с.
4. Кур^ус Е. европейська л^ература i латинське середньовiччя. - Львiв: Лiтопис, 2007. - 750 с.
5. Лiмборський 1.В. европейське та укра'Тнське Просвiтництво: незавершений проект? Рештерпретафя канону i спроба компаративного аналiзу лiтературних парадигм. - Черкаси: ЧДТУ, 2006 . - 343 с.
6. Неклесса О. Ordo Quardo - четвертий порядок: пришестя постсучасного св^у // Глобалiзацiя. Регiоналiзацiя. Регiональна полiтика. Хрестоматiя з сучасно'Т зарубiжноТ' соцюлогп регiонiв. -Луганськ: Альма-матер; Знання, 2002. - С.26 - 49.
7. Перкшс Д. Чи можлива iсторiя лiтератури? - К.: Видавничий дiм „Киево-Могилянська академiя, 2005. - 152 с.
8. Тлостанова М.В. Проблема мультикульутрализма и л^ература США конца ХХ века. - М.: ИМЛИ РАН, „Наследие", 2000. - 440 с.
9. Тодоров Ц. Поняття л^ератури та iншi есе. - К.: Видавничий дiм «Киево-Могилянська академiя», 2006. - 162 с.
10. Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: АСТ, Ермак, 2004. - 476 с.
11. Cox Robert W. Civilizations and the Twenty-First Century // Globalization and Civilizations / Ed. by M.Mozaffari. - London & New York, 2002. - P.1 - 23.
12. Haquette J.L. Lectures Europeennes: Introduction a la Pratique de la Litterature Comparee. - Rosny-sous-bois: Breal, 2005. - 254 p.
13. Souiller D., Troubetzkoy W. Litterature comparee. - Paris: Presses Universitaires de France, 1997. - 788 p.
УДК: 821.133.1.09
Макарова Т.Т.,
кандидат филологических наук, доцент, доцент кафедры французской филологии Горловского государственного педагогического института иностранных языков
ОСОБЕННОСТИ ОСНОВНЫХ НАПРАВЛЕНИЙ ФРАНЦУЗСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ ХХ-ГО ВЕКА
ХХ-й век вошел в историю человечества как эпоха могучих социальных бурь, коренных общественных преобразований, великих научных открытий и подвигов, которые оказали влияние на жизнь людей на всех уровнях.
Первые десятилетия потрясли мир революциями европейских народов, особенно революционными событиями в России, которые изменили жизнь и политический строй многих государств. Две войны, годы нацистской оккупации, концентрационные лагеря, поражение фашизма, все это свидетельствует о бессмысленности и абсурдности человеческой жизни. В связи с этим современная цивилизация испытала масштабную переоценку ценностей, особенно во 11-й половине ХХ-го века, когда Франция вступила на путь процветания, что породило «общество потребления».
Эволюция литературы отражает эти события. Все это воплотилось в новых эстетических поисках, которые породили новые тенденции. В течение всего века французская литература изобилует разнообразием новых течений, которые способствуют пониманию человеческой личности, ее значению и назначению, и роли во вселенной, а также тому, что отличает жизнь человека от животного существования. Разумеется, чтобы понять все новаторство, необходимо начать с традиционного наследства, ибо эволюция литературного процесса тесно связана с современными историческими событиями, а также и с событиями прошлых времен.
Совершенно не случайно, когда сравнивают современного писателя с известным классиком, с Бальзаком или Толстым. Без
